Посібник для учнів 8 кл. " Від античності до сьогодення"

Опис документу:
Цей посібник виник не випадково. Викладаючи літературу (спочатку – російську, а потім і зарубіжну) вже багато років, я на власному досвіді мала можливість спостерігати загрозливе явище – мало читання. Чомусь ви, мої юні друзі, читаєте мало, особливо «додатково», обмежуючись «програмовими» творами. Я думаю, ви знаєте, що людина, котра мало читає, не тільки погано володіє технікою читання. Зазвичай вона не вміє слухати, викладати власні думки, що призводить до особистісних проблем, які з часом по

Відображення документу є орієнтовним і призначене для ознайомлення із змістом, та може відрізнятися від вигляду завантаженого документу. Щоб завантажити документ, прогорніть сторінку до кінця

Перегляд
матеріалу
Отримати код Поділитися

Саєнко М.С.

Від античності до

сьогодення

посібник для учнів

8-х класів

(12 річної школи)

2009р.

Саєнко М.С.

Від античності до

сьогодення

Саєнко М.С., учитель зарубіжної літератури Просянської ЗОШ Покровського району Дніпропетровської області, учитель І категорії.

Посібник рекомендовано учням 8 кл., для розвитку умінь самостійного здобуття інформацій, розвитку мовлення, формування компетенцій самоосвіти та саморозвитку.

2

Дорогі восьмикласники!

Цей посібник виник не випадково. Викладаючи літературу (спочатку – російську, а потім і зарубіжну) вже багато років, я на власному досвіді мала можливість спостерігати загрозливе явище – мало читання. Чомусь ви, мої юні друзі, читаєте мало, особливо «додатково», обмежуючись «програмовими» творами. Я думаю, ви знаєте, що людина, котра мало читає, не тільки погано володіє технікою читання. Зазвичай вона не вміє слухати, викладати власні думки, що призводить до особистісних проблем, які з часом позначаються і на професійній діяльності, впливають на вибір життєвого шляху.

Звичайно, школа і вчитель не всесильні. Ви теж повинні здобувати знання! Адже, читаючи різні твори, ви не лише уявите зовнішність і характер персонажів, а й зануритесь в їхні думки і почуття, емоційно переживете те, що з ними відбувається.

У цій книзі знайдете розповіді про видатних діячів Давньої Греції і Риму, їх життєдіяльність і наполегливість у вирішенні творчих, суспільних проблем.

Давайте разом розмірковувати про добро і зло, справедливість, честь, вірність, які лежать в основі багатьох творів античності!

3

Стародавня Греція

Співець Гомер

Десь там, за сизою смугою прибою,

до якого дослухався співець – аед,

постає смолистий, під білим

вітрилом корабель, що злітає

на гребінь хвилі. На мить

завмерли у повітрі весла –

«крила корабля». Нагнулись

веслярі. Серед них – Одіссей,

найстійкіший з-поміж греків.

Не одне диво бачив він на

своєму шляху, та ніщо не

могло розвіяти з-перед його очей батьківщини, що загубилася десь у морі.

Повернення додому… Дороги… Почуття туги за рідним краєм і в наш час називають грецьким словом «ностальгія». Щемкий неспокій цих слів веде нас до Гомера – легендарного незрячого поета-співця, що в лляному хітоні з саморобною лірою-формінгою мандрував по містах і селах побережжя

4

Малої Азії.

Про Гомера нічого певного не скаже давнина: вона промовляє до нас мовою легенди.

Народився майбутній співець недалеко від малоазійського міста Смірни, на березі річки Мелес. Тут знайшла притулок його мати-сирота Критеїда, вигнана з рідного міста – фессалійської колонії Кіме, що в Малій Азії. Хлопчика названо Мелесіген, тобто «син Мелеса», бога тієї річки. Нужденно жила Критеїда, поки не взяв її за дружину місцевий співець Фелій. Хлопчик став його названим сином і учнем. Тямкий до слова й музики, він невдовзі випередив учителя й молодим ще зажив слави навіть серед чужинців, що причалювали до берегів Смірни. Та ось для юнака настали сирітські часи, і саме тоді він познайомився з торговцем, що прибув із далекої Ітаки. Юнак сподобався прибульцю, і той взяв його з собою, щоб показати світ, познайомити з різними людьми та їхніми звичаями. Однак ледве зачудований хлопець побачив цей неозорий сонячний світ – заздрісна Доля вразила його хворобою очей. Він поспішав до вітчизни, сподіваючись тут видужати, але, щойно побачив її береги, назавжди втратив зір. Та не вповилось темрявою побачене й

5

почуте: воно ожило в зігрітому любовю до людей поетичному слові. Перебування на Ітаці – батьківщині Одіссея, відвідання Пелопоннесу – краю ахейців, дало поштовх для створення «Іліади» й «Одіссеї».

Гомер ступив на шлях мандрівного співця. Довго блукав, заробляючи на прожиток, і вже хотів осісти в затишній колонії Кіме, але й тут йому не пощастило. Якомусь лиходієві

вдалося зламати прихильність співгромадян: прихистимо, мовляв, одного незрячого зайду – завтра обсяде нас ціла громада таких же дармоїдів.

