Папка «Формування усвідомленого ставлення дошкільників до свят та традицій українського народу »

Опис документу:
Сьогодні в нашій країні підвищуються вимоги до виховання і навчання підростаючого покоління. Так, одним з найважливіших виховних напрямів, окреслених Законом України «Про дошкільну освіту», є виховання у дітей любові до України, поваги до родини, шанобливого ставлення до народних традицій і звичаїв, національних цінностей українського народу, державної та рідної мови, а також цінностей інших націй і народів, свідомого ставлення до себе, оточення та довкілля.

Відображення документу є орієнтовним і призначене для ознайомлення із змістом, та може відрізнятися від вигляду завантаженого документу. Щоб завантажити документ, прогорніть сторінку до кінця

Перегляд
матеріалу
Отримати код

Міністерство освіти і науки України

«Формування усвідомленого ставлення дошкільників до свят та традицій українського народу »

Матеріали досвіду роботи

вихователя

2018-2019

Зміст :

1.Вступ

2.Мета досвіду

3.Визначення актуальності та виду досвіду

4.Основний зміст досвіду

5.Картотека занять.

6.Картотека дидактичних ігор.

7.Робота з батьками

8.Висновок

9.Література

10.Додатки

Вступ

Сьогодні в нашій країні підвищуються вимоги до виховання і навчання підростаючого покоління. Так, одним з найважливіших виховних напрямів, окреслених Законом України «Про дошкільну освіту», є виховання у дітей любові до України, поваги до родини, шанобливого ставлення до народних традицій і звичаїв, національних цінностей українського народу, державної та рідної мови, а також цінностей інших націй і народів, свідомого ставлення до себе, оточення та довкілля.

  Проблема виховання патріотизму сьогодні перебуває у центрі уваги суспільства, адже події на сході України значною мірою є одним з результатів неуважності до громадянського виховання у нашій державі. Актуальність проблеми зумовлена необхідністю виховання патріотизму, починаючи з періоду дошкільного дитинства. Адже саме на цьому етапі життя особистості здійснюється формування культурно-ціннісних орієнтації дитини, розвиток її відчуттів, сприймань, емоцій, мислення; відбувається соціальна адаптація в суспільстві; здійснюється процес національно-культурної самоідентифікації, усвідомлення себе в довколишньому світі. 

  В педагогічній галузі відображено досить широкий спектр досліджень присвячених проблемі виховання патріотизму особистості. На особливу увагу заслуговують праці класиків педагогічної думки Г. Ващенка, Б. Грінченка, С. Русової, В. Сухомлинського, К. Ушинського та сучасних наукових досліджень Л. Артемової, А. Богуш, О. Денисюк, О. Каплуновської, Н. Лисенко, М. Машовець, О. Стаєнної, Н. Пангелова, Є. Яхно та ін. Наукові розвідки С. Ніколаєвої відносно патріотичного виховання дошкільників розглядаються в руслі екологічного виховання. Дослідники Л. Артемова, О. Денисюк, А. Богуш, Н. Лисенко та інші роблять акцент на важливості залучення дітей починаючи з раннього віку до культурної спадщини свого народу. 

  Відомий український вчений І. Бех, наголошує на важливості виховання особистості з перших днів життя дитини . На його глибоке переконання дошкільне дитинство є віковим етапом, коли відбувається формування високих соціальних мотивів. Учений наголошує на тому, що від того як вони будуть сформовані в ранньому дитинстві, багато в чому залежить увесь подальший розвиток особистості. 

  Досліджуючи принципи і напрями дошкільного виховання, І. Бех, акцентує увагу на важливості дотримання принципу національної спрямованості, реалізація якого зумовлює виховання любові до рідної землі, власного народу, ґречного ставлення до його культури, формування в дітей самосвідомості тощо.

  Сучасний науковець О. Кононко також наголошує на важливості періоду дошкільного дитинства у вихованні особистості. Дослідниця визначає цю стадію як час становлення особистості, закладення її ціннісної основи, формування початкових світоглядних уявлень . 

  Варто зауважити, що поняття «патріотизм» є міждисциплінарною категорією, оскільки є предметом дослідження низки соціально-гуманітарних наук (філософії, психології, педагогіки, історії, соціології). Ґрунтовний аналіз різноманітних наукових підходів до визначення поняття «патріотизм» дозволяє виокремити такі площини цього феномену:

1) патріотизм як один з мотивів соціальної діяльності;

2) патріотизм як вище моральне почуття;

3) патріотизм як система поглядів, ідей, що є результатом засвоєння культури, традицій, звичаїв власного народу.

Дефініція «патріотизм» в психологічних дослідженнях характеризується як синтетична єдність когнітивного, емоційного і діяльнісного компонентів. Когнітивний компонент передбачає уявлення дітей про країну, її історію, звичаї, символи тощо. Даний компонент охоплює зміст роботи з виховання основ патріотизму в дітей дошкільного віку. Безумовно знання є основою для орієнтування дитини в сучасному житті, формування власного ставлення до навколишнього світу, суспільства, Батьківщини. Не менш важливим є емоційний компонент, що є ключовим у формуванні патріотизму дошкільника. Цей компонент передбачає систему моральних, гуманістичних цінностей, стійкі оцінювальні ставлення і судження. І нарешті діяльнісний компонент містить уміння і навички, що віддзеркалюються в поведінці особистості. Також він передбачає усвідомлене здійснення дій, пов’язаних з державними та народними символами. 

  Слід зазначити, що патріотичні почуття дошкільників виникають на основі інтересу до найближчого соціального оточення дитини (сім’ї, братів, сестер, батьківського дому, рідного міста, села), яке вони споглядають повсякденно, вважають своїм, рідним, тісно пов’язаним з ними. Тому, надзвичайно важливе значення для виховання патріотичних почуттів у дошкільників має власний приклад дорослих.

  Аналіз спеціальної літератури дозволяє констатувати, що до основних завдань патріотичного виховання дошкільників належать:

– формування любові до рідного краю (ставлення до сім’ї, рідного дому, закладу дошкільної освіти, села, міста);

– формування почуття власної гідності як представників власного народу;

– виховання любові, поваги до своїх національних особливостей;

– формування духовно-моральних взаємин;

– формування любові до культурного спадку свого народу;

– шанобливе ставлення до людей інших національностей, до ровесників, батьків, сусідів, інших людей.

  Безумовно дитина старшого дошкільного віку може і повинна знати, як називається країна, в якій вона живе, її головне місто, столицю, своє рідне місто чи село. Крім цього важливо знати, які в населеному пункті є найголовніші визначні місця, яка природа рідного краю та країни, де дитина живе. Також, які люди за національністю, за особистими якостями населяють її країну, чим прославили вони рідну країну і увесь світ, що являє собою мистецтво, традиції, звичаї її країни тощо.

  Як правило, в кожної дитини у закладі дошкільної освіти, в групі, на майданчику, є своє улюблене місце для гри, для усамітнення. Вихователю варто дуже обачно ставитися до цього, намагатися підтримувати «право дитини на свою територію». Важливо створити максимально сприятливі умови для «індивідуального освітнього предметно-розвивального середовища» . 

  До ефективних засобів патріотичного виховання дітей старшого дошкільного віку належать: екскурсії вулицями рідного міста, до історичних пам’яток, визначних місць; розповіді вихователя; бесіди з цікавими людьми; запрошення членів родин у заклад дошкільної освіти; спільні з родинами виховні заходи (День родини, свято жінок тощо); зустрічі з батьками за межами закладу дошкільної освіти; використання презентацій, ІКТ технологій; читання та інсценування творів художньої літератури та ін.

  Вагомим засобом патріотичного виховання є прилучення до народознавства – вивчення культури, побуту, звичаїв рідного народу. Важливо дітей дошкільного віку ознайомлювати з культурними і матеріальними цінностями родини і народу, пояснювати зв’язок людини з минулими і майбутніми поколіннями, виховувати розуміння сенсу життя, інтерес до родинних і народних традицій.

  Заслуговують на увагу такі заходи, що є традиційними у багатьох закладах дошкільної освіти – дитячі ранки: «Матусина колискова», «Бабусина казка», «Мій тато все вміє», «Свято української мови», «Свято української пісні», обрядові свята, тощо. Не менш важливим засобом патріотичного виховання є мистецтво: художні твори, музика, образотворче мистецтво, народне декоративно-прикладне мистецтво. 

  Важливо пам’ятати, що формування патріотизму у дітей дошкільного віку є тривалим процесом. Він не успадковуються, а формується послідовно, системно, із використанням певних принципів, засобів та методів навчання.

  Отже, ефективність патріотичного виховання старших дошкільників реалізується тоді, коли педагогічна діяльність характеризується цілісністю, систематичністю, створюються сприятливі умови для самостійної та спільної з дорослим діяльності, забезпечується соціально-емоційне благополуччя дитини, а також використовуються різноманітні засоби.

Патріотичне виховання у контексті розвитку духовного потенціалу особистості дитини дошкільного віку

Анотація. В статті розповідається про патріотичне виховання, яке має здійснюватися на всіх етапах навчання дітей та молоді, забезпечувати всебічний розвиток, гармонійність та цілісність особистості, розвиток її здібностей та обдаровань, збагачення на цій основі інтелектуального потенціалу народу, його духовності й культури. В даній роботі описанні принципи патріотичного виховання методи та засоби для досягнення як найвищих результатів.

Ключові слова: патріотичне виховання, розвиток дошкільника, громадянське виховання, принципи патріотичного виховання.

Сучасна педагогічна думка в Україні, спираючись на наукові досягнення та досвід попередників праці зарубіжних учених продукує ідею виховання, в основі якої лежать принципи його поступовості й безперервності. При цьому, чи не основною ідеєю сучасної системи виховання є те, що воно має здійснюватися на всіх етапах формування особистості, починаючи з раннього дитинства.

У наукових дослідженнях вітчизняних та зарубіжних психологів і педагогів доведено важливість дошкільного періоду у становленні особистості. Ця теза є ключовою і в змісті державних нормативних документів. Проте, питання формування у дітей дошкільного віку національної самосвідомості багато фахівців ставлять під сумнів. У даній статті ми спробуємо окреслити можливості та особливості формування першооснов громадянської, або іншими словами національної самосвідомості дошкільників.

Одне з чільних місць у сучасній педагогічній системі відводиться національному вихованню, яке згідно з положеннями Національної доктрини розвитку освіти, «...має здійснюватися на всіх етапах навчання дітей та молоді, забезпечувати всебічний розвиток, гармонійність та цілісність особистості, розвиток її здібностей та обдаровань, збагачення на цій основі інтелектуального потенціалу народу, його духовності й культури...».

Така постановка питання націлює нас на розуміння тієї істини, що патріотами не стають у зрілому віці. Почуття любові до батьківщини, поваги до свого народу, його історії, усвідомлення себе часткою великої і давньої нації мають формуватися з самого раннього дитинства, «вбиратися з молоком матері». В Україні розроблена науково обґрунтована Концепція дошкільного виховання (проект, 1993 р.), яка й визначає основну його мету. Її загальні положення знайшли відображення в Законі України “Про дошкільну освіту та виховання” (2003р.) Зокрема, в ньому зазначається: "Одним із основних завдань дошкільної освіти та виховання є формування особистості дитини, розвиток її творчих здібностей, пізнавальної активності; виховання у дітей шанобливого ставлення до родини, Батьківщини, поваги до народних традицій та звичаїв, рідної та державної мови, національних цінностей Українського народу". Відповідно до цього були визначені завдання виховання. З поміж інших, наголошується на необхідності формування особистості в контексті рідної культури, мови як емоційного природного середовища дитини; відновлення престижу української мови, державної мови суверенної України; формування творчої індивідуальності на національній основі.

Сьогодні існує розуміння того, що виховати свідомого громадянина й патріота означає сформувати в дитини комплекс певних знань і умінь, особистісних якостей і рис характеру. Зокрема, йдеться про: повагу до батьків, свого родоводу, традицій та історії рідного народу, усвідомлення своєї належності до нього як його представника, спадкоємця і наступника; працьовитість; високу художньо-естетичну культуру тощо; патріотичну самосвідомість та громадянську відповідальність, готовність працювати для розквіту Батьківщини, захищати її; повагу до Конституції, законів Української держави; досконале знання державної мови.

Звичайно, тут слід відзначити, що у повному обсязі ці якості ще не можуть бути сформованими у дитини дошкільного віку. Проте, створити фундамент, на основі якого можна буде вже зводити «будівлю» майбутнього громадянина-патріота не лише можливо, а й потрібно, особливо якщо врахувати всі переваги, що створює дошкільний вік для результативного виховного процесу.

На думку І. Матюші, вже „...з перших днів свого життя діти вбирають той національний і соціальний дух, який формує в них типові особистісні риси і якості, властиві своєму, а не іншому народові”.

Реалізація програми національного виховання у дошкільних навчальних закладах вимагає врахування вікових особливостей дітей дошкільного віку. Відповідно до цього слід організовувати і проводити навчально-виховний процес.

О.Вишневський у процесі становлення національного само усвідомлення виділяє три етапи. Першим з них він називає етап раннього етнічно-територіального самоусвідомлення (етнізація). У цей період, на думку вченого, закладається „коріння патріотизму”. Уже з перших днів життя дитина формується під впливом материнської мови, колискової пісні, бабусиної казки. Підростаючи, вона бере участь у народних святах і обрядах, засвоює народні пісні, залучається до процесу народної творчості тощо. Традиції, звичаї та обряди мають глибокий вплив на виховання, і не тільки національне, оскільки вони завжди підтримуються силою громадської думки і періодично повторюються. У ранньому віці також формується культ рідного дому, сім’ї, рідного села, культ предків, дитина знайомиться з національними та етнічними символами.

Людське життя складається з певних періодів, кожний з яких призначений для сприйняття певного роду інформації, створює сприятливі умови для дії певних чинників психологічного, соціального та емоційного впливу. І головне не запізнитися, не пропустити той момент, коли виховні зусилля будуть мати найкращий ефект, коли робота, проведена педагогом, дасть високий результат. Відтак, дошкільний вік у житті дитини є саме тим періодом, коли слід розпочинати формування в неї елементів національної самосвідомості.[6]

Любов до Вітчизни починається з любові до своєї Малої Батьківщини – місця, де людина народилася. У зв’язку з цим величезного значення набуває визначення мети, завдань, змісту та засобів патріотичного виховання дітей дошкільного віку.

До основних завдань патріотичного виховання старших дошкільнят належать:

  • формування любові до рідного краю (причетності до рідного дому, сім'ї, дитячого садка, міста);

  • формування духовно-моральних взаємин;

  • формування любові до культурного спадку свого народу;

  • виховання любові, поваги до своїх національних особливостей;

  • почуття власної гідності як представників свого народу;

  • толерантне ставлення до представників інших національностей, до ровесників, батьків, сусідів, інших людей.

Досягти якісного рівня патріотичного виховання дошкільників не можна без урахувань специфіки окремих регіонів, їх національних особливостей. Виховання любові до Батьківщини, до своєї Вітчизни – завдання надзвичайно складне, особливо коли мова йде про дітей дошкільного віку. Базовим етапом у формуванні в дітей любові до Батьківщини необхідно вважати накопичення дитиною соціального досвіду проживання у своїй Вітчизні та засвоєння усталених норм поведінки, взаємовідносин.

Якщо розглядати патріотизм через поняття «ставлення», можна виділити декілька напрямків:

  • ставлення до природи рідного краю, рідної країни;

  • ставлення до людей, які живуть в рідній країні;

  • ставлення до моральних цінностей, традицій, звичаїв, культури;

  • ставлення до державного устрою.

Кожен із цих напрямків може стати змістом освітньо-виховної діяльності з дітьми, і кожен внесе свій внесок в соціалізацію особистості дитини за умови врахування особливостей розвитку дітей.

Завдання педагога разом з батьками формувати любов, приязнь до рідного дому, бажання берегти його, робити кращим. Важливо, щоб у дитини в сім’ї були свої обов’язки, щоб її не звільняли через малі роки від спільної праці, - це сприяє зміцненню «почуття сім’ї».

Для того щоб дошкільний заклад допомагав вихованню патріотичних почуттів, життя дітей в ньому повинно бути насиченим, цікавим, таким, щоб запам’яталося надовго, стало системою радісних дитячих спогадів.

Втілення в життя поставлених завдань і своє власне дослідження я почала з бажання повернути дітям те, чого не вистачало нам багато років: солов’їну, квітучу, багату, мелодійну, виразну українську мову. Рідна мова – найяскравіший вияв національного буття народу, його головна духовна скарбниця. Вона є могутнім природним засобом об’єднання людей. Через мову народ передає з покоління в покоління свою мудрість і славу, традиції і культуру. Оволодіваючи рідною мовою, дитина пізнає свій народ, його характер, культуру, історію та думки.

Використовуючи диференційований підхід, я починала розвивати інтерес у дітей до української мови і культури за допомогою усної народної творчості - невичерпного джерела виховання дитини. «…Скарбниця усної народної творчості надзвичайно багата. Є в ній і казка і легенда, загадка і лічилка, приказки й прислів'я, скоромовки, чистомовки, колисанки, забавлянки. Вона відображає життя народу його історію, мову, народну мудрість. Через народну творчість дошкільник дістає перші уявлення про культуру та побут свого народу…».

Прислів'я та приказки приваблюють дітей яскравою грою слів, барвистістю мови, ритмікою. Часто їх використовую у спілкуванні з дітьми: під час сніданку, обіду, коли дитина виконує трудові доручення неохоче або відмовляється від роботи. Також на прогулянці в різних ситуаціях поповнюю знання і словник дітей прислів'ями і приказками: під час спостережень в природі, праці на ділянці дошкільного закладу, на городі.

В роботі вже з дітьми підготовчої групи я часто використовую загадки, які мають багато спільного з прислів'ями та приказками. Тематика загадок різноманітна: про рослинний, тваринний світ, пори року, працю, господарювання, побут і інше. Саме за допомогою загадок збагачується словник дітей. А успішному відгадуванню загадок в давні часі надавалося дуже велике значення: воно було мірилом мудрості і розуму.

Перлини народної творчості – скоромовки, чистомовки, заклички - використовую під час усіх видів діяльності дітей дошкільного віку. Заучую їх з дітьми колективно на заняттях з розвитку мовлення, індивідуально або невеликою групою дітей у повсякденному житті, в ранкові та вечірні години, з метою вправляння дітей у правильний вимові звуків.

Щоб твори усної народної творчості завжди були постійними помічниками у роботі, я їх систематично накопичую, групую за темами, оформлюю в альбом.

На заняттях з народознавства широко використовую скарб усної народної творчості — казки, легенди та притчі, які містять в собі значний пізнавальний і виховний потенціал і доступні до сприймання дошкільниками. На їх основі я знайомлю дітей з історією українського народу, його традиціями.

Паралельно з проведенням роботи щодо виховання у дітей інтересу до української мови та володіння нею постійно проводила роботу з патріотичного виховання дітей: формування патріотичної свідомості, почуття любові до України, пошани до видатних вітчизняних діячів, готовності до виконання громадянських обов’язків. Для досягнення цієї мети були визначені принципи патріотичного виховання:

  • Природо-відповідності

  • Цілісності

  • Культуро-відповідності

  • Етнізації

  • Єдності сім’ї та ДНЗ та ін…

«…Суверенній Україні потрібні громадяни, які мають глибоко усвідомлену життєву позицію, налаштовані патріотично й водночас толерантно, з повагою ставляться до інших людей, їхніх національних культур, держав. Виховати таку генерацію українців можливо лише за умови поєднання сучасної системи виховання і української етнопедагогіки…». Тому вважаю, що переді мною, сучасним вихователем, що виконує соціальне замовлення батьків, стоїть завдання активно впроваджувати в освітньо-виховну роботу з дітьми основи патріотичного виховання, яке базується на витоках українського народознавства.

На початку середнього дошкільного віку я зробила діагностику щодо визначення рівня обізнаності дошкільнят з теми «Патріотичне виховання», яка показала недостатню обізнаність дітей з усіх розділів теми.

Неможливо говорити про виховання любові до Батьківщини без повідомлення дітям певних знань про неї. Важливим напрямом патріотичного виховання є вивчення культури, побуту, звичаїв рідного народу. Дошкільників ознайомлюю з культурними і матеріальними цінностями родини і народу, пояснюю зв’язок людини з минулими і майбутніми поколіннями, виховую розуміння смислу життя, інтерес до родинних і народних традицій.

Наша українська державна символіка має особливе значення для виховання патріотизму сучасної молоді. Тому на заняттях знайомлю дітей з державними символами (Гербом, прапором, Гімном). Паралельно з цим даю знання дітям про народні символи та національну символіку, що розвивалися й усталювалися упродовж століть (український віночок, рушник, вишиванка, верба, калина, барвінок та інше).

Також знайомлю дітей з правами та обов’язками, зі змістом статей Декларації прав людини, Конвенції про права дитини, допомагаю в ігровій формі запам`ятовувати основні поняття, доводжу дітям, що в основі прав людини лежать головні потреби всіх людей.

Народні звичаї, традиції, обряд і пісня - потужна знаково-символічна система, яку, як код, передавали з покоління в покоління, знання про людину в ньому, про головні цінності і святині нації. Традиційними вже стали проведення обрядових свят. Обрядові свята відповідають кожній порі року. Готуючись до свята Різдва Христового, вивчаємо з дітьми щедрівки, разом виготовляємо Зірку, шиємо. Діти знайомляться з обрядом Багатої куті. Спільна підготовка свята об’єднує, ріднить, звеселяє, поглиблює почуття любові до минулого та сучасного країни. Перед Великоднім святом знайомлю дітей з таким народним мистецтвом, як писанкарство: звідки воно походить, чому розписують саме яйця (символ зародження життя), що означають елементи візерунків на писанці та інше.

Як на заняттях, так і в повсякденному житті знайомлю дітей з народним мистецтвом, з побутом нашого народу. Найбільш поширеним мистецтвом в Україні є вишиванка. Кожна жінка вкладає в неї частину своєї душі. Зараз не часто побачиш у міській оселі вишитий рушник чи сорочку, тому допомагаю малятам побачити типовість мотиву і своєрідність орнаменту візерунка на рушнику, його зв`язок з природою, з побутом і життям українського народу.

Неоціненна роль в ознайомленні дітей з творами національно-прикладного мистецтва належить народній іграшці та національному посуду. На заняттях та поза ними використовую національну іграшку і як зацікавлюючий (сюрпризний) момент, і як основний об’єкт розгляду, що допомагає дітям збагачувати словник новими назвами та розвиває їх активну мову. Різноманітність іграшок викликає почуття гордості за народних талановитих майстрів, які творять на Україні.

Під час ознайомлення дітей із зразками народної творчості звертаю їхню увагу на розмаїття форм, композицій, на поєднання кольорів, найбільш характерних для українських розписів на кераміках, що не тільки сприяє прилученню дітей до народної національної спадщини, а й допомагає введенню в словник дитини нових слів (куманець, барило, глечик, макітра, таріль), які від діда-прадіда були в українській хаті.

Діти дізналися чимало цікавого про рідній край, рідне місто, його історію, традиції. Із задоволенням слухали легенди про історичне минуле нашого краю, самостійно складали свої розповіді, що занотовувались та оформлювались у «Книгу дитячих роздумів». Поширилися знання дошкільників про пам’ятні місця, архітектурні споруди, вулиці та парки міста… Діти дізналися про шановних та почесних людей – талановитих і працелюбних харків’ян, які багато корисного зробили для нашого міста, країни. Дошкільники отримали не тільки знання, але й емоційне задоволення від безпосередньої участі їх самих, а також членів їхніх родин у заходах.

Свята традиції українського народу

Виховання патріотизму, формування у дошкільників національної самосвідомості на заняттях з музичного виховання та у повсякденному житті стає сьогодні чи не одним з найголовніших завдань музичного керівника та кожної української родини.

Давайте разом вже з раннього віку виховувати у наших дітей дух українського патріотизму, формувати у них морально-духовні цінності та бажання підтримувати, захищати і примножувати національні ідеї, звичаї й традиції українського народу.

До основних завдань патріотичного виховання старших дошкільнят належать:

• формування любові до рідного краю (причет­ності до

рідного дому, сім'ї, дитячого садка, міста);

• формування духовно-моральних взаємин;

• формування любові до культурного спадку свого народу;

• виховання любові, поваги до своїх національ­них особливостей;

• почуття власної гідності як представників сво­го народу;

• толерантне ставлення до представників ін­ших національностей, до
однолітків, батьків, сусідів, інших людей.

Основні напрями патріотичного виховання:

• формування уявлень про сім'ю, родину, рід і родовід;

• краєзнавство;

• ознайомлення з явищами суспільного життя;

• формування знань про історію держави, дер­жавні

символи;

• ознайомлення з традиціями і культурою свого народу;

• формування знань про людство.

Дошкільників ознайомлюють з культурними і матеріальними цінностями родини і народу, по­яснюють зв'язок людини з минулими і майбутніми поколіннями, виховують розуміння сенсу життя, інтерес до родинних і народних традицій.

Значну роль у вихованні дітей відіграють на­родні традиції — досвід, звичаї, погляди, смаки, норми поведінки, що склалися історично і пере­даються з покоління в покоління (шанувати стар­ших, піклуватися про дітей, відзначати пам'ятні дати тощо.

 Виховання в дітей справжнього патріотизму має відбуватися  «від серця до серця». Зокрема, на музичних заняттях його здійснюють через такі форми взаємодії музичного керівника з дітьми, як от: 

* слухання високохудожніх зразків української класичної музики;
* чуйні і захопливі бесіди про відомих українських співаків,
композиторів;      
* ознайомлення з історією виникнення народних інструментів;  

* інсценізація народних звичаїв та обрядів.

Патротичне виховання на музичних заняттях передбачає знайомство дітей із українською народною музикою та поглиблення набутих уже раніше знань про неї. Діти також знайомляться з українськими народними звичаями, традиціями та обрядами, танцями, народними музичними інструментами. У процесі навчання, під дією української народної музики, особливо пісень, у дітей розвиваються працьовитість, повага до сімейних цінностей, пісенність, що здавна було притаманно українцям. Важливе місце посідає робота з текстами пісень, яка розширює уявлення дітей про українську культуру, історію України, формує базові елементи національної свідомості та самосвідомості. Усвідомлення дітьми змісту та важливості українських свят, обрядів, народних розваг, бажання дітей приймати участь в них, розмовляти рідною мовою, співати українські пісні,отримувати певні елементарні знання стосовно українських національних цінностей є чинниками формування усвідомленого ставлення до духовних та матеріальних цінностей українців.

Наш український народ має багату і оригінальну культуру, надбану численними поколіннями. З давніх часів до нас ідуть життєва мудрість та настанови щодо способу життя. Вони закладені в українських звичаях, святах, обрядах, фольклорі. Це — світовідчуття та світосприймання нашого народу. Українські традиції пояснюють та обґрунтовують взаємини між людьми, між людьми і природою, духовну цінність кожної окремої людини, і народу взагалі.
Рід наш прекрасний духовністю. Наші пращури відбирали найцінніші надбання, збагачуючи їх, і бережливо передавали з покоління до покоління. Українці вміли відчувати природу, черпати здоров’я, силу й красу з її лона; всі творчі сили людини були спрямовані на зміцнення сім’ї, свого роду. Отож не забудьмо свого прямого обов'язку і продовжимо справу наших предків.

Як виховати патріота в сім'ї

Поняття патріотизму у всіх викликає досить змішані почуття і емоції. Для одних - це дуже важливо , для інших - нічого особливого , треті - поняття не мають, про що йде мова. Але все ж для багатьох постає обов'язковим бути самому патріотом, і так само виховати своїх дітей.

Почуття патріотизму є в душі у кожної людини, але необхідно його просто пробудити, зуміти достукатися і поставити правильні життєві пріоритети. Саме цим і повинні займатися батьки, які хочуть виховати патріота в сім'ї.

Але з чого почати? Існує кілька рекомендацій, які допоможуть знайти відповідь на питання як виховати патріота в сім'ї.

Ми живемо в найкращій країні.

Якщо ви щиро бажаєте виростити дитину патріотом, не кажіть при ній погано про ту країну, де ви живете. Адже Батьківщину, як і батьків, не вибирають. І повірте,як би вам не здавалося, що десь краще, це не зовсім правда. У кожній країні є свої проблеми, свої труднощі і з екрана телевізора нам їх ніхто не показує. Всі хочуть , щоб про них думали тільки добре .Тому не допускайте при дитині вираження великого невдоволення про вашу Батьківщину, говоріть більше позитивного. Але в той же час не сильно прикрашайте ситуацію, вчіть дитину бути ще й реалістом .

