Новела "Чуже життя" Опанасюк Наталії

Опис документу:
Новела "Чуже життя" написана Опанасюк Наталією. Легенький вітерець розвіював її тонку шаль. Впевнено, але не зовсім рішуче вона йшла туди, де її чекало те, чого вона ніколи не знала, і в що не могла повірити. Крок за кроком, подих за подихом, зі стиснутими до болю зубами, вона змушувала себе на відчайдушний вчинок – пізнати справжню себе.

Відображення документу є орієнтовним і призначене для ознайомлення із змістом, та може відрізнятися від вигляду завантаженого документу. Щоб завантажити документ, прогорніть сторінку до кінця

Перегляд
матеріалу
Отримати код

Чуже життя

Легенький вітерець розвіював її тонку шаль. Впевнено, але не зовсім рішуче вона йшла туди, де її чекало те, чого вона ніколи не знала, і в що не могла повірити. Крок за кроком, подих за подихом, зі стиснутими до болю зубами, вона змушувала себе на відчайдушний вчинок – пізнати справжню себе.

А сталося все ще двадцять років тому, коли у сімї Мережків зявилось маленьке янголятко – Софійка. Вона росла хорошою, вихованою дівчинкою, проте трохи дивною, адже в свої пять рочків мала феноменальну память: знала всі букви, цифри, читала й писала українською та англійською. Їхня сім’я була невеликою: була лише мама й тато, бо, як Софійці повідомили батьки, бабусі й дідусі її вже давно померли, тому дівчинка їх навіть не знала, хоча доволі часто любила слухати мамині розповіді про її ще молоду матусю. Софійка слухала і думала, що ж буде як вона виросте, чи стане вона такою гарною, як її мама, чи матиме вона хорошого чоловіка, як її тато…

За словами мами, Софійка дізналася, що народилася вона у Ніжині: сонячного й теплого ранку 15 липня 1997 року. Дівчинку завжди дивувало те, що її однолітки показували їй свої фотокартки, адже вона таким сокровенням була обділена. Чомучкуватість Софії призвела до того, що в один з вересневих днів, Софійка прийшла до мами і запитала:

  • Мамо, а в мене що, немає зовсім фотографій, де я маленька?

  • Софусю, – відповіла ніжним голосом Мілана Олексіївна, – нам тоді було не до фотографій, ти, бідолашка, хворіла, тому ми були змушені возити тебе щодня до лікаря.

  • Хм… – дивувалася дівчинка, – та що ж я так хворіла, що таки жодної фотографії немає? – з докірливим поглядом глянула дівчинка на маму.

  • Таки немає, Соню, – ніяково відповіла мама.

Після того дівчинка більше не згадувала про це, нібито навмисно уникала думку про фото. Їй було сумно й прикро, що всі дівчатка на вулиці мали гарні знімки, хизувалися ними, а Софійка мовчки їм заздрила. Проте одного дня, після чергових батьківських переговорів на кухні, тато, Денис Вікторович, гукнув Софійку до будинку, яка в той час заклопотано виховувала ляльку. Дівчинка вона покірна, тому відразу прибігла додому:

  • Що, та? – захекавшись стояла вона на порозі будинку.

  • Ходи сюди, – відповів тато, – у нас до тебе серйозна розмова.

Дівчинка прийшла до зали та сіла біля батька:

  • Яка ж така розмова? Найсерйознішіша? А-а-а-а..Ви знову їдете з мамою у відрядження, а мене хочете залишити на тітку Марину? Е-е-е ні, цього разу я протестую! – зі злісним поглядом Софія схрестила руки на грудях.

Її можна було зрозуміти, адже її батьки за професією біологи, ще познайомившись у Вінницькому університеті ім. Пирогова, як тільки вступали на лікувальну справу, молоді й запальні Мілана й Денис розпочали своє спілкування, яке через півтора року закінчилося весіллям у Хмельницькому, звідки родом була Мілана. Всі навколо не могли відвести очей від таких щирих та ніжних почуттів молодят, вони були найуспішнішими студентами курсу (бо були одногрупниками), тому невдовзі пару Мережків запросили до лабораторії університету, де вони й залишились працювати. Молода сімя виглядала щасливою, проте діток у них не було, тому Ірину часто можна було побачити з пригніченим виглядом, оскільки в черговий раз їй приснилася дівчинка, яка просилась на ручки. Щоб хоч якось змінити обстановку, Денис запропонував переїхати до Києва, проте якраз в той час він знайшов роботу в Ніжині, де допомагав створювати нові препарати. З того часу вони живуть у цьому місті, проте доволі часто змушені їздити на конференції до Ірану, адже саме там випробовували нові препарати, й де було усе необхідне обладнання для проведення надскладних операцій, які раніше ще не увінчувалися успіхом. Саме від роботи Дениса й Ірини залежали життя мільйонів людей, які чекали своєї черги на введення нового препарату від раку.

