Сьогодні відбулась
онлайн-конференція:
«
Освіта проти насильства: методи профілактики та алгоритми реагування
»
Взяти участь Всі події

Патріотичне виховання як аспект громадянського виховання

Історія України

Для кого: Дорослі

02.03.2020

303

5

0

Опис документу:
Посібник містить матеріали діяльності гуртка «Екскурсоводи музейної спадщини», спрямованої на формування активної життєвої позиції учнів, громадянське виховання, виховання патріотизму, інтересу до історії рідного краю. В посібнику подані матеріали про участь учнів Широківської СЗШ №1 в конкурсі музеїв, кімнат бойової, трудової слави, присвяченому 25-річчю створенню організації ветеранів України: проект «Дитинство, обпалене війною» та пошуково-дослідницька робота «Героїчний шлях партизанського за
Перегляд
матеріалу
Отримати код

Відділ освіти Широківської районної державної адміністрації

Комунальний заклад «Широківська середня загальноосвітня школа №1 –

загальноосвітній навчальний заклад І-ІІІ ступенів»

                                          

                                

Анотація

Посібник містить матеріали діяльності гуртка «Екскурсоводи музейної спадщини», спрямованої на формування активної життєвої позиції учнів, громадянське виховання, виховання патріотизму, інтересу до історії рідного краю. В посібнику подані матеріали про участь учнів Широківської СЗШ №1 в конкурсі музеїв, кімнат бойової, трудової слави, присвяченому 25-річчю створенню організації ветеранів України: проект «Дитинство, обпалене війною» та пошуково-дослідницька робота «Героїчний шлях партизанського загону Г. Седнєва». 

Матеріали посібника можна використовувати вчителям історії та класним керівникам.

ПРО УЧАСТЬ УЧНІВ ШИРОКІВСЬКОЇ СЕРЕДНЬОЇ ЗАГАЛЬНООСВІТНЬОЇ  ШКОЛИ №1 В РАЙОННОМУ КОНКУРСІ МУЗЕЇВ, КІМНАТ  БОЙОВОЇ, ТРУДОВОЇ СЛАВИ, ПРИСВЯЧЕНИЙ 25-РІЧЧЮ СТВОРЕННЯ ОРГАНІЗАЦІЇ ВЕТЕРАНІВ УКРАЇНИ

ІНФОРМАЦІЯ-ХАРАКТЕРИСТИКА

НА КРАЄЗНАВЧИЙ МУЗЕЙ

ШИРОКІВСЬКОЇ СЗШ №1

Шкільний музей був заснований в 1975 р. до 30-ї річниці Перемоги у Великій Вітчизняній війні. Музей бойової слави – центр військово-патріотичного виховання в школі. При музеї діє гурток „Екскурсоводи музейної спадщини”, яким керує вчитель історії Голуб Л.В. Членами гуртка є учні 9,10 класів. При музеї створена рада музею. До якої входять учні Шишка Руслан,Каптур Діана,Шамбарова Єлизавета. В музеї постійно проводяться екскурсії, присвячені Дню армії України, річниці визволення Широкого від німецько-фашистських загарбників, Дню Перемоги. Екскурсії проводяться для учнів 1-11 класів.

           29 лютого – 1 березня, в день визволення Широкого, в школі проводяться урочисті лінійки для учнів 5-11 класів, на які запрошуються ветерани Великої Вітчизняної війни, учасники боїв за визволення Широкого.

                                   З нагоди річниці Перемоги проводяться зустрічі з ветеранами Великої Вітчизняної війни, уроки мужності, виховні години „Ніхто не забутий, ніщо не забуто”, „Будемо гідні слави героїв”, „Подвигу жити в віках”, „Про ,що мовчать солдатські могили”

             Спільно з директором шкільного музею бойової слави Голуб Л.В. та директором районного історик-краєзнавчого музею Бай Л.П. розроблено орієнтовні маршрути екскурсій та походів по місцях історичної та бойової слави Широківщини:

1 клас – “Легенди Широкого “ Екскурсія по березі річки Інгулець, парку ім..

                 Т.Г.Шевченка.

 2 клас –  “Подорож у далеке минуле “  Екскурсія до скіфських баб, козацьких  хрестів по  центральній площі.

3 клас –   “Чи знаєш ти головну вулицю ?” Екскурсія по вулиці Леніна з коментарем, що тут  і де було в різні часи.

  4 клас  - “Пивоварний завод Штекеля  та млин Левенштейна “Екскурсія до пивзаводу  та  комунгоспу (там був млин)

 5 клас -   Екскурсія до районного історико-краєзнавчаого музею.

 6 клас –  “Широківська залізниця” Екскурсія від биків і кринички до лікарні.

   7 клас – Мандрівка по історичних місцях  Широкого:

-          будинок військкомату (синагога, Широківська СШ);

-          гастроном (ливарний двір Шубинського);

-          меморіальні дошки В.Біднову, П.Темченку;

-          пам’ятник жертвам голодомору;

-          меморіальний комплекс.

8 клас “Ніхто не забутий, ніщо не забуто” Екскурсія в с.Інгулець (колонія)до місця   розстрілу євреїв, пам’ятника жертвам фашизму.

9 клас – „Широківська Хатинь “ Екскурсія в с.Радевичево до братської могили.

10 клас – “Козацькими шляхами” .Екскурсія в с.Шестірня :козацьке кладовище, шкільний  музей.

11 клас – “Флора і фауна рідного краю” Екскурсія-похід в Кобильну балку.

В травні та вересні учні 8-11 класів здійснюють туристичні походи по  цих місцях. Так вони побували в с.Радевичево, де в роки війни фашисти  живцем спалили мирних жителів. Під час святкування  річниць визволення Широкого від німецько-фашистських загарбників відбулися зустрічі учнів школи з ветеранами-визволителями. Ветерани поділились спогадами про героїчні роки Великої Вітчизняної війни.  Для шановних гостей було дано концерт. Екскурсоводи музею разом з ветеранами здійснили  екскурсію по залах музею бойової Слави.

