Перекази та усмішки про Тараса Шевченка

Відображення документу є орієнтовним і призначене для ознайомлення із змістом, та може відрізнятися від вигляду завантаженого документу. Щоб завантажити документ, прогорніть сторінку до кінця

Перегляд
матеріалу
Отримати код Поділитися

Пролунав Тарасів голос
Та й по всьому світі:
«Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте!»

* * *

Хвала й слава Кобзареві
Од роду й до роду,
Що сміливо кликав люд
Битись за свободу.

* * *

Розірвали ми кайдани,
Волю окропили,
На землі твоїй любимій
Сади посадили.

* * *

Розцвіте у щасті
Наша Україна,
Співа славу Кобзареві
Трудова родина.

* * *

Стали нині запорожці
Щасливі, багаті,
Кобзаря портрет квітчастий
У кожного в хаті.

* * *

Завжди й всюди був з народом,
Жив між кріпаками.
За те ж так він і карався
Лютими панами.

* * *

Мов троянда, розквітає
Вільна Україна,
Народ повік не забуде
Великого сина.

Народні перекази і бувальщини

А справді, якою була його душа? Бунтівною? Правдолюбною? Невгамовною? А ще? Зрештою, що таке душа поета? Що діється в ній? Коли в ній світить сонце, а коли вона несе смеркання?

Так, він був бунтарем, він хотів волі, хотів бачити щасливою, не уярмленою панщиною свою Вкраїну. Так, він любив і завжди прагнув возвеличити бідняка, батрака, безталанну дівчину. Але, окрім того, він прагнув спілкуватися з людьми іншого соціального стану. Його запрошували у вишукані товариства. Його запрошували як Поета, і бувало різне.

...Якось ішов Шевченко Санкт-Петербургом із багатою дамою. При виході зі скверу він зняв свою сіру пухову шапку і поклонився бідно одягнутому старому чоловікові. «Хто це?» — запитала дама. «Не знаю, серденько». — «Але ж ви привіталися». Тарас Григорович відповів не відразу, він хотів дібрати слова, аби зрозуміла його людина, котра, можливо, ніколи нічого подібного не чула. «Бачите, я хлопського роду... Простолюдин. А хлопи — люди ввічливі. Зустрінеш ось такого старого чоловіка чи то в полі, чи посеред міста — і рука сама тягнеться зняти шапку».

Як Шевченко царя Росії обвів навкруг пальця

Цар Микола (це ще той, за якого панщина була) дуже не любив Шевченка. А не любив його за те, що Шевченко колись написав про царя та царицю-небогу, як опеньок засушену, дуже смішні й уїдливі вірші. Написав і людям пороздавав. Цар не міг витримати такого посміху і вирішив вислати Шевченка з рідної землі.

Задумав цар розплату і послав жандармів із Петербурга на Вкраїну. Зловили жандарми Шевченка і привезли зв'язаного до столиці. Витріщився на нього цар російський і закричав:

Як ти смієш насміхатися над царською країною? Забирайся з моєї землі! Щоб ти ніколи не ставав своїми ногами на мою землю!

І схопили жандарми Шевченка, і завели його в далеку пустиню. Живи, мовляв, на чужій землі.

І жив там Шевченко дуже довго, і мучився, і скучав за рідною Україною, де хазяйнував цар Микола.

І от одного разу дізнався Шевченко, що цар погнався десь там до Австрії чи Франції. Тоді взяв він, Шевченко, гроші, найняв фуру та й поїхав у село, купив собі фуру чужої землі. Сів на ту землю зверху та їде собі в рідний край, до Дніпра... їхав він довгенько-таки, бо ж пустиня — це

пустиня: безводна і безлюдна. І поки приїхав на Вкраїну, вже й цар летить у кареті назустріч. Побачив Шевченка і як заверещить:

Ти чого приїхав на мою землю? Я ж казав тобі, щоб ти ніколи не ходив по моїй землі і навіть ноги на неї не клав.

Не кричи на мене, царю, бо я іду і стою не на твоїй землі, а на чужій. Ось, коли не віриш, можеш подивитися довідку. Там написано, де я купив цю землю і скільки заплатив.