Більшість вільного часу вони проводили у книжках та на конференціях. Найбільше не подобалися Софійці конференції, саме тоді вона не бачить батьків мінімум, як тиждень. Тому дівчинка й хвилювалася, про що буде ця «серйозна розмова». Насправді батьки замовили сімейну фотосесію.

Дівчинці наче подарували крила, вона не ходила, а літала цілий день, як бджілка, яка не може дочекатися ранкового сонечка.

Звичайно, смартфони, планшети й ноутбуки для їхньої родини були вже звичними речами. Проте Софійці більше прививали любов до книжок, вона навіть мала свою маленьку бібліотечку. Її батьки не з тих, які любили щодня фотографуватися, робити селфі, вони щодня, навіть у вихідні обговорювали якісь страшні слова, які дитина не розуміла.

Помічаючи, що дитина засмучувалася через таку дрібницю, як фотографії, батьки вирішили ощасливити дівчинку доволі банальним подаруночком, як сімейна фотосесія. Бо ж усмішка дитини для батьків – це найкраще, про що тільки можна мріяти.

І ось, нарешті настав цей очікуваний Софійкою день, день її першої фотосесії. Із самісінького ранку вона вже була на ногах, бігала за мамою, щоб вона одягнула їй найкрасивішу сукню та зробила нову зачіску. Мілана Олексіївна трепетними рухами діставала з шафи новесеньку сукенку Софійки. Вона вся була білосніжною, покрита ніжно-рожевим мереживом. Після тривалих приготувань дівчинки до фотосету, Мілана й сама пішла до своєї кімнати, щоб одягнутися якомога краще. Відкривши шафу, як і кожна сучасна жінка, вона зрозуміла, що одягнути їй нічого: вся шафа завішана сукнями, діловими костюмами, блузками й спідницями, проте потрібної речі Мілана таки не знайшла. Знервована вона вийшла на вулицю, де й зустріла Дениса, який повертався з лабораторії. Молода сімя вирушила разом у дорогу.

Сімя Мережків поїхала рятувати маму від «безодяжжя». Обійшовши найновіші бутіки Мілана знайшла чудову бордову сукню, яка справді підкреслювала усі переваги й вигини її молодого тіла. Денис був у захваті від побаченого, бо завжди пишався дружиною, яка справно доглядала за собою, як справжня леді, що й передалося Софійці. Повертаючись, до машини Мілана зустріла свою подругу Агату, яка працювала акторкою в драматичному театрі:

  • О..які люди? Та невже? – з усміхом прокричала Агата.

  • Привіт-привіт! – відповіла Мілана, – Як ти, дорогенька?

  • Та як..так само, вирішила оновити гардероб…Бо малого відвезла матері, хай побавить його трохи, а то вже голова обертом іде з цим непосидючим чортеням. А у вас що, сімейний вікенд?

  • Ну, можна й так сказати, у нас фотосесія.

  • Вау.. Що за фотосесія? Який хоч стиль?

  • Сімейна, звичайненька така, без надмірностей.

  • Нарешті ви хоч разом десь..а не лише в лабораторії..Криски ще живі? Аха-ха-ха-ха-а. Мовчу-мовчу, адьйос, бо я поспішаю, я ж, як вітер: сьогодні тут, завтра там…

  • Добре, бувай, Агато!

Переговоривши з Агатою, родина поїхала до студії. Там їх вже чекав фотограф Максим, який був майстром своєї справи. Після двохгодинного позування, молода сімейка поїхала до ресторану відсвяткувати першу Софійчину фотографію:

  • Яка ти у нас красуня! – похваляв дівчинку тато.

  • Наша розумниця! – додавала мама.

А й справді, сам фотограф дивувався красі дівчинки, її врівноваженому погляду, спокійному вигляду, адже діти такого віку здебільшого вередують, не слухаються, коли їм говорять відповідно стати до фотографії, проте не в цьому випадку. Дівчинка виконувала все, як говорив Максим. Фотограф подякував Мережкам за чудову роботу і наостанок, коли вже Денис і Софійка пішли вперед, запитав Мілану:

  • Як звуть вашу доньку?

  • Софійка, – зі здивуванням відповіла мама, – перепрошую, а для чого Вам знати її імя?

  • Та Ви не хвилюйтесь, просто вона така мила дівчинка, а у нас невдовзі конкурс фоторобіт, то якби Ви з Вашим чоловіком не були б проти, я б хотів її ще раз пофотографувати, чи таке можливо? Це цілком безкоштовно, для Вас у подарунок – нові світлини. Що скажете?

  • Та, начебто, непогана ідея, я переговорю з чоловіком, тоді Вам передзвоню. Ще раз дякую за Вашу роботу. До побачення.

  • Буду Вам вельми вдячний. Чекатиму на дзвінок. Хай щастить!

