Сьогодні о 18:00
Вебінар:
«
Цивільний захист у закладах освіти: складаємо мобілізаційний план
»
Взяти участь Всі події

Павло Архипович Загребельний. Біографія, запитання та завдання, портрет

Перегляд
матеріалу
Отримати код

Український письменник Павло Архипович Загребельний народився 25 серпня 1924р. в придніпрянському селі Солошине на Полтавщині.

"Це козацьке село", - розповідає Павло Архипович у інтерв’ю. - Воно було на кордоні земель Війська Запорізького і царської імперії. І на цьому кордоні зібралися люди, що втікали як з одного, так і з іншого боку. Це було гігантське село, тягнулося воно 15 кілометрів уздовж Дніпра. І населяло його десять тисяч людей. У селі майже не повторювалися прізвища. Це теж свідчило про те, що люди туди збігалися. А коли люди збігаються, то вони, як правило, незалежні. Бо кожен із них утік - хто від пана, хто від хама, хто від переслідування, хто від неправди...

Моє село - це своєрідна українська Америка. Бо що таке Америка? Це теж збіговисько втікачів і незалежних...

Серед таких людей я народився і виріс, пережив колективізацію, голод 33-го року... Ці люди дуже бідували, але в душах їх була незалежність. Це, очевидно, передалось і мені.

Змалку ріс без матері, завжди тягнувся до книги, вчився добре.

Навчався майбутній письменник у Солошинській середній школі. У середніх і старших класах захоплюється математикою. Мріє бути вченим.

У червні 1941 року Загребельний закінчив десятирічку. Збирався вчитися далі, але почалася друга світова...

Можливо, те перше враження й спалахнуло іскрою, що викресала згодом задум історичного роману "Диво". Хоча того червневого ранку Загребельний і в гадці не мав, що стане письменником. Зачарування мистецьким витвором далеких пращурів жило підсвідомо понад двадцять років.

Вчорашній випускник, ще не маючи повних сімнадцяти років, пішов добровольцем до армії. Був курсантом 2-го Київського артучилища, брав участь в обороні Києва, в серпні 1941р. був поранений. Після госпіталю знову військове училище, знову фронт, тяжке поранення в серпні 1942р., після якого — полон, і до лютого 1945р. — фашистські концтабори смерті.

У 1945p. працює у радянській воєнній місії в Західній Німеччині. З 1946p. — навчається на філологічному факультеті Дніпропетровського університету. По його закінченні (1951p.) — майже півтора десятиліття журналістської роботи (в обласній дніпропетровській газеті, в журналі "Вітчизна" в Києві), поєднуваної з письменницькою працею.

Перше оповідання "Каховські будоночки" Павлом Загребельним разом з Юрієм Пономаренком було написане за кілька годин. Збірка "Каховські оповідання" (1953) складалася з дванадцяти творів. Відзначалися вони нарисовістю. Були тут художні знахідки. Були й композиційні прорахунки. Далі Загребельний пише новели сам. В другій половині 50-х років П. Загребельним видані збірки оповідань окремими книжками "Степові квіти" (1955), "Учитель" (1957), "Новели морського узбережжя" (1958), повісті "Марево", "Там, де співають жайворонки" (1956), "Долина довгих снів" (1957). У читачів склалося враження, що автор не написав, а проспівав ці твори - так розкуто, вільно і впевнено вони вилилися на папір.

На республіканському конкурсі в 1955 році на кращий науково-фантастичний та пригодницький твір для дітей та юнацтва повість "Марево" - відзначена другою премією. Серйозною заявкою на письменницьку зрілість стала "Дума про невмирущого" (1957), присвячена воїнському та людському подвигу молодого радянського солдата, який загинув у фашистському концтаборі.

В 1961 — 1963 pp. Загребельний працює головним редактором "Літературної газети" (пізніше — "Літературна Україна"), приблизно в той же час з'явилися три перші романи письменника: "Європа 45" (1959), "Європа. Захід" (1960), "Спека" (1960).

З "європейським" циклом якнайтісніше пов’язується воєнно-патріотичний роман Павла Загребельного "Добрий диявол" (1967).

Протягом 60 — 70-х років письменник створив більшу частину своїх романів, зокрема і найвагоміші з них:

"День для прийдешнього" (1964);

"Шепіт" (1966);

"Добрий диявол" (1967);

"Диво" (1968);

трилогію "З погляду вічності" (1970);

"Розгін" (Державна премія СРСР, 1980) — романну будову з чотирьох книг: "Айгюль", "В напрямі протоки", "Ой крикнули сірі гуси", "Персоносфера";

"Левине серце", (продовженням "Левиного серця" став роман "Вигнання з раю" (1985));

"Переходимо до любові" (1971);

"Намилена трава" (1974);

"Євпраксія" (1975);

"Південний комфорт" ("Вітчизна", 1984).

Одним із значних здобутків української прози став роман "Диво" (1968), в якому органічно поєднується далеке минуле та сучасність. В центрі роману — Софія Київська, яка є незнищенним символом української державності та духовності. Пізніше було створено цілий цикл романів про історичне минуле нашої Батьківщини: "Первоміст" (1972), "Смерть у Києві" (1973), "Євпраксія" (1975). Подіям української історії XVI ст. присвячено роман "Роксолана" (1980). Письменник зробив спробу проникнути у складний внутрішній світ своєї героїні — Роксолани — Анастасії Лісовської, доньки українського священика з Рогатина, яка, потрапивши до гарему турецького султана Сулеймана, незабаром стала його улюбленою дружиною.

Розкрити "таємниці" характеру Б. Хмельницького, показати його як людину та як визначного державотворця — таке завдання поставив перед собою П. Загребельний в романі "Я, Богдан" (1983). Він показує діяльність гетьмана на тлі складної політичної ситуації середини XVII ст., зупиняючись також і на подробицях його особистого життя. Панорамність, історіософські роздуми про долю України — такі риси найновішого роману письменника "Тисячолітній Миколай" (1994). В романах зустрічаємо вступні слова чи передмову, післяслово — це свого роду невеликі літературознавчі, а то й історіографічні етюди.

Виступив П. Загребельний і з кількома п'єсами, створеними на основі романів — "Хто за? Хто проти?" ("День для прийдешнього"), "І земля скакала мені навстріч" ("З погляду вічності"); активно виступає з критичними і літературознавчими статтями в пресі, а також з доповідями, промовами й інтерв'ю. Ці виступи зібрані в книзі статей, есе і портретів "Неложними устами" (1981). До неї ввійшла повість-дослідження "Кларнети ніжності", присвячена П. Г. Тичині.

За його сценаріями на Київській кіностудії ім. О. П. Довженка знято художні фільми: "Ракети не повинні злетіти" (1965), "Перевірено — мін немає" (1966), "Лаври" (1974), "Ярослав Мудрий" (1982).

В 1979-1986 р. р. був першим секретарем правління Спілки письменників України.

Широкого розголосу набув роман П. Загребельного "Розгін" (1976) відзначено Державною премією СРСР, два романи — "Первоміст" і "Смерть у Києві" — відзначені Державною премією УРСР ім. Т. Г. Шевченка. У 1986 році побачив світ новаторський і за змістом і за художнім втіленням твір "Безслідний Лукас".

У 1991 році Павло Загребельний опублікував свій двадцять третій роман - "Тисячолітній Миколай". Творився він три роки.

У 1992 році в бібліотеці "Молоді України" побачила світ повість Павла Загребельного "Гола душа".

Написані романи "Ангельська плоть" (1993 р.), "Тисячолітній Миколай" (1994 р.), "Попіл нив" (1995 р.), "Зона особливої охорони" (1999 р.), "Юлія" (2000 р.).

У кожній новій книзі Павла Загребельного - творчий експеримент. Щораз за тим експериментом "стоїть дослідник, енциклопедист, вигадник у кращому розумінні цього слова - і живописець". Вдумливий дослідник літературного процесу. Письменник залізної самодисциплини.

Його твори високо оцінюються критикою, мають широке читацьке визнання, він один із найпопулярніших сьогодні українських письменників. Друковані масовими тиражами, його книги швидко розходяться; вони постійно виходять в перекладах іншими мовами; зростає і кількість видань творів письменника за рубежем. Твори П. Загребельного переведені на 23 мови народів світу.

Впродовж багатьох років читачі з великим інтересом зустрічали літературно-критичні та літературознавчі виступи Павла Загребельного, з нетерпінням очікували його нові твори.

П. Загребельний власноруч переробляв свої прозові твори на п'єси: «День для прийдешнього» переробив на «Хто за? Хто проти?», а «З погляду вічності» на «І земля скакала мені навстріч», які були поставлені українськими театрами. За його сценаріями на Київській кіностудії ім. О. Довженка були зняті художні фільми: «Ракети не повинні злетіти» (1965), «Перевірено — мін немає»(1966), «Лаври»(1974), «Ярослав Мудрий»(1982). Загребельний є автором збірника статей, есе «Неложними устами» (1981).

Основний жанр П. Загребельного ;— це роман, хоча в його доробку є і новели, і оповідання, і повісті. Проте серед жанрово-стильового розмаїття романістики письменника особливе місце, безперечно, займає історична белетристика.

Роман «Диво» був першим історичним твором П. Загребельного. Твір має оригінальну композицію: у ньому поєднуються в одній розповіді далека минувшина й сучасність, зіставляється те,'що реально було розділене майже тисячоліттям. Це стало можливим завдяки тому, що центром цих періодів виступає реальний образ Софії Київської — дивовижної пам'ятки архітектури часів князювання Ярослава Мудрого, збудованої, за художньою версією П. Загребельного, талановитим майстром Сивооком,— незвичайне диво, що «ніколи не кінчається й не переводиться», яке однаково належить як XI століттю, так і XX. Великою мірою собор є символічним образом. Софія як художній символ і як реальна історична пам'ятка, сконцентрувала в собі весь волелюбний, сильний дух народу, його невмирущість та нескореність. Собор не нагадував візантійських церков, звідки прийшло на Русь християнство, бо не було в ньому простоти й суворості, а було «щось буйно-рожеве, приховано-поганське», як у тих дерев'яних язичницьких святинях, що їх у той час палили й нищили по всій Русі. «Він був барвистий, як душа й уява народу, що створив його»,—пише Пі Загребельний.