            Гуртківці  зібрали матеріали про наших земляків – учасників Великої  Вітчизняної війни, про долю широчан в роки війни. Так, зокрема зібраний матеріал (спогади, фотографії) про Заріцького Б.П., Шапаря П.П., Костенка Є.М, Шубу Л.М., Бобиря О.С., Положешного Г.Д.,Шелудька К.Я., Макаренка О.Д., Семенкова А.Ю., Медвєдєва П.К., Масляного С.А.

            Проводяться акції : «Забуті могили”, „Збережемо пам'ять про подвиг”, „Труд і турботу вам, чий подвиг безсмертний”.

          В 2010 році  учні школи  взяли участь в історико- краєзнавчій акції «Шляхами подвигу і слави» присвяченій 65 річниці звільнення України від фашистських загарбників у Великій Вітчизняній війн і1941-1945р.р.               

 Гуртківці приймають активну участь у Всеукраїнській  історико-географічній експедиції «Історія міст і сіл України». Результатом пошукової роботи стали «Нариси з історії Широкого» написані учнями 11-Б класу Протасовою Оленою, Драч Дариною, Кокулом Артемом.(2006р.)  В 2009 р. учениця 11-А класу Шишко Катерина дослідила життя та діяльність нашого видатного земляка Василя Біднова, написала роботу «Василь Біднов- мудрий скіф», В 2010 р. учні  9-В класу Єременко Кирило та Хомулін Віталій написали роботу «Видатні постаті Широкого» про діяльність П.Лобановського та Ф.Штекеля. В травні 2011року учениця 9-В класу Каптур Діана дослідила творчість нашого земляка, видатного українського співака Григорія Гаркуші.

            До Дня партизанської слави з 21 по 25 вересня щороку проходить тиждень партизанської слави.  Проводяться конкурси малюнка «Слава героям – партизанам»,екскурсії до шкільного музею «Героїчна боротьба партизанського загону Г. Сєднева», «Діяльність загону Родіна» 

Учні  Широківської СЗШ№1 взяли активну участь в акції «Шляхами подвигу і слави». Вони виконали проект «Дитинство, обпалене війною»,  зібравши спогади дітей війни. Учениця Сінчевська Аліна дослідила героїчний шлях партизанського загону Сєднєва Г.М.

Також були проведені заходи в рамках Всеукраїнської молодіжної  акції «Пам’ятати. Відродити. Зберегти»: впорядкування братських могил, зустрічі з ветеранами, волонтерівська робота.     

Музей став основним центром військово-патріотичного виховання у школі. Він складається з трьох залів: краєзнавчого, бойової Слави, залу Пам’яті  У залі бойової Слави обладнано експозиції. які розповідають про героїзм і мужність воїнів-визволителів і воїнів-земляків у роки Великої Вітчизняної війни.

            На почесному місці знаходиться експозиція, присвячена легендарному подвигу нашого земляка Миколи Курила, який ціною свого життя, наслідуючи подвиг Олександра Матросова, знищив замаскований на висоті Суворова ворожий дзот, закривши собою амбразуру дзота. Іменем Миколи Курила названо вулиці в нашому селищі та в м.Бендери. Про нього розповідають матеріали в музеях міста Бендери, в селах Хаджимус, Гіски. Поряд – експозиція, присвячена 93 стрілковій  девізії, де служив Микола, його однополчанам 129 полку, де Микола був комсоргом.

            Приваблює  екскурсантів діорама „Переправа через річку Інгулець”, а також експозиція , на якій розміщено матеріали про 11 штурмову бригаду, воїни якої під шквальним вогнем  ворога наводили переправу щоб визволити місто Інгулець.

            В музеї розміщені матеріали, які розповідають про дивізії, що визволяли Широке. Наказ про визволення Широкого від фашистів одержала 57 стрілкова дивізія, якою командував Герой Радянського Союзу Шеменков. В музеї є фотографії багатьох Героїв Радянського Союзу цієї дивізії: Карнаушенка, Шульгіна, Шкарлєтової, Нєвежина, ще одна експозиція присвячена  нашим землякам, хто визволяв Західну Європу від коричневої чуми. Серед них Батожок К.Т., Курило В.Г., Деменська М.В., Анохіна М.Г., Рибаков В.В.

            Наступна експозиція розповідає про партизанський загін „Родина”, що діяв на території окупованої Чехословаччини. Комісаром загону був наш земляк Мельник Г.М. В музеї зберігаються особисті речі героя, альбом з фотографіями побратимів по зброї з Чехословаччини. Особливо хвилюють відвідувачів експозиції залу Пам’яті . Вони розповідають про загиблих воїнів при визволенні Широкого. Усього за Широке загинуло більше 300 воїнів.

            Дві експозиції присвячені народним месникам, партизанам з’єднання генерала Сабурова і загону Сєднєва, що діяв на територіях Широківського, Криворізького районів Дніпропетровської області та Казанківського району Миколаївської області.

            На карті Європи червоними зірочками позначено де загинули широчани, несучи народам Європи визволення від фашизму.

       

Матеріали акції

«Шляхами подвигу і слави»

Дитинство, обпалене  війною

Найда Василь Васильович, учасник Великої Вітчизняної війни.

22 червня 1941 року нашу країну Союз Радянських Соціалістичних республік настигла велика біда – без оголошення війни на нашу державу напала фашистська Німеччина.

Прийшло велике горе і в наше село Верблюжка, що на Кіровоградщині. На початок  війни  мені було 13 років. З перших днів війни почалося для нас тяжке життя. Батько пішов на фронт, а я залишився з матір’ю.

На початку війни сили були нерівні. Ворог був краще озброєний, переважав силою. Це стало причиною відступу нашої армії. В цей час партією та урядом  були  дані вказівки: все що можна було вивезти в глибокий тил. Що і було зроблено – вивезено обладнання заводів, худобу, евакуйовано кадри, багато населення.

