Пісенний фольклор як засіб музично-естетичного виховання молодших школярів.

Опис документу:
У статті йдеться про різні види і жанри народної творчості, музично-естетичне виховання молодших школярів засобами пісенного фольклору. Ключові слова: фольклор, пісенний фольклор, музично-естетичне виховання.

Відображення документу є орієнтовним і призначене для ознайомлення із змістом, та може відрізнятися від вигляду завантаженого документу. Щоб завантажити документ, прогорніть сторінку до кінця

Перегляд
матеріалу
Отримати код

УДК 78(073)

Йовенко Ю.М.

Вчитель-методист НВО №1

м. Хмельницький

Пісенний фольклор як засіб музично-естетичного виховання молодших школярів.

У статті йдеться про різні види і жанри народної творчості, музично-естетичне виховання молодших школярів засобами пісенного фольклору.

Ключові слова: фольклор, пісенний фольклор, музично-естетичне виховання.

Мета навчання в психології та педагогіці розглядається не тільки як придбання знань, а головне, як виховання, збагачення,розвиток самої дитини, її особистості. Великий внесок в розкриття сутності виховання зробили П.П. Блонський, С.Т. Шацький, А.С.Макаренко, В.О.Сухомлинський. "Чи так важливо в педагогічному відношенні надавати народно - пісенній творчості істотну роль у справі музичної освіти, в будові музичної культури? – писав Б.В. Асафьєв. – Засновувати подібну пропозицію (так, народна творчість повинна займати, якщо не перше, то значне місце) потрібно міркуванням про педагогічну необхідність впливу на слух та уяву саме цієї сфери музичної творчості… Задача керівника – не тільки вияснити, що являє собою народна пісня в її ладовій сутності, в її ритміці, скільки визначити її значення в українській музиці.

Але треба пам’ятати одне: неможливо розрахувати у сучасній школі на інстинктивну любов до народної пісні, чи на інтелектуальне осягнення її естетико-художніх красот. По відношенню до народної пісні потрібна особлива обережність. Як емоційно-цінний і динамічно звучний, багатий матеріал, вона повинна увійти як безпосереднє, живе, хвилююче і вільне, охоплене почуття, а не як романтична спадщина, перед якою всі повинні безумовно схилятися».

Добрим прикладом використання фольклору на уроках музики в школі є метод угорського композитора, педагога-музиканта Золтана Кодая, який розглядує народну пісню, як рідну мову дитини. "У кожної людини душа лежить більше всього до тої музики, до якої вона з дитинства звикла. Якщо гарний смак набутий рано, то потім навряд чи зіпсується. Тому потрібно відмовитись з увагою до перших вражень дитини".

Згідно з думкою Кодая, пісенним матеріалом, вокальною базою навчання повинна в першу чергу, бути народна пісня, а ширше кажучи, відповідна національна народна музика.

Народна пісня – це самостійне і досконале формотворення, гармонічна єдність тексту і мелодії, спонтанне вираження душі народу. Ось чому ми вважаємо народну пісню основою нашого музичного навчання, і не тільки із-за відносної простоти її вокального виконання, але і в силу її музичної цінності…" – писав Л. Добсаї.

Так як кожна нація має певний запас народних пісень, основна вимога методики Кодая призводиться до того, що музичне навчання повинно спиратися на рідну музичну мову, може бути здійснене всюди.

В наш час велика кількість інформації робить значний вплив на формування інтересів і смаків дітей. І музична педагогіка не може ігнорувати таке серйозне суспільне явище. Саме в цьому питанні їй серйозну допомогу може і повинен здійснити фольклор.

Щоб відгородити дитину від багатьох шкідливих стихійних потоків, необхідно з самого раннього віку закласти в ній музичний фундамент доброго смаку, заснованого на кращих зразках народної творчості. В цьому випадку вона може інтуїтивно точно оцінювати різні форми музичного мистецтва, відгукуючись тільки на його високі виявлення.

