Неоромантичні твори О. Кобилянської в контексті духовних явищ Європи

Опис документу:
Відомо, що своє, національне, краще й глибше пізнається у порівнянні з чужоземним. Та й воно повніше розкривається у зіставленні з рідним. Саме під цим кутом зору і розглядається у поданій нижче статті художній доробок Ольги Кобилянської. Оскільки творчість славетної української письменниці доволі багатогранна (складається з неоромантичного, імпресіоністичного та символістського набутку),

Відображення документу є орієнтовним і призначене для ознайомлення із змістом, та може відрізнятися від вигляду завантаженого документу. Щоб завантажити документ, прогорніть сторінку до кінця

Перегляд
матеріалу
Отримати код

Неоромантичні твори О. Кобилянської в контексті духовних явищ Європи

Відомо, що своє, національне, краще й глибше пізнається у порівнянні з чужоземним. Та й воно повніше розкривається у зіставленні з рідним. Саме під цим кутом зору і розглядається у поданій нижче статті художній доробок Ольги Кобилянської. Оскільки творчість славетної української письменниці доволі багатогранна (складається з неоромантичного, імпресіоністичного та символістського набутку).

Найцікавіший у неоромантичному творі, звичайно, сам ідеал. Досить повно він виголошується устами Наталки з повісті О.Кобилянської “Царівна”: “Мати таку свободу, щоб бути собі ціллю!.. Передусім бути собі ціллю, для власного духа працювати, як бджола; збагачувати його, збільшувати, довести до того, щоб став сяючим, прегарним, хвилюючим, зоріючим у тисячах красках!.. Бути передусім собі ціллю, а опісля стати або для одного чимсь величнйм на всі часи, або віддатися праці для всіх. Боротися за щось найвище, сягаюче далеко поза буденне щастя... Свобідний чоловік із розумом — це мій ідеал”.

Цей ідеал, з певною корекцією, сповідують Зоня (“Ніоба”), Маня та Нестор Обринські (“Через кладку”), інші герої Кобилянської. С. Єфремов вважав, що письменниця ідеалізує “вищу людину”, екзальтованого аристократа-декадента, що кохається в собі та презирливо ставиться до народу.

Леся Українка, О. Маковей, І. Франко у творчості Кобилянської акцентують на типі інтелігентної жінки, яка бореться за свою індивідуальність. Водночас І. Франко констатує чимало дрібного, неприродного, претензійного в ідеалі письменниці. Леся Українка, відмітивши негативні моменти в ідеалі “надлюдини”, в цілому позитивно сприймає ідеал Кобилянської. А Маковей підкреслює, що так званий аристократизм душі — це вищі люди Ніцше.

Певна річ, у тих думках лише намічено основні тенденції в трактуванні ідеалу письменниці, але й вони свідчать, що в даному разі насамперед слід звернутися до проблеми “Кобилянська і Ніцше”.