Багато різного добра було вивезено і з нашого села: зерно, худобу, сільгосптехніку. Було спалено елеватор для зберігання зерна, зруйновано МТС та інші виробничі приміщення. Але не все вдалося вивезти.  В колгоспах і радгоспі села залишилась частина зерна, худоба. Керівники району і села дали вказівку – все що залишилось забрати трудівникам села, щоб не дісталося фашистам.

Жителі, що було можливо розібрали по своїх домівках. Будучи підлітком, я разом з іншими хлопцями розібрали худобу в радгоспі. «Третій вирішальний» і повели до своїх домівок. Я привів додому корову з такою метою, що  як тільки вернеться радянська влада – вернути її в радгосп. Але довго користуватися коровою не довелося. Злі люди, були і такі, що раділи приходу німців, заявили німцям. Прийшли поліцаї і забрали корову, а разом з нею забрали курей, кролів та іншу живність.

З перших днів окупації завели свої порядки. За їх виконанням слідкували місцеві поліцаї. В селі була організована комендатура на чолі з німцем – комендантом, жандармерія і поліцейська дільниця.

Німці не гаяли часу. Вони мобілізували частину дорослого населення працювати в «держгоспах», а молодь,підлітків погнали працювати за 12 км від села відбудовувати дорогу, яка ішла на м. Кіровоград і була зруйнована військовою технікою під час бойових дій.На цю роботу забрали і мене разом з підлітками і дорослими. Працювали ми по тижню, а потім нас міняли інші люди.

Робота була для людей важка, особливо непосильна для підлітків. Їсти нам не давали, додому по продукти не пускали. Кормилися ми тим,що принесуть рідні. Працювали ми від сходу до заходу сонця. По команді підйом і відбій. Ночували ми в приміщеннях, де були великі протяги, спали просто на підлозі без ніякої постелі. Охороняли нас, в основному поліцаї, щоб ми не потікали.

Під час роботи німці і поліцаї відпочивати нам ні на хвилинку не дозволяли. Як тільки розігнувся, щоб передихнути, німці кричали «Арбайтен, арбайтен» і били нас прикладами зброї.

В 1944 році за село були тяжкі бої. Німці перед відступом зганяли все доросле населення і підлітків на будівництво оборони – копати окопи, траншеї, бліндажі. Разом з людьми і я працював на цих роботах. За незначну непокору били, особливо жорстоко поводили себе поліцаї.

Життя за окупації було не легке. Не було хліба, не було одягу. Жили продуктами із городу, якщо вроде, картопля, кукурудза. В селі була лікарня, але не було в ній ніяких ліків. Хворіти нам німці не дозволяли – заставляли тільки робити, робити…

Періодами німці з участю місцевих поліцаїв проводили «облави» більше в нічний час, коли населення і молодь відпочивали. забирали молодь, зганяли її в приміщення, а потім під конвоєм за 12 км. відправляли на станцію, грузили в товарні вагони і відправляли працювати до Німеччини.

В ці дні разом з друзями – однолітками і старшими хлопцями ми переховувалися в різних місцях:в глибоких балках, в чагарниках, які розташовані на пустирях навколо села, тікали в другі села за 20-25 км, а потім поверталися, коли нам повідомляли що облави закінчилися.

Німці заставили нас – підлітків працювати на рівні з дорослими. Школи при німцях не було. Ми тільки думали, як нам вижити в цей скрутний час. Ось так ми жили до дня визволення в 1944 році доблесними воїнами Радянської Армії.

Грицай (Бугасова) Ганна Андріївна

Дата народження 25 травня 1932р.

В 1941 році ми жили в районнім центрі – містечку Селидове Донецької області. Коли разпочалася війна, батька забрали на фронт, а ми з мамою і старшим братом Іваном на бричці степами поїхали в село Олексіївка до родичів. Через 2 дні в селі вже були німці. Ті чоловіки, які залишилися в селі, пішли в степ, в балки, там їх всіх німці розстріляли.

Німці вели себе як господарі: забирали в людей сало, муку, яйця, молоко, курей. А людям нічого не залишалося. Ми ходили в степ, збирали колоски, а потім руками виминали зерно і товкли в ступі. Потім мама підсівала остюки, а із зерна варили кашу. А суп варили із різних трав. Восени ми ходили в степ, зламували стебла соняшників, зв’язували  мотузками в оберемки і несли на спині, щоб було чим протоптати грубу. Але тепла з такого топлива було дуже мало .

При німцях я трошки ходила до школи. Запам’ятався ось такий випадок : Вчителька сказала, щоб принесли читанки і віддали їй. А в усіх книжках були портрети Сталіна. Я знала, що мій батько – комуніст і вирішила вирізати портрет Сталіна і заховати. Так само зробив і мій двоюрідний брат Іван

Ми з ним сиділи за однією партою. Здали ми читанки.  А на другий день в школі зранку підходить до нас вчителька і говорить: «Держи руки!» і великою метровою лінійкою била мене по руках, а брата била головою об стіну. Ця вчителька  вислужувалась перед німцями.

Як наше село звільнили від німців, захворіла мама: на ногах були рани, не могла ходити. Незабаром ми отримали трикутничок (лист) від батька. Ми всі плакали від радості, що батько живий. Адже весь час окупації – з листопада 1941р. по вересень 1943р. ми не отримували від батька жодної звістки, не знали, чи живий. Мама тоді написала батькові листа, де розповіла як ми живемо і про свою хворобу. Через деякий час батько прислав санаторну путівку в Бердянськ, і мама поїхала лікуватися. Мого старшого брата Івана 1927 р. народження, забрали в армію,  я залишилася одна. А було мені тоді всього 12 років. У нас були добрі сусіди, їхня донька старша на 4 роки від мене, ходила до мене ночувати, щоб я не боялася.

