Зростала мати сина, купаючи в любові,
Даруючи всю ніжність, ласку і тепло.
Навчила цінувати все те, що Богом їм дано.
Зокрема рідний край любити
Та землю, що дала йому коріння міцно жити.
Де народився, де перший крок зробив,
Де юність промайнула.
Настав пекельний час : війна прийшла до нас,
Забравши наші плани, мрії, спокій.
Натомість дала смуток і печаль.
Прийшов синок до матері,
Мовчки пригорнув до серця, провів рукою по голівці сивій.
Тоді промовив : «Мамо, МУШУ ЙТИ Я ВОЮВАТИ!
Матусю, ненька, найрідніша,
Пробач, голубко, що лишаю я тебе…
ПОТРІБНО КРАЙ НАШ РІДНИЙ БОРОНИТИ,
Щоб діти наші мали змогу вільно й безтурботно жити.»
-Синочку, рідний, дитя моє любе,
Невже зростила тебе для війни?
Проте твій вибір маю я прийняти.
Молитися за тебе день і ніч,
Щоб всі святі тебе оберігали:
Від куль ворожих в темряві й в вогні.
Молитви мої будуть тебе оберігати,
І завше, Любий, пам'ятай,
Що є у тебе старенькая мати.
Ти бережи себе, прошу, пообіцяй!
Кивнув матусі, міцно обійняв, поцілував в чоло і сльози забриніли.
Пішов, незнаючи, коли повернеться до рідної хатини,
А Мати довго ще стояла біля тину,
Провела поглядом синочка на війну.
Шептала старенька молитву до Бога про захист Сина:
Просила, щоб ангели стали крилом,
Щоб сина її не торкнулося зло!