Але ще більшим дивом у романі постають люди. Письменник детально змальовує складні людські долі, глибоко розкриваючи психологію своїх персонажів. Майстерно змальований в романі митець Сивоок, будівничий Софії Київської. Його доля — це доля талановитого майстра з древлянських земель, який багато блукав по тодішній Русі, був ченцем у болгарському монастирі, згодом, полонений, потрапив до Візантії, працював у константинопольського майстра як будівник і оздоблювач храмів і аж згодом, дозрілий у своєму таланті й розумінні життя, повернувся до Києва, на рідну землю. З особливою уважністю й проникливістю письменник розповідає про те, як зароджується й формується в Сивоокові митець — наука в діда Родима, язичницьке бунтування проти хрестів, наука в Радогості, в тітки Звенисдеви, яка сказала, що «в нього між оком і рукою € те, чого нема ні в кого з людей», вишкіл по інших краях. І нарешті — натхненний вияв усіх його вмінь і здібностей у творенні Софійського дива. Відштовхуючись від запису в літописі Нестора про збудування собору Ярославом, полемізуючи з цим твердженням літописця вже епіграфом з Брехта («Хто звів семибрамні Фіви? В книгах стоять імена королів. А хіба королі лупали скелі й тягали каміння?..»), П. Загребельний створює образ русича Сивоока, талановитого митця давніх часів, і пристрасно переконує читача, що в славнозвісному архітектурному шедеврі є відсвіт життєвого й творчого подвигу нашого далекогопредка-слов'янин а, представника свого народу.

Складним, суперечливим постає образ князя Ярослава, який зображується реальною людиною: твердим і цілеспрямованим, але водночас жорстоким, закоханим у книги, мудрим, і в той же _ час незахищеним, слабким, як звичайний смертний.

У романі автор не просто стежить за розвитком подій, життєвих колізій, а намагається дати їм філософсько-етичне тлумачення, робить це досить непомітно, ненав'язливо, часто через самих героїв. Завдяки такому глибокому проникненню в психологію персонажів, авторові вдалось порушити досить багато важливих проблем не тільки того часу, але й сучасності: влада та мистецтво, влада і людина, талант і держава, тлінне й нетлінне, проблема творчого начала в людині, свободолюбства, людської гідності, добра і зла, проблема вибору. Протягом твору автор ненав'язливо підводить читача до думки, що «справжня історія — це історія творення, а не руйнування».

Багатий ідейно-психологічний зміст роману, розгалуження основної його проблематики зосереджуються не лише в образах Сивоока і Ярослава. Дід Родим, молодий стрілець Лучук, підступний медовар Ситник — суцільне втілення зла, щирий грузин.

Гюргій, майстер, позбавлений мужності, яку дає справжній талант, пристосуванець з одинадцятого століття Міщило (це про нього Сивоок вигукує: «Бійся посередності, о княже!»). Серед помітних героїв роману — і представники іншого покоління, що належать уже двадцятому століттю: вчені Гордій Отава та його син Борис. Історик Гордій Отава бере гору не тільки в науковій полеміці з німецьким професором Шнурре, відстоюючи ідею самостійності й первинності культури слов'янства, а й ціною власного життя рятує фрески Софії Київської від вивезення до Німеччини під час Великої Вітчизняної війни. Отже, герої твору дуже різні, але всі вони творять історію своєї землі, несуть у собі той дивовижний світ, оригінальний внутрішній космос, що його ніко: му не зруйнувати, як і Софію Київську.

Коментуючи свій роман «Диво», П. Загребельний у літературно-критичній статті «Спроба автокоментаря» зазначав: «Хотілося показати нерозривність часів, показати, що великий культурний спадок, полишений нам історією, існує не самодостатньо, а входить у наше життя щоденне, впливає на смаки наші й почування, формує в нас відчуття краси й величі, ми ж платимо своїм далеким предкам тим, що ставимося до їхнього спадку з належною шанобою, оберігаємо й захищаємо його».

Слід зазначити, що на сьогоднішній день (значною мірою завдяки сучасній екранізації) більш відомим і популярним твором П. Загребельного є роман «Роксолана», в якому письменник вдається до художнього осмислення реальних історичних подій, розповідаючи про п'ятнадцятилітню Анастасію Лісовську, доньку священика із Рогатина, яку захопила в полон татарська орда. Дівчину продали в рабство; вона потрапила в гарем турецького султана Сулеймана, за рік вибилася з простих рабинь-одалісок в султанські дружини (а їх не могло бути згідно з Кораном більше чотирьох), стала улюбленою дружиною султана, баш-кадуною, а після смерті султана кілька десятиліть керувала безмежною Османською імперією і впливала на життя всієї Європи. Та якщо в європейській історії жінки-правительки держав були явищем доволі поширеним, то в мусульманському світі за всю історію налічується лише два десятки імен жінок-правительок, і серед них ім'я Хасекі (офіційне ім'я султанші). Венеціанські посли-баїли в донесеннях із Стамбула називали її Роксоланою (в перекладі — русинка, тобто жінка з Русі), під цим ім'ям вона й зосталася в історії.

В авторському післяслові П. Загребельний так коментував причину, з якої він звернувся саме до образу Роксолани: «Досі постать Роксолани була безплотною, часто ставала об'єктом псевдопатріотичних захоплень, використовувалася деякими авторами як своєрідний рупор для їхніх розумувань,— тут (тобто в «Роксолані») вона, як принаймні здається авторові, віднаходить ті необхідні виміри і якості, які роблять її особистістю. Власне, роман — це історія боротьби нікому не знаної дівчини й жінки за свою особистість, за те, щоб уціліти, зберегти і вберегти себе, а тоді вознестися над оточенням, може, й над цілим світом».

Павло Загребельний сьогодні є одним з найпопулярніших українських письменників, чия творча спадщина приваблює все більше нових читачів. Його твори відомі далеко за межами України, перекладалися багатьма мовами світу, неодноразово екранізувалися. Не всі з них стали непересічним художнім надбанням української прози, але всі активно сприймалися читачем, обговорювалися критикою, тою чи іншою мірою впливали на літературний процес.
         ОСНОВНІ ТВОРИ:       

«Диво», «Первомісn», «Смерть у Києві», «Євпраксія», «Роксолана», «Я, Богдан» (Сповідь у славі), «Розгін», «Південний комфорт», «В-ван», «Гола душа», «Безсмертний Лукас», «Ангельська плоть», «Тисячолітній Миколай», «Юлія».

Павло Загребельний завжди буде присутній у нашій літературі. Своїм доробком у кілька десятків книжок, яких вистачило б на автономну бібліотеку. Пропонуємо увазі наших читачів уривок «Києве, ти щасливий!» із одного з найперших романів письменника «Зло» (у радянські часи з такою назвою твір не міг вийти, тому він називався «День для прийдешнього»). До цього уривка, сповненого любов’ю, порекомендував звернутися відомий літературознавець, професор Києво-Могилянської академії Володимир Панченко, зауваживши, що зараз цей текст сприйматиметься як своєрідне прощання прозаїка з Києвом. Принагідно «День» записав розмірковування Володимира Євгеновича про творчість письменника, тим більше, що, як кажуть, Павло Архипович йому особливо симпатизував.

— Спочатку я познайомився із Павлом Загребельним як читач. Це було у 1968 році, коли прочитав його романи «Європа 45» і «Європа. Захід». У тій дилогії відбився досвід Загребельного як учасника війни. Буквально з випускного вечора він добровольцем пішов на фронт, пройшов тримісячні навчання на курсах командирів, став лейтенантом, і для нього почалася війна. Причому війна була для нього подвійно страшною, тому що це був не тільки фронт, а й два роки концтаборів.

Згадані романи — не перші у творчості письменника. Твір, із яким той дебютував, називався «Дума про невмирущого» (1957 рік). (Я оминаю невелику збірочку новел, яку він створив разом із іншим письменником Юрієм Колісниченком). Ця повість з’явилася одразу після смерті Олександра Довженка. І невипадково. Довженків дух, його романтична етика якось ніби й прийшли до молодого Загребельного. У «Думі про невмирущого» справді багато чого відбувається за законами думи й романтизму, зокрема, є незвичайний герой — юнак Коваленко, який потрапляє на фронт, у концтабір, як і автор повісті... Для Павла Архиповича дуже характерно, коли його герой у надзвичайних обставинах може перевершити себе. Один із його найулюбленіших типів героя — людина моцартівського складу, тобто людина — яскрава і сильна, яка не зупиниться перед перешкодами... Тут юнак Коваленко, а в романі «Диво» — Сивоок. Я б сказав, що для Загребельного характерна колізія — Моцарт і Сальєрі. Ото два його улюблених типи. Про моцартівський уже йшлося, а сальєрівський — тип войовничої агресивності. Таких своїх персонажів прозаїк змальовував сатирично. У нього є різноманітні Кучмієнки, Шморгайлики — влізливі, нахабні і підлабузливі.

Серед усього того, що залишив літератор, я би виділив все-таки передусім його історичну прозу. Перший його історичний роман — «Диво» (1964). Історія незвичайна тим, що вона починалася із одного сюжетного відгалуження в романі «Зло» (твір вийшов під назвою «День для прийдешнього»), де розповідається про Київ, київську архітектуру і архітекторів. І в одному з розділів Загребельний хотів щось подати з історії архітектури Києва, таким чином вийшов на сюжет з появою Софії та її безіменних творців. Отже, він придумав свого майстра Сивоока — діда Родима — язичника, який вийшов із Пущі, а потім доля його повела світами: через Болгарію, Візантію... Маючи у собі оте язичницьке, давньокиївське, питомо корінне начало, яке поєдналося із культурою, що майстер у себе увібрав. І Софія постає як синтез тих двох начал: язичницького і християнського.

Письменнику діставалося за «Диво» від істориків, які казали, що той начебто не дооцінює християнство, його роль в історії Русі. А концепція Загребельного була, в принципі, проста і логічна: не могло візантійство своєю культурою прийти на якусь голу землю, де нічого не було в ХІ столітті, за часів Ярослава Мудрого... І його полемічний пафос у тому і полягав, що Київська Русь була державою високої культури, яка увібрала в себе багато від того ж язичництва, котре не треба відкидати як щось чуже і безплідне. Що Софія через те і велика, бо увібрала візантійське християнське начало, але вона була не чужою оцьому духові, який тут впродовж віків існував і утверджувався через культуру також. Я «Диво» недавно знову із цікавістю перечитав, коли брав інтерв’ю у письменника для журналу «Дивослово» саме про цей твір (він вивчається за шкільною програмою). До речі, роман не тільки цікавий авторською концепцією, а й несподіваним образом Ярослава Мудрого. Ярослав Мудрий — дуже контроверсійний персонаж. У Павла Загребельного з одного боку він постає як історична постать, а з іншого — як людина, яка є уособленням влади. І от все те, що характерно для людини влади (метаморфози, що з нею відбуваються, те, що може знищувати у людині влади власне людину), можна побачити у Ярослава Мудрого. Автор показує героя не як розмагніченого культурника, творця руської правди, а як жорстку людину влади, яка інколи навіть приходить до таких максималістських суджень, мовляв, прогрес можна забезпечити тільки жорсткою рукою. Але тим він і цікавий.