І знову дороги, знову кривда. У Фокеї, що недалеко від Смірни, якийсь Тесторід викрав у поета записані епічні твори й виконував їх як свої власні на острові Хіос, здобувши чужою працею і славу і статок. Скривджений співець на попутному судні рушає до Хіосу. Там блукає в прибережному лісі, поки не зустрівся йому пастух на імя Главк. Незрячий співець захопив своєю мудрістю багатого Главкового хазяїна Ліка, і той доручив йому виховання своїх дітей. Хіосці прихильно поставилися до аеда. Зігрітий нарешті ласкою людей, він завершує тут «Іліаду» й «Одіссею», де з вдячністю згадує імена тих, хто подав йому руку в біді.

6

В глибокій старості, схвильований передчуттям зустрічі з містом Афінами, сивоголовий поет пускається в дорогу, на «фіалкову гладінь» свого улюбленого моря. Однак Доля, сильніша навіть за олімпійських богів, обірвала його життя на півдорозі до Афін. Він помер на невеликому острові Іос. Там його й поховано. Надгробний напис береже пам'ять людей про великого поета:

Тут божественний Гомер під покровом землі спочиває,

Той, який словом своїм нездоланних героїв уславив.

Гомер і нові часи

У 18 ст. в Італії біля давньої Аппійової дороги, було відкопано знаменитий барельєф, відомий під назвою «Апофеоз Гомера». Вирізьбив його в 125 році до н.е. Архелай – грецький скульптор. Перед митцем стояло нелегке завдання: на великій плиті відтворити справді безмежну шану й славу, що їх віддавала Гомерові античність.

Гостроверха плита ділиться на чотири пояси. На її вершині, Олімпі, напівлежить Зевс із берлом у руці. Біля його ніг – вісник-ореол. Володар Олімпу повернувся до матері девяти муз, яка стоїть трохи нижче. Поряд – муза танцю

7

Терпсіхора, що граціозно збігає вниз до своїх сестер, котрих очолює Аполлон із мірою в руці. Та ось найважливіший, четвертий пояс – основа плити. Ліворуч сидить у кріслі бородатий старець із берлом у лівій руці і сувоєм у правій… Це Гомер. За ним – крилатий Хронос ( Час ) з двома сувоями в руках і Ойкулине ( Заселена Земля ), яка вінчає поета. До ніг

Гомера припали дві постаті, що уособлюють поеми «Іліаду» й

«Одіссею». Перед співцем – вівтар, за яким видно призначеного для жертви бика. Далі – Історія, що сипле на вівтар ладан, і Поезія з двома смолоскипами в піднесених руках. За ними, піднявши руки, вітають свого творця Трагедія на високих котурнах і молода, звабна Комедія. Закінчують похід Чеснота, Пам'ять, Вірність, Мудрість. «Ось чим завдячує людство Гомерові», -- хотів нагадати майбутнім поколінням стародавній митець, викарбовуючи в білосніжному пароському мармурі чотири останні постаті.

Ще одна постать одаль від інших, вона приваблює увагу: з правого краю плити – одинокий чоловік із сувоєм у руці; це хтось із поетів. Мабуть, це він замовив композицію, сподіваючись увічнити і свої заслуги. Але всемогутній Час, що стоїть за плечима Гомера, -- непідкупний. Він один лиш

8

вирішує, кому дарувати безсмертя, а кого відсунути в тінь. Таким уявляла собі Гомера епоха еллінізму.

Олександр Македонський, що дав початок цій епосі, ставився до Гомера з винятковою пошаною. Знав «Іліаду» й «Одіссею» напам’ять і ніколи не розлучався з коштовною скринькою, в якій зберігав ці твори, -- свою найбільшу цінність.

Потім і Рим, підкоривши Грецію, сам схилив голову перед цією культурою, живився нею.

Петрарка (поет доби Відродження) придбавши рукописну книгу Гомера, притисши її до грудей, схвильовано промовив: «О великий муже, з якою радістю я послухав би тебе!» Згодом такі ж слова, наче відгомін, повторить визначний нідерландський гуманіст середньовіччя Еразм Ротердамський.

Заглиблюючись у чарівний світ «Іліади» й «Одіссеї», схвильований читач як у давнину, так і тепер відчуває присутність великого співця. Про це чудово сказав Пушкін:

Чую божественний звук затихлої еллінів мови,

Старця великого тінь бачу, схвильований вкрай.

9

Герої Гомера на кіноекрані

Гомера справедливо вважають найвидатнішим сліпцем в історії людства. Його твори за частотою перекладів та перевидань поступаються хіба що Біблії. Тому й кінематограф неодноразово звертається до текстів легендарного поета. Хоча особливо привабливою для кінематографістів ви­явилась саме „Одіссея", адже кількість її ек­ранізацій в декілька разів перевищує кінопоста­новки „Іліади".

Першим зі світових кінематографістів, хто звернувся до легендарних текстів був сам Жорж Мельєс, який у 1905 році явив людству німу версію зустрічі Одіссея з однооким велетнем Поліфемом. Звукове кіно звернулось до гекзаметрів Гомера ли­ше у 1955 році, коли Маріо Камеріні і Маріо Бава ви­пустили „Одіссею" з Кірком Дугласом і Сільвиною Мангано у головних ролях. Єдиним греком, який звернувся до творів співвітчизника, був кінокласик Тео Ангелопулос зі своїм „Поглядом Улліса" (1995), найкращою антитезою якому може слугувати хуліганський кантрі-мюзікл братів Коен „О де ж ти , брате?" (2000), що має за основу ту ж „Одіссею". Та нарешті Вольфганг Петерсен вирішив взятися й за „Іліаду", адже востаннє її екранізація відбулася ли­ше у 1956 році

10

(„Єлена Троянська").