Сила впливу фольклору в єдності ідей та емоцій, які з'являються внаслідок спілкування з ним. Основною рисою фольклору є тісний зв'язок з навколишнім життям. Досконалість форми та яскравість засобів музичної виразності – важливі особливості фольклору. Це природно: твори народного мистецтва відшліфувались віками, відкидаючи непотрібне та застаріле, створюючи нове, більш досконале.

Виховання дітей на матеріалі народного фольклору зовсім не означає відриву від загальнонаціональної людської культури. Педагоги неодноразово підкреслювали, що виховувати дітей на основі національної культури – означає прилучити її до загальнолюдської культури, бо вона є зібранням національних досягнень.

Усна народна творчість, або як її ще називають словом англійського походження – фольклор( народна мудрість, творчість) – складова художньої культури народу, його неписана словесність.

Термін фольклор введений в науку англійським вченим В.Томсоном у 1846 році. В перекладі це слово означає "народне знання", "народна мудрість". Термін фольклор був прийнятий вченими інших країн і незабаром став міжнародним. У поняття фольклору включають весь комплекс духовної і матеріальної культури народу.

Традиційний фольклор має декілька особливостей характерних, як для створення пісень, казок, легенд,так і для їх тривалого життя у народі. Найбільш стійкими його ознаками є: усність, колективність, варіантність.

Нині, коли йдеться про збереження та відродження духовності і національної свідомості, особливої уваги набуває вивчення пісенності фольклору.

Від давнини до сучасності український фольклор пройшов складний багатовіковий шлях розвитку.

Найдавніші інтонації первісного співу були насичені тим же емоційним змістом, що і мовні. Вигук "гу" вживаний у веснянках, піснях Полісся – відгомін давньої магії, заклик – звертання до природи як живої істоти.

Інтонаційний контур найдавніших «наспівів» був невіддільний від вольових, благальних, грізних інтонацій, які вживалися і в звичайній мові.

Лише поступово, протягом десятки тисячі років, усвідомлювалася роль інтонації, як музичної якості. Але й зараз можна виявити у фольклорних наспівах той первісний, магічний зміст в (обрядових піснях).

Пізніше міфологічні уявлення втратили свій живий сенс. Міф вже не живить творчість і фантазію, а лише відтворюється у варіантах, перетворюється в казкові елементи в піснях.

Лише поєднанням реалістичних і міфологічних засобів можна було створити багатозначний образ величезної художньої переконливості.

Праця удосконалювала мислення. Під впливом праці розвивалася мова, яка і є засобом передачі думок.

Регулярні записи творів народної творчості проводяться з кінця 18 початку 19 ст. Тому, зрозуміло, що багато з архаїчних верств фольклорної традиції втрачено. У різних жанрах українського фольклору простежується відгомін побутово-звичаєвих відносин родового ладу, історичних часів Київської Русі.

У 17 ст. фольклор стає об’єктом уваги з боку діячів культури. До цього він насичуючи побут усіх верств суспільства, не був предметом спеціального зацікавлення, бо, співаючи народну пісню ніхто не замислювався про її джерела та місце в культурі.

Великий в вплив на фольклористику справила діяльність слов’янофілів та боротьба між різними літературно-мистецькими течіями. До слов’янофілів належав О.М. Бодянський, дослідник і збирач українських народних пісень. Високо оцінюючи народну творчість він виділив два її достоїнства:"вартість наукову і художню". "Через це – писав він про народну творчість – важливість її невимірно велика, і присвічувати своє життя збиранню народних пісень – прекрасний подвиг".(3,83) Головний наголос ставиться на зв'язок фольклору з історією народу.

Серед перших фольклорних збірників найвідоміші: В.Трутовськй "Собрание руських простих песен с нотами", М.Максимович – О.Алябєва "Голоса украинских песен".