Цар Микола побачив, що Шевченко обвів його навкруг пальця, і як дременув, як дременув, то аж закуріло. Тільки його й бачили. От за що не любив цар Шевченка, а з Шевченком — і нас.

Портрет

Ще коли Тарас Григорович жив у Києві, то там він малював картини. Він був відомий художник. От до нього зайшов один знаменитий чоловік, великий пан, і просить, щоб Шевченко його змалював. Балакаючи з цим паном, Тарас Григорович моментально накреслив олівцем його портрет.

От пан став питать Тараса Григоровича:

  • Скільки буде коштувати, коли змалювати мій портрет?

Шевченко запросив з нього 150 карбованців.

А пан йому каже:

Що це ви так дорого хочете?

Дорого? – каже Тарас Григорович. – Тоді це буде коштувати усього 300 карбованців.

Пан розсердився і пішов від нього.

А Шевченко узяв портрет, що накидав олівцем з того пана, приставив до нього

ослині вуха і сказав продавцю:

  • Постав цей портрет на вітрині, і хто захоче купити, то хай заплатить 500 карбованців.

От іде пан улицею, дивиться – на вітрині стоїть його портрет точ-у-точ, тільки з ослиними вухами.

Він до продавця, а там один покупець питає.

  • Скільки коштує коштує осел, що на вітрині?

Продавець каже:

  • 500 карбованців.

Пан підійшов і каже:

  • Цей портрет я заберу!

Вийняв 500 карбованців і заплатив. А покупець і каже:

Хороший осел, та не мені дістався.

У театрі

Раз Тарас Григорович Шевченко пішов у театр, сів і сидить, чекає початку. А тут заходить якийсь барин з баринею. Барин товстий-товстий, а бариня худа як тріска, і висока як стеблина. Барині треба сідати рядом із Шевченком – так квиток попався. От бариня тоді й каже баринові:

  • Треба якось прогнати цього мужика, що сидить рядом.

А Шевченко був одягнений попросту.

Барин посидів трохи, а тоді й каже Шевченкові:

  • У вас, дядьку, почім свині у селі?

А Шевченко підслухав, що вони з баринею балакали про нього, і одказує йому:

Такий кабан, як ти, пане, то дорого платять, а така свиня, як ота бариня, то ніпочім, не коштує і копійки.

Аж позеленів пан, ковтаючи таку відповідь, і, може, аж он як би хотів сказати що-небудь навпаки, та куди вже йому тягатись із Шевченком? Так він собі і замовк

☼☼☼

Був собі колись такий великий характерник — Шевченко; та такий, що з ним ніхто не міг зрівнятися. їздив він, кажуть, скрізь по світі та збирав від панів різні листи-бумаги. Кажуть, що як він умер, то його привезли в домовині звідкільсь здалека на Україну, бо як умирав, то сказав, щоб його поховали в степу на могилі, нібито в ріднім краю. От і його привезли туди до Жидівського (лісу недалеко від села Гусакової, Звенигородського повіту), до тієї розкопаної могили, де коло здорового шляху стали здіймати з воза домовину, та й не здіймуть — така важка. Що не робили, ніяк не здіймуть, та мусіли прикликать з села двадцять чесних дівок, та аж ті зняли її. Але ж як після розкрили її, то вона була тільки повна різних списів-бумаг, а його самого не було; та так її з тими бумагами і закопали. Кажуть, що після хтось то хотів ту могилу розкопати та забрати списи, бо з ними можна було б одібрать назад у людей ту землю, що у панів забрали після панщини, та у того чоловіка відібрало руки і ноги, то він і покинув докопувати.

Та Шевченко цей дуже клопотався за людей, що робили у панів панщину, і дуже домагався за них у царя, щоб той дав їм волю. А цар все-таки волі не давав. От раз він приходить до царя, його впустили в палатку; ввійшовши в палатку, він хап за шапку та об землю трах, та й каже тоді цареві:

Оце тільки й твоєї землі, що під моєю шапкою, а над всею землею пани царюють! Весь світ я із'їздив, а ніде не бачив, щоб так було гірко та важко жити людям, як в твоїм царстві!..