Із найбільш популярних історичних романів Павла Загребельного я би назвав, звичайно, «Роксолану», яку читали у всьому Радянському Союзі навіть ті, хто до того ніколи не читав по-українськи. Я жив у Одесі, коли твір з’явився. Пам’ятаю, якось сидів у перукарні, й поки мене стригли, одеські перукарки-єврейки обговорювали сюжет «Роксолани», який вони прочитали українською мовою... Так, як автор зумів проникнути в мусульманський світ, це, звичайно, потребувало великого таланту та ерудиції. Павло Архипович був неймовірним читачем. Мав колосальну пам’ять. Умів швидко та якісно читати. Одного разу в інтерв’ю розповідав про те, як писалася йому «Роксолана». Це ж потрібно було збагнути східну психологію, щоб виписати дівчину з Рогатина, яка стала властителькою Туреччини. Складно уявити іншого письменника, який би був на такій висоті ерудиції й вміння проникати не стільки в чужий, скільки в інший світ.

Роман «Я, Богдан» — один із тих, який, мабуть, належав до найдорожчих для автора. Принаймні він колись про це казав. А чому найдорожчим може бути твір? Значить, Павло Архипович заклав багато свого: думок, переживань, уявлень про історію... Гадаю, що Загребельний мав на увазі ще й те, що то був роман з непростою долею. У нього були дуже запеклі опоненти.

Є в Загребельного ще кілька історичних романів, які дуже популярні. Це — «Смерть у Києві», «Первоміст». За ці два твори у 1974 році автор був удостоєнний звання лауреата Шевченківської премії. Я про це згадую не тому, що ці твори отримали премію. А тому, що то був період, коли історична тема в українській літературі була майже заборонена. Це був час після арештів 1972 року. Це був час, коли цькували роман «Меч арея» Івана Білика і багато інших історичних книжок. Під заборону потрапила тема Запорозької Січі й козацтва взагалі. І у 1974 році Павло Архипович отримує найвищу в УРСР літературну премію за два історичні романи! Правда, у них розповідається про часи Київської Русі. Тим не менше, це — українська версія княжої історії. Відданість Загребельного темі історії, історії Київської Русі була важливою для літератури в цілому, тому що він таким чином тримав планку і тримав увагу письменників і читачів до даної теми.

Звичайно, прозаїк написав багато речей, які стосувалися безпосередньо нашої сучасності. Я би сказав, що у цій частині він, може, більш нерівний письменник, як в частиній історичної прози. Та все одно твори про сучасне життя активно читалися, дискутувалися. Вони були гостропроблемні, гостроязикі, дотепні, як і сам автор. Останні два романи — «Брухт» і «Стовпотворіння» — написані уже у кучмівську пору, і я сказав би, що вони не належать до найкращих творів Загребельного. Тому що вони переповнені гіркотою розчарувань... А від гіркоти з’явився сарказм, гротеск, абсурдиські мотиви... Думаю, це було навіяно печальними відчуттями пізнього Загребельного від того суспільно-психологічного довкілля, яке його оточувало. До речі, у 1986 році він різко змінив свій стиль життя. Замкнувся і став самітником.

Павло Загребельний у моїй долі відіграв не останню роль. Коли він був головою Спілки письменників УРСР, я тільки друкував свої перші статті. Павло Архипович їх помітив, і я завдяки йому став учасником найрізноманітніших семінарів молодих літераторів. Можна сказати, у нього був нюх на цікавих молодих людей. По суті, з його легкої руки нас, двадцять вісім панфіловців, як жартували у спілці, без своїх надрукованих книжок було прийнято в організацію. Якщо не помиляюся, серед них були Людмила Таран, Михайло Слабошпицький, В’ячеслав Брюховецький... Що цікаво, він майже жодного разу не промахнувся. Він якось щедро і великодушно відчиняв двері в літературу, відчуваючи, що тут треба бути довірливим до таланту.

Павло Загребельний буде присутній в нашій літературі. Його книжки видаються дуже активно. Тут я би віддав належне видавництву «Фоліо». Так що Загребельний доступний. Звичайно, час розставить свої акценти. Не всі твори, як і в будь-якого письменника, витримають випробування. Думаю, у кожного читача є п’ятірка творів Павла Архиповича, які він триматиме у себе. У мене вдома практично весь Загребельний. Письменника цікаво читати. У нього незвичайний стиль. Стиль — дотепний, несподіваний, який поєднує кілька стилістичних стихій. Тобто у нього є стільки всього талановитого і привабливого, що, переконаний, багато творів Загребельного — це надовго!

Талановитий український радянський письменник Павло Архипович Загребельний (нар. 25 серпня 1924 р. в селі Солошипому на Полтавщині) понад чверть віку веде діалог зі своїми сучасниками — діалог повчальний, дотепний і цікавий. Не випадково в романі «Левине серце», де автор багато розповідає про себе, з'явилась сентенція: людина — це істота, яку можна навчити читати. Немовбито жарт, але суть глибока... Спрямована до пізнання й самопізнання людина може творчо осягнути емоційний і інтелектуальний досвід багатьох поколінь заради власного духовного збагачення.

Павло Загребельний сам є незвичайним енциклопедично освіченим читачем і оригінальним письменником широкого творчого діапазону. Досліджуючи проблеми сіпни і миру, сягаючи в таємниці історичних хронік, глибоко цікавлячись архітектурою, живописом, кібернетикою, металургією, науками про землю і море, він відтворив у своїх романах багатогранне життя Київської Русі, зробив вагомий внесок у розкриття великого духовного світу людей Країни Рад.

У численних роздумах про літературну працю, передусім у полемічній «Спробі автокоментаря», Павло Загребельний послідовно доводить, що письменник повинен багато писати, а ще більше — читати, інакше він збіднить свій талант, а то й зовсім вичерпається. Постійні контакти з наукою і мистецтвом так само необхідні для письменника, як і безпосереднє знання життя.

У Павла Загребельного багато улюблених письменників, що ввійшли у ного свідомість на все життя: Т. Шевченко і О. Пушкін, М, Гоголь і А. Чехов, М Коцюбинський і Максим Горький, Т. Мани і У. Фолкнер... «Але все ж,— визнає він,— із прозаїків для мене найвищі імена: Толстой, Достоевський, Сервантес. Перед ними зупиняєшся, як біля підніжжя неприступних гірських кряжів з осяйними • вершинами. Наслідувати — безглуздо, вчитися — важко, надихатися — можна завжди. Що приваблює у великих письменників? Неповторний талант досліджувати явища життя особливими художніми засобами, дивовижна вірність життю й торжество людської уяви, фантазії, вигадки». У цих словах — естетичне кредо Павла Загребельиого, який, опановуючи вершини художніх досягнень, йде своїм шляхом у пізнанні людини часів минулих і доби зрілого соціалізму.

Прикметною рисою нашого митця е невситима жага творення. Хоч ким і хоч де б він був: рядовим на війні, студентом філологом Дніпропетровського університету, співробітником журналу «Вітчизна», редактором «Літературної України» — завжди віддавався праці сповна. Нині** Павло Загребельний — перший секретар правління Спілки письменників України, депутат Верховної Ради СРСР. За два з половиною десятиліття своєї творчості він написав сімнадцять романів, три збірки оповідань, чотири повісті, кілька кіносценаріїв і п'єс, десятки нарисів, критичних статей і оглядів. Два його романи «Смерть у Києві» та «Первоміст» відзначені Державною премією УРСР ім. Т. Г. Шевченка.

За свідченням товаришів по перу, Павло Загребельннй — людина невпокійлива, пристрасна, відверта, вимоглива до себе й до інших, надто коли йдеться про ідейну позицію і майстерність у літературі. Він митець різносторонніх інтересів, майже фотографічної пам'яті, дотепного розуму, полемічного обдарування, що засвідчує ного роман «Левине серце».

Павло Загребельний належить до тієї когорти радянських письменників, що і його ровесники В. Астаф'єв, Ю. Бондарев, В. Биков, Ю. Друніна. Обпалені війною, вони до глибші осягли труди і дні фронтового покоління, яке врятувало Вітчизну від фашистського поневолення і дало їй розгін до нових вершин у комуністичному будівництві. В їхній творчості яскраво відбилися такі характерні риси радянської літератури, як безкомпромісність у боротьбі з буржуазною ідеологією і приватновласницькою психологією, возвеличення подвигу радянських людей, утвердження соціалістичного гуманізму і почуття відповідальності за моральне обличчя своїх сучасників.

Критика свого часу звернула увагу на те, що Павла Загребельиого особливо приваблюють три сфери людської діяльності: вінськово-патріотична, дер-жавпо-історнчна і виробпнчо-творча. Це широке узагальнення потребує конкретизації. Суть у тому, що в героїв Павла Загребельиого різні види діяльності переплітаються, зливаються. Державною людиною в ного романах постає, скажімо, не тільки князь Ярослав Мудрий, але н молодий робітник Дмитро Череда, а теоретик кібернетики академік Карпаль такий же творець, як і талановитий митець Київської Русі Сивоок. Саме концепцією народу-творця і зв'язані між собою три романічні цикли Павла Загребельиого. І кожний його твір неповторний: хай то буде гостре й дотепне повістуваиня про один день засідання архітектурного жюрі чи урочнето-баладпа розповідь про подвиг прикордонника, або ж перейняте політичною публіцистичністю зображення антифашистського руху Опору в Західній Європі чи психологічно заглиблене відтворення життєвого шляху радянського вченого. Тут важить не лише стилістична різноманітність, а насамперед вирізненії» із всезагальності тієї грані цілого, яка розкриває багатство буття в його безпосередній конкретності.

Заспівом до військово-патріотичного циклу Павла Загребельиого стала повість «Дума про невмирущого», написана в другій половині 50-х років. Було в ній щось народно-баладне, довженківське: людина підноситься над власною смертю, здійснює, здавалось би, неможливе, бо така висока в неї любов до Вітчизни, таке жагуче прагнення перемогти ворога. Ця могутня героїчна дума про нездоланність людського духу, набираючи найрізноманітніших відтінків — урочисто-трагічннх, тривожно-радісиих, гнівно-сатнрнчішх, відлунює і в дилогії «Європа 45», «Європа—Захід», і в романах «Шепіт», «Добрий диявол», а також в окремих епізодах «Дива» й «Розгону». Автор досліджує ту мить, коли обставини вимагають від воїна здійснення неймовірного — і не заради само-врятування, а заради боротьби і перемоги! Так, Скиба після втечі з концтабору на території фашистської Німеччини створює інтернаціональний партизанський загін («Європа 45»); посічений кулями Шепіт затримує зграю бандерівців (сШепіт»); прикордонник Якозенко разом із трьома товаришами рятує під час шторму грецький корабель («Добрий диявол»)... Якщо тут і є перебільшення, то тільки в розумінні мистецькому: адже узагальнення — не копія життя. Та н у реальній дійсності трапляються такі незвичайні випадки і могутні характери, перед якими в'януть будь-які вигадки чн домисли. Саме вони, ці героїчні характери, і приваблюють Павла Загребельиого, але він анітрохи їх не прикрашає — навпаки, ставлячи персонажів у гострі реальні ситуації, показує, як, приміром, у «Доброму дияволі», і їхні людські слабості. Можна сказати, що сутність багатьох змальованих ним постатей вкладається у визначення: «людина — це воля».