Помітно посилилося дослідження та збирання музичного фольклору у другій половині 19 ст., що було викликане двома причинами, які сприяли розвитку фольклору: бурхливий розвиток філологічних досліджень народної творчості та зростання громадського інтересу до проблем національного музичного стилю, становлення якого пов'язується з діяльністю М.І.Глінки, М.В.Лисенка, композиторів "Могучої кучки".

В музично-фольклористичній роботі простежується два етапи. Перший, який можна визначити, як музично-культурний, характеризується цілю плеядою композиторів – збирачів фольклору. Другий етап – музично-етнографічний, який пов'язується з виникненням нової галузі – музичної етнографії. В цей час йшла боротьба за народність в музиці, за традиції Глінки. в пошуках засобів виразності композитори зверталися до фольклору. Збирання та аранжування народних мелодій розглядається, як елемент професійного удосконалення. Сім випусків "Збірника українських пісень" М. Лисенка заклали основу української композиторської школи. Музично-етнографічна ретельність записів становлять їх у ряд вищих досягнень музичної фольклористики 19 ст. Одним з перших Лисенко почав публікувати варіанти народних мелодій. Цінним внеском у розвиток музичного виховання була "Збірка пісень у хоровому розкладі, пристосованому для учнів молодшого і підстаршого віку у школах народних".

На початку 20 ст. розпочинається діяльність Філарета Колеси. З'являється його праця "Ритміка українських народних пісень". Понад п’ять років напруженої праці віддав Ф. Колеса розшифровці і редагуванню записів фольклору. У передмові до «Шкільного співаника» композитор визначає головну мету: «подати пісенний матеріал для науки співу в народній середній школі таким чином, щоб за його допомогою навчилася молодь пізнавати й цінити народну творчість та перейматися її духом.

В усі часи фольклор перебував у певній залежності від змін в суспільній свідомості його творів і носіїв. Пісня не просто зберігала в пам’яті поколінь образи народного життя, але й всмоктувала і те нове, що супроводжувало історію народу.

На зорі людства творчість була несвідомою і становила частку практично-утилітарної діяльності: трудової, образно-логічної тощо. Пісня регулювала ритм праці і танцю. Поступово від несвідомо-художньої творчості людство перейшло до осмислення дійсності засобами міфології.

Народна музика різних етнічних регіонів пройшла відмінний за інтенсивністю шлях розвитку, проте в загальному плані можна виділити три основні етапи еволюції.

  • Стародавня епоха, джерела якої сягають глибини століть;

  • Середньовіччя – час зародження народностей і розвитку так званого класичного фольклору (для європейських народів – традиційної сільської музики, яка часто асоціюється з народною музикою взагалі.

  • Сучасна епоха.

Музичний фольклор, який охоплює усі види і жанри народної музики, загалом позначений художньо-тематичною та стильовою єдністю, хоча окремі регіони України мають специфіку, яка полягає передусім у характері музичного строю фольклору, його ладовій, інтонаційній та метро-ритмічній будові. У народній українській музиці шляхом тривалого добору, поступової кристалізації виробився комплекс самобутніх художніх засобів і стильових закономірностей музичного вираження.

У багатій спадщині України – могутня сила дум та історичних пісень, чистота та ніжна краса ліричних, безжальна витривалість сатиричних, життєлюбність жартівливість пісень, чарівність дитячого фольклору, розмаїта інструментальна культура.

Одне з чисельних місць відводиться – календарно-обрядовим пісням. Збагачені багатовіковим досвідом мудрісті і краса людей, вони містять у собі могутній естетичний потенціал, який всебічно впливає на кожного. Календарно-обрядова пісенність є одним із найглибших шарів української народної поезії, витоки якого сягають праслов’янської та спільнослов’янської доби. Багатьом календарним пісням українців, росіян та білорусів властиві спільні сюжети, композиція.