Обов'язково подорожуйте.

Не потрібно відразу їхати за кордон, і в рідній країні є маса місць, від яких просто дух захоплює. Та й напевно ви ще не встигли скрізь побувати.Показуйте дитині на наочності всю красу і захоплюючу історію рідного краю.Пам'ятайте, що скоро ваша дитина стане зовсім дорослою, і зможе самостійно робити свої, вже дорослі висновки, і мати власну думку. І якщо з дитинства закласти маленьке зернятко патріотизму, воно потім зможе прорости.

Культурний розвиток дитини.

Нехай вам абсолютно комфортно на улюбленому дивані, і не хочеться нічого окрім як чашечки чаю і подивитися телевізор - вставайте і йдіть з дитиною в музей, на виставку, в ляльковий театр, на дитячий концерт . Культурний розвиток дитини з ранніх років є невід'ємною частиною зародження почуття патріотизму. Якщо ви разом відвідували такі заходи з раннього дитинства, то є велика гарантія того, що і далі, вже в більш старшому віці у дитини буде інтерес продовжувати такі відвідування . Пам'ятайте, що зараз головним прикладом для наслідування є ви, так що не робіть так, що б потім було прикро за втрачену можливість.

Більше позитиву .

Діти дуже чутливі до емоційного стану їх батьків. Якщо вам погано, то дитині теж буде не по собі. Тому, як би в житті не траплялося, намагайтеся налаштовувати себе на позитивну хвилю. Знаходьте позитив у будь-яких діях. Так ви не лише уникнете песимістичного настрою дитини, але так же навчите її легше справлятися з проблемами, не опускати руки ні за якої ситуації, і так само завжди знаходити чому радіти. Виховати патріота неможливо в атмосфері вічної проблеми, поганого настрою і відсутності віри в майбутнє.

Підтримуйте свою дитину.

При бажанні виховати патріота в сім'ї, головне підтримка . І мова йде про всебічну підтримку . Прагнення до патріотизму повинно бути не тільки у вас, але і у вашого близького оточення. Живучи в такій атмосфері, дитина в майбутньому буде намагатися відтворити її вже в своїй сім'ї. Так само підтримуйте свого малюка в його поглядах , захопленнях, інтересах . Хваліть за успіхи і правильно зроблені висновки з скоєних вчинків чи проступків. Пояснюйте дитині, чому ви поступаєте по відношенню до нього або іншої людини саме так, а не інакше, і просіть, що б він аргументував свої вчинки так само.Навіть якщо ви не бачите перспективи, все одно намагайтеся проявити свою віру в дитину. І раптом у нього дійсно все вийде. Такі відносини зроблять ваше спілкування більш близьким, дозволять заробити авторитет перед дитиною, а так само більше контролювати його дії.

Виховний ідеал української сім'ї

Він формувався протягом усієї історії українського народу. Цей ідеал викристалізувався у формі ставлення в народі до сім'ї і праці, особливостях засвоєння, збереження і розвитку духовної культури, вияву громадянських почуттів, дотримання обов'язків, прав і свобод українського народу.

В сучасних умовах на виховний ідеал мають орієнтуватися державна політика, школа, сім'я, суспільство. Він творився віками і за традицією сьогодні має переходити від старших поколінь до молодших, що його доповнять і вдосконалять.

Українська сім'я має культивувати такі якості і особли­вості характеру людини, як:

- повага і відданість своїм батькам, готовність до взаємодопомоги;

- шанування культу предків, традицій і звичаїв свого народу;

- сформованість національної свідомості, любов до рідної землі і народу, відданість Україні;

- розуміння і відчуття духовної єдності поколінь, повага до батьків, жінки-матері, культури та історії рідного народу;

- сформованість високої мовної культури, досконале володіння українською мовою, яка є основою національної культури;

- шанобливе ставлення до культури, звичаїв, традицій народів, що населяють Україну;

- усвідомлення власної національної гідності, честі, внутрішньої свободи, гордості за свою землю і народ;

- усебічний і гармонійний розвиток особистості;

- висока духовна культура особистості, сформований світогляд, розуміння законів розвитку природи, суспільства;

- дотримання принципів загальнолюдської і народної моралі: правдивості, справедливості, патріотизму, доброти, працелюбності, гуманного ставлення до людини і довкілля;

- повноцінний фізичний розвиток, міцне здоров'я, фізична досконалість;

- повага до Конституції, законодавства України, державної символіки; усвідомлення громадянської відповідальності за дотримання основ державного права, трудового, громадянського, сімейного зако­нодавства;

- висока художньо-естетична освіченість і вихованість особистості;

- екологічна культура, гармонія відносин з природою;

- спроможність розвивати пізнавальну активність і культуру розумової праці; розуміння суспільної ролі наукових знань;

- уміння міжособистісного спілкування, культура спілкування, гуманізм, колективізм, товариськість, доброзичливість, чесність, дисциплінованість, взаємопідтримка, чесність і порядність в особистій поведінці і відносинах з іншими.

Виховання патріотичних почуттів дошкільників на музичних заняттях   здійснювати через такі форми взаємодії музичного керівника з дітьми як:

  • слухання високохудожніх зразків української класичної музики та бесіда з приводу прослуханого твору;

  • цікаві бесіди про відомих українських співаків, композиторів, їх творчий шлях;

  • ознайомлення і зацікавлення дітей українськими народними інструментами (бубон, сопілка, свищик, цимбали, трембіта, трикутник, маракаси, дзвіночок та інші), грою на них;

  • використання народних звичаїв, обрядів, ігор на святах, розвагах;

  • розгляд ілюстрацій народознавчого змісту та бесіда у поєднанні з музикою;

  • вивчення елементів народного танцю (українські таночки: гопак, козачок, полька, метелиця, гречаники, кривий танець);

  • вивчення українських народних пісень (забавлянки, потішки, частівки, коломийки тощо) та їх виконання;

проведення народних свят, розваг, вечорниць, інсценізацій українських народних казок, з використанням доступного дітям музичного матералу.

Завдання музичного керівника щодо реалізації завдань з патріотичного виховання на музичних заняттях

  • Для реалізації завдань створити сучасне розвивальне середовище із відповідними матеріальною та навчальною базами для проведення різних форм роботи з дітьми (занять, дидактичних та народних ігор, фольклорних свят, розваг, тематичних вечорів, гурткової роботи тощо):

  • оформити український куточок національної символіки;

  • зібрати бібліотечку українського фольклору: народні прикмети, прислів'я, легенди, загадки, заклички, колисанки, народні ігри тощо;

  • підібрати фонотеку українських пісень;

  • зібрати дидактичний матеріал, розробити сценарії свят та розваг;

  • підібрати ілюстративний матеріал;

  • розробити тематичне планування занять;

  • оформити осередки :

- етнографічний осередок (із національною символікою, різними атрибутами для відтворення національних обрядів та свят, ляльки в національному вбранні, добірка фото на тему «Моє місто», «Моя родина») ;

- музичний осередок (різні види дитячих музичних інструментів, диски із записами музичних та літературних творів, презентації, дидактичні ігри, портрети композиторів);

- осередок співпраці з батьками ( поради, консультації тощо)

Святкування Івана Купала. Купальскі обряди і звичаї українців

Як народне свято, день Івана Купала відбувається з багатьма своєрідними обрядами та піснями. З далекої давнини збереглися в українського народу ці купальські звичаї.

Свято Водохреща (19 січня) - народні звичаї та традиції

Коли Ісусові виповнилось тридцять років і прийшов йому час, вийти до людей, прийшов він на річку Йордан до Іоанна Хрестителя, щоб охреститися. Ісус охрестився і вийшов з води. У цю мить небо розкрилось і явився Дух Божий, що спускався з небес, як голуб, і зійшов на Ісуса. З цього часу Ісус Христос почав своє служіння людям. У день Богоявлення, після служби у церкві, в пам’ять про хрещення Ісуса Христа в Йордані, проводять велике освячення води на всіх річках, озерах, джерелах і колодязях.

Що відбувається на вечорницях за українськими народними традиціями

Після «Миколая» в селах України вже кожного вечора збиралися  колись  вечорниці.  Спочатку  сходилися  дівчата,  пізніше з’являлись і хлопці. В будні дні на вечорницях  дівчата,  бувало, працюють:  прядуть  починки,  шиють  сорочки  або  вишивають  рушники собі на придане Хлопці ж залицяються до дівчат, розповідають  їм  різну  бувальщину  та  небилиці,  співають  пісень, танцюють - заважають дівчатам працювати. Вечорниці - це свого роду клуб сільської молоді в Україні, де молоді люди зближаються, пізнають одне одного і, як наслідок, одружуються.

Свята українського народу. День Андрія Первозваного

День Святого Андрія Первозваного припадає на 13 грудня. Стародавня християнська легенда каже, що апостол Андрій Первозванний проповідував християнство в самому Царгороді, на побережжях Чорного моря та в околицях нашої столиці - Києва. В  староукраїнському  літописі,  що  датується  ХІІІ  століттям, знаходимо такий переказ: «Андрій навчав у Синопі. Коли прийшов до Корсуня, побачив, що з Корсуня близько до Дніпрового гирла. І пішов у Дніпрове гирло. Відтіль поплив вгору Дніпром та принагідно прийшов і став під горами на його березі. Вставши вранці. сказав до учеників, що були з ним: “Чи бачите ці гори? На цих горах засяє ласка Божа і буде великий город, і Бог збудує багато церков”. І вийшовши на ці гори, поблагословив їх і поставив хрест, і, помолившись Богові, зійшов із цієї гори, де опісля був Київ. І поплив угору Дніпром...».

Українські традиції на Свято Катерини (7 грудня)

День великомучениці Катерини чи, як звичайно це свято в народі називається, «Катерини», є свято дівочої долі. Напередодні цього свята колись парубки постували, щоб Бог послав їм добру жінку.  В канун святої Катерини, увечері,  дівчата гадали. Робили це в такий спосіб: крали в чужому садку гілочку вишні і ставили її у воду. Якщо вона до Різдва розквітне, то того ж року дівчина вийде заміж. На Свято Катерини дівчата робили те, що і на канун. Брали стільки гіллячок, скільки членів сім’ї. Які галузки не розвивалися, то начебто стільки чоловік помре в родині. Ворожили і в такий спосіб. Дівчата насипали в миску каші і йшли гуртом на двір кликати судженого на вечерю, б’ючи по воротах макогонами по черзі, приказуючи: «Іди, іди, суджений, кашу їсти!» Звідки загавкає пес, туди й заміж піде.

Народні звичаї: Свято Введіння (4 грудня)

Староукраїнські  звичаї,  що  колись  були  пов’язані  з  початком нового року наших далеких предків, пізніше перейшли до християнських свят. Одна частина з них перейшла до сучасного Нового Року, а друга - до свята введення в храм Пресвятої  Богородиці (4-го грудня за новим стилем). Це свято в народній термінології звичайно називається Введіння.

Українські народні традиції та звичаї - скарб українського народу

Кожна нація, кожен народ, навіть кожна соціальна група має свої звичаї, що виробилися протягом багатьох століть і освячені віками. Але звичаї — це не відокремлене явище в житті народу, це — втілені в рух і дію світовідчуття, світосприймання та взаємини між окремими людьми. А ці взаємини і світовідчуття безпосередньо впливають на духову культуру даного народу, що в свою чергу впливає на процес постання народної творчости. Саме тому народна творчість нерозривно зв’язана зі звичаями народу. Звичаї народу — це ті прикмети, по яких розпізнається народ не тільки в сучасному, а і в його історичному минулому.

19 грудня - День Святого Миколая. Українські народні традиції, звичаї, легенди, пісні

В народних легендах Святий Миколай - боронець людей перед стихійним лихом, найперший помічник усім, хто опинився у біді. "Святий Микола-Чудотворець на небі не сидить, а тут, на землі, людям помагає". А ще Святий Миколай опікується дітьми, виконує їх побажання і роздає подарунки. День Святого Миколая  - найулюбленіше, найвеселіше дитяче свято. Діти чекають на День Святого Миколая цілий рік і мріють про чудові подарунки.

Великдень. Святкування та народні звичаї

 

Великдень — одне з найсвітліших та найбільших християнських свят, яке з нетерпінням чекають люди по всьому світові...

Різдвяні та новорічні звичаї

Матеріали в цьому розділі: Віншування з бичками. Щедрівки та колядки для дітей. Новий рік. Історія святкування. Новорічна коляда. Українські новорічні традиції. Святвечір. Різдвяні коляди. Різдвяний вертеп. Меланки, Щедрий вечір, щедра кутя. Новий старий рік та свято Василя. Тексти народних новорічних привітань в різних місцевостях України. Що ж таке "Коляда"? (історичне та літературен дослідження).

Народні звичаї: вечорниці та досвітки на Катерини та Андрія

Упродовж своєї історії український народ створив цілу систему соціалізації молоді, виховання в неї високих духовних і громадянських якостей. В українському селі і містечку усталилися свої цікаві традиційні зібрання молоді під назвами - вулиці, музики, вечорниці, вечірки, досвітки, грища, попряхи, оденки та інші. Одним з найулюбленіших зібрань молоді були вечорниці.

Традиції українського народного виховання

Традиції українського народного виховання сформовані та відшліфовані через безперервне застосування на протязі багатьох віків. Це ціла педагогічна система поглядів, ідеалів та засобів батьківсько-материнського, а також суспільного впливу на дітей та молодь.

Звичаї та традиції народу

 

Ознайомлення дітей з традиціями

та побутом українського народу

Виховати свідомого громадянина і патріота означає сформувати в дитині комплекс певних знань, особистісних якостей і рис характеру: 
- патріотичну спрямованість , громадянську відповідальність і мужність, готовність працювати для розвитку Батьківщини , захищати її, підносити її міжнародний авторитет;

- досконале знання державної мови, постійну турботу про піднесення її престижу і функціонування в усіх сферах суспільного життя і побуту;

- повану до батьків, свого родоводу, традицій та історії рідного народу, усвідомлення своєї належності до нього, як його представника, спадкоємця та наступника;

- дисциплінованість, працьовитість, творчість, турботу про природу та екологію рідної землі;

 - фізичну досконалість, моральну чистоту, високу художньо-естетичну культуру;

 - шанобливе ставлення до культури, вірувань, традицій та звичаїв нашого народу.

          Щоб діти стали творцями своєї долі, необхідно, аби вони міцно засвоїли духовність, культуру рідного народу, глибоко перейнялися його національним духом, способом життя і мислення. Адже нація – це насамперед сукупність різноманітних духовних прикмет (Ю. Липа) та природних ( біологічних, психічних), історично зумовлених ознак "тіла, душі, розуму” (К. Ушинський), тобто психології, характеру, інтелекту певної культурно-історичної спільноти людей. "Національне виховання – певний грунт у справі зиіцнення моральних сил дитини і оновлення відродженої душі народу”, - навчала С. Русова. І ще одні крилаті слова С.Русової: "Міцнішою нацією в наші часи являє себе та, якакраще інших вичерпала в своєму вихованні свої глибокі національні скарби й національній психології дала вільний розвиток”.

          Народознавство спрямоване на те, щоб діти зрозуміли і серцем засвоїли народну мораль, певні норми поведінки, етику й естетику побуту, культури, оволоділи вміннями та навичками трудової діяльності, фізичного вдосконалення. Заняття з народознавства проходять на основі різних фольклорних традицій. Буквальний переклад терміну "фольклор” – народна мудрість. Художнє відображення дійсності у словесно-музично-хореографічних і драматичних формах колективної народної творчості, нерозривно пов’язаної з життям і побутом народу. У ній відбито етичні і естетичні погляди народу. Один з розділів народознавста – це побут: хата, меблі, посуд, предмети побуту . рідна оселя завжди була символом добра і надії, її незгасний вогник світився теплом маминої любові, високої людяності, одвічною сподіванкою на чисте небо над нами і світанкову тишу. Народознавство тісно пов’язане з розділами програми виховання дітей такими як "Віконечко в природу”, "Мова рідна”, "Художня праця”. Без природи життя неможливе, і виховання без неї немислиме. Про це свідчить велика кількість повчальних, сповнених глибокого змісту, прислів’їв , приказок, загадок, притч, казок, легенд про природу. Органічна паралель природа – людина проходить крізьусі види і жанри українського фольклору. Постійний контакт дитини з природою сприяє засвоєнню понять, розвитку зв’язного мовлення; пробуджує в дітей уяву, вчить логічно мислити на основі зіставлення різноманітних предметів і явищ, пізнання звязків і наслідків, користі і шкоди.

          Своє ставлення до природи люди відображали у віруваннях, традиціях, казках, побуті, ігашках, символах. Іграшки кожного народу мають свої педагогічні, художні і технічні традиції. Оригінальність і неповторність народної іграшки визначається також її національною своєрідністю вираження культури і побуту народу, що символізує її звичаєво-традиційні ознаки. Українська народна іграшка несе малятам доступні знання про працю, відпочинок людей у давнину, їхній побут, мистецтво, життя загалом. Народна іграшка в дитячих руках є тією ниточкою, яка з’єднує людину з історією її Батьківщини. Гра з народною іграшкою є також важливим засобом національного виховання. Іграшка – один з найважливіших видів декоративно-ужиткового мистецтва. Вона оригінальна і неповторна, збагачує душу і тішить серце. Вона забавляє, і допомагаєзадовольнити природну потребу дитини пізнати світ, творчо і самостійно його осмислювати.

          Українські народні іграшки надзвичайно різноманітн, вони відрізняються регіональними та віковими особливостями. Відповідно до регіонів, іграшки відрізняються матеріалом, формою, візерунком, кольором та технікою виготовлення. Опішнянська іграшка : О.Селюченко (білочки, зайчики , вовчики); Г.Пошивайло (неглазуровані маленькі свищики);М Питриш (глазуровані жовті, зелено-коричневі вершники, бички, музики, горщики); І.Білик (баранчики, левики коричневого та зеленого кольорів). Іграшки косівського майстра з Прикарпаття Ю.Іллюка (червоні зозульки з біло-зеленим розписом). На Черкащині свистунці, вершники, баранчики не глазурувалися, їх поливали чирною смолою й орнаментували біло-червоними,зеленими цятками. На Вінничині майстри виготовляли глазурований дитячий посуд різних форм; на Житомирщині – димчастий (банячки, макітри, кулики, горщики); на Волині – гладишки , горщики-двійнята. Крім глиняної, славилася і українська дерев’яна іграшка – візочки , качечки, колисочки, сопілочки, свищики. Виробляли ще іграшки з ганчірок, тіста та сиру. Із глибини віків пийшли до нас традиції ляльки-мотанки, шитої ляльки, яку виготовляли з різних клаптиків тканини. Упродовж століть змінювалися народні ляльки, але в них зберігалися традиційні принципи пластичного, декоративного і символічного мислення народу, його світосприймання, душа і психологія, його уявлення про життя. Лялька – символ родючості, материнства, вони хатньо-побутові обереги (робилися ляльки з соломи, ганчірки, із зав’язаним в ній хлібом, на зразок вузької ляльки). Обличчя ляльки долгий час не зображувалось, щоб не наврочити дитині. Саме іграшка формує у дітей і підлітків зацікавленість до різних професій, історії рідного краю, його народної творчості, поваги до праці, розвиває творчууяву, фантазію, виховує трудові навички та естетичний смак.

       Ознайомлюючи дітей з історично-культурними цінностями, побутом, народною іграшкою України, ставимо наступні завдання:

 - виховувати любов до рідного краю;

 - познайомити дітей з обладнанням та виготовленням народних іграшок;

 - навчити розуміти і поважати традиції та історію рідного народу;

 - виховувати повагу до батьків та людей взагалі;

 - формувати бажання знати рідну мову.

          Робота з дітьми  на заняттях з  народознавства має  великий вплив на їх  всебічний розвиток і виховання. За допомогою використання в роботі різних методів і прийомів діти стають біль спостережливішими, самостійнішими, виявляють інтерес до оточуючого, бережливе ставлення до природи, вміють себе зайняти. Розширюється світогляд дітей завдяки ознайомленню їх з народними звичаями і розглядання картин, предметів побуту, народних іграшок. Художня праця, виготовлення іграшок, знайомство з фольклором сприяють розвитку естетичного смаку, координації рухів, розвитку дрібної моторики рук, розумового розвитку, розвитку зв’язного мовлення.

 

 

Використання зразків народного мистецтва в роботі з дітьми дошкільного віку

 

    Проблеми моральності і працьовитості споконвіку посідали важливе місце у вихованні підростаючого покоління. Не втратили вони актуальності, бо, на жаль, дедалі помітнішими стають зниження у дітей поваги до чесного трудівника ,втрата притаманної українцям з давніх давен працьовитості. У пошуках нових засобів формування особистості ми намагаємось механічно перенести німецьку педагогіку на наш ґрунт. Звичайно в кожній педагогіці та педагогічній теорії є раціональні зерна, але ж не забуваймо і не відкидаймо свого рідного. Маємо в Україні не менш цінний досвід , кращі традиції народного морально-трудового виховання, за якого цей процес ішов поруч із працею. Бо праця для українців завжди виступала не тільки економічною, а й категорією моральною, педагогічною.

          Процес входження дитини у світ праці, засвоєння нею моральних норм відбитий у різних видах усної народної творчості. Так, в одній з найперших забавлянок, які чує маля у „Сороці вороні”, - звучить мотив працьовитості і ледарства, бо тільки працьовиті одержують кашку. Найкращими умовами здійснення виховного впливу народна педагогіка вважає такі, за яких дитина завжди розумно завантажена корисними справами.

         Велике значення у вихованні дітей має і використання зразків народного мистецтва. Завдяки їм маємо змогу виховувати емоційно позитивне ставлення до праці ,інтерес до народних ремесел, гордість за талановитих людей, що живуть на рідній землі, плекати паростки почуттів любові до свого краю, до свого народу, формувати дбайливе ставлення до витворів людських рук, культуру й естетику праці, культуру спілкування. Так, під час гурткової роботи з вишивання слід розкрити дітям красу української вишивки, багатство кольорів, різноманітних орнаментів. Збагатити знання про цей давній вид декоративно-вжиткового мистецтва. Слід формувати естетичного сприймання краси завдяки зразкам. Яким сприймеш світ на зорі життя, таким бачитимеш його завжди, не втрачатимеш відчуття прекрасного навіть попри всі незлагоди. Ось чому важливо, щоб краса оточувала людину з дитинства-краса природи, краса рукотворних речей. Чудові вишиванки, прозорі ніжні витинанки, ткані килими і різьблені карбовані предмети вжитку, різноманітна кераміка, народні іграшки. Вони породжують у маленьких сердечках любов до національної культури, інтерес до її історії, формують естетичні смаки, виховують бажання й самим створити щось гарне.

Прислів’я та приказки:

 - Хочеш їсти калачі – не сиди на печі.

 - Хто рано підводиться , за тим і діло водиться.

 - Нових друзів май , старих не забувай.

 - Хто про мир дбає , той життя хороше має.

 - Щоб життя нам добре мати , треба добре працювати.

 - Наша сила – сім’я єдина.

 - Пташка красна пір’ям , а людина знанням.

 - Зробив діло – гуляй сміло. - Без труда нема плода.

 - Маленька праця краще за велике безділля.

 - Нема товариша – шукай , а знайшов – бережи.

 - Бджола мала , та й та працює.

 - Не хвали сам себе – нехай тебе люди похвалять.

 - Язиком так і сяк , а ділом ніяк.

 - Поспішиш – людей насмішиш.

 - Посієш вчасно, то й вродить рясно.

 - Книга вчить як на світі жити.

 - Семеро одного не ждуть.

 


Діти мають поступово усвідомлювати, що моральний аспект патріотизму полягає і в розвитку національної економіки (це нові робочі місця, заробітна плата працівникам, доходи бюджету, раціональне використання яких робить життя у рідній країні достойним), і в підтримці національного виробника, і в економічній, господарській порядності власників підприємств, і в розвитку меценатства тощо. Щодо цього педагог може використати приклади з історії і з сучасного життя країни. Доцільним у патріотичному вихованні дітей дошкільного віку є використання творів художньої літератури, в яких ідеться про історію і сьогодення України, життя дітей і дорослих.

До ефективних методів і форм організації патріотичного виховання належать: екскурсії вулицями рідного міста, до історичних пам'яток, визначних місць; розповіді вихователя; бесіди з цікавими людьми; узагальнюючі бесіди; розгляд ілюстративних матеріалів; читання та інсценування творів художньої літератури; запрошення членів родин у дитячий садок; спільні з родинами виховні заходи (День сім'ї, свято бабусь тощо); зустрічі з батьками за межами дошкільного закладу, за місцем роботи та ін.

Важливим напрямом патріотичного виховання є прилучення до народознавства — вивчення культури, побуту, звичаїв рідного народу. Дошкільників ознайомлюють з культурними і матеріальними цінностями родини і народу, пояснюють зв'язок людини з минулими і майбутніми поколіннями, виховують розуміння смислу життя, інтерес до родинних і народних традицій.

Значну роль у вихованні дітей відіграють народні традиції — досвід, звичаї, погляди, смаки, норми поведінки, що склалися історично і передаються з покоління в покоління (шанувати старших, піклуватися про дітей, відзначати пам'ятні дати тощо). З традиціями тісно пов'язані народні звичаї — усталені правила поведінки; те, що стало звичним, визнаним, необхідним; форма виявлення народної традиції (як вітатися, як ходити в гості та ін.).

Прилучаючись до народознавства, діти поступово утверджуватимуться у думці, що кожен народ, у тому числі й український, має звичаї, які є спільними для всіх людей. Пізнаючи традиції, народну мудрість, народну творчість (пісні, казки, прислів'я, приказки, ігри, загадки тощо), розширюючи уявлення про народні промисли (вишивка, петриківський розпис, яворівська іграшка), вони поступово отримують більш-менш цілісне уявлення про втілену в художній і предметній творчості своєрідність українського народу. Водночас у дітей розширюються знання про характерні для рідного краю професії людей, про конкретних їх представників. При цьому вихователь повинен не стільки піклуватися про збагачення знань, скільки про їх творче засвоєння, розвиток почуттів дітей. У дошкільному віці вони залюбки беруть участь у народних святах і обрядах, пізнаючи їх зміст, розвиваючи художні здібності, навички колективної взаємодії.

Сучасні концепції національного виховання наголошують на важливості національної спрямованості освіти, її органічної єдності з національною історією і традиціями, на збереженні і збагаченні культури українського народу.

У Концепції дошкільного виховання в Україні (1993) зазначено, що провідними засадами діяльності сучасного національного дошкільного закладу мають бути національна психологія, культура та історія, а також загальнолюдські духовні надбання.

Важливим завданням педагогічної науки і практики є забезпечення етнізації — природного входження дітей у духовний світ свого народу, нації як елементу загальнолюдської культури, позбавленого національної обмеженості та егоїзму. Моральна спрямованість цієї роботи вимагає єдності національного і загальнолюдського у формуванні національної самосвідомості, інтернаціональних почуттів дошкільників. Національне самовизначення особистості (віднесення себе до певної нації, відданість їй, любов та інтерес до всього національного) за такої умови не перероджується в національний егоїзм і негативне ставлення до інших націй, адже людина, яка має високу національну свідомість, поважатиме й інший народ.

Головним завданням національного виховання дітей дошкільного віку є формування основ національної самосвідомості — відчуття належності до певної нації, яка виявляється в етнічному самовизначенні (віднесенні себе до певної етнічної групи). Основою національної самосвідомості є національні почуття — комплекс емоцій, які фіксують суб'єктивне ставлення людей до своєї нації, її потреб і норм життя, а також до інших народів. Важливо, щоб сформовані у ранньому дитинстві національні почуття, елементи національної свідомості мали моральну спрямованість.

Справжні патріотичні почуття здатний виховувати високоосвічений, інтелігентний педагог-патріот, який разом з дітьми щиро радітиме успіхам вітчизняних спортсменів, артистів, учених, переживатиме їх невдачі. Такий педагог зуміє допомогти дітям усвідомити, що патріотизм є благородною пристрастю людини, він не має нічого спільного з національним егоїзмом.

Усе це активно сприятиме формуванню у дітей етики міжнаціонального спілкування, яка стосовно дитини-дошкільника передбачає симпатію, доброзичливість, повагу до однолітків і дорослих різних національностей, їхніх національних традицій і звичаїв, інтерес до їхнього життя, культури.

