Олександр Олександрович Сизоненко (матеріали про письменника)

Опис документу:
Інформацію про українського письменника О. О. Сизоненка підготовлено з Інтернет джерел. Можуть використовувати учителі української літератури при підготовці до бесід, повідомлень, інших заходів про сучасне літературне життя; учні для підготовки рефератів, досліджень тощо. Матеріали впорядковано у формі посібника.

Відображення документу є орієнтовним і призначене для ознайомлення із змістом, та може відрізнятися від вигляду завантаженого документу. Щоб завантажити документ, прогорніть сторінку до кінця

Перегляд
матеріалу
Отримати код Поділитися

Олександр Олександрович

Сизоненко

Інформацію про українського письменника підготовлено з Інтернет джерел. Можуть використовувати учителі української літератури при підготовці до бесід, повідомлень, інших заходів про сучасне літературне життя; учні для підготовки рефератів, досліджень тощо.

Матеріали впорядкувала Трачук В.М., учитель української мови і літератури Кременецького ліцею імені У.Самчука.

Олекса́ндр Олекса́ндрович Сизо́ненко — український письменник (прозаїк, публіцист, есеїст), кіносценарист.

Сизоненко Олександр Олександрович народився 20 вересня 1923 року в селі Новоолександрівка нині Баштанського району Миколаївської області в селянській родині. У 1941 р. закінчив школу. Учасник Німецько-радянської війни. Був тяжко поранений під час штурму Берліна. Нагороджений бойовими орденами та медалями. Після війни працював робітником на Чорноморському суднобудівному заводі в Миколаєві, у відділі пропаганди й агітації обкому партії, в редакції “Блокнота агітатора”. Повоєнний трудовий шлях Олександра Сизоненка співпав із першими успіхами на літературній ниві. З 1949 року його оповідання друкують газети «Бугская заря», «Південна правда», журнали «Вітчизна», «Огонек» та інші періодичні видання. Перші повісті та збірки оповідань молодого письменника «Рідні вогні», «Жду тебе на островах», «У батьківському краї», «Море замерзає біля берегів» були схвально зустрінуті читачами в 50-х роках минулого століття. 1952 року молодого письменника приймають у члени Спілки письменників. Без відриву від виробництва здобув вищу освіту, закінчивши в 1955 році літературний факультет Миколаївського педагогічного інституту. Друкуватися почав з 1949 року – журнал “Вітчизна” надрукував оповідання “Весна”, а в 1951 році вийшла перша збірка оповідань “Рідні вогні”.

Багаторічна робота на Чорноморському суднобудівному заводі збагатила письменника великим життєвим досвідом. Зокрема, це допомогло Олександру Олександровичу створити багатоплановий роман «Корабели», героями якого стали творці морських лайнерів. У 1960 році твір приніс автору громадсько-літературне визнання.

1962 року переїхав до Києва. У цей час О. О. Сизоненко починає працювати на Київській кіностудії імені О. П. Довженка. Він став автором сценаріїв фільмів «Білі хмари», «Кайдашева сім’я», редактором фільмів «Тіні забутих предків», «Новели Красного Дону», «Загибель ескадри», «Та, що входить у море», «Криниця для спраглих» та ін.

Краще за будь-кого про автора розказують його твори. Тим більше, що скупий на похвалу талановитий український літератор Павло Загребельний 20 вересня 1973 року, коли О. Сизоненку виповнилося 50 років, по українському радіо заявив: “Проза Сизоненка має особливу тональність, Сизоненко не любить багато вигадувати, любить писати з натури. Усі його герої – це майже не вигадані люди. Залюбленість у рідні місця, рідних людей створює особливий стиль, сповідницький характер його розповідей. Сизоненко стоїть на шляху до великого таємничого процесу, коли художній твір зливається з дійсністю”. Сторінки більш як 40 книжок свідчать про справедливість цих слів. У них і мелодії степового безмежжя рідної Новоалександрівки, і героїзм фронтовиків, і самовіддана праця корабелів – чорноморців – не випадкові сюжети, а епізоди з життя письменника О. Сизоненка.