Народні календарно-обрядові пісні – ціла система споконвічного життя українського народу з художніми образами, ритуальними дійствами, величальними піснями, образним словом, музикою, танцями. У них сконденсовано художньо-естетичний досвід, світогляд, що становить духовну велич та мистецьку самобутність народу.

Календарні пісні не зникли під тиском християнської обрядовості, а своєрідно співіснували з ними, що в окремих проявах дійшло аж до наших днів. Так, стародавній звичай зустрічати весну, співати з цієї нагоди веснянки, календарно співпадає з Великодніми святами, свято Купала – з днем Івана Хрестителя, свято Коляди – з Різдвом Христовим і т.д. Обрядові пісні є безпосереднім складником календарного свята, оскільки в народі побутували не окремо, а в синкретичній єдності усіх своїх сторін – поетичної, музичної, танцювальної.

Колективне виконання календарно-обрядових пісень, з хороводними рухами, природна єдність словесного тексту, мелодії та ритму обумовлюють їх особливу привабливість та доступність для дітей.

Календарно-обрядова пісенність включає в себе жанри, колядки та щедрівки, веснянки, купальські, петрівчані, русальські, жниварські пісні тощо.

Окремим жанром гумористично-сатиричного циклу вважають жартівливі і сатиричні пісні.

Окремий цикл величальних пісень приурочених до зимових свят складають пісні зимового календаря – колядки та щедрівки. Це аграрно-магічні пісні святкового обходу дворів.

Назва щедрівка походить від щедрого вечора – як здавна називали вечір під Новий рік. Колядка, як припускають, видозміна від нового року у Візантії (3, 83).

Основний зміст зимових обрядових пісень полягає в пророкуванні доброго майбутнього врожаю. Під впливом віків первісно аграрно-магічна функція стала художньо реалізовуватись у величальних мотивах. Протягом віків образ видозмінювався, поступово включалися нові компоненти, але основний його зміст залишився тим самим: сприяти добробуту селянської родини, здійснювати побажання удачі у веденні господарства, гарного приплоду худобі тощо. Відголоси віри у чудесну силу слова знаходяться у структурі пісні: більшість з них двочастинні – складаються із заспіву і приспіву.

У колядках не реальний, а ідеалізований образ подається через стороннє сприймання – це типовий епічний прийом. Колядки виконувались під час Різдва. Молоді люди збиралися ватагою, ходили по дворах із саморобною зіркою, іноді у супроводі Маланки, кози, ведмедя. Запрошували музик і обходили всі хати села з піснями і величаннями господарів, за що одержували подарунки.

Щедрівки співали перед Новим роком дівчата і діти під вікнами односельчан. Вони ходили по хатах із «засівальниками», посипаючи навколо себе зерно, і виголошували короткі віршики, які часто мали гумористичне забарвлення.

Між колядками і щедрівками не має значної текстової різниці, хіба що щедрівки мають часто типовий рефрен «Щедрий вечір, добрий вечір». Використання новорічних пісень випливає з вікового поділу.

Участь дітей у календарних святах та обрядах, які в основі своїй пов’язані з практичною трудовою діяльністю народу, мали неабияке значення для виховання в них зацікавленості справами свого середовища, розуміння значущості землеробської праці.

У коло прохань малих колядників та щедрівників входили страви святкового столу, інші подарунки.

Дитячі колядки та щедрівки мають короткі тексти, речитативно-декламаційний склад або простенькі наспіви.

Серед колядок та щедрівок найпоширеніші: «Нова радість стала», «Добрий вечір тобі, пане господарю», «Щедрик», «Небо і земля», «Прилетіла ластівочка».

У свідомості давнього землероба новий трудовий рік починався з відродження навколишньої природи із пробудженням матері-землі від зимового сну, с першою оранкою і сівбою.

Весну зустрічали радісно і пишно, з піснями, танцями, іграми. Ці пісні називаються веснянками. У різних місцевостях України ці пісні називаються ще гаївками, гагілками, ягілками, маївками, рогульками.

