Поминаємо
жертви голоду та репресій на Україні в ХХ ст.
Заболотна Ю.В.
учителька історії та громадянознавства
с. Червона Кам’янка
Олександрійського району
Кіровоградської області
Мета:
1)познайомити учнів з трагічною долею у житті українців часів сталінщини;
2)виховання в дітей розуміння історичної епохи та власної причетності до долі українського народу;
3)формування громадської позиції, патріотизму до власної історії.
Обладнання: свічки у посудині з зерном пшениці, українські рушники, строї, ікони, фотовиставка пам’ятника жертв голодомору в селі, списки померлих від голоду у 1932 – 1933 роках, списки тих, хто пережив голодні роки, спогади очевидців, «Реквієм» Моцарта.
Захід проводиться стоячи у колі плечем до плеча, у центрі зламана суха гілка, уквітчана поминальними стрічечками різних кольорів.
Хід
Лунає глухий дзвін
Дівчинка у траурному вбрані.
У той рік заніміли зозулі,
Накувавши знедолений вік,
Наші ноги розпухлі узули
В козаки-різаки у той рік.
У той рік мати рідну дитину
Клала в яму, копнувши під бік,
Без труни, загорнувши в ряднину…
А на ранок – помер чоловік.
У той рік і гілля, і коріння –
Все трощив буревій навкруги…
І стоїть ще й тепер Україна,
Як скорботна німа край могил.
Дмитро Головко
Ведучий.
Вся Україна сьогодні, затамувавши свій подих, у скорботному мовчанні за втратами, що поніс наш український народ в добу сталінізму. І ми сьогодні говоримо скорботно голосно про той жах, що перенесли наші предки в ті не так далекі часи. 20-40 роки були не лише страшним випробуванням, а й знущанням над великим працьовитим і волелюбним народом. Три голоди, чотири революції, дві Світові війни випали на долю мого багатостраждального народу. ХХ ст. насильно забрало життя у мільйонів українців.
І сьогодні ми запалюємо свічки пам’яті безневинних жертв і говоримо про найважливіше. Ми просто повинні «Навчати. Пам’ятати. Досліджувати.».
Звучить «Реквієм» Моцарта.
Перший голос.
«Неврожай від Бога, а голод від людей». Народна приказка.
Другий голос.
На вулиці лежить хлопчик років десяти. Повз нього ідуть люди: «О, цей вже помер». У відповідь ледь чутний дитячий голосок: «Ні, я ще не помер».
Хлопчина у обідраному одязі декламує.
«Вічний монолог».
Я ще не вмер… Ще промінь в оці грає.
В четвер мені пішов десятий рік.
Хіба в такому віці помирають?!
Ви тільки поверніть мене на бік.
До вишеньки. В колиску ясночолу…
Я чую запах квітів. Я не вмер…
А небо стрімко падає додолу.
Тримайте хтось! Хоча б за коси верб…
Куди ж ви, люди, людоньки, куди
Окраєць ласки, чи хоч з печі диму!
В клітинці кожній – озеро води.
Я ще не вмер.
Усі проходять мимо
… А житечко моє таке густе.
… А мамина рука іще гаряча.
Вам стане соромно колись за те.
Та я вже цього не побачу.
Микола Замига
Учень.
Не сьогодні сказано:
«Час народжуватися і час помирати.
Час руйнувати і час будувати.
Час розкидати каміння і час збирати.
Час мовчати і час говорити».
Учениця.
Літа 1933 від Різдва Христового був в Україні великий Голод. Не було тоді ні війни, ні суші, ні потопу, ані моровиці. А була лише зла воля одних людей проти інших. І ніхто не знав, скільки невинного люду зійшло в могилу – старих, молодих, дітей і ще ненароджених у лонах матерів.
Учень.
Сонце сходило над вихололими за довгу зиму полями, сідало за обрій кольору крові і не впізнавало землю. Чорне вороняччя зграями ширяло над селами, заціпенілими в тяжкому мертвому сні.
Учениця.
Танули на обширах України важкі сніги весни 1933 р., являючи світові трупний сморід, апокаліптичні видива, спів мари хіба що з картин Страшного суду. А чи була того року весна? Чи прилетіли до знайомих людських осель довірливі лелеки? Чи співали травневими ночами солов’ї? Ніхто того не пам’ятає сьогодні, пам’ятають інші. На світі весна, а над селом нависла чорна хмара. Діти не бігають, не граються. Ноги тонесенькі, складені калачиком, великий живіт між ними, голова велика, похилена лицем до землі, а лиця майже нема, самі зуби зверху. Сидить дитина і гойдається всім тілом. Вперед – назад, скільки сидить, скільки й гойдається. І безконечна одна пісня на півголосом: їсти, їсти, їсти…
Учень.
Світ мав би розколотися надвоє, сонце мало б перестати світити, земля перевернутися від того, що це було на землі. Але світ не розколовся, сонце сходить, земля обертається, як їй належить. І ми ходимо по цій землі зі своїми тривогами і надіями, ми, єдині спадкоємці всього, що було. То ж пом’янімо хоч сьогодні, з непростим запізненням у кілька довгих десятиліть, великомучеників нашої трудової історії. Пом’янімо і знайдемо в собі сил пройти за ними дорогою їхнього хресного путі. Не їм це потрібно, а нам. Все, що вони могли сказати світові, вони вже сказали. Тепер наша черга. Не сьогодні сказано «Час говорити!». Прийшов час говорити після десятиліть мовчання.
Діти з рук в руки передають запалені свічки, як символ життєствердження.
Ведучий.
Розберемо причини голодомору.