За епічну трилогію “Степ”, “Була осінь”, “Мета” О. Сизоненко у 1984 року був удостоєний Державної премії Української РСР ім. Т. Шевченка. За цикл новел “А земля перебува вовіки…” став лауреатом ім. Ю.І. Яновського. Член Національної Спілки письменників України (1952).

На перетині 80–90-х років письменник створює гостроконфліктний роман «Далекий Бейкуш», в основу якого лягла реальна історія про боротьбу прогресивної громадськості проти спроб прокласти канал Дніпро – Дунай.

Також Олександр Сизоненко добре знаний у літературному та культурно-мистецькому світі як автор досліджень творчих портретів національних геніїв (Тараса Шевченка, Панаса Мирного, Івана Нечуя-Левицького, Лесі Українки) та побратимів по письменницькій долі (Максима Рильського, Володимира Сосюри, Юрія Яновського, Андрія Малишка, Олеся Гончара).

Олександр Олександрович Сизоненко продовжує зберігати вірність темі відстоювання історичної правди про Другу світову війну. Це підтвердили його останні книги «Гамбурзький рахунок» (2008 р.) та «Валькірії не прилетять» (2011 р.).

Загалом перу визнаного класика вітчизняної літератури належать понад 30 романів, повістей, збірників оповідань та публіцистичних статей. Вони виходили російською, білоруською, англійською, німецькою, польською, литовською та іншими мовами. Їх спільний тираж обчислюється мільйонами примірників.

Вклад і заслуги Олександра Сизоненка здобули високу оцінку як на державному рівні, так і в літературних та громадсько-політичних колах. Він лауреат Державної премії імені Т. Г. Шевченка та численних літературних премій. Його ратну та трудову доблесть гідно вінчають ордени та медалі.

Враховуючи значний внесок Олександра Сизоненка у розвиток української літератури, Верховна Рада України постановила: урочисто відзначити на державному рівні 90-річчя з дня народження Олександра Сизоненка.

Національна парламентська бібліотека України з нагоди цієї визначної дати організувала книжкову виставку «У полоні світлого таланту». Експозиція містить твори Олександра Сизоненка різних років видання, переклади його романів та повістей різними мовами, літературні дослідження О. Сизоненка творчості видатних українських письменників та діячів культури. Також на книжковій виставці широко представлені публіцистичні матеріали про життєвий і творчий шлях талановитого письменника, численні інтерв’ю з Олександром Олександровичем Сизоненком.

Твори

  • Збірка оповідань та нарисів: «Рідні вогні» (1951), «На веселому роздоллі» (1956), «Де народжуються кораблі» (1957 і 1959), «Зорі падають в серпні» (1957 і 1973), «Жду тебе на островах» (1963) й ін.; романи: «Корабели» (1960), «Білі хмари» (1965), «Хто твій друг» (1971), «На полі бою» (1975).

  • «Білі хмари» (роман. — К.: Рад. письменник, 1965. — 303 сторінки).

  • «Была осень» (роман / пер. укр. И. Максименко. — М.: Сов.писатель, 1983.).

  • «В батьківському краю.» — (К.: Рад. письменник, 1959.)

  • «Далекі гудки» (оповідання, повість. — К.: Держлітвидав України, 1957.)

  • «Для чого живеш на світі» оповідання і повість. — К.: Рад. письменник, 1961)

  • «Доки й живу» (оповідання, етюди, есе. — К.: Рад. письменник, 1989.)

  • «Зорі падають в серпні» (повість. — К.: «Молодь», 1957.)

