Павло́ Григо́рович Тичи́на (11 [23] січня 1891[4], Піски, Щаснівська волость, Козелецький повіт, Чернігівська губернія, Російська імперія, нині — Бобровицька міська об'єднана територіальна громада, Ніжинський район, Чернігівська область, Україна[5][6][7] — 16 вересня 1967, Київ, Українська РСР, СРСР) — український радянський поет, перекладач, публіцист, політик, громадський та державний діяч доби УНР та УРСР. Старший брат Євгена Тичини.
Новатор поетичної форми. Директор Інституту літератури АН УРСР (1936—1939, 1941— 1943). Голова Верховної Ради УРСР двох скликань (1953—1959), депутат Верховної Ради УРСР 1—7-го скликань. Депутат Верховної Ради СРСР 2—5-го скликань. Член ЦК КПУ (1952—1967). Міністр освіти УРСР (5 березня 1943 — 7 серпня 1948). Академік АН УРСР (1929). Член-кореспондент Болгарської академії наук (1947). Лауреат Сталінської премії (1941), лауреат Шевченківської премії (1962). Кавалер п'яти орденів Леніна. Разом з Ліною Костенко та Іваном Драчем був номінантом на Нобелівську премію з літератури. Автор слів Гімну Української РСР.