Як тільки починали танути сніги, дівчати виходили на пагорби, «на високу гірку» і співали пісень, кликали весну.

Дослідник весняного циклу українських народних пісень Г.Нудьга стверджує, що всі вони ще з глибокої давнини підпорядковані практично-магічній меті: прикликати весну, відігнати зиму, виворожити урожайне літо (4, 163).

У гагілках часто співають про Ладу і Діда. Дід - це сонце, онуками якого називали себе українці, а Лада - це мати. Їх ще називали Золотою Бабою, Золотою панею, Лада в язичній вірі є богинею любові і праматір’ю людей. Назва гагілки і гаївки походить від регіону Галиччина.

На початку 19 ст., в обрядових піснях весняного циклу вже чітко виділялася значна група творів, які виконувалися лише дітьми.

Найпоширеніші в цьому жанрі є заклики до дощу, сонця, хмар. У закличках приєднувалась дитяча розвага і серйозна турбота про долю праці.

Серед веснянок найвідоміші: «Щебетала пташечка», «Подоляночка», «А вже весна», та інші.

Багата обрядова поезія літніми народними піснями. Пісні русального циклу – ліричні, повні радості, вони славлять буяння світла, простору.

У стародавніх слов’ян русалії (свято русалок) святкувалися ту пору, коли весна переходила в літо, завершувалися польові роботи і до початку косовиці та доглядом за врожаєм був проміжок вільного часу. Назви «русалії» походить від давньоримського свята троянд (rozaria). Віра в русалок, яких народна фантазія наділила надзвичайною красою і підступним характером, виявлялася дуже стійкою. Серед багатьох народів Європи залишилися легенди, перекази, балади й обрядові пісні, в яких згадуються мавки, русалки, зеленоокі й русокосі дівчата у легкому прозорому вбрані, уквітчаній водяними лілеями. Ще й досі в деяких українських та білоруських селах на Поліссі в останній день зелених свят «випроваджують русалок із села» – дівчата і жінки у віночках, взявшись за руки, утворюють щільний ряд перегороджуючи вулицю і простуючи нею в напрямку до лісу, поля під спів; «Проводили русалочок, проводили щоб вони до нас не ходили та наших дівчаток не ловили».

На русалії виконують хороводи. У текстах пісень постійно згадуються ліс, дерева, плетіння вінків: «Ой зав’ю вінки та на всі святки»…

Після зелених свят наступала петрівка – пора найдовших у році днів і найкоротших ночей. У цей час співали петрівчані пісні, їх ще називали – петрівками. У цих піснях оспівувалась благодатна пора – середина літа, пора від світання і дозрівання хлібів, «коли ячмінь колос викидає, соловейко голос покидає».

Значну групу петрівок складає жартівливі і сатиричні пісні, в яких насміхаються над лінивими. Закінчувалася петрівка напередодні «Івана Купала, тоді, коли зозуля в капусту ховається»…, що передбачало закінчення розваг і початок гарячої трудової пори.

До петрівчаних пісень належать: «Петрівочка», «Летіли гуси слободою», «Куй зозуленько» та інші.

Окремий цикл українського календарно-обрядового фольклору становлять купальські пісні, виконувані під час свята Івана Купала. Стародавній зміст купальських обрядів, як і самої назви «Купало» нез’ясований. Він припадає на період літнього сонцестояння (кінець червня – початок липня). В багатьох купальських піснях, що і нині виконуються на Україні, крізь пізніші нашарування виразно пробиваються релікти архаїчних уявлень та вірувань.