Безперечно, малюк не відразу починає зауважувати ознаки національної належності людей, особливо коли йдеться про нації, які не мають помітних відмінностей у зовнішності, одязі, побутовій культурі. У середньому дошкільному віці інтерес дитини до явищ суспільного життя підводить її до усвідомлення певних виявів міжнаціональних стосунків. У цьому сенсі батьки і вихователі мають дбати, щоб дитина засвоювала норми міжнаціонального спілкування (співжиття) не стихійно, а цілеспрямовано, орієнтуючись на загальнолюдські моральні цінності. Формуванню доброзичливих міжнаціональних стосунків у дошкільному закладі сприяє доброзичливе, дружелюбне співжиття у групі, в якій є діти різних національностей.

Формування патріотичних почуттів дітей дошкільного віку має поєднуватися з вихованням їх у дусі миру. Адже глобалізація, зростання відкритості суспільств актуалізує ідею планетарності, вселяє багатьом людям відчуття того, що вони є жителями Землі. За даними Всесвітньої організації з дошкільного виховання (ОМЕР), представники різних країн змістом мирних відносин між людьми вважають:

а) любов і повагу до ближнього, щирість, співпереживання, привітність, розуміння, вміння допомагати тим, хто потребує допомоги;

б) дотримання прийнятих у суспільстві моральних норм, протидію злу без виявлення агресивності;

в) почуття солідарності та відповідальності стосовно інших.

Базовий компонент дошкільної освіти в Україні тлумачить поняття “людство” як сукупність усіх людей, які населяють планету, як усвідомлення того, що народи світу прагнуть миру і щастя, процвітання рідної країни і всієї планети, турбуються про майбутнє дітей.

У дошкільному закладі розкриття етнічної багатоманітності світу доцільно починати з ознайомлення безпосередніми методами. Передусім слід ознайомити дітей з народами, які населяють країну та сусідні держави, а також із народами, що є носіями іноземної мови, яку діти вивчають у дошкільному закладі. Дошкільників, як правило, цікавлять казки, ігри, побут інших народів; залюбки вони спілкуються з представниками різних національностей.

Засоби і методи цієї роботи традиційні: розповіді вихователя; використання творів художньої літератури; показ народних іграшок, виробів народних майстрів, предметів побуту тощо; розглядання ілюстративного матеріалу (картин природи, історичних пам'яток тощо); ігрові заочні екскурсії-подорожі; узагальнюючі заняття, що підсумовують знання дітей про певну країну; листування з дошкільними закладами, зустрічі з представниками інших країн.

Успіх національного виховання значною мірою залежить від національної та міжнаціональної культури батьків і педагогів.

Спрямованість морального виховання на загальний особистісний розвиток дитини, його неперервність у педагогічному процесі, багатоманітність напрямів і методів вимагає високої професійної та моральної культури вихователя, гуманістичної спрямованості його педагогічної діяльності, вміння розуміти дитину і діяти спільно з нею. Результатом такої роботи може стати вищий рівень моральної вихованості дітей — здатність до морального самовдосконалення, усвідомлена потреба в ньому.

· Патріотизм- одне з найбільш глибоких людських почуттів. Як правило, це поняття розуміють як відданість і любов до Батьківщини, до свого народу, гордість за їхнє минуле й сьогодення, готовність до її захисту.

Це почуття є одним із найважливіших духовних надбань особистості. Воно характеризує вищий рівень розвитку особистості й проявляється в її активно-діяльнісній самореалізації на благо Батьківщини. Саме тому формування патріотизму на сучасному етапі є фундаментом і опорою суспільного й державного устрою та запорукою ефективності функціонування всієї системи соціальних і державних інститутів.
Засвоєння патріотичних цінностей і норм є тривалимпроцесом. Вони не закладені у генах, це не природна якість, а соціальна, і тому не успадковується, а формується цілеспрямовано, системно, із використанням певних принципів та методів діяльності з підростаючим поколінням.
Національне виховання має здійснюватися на всіх етапах навчання дітей та молоді, забезпечувати всебічний розвиток, гармонійність та цілісність особистості, розвиток її здібностей та обдаровань, збагачення на цій основі інтелектуального потенціалу народу, його духовності й культури.
Така постановка питання націлює на розуміння тієї істини, що патріотами не стають у зрілому віці. Почуття любові до батьківщини, поваги до свого народу, його історії, усвідомлення себе часткою великої і давньої нації мають формуватися з самого раннього дитинства, „вбиратися з молоком матері”.
Сьогодні існує розуміння того, що виховати свідомого громадянина й патріота означає сформувати в дитини комплекс певних знань і умінь, особистісних якостей і рис характеру. Зокрема, йдеться про: повагу до батьків, свого родоводу, традицій та історії рідного народу, усвідомлення своєї належності до нього як його представника, спадкоємця і наступника; працьовитість; високу художньо-естетичну культуру тощо; патріотичну самосвідомість та громадянську відповідальність, готовність працювати для розквіту Батьківщини, захищати її; повагу до Конституції, законів Української держави; досконале знання державної мови.


Звичайно, у повному обсязі ці якості ще не можуть бути сформованими у дитини дошкільного віку. Проте, створити фундамент, на основі якого можна буде вже зводити „будівлю” майбутнього громадянина-патріота не лише можливо, а й потрібно, особливо якщо врахувати всі переваги, що створює дошкільний вік для результативного виховного процесу.
Патріотичні почуття дітей дошкільного віку засновуються на їх інтересі до найближчого оточення (сім’ї, батьківського дому, рідного міста, села), яке вони бачать щодня, вважають своїм, рідним, нерозривно пов’язаним з ними. Важливе значення для виховання патріотичних почуттів у дошкільників має приклад дорослих, оскільки вони значно раніше переймають певне емоційно-позитивне ставлення, ніж починають засвоювати знання.
Основними напрямами патріотичного виховання є:
- формування уявлень про сім’ю, родину, рід і родовід;
- краєзнавство;
- ознайомлення з явищами суспільного життя;
- формування знань про історію держави, державні символи;
- ознайомлення з традиціями і культурою свого народу;
- формування знань про людство.
Концепція дошкільного виховання в Україні, сповідуючи історичний підхід до патріотичного виховання дітей дошкільного віку, актуалізує його народознавчі, українознавчі та краєзнавчі напрями. На це орієнтують і різноманітні програми дошкільного виховання.

Чому мак став символом пам’яті?

В українській міфології мак — це символ сонця, пишної краси, волі, гордості, оберегу, а також крові та смерті. В останніх цих значеннях квітку часто згадують в українських народних піснях та думах, особливо козацької доби — вона нерідко символізує козака, що героїчно загинув, боронячи Україну. З народної творчості мак як символ, пов’язаний із війною та військом, перейшов у художню літературу. В Івана Франка: «Гей, Січ іде, красен мак цвіте! Кому прикре наше діло, Нам воно святе». Одна з героїнь роману Олеся Гончара «Прапороносці» гине в долині червоних маків.

Червоний мак як символ пам’яті жертв війни вперше використано в Україні минулого року на заходах, приурочених до роковин завершення Другої світової війни. Дизайн українського червоного маку розробив харків’янин Сергій Мішакін. Графічне зображення — це своєрідна алюзія: з одного боку, воно уособлює квітку маку, з другого — кривавий слід від кулі.
Ми пам’ятаємо, якою страшною трагедією для українців була Друга світова війна. Ми пам’ятаємо, що агресора зупинили спільними зусиллями об’єднані нації. Ми пам’ятаємо, що той, хто захищає свою землю, завжди перемагає. Ця пам’ять робить нас сильнішими.
Вона — запорука неминучості нашої перемоги сьогодні.

УКРАЇНСЬКІ НАРОДНІ ЗВИЧАЇ У ТЕПЕРІШНЬОМУ ПОБУТІ

Українські народні звичаї походять здебільшого ще з передхристиянських часів. Упродовж віків вони злилися з християнськими звичаями та обрядами в одну гармонійну цілість. Вони переважно віддзеркалюють життя хліборобів, що було дуже тісно пов'язане з природою. Це й витворило окремий український світогляд. Особливістю цього світогляду була велика пошана праці, потреба ладу та порядку в усьому й привітність до людей. Сили природи, на які людина не могла мати впливу, викликали в наших предків почуття подиву й набожности. Наші предки-погани одухотворювали й почитали сили природи: сонце, вітер, дощ, але ставши християнами сприйняли віру в єдиного Бога й старалися притримуватися Його законів.
Християнству в Україні буде незадовго тисяча років. Світогляд нашого народу близький був до християнства, тож упродовж тисячоліть витворив свої прекрасні та глибокозмістовні релігійні традиції. Ці традиції мають значення не лиш для нас — українців, вони теж мають свою вагу, як частина вселюдського ідеалу — намагання пізнати Бога, — Найвищу Правду та виявляти свою любов до Нього.
Українці в країнах діяспори живуть переважно в містах, серед населення іншої мови й культури. Модерна цивілізація сучасних міст творить інші умовини життя, ніж ті, які були колись по наших селах. Та і життя у наших містах було дуже відмінне. Здавалося б, що наші старовинні звичаї тут зовсім не мають місця. Що спільного має наше життя на фабриці, чи в бюрі з урожаєм збіжжя чи роєнням бджіл? Одначе, приглянувшись ближче, побачимо, що тут справа не у сільському господарстві, але йдеться про всяку чесну та щиру працю, про турботи нею та її успіхи, про життя згідно за правилами та законами Бога і природи. Ці вартості у звичаях ніколи не будуть "перестарілими", чи "не на місці", де б ми не жили, бо у них є стародавні уявлення, тямки наших предків, бо вони — це тільки знаки-символи тих великих вартостей. Знаки важливі й особливо гарні, поетичні.
І що найважливіше — всі стародавні звичаї є твором українського народу. В них його духові скарби. Коли їх зберігаємо, живемо нашим власним життям. А, коли передаємо нашій молоді, ми даємо їй українську духовість. Передавання традицій та пошана й плекання наших звичаїв — може бути цікаве та захоплююче і для теперішньої молоді, коли вона переживе їх разом з нами, коли матиме про них милі й дорогі їй спогади дитинства. На них можуть тоді далі розвивати й поглиблювати українську свідомість дітей наші Церкви, школа, молодечі організації.
Очевидно, що ножний звичай, що його ми дома притримуємося, треба дитині належно пояснити, обговорити з дітьми. Багато чого цікавого скажуть нам ще живі сьогодні дідусі й бабусі, коли їх схочемо розпитати та слухати. Та й наша преса, головно жіноча, така, як "Наше Життя", "Жіночий Світ", "Промінь" містять дуже багато статтей про наші звичаї. Є теж окремі великі праці про наші народні звичаї, такі, як С. Килимника, О. Воропая, митрополита І. Огієнка. Треба лиш їх шукати, а знайдемо в них і описи, і пояснення всіх цих звичаїв. І зможемо їх належно пояснити нашим дітям. Бо тільки те, що дитина розуміє, те може й пошанувати і запам'ятати на все життя. Що ж буде незрозуміле, те залишиться чужим, а то й виглядатиме молоді смішним.
У будні дні наша пересічна родина в країнах поселення живе окремо, кожний її член у свойому світі між чужими: в школі, чи на праці. Правда, і в будні дні можна зробити короткі хвилини спільного життя родини якнайбільше "українськими". Але найбільше надаються до пізнання та переведення наших українських звичаїв — свята. Тому треба звернути на них особливу увагу.
Свята в календарі староукраїнського року були якнайтісніше пов'язані з порами року та відповідною до них працею в полі й в господарстві. Але коли прийшло в Україну християнство, церковні свята злилися із старовинними і тому будемо розглядати їх разом.

ОСІННІ СВЯТА

Осінь, особливо пізніша, це був час, коли вже зібрали збіжжя, городовину й садовину, коли покінчився час важкої та поспішної праці і наставав час відпочинку й перебування по хатах, приготування до нового року. Наставав тоді теж час і плянування та закладання нових родин, час весіль. Це було в житті нашого народу дуже важливе.
Осінь розпочиналася зі святом св. Симеона Стовпника, дня 14 вересня. Так і в церковному календарі того дня припадає новий рік, початок нового рокового церковного уставу. В народних звичаях із цим днем кінчалися літні зустрічі та ігри молоді, "вулиці", а починалися осінньо-зимові "вечорниці" та "досвітки".
Перше, більш осіннє свято — була Покрова Пречистої Діви Марії, Покрова, дня 14 жовтня. Це свято встановлене на пам'ятку чудесного врятування міста Царгороду в Греції від нападу сарацинів, за заступництвом Матері Божої. Подібне сталося теж і в нашій історії, коли Пречиста Діва чудесно врятувала славний Почаївськии манастир від нападу турків. Це свято теж дуже глибоко прийнялося в нас, головно тому, що вже князь Ярослав Мудрий віддав був Україну під покров Пречистої Діви. Козаки мали у своїй церкві на Січі ікону Покрови та дуже її шанували й щедро обдаровували. В нові часи Українська Повстанська Армія вважала Пречисту Діву своєю Покровителькою та врочисто відзначувала щорічно це свято.
У нашому житті варто плекати обов'язок вислухати спільно в цей день Службу Божу, прикрасити домашню ікону Богоматері. А в розмовах дома розказати дітям про значення цього свята та згадати членів родини чи знайомих, які служили в різних українських військових формаціях.
Вечерниці відбувалися всю зиму та осінь, навіть кожного вечора. Починалися вони спільною працею дівчат (прядення, вишивання, лущення насіння стручкових рослин, дертя пір'я). Далі приходили хлопці, всі спільно співали, жартували та танцювали, якщо це не був піст (Пилипівка перед Різдвом). Далі була спільна вечеря, на яку складалися всиа приготовляли вже в час вечерниць під наглядом "вечерничної матері". Це була старша, поважна жінка, в хаті якої сходилися, і яка мала наглядати над молоддю.
У новіші часи звикли називати "вечерницями" просто забави з танцями. Але добре було б відновити теж інші вечерничні звичаї, як ось спільну працю дівчат (наприклад у підготові до якогось ярмарку чи іншої громадської імпрези), получену з гостиною. Слід би теж увести наново звичай співати українські пісні там, де лиш збереться молодь. Навіть і в перервах поміж танцями на "вечерницях" таких, як їх тепер маємо. При дбайливості можна теж знайти на такі вечерниці чимало українських танкових мелодій. По змозі й бдяг (головно дівчат) на забаву може бути в українському стилі. Дуже варто влаштовувати "вишивані вечерниці" з нагородами за найбільше стилеві одяги, а для дітей забави-маскаради з одягами з української історії чи казок.
Свята святих Катерини (7 грудня) та Андрія (13 грудня) — це свята дівчат та хлопців, пов'язані з вороженням, гаданням долі. Звичайно поєднують їх в одні "андріївські вечерниці". Ворожба має завдання головно вгадати, чи й яке буде подружжя молодих людей. Подамо тут деякі з численних способів ворожби:
Виливання розтопленого воску на холодну воду та відчитування форм, у які він застигне. Часом держать застиглий віск між стіною та свічкою і вгадують із тіні.
Пускання на миску з водою двох голок, або лушпинок горіха (нераз зі засвіченими свічками в них), та вороження з того, чи вони зійдуться, чи потонуть.
Годування собаки "балабухами", чий з'їсть перший.
Числення колів у плоті, чи насіння, набраного в жменю; якщо їх є "до пари", це віщує весілля.
Питання стрічних чоловіків про їх ім'я. Так буде називатися і майбутній чоловік.
Підслухування розмов на вулиці чи під вікнами та відповідне пояснення їх змісту, як ворожби.
Витягнення наосліп із-під переверненої тарілки різних предметів. Перстень значить одруження, хрестик — смерть, чотки1) — черництво тощо.
Ставлення в воду зрізаної вишневої гілки, чи розцвіте до Різдва.
Багато є теж різних відмін цих головних способів ворожби. Окрема гра на андріївських вечерницях — це "калита". Калита — це круглий корж з маком та медом. Його вішають на стрічці зі стелі. Кожний хлопець під'їздить до калити на коцюбі2), мов на коні, та старається її вкусити. Інші стараються його за той час розсмішити. Хто розсміється — програв. Хто ж вкусить, того звуть "Андрієм" і він має почесне місце в той вечір. Калита значить сонце, яке з осінню хочуть "з'їсти" злі сили.
В дотепному товаристві "калита" — цікава забава. Так, як і вороження, хоч у нього нема підстави вірити. Та молода людина, тепер, не менше, як і колись, завжди рада знати свою долю, хоч би лиш на жарти.

1) чотки — вервиця — нанизані коралі для рахування молитов.
2) коцюба — кухонне знаряддя для всаджування горшків у гарячу піч.


ЗИМОВІ СВЯТА

Свято святого Миколая, єпископа міста Миру в Малій Азії, припадає на 19 грудня. У давній традиції в той день вільно було селянам варити пиво, бо звичайно це було лиш право пана. Тому в честь святого Миколая варили пиво та справляли бучні гостини. Одначе, не ця традиція затрималася в нас. Святий Миколай вже за свого життя на землі любив потайки помагати потребуючим, зокрема дівчатам, яким підкидав посаг, щоб могли вийти заміж. І тепер вважають його опікуном та помічником, головно дітей, рибалок та всіх, що в небезпеці. Багато є легенд про, його чудотворний рятунок людей. Та в нас найбільше закріпився звичай, що святий Миколай приносить у свій день чемним дітям дарунки. Цей звичай треба плекати в домах, школах, молодечих організаціях. Проте ж спрямувати всі сили на те, щоб таким обдаровуванням надати якнайбільше виховного змісту. Роздача дарунків повинна в'язатися з відповідною сценкою, деклямаціями та піснями дітей. Важливо, щоб гарно прийняти та пошанувати Святого, не лиш одержати дарунки. Святий Миколай не повинен бути подібний до популярного в країнах нашого поселення Сента Клоса. Святий Миколай — угодник Божий і має право нагороджувати чи карати поведінку дітей.
Його дарунки повинні мати теж виховне значення, як ось українські книжечки чи передплати на українські дитячі журнали. Не в величині чи дорогій ціні цих дарунків сила, а в тому, що діти їх добре заслужили. Тому треба теж викорінювати прийняту тут звичку, що одержані дарунки діти якнайшвидше і без ніякої уваги нищать.
Різдво Христове припадає в нашому календарі на 7 січня, а його навечеря, Святий Вечір, на б січня. Свято Народження Ісуса Христа злилося з передхристиянським святом Коляди, чи то Корочуна, яким наші предки обходили найкоротший день у році та початок відродження сили сонця. Тим самим це був і початок нового року.
Довгі та загорілі були й є суперечки, чи не перенести нам Різдва, "як у всьому світі" на 25 грудня. Умовини праці чи навчання таки змушують до цього багато родин. Але ж слід пам'ятати, що 7-го січня святкує Різдво весь український нарід. І ми знаємо, що він його таки святкує, не зважаючи на всі большевицькі заборони та антирелігійну пропаганду. До того ж різниця в даті Різдва дає дітям та молоді краще розуміння своєї ідентичности та почуття пов'язання зі своєю спільнотою. Тим більше, що вирозумілі й людяні працедавці та вчителі навіть шанують українців, які гідно й належно відзначають Різдво Христове за своїм звичаєм.
Українське Різдво, навпаки, ніж у нашому довкіллі, свято не комерційне. Воно сповнене символікою духових вартостей. Роздача дітям дарунків залишена святому Миколаєві. На Різдво обмінюються хіба святою вечерею, або обдаровують ласощами колядників. Але головно Різдво повинно Захоплювати нас духовими вартостями — виявами любови, пошани до ближніх. Це ж свято милосердя. Пастушки принесли дари Божому Дитяті, і ми повинні заохочувати наших дітей, щоб відмовляли собі до Різдва в дечому та допомагали, ради свята, бідним українським дітям у розсіянні, а зокрема дітям наших в'язнів і дисидентів. Можливості такої допомоги існують, і наші установи займаються ними.
Коли говоримо про Різдво, важко відділити від нього ялинку. Хоч це звичай не український, а скандинавський, в Україні вона знана від багатьох поколінь, і її не можна й не треба уникати в побуті. Можна, одначе, її належно використати: щоб діти щось власноручно майстрували на ялинку, щоб прикрасили її в українському стилі, чи знов же, щоб дарували ялинку комусь, хто її не мав би цього року.
Різдво, чи християнське, чи ще передхристиянське, це час побажань. Їх складали особисто рідним і сусідам, а тепер, на віддалі, єдиний спосіб передати побажання — це різдвяні картки, чи то оголошення в нашій пресі. Маємо широкий вибір українських різдвяних карток, а купуючи їх, підтримуємо наших малярів і видавців. Треба, проте, добре вважати, щоб картка не була переладована прикрасами, щоб була в доброму стилі. І найкраще написати бажання таки власноручно, не тільки підписатися під видрукованим текстом. Тоді щойно ми виявили цими бажаннями увагу адресатові. Не треба теж забувати про різдвяні привіти тим, що їх від нікого не дістануть. Це люди самітні, по лічницях та старечих домах, священики та черниці, а в неостанню чергу й підсовєтські в'язні. Їх адреси подають наші часописи, а деякі привіти до них таки продістаються. Якби навіть ні, то звертають увагу совєтської влади, що про цього в'язня знають та дбають.
Навечеря Різдва, Святий Вечір, це властиво найважливіша частина святкування. Кожна подробиця його має своє велике значення. Найважливіший сніп пшениці, "ді-дух" або "рай" із застромленою дерев'яною ложкою за перевеслом. Він, ще з поганських часів, представляє духів предків, які приходять на Різдво в гості. Бо однаково, Коляда чи Різдво, це свято родини, коли за спільним столом засідають живі разом з померлими. Дідуха вносить святочно в хату господар перед вечерею, бажає родині веселих Свят та ставить його на почесному місці, на покутті під святими образами. До святвечірніх традицій належить теж сіно під скатертю на столі, бож Христос спочив на сіні, на рогах по зубчикові часнику "проти злих сил", а під столом, розкидані на соломі горіхи й ласощі для дітей. На столі залишене додаткове накриття і засвічена свічка. Це в пам'ять померлих, головно тих, що полягли за Україну. Все це речі, що їх можемо придбати та мати на святвечірньому столі й тут.
До Святої Вечері є звичай сідати, коли на небі покажеться перша зірка, як колись показалася над вифлеємським вертепом. Вже в країнах нового поселення завівся гарний звичай, світити святвечірню свічку в день Святого Вечора приблизно в той час, коли в Україні п'ята година по полудні, та в короткій молитві злучитися думками з усіма українцями по всьому світі. Цей звичай ввела в молодечій організації "Пласт" бл. п. проф. Кекилія Паліїв, але він настільки гарний та змістовний, що вартий поширення на все наше громадянство.
На святвечірньому столі, крім свічки, обов'язковий калач. Це білий дріжджевий хліб, обведений плетінкою з тіста, з додатковою булочкою на верху, "душею", що призначена для предків.
Святу Вечерю повинна започаткувати молитва, відчитання тропаря на Різдво Христове, відспівання коляди "Бог Предвічний" та відчитання розділу з Євангелії про Різдво (від св. Луки, II, 1-20). Далі всі діляться просфорою, білим хлібом помащеним медом. Кожний з'їдає кусень просфори та бажає всім щасливих свят і всього добра.
Далі споживають дванадцять страв, на честь дванадцяти апостолів. Страви безм'ясні, бо кожне велике свято повинен попереджати піст, а давніше були й без набілу, на рослинних товщах. Вибір цих страв різний у різних околицях України. Але всюди є обов'язкова кутя — варена пшениця з Кланом та медом, часом з горіхами та іншими додатками. Це страва поминок по померлих (коливо) і її включають у Святу Вечерю на знак злуки всіх членів роду: живих і померлих. Далі до обов'язкових страв належить борщ із "вушками" (маленькими варениками, начиненими грибами); а далі в довільному виборі різні роди вареників, пирогів, голубців, риба, приготовлена на різний спосіб, гриби, квасоля, горох, біб, різні каші, пампушки та інше печиво, врешті узвар — сушеня — варені сушені овочі. Свят-вечірні страви мають зображувати дари землі, води й повітря, що за них дякуємо Богові у Святій Вечері.

Є теж звичай залишати в ніч під Різдво засвічену свічку, три ложки куті та шматок просфори на столі. Це за старим звичаєм, для покійних, коли вони завітають ніччю до хати.
Та всі ці зовнішні ознаки ще не освятять Різдва. Найважливіше в ньому — це настрій. Його можуть створити тільки люди, в цьому випадку старші. Це їх справа показати молодшим, як відноситися з належною пошаною до всіх звичаїв та обрядів свята. Вони мають відвести розмову за святвечірнім столом від буденних тем — до пояснення різдвяних звичаїв та їх значення, до спогадів про колишні, може історичної ваги Різдвяні Свята, про людей, що за них горить на столі свічка.
Дуже добре й доцільно в більших родинах підготовити дітей до якоїсь вертепної сценки чи виголошення різдвяних віршів, що їх знайдемо подостатком у дитячих журналиках ("Веселка", "Готуйсь") чи книжках. Ці виступи можна повторити під час дальших днів свят у гостях, і певно вони дуже прикрасять Різдво в хаті.
Різдво — час співання коляд. Їх співаємо і в церкві, і в хаті повинні співати, або хоч слухати з платівок. Та найважливіше — це ходження з колядами від хати до хати. Ходять діти, молодь, а то й дорослі, з рамени церкви, чи якоїсь громадської організації. Тепер цей звичай починає занепадати: зимно, важко, незручно, шкода бензини... Часто "позбуваються" коляди, даючи просто даток на якусь громадську ціль. Безперечно, щедрі датки на церкву, громадські та добродійні цілі — дуже підходять до Різдва. Але спосіб їх збирання — не байдужий. Якщо можна його получити із стародавніми звичаями, треба такі традиції плекати. Варто щороку відсвіжувати та побільшувати запас відомих колядок, ходити колядникам з традиційною звіздою й вертепом, а то й передягати їх за вертепні постаті: янголів, трьох царів, Ірода, смерть, чорта, або й когось за "козу" — знак урожаю та добробуту. Все це оживляє колядування та зацікавлює ним ближче і колядників, і господарів. Крім колядок — вістки про народження Ісуса, приносять колядники господарям теж і святочні бажання, "віншування". Вони дуже цікаві та старовинні, і їх виголошують кожному членові родини зокрема. Напевно і в наші часи кожний прийме їх із вдячністю.
Насувається порівняння поміж колядуванням та по-хатнім збиранням ласощів у навечер'я свята Всіх Святих (Геловін). Воно дуже поширене майже в усіх країнах нашого поселення. Та різниці тут дуже великі: колядники величають Різдво Христове, приносять доброзичливість людям та пошану до давніх традицій, скріплюють почуття єдности нашої християнської та народної спільноти; а щойно тоді дістають належну за все добро винагороду.
Це зрозуміле, але завжди треба його підкреслювати, що нема Різдва без духової обнови й скріплення віри в Новонародженого. Як молитви при Святій Вечері, так і участь у Святій Літургії кожного святкового дня — це основа всіх різдвяних святкувань.

Новий Рік припадає в нашому календарі на 14 січня. По-християнському — це подяка Богові за прожитий рік і початок нового, — далі це пам'ятка найменування Ісуса Христа, як теж свята святих Меланії (13 січня) і Василія (14 січня). У народному календарі — це продовження свята Коляди. А ми знаємо, що наші предки цим святом починали новий рік з накликуванням щастя й урожаю в ньому. На новий Рік продовжується колядування по хатах, з тією лиш різницею, що двоє колядників передягаються за "короля Василя і королеву Маланку". Та найважливіша дія на Новий Рік — це "посівання". Малі хлопці посівають ранком на Новий Рік, ходячи від хати до хати, сіючи на долівку зерно з рукавиці. В народних віруваннях хлопчик — уосіблення чистоти, краси, надії. Тому власне хлопці посівають, виголошуючи відповідні віршовані бажання. Це знову нагода для дитини: вивчити нові українські тексти та довідатися, що люди ними тішаться, бож посівальників приймають по хатах радо та обдаровують щедро.