Цей день найбільше запам’ятався Софійці. Потім, через роки, вона пригадуватиме з болем про цей день, про все своє життя, як суцільний гріх, пережиток, який не можна повернути, не можна розпочати так, як би хотілось…День, що ледь памятає, але який перевернув її існування з ніг на голову…

Наступного ранку, поки Софійка ще спала, Мілана з Денисом пили каву на терасі їхнього будинку. Ірина згадала про вчорашню розмову з фотографом, тому розповіла чоловікові про пропозицію Максима.

  • Ну, можна буде спробувати, а раптом вона у нас природжена модель, – гордо промовив Денис.

  • Я теж би погодилась, так що я зателефоную йому, уточню день, гаразд?

  • Так, звісно.

Коли прокинулася Софійка, її очікувала приємна новина, через тиждень у не буде ще одна фотосесія. Але там вона вже позуватиме сама. Дівчинка ніскільки не злякалася й весело відповіла:

  • Я тільки за! Адже думати про карєру слід ще в дитинстві!

  • Де ти вже нахваталася таких висловів? – засміявшись, запитав її тато.

  • Як де? Від тітки Аги, вона ж в нас приречена стати зіркою, так само й я…приречена стати моделлю.

Софійчин запал заразив батьків чудернацьким сміхом і позитивним настроєм на цілий день. Денис поїхав на роботу, а Мілана пішла до свого кабінету, бо працювала дистанційно, оскільки дочку не було на кого залишити.

Тиждень пройшов доволі швидко: Денис, як завжди був на роботі, тільки ввечері приділяв увагу для донечки, натомість мама, яка проводила вдома увесь час почала вчити з Софійкою столиці країн світу, що дуже зацікавило дівчинку. Кожного вечора Мілана працювала над розробкою нових амінокислот для нового препарату. Новину про Софійчину фотосесію знала вже вся дітвора вулиці. Наприкінці тижня Денису повідомили, що він змушений терміново летіти до Ірану.

День фотоесії таки настав. Денис ще вчора вилетів, тому Мілана, взявши таксі, приїхала з Софійкою у фотостудію, де їх вже очікував Максим. Дівчинку забрала гример, тому мама чекала її у коридорі. Раптом у Мілани задзвонив телефон, якийсь незнайомий номер, взявши слухавку, Ірина почула чоловічий голос, який відрекомендувався диспетчером авіакомпанії «Цузамен», після кількох слів Ірина знепритомніла, її знайшов Максим у коридорі через кілька хвилин…

«Мусимо висловити Вам найщиріші співчуття, проте авіарейс «Київ – Тегеран» розбився внаслідок несправності……..Ви мене чуєте? Ваш чоловік Денис Вікторович Мережко загинув…. Пані Мережко, Ви тут? Ало? Пані, з Вами все гаразд?». «Ваш чоловік загинув…загинув…загинув…»

Він загинув…його нема і більше не буде…ніколи…НІКОЛИ!

Ніч...ніч..нічого..нічогісінько не видно…Я померла? Я чую голос? Денис? Це ти? Чи я на небі? Можливо, це янголи, хоча за свої гріхи мені туди зась…Я не померла..я відчуваю, чую, що хтось торкає мою руку…ніжними, теплими пальцями..хто ти? Я не можу говорити..Кхе..Що зі мною? Так багато запитань і жодної відповіді…я нічого не бачу…може, й вмерла…Хоча для кого жити…Ах, Софія..моя рідна і крихітна Софійка…Де вона? Це ти біля мене? – зі фрустрованим виразом обличчя Мілина з важкістю розплющила очі.

Вона лежала в білій палаті, оглянувшись, вона помітила біля себе свою подругу Агату, яка дивилась на годинник.

  • Де Софія?! – різко мовила Мілана.

  • Заспокойся…Не хвилюйся…Ммм..Все в нормі…Напевно… - виправдовуючись відповіла подруга.

  • ДЕ СОФІЯ??? – закричала Мілана.

  • Не кричи, зберігай спокій..Я, чесно кажучи, нічого не розумію, бо я тоді мчалась на рейс в Париж…а тут таке…Я не знаю, де вона. Але її розшукує поліція, вони точно знайдуть Софію, це ж правоохоронці…Всього 3 дні пройшло – нервово відповіла Ліна.

  • Як ти не знаєш?! – здіймаючись з ліжка і вириваючи трубки з руки, кричала Ірина, – як ти не знаєш? Ти мусиш знати!!! Де моя дитина, де ? Де? Де?

  • Заспокойся! – заломлюючи руки Ірині, Агата кричала, намагаючись вкласти її у ліжко: - Сестра! Сестра!

  • Що трапилось? – здивовано запитала молоденька медсестра.

  • Зробіть з нею щось, вона неадекватна! – пояснює Ліна.

  • Де моя дитина? Де вона? Що ви з нею зробили? Де мій Денис? – волала, скручуючись калачиком жінка, – за що ви так зі мною…– кусаючи простирадло голосила зі сльозами на очах убита подвійним горем пані.