Фільм „Троя" вийшов у світовий прокат у травні 2004року. Режисер фільму Вольфганг Петерсен підібрав справді зірковий склад акторів: Бред Пітт, Ерік Бана, Орлан до Блум, Дайон Крюгер, Пітер О'Тул, Шон Бін, Брайан Кокс.

Та не тільки зірки кіно мали забезпечити успіх картині — ні за розмахом, ні за детальністю фільм не посту­пається великій поемі. Видавці „Трої" були праві: розмір має значення, особливо коли екранізуєш одну з найвидатніших історій світової літератури.

Найзнаменитіша поетеса Давньої Греції

«Ось він, той, хто зневажає нас!» -- гукнула менада, кинувши в Орфея, неперевершеного співця, тирс. Інша жбурнула камінь. Скаженіють вакханки, б’ють у мідні тимпани й потрясають кімвалами, сурмлять у роги та флейти, інші шпурляють в Орфея камінням. У дикому галасі тонуть

11

звуки ліри. Вакханки опадають з усіх боків Орфея і розривають його окривавлене тіло на кусні. Голову й ліру кидають у хвилі Гебру.

Ці вакханки, менади, вшановують прадавнього бога Діоніса, який живе десь тут, на відлюдді, прагнучи п’яного поклоніння і кривавих жертв. Плямисті шкури звірів розвіваються на плечах жінок; кожна стискає в руках смолоскип і тирс – обвиту плющем палицю з великою сосновою шишкою на кінці. Біжать через кручі та яруги, перестрибують урвища, а напавши на звіра, шматують його, пють гарячу кров. Так жертвою їх стає і Орфей.

Підхоплені течією голова і ліра співця, пливуть по річці аж до моря. Жалісні звуки злітають з розтулених уст Орфея, ніжно озивається й ліра, хоч ніхто вже не торкається її струн. Так останки досягли берегів Лесбосу. Жителі прибережного міста Метімни: голову, оплакавши, поховали; ліру повісили у храмі Аполлона. Відтоді і став Лесбос священним співучим островом.

Славними були спадкоємці Орфея, та найбільшою гордістю Лесбосу випало стати жінці з тихим і ніжним іменем Сапфо. Лише її серед усіх співців порівнювали з Гомером, а в

12

каноні ліричних поетів Сапфо була єдиною жінкою, хоча відомо близько тридцяти імен грецьких жінок-поетес.

Плутарх вважав її пісню «немовби змішаною з вогнем». З цікавістю зазирали в її життя читачі, але мусили вдовольнятися лиш скупими, а іноді й не дуже певними відомостями.

Народилася на Лесбосі й походила із знатного місцевого роду. Життя і творчість Сапфо пов’язані з Мітіленою; потім це місто з гордістю карбуватиме зображення поетеси на своїх монетах та гербах. Ще в дитинстві втратила батька. Матір звали Клеїдою. Таке ж імя, за звичаєм, дала Сапфо й своїй дочці. Із трьох братів найбільше любила молодшого, Ларіха, який виконував почесний обов’язок виночерпіння у пританеї – найвищому державному домі Мітілени. Боляче сприймала юнацьку нерозважність найстаршого серед них, Харакса: перебуваючи як торговець у Навкратісі, він закохався там у жінку легкої поведінки й не тільки промарнував статок, а й осоромив свій рід.

У Мітілені Сапфо очолювала культове об’єднання дівчат, які спільно вшановували Афродіту, богиню вроди й любові. Сапфо згадує «храм служительок муз», в якому не мало бути

13

ні горя, ні сліз. У храмі серед кам’яних вівтарів, оповитих пахощами ладану, серед зелені й квітів, під палким сонячним небом і при місяці звучала музика й пісня, плив танок. Там дівчата, вперше торкаючись струн, дізнались, що окрім краси, яку помічає око, є ще краса, видима тільки для душі. Сягаючи

пори заміжжя, дівчата розлучалися з Сапфо, покидали одна одну. Так народжувалася поезія, в якій радість спілкування із світом прекрасного затьмарюється чи скоріше відтінюється, загострюється передчуттям розлуки.

У обєднанні дівчат нічого таємничого не було. Такі групи-гетерії – не тільки дівчат, а й чоловіків були звичайними для архаїчної Греції. В дівочих об’єднаннях проводились традиційні змагання з краси – калістейї (від грец. kalliste – найкраща). Щороку наприкінці літа, коли на небі ясніла повня, навколо вівтаря богині Гери в повільному танку кружляли славні вродою на всю Грецію дівчата. Їхні довгі шати, пеплоси, мякими складками спадали до землі й відтінювали легкі та граціозні рухи. З-поміж усіх вибирали найкращу служительку музам.

Поринули у забуття реальні відомості про лесбійську поетесу. Але легенда, що розповідала про любов Сапфо до

14

красеня Фаона залишилось навічно.

Палко покохала поетеса гордого юнака, а він не помічав її, подався до Сіцілії. Не маючи сил перенести розлуки, закохана також вирушила в дорогу морем – на захід, до сіцілійських берегів.

Є в Іонійському морі біля західного побережжя Греції невеликий острів Левкада. Здалеку біліє він урвистими скелями. Та особливо стрімка одна з них – на південному виступі острова. Прямовисною стіною обривається вона в море. Ще в давнину ходило повіря: хто стрибне з тієї скелі, той поверне собі щастя в коханні. Зваблива прохолода моря і неба ніби манили до себе. В тій синій млі, промайнувши по гладенькому виступу скелі, навіки зникла Сапфо. Так розповідає легенда, на довгі віки поєднавши Фаона, Сапфо й ту білу Левкадську скелю.