У нас завівся звичай справляти забаву з танцями, "маланку". Наскільки можна використати забави для ознайомлення з українськими традиціями, про це ми вже говорили. А ще зокрема на "маланці" може виступити посівальник з віншуваннями, можна вивести сценку зі Старим та Новим Роком, можна теж вплести співання пісень, зокрема колядок.
Свято Йордану — Водохрища припадає 19 січня, а перед ним є теж святкове навечер'я, Щедрий Вечір. Християнський Йордан, це пам'ятка хрищення Ісуса Христа в ріці Йордані на початку Його прилюдної діяльности. А в старовинному нашому календарі — це закінчення свята Коляди. Щедрий Вечір — це майже точне повторення Святого Вечора, з усіми традиційними стравами. Тоді, за давніми віруваннями, приймаємо востаннє духів, добрих та злих, які гостювали в хаті в час Коляди. Тому й вечір цей "щедрий". А на сам Йордан, хоч люди далі гостяться щедро, але духам вже не дають нічого, тому звуть цю гостину "голодна кутя".
До Йордану належить, як найважливіший знак, свячена в церкві вода, на пам'ятку хрищення Христа в ріці Йордані. Дома святили воду теж у ріці, вирубуючи в льоду ополонку в формі хреста, ставили з брил льоду хрест, барвили його бураковим соком та прикрашували сосниною. При ньому відбувалося свячення. Тепер святимо воду звичайно в церкві або перед церквою. Свяченою водою ділиться родина перед щедрою вечерею так, як перед Святою Вечерею ділилися просфорою. Побожні люди звичайно постять весь день, аж поки нап'ються свяченої води. Після Йордану є звичай, що священик обходить всі хати вірних, кропить їх свяченою водою та роздає дітям святі образки.
У силу свяченої води в нашому народі дуже вірили, їй приписували теж і можливість лікувати недуги і відганяти всяке зло. У нас робили рідке тісто із свяченої води та наліплювали хрести, зроблені з нього, на всі двері в хаті,
"щоб лиха сила не пройшла туди". Цей звичай гарний і у своїй власній хаті можна його теж проводити, хоч не вповні, то дещо з нього.
У час Йордану співають щедрівки — "щедрують". Щедрівки дуже подібні до колядок. В них теж пов'язані з християнським Різдвом та Йорданом, з шануванням Христа, Пречистої Діви та святих — старосвітські теми про красу й врожай, про постання світу, про лицарські подвиги. Щедрувати ходять теж від хати до хати, так як і колядувати. Тільки на відміну щедрувати ходили звичайно жінки.
Стрітення, 15 лютого, це пам'ятка про подію принесення сорокденного Христа до храму в Єрусалимі та зустрічі з праведними Симеоном, і Анною. В цей день святять у церкві свічки і таку свічку слід дати в руки вмираючому. Стрітення — це завершення церковного різдвяного циклю святкувань. Після нього вже не співають коляд. І в народному календарі це вже передбачення недалекої весни. З погоди на Стрітення ворожать, чи скоро прийде весна: "коли на Стрітення зима з літом стрічається (значить: прийде відлига), то зима ще довго потриває", або — "коли на Стрітення півень води нап'ється (з розталого снігу), то влітку віл наїсться (буде добрий урожай)", і таке подібне.


ВЕСНЯНІ СВЯТА

Початок весни пов'язали наші предки з празником Сорока Мучеників, Він припадає на 22 березня нового стилю. Тоді то, казали, птиці прилітають із вирію (з теплих країн) і приносять весну. Щоб відзначити цю радісну подію, пекли булочки в формі пташок та роздавали дітям. Цей гарний звичай мржна без труду повторяти й сьогодні.
Святкування пов'язані з Великоднем починалися, властиво, ще в зимі, із початком Великого Посту та приготуванням до нього — м'ясницями й пущенням. М'ясниці — час забав та весіль. Пущення, в останній тиждень перед Великим Постом, від т. зв. М'ясопусної або Всеїдної Неділі, це час особливо багатих гостин, обов'язково з варениками. Окремо відбувалося "бабське пущення", гостина, що в ній брали участь самі заміжні жінни. Тепер це дуже гарна нагода товариської зустрічі наших жіночих організацій.
З закінченням м'ясниць, а тим самим і часу весіль, пов'язаний звичай "колодки", Колись справжня дерев'яна колодка, пізніше замінили її пучком стрічок чи китичною квітів. Нолодку причіпали до руки хлопцям та дівчатам, яні в ці м'ясниці не подружилися. Причіпали колодку теж і їх батькам, "за нару, що не добре дбали", щоб одружити дітей. Можливо, що в наші часи цей звичай виглядав би дещо жорстоким, але в відповідному товаристві та в формі жарту можна й його переводити. Це щось на зразок "котильйонів", що їх вживають на забавах. До речі — коли хлопець причепить дівчині "колодку", він обов'язаний і найняти для неї танок, тобто заплатити музикам, щоб фали до танку зокрема їм обоїм. А дівчина віддячується за колодну на Великдень писанною — і так колодка стає дуже гарним та тактовним засобом дальшого залицяння.
Варто згадати, що "пущення" знане в цілому християнському світі, як ось "карнавал" у західноєвропейських народів.
Приписів посту придержувалися наші предки дуже сумлінно. У перший день посту навіть "полонали уста", щоб не осталося нічого масного, скоромного3), як теж випарювали всі горшки, щоб і в них нічого непісного не осталося. Тепер наші Церкви дуже влегшили пости. Але це не перешкоджає, щоб поодинокі родини тани встановляли для себе власний пісний календар із днями в тижні без м'яса, а то й молочних страв. Попри всі інші великі релігійні та моральні вартості, такий піст може стати теж спільним родинним самовиховним зусиллям, яке ще сильніше з'єднає родину та стане прикладом дітям на все життя. Це ж саме відноситься і До інших постів у році: Пилипівни перед Різдвом, Петрівки перед святом св. Апостолів Петра й Павла, Спасівки перед Успенням Матері Божої та п'ятниці кожного тижня. 
В час посту» дуже важливе поминання померлих. Звичайно наші Церкви відправляють у тому часі окремі богослужби, "сорокоусти" і парохіяни записують своїх покійних у "родинні пом'яники", щоб їх на сорокоустах поминали. Дуже гарний новий звичай — записувати в тані пом'яники теж і поляглих за волю України, чи замучених ворогами. В останні часи це буде Алла Горська, Гелій Снегірьов, Володимир Івасюк. І їх годиться згадати разом із покійними членами родини.
Великий Піст — це теж час писання писанок. Ця ділянка зокрема популярна, бо писанка знайшла серед нас велику увагу. Багато наших дівчат та жінок вміють їх писати (а це традиційно і є жіноча робота). Писанки теж дуже широко використовують у пропаґандивних виставках чи показах перед чужинцями. Одначе, треба звернути окрему увагу, щоб наші писанки були згідні з народними оригіналами. Правда, кожному вільно творити собі нові взори та добирати краски, але треба дуже добре на цьому розумітися та мати великий талант, щоб створити щось нове, згідно з традиціями й символікою писанки. Писанка, навіть технічно бездоганно виконана, але з невідповідними взорами чи красками, тратить свою вартість. На щастя, маємо численні альбоми з добрими взорами писанок і при добрій волі є на чому вчитися. При тому гарно теж притримуватися старовинних звичаїв, які підкреслювали святість писанки, як знану нового життя. Писанчарка мусіла бути зовсім здорова, перед початком писання повинна вся вмитися та вдягнути на себе все чисте, повинна розпочати роботу молитвою, а до писання вживати води з розпущеного снігу. Писанка варта цього. Вона, вже як саме яйце, є знаком життя. А до того кожний взір на ній має своє окреме значення.

Це зовсім певне, що Великдень у першу чергу — церковне свято й основне приготування до нього повинно бути згідно з приписами Церкви, з окремим говінням4) і прийняттям Святих Тайн чи то вислуханням Місії. Наші Церкви мають на час Великого Посту окремі традиційні дуже гарні богослуження, як наприклад згадані Сорокоусти чи Поклони на четвертому тижні Посту. Попри їх глибоке релігійне значення та поетичну красу, вони невідлучні від української традиції.
Неділю перед Великоднем звемо Вербною. Біблійну пальму заступали в нас бруньками — "котиками" на лозах чи вербах. Ці "котики" ще й до християнства були знаком весняного пробудження, молодости, невинности. Їм приписували теж лічничу силу. Є звичай "бити" кожного стрічного свяченою в церкві лозою. До того є приказки, наприклад: "Верба б'є, не я б'ю, від нині за тиждень — Великдень". Цього биття не треба зводити лиш до товариського жарту. Це старовинна чародійна дія, яка має передати всі прикмети лози "шутки" — тому, кого б'ємо. Свячену лозу дуже шанують, закладають у хаті за святі образи. Вкладають її теж у домовину покійникам, зокрема тим, що помруть у Великодньому часі.
Звичайно в тижні перед Великоднем припадає ще одне дуже замітне свято: Благовіщення Пречистої Діви Марії 17 квітня). Це пам'ятка звіщення янголом Пречистій Діві, що стане Вона Божою Матір'ю. Свято це дуже добре підходить до весняного настрою радости й надії та відзначається навіть у Церкві вживанням світлих риз у час Богослуження, хоч би й припало на Велику П'ятницю. На Благовіщення вільно теж дівчатам виводити перший весняний хоровід "кривий танець". Тоді теж святять у церкві проснуру і вірять, що вона має силу вирощувати кращі урожаї в полі й на городі, а також лікувати.

Благовіщення — це свято звільнення. Тому випускають із хат чи стаєн всіх свійських тварин, а зокрема навіть купують пташок, щоб їх пустити на волю.
Тиждень до Великодня звуть Великим або Страсним, бо в ньому відбувалися страсті Христові. Найважливіші дні цього тижня починаються від четверга. До четверга вся хата та господарство повинні бути приведені до ладу, чисті, а тому й цей четвер називають Чистий, або Страсний. Ввечері у той день читають у церкві "Страсті" — дванадцять євангелій про страсті Христові. Після перших євангелій б'ють у дзвони, після дальших вже лиш налатають дерев'яними калаталами, і так аж до Великодня, коли то щойно можуть знов заграти дзвони. Нашим стародавнім звичаєм вірні держать у руках під час Страстей засвічені свічки, або навіть по три свічки сплетені разом, так звані "трійці" на честь Святої Трійці. Доволі важко задержати сьогодні звичай несення засвіченої страсної свічки аж до хати. Але колись у нас такий звичай бував, і згаснення свічки дорогою вважалося злим знаком. Страсну свічку переховували опісля за образами, як велику святість.
Подекуди існував теж звичай, що прийшовши додому зі Страстей, їли вечерю із сьоми пісних страв, включно з кутею, на згадку про покійних. Для людей, які старалися найточніше виконувати всі приписи Церкви, це була остання їжа аж до свяченого на Великдень.
Велика П'ятниця, день смерти Христової, це майже святковий день. Тоді не годилося важко працювати, хіба що господині приготовляли свячене. Того дня в церкві закладали плащеницю на Божому Гробі, а замість Служби Божої відбувалася славна своєю красою Єрусалимська Ут реня, а подекуди окремі концерти псалмів. В нашому громадському житті витворився гарний звичай, що представники церковних, молодечих та громадських організацій держать почесну стійку при Божому Гробі є п'ятницю та суботу.

В суботу вірні відвідують Божий Гріб, а подекуди пополудні вже і святять свячене, хоч правильно свячення повинно відбуватися аж після Воскресної Утрені.
Свячене — це один із найважливіших знаків воскресної радости. Святять головно страви, яких у Пості не їли, і аж на Великдень "розговляються" ними. Особливе значення мають яйця: зварені й обібрані, однокольорові крашанки і врешті писанки з узорами. "Червоне яєчко" — це популярна назва Великодня, особливо в центральних та східніх областях України — сам Великдень.
Дуже важливе великоднє печево. Традиційно воно трояке: "баби", з великою кількістю яєць, "золоті", — для Воскреслого Христа. Їх печуть у Страсний Четвер. У п'ятницю печуть "білі" паски в пам'ять покійних, із простішого тіста. В суботу печуть "чорні" паски, з разової муки, "для людей". Назва "баба" завертає нас у сиву давнину, як і, "дідух" на Різдво. "Паска" — жидівське слово на свято Пасхи, що вживається і в Церкві на означення Великодня. Крім яєць та хлібів, святимо масло, сир, та різні м'ясива. В давнину святили навіть ціле печене порося. Обов'язкові гіркі зела (хрін) на згадку про гіркість Христових страстей. Часом святять і заправлені хроном бурячки. Хрест — це головна прикраса свяченого. Знаємо дуже штучні прикраси з тіста на пасках, у формі хреста, сир та масло теж часто прикрашують хрестиками з зерен перцю чи гвоздиків. Кошик із свяченим вистелений найкращою вишитою серветкою обплітають барвінком, чи весняними квітами. Свічка, встромлена в паску, має означати світлість Воскресення. Давно вважали, що свячене повинно показувати все багатство господарів, а тому везли його у церкву цілими возами. Тепер, уважають, щоб були у свяченому всі традиційні страви та були вони гарно укладені.
Сам Великдень починався Воскресною Утренею вдосвіта в Світлу Неділю. В українській традиції Великдень — це найбільше свято року, тоді, коли у західніх християн найбільше свято — Різдво. Ми ж надто довго терпіли переслідування ворогів та ворожі несправедливості. Тому й Воскресення Христа — перемога Божої Правди для нас найважливіше запевнення про перемогу Правди на нашій землі. Традиційний Великодній привіт: "Христос Воскрес", "Воістину (справді) Воскрес!" заміняють часто, і зовсім слушно, подібним: "Христос Воскрес! — Воскресне Україна!"
Наші Церкви відзначають Великдень теж якнайврочистіше: сорокденним постом перед ним та окремим святковим часом П'ятидесятниці після нього.
Великдень так, як і Різдво, сходився з поганським святом наших предків: святом весняного воскресення природи. Цього поганського джерела сягають і наші писанки, зі знаками сонця, рослин та звірів і гілки. І знову подібна тут схожість, як на Різдво: воскресає вся природа і воскресає її Творець — Христос.
Святкування Великодня першого дня, після Утрені й освячення Свяченого, було дома. Господар повинен був обійти із свяченим тричі всю хату й обійстя, щоб усе стало повне благодійности Воскресення. Тоді входив у хату й із свяченим у руках бажав всього добра всій родині, а тоді клав свячене на почесному місці на покутті під святими образами.
Великоднє снідання, чи "розговини" починаються відспіванням "Христос Воскрес" та поділом свяченого яйця поміж членами родини, із взаємними побажаннями. Так, як і Різдво, Великдень — родинне свято. На нього повинна зібратися родина якнайчисленніше, переборюючи всі можливі перешкоди. Великдень — "Великий День". Кажуть, що й сонце на радощах у той день не заходить, тому цей день такий "великий". Воскресна радість позначується і прихильністю до людей. Є звичай "христосування" — обрядового великоднього поцілунку та потреба прощення всім ворогам. І у Великдень, як і на Різдво, діти повинні занести частину свяченого старшим людям із найближчої рідні. Цей принос називають у багатьох околицях "дора", із грецького "дорон" — дар. Так само, як з бажаннями на Новий Рік, діти бігають по хатах, щоб першими привітати родичів привітом "Христос Воскрес" та дістати писаний й ласощі. Великодній тиждень називають у нас теж "волочним тижнем", бо під час нього люди "волочаться" від хати до хати, відвідуючи рідних та розвозячи їм свячене.
Дуже важливим складником великодніх святкувань є гагілки, що їх виводять здебільшого дівчата, та "вежі", що їх ставлять хлопці. Гагілки — це весняні ігри, що прийшли до нас із дуже сивої давнини. Це поєднання співів, танків-хорводів, а нераз і діялогів — розмов, немов у театрі. Всі вони представляють весняне пробудження природи та людських почувань, початок весняних хліборобських робіт У прастарі пісні-гагілки часом вплітаються християнські приспіви: "Вже Христос, вже Воскрес", чи подібні. Колись гагілни виводила молодь під церквою у всі дні Великодня і їх знання переходило само собою з покоління у покоління. І сьогодні варто, щоб молодь їх вивчала та виводила. Деякі церкви влаштовують хороводи-гагілки на своїх подвір'ях, як було в нас у давнину. А крім того, гагілки можуть стати прикрасою церковних чи громадських великодніх гостин — "свячених". У гагілках бо с мудрість і краса, яка ніколи не проминає.
Про писанки ми вже говорили, але ще треба додати, що на Великдень їх не лиш святять, а й обмінюються ними, немов великодніми картками-привітами. Дівчата й хлопці мають у цьому обміні нагоду виявити взаїмні почування. Діти граються писанками, "цокаються", чия писанка сильніша, то знов котять їх із горбна, чия найдалі закотиться.
Радість та прихильність до людей у Великодній час виявлялася теж у необмеженій щедрості. Роздавали "дору" й писанки, гостили кожного, хто ввійшов у хату, влаштовували окремі обіди для бідних. Плекаючи ці гарні старовинні звичаї, годиться теж з нагоди Великодня давати щедрі пожертви на добродійні та громадські цілі. Такі збірки навіть так називають — "даток на писанку".
Великдень — це теж час поминання покійних. Рідні приходять тоді на могили покійних, вітають їх "Христос Воскрес", цокають тричі писанкою об хрест. А якщо за
життя чим провинилися супроти покійних, просять у них прощення. Часто закопують в могилу шкаралупки зі свяченого яйця чи трохи свяченого, або ж залишають його на могилі, "щоб птахи забрали та занесли покійним". До шанування покійних належить теж і "Рахманський Великдень", (справляють у Світлому тижні). Він оснований на віруванні, що десь за морями є країна щасливих душ-рахманів. Вони живуть просто й свято, але не знають, коли припадає Великдень. Тому треба кинути в річку шкаралупки крашанок, щоб заплили у країну рахманів та повідомили їх про це свято.
Наш нарід вірив, що взагалі покійні воскресають на час Великодня, і тоді навіть не можна їх називати "покійними", а лиш "живими". Вони всі й збираються у колишніх своїх церквах, разом з покійними вже священиками, у ніч після Страстей, та святкують там свій "Мертвецький Великдень". Різні є вірування про час їх повороту в засвіти. Вже Томина, перша неділя після Великодня, зветься "Провідна", бо покійників провожають знов у далеку дорогу. То знов переносять цей відхід на Зелені Свята, тобто на свято Зіслання Святого Духа, то знов на "переполовлення", на четвер посередині між Великоднем і Зеленими Святами.
Тому й правлять панахиди по померлих в один із цих днів. І цей звичай, як і всі інші, треба нам зберігати. Навіть, якщо могили наших рідних дуже далеко звідсіля...
Недавній, але оснований на стародавніх та дуже гарний звичай, — звичай правити на Зелені Свята соборні панахиди по поляглих за волю України. Цей звичай завівся головно в Західній Україні між війнами, де особливо живою була пам'ять недавніх Визвольних Змагань. Де не було справжніх могил, сипали символічні, щоб при них згадувати всіх наших героїв і мучеників. На цих поминнах у Зелені Свята часто були переслідування з боку ворога, а то й нові жертви. Тут же нам ніхто цього не забороняє, і символічні могили можуть бути біля кожної нашої церкви, чи громадського будинку, як свідки нашої пам'яті про поляглих.

Зелені Свята, або П'ятидесятниця, це пам'ятка Зіслання Святого Духа на апостолів та початок Христової Церкви. Вони так і зберегли свою передхристиянську назву — "Зелені" Свята. Назва ця походить від того, що у це свято "маїли" доми, церкви й довкілля зеленню. Це вважали наші предки потрібним проти всяких ворожих сил природи: мавок, русалок, утопельників. Ці сили були особливо небезпечні саме в той час, коли на полях цвіло збіжжя. Найкращу охорону давали, за старовинними віруваннями, широколисті дерева: клен, липа, дуб, ясень. Дуже помічним било теж пахуче листя очерету, лепаха, розстелена на долівці хати. Цей звичай, прикрашувати хати маєм — "клечанням" дуже відповідав недхненному радісному настроєві у церкві із-за приходу Св. Духа — Утішителя. Тому на Зелені Свята й наші церкви повинні бути багато замаєні зеленню.

3) скоромне — харч не пісний (з м'ясивом, тваринним товщем та набілом — продуктами з молока).
4) говіння — реколекції у Великому Пості, участь у Богослуженнях, вислухування проповідей, пощення — перед Сповіддю та Св. Причастям.


ЛІТНІ СВЯТА

Важно знайти границю між весняними та літніми святами. Зелені Свята, що тісно лучаться з весняним Великоднем, вже припадають, властиво, на початок літа, бо першим літнім святом вважають свято Юрія, (6 травня). Святий Юрій — це мученик за Христову віру в перших віках християнства. Тому, що був він лицарем-полководцем, постала між християнами легенда про його переможну боротьбу зі змієм-людоїдом та визволення прекрасної царівни. Святому Юрієві приписують теж опікунство над звірятами, над купцями, над військом і зокрема над молоддю (він же є й опікуном організації молоді "Пласт").
У народному календарі зі святом Юрія лучилося багато обрядів, що для нас ледве чи мають якенебудь значення: у Карпатах на Юрія виганяли худобу на полонини, а господар повинен був ранком у це свято викачатися в росі на свойому полі, щоб був добрий урожай цього року. Але дуже значуче для нас, це щоб передати нашій молоді леґенду про святого Юрія, як переможця добра над злом, щоб почитання цього святого давало молоді напрямок цілого їх життя.
Інші літні свята припадають приблизно на час вакацій. Велика кількість молоді збирається на таборах різних наших молодечих організацій, наші родини теж залюбки, проводять час літнього відпочинку там, "де більше своїх". Тому є нагода при вільному часі та своєму товаристві відзначувати більше наших стародавніх свят та обрядів.
Зеленосвятнє маєння хат належить до циклю "русальних" святкувань. До них належить теж "водженім тополі", чи як подекуди кажуть, "лялі". Це дівоче свято. "Тополя", чи "ляля" — це найкраща дівчина. їй дають на голову вінок і цілу прикрашують квітами та танцюють кругом неї, співаючи пісень. Ляля має біля себе вінки та різні страви і роздає їх дівчатам.
На цей час припадає теж топлення чи закопування людської подоби зробленої з соломи. Звуть її Морена і вдягають, як дівчину, або Коструб, Ярило, чи Купало, і тоді вбирають як хлопця. Морена й Коструб — це уосіблення зими, і тому з весняною відновою треба їх знищити "раз на завжди". Але Ярило й Купало — божища весни й літа. В сумерках віків затратилося пояснення, чому й їх позбуваються.
Свято Купала співпадає з християнсьним святом народження св. Івана Христителя — Предтечі Христового (7 липня). Це єдиний святий, що його різдво Церква святкує, віддаючи йому окрему пошану. Ці два свята так тісно получені, що навіть у піснях змішують їх назви. На Івана Купала час найбільшої сили сонця, що в західньому світі було відоме як "середньолітня ніч". Це був в уяві наших предків час святковий і чудодійний. Предни вірили, що в цей день "сонце в воді купається", тому й вода має очищуючу силу. Таку ж силу має й вогонь. Тому хлопці й дівчата розводили вогнища і скакали через них. Це очищувало й приворожувало щастя. Якщо скакали хлопець з дівчиною разом, це ворожило їх одруження.
Як і всі переломові часи року, час Купала надавався до ворожби та прикликування долі. Дівчата плели свої вінки зранку та залишали, "щоб їх сонце поцілувало", а ввечері пускали на воду зі засвіченими свічками. Такі ж вінки пускали й хлопці, і чиї вінки зійшлися, ті й мали одружитися. А потонення вінка віщувало смерть.
Було теж повір'я, що в ніч під Купала цвіте й "горить вогнем" папороть. Під цією квіткою заховані великі скарби, а сама вона дає надлюдську силу й щастя. Та лихі сиди сторожать її і може ЇЇ здобути тільки великий сміливець.
Купальські обряди особливо мальовничі та получені з піснями великої краси. А романтична "квітка щастя" теж дуже приманчива і може допомагати молоді застановитися над тим, що великі речі здобувається великим трудом та відвагою. Тому святкування "Купала" в нас відносно досить популярні.
На середину літа припадає теж відзначення пам'яті кількох українських святих. І так 23 липня святкуємо святого Антонія Печерського, основника першого українського манастиря — Києво-Печерської Лаври, яка на довгі віки була осередком релігійного та культурного життя всього сходу Европи. Оснування Печерської Лаври було теж початком чернечого життя в Україні, яке відіграло не малу ролю в житті та розвитку нашого народу.
У дні 24 липня святкуємо пам'ять першої української княгині-християнки, святої Ольги, а 28 липня — святого рівноапостольного князя Володимира, христителя України. Знов же 6 серпня припадає свято перших українських мучеників, молодих князів святих Бориса й Гліба. Багато українців носить імена цих усіх наших українських святих. Вакаційний час не лиш дасть змогу краще привітати їх із днем їх Опікунів, але й пригадати собі та дітям про існуванням цих наших Угодників Божих та збільшити їх почитання.
Свята другої половини літа — це свята жнив і урожаїв, у полі, в городах, у садах. У день Маковія (тобто церковне свято Макавейських мучеників), 14 серпня святили квіти. У їх китиці, зважаючи на назву свята, вкладали й головку маку, який опісля вживали на Різдво до куті. Квіти несли святити дівчата, а діти несли по кілька штук всякої городовини.
І знов у той же день "Маковія" припадають роковини хрищення України. Ми щораз ближче року, в якому ця дата сповнить ціле тисячеліття християнства України, — (1988), і тому день цей варто пам'ятати та святково відзначувати. Тисячоліття християнства — це одночасно тисячоліття існування нас, як повноправного народу в колі народів християнської культури.
У свято Преображення (Спаса), 19 серпня, святили овочі та мед. Народне передання казало, що до Спаса не вільно їсти цьогорічних овочів ні меду. Якщо хто поважився б це зробити, Мати Боже не дасть на тому світі овочів покійним дітям з його родини. Свяченими овочами всі радо ділилися, головно з тими, що не мали садів.
Святили теж квіти та зілля у свято Першої Пречистої (28 серпня). Посвячені квіти мали велику силу, вони могли лікувати різні недуги, а покійним їх клали в домовину.
Жнива, важка й важлива праця в році, мали ряд своїх окремих святкувань. В день перед їх початком робили "зажинки", тобто починали жати малий клаптик, щоб у сам день жнив легше було починати. Та може й на те, щоб змилити злі сили, які, як звичайно, хотіли перешкодити у зборі врожаю. Та найважливіша частина святкувань була при кінці жнив. Це обжинки. Тоді женці прощалися з нивою, дякуючи їй за врожай. На кінці поля залишали жмуток невижатого колосся, зв'язавши його в "бороду". Це мало бути приміщення для пільних духів, які від тепер не мали б де жити. Далі робили останній сніп, витягаючи по кілька колосків із кожного снопа. Цей сніп несли з піснями до дому господаря і він ставав на Різдво "дідухом". Ще на полі вибирали найкращу і найдостойнішу цього звання дівчину, "княгиню", клали їй на голову вінок з колосся і квітів, давали в руни серп і "орок" (дерев'яний гачок до в'язання снопів) та підперезували перевеслом. Княгиня виконувала останні обряди прощання з нивою та вела похід женців до дому господаря. Господар приймав сніп і вінок від женців та щедро їх вгощав.
Прегарні обжинкові пісні — це вислів радости та вдяки Богові, що закінчено щасливо жнива і тепер люди забезпечені на зиму.
Свято обжинок радо відтворюють на наших літніх таборах чи оселях, бож праця-успіх-нагорода, це справи кожного дня в ножних обставинах, не лиш, як у давнину, при жнивах."
Як ми вже згадували, літо в народному календарі кінчалося на св. Симеона, 14 вересня, коли то "ластівки збиралися відлітати". Так закінчувався річний цикль свят і розпочинався новий.
Розмір цієї праці не дав змоги переказати точно всіх звичаїв та вірувань. Майже кожне найменше свято в році мало для наших предків своє окреме значення, майже кожна праця в господарстві — приписаний час. Хто їх не притримувався — грішив проти одвічних законів народної мудрости. Хто ж їх зберігав, був чесною людиною, вартою всякої пошани.
У нашому побуті слід ще особливо пам'ятати, що родинним святом повинна бути теж і кожна неділя. При добрій волі можна так влаштувати обов'язки всіх членів родини, щоб спільно взяти участь у Святій Літургії та спільно спожити недільний обід. Це не лиш тісніше зв'язує родину та єднає у спільних почуваннях, але і дає таке потрібне відпруження й підкріплення на наступний тиждень.