Головними атрибутами свята є Купала і Марена. Для обрядового дерева найчастіше вибирали вербу і називали її Мареною, Купайлом або гільцем. На Полтавщині Купало робили у вигляді солом’яної ляльки Мари, вбраної в жіночий одяг і прикріпленої до високого стовпця. На Київщині, прикрашена зеленню жердина з колосом у горі мала назву Іван. Хоча свято має регіональні відмінності, але мета одна – славлення життєдайних сил природи, найважливіших її стихій – сонця й води. Напередодні свята встановлювали на вигоні обрядове дерево, біля якого розкладали вогнище – обов’язковий атрибут купальської ночі, пов'язаний із культом сонця. Через це вогнище перестрибувала молодь. Купальський вогонь не гасили, а залишали дотлівати. Вважалось, що саме в купальську ніч, що зілля найбільш цілющу силу і, навіть на мить розквітає папороть.

Серед купальських пісень: «А ми рутоньку посієм», «Ой купало-розкупало», «Купалась ластівочка», «Заплету віночок» та інші.

Вже після Купала припинялися молодіжні розваги і гуляння, наступала велика і відповідальна пора в житті хлібороба – жнива .

Жниварські пісні виконувались під час жнив, як підсумок реалізації усіх сподівань і зусиль хлібороба. Жниварські пісні відбивали основні періоди праці й обряду. Їх можна поділити на три групи: «зажинкові» – ті, що величають вправних жниць, перший сніп, власне «жниварські», в яких на перший план виступають скарги на тяжку працю. Третю групу складають пісні «обжинкові» – завершення найтяжчого етапу хліборобського року.

Жниварські пісні замикають весь календарний цикл. Усі календарно-обрядові пісні від колядок до жниварних – виникнули на єдиній основі і в одну епоху, коли стався перехід до осідлого землеробства. Через це в тематиці, змісті існує багато спільного.

Дитячий фольклор – багатожанрова система, що складається із прозових, речитативних, пісенних та ігрових творів. До дитячого фольклору зараховують як творчість самих дітей, так і твори що виконуються для дітей дорослими. Такий поділ виникає з того, що ігрові та ритміко-інтонаційні можливості дітей залежать від віку.

Другу частину дитячого фольклору становлять твори, які виконують діти середнього і старшого віку. До них належать лічилки, ігрові пісні, жартівливі.

Дитячий фольклор несе різнобічне навантаження. Крім завдань розумового і емоційного розвитку форми дитячої творчості складені на вдоволення потреб дитини у спілкуванні. Допитливий дитячий розум постійно прагне до контактів, діти спілкуються з дорослими та поміж собою.

Простота і ясність обрядових пісень, танковий супровід, щедра присутність «героїв» з улюбленого тваринного та рослинного світу полегшують перехід календарно-обрядових пісень в дитячий фольклор.

Найпоширенішими в цьому жанрі є заклички до природи. Різновидом дитячих закличок є звертання до комах, птахів, рослин. Їх обов’язковою прикметою, як і в закличках до хмар, сонця і дощу є імперативна форма звертання. При цьому характер звертань дітей, їхній внутрішній зміст нерівнозначні у різних творах. Якщо прохання до слимака «показати свої ріжки» є простою розвагою для дитини, то комаха-сонечко або птах, вже повинні дати їй пророчу відповідь.

Колискові – пісні, з якими з перших днів народження знайомиться дитина. Головна функція колискових пісень – впливати на стан і настрій дитини в момент засинання.

«Багаторазове погойдування з повторюванням однієї і тієї ж музичної фрази – поспівки вузького діапазону в одноманітному ритмі, зазначає Г.В Довженок, - позитивно впливає на психіку дитини і швидко її заколисує. Водночас ці пісні є ще й неусвідомленим початком проникненням малечі у світ мистецтва, що є важливим виховним елементом».(2,36)

Найвідоміші колискові: «Кіт воркіт», «Ой, люлі», «Котику сіренький», «Колискова» та інші.

Забавлянки, утішки – це коротенькі пісеньки, поєднані із своєрідними вправами, покликані зміцнювати дитину фізично, підтримувати хороший настрій.