Їй укололи необхідну дозу заспокійливого та снодійного. Вона лежала, схожа на бездиханний труп, якому підтримували життя лише міліметрові трубочки, які стирчали з її руки та носа…Вона лежала нерухомо, її губи були білими й сухими, очі міцно закриті…

  • Страх земний… – шепотіла Агата, зайшовши в палату.

Головний лікар повідомив, що в Мілани постревматичний інсульт, внаслідок якого жінка може втратити пам'ять або отримати порушення опорно-рухової системи. Їй необхідний спокій та належна підтримка, протипоказане хвилювання й стреси.

У цей час Агата зрозуміла, що на її самотні й тендітні жіночі плечі упав найскладніший тягар: поховати чоловіка Міли, щодня доглядати її та знайти Софійку, яка дивним чином зникла…

Витрати на похорон Дениса частково відшкодувала авіакомпанія, прибуло багато людей з роботи, родичів у них не було, тому здебільшого приходили сусіди та друзі їхньої сімї. Мілана знала про похорони чоловіка, але лікарі її не відпустили, їй відняло мову, вона зовсім не говорила ні з ким, навіть з Агатою…Вона постійно дивилась на стелю. Лікарі намагались робити усе, щоб виходити жінку, проте її стан не змінювався от уже як тиждень.

Агата поховала Дениса, хоча сама дуже боялась похоронів, а особливо глянути у гроб, в якому лежали рештки Дениса: його закривавлений одяг і деякі частини тіла.

Життя і смерть…Смерть і життя…Ніхто не знає, коли наступить його черга…Черга зникнути назавжди, зітліти. Сьогодні ти є, ти маєш все, а може й ще нічого..А втім, не важливо, ти щодня прокидаєшся, бачиш сонце, людей, дихаєш, хоч брудним, але до болю необхідним повітрям…Посміхаєшся, плачеш, нарікаєш, дивуєшся, сумуєш, думаєш, хвилюєшся і...Здається, ще стільки планів, ти знаєш, чого ти хочеш, що тобі потрібно від життя. Та ось, ти не враховуєш одну деталь, що життя одне, а ми прагнемо багато. Життя, схоже на геометричний відрізок, сьогодні ми в точці А, завтра – у точці В, а потім у точці Ніде, бо відрізок же не вічний, закінчиться колись…І в кожного він свій: вгору, вниз, вбік, навхрест…

Як складно усвідомлювати те, що ще вчора ти відчувала ніжні дотики коханого чоловіка до свого обличчя під час пристрасного поцілунку, ще вчора ти обіймала його перед від’їздом, ще вчора ви всю ніч не спали, говорячи про той день, як він повернеться, плануючи поїхати з донькою на озеро…З донькою?

Подушка Мілани рясніла мокротою від сліз, вона все плакала, її очі, розчервонівшись, втупилися в ту ж точку на стелі й непорушно виштовхували сльозинки на знеможене обличчя. Інколи її тіло здригалося у нервовому напруженні.

Як хочеться до нього…До свого близького, рідного, милого Дениса…Як він там? Невже він справді помер? Як він зміг залишити мене один на один з цим горем…Помер? Його немає…чи, може, все-таки є? Денисе! Денисе? Ти тут? Ти біля мене? Коханий? Як ти міг? Скажи мені, як ти міг мене ось так покинути? Як?

На безумні хлипи прибігла медсестра. Жінка лежала, як і її залишили: очі позападали від постійного ридання, вона дивилася і навіть не відволікалася на медперсонал, який заходив і виходив…

Після похоронів Агата пішла до поліції, щоб дізнатись хоч якусь новину. Та проблема полягала в тому, що ніхто не знав навіть приблизно де саме зникла дівчинка. У дома її не було. Агата запитувала Мілану, але та не відповідала, вона ворушила губами, але не могла нічого сказати, злилась і плакала…

Невдовзі лікарі повідомили подругу Мілани, що у хворої стався нервовий зрив в одну з попередніх ночей. Лікарі це пояснили тим, що жінка не спала вночі, вона цілодобово плакала, її думки призвели до того, що вона почала мугикати і хитатися з ранку до вечора, ніякі препарати не діяли довго, максимум вона могла заснути на 3 години і знову хиталася й плакала. Постійно колоти снодійне було заборонено, тому жінка потихенько зводила себе з розуму. Після огляду психотерапевта було встановлено, що у неї гостре порушення нервової системи. Її перевели до психіатричної лікарні, їй ставало краще. Надія на порятунок зростала, але не надовго. Мілана почала посміхатися, але в її очах було видно нерозуміння й здивування…Здавалося, що Ірина навіть не помітила переведення до іншого лікувального закладу, її тільки діймав колишній сон (єдине про що вона могла розказати): маленька дівчинка плакала й просилася на ручки у темному сквері навпроти великого вуличного ліхтаря, скільки б Міла не намагалася, як би вона не хотіла взяти цю дитину, якась моторошна сила не підпускала її до дитини.