Влітку я працювала в колгоспі на току. Там я запряженими бичками відтягувала солому від молотарки. В колгоспі не було кому працювати: чоловіки на фронті, працювали жінки та діти. На наступний рік я вже з дівчиною старшою від мене, носила зерно від молотарки в ящику вагою до 40 кг. Закінчилася війна, але батька довго не відпускали, бо він був політруком – організовував демобілізацію солдат додому. А брат Іван служив в армії аж до 1952 року, служив в Західній Україні. Коли повернувся з фронту батько, життя поступово наладилося. Ми були дуже щасливі, що наш батько повернувся з такої страшної війни!

Грицай Василь Євтихійович

15 серпня 1941 року в с. Широке увійшли передові загони німецької мотострілецької дивізії, яка йшла з м. Кривого  Рогу на Інгулець. Одна машина під’їхала до пам’ятника Леніна, зачепили тросом і зруйнували, Пам ’ятник тоді стояв на розі вулиці Леніна і Карла Маркса, де були поховані більшовики в роки громадянської війни. Німці почали встановлювати свої порядки: підбирали людей у волость,таких, які були проти радянської влади. В Широкому багато чоловіків працювали на руднику Інгулець, ось їх через деякий час відправили на роботу  в Німеччину, а згодом і хлопців і дівчат, яким було 15-16 років. Німців, які були в резерві, та для наведення на місцях порядку розквартирували по хатах. У нас завжди стояли офіцери так, як в хатах була дерев’яна підлога. Коли німців було розгромлено, а зразу оточено в Сталінграді, то в розмові між ними було чути слово «Капут», і в  небі на схід, кожного дня летіло багато літаків на допомогу оточуючим. У нас місяців 2 жив один противний німець на ім’я Цанде, заставляв мене то чоботи йому почистити, то принести їжу. Одного разу ніс в 2 казанках їжу,а  в одному був фруктовий плов, і так пах, я рукою в казанок, щоб дістати яблучка, а німець був у нас в кухні і у вікно бачив як я ліз рукою у казанок, заношу я в хату йому, а він мене так вдарив, що я ледве не впав, та кричить «русіш швайне», а все одно поїв, бо мабуть їсти хотів.

А коли вже відступали, то забрали у нас корову, зарубали двох гусей. 28 лютого в 11 годин вечора пролунали два потужні вибухи, то німці підірвали міст через річку і зірвали церкву, де зараз ПТУ. В школу при німцях я не ходив, був пастухом кіз та корів. Тримали корову, і я возив з колгоспу траву, збирав кирпич для топлива. Батько був інвалідом з  дитинства, то в армію його не забрали, а так як шахти при німцях не працювали, то він працював у колгоспі їздовим, так званому, відділі по ремонту шляхів. Коні увесь час були у нас дома. Степи в той час не всі засівалися, було багато бур’янів, особливо буркуну, який ріс більше 3 метрів, ми його заготовлювали для топлива. У війну люди виживали, хто як міг.

Голобородько Василь Григорович

Народився  я 8.10.1937 року в селищі Широке. Батько – Григорій Павлович працював на пилорамі, мати – Ірина Василівна – в колгоспі.

 Коли почалася війна, мені було не повних 4 роки. Пам’ятаю  сильну стрілянину вночі, коли наступили німці. Було дуже страшно, ми не могли спати. Це був серпень 1941 року.

            Під час війни у нас у хаті на постої жили 2 німці. Жили ми на вулиці Білогірній теперішній Шеменкова. У нас на вулиці стояла автоколона німецьких машин. Серед німецької обслуги були жінки – кухарі, медики, машиністки.

Пам’ятаю, одна німкеня вийшла з машини, гукнула  мене і пригостила цукерками.

Коли німці почали відступати на початку 1941, була шалена стрілянина, відступали вони по залізничній колії і стріляли навмання. Загорілася сусідська хата. Трасуюча куля крізь вікно залетіла до хати і влучила батькові прямо у висок, наскрізь, потім вдарилася об стіну  і впала на підлогу. Батько зразу впав. По суті батько  загинув на моїх очах. Я тоді дуже злякався, кричав, і плакав. Вперше я побачив смерть , а було мені всього 6 років. Поховали батько прямо в городі.

Коли вже наступили наші війська, німці були дуже злі, агресивні. Забирали все: курі, яйця. У матері вимагали молока, хоч корови у нас не було.

Вимагали, щоб мати йшла і в когось просила для них молока. Кричали: « Млеко, млеко!»

Одного разу прийшли до хати злі, сердиті. Один німець вхопив мене за комір і викинув як кошеня з хати на мороз. Кричав: « Ти єсть маленький партизан». Я впав, боляче вдарився. Мати злякалась і відвела мене до родичів, де не було в хаті німців. Мати боялась, щоб озлоблені німці не вбили мене.

Коли наступили радянські війська, бої йшли за кожну вулицю. Спочатку в селище увійшла розвідка. Зав’язався невеликий бій. У нас у дворі було вбито радянського солдата. Поховали його в городі.

В 1944 р. я гуляв з своїм старшим товарищем Славком Шульженком. Він десь у німців украв порох і капсулі. Заховали ми їх у лісі (кам’яній огорожі). Через декілька днів я зі своїм двоюрідним братом Василем Усиком пішли до тієї схованки, взяли капсулі і вдома в сараї почали бити молотком по тому капсулю, поки він не вибухнув. Мені поранило ліву руку, потім в лікарні мені ампутували 4 пальці. А у Василя пальці перестали згинатися. Так я став інвалідом дитинства.

Війна забрала в мене батька і скалічила мене. А мені було неповних 7 років.