Як і Ніцще, українська письменниця зневажала рабську, упокорену й задоволену “товпу”, однак уже тут помітна різниця в їхніх поглядах. Ніцшеанський герой певен: “Те, що сильне, перемагає і мусить перемагати, бо такий закон життя”. “Протиприродно допомагати тому, чому природа призначила гинути”, бо життя, на його думку, спричинене одвічною й всемогутньою Волею, рухається по колу, і настає фаза надлюдини, якій має поступитися все інше. Тому Заратустра — месія-супермен — “топче ногами низький рід”, широкий загал, що є “підстилкою” для його вивищення. Кобилянська утверджує саме християнське добро й ідеалізм, тому, зневажаючи міщанський натовп, вона бачить і позитивні риси в Муньо (“Царівна”), змальовує переродження користолюбця (“Через кладку”), таврує грубість, неестетичність, нерозвиненість свого народу, водночас палко любить його. “Супермен” Ніцше за допомогою волі та сили підноситься над “товпою”, щоб заперечити її, утвердити нову еру надлюдей. І Ніцше, і Кобилянська наголошують на суто індивідуальному шляху “нагору” (“стати самій собі ціллю”), що закономірно породжує власну мораль. Проте і в них спостерігається велика різниця. Надлюдина Ніцше, прагнучи до самовивищення над усіма, постійно перебуває в стані війни з цілим світом. Герой Кобилянської оберігає свій духовний поступ від “мертвих душ”, протистоїть їм; не сприймає він і будь-який партійний, колективний розвиток, бо він підкоряє особистість своїй волі, нівечить індивідуальну душу (Нестор Обринський). Водночас цей герой щиро відкритий до споріднених душ, навіть бажає возз’єднання з ними. Якщо Заратустра у своєму пориві надлюдини не відає жодного самоприниження й приниження з боку інших, бо сягає надлюдського (по “той бік добра і зла”), то герої Кобилянської (Наталка, Зоня, Маня, Нестор) на шляху до “вершин” зазнають принижень і знущань з боку мертводушних міщан, потерпають від самоприниження, душевних страждань.

У цілому очевидно, що ідеал Кобилянської, розчиняючи в собі певні елементи філософії Ніцше, наслідує національну традицію — “філософію серця”. Колись Сковорода висував надзвичайно високе етичне завдання для людини — “обожнення”, що неодмінно відбувається через переслідування, нестатки, самоприниження, ганьбу (“наслідування Христу”). Водночас філософ твердив, що всі люди, з одного боку, рівні перед Богом (“тіні дійсної Людини”), з іншого — всі різні, кожний — неповторне, єдине в своєму роді “Я”. Отже, всі мають право і зобов’язані прагнути до обожнення через приниження, але кожний здійснює свій шлях “(нагору” лише індивідуально, бо всі нерівно-рівні. Подібною є і етична концепція М. Гоголя про “господарство нашої душі”. А філософ П. Юркевич акцентує також на ідеї “миру з ближнім”: в людині, створеній Творцем з любов’ю, природно живе “богоподібна іскра”, що спонукає всіх визнавати “право речей, живих істот, інших людей”, переживати і страждати за них. Тому особа, яка відродила свою душу, сягнула “вершини”, відчуває природну потребу спуститися в доли для допомоги іншим. Саме така логіка поведінки неоромантичних героїв О. Кобилянської.

Цікавим є питання про місце “соціалізму” в ідеалі художниці слова.

Наталка з “Царівни” покохала соціаліста Василя Орядина. Але як він (і авторка) розумів соціалізм? Не класова боротьба, революція, а певна ідея за допомогою її носіїв-інтелігентів змінить суспільство на краще, вважав він. Наталка покохала Орядина за духовний порив, палке бажання стати “вище” і присвятити себе народу. Втім, на запитання, що вона думає про соціалізм, героїня відповідає: “...я боялася якогось хаосу в будучності, котрий немов відчувала, боялася царювання ще грубішої, безогляднішої сили, як досі”. На “антисоціалістичний” закид дядька про те, що “всі люди однаково не можуть жити і не будуть жити”, Наталка не знаходить відповіді, бо вся логіка її життя грунтується саме на свободі індивідуальності. Вимальовується парадоксальна ситуація: Наталка кохає ідеального соціаліста, не поділяючи цілком його ідей. Звісно, і таке може бути, але цікаву відповідь підказує нам традиція.

Сковорода, як відомо, великої ваги надавав своїй концепції “сродної праці”, згідно з якою кожна людина мусить знайти собі заняття до душі і реалізувати себе в ньому якнайповніше. Це необхідна умова на шляху до “обожнення”. А Гоголь наголошував, що “всі ми йдемо до того (“обожнення”. — С.П.) різними шляхами, з огляду на різні здатності, що їх маємо, і сторони, що в нас працюють: один іде до того шляхом релігії і пізнання самого себе, інший — шляхом історичних дослідів і досвіду... третій — шляхом природничих наук...” Це — українська “плюралістична етика” в теорії. Наталка (і автор устами героїні) реалізує її на практиці, визнаючи за Орядином право “різьбити себе”. Отже, ідеальний соціалізм Орядина — не марксівський і тим більше не більшовицький; він передбачає власне сходження людини “нагору”, що за браком волі та віри не спромігся зробити Орядин, убивши тим самим велике почуття до нього Наталки.