Софійка…Де моя Софійка? Моя? Чи, може, не моя? – думки про дочку не давали спокою їй ні на хвилину, вона вже не могла плакати, лежала і розуміла, що залишилась одна, одна в цілому світі, адже всіх найрідніших у неї відібрали..

Божее! Якщо ти, справді, є, порятуй хоча б мою дитину! Не дай їй вмерти! Вона ще занадто маленька, щоб загинути. Забери краще мене, ніж її. – Кожної ночі молилась жінка.

Як би Мілана не намагалася згадати, але вона не пам’ятала, де вона залишила своє янголятко:

Яка я безвідповідальна мати! Я тепер не мати! Я гірша всіх! Я не змогла виховати свою кровиночку…Кровиночку? Та в мене і кровиночки немає…У мене нічого й нікого немає…Немає..Яке це страшне слово «немає»…А як жахливо усвідомлювати те, що воно твоя сьогоднішня реальність, твоє майбутнє. Нічого вже не буде..Я вмерла, ще під час того, як загинув Денис…Я егоїстична, я загубила єдину доньку, яка, можливо, вже теж мертва..Вона така маленька, її могла збити машина, вона могла вмерти від холоду, від голоду..Вона померла. Так, не варто себе втішати! Моя дочка померла! Ні, не моя! Твоя дочка померла! Чуєш?

Насправді Софійка була жива, її тимчасово приютив фотограф. Після тривалої фотосесії дівчинка запитувала де її мама, проте Максим сказав їй, що мама поїхала по справах і попросила його доглянути дівчинку. Він боявся сказати дитині про мамину знемогу. Софійка не засмутилася, бо дядько Максим набагато цікавіший, ніж тітка Марина, з якою раніше залишали дитину. Вони довго їхали у чорній великій машині, коли вони вийшли, Максим взяв дівчинку на руки і поніс до красивого високого будинку, біля якого зеленіла соковита трава, яка розвівалася на вітрові.

  • Поки що ти тут житимеш! – з радістю в голосі сказав Максим.

  • А чому у Вас такий великий будинок? – запитала здивовано дівчинка.

  • Тому що ми тут не одні житимемо.

  • Як не одні? У Вас є сімя? Діти?

  • Так, у мене є дружина, але немає дітей, тому поки твоя мама впорається з усіма своїми справами ми піклуватимемось про тебе, ти ж не проти?

  • В коли мама мене забере?

  • Не знаю, можливо, завтра. У неї є мій номер телефону, вона обов’язково передзвонить мені! Вона знає, що ти у мене.

Максим провів дівчинку до однієї з кімнат на третьому поверсі, де за письмовим столом сиділа сумна молода жінка:

  • Познайомся, це Софія! – весело сказав до своєї дружини Максим.

Спохватившись від раптового голосу, Дарія здивовано глянула на дівчинку:

  • Емм..Привіт, Софіє! Мене звуть Дарія, – відповіла жінка.

Минув тиждень як дівчинка жила у Пилипенків. Дарія розцвіла у всіх сенсах цього слова. Вони одружені вже 5 років, проте після двох років спільного життя, Дарії встановили страшний діагноз – безпліддя. Жінка цілий рік була вбита горем, хотіла покінчити життя самогубством, щоб і сталося, якби не уважність Максима. Дівчина робила все, щоб позбавити Максима своєї присутності, вона не вважала себе гідною жінкою й взагалі жінкою апріорі. Проте завдяки довготривалим вмовлянням чоловіка, вона пішла до психолога. Жінка думала, що всьому вина її пристрасне захоплення тютюном ще зі студентського віку. Після усвідомлення важливості своєї проблеми, вона кинула палити і зненавиділа тютюн, тому навіть її чоловік змушений був кинути палити, щоб не нагадувати жінці про її легковажну молодість.

З кожним днем Софійка все менше згадувала своїх справжніх батьків…Батьків, яких вже сьогодні вона мало пам’ятає, адже за нею так і ніхто не повертався. Пилипенки довго думали, що робити в цій складній ситуації, бо Максим вже навіть починав хвилюватися такій відданості та прив’язаності Дарії до дівчинки. Чоловік щодня говорив Дарії, що це не її дитина, щоб вона потім не переживала складний розрив, коли дівчинку доведеться повернути. Проте в одну з ночей, Дарія прокинулась і розбудила сонного Максима зі словами:

  • Давай не віддамо її! Вона буде наша! Тільки наша, розумієш?

  • Даріє, сонце, ти в здоровому глузді?! Що ти таке говориш?

  • Саме я й розумію, що наше життя – це суцільна прірва, у нас немає сенсу, ми живемо тільки для себе, а зараз ти хочеш відняти у мене можливість мати дитинку, про яку я мрію вже протягом п’яти років?

  • Дорогенька, не хвилюйся. Дихай спокійно. Ми не зможемо залишити дівчинку собі, адже скоро зявляться її батьки і нас звинуватять у викраденні.

  • Хто зявиться? Батьки? Та ти не бачиш, що досі ніхто не зявився?