Викриваючи фашизм і неофашизм, паліїв нової війни і українських буржуазних націоналістів, письменник щоразу звертався до осмислення великої ідеологічної та воєнної боротьби і в такому масштабі, в якому українська проза ще її не відображала: антифашистський рух Опору в Німеччині, Голландії, Італії, конфронтація політичних сил у повоєнній Європі, відстоювання миру людьми різних національностей, захист кордону від шпигунів, протидія ідеологічним диверсіям... І в кожному творі — широкий погляд на історію, політична карта світу, документи, факти, а то й реальні історичні особи. Автора не вдовольняють камерні ситуації, він хоче бачити увесь світ і тому забирає собі роль пристрасного оповідача-публіциста (хоча при цьому часом аж занадто захоплюється фактами, не заглиблюючись у їхню психологію). Проте н у цій загальній стихії можна побачити одмінне. Якщо в дилогії «Європа 45», «Європа — Захід» пригодницька фабула сполучається з однчністю чи памфлетністю, то в «Доброму дияволі» гострий сюжет природно поєднується з глибинним висвітленням душі героя, з потоком його свідомості. Тут автора цікавлять уже не тільки вчинки людей та їх видимі причини, а й витоки характеру, приховані механізми волевиявлень, перебігу думок і почуттів.

У 60-і роки, коли створювався «Добрий диявол», в нашій прозі інтенсивно розвивався роман у новелах: «Тронка» О. Гончара, «Хліб — усьому голоза» М. Алексєєва, «Білий ангел у полі» М. Грнбачова, «Неначе крапля в морі» Е. Крустепа. Цей жанровий різновид великої прози давав змогу один зосереджений момент з історії кількох особистостей включити в широку панораму оуття, де час плине наче в паралельних площинах. І хоча Павло Загребельпшї удував єдину фабулу «Доброго диявола» (історія врятування грецькогсудна «Омірос» прикордонником Яковенком), першоджерела характеру героя твору — сучасного радянського юнака — він глибоко розкрив усе-таки в но-велах-спогадах. Одна з них — легенда з часів Вітчизняної війни про сестру Яковенка Таїш. Заради'Коханого, що потрапив у полон, жінка йде на ганьбу до фашиста, рятує свого чоловіка. А партизани потім виявляють їй недовір'я і суворо засуджують. Таня кінчає самогубством, бо коханий, якого вона визволила, не зрозумів гєроїчності, жертовності її вчинку. Ця новела може існувати поза рамками твору. Але вона конче потрібна в романі, бо кидає потужне світло на умови становлення характеру Яковенка. Приклад Тані непомітно навчив хлопця жертвувати собою в ім'я великого. Десь у таких історіях (не випадково ж до однієї з них звучить рефрен: «Не забувай!») і закорінені мотиви поведінки прикордонника, який з честю виконав свій обов'язок перед Батьківщиною.

Прагнучи передати складність і багатство нюансів мислення та почуттів людини у напруженій ситуації, письменник виробив своєрідну поетику внутрішнього мовлення, в якому хвилювання й хід думок героя, вирування його почувань пересікаються пісенними, поетичними рядками: «Збираєш усі сили в кулак, все життя — в иулакі І б'єш, б'єш!.. Четвертий день пурга качается над Диксонсм... Чим далі біг, тим гнучкішим, верткішим, дужчим почував себе... Знову цвітуть каштани, хвиля дніпровська б'є... Такою силою налився, таким зухвальством, що міг би втримати на собі цілий «Омірос», не дав би йому перевернутися...» Після хвилинного розгублення, коли ураган «осіромашив» світ, прикордонник вдається до рішучих дій. І в такому стані у начитаного хлопця з пам'яті наче «випурхують» образи як опора в змаганні зі стихією та перестрашеною командою «Оміроса».

Усе краше, що було в «Доброму дияволі» і попередніх творах про війну і мир: уміння будувати цікаві сюжети, дотепно розповідати, відтворювати дііїлоги-дислуїп, перелапати перебіг почуттів,— прозаїк творчо розвинув у циклі історичних романів і в проблемних творах про людей доби науково-технічної революції.

Про свої історичні романи, присвячені Київській Русі (видані протягом 1968—1974 рр.) Павло Загребельний писав: «...«Диво» — це доля таланту, «Смерть у Києві» — доля державної ідеї, «Первоміст» — доля народної споруди, «Євпраксія» — роман про долю людини. А що доля людська, надто в трагічних її вимірах, виразніше простежується на прикладі життя жінки, то й написано цей роман про жінку, про трагедію розлуки з рідною землею, про трагедію втрати любові».

Розвиваючи традиції І. Кочерги («Ярослав Мудрий»), С. Скляренка («Святослав», «Володимир»), а часом і творчо полемізуючи з ними в трактуванні характерів історичних осіб і людей з народу, переосмислюючи літописи, хроніки, праці вітчизняних і зарубіжних авторів, Павло Загребельний здійснив художнє відкриття на грунті історичних і психологічних гіпотез. Віддаючи належне прогресивній ролі християнства на першому етапі його розвитку в Київській Русі, романіст, у дусі традицій Лесі Українки, показав також його жорстокість, антинародну сутність і не поминув епохи язичницькі, поганські, в яких було не тільки щось безпросвітне і недолуге, а й гарне, плідне.

Ім'ям нового бога — єдиного і ненаситного — нищилось усе: буйнобарвпе мистецтво, химерні капища, святкові обряди, усталені звичаї і. головне, люди— прибічники і заступники споконвічних вірувань Але вогню й мечу не підвладний був спосіб мислення та почування, особливо в народних низах, які не квапились визнавати нову релігію і зрікатися рідної культури. Вона доконче, так чи інакше, своїми плідними паростями мала увійти в нові духовні й матеріальні набутий, що й простежується, наприклад, у банях, мозаїці і фресках храму Софії в Києві — цього дива з див «во всем полунощи земном».

Хто звів це диво? Не Ярослав же, як то твердить літописець. Князю належав задум, рішення, А хтось же втілював задум і в процесі вивершення його збагачував рідними мотивами і барвами. Не могли це робити ортодоксальні майстри з Візантії. Мав бути серед них і митець-русич, який піднявся до розуміння поступальності й нерозривності розвитку мистецтва в часі, прагнув зберегти животворні народні уявлення, вітчизняну спадщину. Не в підмайстрах він ходив — таке могло вдатися лише зиждителю, рівному, а то й вищому за князя волею, інтелектом та умінням. Спираючись на логіку історичної науки, письменник зображує могутній характер Сивоока — народного митця, мислителя, творця Софії Київської.

І в наступних романах автор не белетризує історичних джерел, а прозирає в глибінь фактів. Вступаючи у полеміку з літописцями і феодально-буржуазними істориками, в романі «Смерть у Києві» письменник показує князя Юрія Долгорукого як збирача руських земель. Лише за однією літописною згадкою він домислює у «Первомості» сторічну історію першого мосту через Дніпро, уславлює його будівників і захисників, водночас саркастично змальовуючи феодальні порядки та етику. А в «Євпраксії» заглиблюється у мотиви поведінки руської княжни, про яку нічого конкретного не говориться в наших літописах, зате багато понавигадувано в західноєвропейських хроніках, і показує її як першу в Європі жінку-політика, жінку-борця проти облуди і тиранії монархів та клерикалів.

У романах про Київську Русь Павлу Загребельному, як нікому раніше, вдалося не тільки розкрити суперечності прадавньої доби, а й глибинно осягнути найрізноманітніші характери, відтворити, чи, точніше, «вгадати» психологію найголовніших соціальних типів від смерда до князя, з їхнім індивідуальним світосприйманням і поведінкою.

Борець проти насильства, запальний Сивоок, з його трагічним відчуттям контрастів своєї доби і вірою в людину, далекоглядний і лукавий, людяний і жорстокий, розтерзаний душевним сум'яттям князь Ярослав («Диво»); врівноважений і твердий у своїх моральних принципах, поборник ідеї об'єднання руських земель князь Юрій Долгорукий, невпокійливий шукач істини лікар і літописець Дуліб, кмітливий і мовчазний воїн Іваниця, котрий одним словом «оце» може виразити широку гаму почуттів — від захвату до болю («Смерть у Києві»); бездушний воєвода Мостовик, з «всезагальною кислістю виразу» па обличчі, і його помагайло, нікчемний лакиза і підглядач Шморгайлик («Первоміст»); спочатку наївна і свавільна, а потім згорьовапа і загартована в стражданнях Євпраксія з однойменного роману; таємнича, принадна і мудра Ойка, з «іконними очима, в глибині яких цілі оберемки чортів» («Смерть у Києві») — Щ и не названі тут герої хвилюють пашу уяву, оживляючи давно минуле живими голосами, пристрастями, змаганнями.

Серед них найцікавіша постать Сивоока. «Наша художня «старорущина», -писав Л. Новиченко,— з різних, у тім числі й поважних причин,— у глибини тогочасної народної маси та її свідомості досі проникала поволі й нелегко. Якщо схематично поставити в один ряд близькі з цього погляду постаті каменяра Журейка («Ярослав 'Мудрий» і. Кочерги), закупа Микули та його доньки Малуші («Святослав» С. Склярснка) й малого «роба» на Русі, полонянина в Візантії, а потім константинопольського і київського митця Сивоока, то різниця виявиться, без перебільшень, величезною. В «Диві» —це характер, художня повнокровність якого не викликає сумніву, особистість, яка в розумінні психологічної та інтелектуальної висоти виступає гідним партнером найвидатні-шого розуму епохи (а в романі він таким і є) —самого Ярослава».