☼☼☼

Спасибі йому! Нехай Бог хоч на тім світі успокоїть його душу, бо на цім світі він багацько поніс за нас та за нашу волю... Мені таки доводилось на віку бачити його, та я не знала, що то був він. Раз якось мій старий сидів у Звенигородці в тюрмі: пани за щось засадили. От я взяла в торбину хліба та ще дечого й пішла до нього. А в Вільхівці доганяю старого Онойка, що він, як знаєте, пасічником був над скарбовими пасіками. От і питаю його, куди він іде. А він мені нишком і каже:

Оце, серце, на мене напасть... Чи не здибала ти часом за селом москаля? Поїхав бідкою. Приїздить він до мене вчора ввечері та й проситься на ніч. Я його й пустив: у мене дітей нема, хата велика, то чого й не пустить, — не перележить за ніч хати. От він в мене й заночував. Каже, що сам з Керелівки і їздить собі так по селах та по людях, зветься він Шевченком. Багацько він мені розказував про себе, про панщину тощо, і дуже просив, щоб нікому не казати. Показував всю свою одежу і все, що з собою везе. Оце він вбраний москалем, а то зробиться старцем і їздить собі поміж людьми; а як схоче, то передягнеться таким таки чоловіком або паном. Вранці чуть світ він собі й поїхав і знов просив, щоб нікому не казати, що він у мене ночував. І ніхто ж його й не бачив і не знав, що він в мене ночує, тільки я та жінка. А це прибігають з Звенигородки і викликають уже туди: довідались якось наші пани та й донесли. Не знаю, що мені за це буде.

А я таки перед Вільхівцем зустрічала чоловіка, бідно вдягнений, в картузі і в московській одежі, поїхав бідною на Полівку... Розказала я своєму старому, а він і каже: «Був тут такий чоловік, але ж його тільки ввели в тюрму, та зараз і випустили...»

Ви кажете, що він таки вмер, а от я чула, що він живий, а привезли його тільки клятьбу в домовині, що поклав на панів. Кажуть, що закопали ту домовину на високій могилі недалеко від Києва, але ж я не бачила тієї могили, хоч і ходила в Київ. Везли домовину дванадцять пар волів, а на могилу виносило дванадцять дівок... Я й невісток його знаю з Керелівки; як він ото умер, то вони їздили за ним плакати».

А було те, як я його бачила, тоді, як зачиналось добро, недалеко перед волею, років буде з двадцять три... Спасибі йому: хоч і Бог так дав, що панщину скасували, а все ж таки він за нас клопотався та терпів. Нехай наші діти дякують!


 ☼☼☼


        Влітку 1890 року мені частенько траплялося читати простим, неписьменним міщанам городка Звиногородки на Київщині Шевченкові поеми: «Катерина», «Наймичка» і ін., або й його лірику. Запевне, всі не могли наслухатися досхочу; а вже що до жіноцтва, то жінки раз у раз аж плакали, слухаючи приміром «Наймичку», і радніші були, щоб і по скількісь разів я читав їм те саме. Здебільшого бувало так, що слухачі мої допіру од мене знайомилися з Шевченком. Та часом, правда, доводилося мені чути й таке: «Це — Шевченкове? О, я вже знаю дещо з цього. Який він був гум! Як він прикладно все нам витолкував!» Але за особу великого Кобзаря, що народивсь не де, як на тій самій Звиногородщині, я й од таких не міг був нічого довідатися, опроче, що він тепер повинен бути в Петербурзі, — живий, очевидячки. Та одного разу каже мені старий Андрій Поштар : «Я його знаю, — деньгай був такий!» На Шевченка-деньгая (багатиря) я й уваги був не звернув. А ще зминуло скількись днів — син Андрія Поштаря, парубок Яків, розказав мені таке:
        «Шевченко усе ходив із Кулішем: вони разом товаришували; тільки ж Куліш не був такий хвабрий та хитрий, як Шевченко. А Шевченко був багатир страшенний; куди він ступне, за їм гроші річкою течуть, і бідняків-голодранців збиралася коло його сила: всі доставали грошей повні пригорщі. От його дуже не любила поліція та десятники, бо такий багатир. Щоб загарбати його гроші, вони навели на його сильний сон, поклали у гріб та й поховали. Але Шевченко був великий знахур, та не собакуватий; три дні він був у землі, а там — ожив, і живе, мабуть, і досі».