Відлуння

«Ми лиш чуток дослухаєм, нічого не знаєм напевно».

Іліада, І І, 486

У добу Відродження в ХІ ст. у Візантії і в Римі за папи Григорія VII було спалено разом із творами деяких інших

15

античних поетів також дев’ять книг пісень Сапфо: духовні отці вважали, що пристрасна поезія поетеси шкідлива для християнської моралі. У вогні загинув цвіт грецької лірики. Настали віки мовчання. Але земля, як у легенді про Ехо, берегла голос співучої Сапфо. Цього разу то була земля Єгипту, де наприкінці ХІХ ст., почалися пошуки збережених у піску папірусів, що належали до часів еллінського періоду (ІV-I ст. до н.е.) історії Єгипту. Саме серед них і траплялись уривки пісень Сапфо, що відновили філологи.

Але між нами й цією близькою нам поетесою довго стоятиме інша – з легенди, яка не підноситься вище шаленої пристрасті. Такою бачимо її у французького поета кінця ХІХст. Верлена:

Їй пристрасть груди рве, не бачать очі впалі,

Немов вовчиця та, вдовж прибережних скель

Сапфо наосліп мчить у невсипущім шалі –

Їй мариться Фаон…

Така скороминуща й молодість з її сонцем, місяцем, утіхами. І ніхто з давніх співців так яскраво не вмів передати у поетичному слові цю прекрасну пору, як це зробила Сапфо в своїх невмирущих, перейнятих радощами й смутком піснях.

16

Вона випередила свою епоху: хоч як розкішно змальовуватимуть природу грецькі й римські поети, їхні поетичні картини – суто споглядні. Сапфо подавала голос нашій епосі.

Завдання. Сапфо створила свою «сапфічну строфу».

Висловіть своє враження від віршів поетеси у формі сенкану.

Правила побудови:

1 слово – тема – іменник.

2 слова – опис – (прикметник або займенник) + прикметник.

3 слова – дія – іменник+прикметник+дієслово (або 2-3 дієсл.).

4 слова – фраза, ставлення – речення.

1 слово – синонім І-го – перефразування, асоціація.

Можливий варіант:

Сапфо,

ніжна, незвичайна,

закохує, навчає,

збирає гуртом юних дівчат,

натхнення.

17

Антигомер

У ІV ст. до н.е. із Македонії в Александрію прибув філософ-ритор Зоїл, прозваний «бичем Гомера». Він наважився прочитати цареві Птоломею свої праці, в яких критикував «Іліаду» й «Одіссею» Гомера. Побачивши, що нападають на батька поетів і всієї літератури, що ганьблять людину, творами якої захоплюються всі народи, Птоломей був дуже цим обурений, але нічого Зоїлові не відповів. Та коли оратор затримався в країні, бо залишився без грошей, він звернувся до царя за допомогою. Птоломей йому відповів:

-- Гомер, який помер тисячу років тому, віками годує багато тисяч людей, -- отже, той хто вважає себе духовно вищим за Гомера, має прогодувати ще більше людей, ніж Гомер. Іди геть!

Тести (Гомер)

Термін «антична література» означає…

а) давня культура;

б) зразкова культура;

18

в) самобутня культура;

г) культура, створена древніми племенами антів?

Хто з гомерівських героїв після воскресіння був зарахований до сонму олімпійських богів?

а) Ахілл;

б) Одіссей;

в) Гектор;

г) Поліфем?

Несподівані сюжетні повороти, зміни людської долі у Гомера відбуваються завдяки…

а) активній діяльності та сильній волі його героїв;

б) зіткненню інтересів різних персонажів;

в) втручанню всемогутніх богів;

г) бездіяльності героїв у відповідальні момети?

В перших рядках поеми «Іліада» та «Одіссея» Гомер…

а) висловлює головну думку твору;

б) прославляє богів-покровителів Греції;

в) знайомить нас з часом та місцем, де відбуваються події;

19

г) просить богів послати йому натхнення?

Гомер докладно описує щит Ахілла, щоб…

а) підкреслити могутність цього героя;

б) звеличити героїзм народу Греції;

в) познайомити нас з побутом грецького народу;

г) викликати захоплення майстерною роботою коваля?

Антична міфологія

20

Велика перемога

Есхіл, Софокл, Евріпід – це імена трьох великих трагіків, які греки пов’язували з найсвітлішою в історії свого краю датою – днем морської перемоги над персами біля берегів Саламіну. Загартований під Марафоном воїн – це сорокалітній Есхіл, вінчаний плющем трагічний поет, знову із

зброєю в руках став на захист незалежності Греції; п’ятнадцятирічний Софокл, граючи на лірі, очолював хор

21

юнаків, які славили піснею щасливий кінець Саламінської битви. Третій, Еврипід, кого згодом Арістотель назве «найтрагічнішим серед поетів», у цей день, за переказом, уперше побачив сонце.

Одного із славетних володарів думок Еллади, поета Есхіла, який жив у 525-456 роках до нашої ери, називають батьком трагедії. Вважають, що Есхіл написав майже дев’яносто п’єс. До нас повністю дійшли сім із них та деякі уривки. Есхіл жив радощами й турботами свого народу. Він прославляв силу розуму, незламність людського духу, велич героїв, які повстають проти тиранів. Він жив за доби створення Афінської держави, становлення афінської рабовласницької демократії і захищав здобутки цивілізації проти пережитків первісного варварства. У світову літературу він увійшов передусім як поет, що звеличив Прометея.