Осиротілий руський хлопчик, що, плачучи, пробивався з пущі до людей, пройшов згодом у нерідного діда Родима — доброго і великого майстра — науку на все життя: не коритися можновладцям і дивуватися барвам світу. Жити барвами її відвагою — це і є та сутність, що складає ядро характеру Сивоока. Він не знав, що в ньому після загибелі діда, який не прийняв хреста, оживе буйно-дивний світ кольорів. Коли уперше побачив Київ, золоті хрести на церковних банях здалися йому чорними, бо перед цим вій дивився на сонце. Воно — символ радості, чорні хрести — смутку, жалоби за дідом-язичнпком. Хрести ненавидів Сивоок до загину, але як митець не міг не захоплюватися красою церкви Богородиці: була рожево-сіра, розлога й струнка, легко-летюча, мов засвічена сонцем хмара, із сизо-вішшевим мороком і золотими проморга-ми свічок усередині. В Радогості від Звеннслави він дізнається про душу барв, які, мов люди, залежмо від випадку, бувають веселі, чисті, лагідні, довірливі, невинні, сумні, нудьгуючі, крикливі, жалібні, холодні, теплі... Ось чому пізніше, в Константинополі, він шукав у барві не бога, а людину. У своєму зухвальстві вій поділяв крамольні думки із заборонених у ті часи книг, що художник вищий за бога: після сотворення світу він створює новий світ!

Сивоок ніколи й нікому не корився. У поєднанні з талантом непокірність набула в ньому величі й певності. І візантійському майстру Агапіту, і князю Ярославу він гордо заявляє, що художник — не раб. Він служить не церкві, не князю, не темним, мов вода-нетеч, боярам, а людям, які своєю працею прикрашають рідну землю. У нього можуть відібрати життя, але не вміння, не талант. На відміну від князя, далекого від народу, Сивоок, котрий осягнув суперечності між владою, що спиралась на нову релігію, і звичайними турботами трударів, живе разом із ними в нужді, творенні іі сподіваннях, у великій дружбі з волелюбними болгарами, греками й грузинами. Відданість народним ідеалам добра і краси піднесла його дух, зробила заступником покривджених і гнаних. Митець гине, рятуючи від переслідування позашлюбну дочку Ярослава, який заради інтересів держави, свого класу часом пригашував у собі все людяне, чисте, совісне.

Критики сперечаються з приводу того, применшив чи не применшив автор «Дива» значення християнства, роль візантійського мистецтва на Русі, вказують на суперечності у поглядах Сивоока, котрий віддав усю душу Софії, а потім сказав, що собор лишиться згадкою марної спроби позоюзати серця руського народу чужим богом. Так, суперечності є, як і надмір історичних відомостей, не перейнятих психологічною атмосферою, в якій перебувають герої та оповідач. Але ж не годиться ототожнювати автора з героями його творів. Виходець із гущі трудового народу, Сивоок, який ввібрав у себе всі муки й трагічні конфлікти перехідної доби, не міг сповнитися повагою до християнства — він став богоборцем, бо Христос зі своїми святими затуляв у житті й мистецтві звичайну земну людину. Так, зображений Павлом Загребельним митець певною мірою ідеалізує поганство. Адже ні в дитинстві, ні в юності він не зазнав від нього жодного лиха. Шанобливе ставлення до вірувань діда Родима не суперечить ні психології героя, ні тим відносинам між новою релігією і масами, які складалися в ту добу жорстокого насильницького зламу усталених поглядів. Пізнавши в безкінечних мандрах і випробуваннях історію та побут різних народів, Сивоок міркує про те, що під час «просвіщешія» хрестом (ці роздуми нагадують антихристняпські інвективи Шевченка) у русичів могли зникнути й письмена. В цьому Сивооковому припущенні криється глибока думка: нова релігія прагнула до кореня знищити стару культуру, щоб духовно поневолити народні маси, які бунтували і чинили опір насильству.

Вельми оригінальною є побудова роману «Диво». Композиційний прийом поєднання різних часів, можливо, чимось близький до своєрідного монтажу довженківської «Звенигорн», давав авторові можливість через зіставлення кількох епох, трьома концентричними колами — Київська Русь, Велика Вітчизняна війна, наша сучасність — художньо довести, показати незншценпість історії народу, його культури, з якої все краще входить у нашу духовну скарбницю, сприяє формуванню комуністичної свідомості радянської людини. Зовнішня незвичайність композиції насправді є звичайною, природною: професор Отава, який все життя вивчав історію Софії, а під час окупації захищав її від фашистів і їхніх поплічників — українських націоналістів, висловив гіпотезу про Сивоока. Довести ж її взявся син Отави — Борис. Він і оповідає про життя двох людей, що в різні часи звершили подвиг в ім'я свого народу.

Як і в романах «Лашарела» та «Довга піч» грузинського письменника Г. Абашідзе, «Блакитне знамено» киргизького прозаїка Т. Сіідикбекова, «Я прийшов дати вам волю» російського митця В. Шукшииа, оповідь Павла Загребєльного про Київську Русь спрямована проти антинародних концепцій буржуазних істориків, звернена до моральних проблем сучасності. І ця оповідь цікава, барвиста — через конкретні реалії і мову романіст передає колорит зображуваної доби. В міру, тактовно вживані автором старослов'янізми у стихії сучасної української літературної мови надають їй особливого забарвлення, як і стародавні терміни, назви професій (колотник, чашник), одягу, озброєння (калантарі, лати, байдаки).

Важко, звичайно, відтворювати думки й почування Ярослава Мудрого і безіменного смерда із пущі, княжни Євпраксії у розпачі на чужині і лікаря Дуліба у «невтишимому сердечному сумі» за коханою. (Навіть така наука, як історична психологія, перебуває в межах припущень). Тому не випадково автор у «Диві» чи «Євпраксії» воліє відображати психічні стани гіпотетично, інколи за допомогою чуттєвих метафор, ставлячи питання й відповідаючи на них мудрими сентенціями. Розповідаючи в «Євпраксії» про нещасливу молоду жінку, що потрапила до чужих людей, котрі «шкрябали грубими пальцями по самому дну серця, нахабно дерлися в беззахисність її очей, а вона нічого не могла, тільки безпорадно затискувала кулачки», автор зауважує: «Чи можна самотою перемогти чуже оточення? Перемогти незмога, перевищити — треба». У «Диві» читаємо: «Чи була тоді любов, у тому темному і понурому столітті? А певно ж, була, але ховалася далеко й глибоко в нетрях та так і осталася непростеженого, і жоден літописець або хронограф не занотував нічого світлого, ніжного, людяного...» Справді, у ті часи кохання було не тільки бурхливо плотське, а й привабливе і вибагливе, високе й ніжне — відгомони його чути у. прадавніх веснянках, а також у пізнішому «Слові о полку Ігоревім». І підліток з «Дива», наражаючись на небезпеку потрапити знову в рабство, заради цього болісно приємного, таємничо спокусливого почуття несе 3 пущі дівчинці синю квітку. «Навіщо? І кому потрібні квіти в такий безжальний час? Та, мабуть, коли чиниш добро, то не думаєш про це. Заздалегідь обдумуються лише підлоти». Коли читаєш ці рядки, згадуєш слова автора про те, що роздуми в романі складають його сутність. Через них, як і через концентричну композицію, прокладається шлях від давнини до сучасності. Досвід поколінь зберігає із вселюдського найважливіше, найістотніше. Так і в наведеному афоризмі. Адже доброта в коханні природна, як дихання.

Люди з історичних романів Павла Загребельного цікаві, неоднакові, живі. Гм віриш. У них чогось навчаєшся, а щось не сприймаєш — і далека історія стає близькою, відчутною.

І в творах «виробничо-творчого» циклу, передусім таких, як «День для прийдешнього», «З погляду вічності», «Розгін» і «Левине серце», написаних у 60—70-і роки, найцікавіше, найвагоміше — це неординарні характери. Хоч як би там було, а розлогі роздуми з приводу людських знань, особливо віддалена від психології людини інформація,— старіють. Залишається те, що витворює яскраву особистість, розкриває її духовність і діяння, її зримість і визначеність, неперебутиість для багатьох поколінь. Іншими словами: є невичерпний образ людини—твір живе. Немає глибини й безконечності — мерхне й щезає, бо за поверхневим шаром — усе відоме і знане.

Коли в першій половині 70-х років мова заходила про грані індустріальної теми, яку в радянській багатонаціональній літературі інтенсивно розробляли В. Кожевников, В. Ліпатов, І. Дворецький, В. Лам, М. Колесников, Г. Панджи-кідзе, критика не раз зверталася і до романів українського прозаїка «З погляду вічності», «Переходимо до любові», «Намилена трава», які склали трилогію про Дмитра Череду. Особливість її полягає в тому, що це розповідь про рядового з рядових робітників, про ного світорозуміння і причетність до великих справ народу. Виступаючи в 1972 році на сторінках «Литературной газети» з думками про нові ритми життя й завдання мистецтва, письменники В. Ліпатов, С. Ханзадян і М. Слуцкіс віднесли «З погляду вічності» до кращих психологічних романів про людину якісно нової, науково-індустріальної праці в добу науково-технічної революції.

Молодий робітник Дмитро Череда належить до того покоління, що інтенсивно формується в умовах зрілого соціалізму. Завдяки «монологічній» будові образу (оповідь у романі веде сам герой) автор висвітлює внутрішні процеси визрівання в Череді почуттів господаря заводу і становлення рис гармонійної людини, якій до всього на світі є діло.

Що сприяло формуванню цього характеру? Ділова — всупереч Токовим і Кривцунам — атмосфера на виробництві, мудрий новатор Шляхтич, для котрого ідеальним зразком людського діяння є Ленін, родинні традиції, що чесну роботу ставлять над усе, дух колективізму й демократизму, який панує у нашому суспільстві. Сприяла зростанню також і вдача хлопця. У нього відкритий, відвертий характер, він активно втручається в життя, прагне за будь-яких умов виявити своє «я». Спочатку воно настирливо виказувало себе у дещо бездумному кепкуванні, пустомельстві й самоіронії, що, звичайно ж, певною мірою пародіювало образ. З часом кепкуюче верхоглядство поступилося місцем дотепності й гострій спостережливості, хоча чимало ще в Череді залишилось від хлопчачої розхриста пості. Він іще учень, а не вчитель, проте інколи може повчати критиків, як статті писати. Ясиа річ, за героєм тут стоїть автор, якого ме лякає подібна умовність, а також докори з приводу невідповідності думок Митька його вікові та знанням. Для автора головне — аби було цікаво, аби нуртувала полеміка!

Навчаючись життя у робітників, Череда виробив у собі генеральну орієнтацію — оцінювати свої і чужі вчинки тільки «з погляду вічності»: чим ти збагатив надбання попередників і що залишиш нащадкам? Цілком логічно, що визначальним для його поведінки став вироблений у колективі трубопрокатників принцип доброякісної роботи. Саме він і спонукав хлопця до шаленої боротьби з холодністю, черствістю і зазнайством технократа Держикрая, який обожнює тільки комп'ютери, а разом з ними й себе. Вперше в українській прозі так глибоко й загострено були розкриті суперечності між запозиченим практицизмом і справжнім гуманізмом. Череда за вихованням антитехнократ. Працюючи на найновіших верстатах, беручи активну участь у налагодженні АСУ, він не робить з НТР культу, бо для нього найважливіша революція — Жовтнева. Вона — і насамперед вона — докорінно змінила світ людини.