РОДИННІ СВЯТА

Поза календарним циклем свят є ще події в житті людей та родин, що не зв'язані з якоюсь окремого порою року, але мають своє велике й переломове значення. Це народження, одруження, смерть. Довкруги них маємо особливо багато різних обрядів та звичаїв, бож мова тут не лиш про життя та добро одиниць, а й цілої родини-роду. Від числа його членів, від добре дібраних подруж, залежало його життя, добробут та живучість. А хто вмирав, залишався далі в роді і відроджувався в нащадках. Тому й був звичай надавати дітям імена померлих предків. І як ми бачили, покійних членів роду споминали й "гостили" при нагоді кожного більшого свята в році.


НАРОДЖЕННЯ

Поява кожного нового члена роду була великою й радісною подією для всіх. Тільки ж на матір і дитину, слабих у той час та безпомічних, чигало багато небезпек, від злих сил та від людей. "Нечистий" міг навіть забрати матері дитину та підкинути свою. Тому треба було їх належно охороняти, і це робила баба-повитуха. Вона була не лиш помічницею породіллі, але й жрицею, яка вводила нову дитину у члени роду. Та всі її завдання зовсім відпадають, коли сьогодні діти народжуються переважно в лічниці і там мають точні приписи, як обходитися з ними.
Але після повороту матері й дитини додому можна багато чого доповнити. Наприклад, гарний звичай, що дитині кладуть у головах хліб — знак життя, та ніж — на оборону перед злом.
Христини зате вже зовсім у руках батьків. Їх старалися влаштувати якнайшвидше, ще навіть того самого дня, бо перед христинами мати не сміла кормити дитя. Це знов виконують тепер тільки в випадках небезпеки життя дитини, що христять її зразу. Та з цього нам вказівка, щоб не проволікати з христинами, а хлаштувати їх якнайшвидше. Хресних батьків запрошував зараз же у день народження батько, заходячи до їх хати та обмінюючи з ними бохонець хліба.
Установи хресних батьків вимагає не лиш стародавній звичай, але й Церква. Між хресними та рідними батьками постає певне споріднення. Куми вважаються ніби членами одної родини. Також і діти їх належно поважають, не забувають відвідати вперше зі святою вечерею, зі свяченим чи з засіванням.
Гості, які сходяться на христини, приносять у хату хліб, сіль та овочі — знаки добробуту. Нума приносить кілька метрів білого полотна — це обрядове "крижмо". Ним покривають дитину під час хресту, а опісля шиють із нього білля дитині.
Гостина після христин — річ самозрозуміла, не лиш у нас. Із замітних звичаїв — прощаючи гостей, мати роздає "виноград", тобто варені яблука й грушки, а також, на пам'ятку, "квітки" — китички із колосків, зілля та калини.
Цікавий наш традиційний обряд "пострижин", тобто першого стриження волосся дитині. Не раз роблять це зразу при христинах, не раз пізніше, аж до п'ятого року життя. Дитину саджають на вивернений вовною вверх кожух — знак повноти й добробуту. Хтось, дуже часто власне хресний батько, витинає їй по жмуткові волосся над чолом, над потилицею та над обома вухами. В давнину був для хлопців теж обряд "посадження на коня", бо ж чоловік мав бути лицарем-войовником і вміння їздити на коні було його основною вмілістю.
Всі ці обряди — це введення дитини в життя і в родину, та охорона перед "злом".


ВЕСІЛЛЯ

Весілля — народний обряд пов'язаний із вінчанням, не мало точно визначеного часу в народному календарі. Правда, звичайно "змовини" тобто домовлення про вінчання, сватання та заручини відбувалися восени, після закінчення робіт у полі, а весілля в часі м'ясниць, до Великого Посту. Правда, на ці часи не було якогось окремого припису, хіба що в пости весілля не могло відбуватися.
Весілля в давнину тривало цілий тиждень і було великою, дуже точно опрацьованою драмою. Виступало в ній багато осіб з визначеними ролями і вживалося багато предметів, що мали своє окреме значення. Загальний плян святкування був майже по всій Україні той сам, але поодинокі пісні та обряди мінялися дослівно від села до села. Всюди наприклад молодий і молода мали почот із неодружених хлопців та дівчат, але вони називалися різно: стрітильники, бояри, дружби, дружки, світилки. Крім батьків молодять належали до весілля й інші старші, одружені люди, як коровайниці, свашки, свати, староста, маршалок. Хтось із них звичайно був "майстром церемонії" цілого весілля.
Так само всюди був необхідний коровай, білий весільний хліб. У різних околицях України він виглядав різно, але завжди прикраси на ньому вказували на злуку двох родів, початок нового життя, щастя та багатство. І так бували на короваях пташки з тіста (знак власного гніздечка), "баранячі роги" та "шишки" (багатство й плідність) чи зелена галузка "гильце", знак "дерева життя", прикрашена різнобарвними стрічками.
Наші часи й обставини дуже інші. Але зі старовинних звичаїв треба вибирати ті, що їх пам'ятають старші люди з наших родинних околиць та обрядовість і ритуали, що їх можливо сьогодні проводити.
Початком весільної церемонії було сватання. Воно було після того, як молодята самі добровільно згодилися одружитися. Сватання завжди виглядало так, що два поважні старші господарі, свати або старости, йшли з хлопцем до дому батьків дівчини та просили їх про дозвіл на одруження. При цьому, одначе, питали й саму дівчину, чи вона згідна. Свати виголошували довгі й поетичні промови, порівнюючи молодого до князенка, а себе до ловців, які шукають прекрасної куниці. На випадок згоди, старости з батьками обмінюються хлібом і молода припинає хлопцеві до пояса вишиту хустку, а старостів пов'язує рушниками. Якщо треба відмовляти, то замість прикрих слів, батько частує сватів чаркою горілки.
Цей обряд можна при добрій волі й відповідному наставленні проводити при нагоді заручин. Але найважливіша його суть у тому, що весілля — не лиш справа молодят, але й їх родин та громади (старости). Добрий добір по-друж був важливий для всього роду, чи навіть села. Навпаки, як це є тепер у сьогоднішньому світі, де молоді невтомно підкреслюють, що "це наше життя й нікому до нього мішатися". А власне в обставинах діяспори так до болю важливо, щоб одружувалися українці з українками, бо це найкраще забезпечення збереження українства у вільному світі. Мішані подружжя, хоч є погляд їх захвалювати, все ж таки вони відводять від українських Церков та від українства взагалі значну частину нашої молоді, та навіть і при найкращій волі батьків дуже утруднюють виховання їх дітей на українців. Тому в наших обставинах добір молодят-українців є не лиш завданням сватів у рішальну хвилину, але послідовною дбайливістю батьків, вже від колиски дбати про національне виховання своїх дітей.
Після сватання йдуть традиційні "обзорини" та познайомлення батьків молодят і договорення про всі подробиці весілля. Крім сватання відбуваються опісля ще й "заручини". Вони є майже повторенням сватання, тільки ж молоді засідають святочно за столом на покутті (заводить їх туди староста, держачи середину рушника, кінців якого тримаються молодята), а батьки благословлять їх.
Нашій традиції чужий обряд дарування перед весіллям, дуже поширений в англо-саксонсьній культурі "шауер". У нас молодят обдаровують, але аж при весільному столі, це називають "перепивання до молодої". В подяку за дарунок гість дістає чарку горілки та шматок коровая або булочку в формі пташка, "перепієць".
Наші традиційні святкування перед весіллям це вінко-плетини, або дівич-вечір, одначе без обдаровування. На ньому молода прощається зі своїми подругами, бо відтепер буде їх розділювати велика суспільна різниця. Дівчата ж плетуть молодій та молодому вінки (хіба що в церкві вживають при вінчанні металеві корони, тоді плетуть лиш один вінок для молодої). Й співають відповідні пісні, як і впродовж цілого весілля.
До весільних приготувань належить теж печення короваю. Печуть його поважні жінки-коровайниці з відповідними обрядами та піснями. Кожна приносить потроху муки на коровай, що знов вказує на весілля — як спільну справу роду чи громади. Печення коровая, як і вінкоплетини, пов'язане з гостиною, прийняттям.
Запросини на весілля відбувалися колись особисто: молода в повному наряді ходила з дружками по селі та запрошувала кожного, кланяючись низько. Сьогодні такі обрядові запросини можна влаштувати хіба у найближчому сусідстві. Залишається звичний тепер спосіб запрошення друкованими повідомленнями. Та карточка-запрошення повинна бути в українському стилі, виконана з добрим смаком, без переладувань, з традиційними весільними знаками, як коровай, рушник, пара голубів, китиця польових квіток тощо.
Одяг молодят та їх почоту — справа немаловажна. Наше неукраїнське довкілля має щодо цього точні приписи, але ніхто не заборонить нам одягнутися саме на цю святкову хвилину з підкресленням нашого українства. Сукні молодої та дружок можуть бути прикрашені вишивкою, але скромно та естетично. На Полтавщині навіть знають білу вишивку, що підходить до білого одягу молодої. Між іншим роблять не раз і так, що до вінчання молода та дружки йдуть у модерних сукнях, а на весілля вбирають стильові народні одяги.
Можна теж вжити справді історичних одягів. Та тут треба пам'ятати, що мусить їх проектувати хтось, хто справді розуміється на цьому ділі. Також треба звернути увагу, що чоловіки не так радо передягаються в незвичні убори, як жінки, а проте вбрання молодого й дружбів мусить підходити до жіночих одягів.
Весілля починається в домі молодої. Нема в нас пересудів, які забороняли б молодим бачити одне одного перед вінчанням. Також батько не веде молодої до вівтаря, а тільки обоє молодят веде вже з притвору священик і тільки їх, не батьків, питає, чи бажають одружитися.
Перед виходом до церкви батьки сідають рядком, тримаючи на колінах бохонці хліба та благословлять стоячих навколішки молодят іконами Христа та Богородиці. Ці ікони, "батьківське благословення" займають опісля почесне місце в домі молодят.
До благословення може теж бути долучений обряд "посаду". Молоду саджають на скрині з її приданим, підстелюючи подушку. Молодий (чи часом батько або староста) розплітають їй косу, що остається розплетена на весь час весілля, та накладає вінок. У вінку повинен бути обов'язково барвінок, зелений або позолочуваний. Після розплетення коси молода кланяється кожному членові родини та дякує, що її виховали та доглядали.
До церкви молодята їдуть окремими возами (в наших обставинах, очевидно, автами) молодий з жінками, молода з чоловіками з родини. А повертаються вже разом.
Дуже гарний звичай у церкві — що молоді стоять перед престолом на білому вишитому рушнику. При виході з церкви друзі та подруги обсипують молодят вівсом чи пшеницею; ніколи чужим нам рижем. Але значення одно: це насіння майбутнього щастя.
Дуже важко вкласти у кількагодинну весільну гостину, звичайно у винаймленій залі, всі весільні обряди, які відбувалися напереміну в хатах молодого й молодої. Туди входить "викуп", що його платить молодий родині молодої, щоб впустили його до її хати, перевезення приданого до хати молодого та введення молодої в його хату і багато ще інших звичаїв.
Із них усіх на сьогодні дуже важливе, щоб батьки зустрінули молодих на порозі весільної залі, як велить звичай, хлібом та сіллю.
Коровая не крають молоді, тільки староста. Він і роздає по кусочку всім членам родини, викликаючи та вихваляючи до цього кожного зокрема.
Про дарування молодим, "перепивання", ми вже згадували.
Окремий і важливий обряд, це скинення вінка молодій та пов'язання її голови білою хусткою. Пов'язує молоду мати, а під хустку може ще дати очіпок, який надає зав'язаній хустці бажану форму. Хустка й очіпок — це знак, що молода стає жінкою.
З нагоди весілля, як і всіх інших родинних свят, добре й гарно складати датки на різні народні та добродійні цілі.


ПОХОРОНИ

Смерть члена роду була теж важливою подією. Знаємо зі старовинних розкопок, що від сивої давнини наші предки вірили у життя поза могилою та відповідно до цих вірувань влаштовували похорони й поховання. Про вірування нашого народу, ніби покійники живуть близько живих та приходять до них в означені часи, ми вже згадували. Як у нас споминали та "гостили" предків при різних нагодах, про це ми теж говорили.
Місцеві приписи та зарядження погребника не дають змоги вводити в життя наші звичаї. Все ж таки по змозі, вмираючому треба дати в руку засвічену свічку, свячену на Стрітення. До домовини, було б гарно, покласти, свячене на Успення, зілля, галузку свяченої у Вербну неділю лози, а дітям обов'язково яблучко. Гарно теж дати вишивану подушку під голову, а при замиканні домовини накрити очі вишиваним рушником, на взір козацької китайки.
Після панахиди, чи то в час похорону, коли ховають якогось визначного громадського діяча, співають нераз "Заповіт" Тараса Шевченка. Колишнім воякам українських армій співають над могилою стрілецьку пісню Богдана і Лева Лепких "Видиш, брате мій" ("Журавлі").
Тризна, або похоронна гостина, це дуже давній наш звичай. Колись вірили, що душа не знатиме спокою, якщо не справлять їй тризни. Тепер це звичайна гостина, якою, родина покійного віддячується гостям за участь у похоронах. Обов'язкова страва на тризні — це коливо, кутя, але ж без маку, бо мак означає життя.
Це новий, але дуже гарний звичай, влаштовувати під час тризни збірку на різні народні та добродійні цілі. Це сучасний спосіб затримування давнього звичаю, коли то в пам'ять померлих гостили убогих та подорожніх.
Народний звичай велить поминати покійних зокрема Богослужбами на третій, дев'ятий та сороковий день після смерти. Це згідне з народними віруваннями про долю душі після смерти, та про дні, коли вона найбільше потребує молитви. Одначе Церква нічого проти поминок саме у ці дні не має. В сороковий день на тетраподі під час Богослужби повинно стояти п'ять хлібів та п'ять різних родів овочів, що їх опісля жертвують священикові. Це, мабуть, у пам'ятку чудесного розмноження п'яти хлібів Ісусом Христом. Дуже важливі теж поминки в перші роковини смерти. На сході України при цій нагоді, крім Богослужби, "ставили обід", тобто влаштовували гостину на зразок тризни. У давнину це знов було добродійне годування убогих та подорожніх, форма милостині в пам'ять покійного.
Кожну дальшу річницю смерти відзначується теж Богослужбами та добродійними датками. Добре розвинений культ померлих, пам'ять про предків, є ознакою високої культури.


ІМЕНИНИ

Дуже багато причиняється до закріплення родинних чуттєвих зв'язків вшановування в означені дні в році поодиноких членів родини. Наше неукраїнське середовище звичайно відзначає у стандартний спосіб дні народження кожної особи. Ми ж, згідно християнської традиції, повинні радше вшановувати дні святих, що їх імена носимо, отже іменини. Кожний календар скаже нам, коли чиї іменини припадають.
Іменини — це не лиш пошанування іменинника, але й свято його патрона. Кожний святий заслужив собі на вінець небесної слави якимись визначними прикметами характеру й вчинками, і хто носить їх ім'я, повинен їх наслідувати. Це варто пригадувати іменинникам, а особливо батькам, коли їх діти ще малі.
Звичайно, що найкраще починати святкування іменин і для іменинника й для зібраної його родини — участю у Богослуженні, відправленому в його наміренні.
Іменини старших: батьків, дідів, чи інших старших родичів, це чудова нагода вказати дітям на пошану до старших та обов'язок вдячности супроти них. Дарунки від дітей, виготовлені власноручно, чи то придбані за самостійно заощаджені гроші, напевно будуть найкращим виявом вдяки батькам і опікунам за їх любов та труди. Не треба теж забувати про виголошені гарною українською мовою привіти-побажання, чи листи з бажанням тим іменинникам, що живуть далеко. Це одна з багатьох нагод показати дітям, що знання української мови в їх житті необхідне.
Знову ж іменини дітей кожного віку, це нагода батькам та старшим спрямувати зацікавлення дитини в належному напрямі, відповідними дарунками, чи це буде українська книжка, чи заплачена мандрівка в українському товаристві, чи спортовий виряд — все це повинно дати не лиш волю забаганкам дитини, але й допомогти її ростові й розвиткові.
А іменинова забава — це нагода батькам допомогти дитині входити в товариство українських дітей, а опісля в гурти молоді, що, як ми вже згадували, веде до знайдення собі товариша життя у тому ж товаристві. А нам відомо, наскільки це важливе.
Ще слід згадати, що іменинника вітають нашим традиційним "Многая літа", а ніколи чужими, хоч би навіть перекладеними на українську мову.
Є ще одні "загальні" іменини, які прийнялися в нас може і під чужим впливом, але з уваги на свою велику виховну вартість здобули собі повні права в наших традиціях: це День Матері, друга неділя місяця травня. Наша Дитяча й молодеча преса, організації та школи притримуються того звичаю. Концерти з нагоди Дня Матері, виконування за неї в її день всієї домашньої роботи та багато інших способів для вигадливих, вдячних дітей — це ті традиції, що творяться на наших очах і певно колись перенесуться й в Україну, туди, де цього святкування не знають.


ЩОДЕННИЙ ПОБУТ

Не лиш свята, але й будні нашого народу були позначені великою достойністю та пошаною до всіх і всього, що його слід шанувати. Попри всі недостатки наших селян, відома й замітна чистота й охайність їх хат та краса їх навіть скромної обстановки. Приміщування святих образів на почесному місці в хаті, на покутті та прикрашування їх рушниками, квітами, "голубами", відразу вказувало на глибоку побожність господарів.
Хто входив у хату, в першу чергу "покланявся святим образам". Та й привіти поміж людьми, при зустрічі і відході, були врочисті та повні пошани до людей: "Гість в дім — Бог в дім! Милости просимо — сідайте! Не погордіть нашим хлібом-сіллю!" — "Ідіть з Богом та нас не забувайте!" А на дорозі здоровилося кожного, навіть чужого, прохожого привітом: "Слава Ісусу Христу", з відповіддю "Слава на віки". Коли ж зустрічали кого при роботі, особливо при жнивах, привіт був: "Дай Боже щастя", з відповіддю "Дай Боже і вам". Споживання кожної щоденної їжі при родинному столі було започатковане цілим обрядом запросин, бажання "смачного" і закінчене подякою Богові й господині. Всі ці звичаї вказували на високу культуру нашого народу, а через те й високий рівень його міжлюдських взаємин. Ніщо не зможе нас зберегти краще, ніж плекання цих гарних, сповнених символіки звичаїв у наших родинах та товариських колах і їх дбайливе передавання наступним поколінням.
Маємо свідчення, що навіть наші в'язні в совєтських концентраційних таборах притримувалися відкрито наших народних звичаїв і цим збуджували подив та пошану своїх співв'язнів.
Знаємо теж, що в Україні сьогоднішні свідомі українці, звичайно люди високоосвічені, не зважаючи на переслідування, плекають наші старовинні звичаї. Відома світлина спільної коляди чільних представників наших дисидентів. Леопольд Ященко зі своїм хором "Гомін" старався увести в життя обрядові пісні, українські святкування і звичаї. Це видалося "небезпечним" владі і... хор розв'язали. Щораз частіші бувають спонтанні святкування старих народних свят, Коляди, Купала тощо. А що віри в Бога, найприкметнішої нашому народові, ніхто й ніяк убити не зможе, на це маємо подостатком доказів, згадуючи хоч би творчість таких визначних наших письменників, ян Олесь Бердник, Ігор Калинець, Микола Руденко, які народилися й виховалися в большевицькому режимі.
Стародавні українські звичаї настільки гарні, змістовні й надто дорогі нам, щоб могли заникнути. Щораз нові покоління перебирають їх за свої і, практикуючи їх, продовжують і розвивають найкращі традиції нашого народу. Мистці черпають із них надхнення, а діти вчаться поважати й подивляти в них скарби духа свого народу.
Небезпека тільки в тому, що ми можемо втратити зв'язок із цим джерелом нашої духовости. Тому й про це мова, пригадка, щоб цього не сталося. Особливо жінка-мати в родині покликана зберігати все духовне добро, яке передали нам наші предки. Тим нашим Матерям, що свідомі свого великого обов'язку, присвячую цю скромну працю.

УКРАЇНСЬКІ РУШНИКИ

На землях України вишивання є старовинною галуззю народної творчости. Перші вишивки — це амулети — символи весни і сонця, захистники від нечистої сили.
Ці вишивані символи мали ритуальне й побутове призначення. До наших часів збереглося й найбільше було знане ритуальне використовування рушників. Рушники були необхідним складником наших традицій, від народження аж до смерти — похорону кожної людини. Прикрашувано їх своєрідним орнаментом, пов'язаним з культом сонця, місяця і зір.
У стародавніх пам'ятках, як мотив на рушниках, виступає рослинний орнамент у виді дерева, або галузки так зване "Дерево життя". Крім того дерева, стрічається стилізоване зображення жінки матері з піднесеними вгору руками у супроводі павичів. Це зображення богині землі "Берегині". Ці рушники звичайно обведені хвилястою — безпереривною галузкою, що є символом тяглости життя, її називають "каймою" або "габою".
На більшості рушників стрічаємо взори, створені з трикутників, ромбів, квадратів, як також із стилізованих птахів, звірів та людських постатей.
Кольори й розміщення мотивів на рушниках залежать від того, з яких околиць України вони походять.
Рушники можуть бути ткані або вишивані. Ними прикрашують хату, а при будові хат пов'язували рушниками будівничих. Нутро хати прикрашували т. зв. кілковими рушниками. Рушниками обводили ікони на покутті та звали їх "наобразними", або вішали над дверима, як охорону проти злої сили, гостей вітали хлібом і сіллю на рушнику. При народженні дитини породілля тримала рушник у руках, а при хрищенню білий рушник вишитий білим — т. зв. — "крижмо" уживається ще й дотепер. Хто немає рушника, вживає біле полотно.
На похоронах рушник мав своє призначення. На знак жалоби на воротах чи при вході до хати вішали рушник. Лице померлого прикривали рушником, а домовину спускали до гробу на рушниках.
Найбільший ужиток рушника у весільних обрядах: на знак заручин перев'язують сватів рушниками, батьки благословять перед шлюбом іконою, а молоді стають навколішки на рушнику. З притвору церкви священик провадить молодих перед тетрапод, а під час присяги молодята стоять навколішки на рушнику. По присязі священик зв'язує молодим руки рушником і обводить їх тричі кругом тетрапода, також по виході з церкви й вході у хату, батьки вітають молоду пару хлібом і сіллю, та по простеленім рушнику провадять їх на почесне місце при столі. Ніхто, крім молодих, не може станути на цей рушник. Дружби приносять коровай обведений рушником і ставлять його на столі перед молодими. Рушники на весілля вишивала молода а помагали їй дружки.
Рушниками вузькими й довгими т. зв. "намітками", чи "перемітками" сарші жінки обв'язували голови, йдучи до церкви. їх рушники мали прикраси лишень на кінцях, які звисали на плечах.
Рушники були ткані з льону або конопель, а ширина та довжина їхня була залежна від призначення. Рушники були широкі від 25 сантиметрів до 50 см., а довгі від 1,1/2 метра до 4 метрів.

Орнаментика рушників Центральних земель України, головно Лівобережжя, складалася і рослинних елементів — згеометризованих квітів.

На Полтавщині — по обох кінцях рушника була гілка з квітами і листям, а цілий рушник був обведений краями "каймою". Вишивали рушники рушниковими швами малинованими нитками, або біленими, чи й небіленими нитками технікою настилювання й вирізування, а контури обводили червоними нитками, швом поза голку. Цей спосіб вишивання надавав взорові легкости — ажурности.

Київщина має вишивку на рушниках густо виповненим взором. Стилізовані грона винограду скомпоновані з трикутників або ромбів, чи квадратів. Над квітами, або по обох боках вазона, вишивали птахів — як голубів або курочок. Вишивали червоною або синьою ниткою.

Харківські і чернигівські рушники крім рослинних, мають взори укладені з геометричних елементів. Типовою є восьмираменна квітка з квадратовою серединою. Стрічається жіночу постать з піднесеними догори руками з павичами по обох боках. Краска ниток — червона з малою домішкою синьої .

Східне Поділля має смугасті вишивки по обох кінцях рушника. Мотиви їх у більшості геометричні, також трапляються зображення тварин, як коней, баранів, а часами є й людські постаті. Взори укладені 2-3 смугами. Техніка вишивання: низь або хрестики, а у північній частині занизуваний; краска червона й синя.

На Волині й Поліссі взори згеометризовані рослинні зі смугами на кінцях рушника — виконаних технікою "занизування" червоною краскою з малою домішкою чорного.

Львівщина має рушники прикрашені на кінцях, а орнаменти — це згеометризовані квіти, укладені трьома, або більше, пасмами-смугами, найширша звичайно по середині. Краска вишивок червоно-чорна, з малим додатком синьої або жовтої.
Яворівський район Львівщини має своєрідні взори, виконані так зв. яворівською гладдю, різнокольоровими нитками з перевагою червоної. Це рід рушників т. зв. "пе-ремітки", що їх убирають на голову заміжні жінки. Інші обрядові рушники мають червоно-чорний кольорит.

Стародавні гуцульські, закарпатські — переважно ткані, а взори йшли поперечними смугами по цілому рушникові. Новіші рушники мають вишивку хрестиками або низинкою, взори взяті з рукавів жіночих сорочок.

Покутські та буковинські рушники подібні до сусідських подільських і гуцульських. Взори різнокольорові з одним домінуючим кольором — чорним або червоним.

Призначення рушників у всіх районах України однакове — ритуально звичаєве.

Конспект заняття з патріотичного виховання :

"Любіть, шануйте традиції" для дітей старшого дошкільного віку

Програмовий зміст:

Закріпити знання дітей про вінок - народний символ  України, про символічне значення кольорів стрічок. Удосконалювати вміння чітко і виразно розповідати вірші, співати пісні,  зв’язно, логічно, граматично правильно виражати свої думки, грати в українські народні ігри.

Розвивати мовлення, пам'ять, мислення. Вправляти  в умінні діяти творчо і злагоджено під час театралізованої діяльності.

Виховувати почуття любові до рідної землі, рідної мови, до свого народу та його традицій,  почуття гордості за свою Батьківщину.

Попередня робота:

Розучення:

·       українських народних ігор, загадок, лічилок;

·        віршів А.Бакалдіна «Гостям»; С.Маршака «Лютий», «Червень», «Березень»; Т.Коломієць - «Січень», «Листопад»; В.Мордань «Грудень»; М.Стельмаха  «Квітень»,  М.Познанської «Травень»; Г.Костів-Гуски «Липень», «Вересень», ; В.Крищенка «Жовтень»; Л.Пшеничної «Червень»;

·        пісні «Україночка мала».

Матеріал: віночок, стрічки, відерце, мішок, посібник «Сонечко» зі стрічок,

лялька – «Старик-роковик», птахи з паперу на паличках, хліб-сіль, рушник, брязкальця, фонограми пісень,

Словникова робота: жовтогарячий, косичиться, димар, манівці, запорошинка

Хід заняття:

Вихователь:

-        Певно, знає з вас усяк, хто бував  у полі,

Що червоний гарний мак там росте на волі.

Й на городах, на грядках, і в малих садочках

Червоніє квітка та, гарна на віночки.

К. Перелісна

-        Подивіться,  який гарний в мене вінок!

Це дівочий святковий головний убір. Його  вдягали на всі свята. Їх плели з живих або штучних квітів і прикрашали кольоровими стрічками. То давайте і ми прикрасимо наш віночок.

Вихователь:

-         Першою по середині завжди прив’язують  світло-коричневу стрічку.

Дитина:

-          Символ землі-матінки.

Вихователь:

Зліва й справа від неї – дві жовті.

Дитина:

-         Символ сонця.

Вихователь:

-        За ними ідуть з різних сторін зелено світла і зелено темна.

Дитина:

-         Символ живої природи, краси і юності.

Вихователь:

-        Потім синя і блакитна

Дитина:

-        Небо і вода.

Вихователь:

-         Жовтогаряча стрічка.

Дитина:

-        Хліб.

Вихователь:

- З другого боку  фіолетова

Дитина:

- Розум.

Вихователь:

-          Нарешті, - малинова

Дитина:

-          Символ щирості

Вихователь:

-        Рожева стрічка.

Дитина:

-         Багатство і достаток.

Вихователь:

-         По краях вінка в’язали білі стрічки

Дитина:

-         Символ чистоти.

Вихователь:

-        А що нагадують  нам стрічки?