  • «Корабелы» (роман. — К.: Молодь, 1960)

  • «Мета» (роман. — Рад. письменник, 1983)

  • «Море замерзает у берегов» (рассказы и повести: 1961)

  • «На Веселому Роздолі» (повість. — К.: Молодь, 1956)

  • «Не вбиваймо своїх пророків!» ("Редакція журналу «Дніпро», 2003)

  • «Не поле перейти…» (романи і повісті 2004. — 464 сторінок)

  • «Пауль, Петер, Йоганн…» (повість та оповідання. — К.: Рад. письменник, 1967).

  • «Підняті обрії» (документ. повість. — К.: Дніпро, 1971)

  • «Рідні вогні» (оповідання. — Одеса, 1951. — 104 сторінки)

  • «Степ» Роман. (Рад. письменник, 1976. — 560 сторінок)

  • «Сьомий пагорб» (Молодь. 1981. — 256 сторінок)

  • «Хліб з рідного поля» (повість, оповідання, етюди. — К.: Рад. письменник, 1978. — 286 сторінок)

  • «Хто твій друг» (роман. — К.: Дніпро, 1971. — 208 сторінок).

Публікації в періодиці

  • Война йде!: Етюд // Літ. Україна. – 2004. – 12 серп. – С.5

  • Забуті мелодії: Реквієм // Культура і життя. – 2007. – 4 липня. – С.4

  • Забуті мелодії: Реквієм: [Нарис] / О. Сизоненко // Літературна Україна. - 2007. - 14 черв. - C. 8;

  • Нестор и Демьян: Этюд // Голос України. – 2006. – 2 дек. – С.14

  • Нестор і Дем’ян: Етюд // Літ. Україна. – 2007. – 15 берез. – С. 5

  • Новели надвечір’я // Дніпро. – 2005. - №1-2. – С.6-31

  • “Ой дід Ладо” і вовк: Новела // Літ. Україна. – 2008. – 31 січ. – С.

  • Ти не перша, Таню…: Оповідання // Література рідного краю: Посібник-хрестоматія. – Миколаїв, 2003. – С.65-73

Сценарист

Редактор фільмів: «Тіні забутих предків» (1964), «Новели Красного Дону» (1964), «Загибель ескадри», «Та, що входить у море», «Криниця для спраглих» (1966) та ін.

Премії

Олександр СИЗОНЕНКО: «Пишу, коли не можу не писати»

Інтервю Олександра ЯРОВОГО

№20(78) 5.10.2012

 

Вельмишановний Олександре Олександровичу, з висоти патріарших віку та досвіду – що б Ви побажали молодшому поколінню як «завтрашньому дню» нашого народу? Якою Ви бачите взагалі сучасну молодь?

В сутінках оцієї пори, дуже тяжкої пори  самотності, покинутості, забутості, – дуже важко мені зараз звернути своє обличчя, щоб воно було ясне, добре, світле, бо інакше  з прийдешніми поколіннями не говорять. Тому, перемагаючи тяжкий настрій мій, я хотів би сказати молоді, яка отут є переді мною, що найголовніше в житті, – хоч скільки б ти прожив, хоч що б із тобою було на твоєму віку, – залишатися завжди в усьому і скрізь самим собою… Людиною зі своїми переконаннями. Звичайно, переконання ці мають бути високі, світлі, справжні, людяні. І хоч який маленький оцей хлопчик у камуфляжі біля мене, я і йому скажу: тут не обійтися без любові. Без любові до своєї землі, до свого українського неба, до неба  всієї планети, яка теж перебуває в дуже тяжкому стані. Ми так на ній дохазяйнувалися, що… Ви бачите, що твориться на нашій планеті, які катастрофи – соціально-політичні, економічні, стратегічні і так далі… А що з природою робиться? Тож хочеться, щоб: і землю, і сонце, і небо, і людей навколо себе – любити, щоб до них у душі завжди була довіра, щоб ніколи не покидало молоду людину (з перших кроків!) бажання бачити в людях добро, справедливість (що найважче, між іншим…), праведність. І мати віру в те, що, хоч якою б була твоя стезя, твоя доля, твоя судьба –  все одно ти прийшов на цю землю для того, щоб бути на ній щасливим. А щастя поєднується з любов’ю до землі і до людей.  Горький іще сказав: «Если труд в удовольствие, жизнь – хороша». Треба себе завжди готувати до роботи на цій землі, бо без роботи нічого не буде, жити без праці неможливо. Кожен із нас втрапляє у сферу обов’язків, яких не об’їдеш конем, не обійдеш своєю участю, співпереживанням, своїми стражданнями і зусиллями, щоб подолати всі перешкоди до того омріяного щастя, яке дуже важко визначити… Та, по-моєму, воно і не визначається.