Серед творів, написаних Павлом Загребельним у 70-і роки, найбільше дискусій викликав роман «Розгін». У нього немає байдужих читачів. Одні захоплюються, інші іронічно запитують, чим займається головний герой, шукають помилок у поведінці героїнь, неточностей у вживанні кібернетичної термінології. Очевидно, пильна увага противників і прихильників роману пояснюється життєвістю поставлених у ньому проблем та незвичайністю їх художнього вирішення. Слідом за «Мічуріним» О. Довженка, «Російським лісом» Л. Леонова, «Іду на грозу» Д. Граніна Павло Загребельпий, оперуючи новим матеріалом, звертається до теми людини-творця, дослідника природи й людніш.

У чому новизна і значення роману? В розкритті психології науково-інду-стріальної праці, що об'єднує зусилля академіків і виробничників, а також у широкому, багатоаспектному узагальненні конфліктів, ідей і дискусій про НТР і людину, в талановитому зображенні самобутніх характерів. Усе є в цьому багатоплановому романі: народне життя як джерело «красивого й корисного», політичні, етичні й філософські проблеми сучасної науки, одержимість вченого, його відповідальність за сучасне й майбутнє, невідповідність між потребами й можливостями, подолання перешкод на шляху до гармонійної особистості... Тематична багатоманітність «Розгону» фокусується навколо історії життя Петра Карпаля — академіка, директора науково-виробничого об'єднання, яке прогнозує, конструює і виготовляє електрошюобчислювальні машини.

Образ Петра Андрійовича Карналя — значне узагальнення. Він схожий і несхожий на Довженкового Мічуріна, Леонівського Вихрова, на Башкирцева із «Впокорення вогню» Д. Храбровицького. У нього своя неповторна доля. Корені цього народного характеру — в рідному селі, в нелегких, драматичних випробуваннях, а також у невситимому прагненні пробитися до вершин дум-и — найдорожчого і наймогутнішого, що є в людини. Партійна совість Карналя — вищий прояв народної моральності доби соціалізму. Не покладаючи рук, Іетро Андрійович, як і його батько в колгоспі, працює в інституті для сьогоднішнього й прийдешнього. Він прагне зробити життя гармонійнішим, за допомогою ЕОМ вивільнити творчі сили людей для їх повного розквіту.

Карналь розуміє, що прогнозування економічного розвитку — це одне, зовсім інше — передбачення вчинків людини. Хіба він сам догадувався про те, що після загибелі коханої дружини Айполь полюбить іншу жінку? Звичайно, до кінця своїх днів він міг би існувати в безкольоровому, чорно-білому світі, але не жити вповні. Те, що між ним і журналісткою Анастасіею — гордою, розумною і свавільною, але дуже ніжною і гірко самотньою — виникло світле почуття, було зумовлене спорідненістю душ, однаковим світорозумінням. Отже, за випадковим знайомством розкрилося щось далеко не випадкове. Петро Андрійович знає —і його доля тому доказ,— що поведінка людини визначається багатьма факторами, та найбільш вирішальними е суспільні, моральні ідеали, інтереси й переконання.

З опису вчинків, а також із відтворених психічних станів, внутрішнього мовлення, де абстрактне злито з конкретно-чуттєвим, з діалогів і дискусій, в яких Карналь бере участь, вияскравлюються такі риси сучасного вченого, як цілеспрямованість могутнього «запеклого мислення», невгасиме бажання докопатися до істини і подолати однобічність своєї діяльності (звідси інколи відчаєність і свавільність), прагнення до гармонії і висока мета: науковими відкриттями й технічними винаходами перетворити працю на творчість.

У Карналя два домінуючі конфлікти: внутрішній і зовнішній, йому доводиться долати дисгармонію в собі і в стосунках з агресивним нездарою — своїм заступником Кучмієнком.

Для Петра Андрійовича важливе пізнання не лише природи, але й самого себе. І це зрозуміло: одне без другого неможливе. До якого ж висновку прийшов Карналь? До того, що його внутрішня драма закорінепа в суперечності між одержимістю наукою, яка поглинає узесь час і вимагає праці до «розпаду мозку», і природною жадобою новизни, різноманітності життя. Як же бути? Впасти у розпач чи махнути на все рукою? Ні. Протиріччя «нездійснених сподівань» можна долати (повна перемога тут виключена) лише творчістю. В цьому — велич справжньої людини.

Академік не перетворився на «думаючу машину». Теоретичне мислення — з його напруженням, спантеличеністю, захватом, запеклістю й «корчами абстракцій», перевтомою — не знищило в Карналеві звичайних людських почуттів, отих хаотичних склубочень болю, відчаю і розпуки, які виникають у справді моральних людей через гіркі втрати й безсилля перед смертю чи незбагненною випадковістю. Не збайдужів він і до поезії, бо бачить у ній, як і в числах,— квінтесенцію життя. РІого роздуми, його боління перейняті лірикою П. Тичини, О. Блока, В. Сосюри... їхні образи у внутрішньому мовленні — це наче часточки «плоті почуття», засвоєння пережитої поетом миті як своєї, бо вона співзвучна спалаху душі героя. Для Карналя світ невичерпний — і в явищах, і в законах. І саме цією багатогранністю й цікава людина, що мислить неординарно.

Другий важливий конфлікт Карналя пов'язаний з Кучмієнком — сірою посередністю, яка видає себе за борця й організатора науки, а насправді є зажерливим споживачем з бичачою напроломністю і культом зв'язків із «потрібними» людьми. Дуже довго терпів його біля себе академік. І переполошився тільки тоді, коли міщанин загорівся бажанням присвоїти собі ще й високий вчений ступінь. Що ж — до цього Петро Андрійович Карналь не знав, хто такий його заступник? Знав. Але, виявляється, не вистачило часу й мужності для боротьби з пристосованцем і наклепником. Конфлікт зовнішній одночасно стає і конфліктом внутрішнім: у тому, що на світі існують і розперізуються куч-мієнкн, винні також мовчазні карналі. І Петро Андрійович нещадно картає себе за байдужість та безпринципність. Усвідомлення помилок, прорахунків у власній поведінці приводить вченого до єдино правильного рішення: храм науки треба очищати від кучмієнківщини.

«Розгін» — роман епічно розлогий, «стереоскопічний», у якому легко переплітаються аналітичні біографії героїв з романтичними новелами-сгюгадами, глибокий психологізм з науковою публіцистикою.

Полемічно відстоюючи право на те, щоб «вибалакатися», а точніше, «показати людську думку в усьому її багатстві, у всіх її вигинах, барвах, вимірах» («Спроба автокоментаря»), Павло Загребельпнй щоразу вражає читачів незвичайністю художньої форми, яка, проте, завжди є найдоцільнішою для вираження авторської концепції.

У розкутій композиції роману «Левине серце», у навмисному змішуванні серйозного і комічного стилів (тут відчуваються традиції М. Гоголя та І. Котляревського) твориться веселий епос про життя села і справи літературні. Сполучення небачене, несподіване, інколи навіть дещо зухвале. Асоціативний метод розповіді, що набуває нових рис і поширюється в сучасній автобіографічній ліричній прозі (В. Катаєв, Р. Гамзатов), дозволив Павлу Загребельно-му оригінально поєднати книжну мудрість з дотепними сільськими билицями, оду з бурлеском, комічне шаржування, пародіювання, самоіронію з серйозними роздумами про людей сучасного села. А вони, люди, в його примхливій оповіді (в якій вгадується народна манера розказувати зі смаком, докладно, із забіганнями й відбіганиями) постають вельми колоритними фігурами: механізатор Безкоровайннй, який наче й, народився на тракторі, майже півстоліття дивуючи людей своєю любов'ю до машин; непогамовний Обеліск, котрий вигадує кумедні гасла її на їхню честь хоче «водружати» обеліски; наївний, але послідовний у відстоюванні людської гідності комбайнер Гриша Лєвенець; розбещений міщанин, пристосованець Денне Самусь, що належить до того клятого чіпкого племені, у представників якого навіть «відгризені вовками ноги можуть відростати»...

Загалом письменник уміло, природно поєднує у своїх романах відтворення окремої долі з узагальненим зображенням плину життя. Майстер розлогої епіки — історичного «Дива», урбаністичного «Розгону», сільського «Левиного серця», що перегукуються між собою розробкою окремих мотивів і засобами характеротворення,—сміливо веде і діалог з історією, й інтимну розмову з людиною, згущаючи факти в образи доби і проникаючи в сокровенні таємниці душі.

У Павла Загребельного сотні дійових осіб. Є серед них і художньо невиразны, одномірні. Та людська пам'ять вибіркова, в ній залишається тільки істинне, довершене і необхідне для пізнання й самопізнання. Більшість людських характерів у творах нашого письменника — життєво правдиві, повнокровні. Чим вони цікаві? Неповторністю прояву повторюваного. Вони наче жадають одного: дива. Хто шукає його і знаходить, хто втрачає або знищує, а хто— і це найважче — творить його в муках і любові.

Прадавня семантика кореня слова «диво» — світити. У слов'янських мовах «диво»—це те, що вражає: чудо, незвичайне, краса. Герої Павла Загребського знають, що таке диво волі, диво пізнання, диво творчості, диво кохання й взаєморозуміння, диво народження справжніх людей і диво жіночих чарів.

У стильовому діапазоні письменника чудово поєднуються гостра, цікава фабульність з докладною деталізацією, іронія і сарказм з романтикою, публіцистика з психологізмом, афористичність і уривчастість з довгими фразами-періодами, з енергією дієслівних многочленів. Це проза розлога і водночас навальна, як повінь зі зливою і поривчастим вітром — «трощить, ламає, з землі вириває». Ця розбурхана течія несе з собою все, навіть життєву піну. Але русла ніколи не губить. Русло — це дума про людину, про народ, це концепція соціалістичної особистості, що творить на землі красу і добро.


ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

1. Розкажіть про творчий шлях П. Загребельного, жанрово-тематичне розмаїття його художнього доробку.
2. Чи позначилася на його творчості довголітня активна «кололітературна» діяльність, що припала на часи «застою»?
3. Які риси індивідуального стилю вирізняють П. Загребельного з-поміж гурту його сучасників?
4. У чому полягає його популярність у сучасного читача?
5. Схарактеризуйте історичну романістику письменника.
6. Чи погоджуєтеся ви з думкою, що саме в цьому жанрі митець досяг найбільш значних творчих успіхів?
7. Що спільного, а що відмінного між «Дивом» і «Собором» О. Гончара?
8. Які проблеми, порушені в цих творах, є спільними?
9. Схарактеризуйте образ Сивоока. Простежте його становлення як майстра, художника. Чи є цей образ однозначним? Чи є він дещо ідеалізованим, «підтасованим» під основну художньо-філософську і морально-етичну концепцію автора?
10. Схарактеризуйте образ Ярослава Мудрого.
11. Якою постає в «Диві» наша сучасність? Простежте її крізь призму образів сучасних героїв П. Загребельного.
12. Проаналізуйте образ ученого Гордія Отави. Чи є він у вашому сприйманні психологічно переконливим, історично достовірним?
13. Схарактеризуйте жіночі образи у «Диві». Що с між ними спільного? Чи не є вони однотипними?
14. Прочитайте роман «Роксолаяа» П. Загребельного.
15. Які морально-етичні, а також українознавчі проблеми порушені в ньому?
16. Схарактеризуйте образ Роксолани. Чи подобаються він вам?
17. Ознайомтеся з романом «Я, Богдан».
18. Що нового вніс П. Загребельний цим твором в українську історичну романістику?
19. Якігми художніми засобами користується письменник для змалювання психологічного портрета Богдана Хмельницького?
20. Напишіть твір на одну з тем: «Історична романістика Павла Загребельного», «Жінка в художньо-філософській концепції П. Загребельного», «Провідні ідеї "Дива"», «Проблема митця і його творчої свободи (за творчістю П. Загребельного)», «Мій улюблений герой у творчості П. Загребельного».

Павло Загребельний є одним із найпопулярніших українських письменників XX ст. Його твори відомі далеко за межами України, перекладалися багатьма мовами світу. Це також один із найпродуктивніших митців —у його творчому доробку 20 романів, кілька повістей, десятки оповідань, публіцистичних і літературно-критичних статей, есе, п'єси, кіносценарії.

Більша частина його творчого життя припала на «застійні» часи, на панування в мистецтві методу «соціалістичного реалізмуя, з його обов'язковою вимогою дотримування принципів партійності та народності, служіння правлячій ідеології. Але на тому одноплощинному тлі своєрідно і завжди по-новому, дуже своєчасно і актуально звучав голос Павла Загребельного. Той голос не можна було сплутати ні з яким іншим, його твори завжди привертали увагу критиків, спонукали до пристрасних дискусій. Письменник звертається до найрізноманітніших епічних жанрів — від детективно-пригодницького роману до роману історико-психоло-гічного і сатирично-викривальної повісті, начебто намагаючись охопити своєю увагою весь видимий і невидимий світ, різні види людської діяльності. Тематичний діапазон його творів є надзвичайно широким. Цьому значною мірою сприяють допитлива неспокійна вдача митця, власний життєвий досвід.

У «Думі про невмирущого» розповідається про сімнадцятирічного Андрія Коваленка, який загинув у німецькому концтаборі, але не скорився поневолювачам. Романтичним ореолом оповитий цей образ, навіяний авторові власними спостереженнями й переживаннями, які ще свіжими були в пам'яті. На тому ж ґрунті визріли і романи «Європа 45» (1959) та «Європа. Захід» (19611. У них події в післявоєнній Європі несподівано, можливо, і для самого автора, мали пригодницько-політичне осмислення. Письменник і надалі звертатиметься до детективного жанру. Свідчення тому — романи про прикордонників «Шепіт» (1966) та «Добрий диявол» (1967).

Започатковано цей ряд романом «День для прийдешнього» (1963). Оригінальною є його композиція: розповідається про подію одного дня, а саме; засідання архітектурного журі в Інституті житла, на якому має вирішитися доля проектування міста. Ця зовнішня колізія простого сюжету розкриває складний внутрішній конфлікт, у процесі розгортання якого перед нами постають люди протилежної ЖИТТЄВОЇ позиції: пристосуванці, кар'єристи, бездарні руйнівники (Кукулик, Кошарний, Жеребило) і творчі, відповідальні, цілеспрямовані особистості (Іван Діжа, Володя Пушкар), які одні здатні збагнути ціну кожного прожитого сьогоднішнього дня задля дня майбутнього і ладні конкретними діями наближати те омріяне майбутнє. Звісно, цей твір П. Загребельного, як і наступні три романи —«З погляду вічності» (1970), «Переходимо до любові» (1971), «Намилена трава» (1974), які є своєрідною трилогією (діє в них один і той же герой—трубопрокатник Дмитро Череда), створені в дусі того непростого часу, в якому жив автор, до якого змушений був «вписуватися», аби не привернути до себе надмірної уваги з боку партійних наглядачів. І треба сказати, робив те вельми вправно. У трилогії йдеться про молоде покоління початку 70-х рр., про нелегкі пошуки людиною самої себе, утвердження особистості в житті. Герой П. Загребель-ного постав реальною, живою людиною, не позбавленою вад і помилок. Митець доклав чималих зусиль і для читабельності своїх творів.

Взагалі період кінця 60—першої половини 70-х рр. був дуже плідним для прозаїка. У цей час він написав кілька історичних романів, які стали найвагомішим внеском автора в українську літературу XX ст. Насамперед це роман «Диво» (1968), невдовзі—«Первоміст» (1972) і «Смерть у Києві» (1973), що за них 1974 р. авторові присуджено Шевченківську премію, «Єипраксія» (1975). Невдовзі серію цих історичних творів письменника поповнять «Роксолана» (1930) та «Я, Богдан» (1983).

П. Загребельний продовжує художньо осмислювати і сучасне йому життя. За багатогранне епічне полотно «Розгін» (1976) він одержує 1980 р. Державну премію СРСР. У цьому романі детально виписаний насамперед головний герой —ечений-кібериетик Петро Карналь. Із цим персонажем пов'язані найважливіші морально-етичні проблеми, порушені автором. Це, насамперед,— проблема протиставлення талановитості, наукової одержимості, чесності, порядності (це також і риси характеру Карналя) пересічності, кар'єризму, пристосуванству, які фокусуються в образі заступника директора Інституту кібернетики Кучмієнка. Прикметно, що довкола цієї основної проблеми автор розгортає часом аж занадто детальне тло сучасного йому життя, дія відбувається в різних часових і просторових площинах (кілька міст України, рідне село Карналя, Париж), героїв показано в еволюції їхніх характерів, у стосунках із багатьма іншими людьми. Постійно у творі відчувається «подих» автора, який через роздуми Петра Карналя, його самозаглибленість і самоаналіз передає і власні судження, свою оцінну характеристику довколишньої дійсності та сучасної людини е цій непростій дійсності. Подібним інтелектуалізмом позначені також інші романи П. Загребельного, хоча там авторська думка і оцінка може мати інші, часом несподівані, форми вияву.

Це можна сказати і про роман «Левине серце» (1978).

З'явився твір у контексті української «химерної» прози (В. Земляк: «Лебедина зграя», «Зелені млини», Є. Гуцало: «Позичений чоловік», Р. Іваничук: «Манускрипт з вулиці Руської», В. Дрозд: «Самотній вовк» та ін.). Для цих творів характерні широке використання художньої умовності, фольклорних ідей, образів, засобів, поєднання трагічного з комічним, активна авторська позиція. У «Левиному серці» образом то іронічно-веселого, то по-філософському серйозного оповідача є сам автор, який розмірковує над власною письменницькою долею, а не лише знайомить читача з головним героєм—молодим комбайнером Грицьком Левенцем, із його різноголосим строкатим оточенням. Цілком виправданий у такому своєрідному різновиді ліро-епіки і прямий авторський голос, який стосується описуваних ситуацій, явищ життя, та й самих героїв, сучасників П, Загребельного. Цей твір має своє продовження —роман «Вигнання з раю» (1985), що засвідчило про тривкий інтерес автора до «химерної» прози. Треба додати, що з'явилося це явище в українській літературі насамперед із причини несприйняття найталановитішими митцями, які творили в той час, зашкарублих канонів методу «соціалістичного реалізму», через потужну внутрішню потребу протистояти їм, заперечити їх сміливими новаторськими пошуками у царині як змісту, так і форми. Звісна річ, Павло Загребельний, для якого сам процес творчості полягає в освоєнні нових жанрово-стильових пластів, у постійному прагненні до самовід-криття, яким рухає невичерпна жага пошуку, не міг не спробувати взяти до свого творчого вжитку дещо призабуті, але потенційно притаманні українському мистецтву в цілому риси бароковості, химерності.
У 1979—1986 рр. він очолював СПУ. Це спонукало його до надзвичайно активного і непростого «кололітературного» життя. Конференції, з'їзди, форуми (в тому числі й партійні, депутатські), наради, вирішення доль сотень книжок, видань, взагалі тогочасної творчої атмосфери...

Напередодні перебудовних часів і в їх розпалі видав гострі, сатирично-психологічні твори, спрямовані на викриття справжнього обличчя тотаїітариого суспільства, як-от: "Південний комфорт" (1984), «В-ван» (1988), «Гола душа» (1992), збірник «Неймовірні оповідання» (1987), фантастичний роман «Безсмертний Лукас» (1989), пригодницька повість «Ангельська плоть» (1993), аналітично-проблемний «Тисячолітній Миколай» (1994).

Павло Загребельний є також автором кількох п'єс, що ставилися українськими театрами («Хто за, хто проти?», «І земля скакала мені навстріч», «Межі спокою»), кіносценаріїв, за якими було поставлено художні фільми, збірника статей, есе «Неложними устами» (1981), куди ввійшла і лірична повість про молоді роки Павла Тичини «Кларнети ніжності».

Нині митець продовжує активно працювати лише як письменник і почувається в цій несподіваній для себе ролі творчого самітника досить комфортно, має, як зізнається, «справжню втіху».

ІСТОРИЧНА ПРОЗА ПАВЛА ЗАГРЕБЕЛЬНОГО

Серед жанрово-стильового розмаїття романістики П. Загребельного особливе місце належить його історичній белетристиці. Саме творами «Диво», «Первоміст», «Смерть у Києві», «Євпраксія», «Роксолана», «Я, Богдан» він завоював популярність і увагу читача, яка з плином часу не меншає. Чому це відбувається?

По-перше, український народ, якого штучно на цілі десятиліття було позбавлено його правдивої історії, постійно противився цьому, спрагло тягнувся до глибшого пізнання свого минулого.