  • Зрозумій ти, у неї є справжня сімя. Її мати в лікарні, тому, як її забирала швидка, я вклав їй у кишеню серветку, на якій написав нашу адресу, номер і прізвище та слова «Софійка у нас». Просто жінка втратила свідомість, вона б мене не почула.

  • Дурний! Ти не міг подумати про мене?

  • Не будь такою егоцентричною, дитина має батьків, не варто її від них забирати. Це передусім гріх. Подумай!

  • З нас двох саме ти і є такий! Усе життя здаєш назад, своєю меланхолійною інтровертністю заганяєш мене у могилу. Не хочу з тобою говорити. Лягай спати! Можеш завтра віддати дитину, але ні на день пізніше!

  • Та припини ти цю істерику, невже ти не бажаєш їй добра? Куди я її завтра віддам? Головне кому?

  • В цьому й сенс, я буду їй кращою матірю, ніж та, яка забула про неї.

  • Звідки ти знаєш, що забула? Можливо, вона у важкому стані…Досить, давай поговоримо днем!

  • А, може, померла, а? Тим краще. Як завжди, як тільки щось слід вирішити твій ентузіазм зникає.

  • Як ти можеш так говорити, бійся Бога!

  • Усе, ти мене цинічно вбив!

Проте ніхто по дівчинку не повертався. Пройшов місяць, а вона була у Пилипенків. Максим хотів звернутися в поліцію, проте Дарія поставила йому ультиматум: якщо він піде в поліцію, Дарія піде від нього. У голову чоловіка почали закрадатися думки про те, щоб залишити дитину собі. Оскільки досі ніхто не шукав її, подружжя вирішили вчинити махінацію заради того, щоб нарешті відчути справжнє сімейне щастя. Вони оформили фіктивні документи на дитину, сьогодні в нашій країні гроші вирішують усе, тому це не становило особливих труднощів. Для родичів та сусідів дівчинку представили як сирітку з дитячого будинку, але всіх запевняли про це мовчати, щоб дівчинка ніколи цього не дізналася.

Так пройшло 3 місяці. Мілана лежала вже в реабілітаційному центрі. Її стан нарешті змінився, адже вже тривалий час вона не подавала ознак життя, але її таки виходили, незважаючи на складні перипетії і відмови від лікування. Через тиждень її мали виписувати. Зрештою, вона почала нормально, без милиць, ходити і навіть говорити, хоча при швидкому темпі говоріння заїкалася. Проте жінка дуже змарніла і постаріла на обличчі, внаслідок всіх страждань, які їй довелось пережити. Психологи зробили свою справу. Щодня, після того, як жінці стало хоч трішечки легше, о 13:00 годині до неї приходила Галина Іванівна, висококваліфікований спеціаліст у своїй сфері діяльності. І ось сьогодні, коли годинник пробив тринадцяту годину, двері її палати відчинилися і до пацієнтки прийшла психолог. Вони говорили годину, лікарю вже набагато легше спілкуватися з пацієнткою, бо раніше вона аж ніяк не йшла на контакт. Вже зараз вона спілкується більш-менш відкрито і щиро, бо сама розуміє те, що тільки психологічне самоналаштування врятує її від суїцидних думок. Вона змирилася зі смертю чоловіка та зі зникненням дочки, проте все-таки в її душі ще жевріє надія на те, що скоро вона зустріне дівчинку.

Минали дні, місяці, роки, дівчинка росла на радість новим батькам. Вона жила щасливо, у неї було все: від найпростішої забаганки до новенької іграшки.

Звичайно, важко усвідомлювати те, що нам приготувало життя. Ситуації бувають різні, ніхто не здатний в точності до деталей знати усе, що на нього очікує. Наше життя не настільки просте, як нам здається. Часто закрадаються думки, а чи проживаємо ми своє життя? СВОЄ, не чуже, не вигадане за нас, а таке, яким би воно повинне було б бути чи, навпаки не бути

2017 рік.

Мілана працює на минулій роботі, вони стали з Агатою як сестри, підтримка одна одної врятувала життя. Це життя відродилося в жінці, коли вона стала другою хресною матірю для синочка Агати. Обоє жінок віддавали йому всю турботу й теплоту власних сердець, оскільки Агата була одиначкою.

Ніхто не знає і навряд чи колись дізнається, яким чином старий одяг Мілани, в якому її привезли в перший день до лікарні, міг відродити її життя…Але Бог не дав їй такої можливості…На краще це чи на гірше, ніхто не скаже. У день виписки Мілани, Агата, яка хотіла в зайвий раз не нагадувати їй про трагедію того дня, привезла їй новий одяг, а старий викинула у найближчий смітник.

Одяг, начебто, матеріальна цінність, що не повинна багато чого означати у повсякденному житті, але саме в цій ситуації міг кардинально змінити долю щойно вилікуваної жінки, оновити її внутрішньо і дати стимул на майбутнє…Дати надію, але чи надовго?