 

Ще в роки юності мені припав до душі Ваш роман «Білі хмари», герой якого їде через степи України до свого батька, до родового гнізда… Яким було Ваше родове гніздо? Предки  ж  походили з козаків?

З козаків. Кажуть, що і село наше – Ново-Олександрівка – засноване було дідом Мусієм, із козаків. У селах «прикріпляли» до кожної людини вуличне прізвисько, і його ще називали Пасічка, тому що в степу голому, де було дике поле (до 1788 року, коли заснували Миколаїв) він завів для бджіл колодки замість вуликів. І ці колодки розставив навколо своєї хати, побудував собі хату таку з вальків, одне віконечко, одні двері. Мені сказали, що це ми маємо якогось там прапрадіда нашого. Він був дуже старий, у нього була отакенна борода, і жовта вона була. Курив люльку. Був справжній козак, хоч плечі мав уже похилені, жив навпроти нас,  сам-самотою і здається, ніколи не потребував нічиєї присутності. Це величава, якась дивовижна постать у моєму житті. І коли він приходив, то мама зразу відкривала заслінку печі, він сідав на порозі,  кресало виймав, закурював люльку і пускав дим у комин, щось розповідав… Я був тоді зовсім малим, мені три роки було 1927-го, на четвертий рік повертало. Я ті оповідання зараз не можу передати, але це були якісь згадки про чумакування, про козакування. І вечорами, коли ще батьки на роботі, а старша сестра в школі, а я сам дома, – я чув, як він, сидячи під своєю хатою на призьбі, співав.

 А що співав?

– Ой, того літа було літо

Та й стала зима.

Як не було пригодоньки,

Гей, гей, то й досі нема.

 

Була ж йому пригодонька

З Криму їдучи…

«Кхе-кхе», – покашляє, мабуть, затягнеться – бачу, як вогник люльки яскравішає, і далі:

…В чистім полі край дороги,

Гей, гей, воли пасучи.

Цю пісню ні капела бандуристів, ні хор імені Верьовки – ніхто не знав. І коли я заспівав її Олесю Гончару, він був так зворушений… Пісня дуже сумна і трагічна. Чумацька пісня.

 І моє гніздо, хата  батьківська  виникла 27-го року. І мені маленькому в’язала вузличок моя старша сестра, давала лозинку, щоб я одбивався від собак, і пускала з одного кінця села, де ми наймали хату, до іншого, понад ставом, де будувалася наша хата. І я бачив, як жінки місили  глину, підіткнувши спідниці. Сонячний день, гарний, і все красиві такі жінки, але найдужче світиться моя мама. Може, так здавалося. Вона в білій кофтинці, в білій хусточці… Вона підходила з тими закаляними ногами, нахилялася і цілувала мене, і казала: «О, мій помічнику!». Коржі там пекла моя сестра... То моє гніздо. Я  тут, під Києвом, вже переступаю межу життя, а там хата валиться… Мені прислали документ, підписаний головою райдержадміністрації, головою сільради і директором  школи про те, що хата «не підлягає ремонту». Це суцільна рана…

Город наш виходив до ставка. Батько такий сад виростив! Черешнево-вишневий. Біло-біло… Не було зовсім до того  садів у селі. Я ловив у  ставку рибу…  Там  для мене наймиліше, найдорожче місце не тільки на Україні, а й у всьому світі. І коли я був у Берліні, за Віслою, за Одером, то найперше згадував свою хату.