Трагедія Есхіла «Прометей закутий» входила до трилогії про Прометея («Прометей - вогненосець», «Прометей закутий», «Звільнений Прометей»). З першої та останньої частини дійшли тільки уривки. Скориставшись популярним в

Елладі міфом, Есхіл створив узагальнений образ тираноборця.

Сподіваюся, що ви читали твір Есхіла (у перекладі Бориса

22

Тена) і зможете відповісти на запитання, що стосуються змісту твору:

Як починається трагедія?

Хто і за що наказав так покарати Прометея?

Хто мав бути катом Прометея і як він ставився до титана?

Що передбачає далекозорий Прометей і що вимагає від нього Зевс?

Якими новими муками Гермес погрожує Прометеєві? Як про це сказано в трагедії?

Що уславлює Есхіл своїм твором?

У 468 р. Софокл переміг Есхіла на змаганнях поетів, став улюбленцем глядачів. Двадцять чотири рази п’єсам Софокла присуджували перші нагороди.

Софокл зростав у атмосфері патріотичного піднесення, яким була охоплена Еллада: народ боровся проти перської навали. Письменник пишався тим, що Афіни обєднали греків для боротьби проти нашестя ворогів.

Добу, за якої жив Софокл, називають «золотим віком Перікла». То був період найвищого розвитку афінської рабовласницької демократії. Після перемоги в греко-перській

23

війні швидко зростали авторитет, економічна і політична могутність Афін. Проте «золотий вік Перікла» закінчився ще за життя Софокла. Афінська демократія почала занепадати. Суперечності рабовласницького суспільства, незгоди між Афінами та іншими грецькими полісами спричинилися до братовбивчої Пелопоннеської війни. Колись могутні Афіни після короткочасних перемог зазнають поразки за поразкою. Голод і чума довершують лихо. Софокл помер за два роки до кінця Пелопоннеської війни.

У часи Перікла формувався ідеал громадянина, людини, гармонійно розвиненої, морально і фізично досконалої. Таку

людину характеризували прикметники «калос» -- красивий і «агатос» -- добрий, мужній, благородний. Бездоганним громадянином, зразком «калокагатії» був Софокл. Він вирізнявся чудовою будовою тіла, втішав афінян перемогами в атлетичних, а потім і в поетичних змаганнях. Не цурався й політичного життя: його двічі обирали стратегом – військовим вождем; він очолював фінансову комісію, що завідувала грошовими засобами союзу грецьких міст, а наприкінці життя був державним радником.

Саме тоді, коли Афіни творили ідеал громадянина, Софокл

24

в одній із найславетніших своїх трагедій – «Антігоні» проспівав натхненний гімн людини – «найдивнішому з усіх див на світі».

Але й над людиною, хоч вона й «навчилась мови й мислей, мов вітер прудких», кружляє грізна сила-доля, яку пізніше римляни назвуть фатумом. Фатальний збіг обставин іноді веде людину, навіть якщо вона не винна, до загибелі.

Глядачі, залишаючи театр, ще довго чутимуть пісню хору, аж поки зазвучать на повну силу слова вісника, на які вони досі не звертали особливої уваги: «Ні, правди шлях вірним!» Ось він голос поета. Тим шляхом – тепер глядачі певні того – ішла й Антігона. Вона не проти законів, якщо той, хто їх видає, не пориває з народом, з його одвічними неписаними законами, не перетворюється у тирана, який вимагає рабського послугу. Страх, найпідступніший ворог людини, не скував її уст. Антігона – вільна, хоч і стала жертвою сліпої долі. В її образі Софокл, як сам зазначав, відтворив людину, якою вона має бути.

… Мине століття, і всі троє: Есхіл, Софокл, Евріпід, вже в бронзі, стануть на схилах Акрополя, там, де виховували своїх співгромадян, будячи в них страх, співчуття, і справедливість.

25

Есхіл, з прямим і мужнім поглядом воїна і поета; Софокл, з погідним, гордо піднесеним чолом, кому й після смерті складали почесті, як напівбогові; і Еврипід, на обличчя якого лягла печать душевних страждань, кому лиш чотири рази за життя й один раз посмертно було присуджено першу нагороду, кого Аристотель назвав «найтрагічнішим серед поетів», віддавши йому таким чином найбільшу хвалу серед усіх, хто писав трагедії.

Саламін – батьківщина Евріпіда. Посушливий скелястий острів, де на схилах гір темніють соснові ліси. Тут мов свою посілість батько Евріпіда Мнесарх. Кліто, мати поета, походила із знатного роду. Але оскільки в той час поширювались ремесло й торгівля і праця на ниві давала невеликі прибутки, досить було господарських турбот і в неї. Разом із чоловіком вона збувала городину на міському базарі. Потім, коли її син стане відомим трагічним поетом, другом філософів, комедійні поети дошкулятимуть йому насмішками: ось, мовляв, глибокий мислитель, чия мати торгувала на базарі городиною.

Жодна думка так наполегливо не повторюється на різні лади в творах Евріпіда, як про мінливість людського щастя.

26

Ось так людині щастя: то всміхнеться враз,

Мов море в світлу тишу, то темніє знов.