Сінькова Рената Семенівна

Народилася 3 вересня 1930 року с. Широке (райцентр) в сім’ї службовця. В 1937 році почала навчатися в школі. В травні 1941 року закінчувала 4 клас,Здавали останній екзамен з історії, а тут війна. В нашій сім’ї було двоє дітей, батьки старалися, щоб ми навчалися, добре росли, розумово розвивались, багато читали, в нас була велика бібліотека. 22 червня 1941 року рано вранці, десь було 5 годин, почули дуже великий рокіт. Ми вибігли з хати і побачили німецький літак з хрестом, який летів так низько, а за ним наш винищувач, летіли вони з північного заходу на схід. В цей час зі сторони Херсону летів радянський літак – санітарний, і він повинен був сісти в степу біля нашої школи і ми, дітвора, побігли подивитися -  було цікаво. НУ звичайно ми побачили поранених солдатів. З цього дня почалися страхи, вночі бомбили ст. «Червона» і Криворіжсталь, були видні заграви вогню, а незабаром днів через два в’їхала зенітна артилерія. Вдень появився розвідник, ми його назвали «Рама». Солдати зразу напоїли коней, нагодували і поїхали в сторону Нікополя, а вночі під’їхала санітарна машина, з пораненим капітаном, він дуже стогнав. Не знаю, чи довезли його до міста, ми нагодували солдат: мама дала їм їжу в дорогу, і бутель молока. Через деякий час заїхали на танках і мотоциклах німці. В нас на площі стояла трибуна і пам’ятник Леніну, вони зачепили його тросом, турнули і поїхали в сторону с. Олександрівка. Через два дні в Широке заїхали зі сторони Шестерні румуни каруцами, ці солдати почали ловити курей, поросят, заглядали в каструлі з їжею, вони видно були голодні, бо забирали їжу разом з каструлями. Через певний період встановили німецький порядок, почались обвальні вивози молоді до Німеччини, частіше всього це робили вночі. Було страшно, але ми діти ставали доросліші, стали розуміти, що діється в селі. В цей період появились люди, що виявляли протистояння владі німців, появилися партизани, що діяли на території України. Такі люди були в Інгульці, вони появились і в Широкому. В нашій сімї був радіоприймач з двома акумуляторами, батько віддав його партизану Білику Кузьмі, через це ми знали новини. Ми знали коли німців прогнали від Москви, коли був звільнений Сталінград, де наші війська звільнили області і райони. Був такий випадок, коли заїхали артисти, які давали концерти німцям (це був театр з Донецька). Був Новий 1942 – чи 1943р., я вже не пам’ятаю, зібрали в театр всіх високопоставлених офіцерів. Вночі почалась стрілянина. В цей час деякі артисти зникли разом з якимось полковником і його портфелем. На ранок був обшук будинків навколо театру. Нас поставили до стіни, німці шукали артистів, але не знайшли. Але через тиждень згорів будинок, де жили німецькі солдати, вони з переляку стрибали з другого поверху, але вияснилось, що вони самі себе підпалили (цей будинок двоповерховий був ветеринарного технікуму де зараз стоїть гастроном №16).

            Ще був випадок, коли ми дітвора гуляли в жмурка на вулиці, вона тоді називалася «Базарна», десь біля 5 годин вечора заїхали люди на конях – калмики, оточили будинок, вивели партизана Білика Кузьму і його жінку. (Результат був такий. Кузьму розстріляли, - жінка втекла). В 1944 р. нас було визволено.

Спогади

Учасника Великої Вітчизняної війни

Приходька Василя Прокоповича

Я, Приходько Василь Прокопович, народився в с. Широке в 1926 році. З ранніх років працював у колгоспі до 1942 року. В 1942 році, таких, як я забрали в Німеччину. Везли нас у товарних вагонах, в дорозі нам давали з їжі сухий пайок, щоб тільки не померли з голоду. Скільки часу везли, я не пам’ятаю, знаю, що їхали довго. На станції мене і таких як і я хлопців і дівчат забирали так звані бауери. Мене разом з дівчиною , яка була з Західної України забрав один бауер, в якого був уже один поляк. В господарстві у нього було 8 корів, 4 коней і свині. Я доглядав корів, поляк коней,, а дівчина допомагала по господарству німкені. Харчувалися ми з однієї кухні , що їли господарі , те і ми. Молоко все вони здавали в план, навіть і самі не їли. До нас господарі відносилися доброзичливо. Коли німців розгромили під Сталінградом і був оголошений траур по всій Німеччині, господарі ще краще стали відноситись до нас , а старий господар все частіше став вживати слово «Капут». З дому я не отримував ніяких вістей. Коли нас звільнили в 1945 році, мене призвали до лав Радянської армії і повезли до міста Караганди, де я працював на шахті. Додому повернувся в 1947 році і працював на шахті «Центральна» на лісному складі. Ось таке у мене було дитинство у воєнні роки.

Спогади

Учасника Великої Вітчизняної війни

Бондара Миколи Сергійовича

В червні місяці 22 числа 1941 року німецькі фашисти розпочали війну проти Радянського Союзу. Всю країну облетіла ця страшна звістка.

Розпочалася мобілізація всіх чоловіків з 1923 року і старших. Моя сім’я провела батька Бондаря Дмитра Сергійовича на війну, щоб захистити нашу Батьківщину.

В 1941 був гарний урожай і нам завезли повну хату пшениці. Через деякий час я з товаришами рішили піти в Запорізьку школу, де ми навчались. Коли ми вийшли за село Швейцарія, нині Дачне, зайшли в поле і побачили великий стовп пилюки, з боку росли соняшники, ми швидко заховалися в них. Побачили три мотоцикли, на них їхали озброєні німці, так я побачив живих німецьких солдат. Я зі своїм товаришем все ж таки пішли до школи. Класи були відчинені і ніхто не вартував їх.

Зайшли ми в кабінет, де знаходилась зброя, взяли по учбовій рушниці і пішли знову додому зі зброєю в руках. На другий день я з братом Григорієм вийшли ранком у двір, де побачили декілька німців, які в сараї на сідалі курей забирали крашанки, а як увійшли в село то побачили дуже багато німців, машин, мотоциклів. Німці по селу ходили, в хатах забирали крашанки, молоко, масло та інші продукти. Такий новий «рай» «визволителі» принесли.

Так почалася німецька влада в нашому селі. Хліб, що ми одержали за радянської влади, німці увесь забрали і почали видавати на членів сім’ї по 3 кг ячмінної муки.