 «Білі хмари» – це, власне, прощання із родом моїм, із батьком, із матір’ю. Вони померли протягом півроку. Я не знаю, як я сам тоді не вмер, працюючи на кіностудії ,  маючи обов’язки начальника сценарного відділу? І тут хотілося б нагадати першу фразу  роману, яку хотіли обов’язково  викреслити. «Дорога буде далека – через всю Україну, і сумна. В батькову смерть». Ну чого, мовляв,  «через всю Україну» обов’язково?  Що, литовцям чи  білорусам не гірко буде, хіба у них не вмирають батьки? Отакі були умови для видання, суворі. Покалічили роман,  терзали мене, як той роман вийшов –  незрозуміло. Там розкуркулювання, там колективізація, там голод.

 

Коли він вийшов?

1964 року надрукував журнал  «Вітчизна», далі – видання в «Радянському письменнику». А 1965-го весь комітет із  Шевченківської премії проголосував за нього таємно, та Гончар головував замість Корнійчука, і сказав: «Сизоненко нікуди не дінеться, йому тільки сорок років… А в списку Петро Йосипович Панч, якому  сімдесят п’ять. Давайте відкритим голосуванням віддамо Панчеві». І йому дали премію. Це абсолютно справедливо, Панч набагато  більше зробив, він – фундатор української радянської прози. А Сизоненко  таки нікуди не подівся, став лауреатом через 20 років…

Що подвигло Вас до письменницької праці, чим у ній керуєтеся?

Дуже багато читали в нашому роду. Батько і мати читали, дядько Митрофан – син мого діда, Микити Івановича Сизоненка. (Дід був на час російсько-японської війни командиром кінної розвідки в 4-му козачому корпусі генерала Міщенка, мав три Георгіївські хрести, помер від ран, одержаних під Порт-Артуром, вже 1910 року)… Всі дуже багато читали, і я навчився читати в 4 роки по «Кобзарю». І вони читають  вголос один одному, а я, накрившись рядниною,  слухав і «Грабители морей», і «Пещера сокровищ», інше  вже й забув…  Вони читали, і я зачарований був літературою змалечку. Поезія – це не моє, я ніколи не пробував, не склав жодного віршованого рядка, але оповідання перше я написав у 10 класі, звалося воно «Весна» й було надруковане в районній газеті «Під прапором Леніна». Мені – 17 років. Думаю: нічого собі, моє прізвище  в газеті! А через два тижні надрукували ще одне. Хотів я назвати його «Цвітуть маки», але там сказали жарт, який я не можу повторити на ваш прекрасний диктофон, і назвали «Зустріч». Було, що ніс задерся. Але як стусонуло мене – бо випуск був 22 червня 1941 року… То я повернувся до літературної роботи тільки 1948 року, коли написав оповідання російською мовою «Недоигранный вальс». І було воно опубліковане під чужим прізвищем. Чому? Бо я ніби тавро мав, працюючи  робітником на заводі, – комсомольський квиток пропав у мене при пораненні.

 А сказати, що мене подвигало – це таке щось інтимне. Сашо, це майже  як спитати: за що ти любиш цю жінку? Майже неможливо відповісти. Все заразом: захоплення літературою, щось у душі відгукнулось, але найперше на Шевченкові слова, які мені мама читала. Коли я іще нічого не тямив, вона виймала книгу і читала:

Минають дні, минають ночі,

Минає літо. Шелестить

Пожовкле листя…

 Це так чарувало. Це так заворожувало. Ще в дитинстві. І понині.

 Читаю, наприклад,  Генріха Белля – не можу начитатися. У нас такої прози нема. Які дивовижні романи! Скільки захоплень у літературі, і ніколи не можу насититися цим.