Є, однак, «надійна основа найвищого щастя смертних» -- діти. Про це співає хор у трагедії «Іон». «В них – захист у нещасті, а в щасті – втіха». Вони – порятунок батьківщині, коли їй загрожує небезпека. Можливо, складаючи цю пісню, Еврипід згадував батьків, які вбачали в ньому своє щастя. Отож передусім прагнули дати синові добру освіту.

У напруженій праці спливали роки, та лише на тридцятому році життя Еврипід був допущений до змагання трагічних поетів. Його захоплює образ пристрасної «чародійки» Медеї, дочки володаря Колхіди Еета. Трагедія «Пеліада» приводить Евріпіда до перемоги на змаганнях.

Евріпід наполегливо працює. В Афінах у нього власна багата бібліотека, що було на той час величезною рідкістю. Тут, у минулому для поета, перед папірусних сувоїв збирались його друзі. В такій атмосфері вирізняли думки, а в театрі – устами одного з героїв трагедії «Іон»:

у раба

Лише імя ганебне. Коли ж чесний він,

То чим же гірший, хоч і раб, од вільного?

27

Досі ніхто ще не ставив такого питання привселюдно. А героїня трагедії «Електра» наважиться порівняти з богами вбогого, але благородної душі селянина.

Під час Пелопоннеської війни відбуваються розправи над мирним населенням. Сільські жителі Аттіки, рятуючись від нападу спартанців, скупчились у Афінах. Тут спалахнула епідемія чуми. Люди сиділи в домівках, щільно зачинивши двері і вікна. Перикл, поховавши двох синів, незабаром сам сконав від чуми. Це сталося 429 року до н.е. Так 416 р. до н.е. прихильники рішучих дій прийняли на народних зборах нечувано жорстоку ухвалу щодо острова Мелос: всіх чоловіків на острові стратити, а жінок і дітей продати в рабство. Не один із розсудливих афінян згадав тоді поміркованість Перікла («жоден афінський громадянин з моєї вини не надів чорного плаща»).

Еврипід болісно переживає війну. Хіба не так було й у давній Трої? Дарма що Гомер визнає справедливість за греками: викрали ж бо троянці Єлену. І раптом йому здалося, що ніхто й не викрадав Єлени, що в Трої був лише її безтілесний образ, привид. Згодом він напише трагедію про таку Єлену – привид. Великий трагік вдивляється у морську

28

синь, а перед очима виникає невеликий острів Мелос. Він чує розпачливі крики жінок, і в його увазі зливається воєдино спільне, однакове, хоч і віддалене в просторі й часі горе давньої Трої і сучасного його Мелосу.

Спливали роки, а жадана згода не приходила до еллінів. Не забиралась, проте, старість. Багатьох із друзів Евріпіда вже не було в живих. Еврипід вирушив у дорогу, на чужину – в гористу, заліснену Македонію. Він виїхав туди назавжди. На батьківщині народ хоч і бачив у ньому великого поета , часто глузував з нього, коли дивився комедії Арістофана. Може, йому допекли ті клини, а може, образила недоброзичливість тих, кому випадало оцінювати його твори, адже йшлося не тільки про визнання й славу: перша нагорода була й значною матеріальною підтримкою. Поету було вже за 70-т, він не легко зважився на цей крок.

Восьмий день весняного місяця елафеболіона (березень – квітень) 406 р. н.е. Глядачі збиралися в побудованому Періклом Одеоні. Крите приміщення ледве вміщає всіх охочих побувати на першому вступному акті Діонісійських врочистостей. Та ось западає тиша, лунає голос оповісника. Коли хористи вишикувались на сцені, старець, не мовивши й

29

слова, зняв кожному з голови вінець. Ставши на чолі хору дев’яносторічний Софокл озирнув занімілих глядачів. І вони зрозуміли його погляд, його мовчанку й жалобу: десь там, на чужій землі, під чужим небом помер Евріпід, їхній поет. Усі вони піднялися з своїх місць і заплакали.

У пам’яті Софокла з’явився вірш Евріпіда:

Дочкою часу Справедливість названо:

Вона, хоч пізно, але прийде й вкаже нам,

Хто з нас лихий, хто добрий…

Архелай (правитель Македонії), хоч як просили його афіняни, не віддав їм праху поета. Тоді співвітчизники спорудили йому кенотаф (порожню) гробницю. А могильний напис на ній «говорить»:

Греція вся – Евріпідові пам’ятник…

Слава Евріпіда справді йшла вслід за поетом і лиш трошечки запізнилась. Відразу після смерті великого трагіка син, теж Евріпід, з великим успіхом поставив написані батьком у Македонії трагедії, що здобули першу нагороду. Поезія митця тільки після смерті його почала свій тріумфальний похід. Еврипід був поетом майбутнього. А може, це майбутнє він і вважав своїм справжнім життям?

30

Метод ПРЕС

«Чи корисним було для мене знайомство з творчістю Евріпіда?»

  1. Я вважаю… (позиція)

  2. Тому, що… (пояснення)

  3. Приклад… (докази, аргументи)

  4. І тому… (висновок).

ЧИТАННЯ З ПОЗНАЧКАМИ.

Що ви знаєте про давньоримського поета Вергілія і його твори? Прочитайте текст «Чоловік з Мантуї» і зробіть позначки на полях:

V – знав раніше;

Х – суперечить тому, що знав;

+ -- нова інформація;

? – це мене зацікавило, хотів би взнати про це більше.

