П'єр де Ронсар— французький поет. Ронсар належав до вельможної дворянської родини, навчався у Наваррському колежі в Парижі (1533—1534), був пажем при дворі сина Франціска І герцога Карла Орлеанського і принцеси Мадлен (1536— 1537). У 1540 р. потрапив до почету королівських дипломатичних посланців, відвідав Фландрію, Шотландію, Італію та Німеччину. Але у 18 років Ронсар раптово оглух і був змушений припинити дипломатичну кар'єру. Він відмовився від придворного життя и упродовж кількох років вивчав стародавні мови, поезію та філософію в колежі Кокре. Навколо відомого вченого Ж. Дора тут гуртувалися вчені та літератори, серед яких Ронсар зустрів майбутніх друзів і однодумців. Спільнота молодих поетів отримала назву "Плеяда" на згадку про "сузір'я" александрійських поетів III ст. до н. є. — Феокріта, Лікофрона, Гомера Молодшого та ін. Становлення "Плеяди" як єдиної національної поетичної школи відбувалося у боротьбі з традиційною куртуазно-аристократичною та університетською поезією.
У маніфесті "Захист і звеличення французької мови" ("La Defense et illustration de la langue franchise", 1549), написаному Ж. дю Белле за участю Ронсара, йшлося про план всеосяжної поетичної реформи. Маючи на меті оновлення французької мови, Ронсар і дю Белле звернулися до традицій античної літератури, яку вони вважали невичерпним джерелом мовних скарбів. Провідну роль у "Захисті "відіграє арістотелівське поняття наслідування, переосмислене в дусі Ренесансу; Ронсар і дю Белле вважають античну поезію не так предметом копіювання, як стимулом для творчої діяльності. "Плеяда" прагнула перебудувати жанрову систему за допомогою відродження у французькій літературі ліричних і драматичних жанрів античності — оди, елегії, епіграми, сатири, послання, еклоги, трагедії та комедії. Потужний вплив поезії італійського Ренесансу на французьку поезію XVI ст. зумовив інтерес Ронсара та дю Белле до жанру сонету. Спираючись на античне уявлення про місію поета, Ронсар і дю Белле розвивали вчення про поетичне натхнення. У цій сфері вони загалом дотримувалися поглядів Платона, трактуючи поета як пророка, просвітленого божественним натхненням. Та, з іншого боку, члени "Плеяди" вірили в існування загальнообов'язкових правил поетичної майстерності. Згодом ці ідеї стали наріжним каменем естетики класицизму.