 

Пристрасть до читання розвивається в Сизоненка вже в шкільні роки і відтоді стане для нього постійною. Але найперший і найголовніший вчитель його – саме життя. В цьому одна з характерних особливостей Сизоненка як людської особистості взагалі, як письменника зокрема.

Юність Сизоненка та його ровесників була жорстоко обірвана війною. Війна постійно «вриватимется» і в його твори про нашу сучасність, бо набуті в ній "уроки" як морально-духовного, так й історико-ідеологічного плану активно продовжують своєрідно діяти й понині, немало чого визначають у долі героїв.

У 1962 р. переїджає до Києва, працює на кіностудії ім.Довженко.

У 1984 р. Олександр Сизоненко за трилогію «Степ», удостоєний найвищої літературно-мистецької нагороди – Шевченківської премії. Високохудожня, яскрава, прониклива розповідь про перші місяці великої страшної війни – літо-осінь 1941-го. Це не лише гімн солдатам, які полягли у ті перші дні вітчизняної, а й пісня, ода південному українському степові, що не так давно був Диким полем.

Найновіший твір – роман «Валькірії не прилетять (Берлінські хроніки)» (2011) – утверджує ідеали гуманізму та прощення колишніх ворогів із відстані історичної перспективи.

Нагороджений орденами та медалями СРСР, України, Російської Федерації, лауреат літературних премій. Шевченківська премія (1984) за роман-трилогію «Степ», «Була осінь», «Мета»; премія імені І. С. Нечуя-Левицького; Літературна премія імені Юрія Яновського; премії «Золотий колос».

Історія оповідей Сизоненка, чи то прозових, чи публіцистичних (між іншим, завжди пристрасних!) – власне історія степового українства. Його образи привабливі тим, що вони неповторні й незнищенні. Їх не змогли розтоптати війни, що точилися й точилися у безкраїх південних степах. Вони безсмертні. Бо кожний, хто бився поруч з ними, долаючи ворога, запам'ятав мудрі й привітні обличчя степовиків, їхню м'яку добру говірку, вміння у найскладніших ситуаціях не втрачати людяності.

Його трилогія "Советский солдат" в перекладі на російську мову стала візитною карткою письменника не лише в країнах колишнього СРСР, а всього світу. Це – вершина творчості нашого талановитого земляка. Цією трилогією він створив образ свого народу-труженіка, народу-захисника Батьківщини, народу-борця за свободу і гідне життя.

Додаткова інформація:

http://bookos.org/book/58955

Література про життя і творчість

  • Олександр Сизоненко // Письменники Радянської України. 1917-1987: Біограф. довідник. – К., 1988. – С.538.

  • Сизоненко Олександр Олександрович // УРЕС. – 2-е вид.- К., 1987. – Т.3. – С.203

  • Сизоненко Олександр Олександрович //Шевченківські лауреати 1962-2001: Енцикл. довідник. – К., 2001. – С.480-482

  • Сизоненко Олександр Олександрович //Письменники Радянської України: Біобібліогр. довідник. – К., 1981. – С. 242

  • Январев Э. Сизоненко Александр Александрович // Николаевцы: Энцикл. словарь. — Николаев, 1999. — С. 304

  • Сорока П. Література – прихисток людського духу і краси: Розмова з О. Сизоненком // Літ. Україна. – 2006. – 16 берез. – С.1;7

Ілюстративний матеріал

Зверніть увагу, свідоцтва знаходяться в Вашому особистому кабінеті в розділі «Досягнення»

Всеосвіта є суб’єктом підвищення кваліфікації.

Всі сертифікати за наші курси та вебінари можуть бути зараховані у підвищення кваліфікації.

Співпраця із закладами освіти.

Дізнатись більше про сертифікати.

Приклад завдання з олімпіади Українська мова. Спробуйте!
До ЗНО з УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ ТА ЛІТЕРАТУРИ залишилося:
0
3
міс.
0
9
дн.
0
6
год.
Готуйся до ЗНО разом із «Всеосвітою»!