Мені було 12 років, Всіх хлопців німецькі прихвосні примушували працювати на німців. Я з дідом возили снопи з поля, складав гарби і підбирав великими граблями де лежали снопи, возив німецьким солдатам разом з братом Григорієм воду на кухню, точив з дідом ножі для косарки, ганяв коней, запряжених в полілку під час прополки  кукурудзи, соняшника, кавунів та інших культур. Кожного дня з ранку до вечора працювали безкоштовно на німців.

Зима 1941 року була дуже холодна, то на 1942 рік німці завезли в школу села Дачне велику партію лиж і санок. Я зі своїм товаришем задумали викрасти для себе лижі. Цю мрію ми здійснили. Через вікно залізли в клас і один одному передавали лижі, котрі ховали в чагарник. Через деякий час ми їх переховали в кладовище, де хоронили тварин.

Через декілька днів староста села Чередниченко Дмитро разом з німцями розпочав пошук викрадених лиж, але даремно – їх ніхто не знайшов. В 1944 році радянські війська активно наступили в нашому напрямку і в лютому наше село було звільнено від німців, але протримались дуже мало.

Пішов сніг, завірюха, німецька розвідка з боєм прорвала оборону радянських військ ї знову село Дачне захопили німці.

Були запеклі бої і через 11 днів знову село Дачне було звільнено радянськими військами. Тили відстали від передових частин, боєприпасів не було. Тоді з нашого села  всі, дорослі і малі, йшли в село Сергіївка (нині Апостоловського району) і на своїх плечах несли по 2 штуки мін на передову, щоб бити фашиста. Цю роботу і мені прийшлось виконувати. Ось таким було моє дитинство, яке обпалила війна.

 «Героїчний шлях партизанського загону

Г.М. Сєднєва»

           Людям старшого покоління на все життя запам’яталася неділя 22 червня 1941 року: радіо передало звістку про віроломний напад німецько-фашистських полчищ на нашу Батьківщину. В цей день літаки з фашистською свастикою на крилах скидали бомби на мирні радянські міста. Так почалася Велика Вітчизняна війна.

            Захоплені  «проявленою доблестю» на Заході, гітлерівці кинули проти Країни Рад близько двохсот дивізій, тисячі танків і літаків. Радянські  війська героїчно оборонялися, але під тиском до зубів озброєного ворога вимушені були відступати. 14 серпня окупанти з’явилися на території Широківського району. Почалися масові розстріли комуністів, робітників рудника «Інгулець». Фашисти знищили єврейське населення сіл Інгулець, Широкого і всього району. До Німеччини вивозилася молодь, яку там примушували працювати на тяжких, непосильних роботах.    

            Народ не міг терпіти знущань і гніту окупантів. Люди почали згуртовуватися для боротьби з фашистами.

            Широківський райком партії залишив у тилу ворога для партизанської боротьби вчителя Інгулецької школи фабрично-заводського навчання Георгія Максимовича  Седнєва, який народився 1904 року в бідняцькій сім'ї в селі Володимирівці на Миколаївщині. В кінці 20-х років він переїхав на Криворіжжя, став робітником. Одночасно продовжував навчання. В 1930 році вступив до лав Комуністичної партії. Напередодні Великої Вітчизняної війни був учителем історії в ремісничому училищі № 7 у місті Інгульці.

В  той час він мав військове звання старшого лейтенанта саперних військ. Звичайно, був потрібний на фронті, але радянське командування у вересні 1942року направило його в тил ворога для налагодження опору окупантам.

            Для конспірації Седнєв переїхав у сусідній Володимирівський район Миколаївської області. Там поступив на роботу до управи інспектором шкіл для того, щоб  вільно ходити по селах і збирати вірних людей.

            «Служба» Седнєва тривала недовго. Німці почали з підозрою ставитися до нього. Ризикувати він не мав права. Через кілька днів зник з села, викравши з жандармерії друкарське приладдя, з допомогою якого німці розмножували свої накази. Незабаром на будинках Інгульця та Широкого з'явилися листівки, їх друкувала вчителька О.Ковальова.

В 1942 році були створені групи підпільників. Велику допомогу подавали  партизани громадянської війни: Є.Скірко, Ф.Манірка і О.Буднік. Дізналися, що в сусідніх районах – Володимирівському і Казанківському – створено партизанський загін, очолюваний Г.М. Седнєвим. Минуло небагато часу і представники підпілля  трьох районів провели першу нараду, щоб домовитися про спільні дії проти ворога. Командиром об’єднаного загону  та  начальником штабу обрали Г.М. Седнєва, а Л.Ткачука – комісаром, секретарем парторганізації – Н.Є. Сюльдіну. Партизанські групи почали швидко розростатися. В Широкому групу очолив Погрібний, у Миколаївці – Є.Скірко, Інгульці – І. Басенко, Новосергіївці – О.Блинов і Г.Тимко, в Олександрії – М.Вакар і Ф.Гориславець, в Сафоново – М.Філатов.

            Жителька села Войкове Ганна Степанівна Маричева була активною учасницею діяльності партизанського загону Г.М.Седнєва. В обов’язок Ганни Степанівни входило організувати зустріч партизанів з жителями сусідніх сіл, періодично ходити на зв’язок до Інгулецької групи, котра мала рацію.

            Перші місяці роботи давали свої плоди. Партизанам почали допомагати Григорій Соловей, Денис Равков, Демян Хлонь, Михайло Турков, Олександр Будник. Жителі сіл відчували активну діяльність партизанів, були обізнані із діяльністю на фронтах.

            А одного разу партизани одержали завдання зустріти парашутистів, які мали висадитись недалеко від села Широка Долина. Вночі ця зустріч з посланцями Великої Землі відбулася. Ганна Степанівна порадила товаришам змінити місце схованки, щоб уникнути підозри. Нагодувавши, десантників сховали в потаємну землянку. Кілька діб перебували тут парашутисти: виконуючи нелегке завдання. Потім хлопці пішли на з'єднання з іншою групою в селище Рахманово.