Чоловік з Мантуї

Одним із великих поетів Риму був Публій Вергілій Марон. Історик Светоній пише, що Вергілій був високий на зріст, худорлявий, смуглявий і зовні дуже схожий на селянина. З

31

давніх мозаїк дивиться чоловік справді далекий від міської витонченості й самовдоволення. Він сидить прямо, ледь обпершись на спинку високого крісла. Немає в цій позі гордовитості – лиш простота й скромність. Саме таким був поет протягом усього

життя. Вираз обличчя у нього зосереджений, погляд задумливий. Разом із співцем удалину задивилась скорботна Мельпомена. Образ Вергілія кличе на село, яке виколисало поета, до якого він горнувся все життя, без якого й хист його, певно, зів’яв би, як вирване зрідної землі деревце.

Напередодні народження майбутнього поета – розповідає один із переказів – приснилось його матері, що замість дитини в неї народилась лаврова гілка. Заледве торкнувшись землі, вона розрослась у пишне дерево, що одразу ж зарясніло квітами та плодами. Вранці жінка подалась із своїм чоловіком у сусіднє село. По дорозі й повила хлопчика, який навіть не

32

заплакав, лагідним поглядом дивився на світ. За звичаєм, на тому місці, де народилося дитя, посадили гілку тополі-дерева,

присвяченого великому трудівникові Геркулесу. І знов-таки, щойно відчувши дотик землі, гілка потяглася до сонця і стала тополею, вищою, ніж усі інші, посаджені там раніше; згодом, кажуть, дерево вшановували всі жінки, називаючи його “Вергілієвою тополею”.

Мантуя, стародавнє місто в Північній Італії, пишається славою батьківщини Вергілія. Але народився й зростав поет не в самому місті, а недалеко від нього, в селі Андах, де його батько мав невелику посілість. Тут майбутній поет упеше торкнувся рідної землі, побачив її красу й назавжди перейнявся до неї ніжною любов’ю. краса тієї ж землі не була ні гордою, ні розкішною. На обрії ледь мріли гірські хребти.

Серед скромних пасовищ, нагадуючи про близькість гір, подекуди біліло голе каміння. Де-не-де, приховуючи болота, темнів очерет. На вітах воркували голуби. Половіли хліба, зеленіли виноградники, сади. А над усіма цима барвами та звуками простелялось погідне й італійське небо.

Хлопчина, що був першою дитиною в сім’ї, швидко тягнувся вгору, неначе деревце, проте часто хворів.

33

Вразливий душею, вловлював у природі тужливі нотки. Вже тоді він наче розливався душею по всьому, на що падав його погляд, чого торкалася рука.

Смерть навідалась у небагату оселю над Мінцієм (притоком річки Паду), ще коли Вергілій був дитиною: помирає його молодший брат. Потім у пастуших піснях – “Буколіках”, розробляючи традиційні мотиви оплакування передчасно померлого пастуха, поет висловить гострий біль першої втрати:

Плакали німфи лісів над загиблим суворою смертю

Дафнісом, -- німфам посвідчите й ви, чагарі та струмочки,

Як побивалась над синовим тілом засмучена мати,

Як заклинала богів, на жорстокі зірки нарікала.

Вергілій ніде не говорить про себе: ні в “Буколіках”, ні в поемі про хліборобство – “Георгіках”, ні тим паче в героїчній епопеї “Енеїда” – не дозволяла традиція жанру. І все ж не скупі, подекуди сумнівні свідчення пізньоантичних біографів наближають нас до поета, а сама його творчість, в якій він розкривається.

Прощання з дитинством було для Вергілія й прощанням з рідною оселею. Батько посилає дванадцятирічного сина

34

здобувати освіту не в сусідню Мантую, а далі, в Кремону, де були відомі вчителі. Як багато хто з незаможніх людей, він хотів хоча б кращою освітою допомогти синові в нелегкій життєвій боротьбі.

Хлопчина з Андів виділявся серед однолітків не тільки зростом, а й сумлінністю в навчанні, неквапливістю й задумливістю, тому мав вигляд не по літах поважний.

Повноліття майбутній поет розпочинає вже в Мілані, куди подався, щоб у когось із риторів-учителів красномовства чи адвокатів продовжити освіту. Та не вийшло з нього ні оратора, ні адвоката. Всього один раз він виголосив промову на суді. Але говорив так тихо й несміливо, був такий скутий, що вдруге в ролі промовця вже ніколи не виступав.

Вісімнадцятирічним юнаком Вергілій прибуває до Рима. Свої враження від столиці він незабаром висловить устами пастуха Тітіра, Рим видався поетові величавим кипарисом, що здіймається над повзкою лозою.

Вергілія не захопив вир столичного життя. Цьому не сприяли ні скромні матеріальні засоби юнака, ні його вдача. Він і тут не шукав галасливого товариства. Любив далекі околиці Рима. Його учителем у Римі був Епідій, у якого на

35

той час навчався й молодший на сім років від Вергілія Октавіан, майбутній правитель Риму.

Село кличе свого майбутнього співця, і збагачений знаннями юнак повертається в Анди. Тут майже нічого не змінилося. Тільки могил на кладовищі стало більше; серед них і могила другого Вергілієвого брата, який теж передчасно помер.