Спочатку було слово. І те слово було – колективізація, а за ним довга шеренга слів чужинців: агітація, контракція, конфіскація, екзекуція, реквізиція, експропріація, ліквідація… Сільська влада почала погрозами і тортурами домагатися від селян їх вступу до колгоспу. Уздовж кордону України, де вмирали цілі села, де живі на встигали ховати мертвих, були виставленні збройні заслони. Жодна душа не повинна була з уготованого їй пекла. На 16-му році революції при владі, яка називала себе народною, на родючій землі без війн чи стихійного лиха вмирали хлібороби.
Учениця.
Говорять свідки тих страшних подій вустами юних. Гаценко А. С. розповідав: «На уроках історії вчитель розповідав про щасливе життя при комунізмі, про процвітання, ситі столи. А під тином, за вікном школи, лежали пухлі від голоду односельці. Один учень не втримався і запитав: «Це вони від ситості померли?». Вчитель мовчки опустив очі і перейшов на інше.»
Учень.
В ті роки в нашому селі жив учитель музики і співів Лисий М. С. Любили його діти, адже він був єдиним, хто учив їх українському співові, не боячись одягати українські строї. Голодні роки були такими ж тяжкими для нього, як і для всього люду. Але останній кусень хліба він ділив з вихованцями. Та сам проти системи нічого не міг.
Одного разу, ідучи до школи, запримітив біля сільської пекарні підлітка – відмінника навчання. Він лежав на зеленій травичці пагорбка з протягнутою рукою в проханні хліба. А очі були по-дорослому сумні… Намацавши у себе в кишені пальто кусочок сухарика, учитель поклав його в руку дитини…
Повертаючись додому після уроків, побачив на тому ж місці бригаду санітарів, що вантажили дитяче тільце на підводу.
… А на землі валявся сухарик.
Вільні спогади.
І. З сумом в очах і з великим страхом говорить Інна Малахова: «Мені бабуся розповідала, як у них по-сусідству жили люди, що заманювали немічних, вбивали і готували з них страву. Односельці запримітили, як у їхній господі зникла не одна людина. Але де ділися ці «господарі», вже ніхто не пам’ятає.
ІІ. Для Маші Чередніченко це родинна трагедія: «Моя прабабуся, будучи ще маленькою, випадково підібрала на узбіччі дороги загублені з підводи три колоски пшениці. Це побачили сусіди. Люди у формі приїхали і забрали її. Зникла вона безслідно. Не знайшла рідні і по-тому свідчень про неї».
Ведучий.
То які наслідки голоду? Скільки жертв? Голод поклав у могили від трьох до десяти мільйонів Люду. Третина з них – діти, що не дали нащадків. Наслідки голодомору – це великі духовні втрати, які цифрами на зміряти. Скільки селян, яким пощастило вижити, які були землеробами з діда-прадіда відсахнулися від своєї селянської долі, зреклися мови своєї, звичаїв, пісень!
В тридцять третьому году їли люди лободу.
Пухли люди з голоду. Помирали находу.
Отощали усі люди. Падали, як мухи,
Кропивою-лободою не наповниш брюха…
Хліб качали, вимітали – весь народ сумує,
А «великий голова» мов би і не чує.
Він укази іздає:
Продналог давайте, де хотіте, там беріть,
Хоч з нігтів колупайте.
А у СОЗі при дорозі роздають макуху –
Хочеш жити – йди до СОЗу, бо впадеш без духу.
Пролилися на Вкраїні великії сльози,
Як «великий голова» гав народ у СОЗи.
Масштаби катастрофи були величезні. Про голод знали керівники Франції, Великобританії, Німеччини, Італії, США, Канади. Та уряд СРСР заявив, що це злісна вигадка ворогів Радянського Союзу.
Лягали у сиру землю непокірні нащадки козацькі, що не могли миритися зі сваволею влади. У цій безкровній війні тоталітарної системи з українським народом знищувалася людина не лише фізично – руйнувалася народна душа.
Та відродження України можливе лише тоді, коли народ поверне свою історичну пам'ять. Хай простять нам наше безпамятцтво всі жертви голодомору, що лежать у сирій землі. З давніх часів люди очищувалися вогнем. Запалювали свічку і мовчали, каялися, що пам’ятають і не забудуть. І тягар гріха з душі спадав. Коли наша розмова дійшла до вашого серця, то перед свічкою скажіть слова, які нас згуртують,- Пам’ять і Віра!
Ти скажеш, не було голодомору?
І не було голодного села?
А бачив ти в селі пусту комору,
З якої зерно вимели до тла?
Як навіть марево виймали із печі
І забирали прямо із горшків,
Окрайці виривали з рук малечі,
Із торбинок нужденних стариків?
Ти скажеш, не було голодомору?
Чого ж тоді, як і був і урожай,
Усе суціль викачували з двору,-
Гриби, нічого людям не лишай!
Хто ж села , вимерлі на Україні,
Російським людом поспіль заселяв?
Хто? На чиєму це лежить сумлінні?
Імперський морох світ нам заселяв?
Я бачив сам, у ту зловісну пору
І пухлих, і померлих на шляхах.
І досі ще стоять мені в очах…
А кажеш – не було голодомору?
В ювілейний рік села громада запропонувала увіковічнити пам'ять жертв сталінізму, адже їх було близько тисячі чоловік. Керівництво СВК «Вікторія» відгукнулося і на сільському цвинтарі згодом з’явився скорботний монумент. Та вандали не помилували і його. Проіснувавши десять років зник безслідно. Добре, що збереглися фото і ми можемо мати уяву про нього.
Але сьогодні знайшлася людина, що бажає повернути нам пам'ять, що відроджує пам’ятник. Це Кашин Віталій Миколайович – депутат сільської Ради.
Ми пам’ятаємо, а значить ми живемо.
Під супровід скорботної мелодії гаснуть свічки.