В “Ніобі” знаходимо апофеоз першої форми. Через різку мозаїку найрізноманітніших сцен перед нами постає “лаокоонівський”, страждаючий світ, де люди спустошуються й деградують морально, божеволіють і перетворюються на потвор, де розпадаються родини і рвуться традиційні зв’язки, гору беруть зрада, егоїзм, блюзнірство — світом править фатум. А втім, Ніоба протистоїть злому хаосу великою силою всеосяжної материнської любові, що, незважаючи на все, утримує її дітей в сфері людяного, гуманного, хоча і нового для самої матері, буття. В дещо.символічній новелі “Мати Божа” любов до скривджених, знедолених, одчайдухів постає як засіб утвердження в земній людині Божої Людини. Живучи за її високою нормою, земний індивід посилює у собі світле начало, і, коли настає вирішальний момент, коли темне зло намагається заволодіти людиною, її просвітлена душа все ж таки перемагає.

Кохання чоловіка та жінки розглядається авторкою в трьох основних напрямках. Як спалах пристрасті, збуд\женої інстинктом, “природою”, “біологією” людини; проте близькість ця — короткочасна, миттєва, хоча й екстазно-чарівна, фантастична. Після природного “злиття” пара розлучається назавжди, бо вони абсо\лютно різні духовно і культурно (“Природа”). Найбільш критично змальовано любов і шлюб міщан. Тут на поверхні солодкавість, пестощі та любощі, але глибше — тупий егоїзм, користь, суто власні “кишенькові” та “шлункові” інтереси. За таких обставин цілком природною є порада Наталці (“Царівна”) вийти заміж за старого професора, бо його син — мізерний, скоро помре, та й самому багатому професорові недовго лишилося жити. Нарешті, кохання “вищих людей” малюється підкреслено ідеально, бо базується на спорідненості просвітлених, “обожнених” душ.

Така постановка питання в неоромантичних творах Кобилянської цікаво входить в контекст філософської розробки проблеми кохання того часу. Найпоширенішим був погляд: суть любові у тому, щоб бути головним засобом у примноженні роду (людської спільноти). Популярною також була концепція Шопенгауера та Гартмана, які визнавали особливістю людського кохання індивідуальну екзальтованість. Але сама індивідуалізація любові бачилася ними як хитрість, спокуса Природи (світової Волі, Розуму), яка за допомогою любові “парувала” певним чином жінок і чоловіків для продукування видатних історичних особистостей. Очевидно, що кохання у Кобилянської ідеальніше, непередбаченіше та соціальніше. Воно ближче до національної традиції, але й порушує її своїм інстинктивно-біологічним, феміністичним аспектом. Різниться воно й від ніцшеанської концепції. Автор відомого твору “Так сказав Заратустра”, зневажаючи жінку як найнижчу істоту, різко змінював тон, коли мовилося про шлюбну пару, яка має дати життя “супермену”. Він висловлює найніжніші слова на адресу жінки, повчає її не поспішати у виборі чоловіка, бо нещаслива пара породжує мізерне потомство; шлюб мусить бути “раз і назавжди”, сповнений до кінця любов’ю, щоб зрештою виконати свій священний обов’язок — породити “вищу людину”.

Любов просвітленої індивідуальності, на думку О. Кобилянської, багатостороння. Кохання справжньої людини викликає небувалі переживання душі, що поглиблюють, освітлюють і урізноманітнюють сердечні чуття, а отже, сприяють її “обожненню”.