По-друге, історичний роман 30—60-х рр , який Існував в УРСР, був тематично і стильово обмежений, позначений однобокою класовою оцінкою зображуваного. За деяким винятком („Людолови” 3. Тулуб, «Святослав», «Володимир» С. Скляренка, «Мальви», «Черлене вино», «Манускрипт з вулиці Руської» Р. їваничука, «Меч Арея» І. Білика) українська історична романістика того часу була в цілому неправдивою, стилістично одноманітною, пристосовницько-агітаційною. Певна річ, такі імена історичних белетристів, як Наталена Королева, Панас Феденко, Микола Лазор-ський та ін. були забороненими в Україні, хоч і знаними за її межами.

Отже, саме Павлові Загребельному завдяки його дослідницькій допитливості, творчій активності судилося вирвати український історичний роман із глибокого занепаду, надати йому, наскільки дозволяли суспільно-політичні обставини, «людської» подоби.

Письменник у згаданих творах не просто намагався най об'єктивніше, найправдивіше перечитати історичне минуле українського народу, а й пробував осмислити його під кутом зору не лише соціальних та національних, а й філософських, загальнолюдських критеріїв, сміливо спроектувати порушувані там проблеми на сучасне життя, дати їм власну оцінку. Звісно, численні авторські екскурси-звернен-ня до різноманітних історично-мистецьких джерел, «впле-тення» їх у розповідь порушує стрункість композиції, часом відводить далеко вбік від основної сюжетної лінії твору. Але попри все митець чимало зробив для розвитку самого історичного жанру, можна сказати, оновив його нестандартними формотворчими елементами, розширив усталені межі поетики.

П. Загребельний прагнув у своїх історичних романах психологічно найвірогідніше передати історію людської душі на певному відрізку розвитку української нації. Щоправда, варто зважити на те, що це є його власною версією душі, скажімо, Євпраксії, Ярослава Мудрого, Рохсо-лани чи Богдана Хмельницького. Але він, як митець, має право на таку версію, на її суб'єктивний підтекст, навіть більше —зобов'язаний скористатися своєю мистецькою уявою, художнім домислом, хоча, звісна річ, має дотримуватись історичної правдивості зображуваного.

Отже, історія людської душі— в центрі історичної романістики Павла Загребельного. Але якщо придивитись уважніше і до інших його творів, то можна зробити висновок: нічого несподіваного в такому підході автора до зображення історичних подій нема. Прикметною рисою його індивідуального почерку (що стосується також творів про сучасність) є виключна увага до людини. Це підтверджують також думки-зізнання письменника, розсипані по статтях книжки «Неложними устами". Скажімо, ось такі: «Людина, може, й не безсмертна, але—безмежна»; «Про сюжет я не думаю ніколи. Головне для роману —людський характер. Візьміть цей характер, штовхайте його поперед себе — сюжет виникне сам по собі»; «Все, що я досі написав і що напишу, у мене тільки про одне: про збереження людської особистості, людини як найбільшої коштовності». Пізнати цю людину, крізь призму її душі пізнати і світ, у якому вона живе, розкрити найпотаємніші грані її психології, підсвідомі та свідомі мотивації її дій, вчинків, помилок, втрат, злетів і піднесень, осяянь і духовного розкріпачення чи, навпаки, закабалення під тиском ефемерних цінностей —ці непрості завдання ставить перед собою П. Загребельний. У цьому секрет популярності його творів і незаперечних творчих здобутків у «Диві», «Євпраксії», «Первомості», «Роксолані», «Я, Богдан».

Роман «Диво» (1968) був першим історичним твором П. Загребельного.

У контексті прози 60-х рр., а надто історичної романістики, він вирізняється, як відзначила відразу ж по його виході і критика, цілісністю «художньо-філософської концепції». Бачення і трактування автором складного довколишнього світу, людей у ньому ґрунтується на виваженій, добре продуманій філософській підоснові, історичності, загальнолюдських морально-етичних цінностях.

Роман має оригінальну композицію. Історичне минуле в ньому не просто спроектоване на сучасність. Воно існує поряд із цією сучасністю. У творі поєднано кілька часових площин: період Київської Русі (X—XI ст.), другої світової війни і 60-х рр. XX ст. Об'єднавчим центром цих періодів виступає реальний образ Софії Київської —дивовижної пам'ятки архітектури часів князювання Ярослава Мудрого, збудованої, за художньою версією П. Загребельного, талановитим майстром Сивооком. Великою мірою це і символічний образ. Так він сприймається передусім через те, що довкола нього розгортаються всі події, зображені в романі, на них постійно ніби падає тінь від Софійського собору. Софія, як художній символ і як реальна історична пам'ятка, сконцентрувала в собі весь волелюбний, сильний дух народу, його невмирущість, нескореність, увібрала у свої фрески та мозаїки все його світоглядне наповнення, стала своєрідним  самовираженням внутрішньої суті цього народу, його культури, історії, моралі, власне, втілює в собі його духовність. П. Загребельний ніби ставить читачеві запитання: яка ж вона є? Чому ми, нащадки Сивоока, Ярослава Мудрого, мусимо її зберегти в собі та понести у майбутнє?

Автор роману переконливо доводить, що культура Київської Русі тісно пов'язана з первісним язичницьким віруванням українського народу, а не лише з християнством. Він багато уваги приділяє болючій проблемі насильницького впровадження християнства на давньоруських землях князем Володимиром. Бо просто і швидко можна було знищити атрибути язичницьких обрядів, скульптури давніх богів, але неможливо заперечити і перекреслити вікові народні уявлення про світ, природу, людей. Ця частина народного світогляду органічно переходила в нові християнські духовні та матеріальні скарби Русі, приживалася там, потім переходила в нові часи. Символічний епізод, витворений, звісно ж, розкутою авторською уявою; переслідувана позашлюбна дочка Ярослава Мудрого народила сина від Сивоока. «І син його —серед нас. Завжди з його талантом і горінням душі. І диво це ніколи не кінчається і не переводиться», — таким узагальнюючим акордом завершує Павло Загребельний свій роман.


Собор не нагадував візантійських церков, звідки прийшло на Русь християнство, бо не було в ньому простоти й суворості, а було «щось буйно-рожеве, приховано-поганське», як у тих дерев'яних язичницьких святинях, що їх у той час палили t нищили по всій Русі. «Він був барвистий, як душа й уява народу, що створив його»,—пише автор.

Але ще більшим дивом у романі постають самі люди. На відміну від попередніх творів, у цьому романі П. Загребельннй проявив себе справжнім майстром у вималюванні характеру свого героя, у глибокому зануренні в психологію його душі. Письменник детально виписує складні людські долі. Він не просто стежить за розвитком подій, життєвих колізій, а намагається дати їм філософсько-етичне тлумачення, причому робить це досить непомітно, ненав'язливо. Сюжет у романі П. Загребельного справді виконує тільки допоміжну роль.

Отже, чи не найбільше диво в романі — сама людина. Сивоок, його дід Родим, тихе дитя природи мала Величка, товариш дитячих літ Лучук, сирота Ісса, князь Ярослав Мудрий, загадкова вільнолюбна Шуйця, її дочка Ярослава, а також учений Гордій Отава, який ціною власного життя намагається врятувати під час війни Софію Київську, його син Борис, що продовжує розпочате батьком дослідження історії створення Сивооком Софії. Всі ці герої дуже різні, але всі творять історію своєї землі, несуть у собі той дивовижний світ, оригінальний внутрішній космос, що його нікому не зруйнувати, як і Софію Київську. З ними пов'язані морально-етичні проблеми, порушені в творі, вічні питання життя і смерті, любові й ненависті, людської вартості та тлінності,  короткочасності життя,  проблеми влади, честі, гідності.

Розповіді про свого найулюбленішого героя (бо він же народився з волі та фантазії автора) —художника-будівничого Сивоока П  Загребельннй приділяє найбільше уваги. Літа сиротливого, сповненого небезпек, але прекрасного і манливого водночас дитинства Сивоока, його такої ж тривожної юності, роки поневірянь по чужих світах, набирання знань і досвіду, утвердження в собі вільного художника і, нарршті, час створення Софії Київської—за всім цим стежимо з цікавістю і тривогою. Жиггя Сивоока спонукає сучасного читача думати не лише над давнім минулим своєї землі, а й над наповненням власної душі.

З образом Сивоока насамперед пов'язане питання свободи людини, її споконвічне прагнення до вільного, розкутого існування в цьому світі, прагнення бути самим собою. Такими були і його прадід, дід Родим, Величка, Лучук, Ісса —всі, хто оточував Сивоока на його непростій життєвій дорозі. Свободолюбний дух наших предків пронизує «Диво» ніби наскрізь, робить авторську концепцію ціліснішою і вагомішою.

Неоднозначно подано суперечливий образ князя Ярослава Мудрого. Великою мірою він виступає антиподом Сивоока, бо є невільником свого високого становища. Твердість, воля, цілеспрямованість, мудрість, самодисципліна супроводжують князя так само, як і його слабкість, незахищеність звичайного смертного. Його душа має в собі болюче роздвоєння —П. Загребельний тонким скальпелем психолога прагне проникнути туди. Ярослав постас живим, реальним чоловіком, через те читач беззастережно вірить цій художній версії його, створеній автором.

Вимисел, фантазія Павла Загребельного в «Диві» органічно переплітаються з реальним історичним тлом тогочасного життя Киева, Новгорода, язичницької пущі, доповнюючи та поглиблюючи сприймання зображуваного.

За історичну дилогію про Київську Русь «Первоміст» (1972) і «Смерть у Києві» (1973) П. Загребельний одержав Шевченківську премію. У цих творах Павло Загребельний також подає власну художньо-філософську концепцію бачення давноминулих історичних подій, проектуючи її і в день сьогоднішній.

«Первоміст» переносить нас у XII ст. Поштовхом до змалювання досить розлогої картини того часу, до відтворення його атмосфери послужила авторові згадка в Іпатіївському літописі про будування Володимиром Мономахом першого мосту через Дніпро. Уява митця реставрує історичні події, він детально і правдоподібно подає картини воєнних баталій, життя і побуту наших далеких пращурів. Прикметно,  що в цьому творі автор зосереджується на показові не історичних осіб, а на звичайних людях, будівельниках і охоронцях мосту, через показ їхнього повсякденного життя торкається важливих тогочасних (спроектованих і на тоталітарне суспільство, і на суспільство сьогочасне!) суспільних і морально-етичних проблем.

У романі «Смерть у Києві» П. Загребельний також багато уваги приділяє образам простих людей (Кузьма Дуліб, Іваниця, дівчина Ойка, коваль Кричко), але центральною постаттю тут виступає князь Юрій Долгорукий, нащадок Ярослава Мудрого, одержимий ідеєю єдності землі Руської.

Відображення документу є орієнтовним і призначене для ознайомлення із змістом, та може відрізнятися від вигляду завантаженого документу.