Найспівзвучнішим із настроями поета в Андах був грецький поет Теокріт із Сіракуз на Сіцілії (ІІІ ст. до н.е.), який став родоначальником нового літературного жанру – пастуших пісень, так званих ідилій. Це невеличкі картинки з пастушого життя, що будувались у формі пісенного діалогу-суперечки між двома пастухами. Вергілій пробує свої сили у цьому жанрі. Гекзаметром він оволодів кілька років тому, складаючи перші вірші. Тепер він прагне перелити в нього музику, якою повниться сільській краєвид…

А далі – Рим, зустрічі з друзями, нові знайомства, серед яких найважливіше – Гаєм Цільнієм Меценатом, приятилем Октавіана. Меценат – дивна людина. Бувши першим порадником Августа сам він не обіймав ніяких посад, уникав почестей, тримаючись у тіні. Захоплений небуденним хистом

36

молодого поета Меценат дарує йому будинок побіг своїх садів на Есквілінському пагорбі. Вергілій стає провідним поетом у мистецькому гуртку, яким опікується Меценат, і відразу здобуває гучну славу. “Буколіки” з великим успіхом декламуються у театрі. Одного разу під час таких декламацій хтось із глядачів помітив самого автора. Ураз, як оповідає історик Таціт, весь народ, на ноги, голосно привітав поета і виявив йому таку шану, ніби то був сам імператор.

Але ні та раптова слава, ні пишності Рима не змінилп вдачі Вергілія. Слава пастуха в останній, десятій еклозі перейняті ностальгією самого поета:

О коли б я між селян нині був, то з якою любов’ю

Кози та вівці б там пас і зривав соковитії грона!

Написавши поему про рільництво “Георгіки”, Вергілій приступає до здійснення свого найвеличнішого задуму – написання епічної поеми “Енеїда”, якій присвячує десять останніх років життя. За ходом роботи над творами пильно стежить Октавіан. Він нетерпеливо жде твору, що силою поетичного слова зміцнив би славу римського народу та його героїчних предків, не оминув би і його, Августових, заслуг як полководця, так і державного діяча, і, головне, підкреслив би

37

історичну необхідність панування Риму над світом. Дуже догідним з цього погляду був використаний у поемі переказ про мандрівки та подвиги троянського героя, сина богині Венери Енея, який нібито з волі богів у латинськім краю царство, що дало початок римській державі. Переказ про Енея, крім того, мав засвідчити ще й божественне походження Октавіана, який належить до роду Юліїв, що вважали своїм прабатьком Енеєвого сина Асканія-Юла.

Беручи за зразок гомерівські “Іліаду” й “Одіссею”, Вергілій поділяє свою поему немовби на дві частини: у шести перших книгах, що перегукуються з “Одіссеєю”, саме герой поеми оповідає про свої пригоди під час багаторічних блукань від берегів Трої до Італії. Наступні шість книг – зразок римської “Іліади” – присвяченні описам боїв, в які вступає Еней на землі Італії, куди невідхильно вела його доля й провидіння богів.

Автор “Енеїди” не приховує своєї орієнтації на Гомера: кожен поет у давнину вважав для себе честю наслідувати когось із великих попередників. Та запозичення з гомерівського епосу забарвлені у Вергілія новим світовідчуттям, позначенні яскравою особистістю автора.

38

Навіть сцени боїв – матеріал, здавалося б, далекий від уподобань мрійливого поета – набувають соковитих барв та своєрідного звучання.

Нарешті шоста, найвідповідальніша книга “Енеїди”. Тут Октавіан побачить не тільки свого божественного предка, а й себе – цезаря Августа. Таке часове зміщення стало можливим завдяки мандрівці Енея в підземелля, де Анхіс, який осів після смерті на блаженних Єлісейських полях, віщує Римові славне майбутнє. Перед Августом постануть великі історичні постаті минувшини; ті самі, що волею невідхильного фатуму, долаючи незмірні труднощі, наближали його, Августове, правління й новий золотий вік для римського народу. Коли шосту книгу слухала Октавія, сестра Августа. І серед видатних римлян, що благоденствували на Єлісейських полях, Анхіс назвав і Марцелла, її сина, котрий нещодавно помер на двадцятому році життя, Август, кажуть, просльозився, а Октавія від зворушення втратила свідомість.

Минуло ще чотири роки щоденної праці. Здавалося, Рим ось-ось вітатиме свого Гомера. Вергілій, одначе, не поспішав. Вирішив податися до Греції, щоб на власні очі побачити краї, якими мандрував герой його поеми. Та занедужавши в дорозі,

39

він доїхав тільки до Афін. Там поет зустрівся з Августом, який повертався зі Сходу, і той узяв його на свій корабель, що прямував до рідних берегів. Під час плавання поетові різко погіршало. Життя його обірвалось 21 вересня 19 року до н.е. Прах поета перевезли до Неаполя.

Друзі! Після прочитання заповніть таблицю.

V

+

X

?

Підведіть підсумки своєї роботи разом з учителем.

ЗАКЛЮЧНЕ СЛОВО.

У глибинах часу й простору прихо­вані дорогоцінні скарби - надбання давньої культури, що стала колискою європейської цивілізації. Без поетів, філософів, скульпторів, живописців Давньої Греції й Риму неможливо уяви­ти світове мистецтво. Вони давно сту­пили на високий Олімп і, як боги, вже багато століть керують думками й по­чуттями людей. Античні майстри пе­ремогли смерть силою Краси й Гар­монії і знову дарують нам перли свого мистецтва, які не втратили чарівного блиску до сьогодні.

40

Зверніть увагу, свідоцтва знаходяться в Вашому особистому кабінеті в розділі «Досягнення»