Любов у Кобилянської суголосна філософії кохання у творчості росіянина В. Соловйова, який виходив із самовтілення розумної ідеї (Істина, Добро, Краса — абсолютна свобода частини в єдиному цілому) в просторовому космосі, “обожнення” його в результаті цього процесу. Оскільки процес ще не завершений і маємо стільки зла, людині, як вінцю творіння на землі, ще слід чимало зробити в цьому плані. Один з найдійовіших засобів активізації процесу — людська ідеальна любов, що природно поєднує розрізнені біологічні особи в єдину, справжню особистість, яка перемагає егоїзм і смерть; сягає в сферу істинного абсолюту, де “все є разом і водночас, все в єдиному” і стає променем живим і дійсним, але нероздільним променем одного ідеального світила” (Соловьев В.С. Смысл Любви // Философия искусства и литературная критика. - М., 1991. — С. 144). Звісно, О. Кобилянська не сягала таких трансцендентальних висот, а головне — кохання у неї не зливало двох в єдине, а збагачувало кожного індивіда. Це кардинальна відмінність української та західноєвропейської антропології від російської та східної.

Втім, людина вища від природи, тому спілкування лише з природою її не задовольняє (“Людина”), вона тужить за прекрасним, надземним. Водночас міщанське “копито прози” постійно травмує людську душу; вкрай знекровлена, вона вдається до природи як останнього сховища, відроджується там, щоб знову поринути у людську суєту. При цьому краса і змістовність природи може контрастувати з недосконалим людським суспільством, демонструючи кожному мислячому, як далеко відійшли люди від первісної істини.

Очевидно, ця природософія органічно пов’язана з українською романтичною традицією і по-своєму продовжує її. Водночас вона цікаво відрізняється від німецької романтичної традиції: зокрема, Шиллер вбачає у природі, з одного боку, дитинство людськості, а з другого — те, чим люди знову повинні стати. “Не наша натуральність, — пояснює він, — а зовсім навпаки, протиприродність наших стосунків, обставин і звичаїв примушує нас шукати у фізичному світі задоволення, яке ми сподіваємось знайти в світі моральному”.

Знайти красу, на думку письменниці, можна насамперед у душі. Поетична душа — наче намісник абсолютної краси на землі, вона і творить красу, прикрашає нею прагматичне життя. “Бог сам не міг займатися поезією і для того створив поетів. А поезія — се мати всякої величі, всякої краси”. Як бачимо, все це суто романтичне розуміння краси, її генези. Прояви ж краси в різних сферах буття нерівномірні.

Найкрасивішою є, звичайно, “поранкова душа” — тонко-чуттєва, мрійлива, героїчна, що “різьбить себе”, поривається до світлої вершини, але й повертається назад заради допомоги іншим. Прекрасними є любов і шлюб “вищих людей”, їх суспільний аналог — колектив абсолютно вільних, високорозвинених інтелігентів, об’єднаних в ідеальне ціле. Нарешті, чудовою є одухотворена природа. Як і Достоєвський, а потім і Соловйов, Кобилянська певна, що краса може гармонізувати світ, бо справжня краса — невід’ємна від Правди і Добра, а їх співзвучність передбачає духовне проникнення і об’єднання різнорідних елементів у єдине ціле. Тому у всіх своїх неоромантичних творах письменниця палко підносить красу, розкриває шляхи перетворення розрізненого, ворожого, некрасивого світу в сонячний, тонко-духовний “полудень” людського щастя, чим загалом і продовжує прадавню українську традицію “серця”.

Зверніть увагу, свідоцтва знаходяться в Вашому особистому кабінеті в розділі «Досягнення»

Всеосвіта є суб’єктом підвищення кваліфікації.

Всі сертифікати за наші курси та вебінари можуть бути зараховані у підвищення кваліфікації.

Співпраця із закладами освіти.

Дізнатись більше про сертифікати.