Діти ( веселку, промінці)

Вихователь:

-        Ви знаєте чотири пори року. А чи можуть наші стрічки на віночку відобразити  кожну пару року?

-        Весна. Якими кольорами зустрічає нас?

Діти (зелені і рожеві кольори)

Вихователь:

-        Ще в давнину з весни починався новий рік тому, що вся природа пробуджується , оживає.

Діти:

Сонечку , сонечку,

Уставай!

Яру весну - дівоньку

Розбуджай!

Хай встає, косичиться

У кіски,

Розливає росоньку

На квітки!

Вихователь:

-        Пропоную пограти  в гру « Хто швидше заплете віночок»

(Діти стають у дві колонки і плетуть віночок під мелодію).

-        А до віночка потрібні стрічки…

Вправа на кординацію рухів «Заплетемо сонечку косички»

(звучить мелодія)

Вихователь:

-        Ми з вами знаємо цікаву весняну народну гру «Настечка».

-        Виберемо Настечку за допомогою лічилки:

Йшла зозуля біля саду,

Наступила на розсаду.

І сказала: « Ку-ку-мак,

Вибирай один кулак».

-        Отже, починаємо гру « Настечка».

Вербовая дощечка, дощечка,

Ходить по ній Настечка, Настечка.

-        Де ж ти, Настю, бувала, бувала,

Як діброва палала, палала ?

-        Відром воду носила, носила,

Та й діброву гасила, гасила.

Ой займу я овечки, овечки.

На здогоню  дівочки, дівочки.

Ви дівочки, сестрички, сестрички,

Займіть мої овечки, овечки.

-        Наступна пора року літо. Якими кольорами нас воно зустрічає?

(Діти називають кольори: жовтий, червоний, зелений )

-        Влітку всім дітям подобається відпочивати, а особливо у бабусь.

Діти промовляють закличку:

Вийди , вийди сонечко

На дідове полечко,

На бабине  зіллячко,

На наше подвір’ячко.

Вихователь:

-        Пропоную вам пограти в народну гру « Ладки- ладусі» (діти стають в коло)

Ладки- ладусі

Де були? В бабусі.

А що їли? Кашку

А що пили? Бражку.

А з чим кашка? Із медом і солодким молочком.

А де брали медок?

Діставали у бджілок

У саду зеленому

Під рясними кленами

Під ялинами під малинами

Де ягоди розсипані.

А що на закуску?

Хліб та капуста

Полетіли, полетіли.

На голівоньку сіли.

-        Відгадайте загадку про яку пору року йдеться?

Загадка

По діброві манівцями

Ходить тітка з олівцями

І фарбує в жовтий колір

Клени, липи і тополі. (Осінь)

А які вона приносить кольори? (червоний, жовтий, коричневий)

Вірно. Пограймо  в народну гру «Квочка» (діти стають у дві колонки, одна дитина - квочка)

-        Ходила квочка

Коло кілочка.

-        Водила, водила

Курченят

-        Оце вам дітки

Калини квітки

Мені одна

Та золота!

(«Квочка» кличе діточок, хто прибіжить останній, той стає «квочкою»).

Вихователь:

-        А за осінню приходить зима, і які ж приносить нам кольори?

(Діти:  білі, сині.)

-        Всі разом  промовляють закличку:

Дідку, дідку,

Полізь на драбинку

Та вийми запорошинку.

-        Пограймо в народну гру « Іде, іде, іде дід»

(діти стають в дві колони – між ними «Дід» з мішком)

Діти:

Іде, іде дід, дід,

Несе, несе міх, міх.

От такий дідище,

От такий страшище.

Дід:

Як розкрию міх ,міх.

Поморожу всіх , всіх.

Діти:

А ми не боїмося!

(«Дід» наздоганяє, кого торкнув мішком - той стає на його місце)

Вихователь:

-             А ще діти давно любили гратися іграшками, які робили своїми руками. Слухали розповіді, казки.

І до нас завітав на гостини «Старик – роковик»

( Діти сідають на галявині біля театральної ширми)

(Вихователь бере лялькового «Старика –роковика» і розповідає:

-     Вийшов Старик – роковик. Став він махати рукавом і випускати птахів. Кожен птах мав своє ім’я. Махнув Старик – роковик рукавом і вилетіло три птахи.

Повіяло холодом, морозом.

(Діти за ширмою показують трьох птахів)

Грудень

Сніг лягає всюди

Білим полотном.

Морозенко – Грудень

Бродить над Дніпром.

В.Мордань

Січень

Січень – ткач полотна білі

Тче, щоб землю одягти.

Стелить з пуху заметілі,

Щоб посіви зберегти.

Одягає шати срібні

Кожній липі і дубку,

Пританцьовуючи дрібно

Од морозу на льодку.

Т.Коломієць.

Лютий

Виє вітер в димарі

Як настане лютий,

Сніг навколо і вгорі,

Що й не позирнути.

С. Маршак.

Вихователь:

-  Махнув Старик- роковик удруге – вилетіла друга трійка.

Сніг почав танути, на полях закрасувалися квіти.

(Діти показують трьох птахів)

Березень

В березні ясні дні

Тане крига на вікні

Зайчик бігає по парті

І по карті на стіні

С. Маршак

Квітень

Зацвіли усі діброви,

І долини, і луги,

І річки синіють знову

І не входять в береги

М. Стельмах

Травень

В зелені трави

Одяглись луги,

В садах розквітли

Яблуні та вишні,

Це травень завітав у

Рідний край.

М. Познанська.

Вихователь:

- Махнув Старик – роковик втретє – вилетіла третя трійка.

Спека така стала, аж дихати важко.

(Діти показують птахів)

Червень

У червні дні такі ясні

В саду щебечуть птиці.

А на кульбабу лиш дихнути -

Відразу розлетиться.

С . Маршак.

Липень

Літує липень,

Липень молодий.

Солодкий день.

Кругленький, як горіх.

Квітує липа.

На її меди

Злетіли бджоли з

Вуликів усіх.

Г. Костів – Гуска.

Серпень

А русявочубий

Рум’яний Серпень

Яблук приніс медових ,

Аж губи терпли.

Л. Пшенична.

Вихователь:

- Махнув Старик – роковик четвертий раз і вилетіло ще троє птахів. Подув холодний вітер, пішов дощ, лягли тумани.

(Діти показують птахів)

Вересень.

Багрянцем вересень вночі

Верхи позначив кленів

І в’язку золотих ключів

Сховав собі в кишеню.

Г. Костів – Гуска.

Жовтень

В саду жовтневий падолист

І сонця посмішка остання .

Звіряє осінь власний хист.

До золотого малювання.

В.Крищенко

Листопад.

А славний місяць листопад

Все листя обтрусив підряд,

Замів стежини чисто .

Прикрасив кожне місто.

Л. Коломієць.

Вихователь:

Птахи були ці незвичайні, вони приносили  радість і добро в оселі.

Отже, Старик-роковик  збирається в подорож в інші дитячі садки, щоб розповісти свої казки і оповідання.

Діти! Подаруймо йому на згадку про нас  наші стрічки  і улюблену пісеньку «Україночка» (двоє дітей виконує пісню, інші- танцюють)

Вихователь:

Щоб жити, не цураючись свого родоводу, треба знати звичаї, традиції народу: за давньою традицією,  український  народ завжди зустрічає дорогих гостей з хлібом і сіллю на українському вишитому рушникові.

Дитина бере рушник з хлібом і сіллю, розповідає вірш:

Якщо хочемо зустріти

Гостя щиро і привітно,

Щоб він шану спостеріг

І добром віддячить міг

Гостя ми того стрічаємо,

Круглим, пишним короваєм.

З рушником беремо таріль,

Коровай кладемо і сіль,

Шанобливо хліб підносимо

І, вклонившись, щиро просимо:

Любий гостю наш, приймай

Дружби символ - коровай!

Вихователь: Старик –роковик   передав  слова - послання від нашої любої неньки України для дітей і дорослих. Послухайте ці щирі материнські слова  і відчуйте  їх всім своїм серцем  і душею…

(звучить запис «Слова-послання»)

«МАМИНА СВІТЛИЦЯ»

Мета: Познайомити дітей з традиційним житлом в Україні - хатою. Дати поняття про хатні символи так обереги, українські народні традиції, звичаї, життєві правила. Розвивати в дітей поняття краси. Виховувати любов до рідної краю, до батьківської оселі, повагу та інтерес до народних звичаїв і традицій.

Матеріал: Святкова прикрашена світлиця. На стінах вишиті рушники, серветки, предмети одягу, розмальована піч , мисник з посудом, ікона, прикрашена рушником, гілки верби, свічки (громнична, страсна), віночок з квітів.

Хід заняття:

( Мама і син пораються в світлиці, звучить музика.)

Мама: Синочку , оце вже ми і впорались , підготовили все для гостей. ( Одягає сина в святковий одяг і говорить : « Ти сьогодні іменник, і до столу святковим підходити треба , а то було б соромно перед гостями».)

Вихователь із зверненням до дітей : Зібралися ми сьогодні в гості до іменинника. У цій світлиці я надіюся, що ви відчуєте, що хата – вірна супутниця людина від її народження до останніх днів життя.

( Діти заходять у світлицю і вітаються.)

Господиня: Добрий день, малята !

Прошу ласкаво заходьте до хати.

Прошу всіх навколо мене ставати –

Буду вас свяченою водичкою поливати,

Скроплю усіх святою водою,

Щоб стрічалися лише з радістю, а не з бідою!

Ні ручки, ні ніжки щоб вас не боліли .

І на голівки щоб ніколи не хворіли!

Ця водичка, що на сонці іскриться,

Із старовинної криниці.

(Кропить свяченою водою.)

Вихователь: У цій світлиці малята, завжди панує мир і злагода. Господиня завжди привітна, добра, ласкава і завжди рада гостям. А щоб хата була веселою, багатою, щоб все в ній велося, то існував такий народний звичай: на тому місці, де мала стояти нова хата , ввечері напередодні будівельних робіт господар розкладав спеціально на чотирьох забитих кілках великі хлібини; якщо протягом ночі одна з них зникне, тут можна будувати житло, якщо ні – значить, не буде вестися, обсідатимуть злидні.

Традиційну оселю на Україні важко уявити без рушників. Вишиті знаки – символи є пам’яткою про рідний дім, батьківську хату.

Кожна лінія чи звиток у вишиванці щось означали. Хвиляста – воду, трикутники – гори, дві схрещені лінії – блискавки, ромб – сонце . Птахи – настання весни , врожай, багатство.

Рушник є символом людського щастя.

А подивіться, де висять рушники. Над вікнами, над дверима, на покуті – це обереги від усього злого, що може зайти в дім .

У кожній кімнаті у наших оселях на центральних стінах вивішують ікони, або образи, прикрашають вишитими рушниками.

Що зображено на цьому образочку ?

До образа ми молимося. Може , хтось із вас знає молитву?

Під образом є гілочки верби. Ці гілочки освячені . Освячена верба – охорона від нечистої сили. Цією вербою виганяють уперше худобу на пасовище, а решту залишають на щастя.

А ще на столику під образами господиня тримає громничну, або стрітенську , свічку, тому що її освячували на Стрітення. Їх запалювали, ставили перед образами, коли була страшна погода: буря, грім, блискавка. Цю свічку зберігають від усього злого – особливо від стихій. Страсну свічку запалюють і засвічують під час стихійного лиха .

А ще ми бачимо, що у світлиці є стіл . « Хай буде щедрий наш стіл», - кажуть, бажаючи достатку в домі. За столом відбуваються всі обряди сімейного та календарного циклу. Стіл застелений чистим білим вишитим обрусом. А обрус ще як називають?

Скатертина.

В народі існують такі прислів’я : « Тримай хату у віночку, а рушники на кілочку», « Господиню видно з порога».

Ми так захопилися нашою оселею, що забули, що ми прийшли привітати Володю з іменинами.

Діти: Із святом вітаємо іменинника.

Діти виконують гру на музичних інструментах.

Мама: ( Підносить синові сорочку);

Я синові вишиванку

Білу подарую,

Синю стежечку від неба

В квітах подарую.

Вихователь: Споконвіку люди свято шанували одяг а особливо вишиту сорочку. Вона захищає людину від негоди і ворожих сил. Розкажу вам легенду.

Давно це було. Може , тисячу років, а може , й більше. І було це в нашому краї. Народила мати сина. Лише навчився ходити, а мати почала йому шити сорочку - оберіг. Не один рік, не два шилася сорочка. Мала вона вберегти дитину від меча гострого, від стріли ворожої, бо в нашім краї війн тоді більш було, ніж мирного життя. Тому вибирала мати найміцніші конопляні волокна. Пряла місячними ночами, тому нитки були срібними, блискучими. Полотно з таких ниток було легке, але міцніше.

Шила поволі. Бо за кожним стібком – слова, думки і благання: « Хай буде син мій твердого розуму. Хай сила його буде непереможною. Щоб серце його було повне великої любові до людей. Як буде воїном, хай волю і славу принесе землі своїй».

Усе більше думок, усе більше стрибків. І не одну сльозу зронила мати на синову сорочку. Минуло 16 років. Дошила мати сорочку. Пішла з нею до цілющого джерела. Покропила її джерельною водою, вернулася додому і заховала у скриню на саме дно.

Раділа мати своєму щастю, тільки іноді страх закрадався у душу, коли згадувала про сорочку в скрині.

І от знову запалали хати, засвистіли ворожі стріли, зачувся плач у кожній оселі. Збирала мати сина на війну . Лук і стріли, коня син вибирав сам.

Мати витягла зі скрині сорочку. Одягнув син сорочку і почув в собі силу багатирську. Попрощався з матір’ю , сів на коня і поїхав. Не плакала мати, бо виплакала всі сльози , шиючи синові сорочку.

Битва повинна була розпочатися зранку, після сходу сонця. Зійшлися два війська, дві грізні сили. Як тільки зійшло сонце , побачили вороги незвичайного воїна, сорочка його виблискувала таким світлом, що сліпило ворогам очі. То мамині сльози стали такими блискучими. Не могли вороги зрушити з місця – заніміли всі з дива. І чулася в багатиреві така сила, що випадали з ворожих рук луки і стріли.

Битва не відбулася. Перемога прийшла без смерті і крові.

Ми знаємо, що , ідучи до іменинника , дарують йому щось пам’ятне . Хто першим привітає…

( Підносить дівчинка квітку, сплетену з вербових гілочок.)

Дівчинка: Дарую оберіг тобі

І прошу пам’ятати :

Ця квітка від надр землі,

Де бє водиця – мати .

Як хочеш мудрим ти зрости,

Науку маєш звати:

Цю квітку можна із лози

На свято дарувати.

Дитина : Це дарунок дорогий,

А для дому він святий.

Дитина підносить свої дарунки – обереги:

Ось тобі ключик –

Не треба й замка:

Він вхід відкриває

До наших думок.

Будеш з любистком

Ось цим берегти –

Матимеш друзів

Багато ще ти .

Дівчинка дарує миску: А я тобі дарую миску. Це теж незвичайна річ. Мій дідусь – маляр. Ось ці квіти, що на ній намальовані, оберігають дітей від усього злого. Дивись: це волошки, щоб тебе не злякали мавки, а це чорнобривці, щоб ріс красивим і сином добрим, а ось вушка хмелю із шишками, щоб волосся твоє було пишним, щоб ти був добрим господарем і мав міцне здоров я. Як буде тобі колись сумно, постав перед собою мисочку, налий у неї водиці і скажи: « Я не сумний, а радісний, то хмаринка сумна на небі блука, але квіточка діє – тугу розвіває». Бережи її як оберіг, і вона заступатиме тобі лихо .

Хлопчик : А я вишиванку

Білу подарую,

Синю стежечку від неба

В квітах намалюю.

Хлопчик іменинник:

( Прикладає до грудей, ніби приміряє.)

Бабуся моя наказувала, щоб носив у понеділок, вівторок, четвер і обов’язково вдягав на чисте тіло, промовляючи:

Сорочечку одягаю,

Маму й тата звеселяю,

Від хвороб її ношу

І здоров’я бережу.

Дівчинка: Ось тобі хустинка в кишеню і гребінець, зачісуйся ним – матимеш густе і гарне волосся.

Хлопчик: А від мене прийми сопілку - чарівницю. Як засумуєш колись, то знай:

Маєш дудочка брати,

На дудочці грати.

Її ніжним співом

Серце звеселяти.

Хлопчик іменинник: Дякую вам усім. Скільки ж добра ви мені подарували.

Вихователь: А я подарую тобі віночок, щоб довго жив, у житті не тужив. Заспіваємо імениннику пісню.

Пісня « Як на свято ішли, ми віночок знайшли».

Та не знали де діти,

Мали з того радіти.

А тепер ось який,

Той віночок ясний,

На голівці лежить –

Буде радість в нім жити .

Діти запитують: А що хочеш мати ?

Іменинник: Силу.

Що хочеш казати?

Де ночує ніч.

А кого любити?

Людей

Вихователь: Хай добре буде,

Якщо на добре,

Хай буде здоров я .

Бо так велено.

Танець з хустками .

Господиня: За стіл сідайте та пам’ятайте :

На свято з радістю йдуть

І радість з собою

На щастя несуть.

(Кладе на стіл хліб, частування, діти сідають за стіл пригощаються.)

Вихователь: Хочу ще вам діти загадати загадку:

Виріс у полі, на добрій землі, місце найкраще знайшов на столі».

Про що це?

Діти: Про хліб.

Вихователь: Ось він перед вами на вишитій скатертині гарній, запашний. Люди кажуть: « Без солі, без хліба немає обіду».

А які ви знаєте прислів’я про хліб

Діти: Хліб – усьому голова.

Коли хліб на возі – не буде біди в дорозі.

Де хліб і вода – там нема голоду.

Без хліба суха бесіда.

( Діти розказують смішинки – веселики.)

Не брудни скатертини, Івасю.

Чому?

Бабуся прала її , прасувала.

Ну і що ?

Треба поважати чужу працю.

Але ж бабуся не чужа

Вихователь ( звертається до господині світлицю): Нехай світяться теплом і радістю вікна вашої оселі і хай буде в ній справжнє родинне щастя. Бережіть його !

Розвага: «Сімейні традиції»

Попередня робота. За місяць до проведення спільного сімейного розваги повідомляти тему, проводити бесіди з батьками, дати завдання (скласти родовід, згадати кумедний випадок зі свого життя або пов'язаної з дитиною, зробити спільну саморобку для виставки), з дітьми оформити ескіз «образ моєї родини», проводити бесіди, читати художні твори, розучувати прислів'я.

(Зал прикрашений дитячими роботами із зображенням образу сім'ї, родоводу, виставка - «Умілі руки не знають скуки»).

Програмне зміст: виховувати любов і повагу до членів своєї сім'ї, рідних, родичів, предків, формувати елементарні уявлення про родовід як про історію і образі своєї сім'ї, про традиції і звичаї, розвивати пізнавальний інтерес, логічне мислення.

Ведучий: Сьогодні зібралися, щоб поговорити про сім'ю. Як ви думаєте, що таке сім'я? (сім'я - це люди, які люблять один одного, піклуються один про одного, допомагають, шкодують, співчувають, відносяться один до одного шанобливо, говорять один з одним лагідно). Родина об'єднує рідних: батьків і дітей, бабусь, дідусів, братів, сестер. Це наші рідні, родичі, рідня. Зараз Ігор прочитає вірш «Моя рідня».

Дитина:

Мама з татом - моя рідня,

Немає ріднішої рідні у мене.

І сестричка рідня, і братик,

І щеня капловухий Тишко.

Я рідних своїх дуже люблю

Скоро всім подарунки куплю.

Татові буде моторний човен,

Мамі в кухню - чарівна щітка,

Молоток справжній - братика,

М'яч - сестричці, цукерка - Тишка.

А ще є один у мене,

Одна Сережка мені теж рідня.

Я до нього вдаюся з ранку,

Без нього мені гра не гра,

Всі секрети йому кажу,

Все на світі йому подарую.

Ведучий: У нашій групі багато хлопців. У кожного з вас є своя сім'я. Як ви думаєте, сім'ї всі однакові? Чим вони відрізняються? (сім'ї всі різні - бувають великі і маленькі. Люди з різних сімей відрізняються прізвищами, іменами, зовнішністю, вони живуть у різних будинках). Сім'я - це найголовніше, найдорожче, що є у людини, тому у всі часи всі народи складали прислів'я та приказки про родину. Які прислів'я та приказки ви знаєте про сім'ю?

Діти: «Вся сім'я разом і душа на місці».

«Золото, срібло не старіє, батько і мати ціни не мають».

«Немає такого дружка, як рідна матінка».

«Сім'я ладом сповнена».

«В сім'ї відповідно до, так і справа чудово»

«Добра родина додає розуму».

Конкурс «Мій родовід». (Діти представляють свій родовід.)

Ведучий: Які вони - наші сім'я, родина хлопців з нашої групи? Ми можемо багато дізнатися про них, подивившись на родоводи, які складали та оформляли діти та їх батьки, бабусі і дідусі. Подивіться, які різні, яскраві і барвисті образи вийшли. В старовину, в Росії було прийнято добре знати історії соєю сім'ї, поважати її. Ми теж любимо наші сім'ї, пишаємося ними. Давайте виберемо найбільш повні або оригінальні оформлені родоводи. Всі вони по своєму гарні. Але треба вибрати одну родовід. Молодці, сім'я ...

(Серед малюнків вибираються найбільш повні або оригінальні оформлені родоводи.)

Конкурс «Сімейні традиції».

Ведучий: Сімейні традиції, звичаї - це те, що прийнято робити зазвичай, за звичкою, кожен день. Традиції - це здавна прийняті звичаї. Звичаї передавалися від батьків і дідів дітям, онукам і з часом ставали традиціями. От коли ми збираємося однією великою родиною, ми згадуємо наших прабабусь, особливо цікаво слухати бабусю, яка любить згадувати своє дитинство, своїх батьків. І я іноді замислююся: чи будуть наші діти розповідати своїм онукам про нас чи ця традиція поступово зникне? Давайте розповімо, які традицій дотримуються у ваших родинах.

(Розповіді батьків.)

Ведучий: По-вашому, хто з батьків розповів краще всіх про сімейні традиції?

Конкурс «Образ своєї сім'ї».

Ведучий: Наші діти намагалися створити образ своєї сім'ї. На що схожа сім'я? Яка вона? Діти представили свою сім'ю у вигляді якого-небудь образу, красивого і доброго. Це - явище природи, рослини, тварини, будівлі, навіть предмети. Діти дали визначення своєї сім'ї.

(Діти показують свій образ сім'ї і дають визначення.)

Ведучий: Ось такий діти хочуть бачити або бачать свою сім'ю.

Конкурс «Гумористичний».

Ведучий: Зараз нам належить почути кумедні історії з життя батьків та їх дітей. Послухаємо розповіді наших учасників (розповіді учасників).

Конкурс «Фірмове блюдо».

Ведучий: Я дуже люблю овочі: капусту, помідори, морква, цибуля, часник - це мої улюблені продукти. Я дуже люблю страви, приготовлені з них. А які улюблені продукти у вас? Давайте подивимося - приготуємо салати сім'єю: діти допомагаю мамам. Подивимося, які вони у нас помічники? У кого смачніше салат вийде?

Конкурс «Умілі руки».

Ведучий: У нас тут ще є куточок «Умілі руки не знають скуки». Чия робота сподобалася найбільше?

Вед: Наше свято підійшло до кінця. Спасибі всім за ваші посмішки, пісні, добрі побажання. Зберігайте тепло сімейного вогнища. Щастя вам і до нових зустрічей. Зараз вас будемо нагороджувати медалями.

«Оригінальне родовідне».

«За збереження сімейних традицій».

«Оригінальний образ сім'ї»

«Вправний кухар».

«Оригінальний розповідь».

«Умілець».

Консультації для батьків

 

 

Виховуємо патріотів

 

 

        Поняття патріотизму у всіх викликає досить змішані почуття і емоції. Для одних – це дуже важливо , для інших – нічого особливого, треті – поняття не мають, про що йде мова. Але все ж для багатьох постає обов’язковим бути самому патріотом, і так само виховати своїх дітей.

Саме поширена асоціація про людину – патріота – це людина у формі, особливо у військовій. Але для того, що б бути патріотом не обов’язково бути військовозобов’язаним, носити форму, і складати присягу на вірність Батьківщині. Патріотизм полягає в нашій поведінці, у повазі до предків, шанування традицій, дотриманні свого як фізичного, так і морального здоров’я, створенні міцної сім’ї, і вихованні дітей на тих же засадах.

Почуття патріотизму є в душі у кожної людини, але необхідно його просто пробудити, зуміти достукатися і поставити правильні життєві пріоритети. Саме цим і повинні займатися батьки, які хочуть виховати патріота в сім’ї.

 

 

Патріотизм (грец. patris — батьківщина) —  це   любов до Батьківщини,  відданість  їй  і  своєму  народу.

Особистісні якості та риси характеру, притаманні свідомому громадянину й патріоту

·     повага до батьків, свого ро­доводу, традицій та історії рідного народу;

·     пра­цьовитість;

·     висока художньо-естетична культура;

·     патріотична самосвідомість та громадянська від­повідальність, готовність працювати для розквіту Батьківщини, захищати її;

·     повага до Конституції, законів Української держави;

·     досконале знання державної мови.

Завдання патріотичного виховання

·     Формування любові до рідного краю (причетності до рідного дому, сім’ї, дитячогосадка, міста)

·     Почуття власної гідності як представників свого народу

·     Виховання любові, поваги до своїх національних особливостей

·     Формування духовно-моральних взаємин

·     Формування любові до культурного спадку свого народу

·     Толерантне ставлення до представників інших національностей, до ровесників,батьків, сусідів, інших людей

·     Патріотичне виховання як цілісна система ґрунтується на фундаменталь­них принципах.

 

 

 

Як залучити дітей до морально-патріотичного виховання вдома?

1.Привчайте дитину дбайливо ставитися до речей, іграшок, книжок. Поясніть, що в кожну річ вкладено працю багатьох людей. Сходіть з дитиною в бібліотеку і подивіться, як там зберігають книги. Цей ігровий прийом «як у бібліотеці» допоможе привчити дитину до дбайливого ставлення до книги.
2.Дошкільники дуже рано починають проявляти інтерес до історії країни, краю. Якщо в місті є пам'ятники, організуйте до них екскурсії і розкажіть все, що ви знаєте, про те, як вшановують пам'ять загиблих. По нашій країні і по всьому світу можна здійснювати захоплюючі подорожі по глобусу, картах і фотографіях.
3.Запропонувати дитинi збудувати будинок. Коли будинок побудований, пограйте з дитиною в «новосілля», допоможіть розмістити ляльок, зайчиків, ведмедиків. Подивіться, чи міцно побудований будинок, чи красивий, чи зручний для житла.
4.Виховуйте у дитини шанобливо-дбайливе ставлення до хліба. Поспостерігайте за тим, як привозять і розвантажують хліб. Розкажіть, як вирощують хліб, скільки праці в нього вкладено вмести з дитиною посушите залишки хліба, зробіть сухарики.
5.Роскажіть дитині про свою роботу: що ви робите, яку користь приносить ваша праця людям, Батьківщині. Розкажіть, що вам подобається в вашій праці.
6.Повертаючись з дитиною з дитячого саду, запропонуйте пограти в гру «Хто більше помiтить цікавого?». Гра вчить спостережливості, допомагає формувати уявлення про навколишнє. Запропонуйте дитині намалювати, що найбільше сподобалося.
7.Любовь до Батьківщини - це і любов до природи рідного краю. Спілкування з природою робить людину більш чуйним, чуйним. Взимку на лижах, влітку на велосипеді або пішки, корисно відправитися з дитиною в ліс, щоб помилуватися його красою, дзюрчанням струмка, співом птахів. Виховуючи любов до рідного краю, важливо привчати дитину берегти природу, охороняти її.

Патріотичне почуття за своєю природою – інтегральне, оскільки об’єднує в одне ціле всі сторони розвитку  особистості: моральну, трудову, розумову, естетичну, фізичну.

Воно формується поступово під впливом навколишнього середовища та інших виховних чинників. Бути патріотом – означає любити материнську мову, свій дім, батьків і усіх людей, природу рідного краю, звичаї, шанувати традиції народу, людську працю, прагнути не лише зберігати духовні скарби народу, а й примножувати їх. Саме ці проблеми і є визначальними у громадському вихованні дітей дошкільного віку.
Патріотизм – це, образно кажучи, сплав почуття й думки, осягнення святині - Батьківщини – не тільки розумом, а й передусім серцем…
Патріотизм починається з любові до людини.
Патріотизм починається з колиски
(Василь Сухомлинський)

Родина – це природний осередок найглибших людських почуттів, де дитина засвоює основи моралі серцем і душею, коли розвиваються почуття доброти, чуйності, любові до всього живого. Батьки – головні природні вихователі дитини.