       Оповідач, Яков Поштар, народивсь бл. 1870 р. Легенду він чув навіть не од батька, а од письменного хлопчика, на прозвання Нетеличка, а Нетеличка ніби це вичитав звідкілясь

 

 ☼☼☼

        Як була я дівчиною, то була дружкою на весіллі у своєї подруги. Гуляємо ми, але бачу — заходить якийсь пан. А молода до нього та хотіла руку поцілувати, а він розсміявся і каже:
 — Не цілуй, голубко, в руку, а в губи.
        То вона його і поцілувала. А я як придивлюсь до того пана, бачу — викапаний Шевченко, як оце на патреті, ну точнісінько він, Тарас. Прийшла я додому і кажу батькові:
— Тату, тату, той чоловік, що був на весіллі, сміється точно так, як Шевченко.
        А тато і каже:
        — Глупа ти, дочко. То ж Шевченко і є. Бо йду я раз та кажу братові Тараса — Микиті:
        — Ви брата заховали, хоч би поминки справили.
        А він сміється:
        — Та то, старий, ружжа та шаблі поховали, а мій брат живий, і оце ж, каже, він і приїжджав.
        Так що то Шевченко і був. А що він, як пан, ходив, то це для того, щоб його багачі не пізнали. Бо ганили вони його, рідного, жить йому не давали, а він же все тільки про селян і думав.

Перекази про те, що Шевченко по світу ходить
 
        [...] дорогою се було, на пароході. Їхалося літньою порою Дніпром, поуз Каніва. Ось здалека видно вже могилу Шевченка, себто хрест той високий... Вже так, що на хорошому місці поховано Тараса! кожне їде, бачить, — подумає щось...
        На «чердаку», чи на тому помості горішньому, стояли юрбою люде, дивилися, — і прості люде й пани, всякі.
        Все ближче, та ближче під’їжджаємо. Коло мене стояли якісь дядьки, — либонь прочане з Києва. Не втерпіла я та й кажу до їх: — От і Шевченкова могила!... на гарному місці похований він!...
        — Похований, та не зовсім, — одказав мені один дядько.
        — Як, кажу, не зовсім? Коли вже похований то похований. Адже ж то все звісно — і коли Шевченка ховали, і як...
        — Та що з того! — править своє дядько, — а Шевченка там нема. Не став він там лежать!...
        — Як? а де ж він?
        — Де?... По світу ходить і пісні складає; тілько не об’являється, а він є!...
        — Чом же він не об’являється?
        — Еге — «чом!» Дурний би він був! Щоб зараз арештували?
        Усміхнулась я, та вже й умовкла.
        Давненько й ся розмова була, а знов пригадалась мені...

        Олена Пчілка. Перекази про Шевченка. // Шершень. — 1906. — № 9. — С. 3.

Народні усмішки про Т.Г.Шевченка

На балу

На якомусь балу Шевченко розговорився з одним із служників і, захопившись, не помітив, як до нього підійшов сам канцлер, звичайно, із свитою. Підійшов тай каже:

Цікаво, про що бреше цей піїта?

Шевченко схилив голову і голосно відповів:

Говорю про доброту царя-батюшки і про вашу далекозіркість, ясновельможний пане...

Краще посередині

Помер якийсь міністр. Скрізь велись теревені про майбутні похорони і, чи буде на похоронах цар-батюшка. А коли буде, то де йтиме: перед труною небіжчика чи за нею. Спитали про це у Шевчен-ка.

Краще всього, - була відповідь, - щоб цар-батюшка опинився якраз посередині...

Навколо смерті

Якось Тарас Григорович у розмові із задушевним другом зізнався, що бажає царю-душителю ще трошки пожити.

Як це так? Ненавидиш і бажаєш життя? – здивувався друг

Що ж тут незрозумілого? – перепитав Шевченко. – Якщо цар, дай Боже, здохне, то я теж не стримаюсь і помру від радощів...

Різні суждення

Поліцмейстер до Шевченка:

Ну хто читає твою мазанину? Навіть наш цар-батюшка не розуміє опуси, які ти звеш віршами...