Серед найпоширеніших забавлянок і утішок є: «Сорока – ворона », «Кую –кую чобіток», «Диби – диби»…

Колискові пісні, забавлянки, належать до найбільш ужиткової народно-поетичної спадщини. Висока художність цих малих жанрів фольклору не може не залишити слід у душі дитини, і часом стає фундаментом для подальших естетичних уподобань людини.

Серед забавлянок, що не супроводжуються рухами та ігровими діями є твори, які називаються казками . За структурою та особливостями поетики їх умовно можна розділити на просто «казочки», «безкінцеві казочки », «кумулятивні казочки». Вони побудовані, як діалоги. Ланцюг питань та відповідей — така їхня будова. Такі твори співзвучні із характером мислення дітей, що й забезпечило їм безперечний успіх у дітей.

З усіх жанрів дитячого фольклору чи не найбільш “дитячим” є прозивалки. У цій своєрідній формі самовираження, яскраво виразилися особливості дитячої естетики, безпосередність дитячих реакцій в момент сварки чи суперечок. З рядів цих пісень постає страшенний ненажера, боягуз або хвалько, хтось неохайний, неповороткий.

Дітям завжди подобалися скоромовки. Ігровий ефект скоромовок будується на навмисному ускладненні вимови певного тексту. Для дітей така розвага має практичне значення — допомагає формуванню мовного апарату.

Важливим моментом дитячої гри є справедливий розподіл ролей серед учасників. У дітей для цього існують різні способи : вимірювання на палиці, вимазування крейдою. Поділ на партії відбувається завдяки лічилкам.

Отже, за своїм походженням і суттю календарно — обрядова пісенність є мистецтвом загальнонародним, орієнтованим на масове сприйняття і засвоєння.

Аналіз календарно-обрядової пісенності дає всі підстави вважати, що повноцінне прилучення молодших школярів до пісенного фольклору може стати ефективним шляхом їх музично-естетичного виховання.

Особливість дитячої виконавчої діяльності складається в тому, що заняття з музики проходять в колективі. В умовах сукупних співів, рухів під музику, добре почувають себе і невпевнені діти. В умовах колективного виховання завжди можна запропонувати дітям завдання різні за ступенем складності. Це складає важливі умови для розвитку кожного.

Музичні заняття народною музикою, добре впливають на загальну культуру поведінки дитини. Виконуються твори різні за настроєм , змінюються види діяльності, чергуються учбові завдання. При русі дитячого колективу під час гри, або інших занять, кожна дитина повинна дотримуватись визначеного порядку, організованості, швидкості реакції. Фольклорна музика має і пізнавальне значення , вона висвітлює багато життєвих явищ, які збагачують дитяче уявлення про суспільство , природу, побут…

Список використаних джерел

1. Богуш А.М; Лисенко М.В., "Українське народознавство в дошкільному закладі". Навч. посібник. – К.: Вища школа, 1994. – 398с.

2. Зись А.Я. "Искусство и эстетика". Традиционные категории и современные проблемы. 2-е изд. перераб. и доп. – М.: Искусство, - 1983 447с.

3. Іваницький А.І., "Українська народна музична творчість". Посібник для вищих та середніх учбових закладів. – К.: Муз. Україна, 1990. – 387с.

4. Нудьга Г. "Українська пісня в світі". – К., "Вища школа", - 1989. – 259с.

Зверніть увагу, свідоцтва знаходяться в Вашому особистому кабінеті в розділі «Досягнення»

Акція «Методичне літо»
Призовий фонд 50 000 грн!
Взяти участь

Всеосвіта є суб’єктом підвищення кваліфікації.

Всі сертифікати за наші курси та вебінари можуть бути зараховані у підвищення кваліфікації.

Співпраця із закладами освіти.

Дізнатись більше про сертифікати.

Приклад завдання з олімпіади Українська мова. Спробуйте!
До ЗНО з ІСТОРІЇ УКРАЇНИ залишилося:
0
1
міс.
0
0
дн.
0
4
год.
Готуйся до ЗНО разом із «Всеосвітою»!