Софійка вже не Софійка…Вона Софія – студентка київського національного університету «Києво-Могилянська академія». Сумлінна, працьовита, впевнена у собі особистість із надзвичайно привабливою зовнішністю. Не дарма її ім’я Софія, що означає з грецької «мудра». Успішне навчання на третьому курсі дало їй можливість побувати у багатьох країнах Європи. Її батьки – власники найвідомішої ніжинської фотостудії. Дівчина не часто приїжджала у рідне містечко, але дуже любила своїх батьків. Проте, коли тато з мамою поїхали на курси, Соня змушена була приїхати додому, щоб наглянути за будинком. Її комунікабельність притягувала людей, тому вона мала багато друзів. Дівчина не хотіла сидіти вдома сама, тому запросила друзів до себе у Ніжин.

Ніхто й не міг підозрювати те, що саме в цей день, доля Софії знову змінить свої орієнтири і вона дізнається рокову таємницю…Її життя ніколи не стане попереднім після візиту її друзів…

Що відчувають люди, коли усвідомлюють, що все навколишнє було лише міражем, ілюзіями, які нав’язали інші? Коли ти двадцять років живеш із навмисно завязаними очима? Коли твоєю долею розпорядились так, як хотіли вони. 20 років чужого життя? Чи багато це?..

Як тільки Софія приїхала додому з друзями, вона вирішила пригостити їх кавою. Діна і Ніка чекали її у гарно мебльованій вітальні, яка була просторою і світлою. Відразу видно, що це будинок творчих людей, адже у кожній кімнаті є фотографії, картини, різноманітні статуетки тощо. Поки Соня барилася на кухні, дівчата знайшли собі заняття: зайшли до робочого кабінету тата Соні, де розглядали фотографії. З розчиненої шухляди письмового столу тирчав чорний конверт, допитливість дівчат перевищила усі норми вихованості у чужому будинку, тому Діна, взяла конверт зі словами:

  • А раптом її татуньо підробляє на якихось халтурах, фотографуючи щось/когось заборонене, га?

  • Та ні, не лізь туди. А як Соня зайде? – відмовляла її Ніка.

  • Та перестань ти! – запевняла Дінка.

Розгорнувши конверт, дівчата побачили фотографії маленької дівчинки з якимись людьми. Запальна Діна відразу кинулась порівнювати дівчинку зі світлини з фотокартинами у кімнаті Соні, виявляється, що це таки Софія, але хто ці люди, з нею на фото? Перевернувши фотокартки, дівчата прочитали запис: «Сімейна фотосесія Мережків. 2002 рік».

  • Як це Мережків? – запитала Ніка.

  • Ну, от і я думаю, які тут Мережки, Це ж наша Софка мала, але вона ж Пилипенко…

  • Нічого не розумію..

Тут у вітальні почувся голос Соні:

  • Агов, дівчата, де ви?

  • Та ми тут цей..от.. – ніяково промямлила Ніка.

  • Блін, навіщо ж ви вдерлися в татів кабінет, він категорично забороняє мені сюди заходити. Хоча я й не вломуюсь, як дехто. Що це у вас в руках? – злісно мовила Софія.

  • Та нічого..так фігня якась, зараз покладу на місце, – виправдовуючись сказала Діна.

  • А що там, фотки чиїсь? – запитала Софія.

  • Ага, якісь зовсім незнайомі мені люди, покладу в шухляду.

  • Та дай я гляну, може я їх знаю.. – з притиском сказала Соня.

  • Не дам!

  • Я сказала дай сюди! – гримнула Софія.

Взявши фотокартки до рук, Соня відразу впізнала маленьку себе. Дівчина не могла зрозуміти, хто це біля неї на фотографії, проте як перегорнула, то стрепенулась:

  • Які Мережки? Мої хрещені Андрієнки…Родичі якісь чи що…

Тремтячими руками вона взяла знову фотографію, відчула весь біль і жах від прочитаного та намагалась хоч якось пояснити самій собі цю ситуацію. Проте все марно: логічно, що ці люди їй були близькі, бо написано, що це сімейна фотосесія. Дівчина взяла телефон і набрала маму:

  • Ало, мамо, мені потрібно з вами зустрітися. Коли ви з татом звільнитесь?

  • Давай завтра, у нас сьогодні корпоратив, гаразд?

  • Ні, мені потрібно сьогодні.

  • Та що ж сталося?

  • Скажіть, де ви будете я до вас підїду.

  • Та заради Бога! Твій Максималізм мені набридає…Ресторан «Авіньйон» на вулиці Печерській, знаєш де це?

  • Так, знаю. Я о восьмій там чекатиму.

  • Ну, добре. Приїжджай.

Швиденько перевдягнувшись, дівчина, вибачившись перед подругами, сіла до салону своєї машини, що їй на 20-річчя подарували батьки. Вона їхала швидко, дівчата, що сиділи позаду, просили її зменшити швидкість, проте дівчина не слухала, вона ледь не зіткнулась із фордом, виїжджаючи з Ніжина, на перехресті. Доїжджаючи до ресторану, вона відчувала комок у горлі, їй хотілося плакати від нерозуміння. Її дістало питання, з яким вона їхала цілу дорогу: хто такі Мережки? Це мої справжні батьки? Чому ж там пише «Сімейна фотосесія»? Як це розуміти?