С.Ф. Русова

 

Поради батькам:

v    Подавайте приклад хорошої поведінки.

v    Змінюйте оточення, а не  дитину.

v    Висловлюйте свої бажання позитивно.

v    Висувайте реальні вимоги.

v    Допомагайте  дітям вести себе краще, даючи їм вибір.

v    Прислуховуйтеся до того, що говорить Вам дитина.

v    Обирайте виховання без побиття та крику.

v    І головне -  пам’ятайте, що любов є найголовнішою потребою усіх дітей.

—

Є в світі найуніверсальніша, найскладніша й найблагородніша робота, єдина для всіх і водночас своєрідна і неповторна в кожній сім'ї – творення людини…

В.О.Сухомлинський

 

 

ЗДОРОВІ ДІТИ – ЗДОРОВА НАЦІЯ

Останнім часом в нашій країні йде активна робота по формуванню здорового способу життя серед населення. Безумовно, нація повинна бути здоровою. Здорова нація є ознакою сильної держави. Одним з головних чинників процвітання нації є здоров'я дітей.

 

Сьогодні головна роль у формуванні здорового способу життя відводиться сім'ї. Сім'я - це основна ланка, де формуються корисні звички і відкидаються шкідливі. Перші враження у дитини, пов'язані з виконанням певної дії, виникають в домашній обстановці.

Дитина бачить, сприймає, намагається наслідувати, і це дійство у неї закріплюється незалежно від її незміцнілої волі. Вироблені з роками в сім'ї звички, традиції, спосіб життя, ставлення до свого здоров'я та здоров'я оточуючих переносяться дитиною в доросле життя, у новостворену сім'ю. Якщо дорослі навчать дітей з раннього віку цінувати, берегти і зміцнювати своє здоров'я, якщо вони будуть особистим прикладом демонструвати здоровий спосіб життя, то тільки в цьому випадку можна сподіватися, що майбутні покоління будуть більш здорові і розвинуті не тільки особистісно, ​​інтелектуально, духовно, а й фізично.

Спільна діяльність батьків і дітей щодо зміцнення здоров'я та ведення здорового способу життя може вирішити проблему здоров'я нації.

За даними ВООЗ, лише 3-5% дітей, які закінчують школу, можуть вважатися повністю здоровими! Особливо зросла поширеність захворювань ендокринної, травної, сечостатевої систем, систем кровообігу і дихання. Збільшується кількість випадків захворювань, які раніше були характерними тільки для дорослих або для старіючого організму. Сьогодні діти піддаються ризику впливу понад 15 тисяч шкідливих факторів навколишнього середовища. І найактуальніші серед них такі, як: забруднення повітря, неякісні харчові продукти, паразитарні та інфекційні збудники, неякісна вода.

Так вже виявилось, що більшість харчових продуктів, призначених саме для дітей і підлітків, гірші і шкідливіші за їжу для дорослих. Це так звана «велика п'ятірка»: солодкі сухі сніданки, газовані напої, кондитерські вироби, чіпси, сирні палички і фаст-фуд. Наші діти їдять «порожні калорії», не отримуючи корисних речовин, вітамінів, макро- і мікроелементів. Шлунок насичується, але клітини залишаються «голодними».

Давайте навчимося оцінювати харчування НЕ за обгорткою і красивою рекламою, а з точки зору повноцінного, якісного, будівельного матеріалу для здоров'я дитини.

З якого ж віку потрібно починати піклуватися про здоровий спосіб життя своїх дітей?

В ідеалі потрібно почати з себе ще до планування вагітності, і подбати про свій здоровий спосіб життя.

Уже з перших днів життя з малюком треба займатися гімнастикою, робити йому масаж. Через кілька тижнів, можна починати гартувати малюка, починати займатися з ним плаванням. Коли підійде час вводити прикорм, вибирати корисні продукти, які не зможуть нашкодити здоров'ю дитини.

В залежності від віку дитини і підхід повинен бути відповідним. З малюками потрібно все робити разом (робити зарядку, вмиватися, чистити зуби, знайомити з режимом дня і дотримуватися його і т.д.); дітям постарше подавати приклад, розповідати і давати читати відповідну літературу; з підлітками - не тільки подавати приклад, але й бути на рівних, обговорювати розробляти разом план дій.

Стимулюйте дітей у віці, до активного способу життя, для маленьких нехай це буде весела гра, для великих - командна.

Кілька слів про здорове харчування. Дитячий організм активно росте, йому потрібно більше споживати білків і жирів, і всі інші важливі компоненти повинні бути в раціоні відповідно до віку.

  

Родина — це природний осередок найглибших людських почуттів, де дити­на засвоює основи моралі серцем і душею, коли розвиваються почуття доброти, чуйності, любові до рідного краю. У родинному середовищі по особливому сприймаються звичаї та традиції, рідна природа, спогади стар­ших.

Плекаючи у дітей почуття любові до Батьківщини, виховуючи майбутніх гро­мадян держави, дорослі мають їм прищепити глибоку повагу і турботливе ставлення до своєї малої батьків­щини — рідного міста. Важливо, щоб малята усвідомили, що вони не просто споживачі   багатств  рідної  землі,   а  її творці, захисники. І якщо ви насправді хочете виховати у вашої дитини любов до рідного міста, батьківської хати, якщо ви хочете закласти готовність збе­рігати і примножувати багатства рідного краю, якщо ви хочете, щоб запах квіту­чих каштанів і бузку в дорослому житті повертав ваших дітей до рідних порогів не забудьте:

·     Йдучи вулицею рідного міста, роз­повісти про визначні пам’ятки, які зна­ходяться на цій вулиці.

·     Познайомити дітей із назвою вули­ці, на якій ви знаходитеся. Чому вона так називається?

·     Відвідати разом всією родиною краєзнавчий музей.    Після    відвідин обговоріть з дітьми те, що ви там поба­чили.

·     Побувати в прабабусь та прадідусів і розпитати, що вони знають про історію рідного міста. Які цікаві легенди, при­казки, забавлянки вони знають? Запишіть, а потім завчіть їх з дітьми.

·     Здійснити цільову прогулянку разом з дітьми по визначних місцях рідного міста, а ввечері запропонуйте намалю­вати свої враження від прогулянки.

·     В День Перемоги всією родиною відвідати Алею Слави. Вшануйте вете­ранів Великої Вітчизняної війни, покла­діть квіти до пам’ятника.

·     Завжди звертайте увагу на чистоту і порядок у рідному місті. Поговоріть з дітьми, як зробити так, щоб місто завжди було охайним і привабливим.

·     Разом з дітьми посадіть біля свого будинку квітники, дерева. Доглядайте за ними разом з дітьми.

·     Частіше розповідайте дітям про видатних людей, які проживали чи про­живають і донині в рідному місті.

·     Знайомте дітей зі звичаями та тра­диціями рідного краю.

·     А якщо ви хочете посіяти в душі дитини золоті зернятка духовності, любові до рідного краю, слова, співай­те, читайте, спілкуйтеся із нею мовою кращих творів українського фольклору та видатних вітчизняних поетів і пись­менників.

·     Запропонуйте дітям намалювати Ромни в майбутньому.

·     Створіть сімейний фотоальбом «Я і місто моє — Ромни». Разом з дити­ною придумайте вірші про рідне місто. Запишіть їх під фотографіями.

Якщо ви щиро бажаєте виростити дитину патріотом, не кажіть при ньому погано про ту країну, де ви живете. Адже Батьківщину, як і батьків не вибирають. У кожній країні є свої проблеми, свої труднощі і з екрана телевізора нам їх ніхто не показує. Всі хочуть, щоб про них думали тільки добре. Тому не допускайте при дитині вираження великого невдоволення про вашу Батьківщину, говоріть більше позитивного. Але в теж час не сильно прикрашати ситуацію, вчите дитину бути ще й реалістом .

Нехай ваші діти зростають гідними синами і донями рідного краю, рідного міста.

Плекаючи у дітей почуття любові до Батьківщини, виховуючи майбутнього громадянина, дорослі мають передусім прищепити дітям глибоку повагу і турбо­тливе ставлення до своєї малої батьків­щини — рідного міста, району.

Вірші про Україну для дітей 

Рідне

Я.Скидан

Україна – рідний край,

Рідне поле, зелен гай,

Рідне місто й рідна хата,

Рідне небо й рідна мати.

Мати

Д.Павличко

Перше слово – Мати,

Друге – Україна.

Так учився розмовляти

Я, мала дитина.

Кожне слово пахне,

Мов листочок м’яти.

Та, мов квітка з короваю,

Пахне слово «Мати».

Кожне слово святить

Гранями рубіна,

Але сяє, наче сонце,

Слово «Україна».

Пісня про Україну

М. Гринчук

Дівчина-калина

В білому віночку

Вийшла із хатини,

Стала на горбочку.

А як заспівала

Солов’їно-звінко –

В лісі розстелила

Килими з барвінку.

Золотила ниву,

Голубила небо,

Дітвору щасливу

Кликала до себе.

Кличе всіх щоднини

До краси і згоди

Пісня України,

Що єдна народи.

З тобою

П. Осадчук

Послухай, як струмок дзвенить,

Як гомонить ліщина.

З тобою всюди, кожну мить

Говорить Україна.

Послухай, як трава росте,

Напоєна дощами,

І як веде розмову степ

З тобою колосками.

Послухай, як вода шумить –

Дніпро до моря лине, –

З тобою всюди, кожну мить

Говорить Україна.

Це моя Україна

А. Камінчук

Зацвітає калина,

Зеленіє ліщина,

Степом котиться диво-луна,

Це моя Україна,

Це моя Батьківщина,

Що, як тато і мама, одна.

Я все люблю

М. Сингаєвський

Я все люблю в своїм краю:

Криницю, звідки воду п’ю,

Та повні гомону ліси,

Та дзвони срібної роси.

Я все люблю в своїм краю:

Ось під веселкою стою,

Ось дощ веселий напоїв

Тужавий колос рідних нив.

Я все люблю в своїм краю:

Найбільше – матінку свою,

Ласкаву, рідну і єдину…

Люблю, як сонце, Батьківщину.

Батьківщина

А. Камінчук

Он повзе мурашка,

Он хлюпоче річка.

Не зривай ромашку,

Не топчи травичку.

В зелені діброва,

В китицях ліщини.

Глянь, яка чудова,

Наша Україна.

Журавлі над лугом

Линуть рівним клином.

Будь природі другом,

Батьківщині сином.

Маленькому другу

В. Зорік

Де б не жив ти: у містечку, в місті,

В селищі, віддаленім селі –

Над тобою сяє променисто

Щедро сонце рідної землі.

Кетяги червоної калини,

Золотисті колоски в полях –

Це твоя земля, твоя країна,

Найдорожча за усе земля.

Озирнися, друже мій маленький,

Навкруги поглянь: тут все твоє,

Це вона, твоя країна-ненька,

Все, що має, людям віддає.

Як бажаєш щось для себе мати,

Щедрим будь – свою любов віддій

І тоді завжди тебе плекати

Буде твій куточок – рідний край.

Вся моя родина

М. Сингаївський

Мати, мова, Батьківщина –

От і вся моя родина.

Батьківщина, мати, мова –

Три цілющих вічних слова.

Батьківщина, мова, мати –

Нас навік не роз’єднати

.

Україна

І. Січовик

Красивий, щедрий, рідний край,

І мова наша – солов’їна.

Люби, шануй, оберігай

Наш край, що зветься Україна.

Народні прислів’я :

·     Любов до Батьківщини сильніше смерті.

·     Людина без Батьківщини – соловей без пісні.

·     Бережи рідну землю, як мати кохану.

·     Посіяне вчасно перлами зійде.

·     Вдома стіни допомагають.

·     Без кореня й полин не росте.

·     Всяка сосна своєму бору шумить.

 

КОНСУЛЬТАЦІЯ ДЛЯ БАТЬКІВ НА ТЕМУ:

"ЧИ ПОТРІБНІ ДІТЯМ КОЛИСКОВІ У ДОШКІЛЬНОМУ ВІЦІ?"

Прикро, але сьогодні все частіше малюки засипають у своїх ліжечках під звук працюючого телевізора або комп’ютера. Але ж для нормального розвитку колискова пісня дитині просто необхідна, як ніжні матусині обійми, як материнське молочко. Вплив співу колискових на дітей важко переоцінити. Батьки знають, як буває іноді непросто укласти малюка спати. Але нічого тут винаходити не потрібно, споконвіку відомо універсальне «снодійне» для дітей - колискові пісні.

У старшому дошкільному віці ще недостатньо скоординовано і не зовсім чітко працюють органи мовного апарату. Колискові лаконічні й чіткі за формою, вони глибокі і ритмічні, тому, повторюючи їх, діти долають недоліки мови. Головний вплив співу колискових на дітей – є розвиток мовного апарату дитини, формування правильної звуковимови, освоєння інтонаційних багатств і різного темпу мови.

Вплив співу колискових важливий також для розвитку мислення дитини. Від того, які пісні співала йому мама (і чи співала взагалі), залежать характер маленької людини, її фізичне здоров'я, ступінь психологічної стійкості. У колискових піснях завжди затверджується вища цінність займаного дитиною місця. Для повноцінного розвитку малюку важливо знати, що він бажаний і улюблений, його мама - найкраща, а рідний будинок - найтепліший і найзатишніший.

Фахівці називають дуже небезпечною тенденцію перебування дітей в постійному шумі, будь то працюючий телевізор, увімкнений комп'ютер, просто гучна мова. Твердження, ніби дитина «прекрасно» засинає під звуки рок-музики або «попси», почасти можуть відповідати дійсності. Тільки малюк не засинає - він впадає в стан зміненої свідомості, кажучи молодіжним мовою, «вирубується». Справа в тому, що при дуже гучних звуках відбувається помітне гальмування діяльності кори головного мозку і розгальмовування підкіркових центрів. Це те саме, що перебувати в стані сп'яніння.

Синдром дефіциту уваги, на щастя, піддається корекції. А ось первинна алекситимія - нездатність висловлювати свої почуття словами - корекції практично не піддається. Є підстави вважати, що емоційний розвиток людини знаходиться в прямій залежності від моделі відносин «мати-дитина» в період раннього дитинства. Відсутність тепла і контакту між мамою і малюком обертається з часом багатьма проблемами.

Тож співайте своїм дітям колискові! Це допоможе їм вирости врівноваженими і доброзичливими людьми. Колискова - це магія. Вона здатні впливати на дитину, викликаючи у неї найсильніші емоції і почуття, такі як ласка, любов, турбота, повага. Зумійте ж правильно скористатися цими чарами!

ПАТРІОТИЧНЕ ВИХОВАННЯ ДОШКІЛЬНИКІВ ЗАСОБАМИ МУЗИЧНОГО ФОЛЬКЛОРУ

Для українського народу патріотизм був і є найбільшою національною цінністю, тому серед патріотичних завдань, що стоять перед освітянами, є виховання свідомого громадянина – патріота своєї держави. Проблема формування національної свідомості кожної дитячої особистості нині набуває особливої значущості.

Проблема громадянина – патріота давня, як світ. Вона повстала перед людством тоді, коли виникла перша держава. Патріотичне виховання створює певні передумови громадянської поведінки. Любов до Вітчизни починається з любові до своєї Малої Батьківщини – місця, де людина народилася.

До основних завдань патріотичного виховання дошкільнят належать:

- формування любові до рідного краю;

- формування духовно – моральних взаємин;

- формування любові до культурної спадщини свого народу;

- виховання любові та поваги до своїх національних особливостей;

- виховання почуття власної гідності, як представників свого народу;

- толерантне ставлення до представників інших національностей.

Дошкільний вік, як період становлення особистості, має свої потенціальні можливості для формування вищих моральних почуттів, до яких і відноситься почуття патріотизму. Якщо патріотизм – це почуття відданості, відповідальності приязні і т.д. до своєї Батьківщини, то дитину ще в дошкільному віці необхідно навчити бути прив’язною до чого-небудь, бути відповідальною в її малих справах, вчинках.

Дошкільний період найбільш сприятливий для емоційно – психологічного впливу на дитину, для якого характерні найбільша здатність до навчання, податливість педагогічним впливам, сила і глибина вражень, дитячі образи сприймання дуже яскраві і сильні і тому залишаються в пам’яті надовго, а іноді і на все життя. Тому справжніх патріотів своєї Батьківщини найкраще виховувати з дитинства і цей процес формується з дошкільного віку вихованням любові до своєї Батьківщини.

Патріотичне почуття за своєю природою багатогранне, воно об’єднує в собі всі сторони розвитку особистості: моральний, трудовий, розумовий, естетичний, фізичний і передбачає вплив на кожну зі сторін для отримання єдиного результату.

Для патріотичного виховання дошкільнят важливо правильно визначити віковий етап, на якому стає можливим активне формування у дітей патріотичних почуттів. Найсприятливішим для початку систематичного патріотичного виховання є середній дошкільний вік, коли особливо активізується інтерес дитини до соціуму, суспільних явищ. Пізнаючи традиції, народну мудрість, народну творчість (пісні, казки, прислів’я, приказки, ігри ) діти поступово отримують більш – менш цілісні уявлення про своєрідність українського народу. Серед засобів національного виховання у музичній діяльності використовуємо твори українського фольклору (забавлянки, мирилки колискові, колядки, хороводні ігри та таночки).

Музичний фольклор – це народна музично-поетична творчість, частина народної спадщини минулого.

Український дитячий музичний фольклор – це найцікавіший, доступний, багатофункціональний матеріал для виховання дітей дошкільного віку, сутність якого полягає в наданні дитині перших відомостей про оточуюче середовище, передачі суспільних моральних цінностей і культури свого народу через прості форми фольклорного матеріалу.

Велику роль в моральному, патріотичному і культурному вихованні дошкільнят грають заняття в дитячому садочку.

Через музичні заняття, розваги, свята ми виховуємо любов до своєї країни, до рідного дому, до дитячого садка, рідної вулиці, до свого міста, любов і повагу до українського народу.

Великі можливості морально – патріотичного впливу полягають в народній музиці. Тому, залучаючи дітей до музичної спадщини свого народу, ми виховуємо в них почуття патріотизму. Найбільш природним для дошкільнят є музично-естетичне виховання на етнонаціональній основі. Це пов’язано з тим, що особлива мова українського дитячого музичного фольклору, зокрема українських народних музичних казок та казок з музичними вставками, багата на світ почуттів, переживань, настроїв, думок людини допомагає дітям емоційно проявлятися, вивчити рідну мову, культуру та звичаї свого народу.

Народні казки та казки-пісні – словесно-поетичні або музично-поетичні твори, в яких навколишній світ розкривається за допомогою фантастичних образів і тварин. Твори цього жанру із дорослого фольклорного середовища ввійшли в дитяче світосприймання і стали цілком дитячим фольклором.

Казки є жанром художньої народної прози: епічні оповідання алегоричного, повчально-пізнавального, чарівно-фантастичного, героїчного або побутового змісту з установкою на вигадку.

Українська народна казка – одна з найяскравіших сторінок української народної історії, невичерпний світ фантазії, гумору, народної мудрості. Драматизація казок дає змогу дітям оволодіти соціальними функціями, стосунками та мовою, як головним засобом спілкування. Казка розвиває уяву, формує емоційну, моральну, інтелектуальну сфери дитини, а в драматизація, де діти можуть грати ролі, рухатися, як в рухливих іграх, вдосконалюється дитячий організм, що сприяє фізичному розвитку дошкільнят.

Українські народні казки закликають дітей бути добрими, щирими, лагідними. З раннього дитинства дорослі розповідають дітям, що казки «Коза-дереза», «Козел та Баран», «Гуси-Лебеді», «Як лисиця вчилася літати», «Півник і Курочка», «Теремок», «Рукавичка», «Кіт і лисиця», «Кривенька качечка», «Пан Коцький», «Лисиця й Журавель», «Лисиця і Заєць», «Лисиця і рак», «Ведмідь і Лисиця», «Курочка Ряба», «Колобок» та багато інших, є українським фольклором, українським духовним історичним надбанням давніх українців.

Казки поділяються на такі основні групи: казки про тварин, героїко-фантастичні (чарівні) та побутові (соціально-побутові).

Казки про тварин – це спостереження людини над життям природи і передача взаємин між тваринами і птахами. В алегоричній формі казки про тварин висвітлюють суспільні явища, побут людей. Це найдавніші казки, в яких помітні сліди різних епох. Найвідомішими українськими народними казками про тварин є: «Курочка Ряба», «Рукавичка», «Колобок», «Коза-дереза», «Півник і двоє мишенят», «Котик і Півник», «Солом’яний бичок”, «Пан Коцький» та інші.

Чарівні казки – також дуже давні, в них герой-богатир перемагає різноманітні сили зла. Відомими українськими народними казками цієї групи є: «Івасик-Телесик», «Кривенька качечка», «Котигорошко», «Дивна сопілка», «Яйце-райце», «Царівна Жаба», «Летючий корабель», «Козак Мамарига» та ін.

Побутові казки мають оптимістичне спрямування, закликають до боротьби за справедливість, утвердження добра. Найвідомішими побутовими казками є: «Язиката Хвеська», «Семиліточка», «Дідова дочка й бабина дочка», «Названий батько», «Правда і кривда» та ін.

Найдавнішу фольклорну верству у українській народній творчості представляють казки з пісенними вставками. Усім нам з дитинства відома пісня «Івасику-Телесику, приплинь, приплинь до бережка», колискова «Люлі-люлі, Телесику» та пісня-примовка «Гуси, гуси, гусенята» з української народної казки «Івасик-Телесик».

А ще відомі нам з дитинства пісенька Колобка «Я по засіку метений, я на яйцях печений» з однойменної казки; пісня Котика «Ой у лиски, в лиски новий двір» із казки «Котик і Півник»; пісня Кози «Я Коза-дереза, з-під бока луплена, за три копи куплена» із української народної казки «Коза-дереза» та пісня диких качок «Он де наша діва, он де наша Іва!» із казки «Кривенька качечка».

Пісні-казки – це музично-поетичні твори, в яких навколишній світ розкривається за допомогою фантастичних образів і тварин. Герої цього жанру жнуть, молотять, косять, прядуть, пасуть худобу, тобто працюють, приваблюючи дитячу увагу до основного змісту життя людини – праці.

Як найбільший пласт дитячого фольклору, пісні-казки з часом стають піснями, які діти самі співають для однолітків або дорослих.

Тематика пісень-казок найчастіше жартівлива, а головними її персонажами є тварини, серед яких – півники, курочка з відром, Омелечко, миші, коза, котик, зайчик, гуси, сорока, жабки та ін..

Найвідомішими зразками українських народних дитячих пісень-казок є «Два півники», «Бім бом, дзелень бом», «Веселі гуси», «Танцювали миші по бабиній хижі», «Ой зібралась звірина з цілої громади», «Козуню-любуню, пристань до мене», «Сімейка» та ін..

Найпоказовішою піснею-казкою, в якій звірі злагоджено й дружно працюють і допомагають собі співами й таночками, є українська народна пісня «Два півники». Всім відому з дитинства забавлянки «Сорока-ворона» можна вважати також піснею-казкою. Її тематика пов’язана з працею і винагородою героїв за результати їхньої роботи.

Спорідненими з музичними казками за музично-стильовими ознаками є небилиці. Вони найменш представлені в українському дитячому музичному фольклорі та є своєрідними музичними іграми, а для дитини гра – це її життя. Ситуації в цих піснях комічні. Зумисне відхилені від норм, а тому викликають у дітей веселий настрій. У грі дитина засвоює правильну модель поведінки, підвищує загальну культуру, ознайомлюється з дитячою літературою, музикою, обрядами та традиціями нашого народу.

Українські народні небилиці є праісторією життя наших предків-прапрадідів, що характеризує далеке минуле, первісну народно-музичну українську культуру. Як стародавня народна творчість і самобутній фольклор, небилиці мають надзвичайну цінність у виховному процесі з дошкільнятами і заслуговують на збереження.

Найпоказовішими є небилиці «Ой, гоп, дини-дини», «Танцювала риба з раком», «Я вам, люди, заспіваю ні сеї, ні тої», «Чи ви чули, Тодосію, про таку чудасію», «Ходить гарбуз по городу», «Ой сороки-білобоки», «Ішла коза по-під ліс».

Чи задумувались ми над тим, чому не вмирають народні пісні. А безсмертні вони тому, що в них живе, не вмирає сам народ, його мудрість, віра і незгасаюче працелюбство. Українські н6ародні пісні впродовж віків були і залишаються чарівними провідниками доброти та милосердя, яких сьогодні так болісно не вистачає у людських взаєминах. Створені за сивої давнини, пісні передавалися із уст в уста, змальовуючи фольклорний портрет тієї місцевості, де вони співались.

Українська народна пісня – це історія народу-трудівника, народу-воїна, що цілі віки бився за свою свободу, що цілі віки витрачав усю свою силу, свою кров своє життя на виявлення своїх здібностей, на збереження своєї гідності.

Хто не був зачарований українською піснею? Хто не згадує її, як своє чисте, прозоре дитинство, свою горду юність, своє бажання бути красивим і ніжнім, сильним і хоробрим, коханим. Найчастіше використовуємо у своїй роботі такі українські народні пісні як: «Грицю, Грицю до роботи», «Іде, іде дід, дід», «Гоп- гоп чики, чики», «Піду в садочок, нарву квіточок», «Налетіли журавлі», «Добрий вечір зайчику, куди йдеш?», «Женчичок-бренчичок вилітає», «Ой там на горі січ іде», «Козак од’їжджає» та ін..

Яка мати не співала над колискою дитини. Це перша пісня, яку дитина чує від найближчої і найдорожчої для нього людини – її матері. І функція цього простого співу, що йде від самого серця – далеко не лише просте заколисування. Співаючи колискову, мати висловлює найзаповітнішу мрію, сподівання, бажаючи дитині довгого щасливого життя, передає їй найважливіші культурні коди. Поки діти чують колискову від своїх матерів, народ має надію і надалі зберегти свою ідентичність. «Котику сіренький», «Ой спи дитя, колишу тя», «Ой ходить сон коло вікон» та інші колискові прийшли до нас з давніх давлень і співаються понині.

Для патріотичного виховання корисно використовувати народні ігри зі співом і рухом. Ці ігри розвивають інтерес до співу, пам’ять, почуття ритму і мелодії. В іграх такого плану діти вчаться передавати в русі художній образ, але найголовніше – через гру українська народна пісня входить в побут сім’ї, в якій виховується дошкільник. У народних іграх діти вчаться спілкуватися, долучаються до народних традицій, виявляють взаємовиручку, знайомляться з малими жанрами народної творчості.

Малі фольклорні жанри, що використовуються у сценаріях, -- народні пісні календарно-обрядового змісту, родинно-побутової тематики – завжди мають простий текст, динамічний сюжет, що легко і швидко запам’ятовується дітьми, тому такі пісні варто використовувати без обмеження, тільки з урахуванням тривалості свят або розваг.

В зимовий період, після Новорічних ранків, за народним календарем, починаємо готуватися до свята Різдва Христового. Діти з задоволенням виконують колядки, щедрівки, забавлянки – український музичний фольклор: «Добрий вечір, Тобі, пане господарю, радуйся», «Щедрий вечір, добрий вечір», « В полі, полі плужок ходить», «Де коза ходить», «Біг козелець з нових яселець», «Раз, два, три, чотири, козі дзвоника вчепили».

Навесні діти готуються до іншої розваги – зустрічі Весни. Вони співають українські народні пісні, веснянки, заклики, виконують рухи відповідно до тексту пісень: «Вийди, вийди сонечко», «Розійшлися хмарки, сонце глянуло», «Благослови мати весну закликати», «Ой весно, весно, що ти нам принесла», «Ми кривого танцю йдемо», «Дінь – динь», «Зробимо коло».

Пісня, спів і музика, часто нерозривна частина рухових забав та ігор, розвиває в дитині найкращі душевні прикмети. Діти з задоволенням виконують пісні-забавлянки: «У нашого Омелечка, невелика сімеєчка», «Іли кашку», «Катерина і Василь», «Ту-ру-ру, ту-ру-ру, варим кашку круту», «Куй куй ковалі, то великі то малі».