            Там парашутисти натрапили на ворожу засаду і, всупереч вимогам, довелося вступити в бій. Жорстокою і далеко нерівною була сутичка.

Більшість парашутистів на чолі з командиром Дремлюгою полягли смертю хоробрих.

Не зітреться з памяті Г.С. Маричевої один епізод. Вранці їй наказали негайно віднести «папірця» в Інгулець на квартиру Вусиків. Там на нього чекав інший чоловік. Шлях був успішно подоланий і зв’язкова спокійно йшла вулицями шахтарського містечка. Враз почула позаду німецьку говірку. За нею йшли двоє фріців. Кілька разів довелося повернути в побічні вулиці, а двоє з автоматами не відставали «Іти до потрібної квартири – ні в якому разі!..». «А що, коли заарештують і до рук ворога попаде документ? Ні! Тільки не це!» Майнуло в думці зв’язківця.

            І раптом сталося чудо. Як  з води виріс поруч сімнадцятирічний Борис Усик. Здоровенний німець, щось заволав на хлопця по німецькому, і всі троє попрямували до хати.      

            -«Кінець!» - сказала партизанка.

            Та побачила у вікні сигнал, що можна заходити. Виявилося, що фріци були дотепними партизанами, що переодягнулися у німецьку форму. Не стримали товариші дружнього сміху від того, що трапилося.

            Дикою ордою залетіли в наші краї зрадницькі загони калмиків. Працювати стало набагато важче. Намагаючись догодити фашистам, запроданці демонстрували свою жорстокість. Всіх підозрілих заарештували, катували середньовічними методами. А хто намагався зробити найменший опір, розстрілювали на місці.

            Хоч страшніше було попереду. Ворогам стали відомі імена людей, які допомагають місцевим партизанам. Почалися масові облави, арешти, багатьом не судилося дожити до приходу Радянської Армії.

            Прізвище Ганни Маричевої також було в списках ворожої комендатури. Але заарештувати партизанку ворогам не вдалося. За кілька годин її попередив Ваня Жабський. Так і лишився він у пам’яті односельців вісімнадцятилітнім. Дізнавшись про зв'язок з партизанами, вороги розстріляли хлопця.

Активними учасниками підпілля були брати-інгульчани Борис та Микола Демиди. Борису було всього сімнадцять років, як прийшли на Криворіжжя загарбники, але це не стало на заваді. Декілька разів його разом з ровесниками забирали у Німеччину, але він щоразу тікав і переховувався.

За допомогою лікаря Степана Жовтонога, Борису вдавалося пробратись у штаб німецької комендатури і викрасти радіоприймач. Разом з Миколою вони встановили його у стволі шахти «Магістраль» і приймали зведення Радінформбюро про дійсне становище на фронтах. Одержану інформацію хлопці  переписували на окремі листівки і розповсюджували серед інгульчан, а також по селах, куди їздив у складі драмгуртка Микола.

            Вороги довго не могли знайти слід партизанського загону Седнєва. Але наприкінці 1943 року почалися доноси. Вороги схопили Миколу і батька Федора Хомича, згодом і Бориса. Над ними знущалися 2 місяці. Тримали окремо: Миколу – в Новому Бузі, Бориса – в Казанці. Карателі сказали братам, що розстріляють 62 – річного батька, якщо вони не видадуть інших учасників підпілля. Хлопці мовчали, і вороги виконали свою обіцянку. Потім привели до братів матір, сестру Марію, думали, що мати вплине на синів.

            Мати з трудом упізнала синів, такі вони були побиті. Після побачення вона підійшла до поліцая, який їх видав, і сказала:

-          Ти скажи своїм супостатам, хай більше не знущаються над моїми синами. Все одно вони нічого не скажуть.

Бориса розстріляли 25 січня 1944 року, а Миколу – 12 лютого.

20 років сімю Демидів шукало повідомлення про те, що за мужність і стійкість проявлені у боротьбі з ворогом партизанів Демидів нагороджено медаллю «За відвагу»(посмертно).

            Була розстріляна ще до цього і Раїса Демида, яка за завданням райкому комсомолу займалася підпільною роботою в Нижньочирську Сталінградської області. Там же вона і похована.

            В селі Троїцько - Сафоновому  знаходився штаб партизанського загону. Якось сюди проліз зрадник. Стало відомо, що він вихвалявся  поліцаям що може спіймати Г.М. Седнєва. Над усім підпіллям нависла небезпека. Було одностайно прийнято рішення: покарати зрадника, і його розстріляли.

            Не дрімали й вороги: провели арешти підпільників, яких згодом стратили.

            Жорстока розправа не залякала тих, хто сміливо виступив проти загарбників . Партизани перейшли до активних дій. Поблизу

Нововолодимирівки підірвали міст, знищили групу поліцаїв, звільнили колону військовополонених.  За наказом партизанів в багатьох селах селянам роздали на збереження колгоспне майно. Партизани Широкого Г.М. Седнєв і М. Постугар вбили гебісткомісара  м. Бердянська. Печатка і бланки, відібрані у нього, стали  використовуватися для виготовлення документів.

            В першій декаді жовтня 1943 року радянські танкісти зав’язали бої за визволення Кривого Рогу. Для координації військових дій і зв’язку з партизанським загоном було висаджено з літака парашутистів. Вони мали при собі зброю, радіостанцію і документи евакуйованих з поліцаїв.

Серед розвідників були П.Дремлюга, Є.Морозов, В. Рябкін, О.Володін, В.Карамишев. Швидко встановили з ними зв'язок, і вони прибули до партизанського бліндажу поблизу села Новосергіївки. З допомогою рації передавали відомості про дислокацію та пересування німецьких військ. Після цього наша авіація бомбардувала станцію Новий Буг, де ворог мав велику кількість боєприпасів.