Як тільки Софія зайшла до ресторану, вона помітила своїх батьків. А, можливо, вже й не своїх. Тихенько підійшовши на вшпиньках, як вона любила робити це в дитинстві, дівчина привіталася з гостями та сіла біля тата й мами. Вони просиділи в кількахвилинній паузі як Соня розпочала розмову:

  • Ви нічого не хочете мені сказати?

  • Про що ти, доню? – запитала мама.

  • Про те, що ви від мене приховуєте 15 років.

Це твердження змінило вираз обличчя батьків: вони перекинулись поглядами й зрозуміли, що все-таки цей фатальний день настав, але найбільше їх тривожила думка про те, звідки Соня дізналася всю правду:

  • Про що ти? З чого такі висновки? Що приховуєм? – запитав тато.

  • Ось, – жбурнувши конверт, відповіла Софія.

  • Не може бути! – зойкнула Дарія, – ти ж обіцяв спалити їх!

  • Заспокойся, – запевняв Максим, – я тримав їх у шухляді свого кабінету, ти рилася в моїх речах? Я ж просив не заходити до мого кабінету!!!

  • А то що? Дізнаюся правду? – крикнула дівчина.

  • Чому ти так з нами? Не кричи, ми все можемо пояснити, – прошепотіла мама.

Сімя Пилипенків, чи лише частина Пилипенків, змушена була покинути залу ресторану. Приїхавши додому, батьки розповіли справжню історію появи дівчинки у їхній сім’ї ще 15 років тому. Максим сказав, що в той день, коли Мілана знепритомніла у нього в фотостудії. Маленька Софійка плакала, тому Максим змушений був її кудись забрати. Проте, щоб потім не бути винуватим записав свою домашню адресу на серветці і поклав до кишені пальта жінки. Софія плакала, вона розуміла, що не пам’ятає тих людей з фотографії, але хотіла б пізнати їх. Проте їй було боляче чути, що по неї так і ніхто не повернувся:

  • А раптом та жінка померла в той день? – запитала Соня.

  • Хто її знає.. – відповіла Дарія.

Софія не спала цілу ніч, їй снилася жінка з фотографії, яка кликала її до себе благальним голосом..Дівчина змучилася. Вранці вона прийшла до батьків і попросила їх допомогти їй у пошуках тієї сімї. На що тато погодився:

  • Гаразд, це твій вибір, тому тільки тобі вирішувати з ким жити далі.

  • Я знаю, але я просто хочу з ними поговорити. Нічого особистого.

Наступного дня Максим повідомив Софії, що її тато Денис загинув ще 15 років тому в авіакатастрофі, а мама – Мілана працює в одній з лабораторій м. Ніжина. Софія зраділа, що отримала хоч якусь інформацію. Тато дав їй робочу адресу начебто справжньої мами, тому не гаючи часу, Соня поїхала шукати маму. Дорога видалась їй занадто швидкою, адже вона не знала, які слова дібрати, щоб пояснити всю ситуацію. Проте ось вона вже виходить зі своєї автівки. Залишилось піднятись в офіс на третій поверх, проте вона зупинилася…Стояла кілька хвилин і думала чи варто іти…Але ж «мама» її так і не забрала? А чому? Що робити..

Замислена дівчина стояла перед будівлею, вітер обвівав її довге русяве волосся, очима вона втупилася у вікна третього поверху і думала: п'ятнадцять років, п'ятнадцять ..не три, не п’ять, а цілих п'ятнадцять вона жила не своїм життям, можливо, вона й не була ніколи Софією, можливо, вона б ніколи не навчалася в Києві, не була б такою успішною…Можливо взагалі не була б… Але ж чому?..

Вона розуміла, що любить своїх батьків, проте не могла повністю пробачити їм брехні, яка покрила все її життя…Два слова звучали на її устах: Чому я?

Легенький вітерець розвіював її тонку шаль. Впевнено, але не зовсім рішуче вона йшла туди, де її чекала та, кого вона ніколи не знала і в існування якої не могла повірити. Крок за кроком, подих за подихом, зі стиснутими до болю зубами, вона змушувала себе на відчайдушний вчинок – пізнати справжню себе.

Дівчина вагалася, тремтіла від страху. Але таки не знала, що перед нею відкриється ретроспекція таких перипетій, про які вона й у книгах не читала. Мілана їй розповість про те, що насправді ще немовлятком Софію підкинули їм під будинок липневого вечора 1997 року. І її дурили не 15, а 20 років, від самого її народження, бо вона ані Мережко, ані Пилипенко…а хто?..

Зверніть увагу, свідоцтва знаходяться в Вашому особистому кабінеті в розділі «Досягнення»