Дуже полюбляють дошкільнята українські народні пісні-ігри, які виконуються в жанрі хороводу: «Зайчику, зайчику», «Чижику. Чижику пташка маленький», «Мишка та кіт», «Мак», «Ой на горі льон», «Подоляночка», «Котилася торба», «А ми просо сіяли» та інші.

Особливу увагу слід приділяти українському народному фольклору за творами Т.Г. Шевченка, І. Франка, В. Верховинця, Л. Українки.

Спадщина В. Верховинця становить глибоко національне за своєю сутністю і виховне за змістом явище, що органічно поєднує педагогічну і мистецьку творчість. «Іди, іди дощику», «Диби – диби», «Труби Грицю», «Ой у полі жито сидить зайчик», «Ой летіла зозуленька», «Яструб і курчата», «Павлику равлику».

Український фольклор пов’язаний із народними традиціями своїм корінням сягає у минуле. Він збагачує знання дитини про минулі часи, збагачує дитяче мовлення образними висловами, епітетами.

Український народ належить до найпісенніших народів світу. У скарбниці його культурних надбань чільне місце займає пісня, що відображує визначні історичні події, героїчну боротьбу проти соціального і національного гноблення, розкриває глибину ліричної душі людини, її здоровий гумор, передає впевненість і надію на краще майбутнє.

Пісенна творчість українського народу складалась і збагачувалась протягом століть, тому її розглядають як справжній золотий фонд української музичної культури і неод’ємну частину патріотичного виховання дошкільників.

ІГРИ ДЛЯ МАЛЯТ (З ДИТЯЧОГО ФОЛЬКЛОРУ)

 


А МИ ПРОСО СІЯЛИ, СІЯЛИ 

Дівчата й хлопці розділяються на дві групи порівну. Перша група співає, друга відповідає.

І    А ми просо сіяли, сіяли,
Ой дід ладо, сіяли, сіяли.

II    А ми просо витопчем, витопчем,
Ой дід ладо, витопчем, витопчем.

І    А чим же вам витоптать, витоптать?
Ой дід ладо, витоптать, витоптать?

II    А ми коней випустим, випустим,
Ой дід ладо, випустим, випустим.
 
І    А ми коней виловим, виловим,
Ой дід ладо, виловим, виловим.

II    А чи же вам виловить, виловить?
Ой дід ладо, виловить, виловить?

І    А шовковим поводом, поводом,
Ой дід ладо, поводом, поводом.

II    А ми повід викупим, викупим,
Ой дід ладо, викупим, викупим,

І    А чим же вам викупить, викупить?
Ой дід ладо, викупить, викупить?

II    А нам треба дівчинку, дівчинку, (або: хлопчика, хлопчика)
Ой дід ладо, дівчинку, дівчинку.

І    А яку вам дівчинку, дівчинку?
Ой дід ладо, дівчинку, дівчинку?

II    А нам треба Галочку, Галочку,
Ой дід ладо, Галочку, Галочку.

І    А в нас Галя дурочка, дурочка,
Ой дід ладо, дурочка, дурочка.

II    А ми її виучим, виучим,
Ой дід ладо, виучим, виучим.

І А чим же вам виучить, виучить?
Ой дід ладо, виучить, виучить?

II    А шовковим поводом, поводом,
Ой дід ладо, поводом, поводом.

І До нашого гурту прибуло, прибуло,
Ой дід ладо, прибуло, прибуло.

II    Від нашого гурту відбуло,
відбуло, Ой дід ладо, відбуло, відбуло.

І А в нашому гурті скачуть, скачуть,
Ой дід ладо, скачуть, скачуть.

II    А в нашому гурті плачуть, плачуть,
Ой дід ладо, плачуть, плачуть.

 

* * *

 

ПЕРЕПІЛКА 

Діти беруться за руки і роблять коло.
Посередині стоїть дівчинка — «перепілка».

Всі співають:

А в перепілки да головка болить.
Тут була, тут була перепілочка,
Тут була, тут була краснопірочка.

«Перепілка» держиться за голову.

А в перепілки да очиці болять.
Тут була, тут була перепілочка,
Тут була, тут була краснопірочка.

«Перепілка» береться за очі.

А в перепілки підошви болять.
Тут була, тут була перепілочка,
Тут була, тут була краснопірочка.

«Перепілка» ударяв себе по підошвах.

А в перепілки да животик болить.
Тут була, тут була перепілочка,
Тут була, тут була краснопірочка.

«Перепілка» держиться за живіт.

А в перепілки да ушиці болять.
Тут була, тут була перепілочка,
Тут була, тут була краснопірочка.

«Перепілка» держиться за вухо.

А в перепілки да умер мужичок.
Тут була, тут була перепілочка,
Тут була, тут була краснопірочка.

«Перепілка» плаче.

А в перепілки да ожив мужичок.
Тут була, тут була перепілочка,
Тут була, тут була краснопірочка.

«Перепілка» танцює.

Ти, перепілко, не корись, не корись.
Старшому, меншому поклонись, поклонись,
Куди хоч, перескоч, тільки трави не толоч.

«Перепілка» кланяється комусь з кола, і той стає «перепілкою».

 

* * *

 

КРУЖОК (ЦАРІВНА) 

Хлопці й дівчата, узявшись за руки, стають у кружок, вибирають «царя» й «царівну».
«Царівна» перебуває в крузі, «царевич» — за кругом. Усі співають:

Ой у городочку царівна, царівна,
А за городочком царів син, царів син.
Приступи, царенко, близенько, близенько,
Поклонись царівні низенько, низенько.
Приступи, царенко, ще ближче, ще ближче,
Поклонись царівні ще нижче, ще нижче.
Пророби царівні вороточка, вороточка,
Вивези царівну з городочка, з городочка.
Одведи царівну кругом ряду, кругом ряду
Та й постав царівну у ряду, у ряду.

«Царевич» виконує всі обов’язки, які йому приспівують, бере «царівну» за руку і ставить у ряд поруч із собою. Потім вибирають другого «царя» й «царівну».

 

* * *

 

ПОДОЛЯНКА 

Діти водять хоровод, а один, що стоїть у колі, робить рухи, що відповідають змісту пісні.

Десь там, десь там подолянка була,
Десь там, десь там молоденька була.
Отут вона впала,
До землі припала.
Устань, устань, подоляночко,
Промий очки, як скляночки,
Та візьмися в бочки,
Та поскачи скочки.
Скачи, скачи понад бродом,
Як рибонька попід льодом.
Візьми собі панну, которую крайню,
Візьми собі панича, которого крайнича.

Той, що посередині, вибирає когось з кола замість себе, і гра продовжується.

 

* * *

 

ЗАЙЧИК 

Діти стають у коло, беруться за руки, а між ними — «зайчик» (обов’язково хлопчик). 
Діти ходять і співають:

Городили зайчика
Тинком, льонком,
Та нікуди зайчику
Та не вискочити,
Та нікуди зайчику
Та не виплигнути.
А в нас ворота
Позамиканії,
Жовтим піском
Позасипанії!

При цьому «зайчик» починає бігати, щоб де-небудь вискочити, а діти стають щільніше, щоб не пропустити. Коли вже «зайчик» якось вискочить, тоді всі діти його ловлять. Хто піймає — сам став «зайчиком». Якщо піймає дівчинка, то заміняють хлопчиком, бо за правилами гри дівчинка не може бути «зайчиком».

 

* * *

 

ГРУШКА 

Діти стають у коло, беруться за руки й співають. Посередині «грушка» — хлопець або дівчина.


Як послала мати
Грушки садити.
Моя грушка отака, отака,
Бийте, дівки, гопака, гопака.
Як послала мати
Грушки поливати.
Моя грушка отака, отака,
Бийте, дівки, гопака, гопака.
Як послала мати
Грушки наглядати.
Моя грушка отака, отака,
Бийте, дівки, гопака, гопака.
Як послала мати
Грушки трусити.
Моя грушка отака, отака,
Бийте, дівки, гопака, гопака.

При цьому «грушку» починають трясти, потім піднімають угору.

 
 
* * *

 

ГРУШКА

Найменшу з дівчат — «грушку» — підкидають на руках і співають:

А вже наша грушка цвіт полів ненька, цвіт полів ненька.
А вже наша грушка от така, от така, от така.
А вже нашій грушці пора цвісти, пора цвісти.
А вже нашій грушці пора родити, пора родити.
А вже нашу грушку пора трусити, пора трусити.

При цьому «грушку» трясуть.

 

* * *

 

ЗАЇНЬКО 

Дівчатка та хлопчики стають у коло, побравшись за руки. Обраний «заїнько» ховається в кущі, а всі його просять:

Заїнько, заїнько, зайди к нам,
Сіренький, сіренький, зайди к нам,
Ой да кося, зайди к нам.

«Заїнько» виходить з кущів і стає серед кола.

Тоді діти знову співають:
Заїнько, заїнько, лягай спать,
Заїнько сіренький, лягай спать.

«Заїнько» лягає. Тоді знову приспівують:

Заїнько, вставай,
Сіренький, вставай,
Ой да кося, вставай.

«Заїнько» встає. Тоді його просять умитись, взутись, причесатись. «Заїнько» робить усе, що йому загадують, і, нарешті, кажуть:

Заїнько, заїнько, вдар тропачка,
Сіренький, сіренький, вдар тропачка.
Ой да кося, вдар тропачка.

«Заїнько» танцює й вибирає іншого на свою роль а сам стає в коло.

 

* * *

 

КІТ І МИША 

Дітлахи беруться за руки й стають у коло (танок), а двоє: «кіт» — хлопець і «миша» — дівчина — усередині. Коли танок піднімає руки вгору, «миша» тікає від «кота». А коли «кіт» намагається проскочити за «мишею»,— руки опускають.

А до нори, миша, до нори,
А до золотої комори.
Мишка у нірку,
А котик за ніжку:
—    Ходи сюди.—
А що ж то за мишка —
Не втече;
А що ж то за котик —
Не дожене.
Мишка у нірку,
А котик за ніжку:
—    Ходи сюди, ходи сюди.

Якщо «котові» вдасться спіймати «мишку»,— міняються ролями.

 

* * *

 

ЩІТКА 

Хлопці й дівчата стають один за одним і кладуть руки на плечі попереднього. Першим стоїть найменший. Ведучий ходить навколо цього ряду й співає:

—    Ой щі-щітка маленька,
Скажи, скажи, де твоя ненька.
—    На морковці сиділа, сиділа,
Дрібний мачок дзюбала, дзюбала.
Ой дзюб, дзюб, дзюбанець,
По три копи гребінець,
По чотири — щітки,
Кошелькові дітки.

При цьому ведучий бере останнього за руку і вже вдвох обходять ряд, співаючи. Так повторюється, аж поки залишиться найменший. Тоді всі гуртом підкидають його.

 

* * *

 

ГОРЮ-ДУБ 

Усі стають по двоє — пара за парою. Один — «горю-дуб» — попереду на віддалі й співає:

Горю, горю, палаю,
Кого схочу, спіймаю.
Раз, два, три! Біжіть!

Перша пара біжить до «горю-дуба» і, розірвавши руки, намагається оббігти його з двох боків і знов з’єднатися. Якщо «горю-дуб» когось спіймав, то стає з ним позад усіх, а хто залишився без пари — стає «горю-дубом».

 

* * *

 

КВОЧКА 

«Шуліка» сидить, порпаючись у землі. «Квочка» з «курчатами», що тримаються одне за одного, підходить до нього.

—    Що ти робиш?
—    Пічку копаю.
—    Нащо тобі пічка?
—    Запалити вогник.
—    Нащо тобі вогник?
—    Приставити горщик.
—    Нащо тобі горщик?
—    На окріпчик.
—    Нащо тобі окріпчик?
—    Твоїм дітям очі випарювати.
—    Нащо, за що?
—    Щоб не лізли в городчик.
—    Позакладай, то й не будуть лізти.
—    Я закладаю, а вони лізуть.
—    Закладай дилями, ломаччям, хворостом, вилами, рогачами, коцюбами, столом, мисником, ложками, мисками, скатертиною.
—    Я закладаю, а вони лізуть! Я закладаю, а вони лізуть!

Кидається на «курчат».

—    Гай, гай, гай! Квок!.. Квок!.. Квок!..

Спіймавши «курча», «шуліка» одводить його до себе і знов кидається. Переловивши всіх, «шуліка» став «квочкою».

 

* * *

 

ВОВК І ЛИСИЧКА 

«Вовк», присівши, копає ямку, решта — «лисичка» з «лисенятами» — ходять навколо нього й приказують:

Тричі, двічі обкружусь, 
Вовку в вічі подивлюсь. 

Потім «лисичка», що йде попереду, перемовляється з «вовком»:

—    Ворче, вовче, дай води!
—    Піди до верби!
—    Боюся жаб!
—    Так потопчи!

Усі починають тупотіти ногами, а «вовк» тим часом намагається спіймати «лисенят».

 

* * *


 
КІТ І МИШІ

«Миші» стають у ряд та тримають одне одного за пояс. «Кіт» попереду.

—    А багацько у стозі мишей?
—    Копа.
—    А не бояться кота?
—    Ні.
—    Кіт обернеться — мишу зловить!
—    А чорта з’їсть!

При цьому «кіт» намагається розвернутись і спіймати одну з «мишей», що стоять у кінці ряду, але ряд вивертається в протилежний бік, відтягуючи й «кота». Якщо «котові» вдасться схитрувати і піймати «мишу», він ставить її за собою. Гра продовжується.

 

* * *

 

КОЗИ 

«Коза», йдучи з дому, наказує «козенятам»:

Сидіть, дітки, дома,
Я піду в ліс по дрова.
Вам каші наварю,
Молока принесу.

Вони сідають купкою й чекають.

Приходить «вовк».
—    Що ви, дітки, робите?
—    Граємось! Скачемо! Кашу їмо!
—    А де ж ваша мамка?
—    Пішла в ліс по дрова.
—    Ваша мамка дика з’їла гнилого індика!

При цьому кидається на «козенят». Кого піймає, той стає «вовком». «Коза» проганяв його й знов наказує;
 
Сидіть, дітки, дома,
Я по травичку піду,
Вам суничок назбираю!

Гра починається спочатку.

 

* * *

 

ШЕВЧИК 


— Діти стають у коло й співають. Посередині «шевчик» імітує слова пісні.

— А чи бачив ти, як шевчик шкіру в воді моче?

— Ой так, так, братику, шкіру в воді моче.

— А чи бачив ти, як шевчик шкіру натягає?

— Ой так, братику, так шкіру натягає.

— А чи бачив ти, як шевчик черевички шиє?

— Ой так, братику, так черевички шиє.

— А чи бачив ти, як шевчик гвіздки забиває?

— Ой так, братику, так гвіздки забивав.

— Чи бачив ти, як шевчик у свято танцює?

— Ой так, так у свято танцює.

 

* * *

 

КУЦІ-БАБА

У цю гру звичайно грають діти взимку у великій хаті. Одному з граючих зав’язують очі хусткою, ставлять на порозі і питають:

—    Бабо, бабо! На чім ти стоїш?
—    На глах-лободах.
—    А що ти їси?
—    У мене каша на полиці.
—    А мені ж даси?
—    Чорта з’їси!

Тоді ударяють його рукою і всі тікають. Якщо «куці-баба» когось упіймає — тому зав’язує очі. А якщо ні — продовжується гра.
 
—    А чия то, бабо, каша на полиці стоїть?
—    Моя.
—    А я виїм.
—    А я з киємі
—    А я утечу.
—    А я дожену.
—    А я в ополонку.
—    А я за головку.

І знов ударяють і розбігаються. Якщо «куці-баба» нікого не зловить, повертається на своє місце.

—    Бабо, бабо? Чиє то поросятко по смітнику ходить?
—    Моє.
—    Коли ти його заколеш?
—    Завтра.
—    А мені ж даси?
—    Чорта з’їси.

Якщо і цього разу «куці-баба» нікого не спіймав, завершують гру.

—    Ти, бабо,’сліпа?
—    Сліпа, синочку, сліпа.
—    Що ж тобі дать?
—    Дай, синочку, борошенця на галушечки.

Хтось насипав «куці-бабі» у жменю піску абощо.

 

* * *

 

ПАНАС

Одному з дітей зав’язують хусткою очі, ставлять його біля порога й говорять:

Панас, Панас!
Не лови нас.
На тобі коробочку груш,
Та мене не воруш.

По цьому розбігаються. Якщо «Панас» когось піймає, міняється з ним ролями.

 
 
* * *

 

МАРИНКА 

Двоє дівчаток викреслюють невелике коло і за ним втикають дві палички. Стають кожна біля своєї, і одна починає:

—    Де ти стоїш?
—    На ринку.
—    Що продаєш?
—    Маринку.
—    Що хоч?
—    Сім кіп галушок
І зі сливами пиріжок.

При цьому оббігають коло, і, хто швидше повернеться на своє місце, починає знову.

 

* * *

 

ЗВІДКИ ТИ, БАРАНЕ?

—    Звідки ти, баране?
—    З Велятина, мій пане!
—    Що там діють, баране?
—    П’ють та грають, мій пане!
—    Чи ти грав, баране?
—    Ніде було, мій пане!
—    А під столом, баране?
—    Довгі роги, мій пане!
—    Притни роги, баране!
—    Болять ноги, мій пане!
—    Масти мастю, баране!
—    Не є сала, мій пане!
—    Я тобі дам, баране!
—    А що за нього, мій пане?
—    Твоє серце, баранеї
—    Много просиш, мій пане!
—    Ай що даєш, баране?
—    Роги круті, мій пане!
—    Давай очі, баране!
—    Ні, толову, мій пане!
—    Давай сюди, баране!
—    От, на тобі, мій пане!

При цьому «баран» б’є «пана» в черево і тікав. Хто з хлопців зловить його, той сам стає «бараном», а «баран» — «паном».

 

* * *


 
БУЛА В ЛІСІ?

—    Була в лісі?
—    Була.
—    Рубала дрова?
—    Рубала.
—    Бачила вовка?
—    Бачила.
—    А боялась його чи ні?
—    Ні.

При цьому махають хустинкою перед очима. Якщо не кліпне, то й не боїться, а кліпне — боїться.

 

* * *

 

ПІДЕШ ДО БАБИ ПО СІЛЬ?

—    Підеш до баби по сіль?
—    Гей.
—    А не боїшся її псів?
—    Ні.

При цьому злегка дмухають в очі. Якщо кліпне, значить, боїться псів, а ні — то не боїться.

 

* * *

 

ДРІБУ, ДРІБУ, ДРІБУШЕЧКИ 

Двоє дітей беруться за руки і, швидко обертаючись, приговорюють:

Дрібу, дрібу, дрібушечки,
Наїлася петрушечки.
Гей, гей, до води,
Наїлася лободи.
Дрібу, дрібу, дрібушечки,
Наїлися галушечки.
А від води пішки,
Наїлись лемішки.

 

* * *

 

ДРІБ, ДРІБ СОЛІ 

Дріб, дріб солі,
На камені бочка,
Петрова дочка не робітничка,
Вигнала бичка за ворітечка.
Бичок не пасеться, мичка не прядеться.
Став бичок пастись, стала мичка прястись.

 

* * *

 

ВІДЬМА 

Діти, міцно узявшись за руки, створюють коло й співають. «Відьма» ходить поміж ними й б’є їх по руках.

Ходить відьма по бору, по бору
І рве траву лебеду, лебеду,
Ой що ж вона рве,
Три беремочки кладе,
Ой ти, відьмо, ой ти, лиса,
Пріч од мене!

Тоді «відьма» грудьми навалюється на стиснуті руки, щоб розірвати коло. Якщо вона не вирветься, починається ера спочатку. Якщо ж розіб’є руки й утече, усі кидаються навздогін. «Хто піймав — сам став «відьмою».

 

* * *

 

ІРВУ, ІРВУ ГОРІШЕЧКИ

«Вовк» десь ховається, а діти, рвучи траву, примовляють:

Ірву, ірву горішечки,,
Не боюсь вовка нітрішечки.
Вовк за горою,
А я за другою.
Вовк у жупані,
А я в сарафані.

Усі розбігаються, а «вовк» доганяє й забирає шапку (хустку). Коли всіх переловить, кожен викуповує своє, даючи взамін фантик.
 
 
За матеріалами: Дитячий Фольклор. Збірка. Бібліотека української усної народної творчості. Упорядкування, вступна стаття та примітки Г. В. Довженок. Ілюстрації Юлія Криги. Київ, видавництво художньої літератури «Дніпро», 1986, стор. 267 - 284. 
 

 
 * * * * * * * * *


  
У житті дитини гра як основний і найбільш доступний для дитини вид діяльності в певному віці і як важливий засіб духовного й фізичного виховання завжди займала і займав значне місце.
Ігри, зародившись у прадавні часи, розвиваючися, вбирали риси різних суспільних формацій, життєвих укладів. Але водночас вони зберегли й ознаки свого давнього походження.
Колись ігри побутували і серед дорослих, деякі з них становили елемент обрядів. Ще у XIX ст. чимало з них побутувало як серед дітей, так і серед дорослої молоді.    
Будь-яка гра — чи то рухлива, чи з елементами драматизації — дає поштовх фантазії й творчій уяві, але мистецьке, художнє начало більшою мірою властиве, безперечно, іграм драматичним.
Найдавнішими за походженням е хороводні драматичні ігри, що колись були частиною весняного календарного обряду і які ще до сьогодні подекуди виконуються саме навесні. Це ігри з темою землеробської праці, в яких і в слові, і в пластиці рухів відтворюється сівба, зростання, збирання, обробка різних рослин. Пісні у хороводних іграх прості, легкі для запам’ятовування. Виконуються вони, як правило, усіма учасниками, що стають колом, а зміст пісні передав відповідними рухами той, хто перебуває всередині кола.
Природний інтерес дітей до всього живого сприяв популярності серед них ігор, основними персонажами яких б птахи та звірі. Це і хороводні драматичні ігри, і драматичні ігри, де дія, рух поєднуються з добре розвинутим діалогом і створюють певний сюжет. Ці ігри часто відтворюють гострі моменти боротьби сильнішого й слабшого: квочка захищає курчат від шуліки, гусенята й козенята стають здобиччю вовка тощо. Участь у такій грі виховувала в дітях почуття єдності, співчуття до слабшого, давала їм деякі відомості про звички й повадки тварин.
Особливо багато серед традиційних народних ігор суто спортивних, у яких драматизація поєднується із змагальними моментами — біганням навздогін, наввипередки, пошуком, прориванням кола, а в деяких іграх використовують і спортивні знаряддя — палиці, кулі, м’ячі, камінці, кісточки. Є чимало варіантів гри на вгадування схованої речі.
Чимало з таких ігор супроводжуються своєрідними поетичними вставками, які мають найрізноманітніше призначення — сигналізують про початок гри або якийсь її етап, коментують події, що відбуваються, тощо. В кожному випадку вони збагачують і розцвічують гру.
Дитячий фольклор, як невід’ємна частина практичної педагогіки народу, протягом століть формував естетичні смаки дитини, становлячи морально-етичну основу розвитку особистості. В традиції народного виховання його твори сприяли фізичному і моральному здоров’ю дитини, розвитку її розумових здібностей, підготовці до суспільнокорисної діяльності. Художнє слово, водночас із живими спостереженнями, збагачувало знання про навколишній світ, вчило доброти й співчуття, допомагало самоствердженню.
І переживши віки, ці твори як безцінне багатство передаються новим і новим поколінням.
(Галина Довженок)

Висновок

Мої вихованці почали з більшою повагою ставитися до природи, до людей. У дошкільнят сформувалося чуття родини, рідного краю, гордості за свій народ. Діти розвинулися інтелектуально, набули стійких моральних звичок. Діти добре розуміють українську мову, допомагають однин одному у вимові окремих слів, зворотів, збагатили словниковий запас словами щоденного вжитку, своєчасно використовуючи в спілкуванні прислів'я, приказки, скоромовки, загадки і інші твори народного фольклору. Під час самостійних ігор драматизують уривки знайомих українських казок, віршів, пісень, охоче грають у народні ігри. Діти усвідомили розподіл народних свят за порами року, народних традицій і обрядів, використовують їх фрагменти в самостійній ігровій діяльності, з задоволенням переодягаються в український одяг, охоче виконують аплікації, малюнки, оздоблюючи національний посуд, одяг, інші предмети побуту. Із задоволенням малюють природу рідного краю, вулиці рідного міста, разом з батьками ведуть історію свого родоводу за допомогою родинної квітки і родовідного дерева, добре орієнтуються в державних символах України. Системний підхід у роботі сприяв формуванню пізнавальних здібностей та інтересів дітей, що забезпечує наступність між дошкільним закладом та школою у розв’язанні питань з патріотичного виховання.

А найголовніше моє досягнення – діти сформувалися духовно, тобто у них виникає не лише потреба пізнавати, а й жити для інших. Сподіваюся, що вони виростуть справжніми патріотами, які любитимуть Україну, пишатимуться нею.

Досягти таких результатів допомогла й спільна робота з батьками. Механізми реалізації роботи з батьками відбувались через різні форми роботи: збори, засідання батьківського комітету, консультації, бесіди, виставки, свята, розваги, дозвілля, виставки-конкурси спільних робіт дітей та батьків. Широко використовую папки-пересувки. В естетично оформленому батьківському куточку постійно поповнюю інформацію з народознавчих питань та надаю поради й рекомендації щодо патріотичного виховання.

Родина вважалася першою найуніверсальнішою академією, де не лише загартовують тіло, а й формується духовний світ. Чи треба дітям знати свій родовід? Родовід – це коріння, на якому тримається дерево. Українці завжди схилялись перед своєю родовідною. Гордість за неї, вірність своїм сімейним реліквіям яскраво виявились впродовж багатьох століть. Це було стержнем української державності. Разом з дітьми та батьками ми виготовляємо родинну квітку, родинне дерево кожної сім`ї, проводимо родинні свята.

На мій погляд, люди повинні з раннього дитинства розуміти, що вони знаходяться в потоці історії, що вчинки кожної людини залишають свій слід, віддзеркалюються в історії і будуть оцінюватися наступними поколіннями, впливати на їх долю. Народні і сімейні традиції, перекази, легенди, гордість за свою країну, за своїх батьків і дідів – невід`ємна частина формування національної свідомості людини, патріотичних почуттів, менталітету всього суспільства.

Список використаної літератури

  1. Виховання громадянина: Сутність громадянського виховання / П. Ігнатенко, В. Поплужний, Н. Косарєва, Л. Крицька // Шк. б-ка.– 2003.– № 8.– С. 3–19.

  2. Вишневецький О. Громадянське виховання: благо чи небезпека? // Освіта. — 2000. — № 44. — С. 3. — № 45. — С. 4—5.

  3. Гонський В. Патріотизм як основа сучасного виховання та ідеології держави: студії виховання // Рідна школа. — 2001.— № 2. — С. 9—14.

  4. Жадан І. Проблеми громадянської освіти //Педагогічна газета. — 1999. №11. — С. 2.

  5. Ігнатенко П., Крицька Л. Громадянське виховання: історичний аспект // Шлях освіти. — 1997.—№ 1. —С. 38-43.

  6. Концепція громадянського виховання особистості в умовах розвитку української держа-вності // Дошкільне виховання. — 2003. — № 2. — С.

3-8.

  1. Лещенко О.М., Бойко В.Д. Патріотичне виховання дітей дошкільного віку. // Радянська школа. – К., 2000.

  2. Міщенко Н. Який же проросте патріотизм? // Рідна школа. — 1999. — №1. — с. 1—8.

  3. Мокрогуз О. Громадянська освіта: проблеми і перспективи запровадження // Завуч. — 2000. — № 28. — С. 2-4.

  4. Оржехівський В. Громадянська освіта формує громадянина // Відродження. — 2000. — № 1. —С. 3—5.

  5. Пономаренко Л. Виховання громадянськості у дошкільнят / Л. Пономаренко // Початк. шк.– 2001.– № 3.– С. 17–20.

  6. Сахарова Т. Патріотичне виховання: Рек. список л-ри / Т.Сахарова // Шк. світ.– 2005.– № 3.– С. 18–19.

  7. Якубенко В. Від народознавства – до свідомого патріотизму // Дошкільне виховання. – 2002. – №8. – С. 12-13.

Додатки

Зверніть увагу, свідоцтва знаходяться в Вашому особистому кабінеті в розділі «Досягнення»