Перед партизанським загоном радянське командування в кінці жовтня 1943року поставило бойове завдання – нанести удар по ворожих військах, які розташувалися в селі Рахманівці. Тут стояла батарея протитанкових гармат. Перед боєм Фросина Осика і Оксана Грабська пошкодили телефонний зв'язок між батареєю і спостережним пунктом німців. Це дало можливість танкістам захопити Мусіївський роз’їзд. Гітлерівці одержали підкріплення. Партизанам довелося відступити в штольні каменоломні, звідти вели вогонь. Ціною великих втрат ворог зумів підійти до каменоломні і завалити вхід. Мужні люди не розгубилися. Бій закінчився перемогою партизан. Захопили трофеї – автомашини, мотоцикли, зброю. Тільки вбитими ворог втратив 75 солдат. Під покровом ночі вони ввійшли через старі ходи і попрямували в Новосергіївські бліндажі. Незабаром сюди доставили Інгулецького лікаря С. Жовтонога, який надав допомогу пораненим.

            Підпільники продовжували активні дії. В селі Червоний Плугатар група Ф. Гориславця роззброїла взвод солдат власівців. Інші групи знищували в селах поліцаїв. Для боротьби з партизанами загарбники направили бандитів з Калмицької Кавалерійської дивізії. Тоді було схоплено і страчено багато учасників партизанського руху. Загинули лікарі А.Бурлака і С. Жовтоног, звязківець М. Лісова, бійці І. Жабський, О. Буднік. Жорстоко розправилися фашисти з беззахисним населенням села Войкове.

Тієї осені радянським військам не вдалося звільнити м. Кривий Ріг і наш район. Німецьке командування намагалося будь - що затримати наступ Радянської Армії. В район Кривого Рогу ворог спішно перекинув з інших ділянок фронту нові танкові і моторизовані дивізії. Нашим частинам довелося відступати. Звільнення рідних земель затягнулося ще на декілька місяців.

В населених пунктах , в степу, партизани знищували зрадників, окупантів, захищали населення від грабежу, звільняли військовополонених. Мінувалися мости і дороги, знищувався транспорт. Все це робилося несподівано для ворога то в одному, то в іншому місці.

Шпигуни посилено шукали партизанів. Штаб загону знаходився в бліндажах біля села Григорівка. Стало відомо, що в селі з’явилося  двоє підозрілих. Однієї ночі Г.М Седнєв і група партизан у німецькій формі влаштували перевірку документів, щоб побачити справжнє обличчя ворогів. Виявилося, що підозрілі служили в поліції Донбасу. Один з них навіть був нагороджений німецьким орденом за те, що видавав радянських людей. Г.М Сєднєв наказав їх затримати. Зрадників судив партизанський суд.

Однак, ворогу все ж вдалося довідатись про місце розташування партизанського штабу. Разом з командиром там було ще кілька чоловік. Цілий день тривав нерівний бій. Загинули смертю хоробрих Ф. Брайко, М. Богатов. Німці закидали бліндаж ручними гранатами. Поранених   Г.М Седнєва, Ф. Осику, а Д. Ходіна схопили фашисти. 18 грудня 1943 року Г. М Седнєва розстріляли, а труп кинули в річку Висунь. Після визволення району тіло Г. М. Седнєва було знайдене і поховане в центрі Володимирівки. На його могилі встановлено пам'ятник. Народний месник посмертно нагороджений орденом Вітчизняної війни 1-го ступеня.Померли від катувань Ф. Осика,  Д. Ходін, О. Козоброд.

Після загибелі Г.М Седнєва командування загоном взяв на себе Л.Ткачук. Начальником штабу призначили С.Д. Седнєва.

Все чутніше ставали постріли гармат частин Радянської Армії. Бойові дії партизан помітно активізувалися. 6 лютого 1944 року народні месники під керівництвом А.Банкова розгромили групу поліцаїв,  які мали завдання спалити господарські приміщення радгоспу «Широківський». Було збережено 450 голів великої рогатої худоби, 2000 овець, 14 тракторів, 3 автомашини, 5 комбайнів, зерносховище, де зберігалося 150 тон зерна. Під селом Новоукраїнкою ця група знищила 12 гітлерівців, 9 поліцаїв, розбила 2 автомашини, захопила 12 гвинтівок, 2 автомати та 2 гучних кулемети.

В період з 7 по 14 лютого  партизанські групи, очолювані П.Погрібним і О.Лещенком, підтримували наступ 4-ї гвардійської дивізії. Партизани вбили 65 фашистських солдатів, підбили 2 танки, знищили 4 кулеметних і 2 мінометних точки.

Виконуючи завдання командування 4-ї гвардійської дивізії, партизани Є.Скірка і А.Нагорного звільнили селище Миколаївку та село Радевичево, і протягом цілої доби стримували фашистів. Активну участь взяли партизани у звільненні сіл Могилівка, Українка та Надія.

Надовго залишиться в пам’яті бій в селі Надія. Народні месники непомітно з’явилися на вулиці, коли німці зібралися біля похідної кухні одержувати їжу. Під вогнем автоматів і гвинтівок багато загарбників було знищено. Потім партизани зайняли оборону. На допомогу їм прибув невеликий підрозділ наших військ. Прагнучи помститися, німці кинули проти партизан 3 важких танки, чимало піхоти. Відважно діяли в бою кулеметники Дідущенко, Шило, боєць Шелудяков. Та сили виявилися нерівними, довелося відступати до села Крива Балка.              

Недовго були німці в нашій місцевості. 29 лютого всю територію Широківського району радянські війська при активній допомозі партизан звільнили від ворога. Багато народних месників вступили до лав Радянської Армії,  інші залишились відбудовувати народне господарство.

Ми віддаємо шану тим, кому не вдалося дожити до повної перемоги над ворогом. Смертю хоробрих загинули: О. Буднік, С. Жовтоног, М. Постугар, К.Білик, П.Півторак, С.Демченко, Осипов, Олійник, Басенко, юний партизан Вітя Храмов, Карпець, О.Лещенко та інші.

Ніщо не забуто, ніхто не забутий.

Відображення документу є орієнтовним і призначене для ознайомлення із змістом, та може відрізнятися від вигляду завантаженого документу.