Тож мені байдуже, хоча й не дивує, - відповів незламний Кобзар. - Мене здивувало б, якби цар та й зрозумів мої вірші... Проте, я кинув би писати, сам собі поламав би руки, щоб не писати, якби довідався, що мене не розуміє мій народ!

***

Спішать донька і дружина,

Екіпаж зустріти

Щоб піднести квіти.

Прибув маляр петербурзький! —

Біжать за ворота

Й зустрічають в екіпажі возія Федота...

Того ж дня Шевченка люди

Привітати вийшли.

От пани Федота, — кажуть,

Зустрічали пишно!

Знайшов Тарас невблаганний

Втіху в цім єдину:

Що ж, хоч раз зустріли гідно

Трудову людину!

Як пан облизня схопив

Над дніпровою сагою

Наш Кобзар сидів, щось думав,

Аж ось пан іде з жоною.

Ллються пахощі парфумів...

Зупинивсь перед Тарасом,

Позирнув з-над окулярів

І озвавсь вельможним басом,

Наче грім із неба вдарив:

Що б я думав, одинокий? —

і глузливо мовив далі:

Цілковитий тобі спокій —

Ні турботи, ні печалі.

В мене стільки срібла-злота —

Ніколи і вгору глянуть.

Ну, а що тобі? Голота!

Мучить клопоти не стануть.

Голова ж, — сказав лукаво, —

Хоч турбот і достобіса,

В мене чорна й кучерява,

В тебе ж — сива та ще й лиса..

Наш Тарас в боргу ні разу

Не лишався в гострій мові —

Різонув, як по заказу,

Аж язик втягло панкові:

Є прикмета у народу —

Чи таки й не чудасія? —

Голова дурна ізроду

Не сивіє й не лисіє.

Що ніколи угору

Глянуть вам, скажу без спору,

Що свиня ніколи, пане,

Теж не дивиться угору...

Як Шевченко царського генерала провчив

Раз якось їхав поїздом Тарас

В однім купе з бундючним генералом,

Що бавив цуцика, туливши до лампас,

Знічев'я ковзав поглядом недбалим.

Тарас схилив над книгою чоло,

Бо розмовляти ні про що було.

Лиш іноді він скоса поглядав

На генеральську пику маснощоку.

Та ось розкриту книгу відіклав

На постіль тут же коло себе збоку.

Пес носом поводив по сторінках.

В хазяїна — єхидний блиск в очах.

Співця принизить генерал хотів.

Повів плечем, сяйнувши еполетом,

До цуцика злорадний погляд звів:

Учись, учись — і станеш ти поетом.

Тарас додав з властивим йому шалом:

А не довчишся — будеш генералом!

Як Тарас із паном поквитався

До столу, де сидів Тарас,

Підсів у ресторані панок.

Бере вина, ковбас.

Тарас — пивця й тарані...

За словом слово, як завжди,

Поснідали тим часом.

І ось панок після їди

Прощається з Тарасом.

Та що таке? — замість руки

Мізинець простягає.

Тарасу ніби невтямки —

Тож скоса поглядає:

«Чи в пана пальці ті брудні,

Замащені у смалець?»

Та й каже:

Чом це ви мені

Один даєте палець?

Ні, рівним — я всі п'ять даю,

Всіх важу, як на шальці:

Що нижчий рангом — подаю

Чотири, три й два пальці.

А вже останньому всьому

Чиновному я люду

Даю лише по одному,

Приховувать не буду.

Я не чиновник, я мужик, —

Сказав Тарас гарячий.

І пану дулю показав:

Ось вам півпальця здачі!

Зверніть увагу, свідоцтва знаходяться в Вашому особистому кабінеті в розділі «Досягнення»

Всеосвіта є суб’єктом підвищення кваліфікації.

Всі сертифікати за наші курси та вебінари можуть бути зараховані у підвищення кваліфікації.

Співпраця із закладами освіти.

Дізнатись більше про сертифікати.

Приклад завдання з олімпіади Українська мова. Спробуйте!
До ЗНО з УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ ТА ЛІТЕРАТУРИ залишилося:
0
4
міс.
0
3
дн.
0
2
год.
Готуйся до ЗНО разом із «Всеосвітою»!