Сьогодні відбувся
Кабінет психолога:
«
Плітки. Конфлікти
»
Взяти участь Всі події

Науково – дослідна робота

Я і Україна

Для кого: 10 Клас

31.01.2021

168

3

0

Опис документу:
«Пізнай самого себе»,— так говорив український філософ і мандрівник Григорій Савович Сковорода. - «Пізнай себе, свій рід, свій народ, свою землю — і ти побачиш свій шлях у життя. Шлях, на якому найповніше розкриються твої здібності. Ти даси йому продовження, вторувавши нову стежину. І з тієї стежини вже рушатимуть у життя твої нащадки. І то також будеш — ти. В тобі, у витоках твого роду й народу віддзеркале¬на книга буття. Пізнай себе — і ти відкриєш таємниці всесвіту».
Перегляд
матеріалу
Отримати код

Обереги в житті людини

Номінація: «Науково – дослідна робота»

ПЛАН

  1. Вступ

  2. Обереги в житті людини

  3. Обереги Лубенщини:

    1. Традиційні обереги.

    2. Весільні обереги

5. Висновки

ВСТУП

Сучасний період розвитку суспільства в нашій незалежній державі Україні відкриває широкі можливості для оновлення змісту освіти на основі народознавства, що дає змогу формувати духовно багате покоління людей. Без пізнання культури свого народу, самобутнього національного обличчя, практичного продовження культурно – історичних традицій, звичаїв, обрядів не можна і говорити про формування духовно багатої особистості.

Обереги — наші давні і добрі символи, їхнє коріння сягає глибини століть, у них закладена мудрість народна. Їх виготовлення розвивається за неписаними законами, багаті мистецькі традиції передаються з покоління в покоління. Обереги призвані дарувати щастя, радість, виховувати морально – етичні та естетичні цінності українського народу. Наше завдання – пізнати їх, аби пізнати себе.

«Пізнай самого себе»,— так говорив український філософ і мандрівник Григорій Савович Сковорода. - «Пізнай себе, свій рід, свій народ, свою землю — і ти побачиш свій шлях у життя. Шлях, на якому найповніше розкриються твої здібності. Ти даси йому продовження, вторувавши нову стежину. І з тієї стежини вже рушатимуть у життя твої нащадки. І то також будеш — ти. В тобі, у витоках твого роду й народу віддзеркалена книга буття. Пізнай себе — і ти відкриєш таємниці всесвіту».

Колись в українців було звичаєве правило, що зобов'язувало кожного знати священні знаки свого народу. Ці особливі прикметні ознаки в сполученні утворюють своєрідну сигнальну систему, що єднає рід (народ) з певними центрами космічного буття. Символічні зображення розмішують в особливих місцях будівель, зброї, на побутових речах, предметах одягу; в сфері офіційно-ділового життя — на печатках, гербах, прапорах. В українців такими знаками є тризуб, хрест і коло.

Звичайно, у кожного народу є свій окремий образ-оберіг. Але більшість серед них є загальними для населення багатьох країн. Наприклад, зображення берези, ластівки, жаби, тощо стали символічними у різних народів. Узагальнюючими образами України є калина, тополя, верба. Ці рослини священні в нашій державі. Вербі та дубу (давня назва — мур) — поклонялися багато слов'янських народів. Серед птахів символом України стала чайка; а священною вважається у нас лелека.

До символів-оберегів з певним правом можна також віднести національний одяг та предмети домашнього вжитку. Оздоблення одежі, рушників, тощо (аплікації, вишивки) виконуються на основі традиційних мотивів, що в різноманітному гармонійному поєднанні утворюють складні узори. Вони не лише надають речам естетичного вигляду, але й служать своєрідним оберегом.

Світ змінюється і ми змінюємося разом з ним. Суспільство трансформується, зникають національні, культурні та соціальні обмеження. За нових умов вивчення національних оберегів вимагає акумуляції існуючих розумових, духовних і матеріальних основ і слугує високій меті єднання з народом.

ОБЕРЕГИ В ЖИТТІ ЛЮДИНИ

Іще для наших прабабусь і бабусь молитва, хрест, великодня крашанка, як і рушник, паляниця, вогонь у печі, пучечок певного зілля, пов'язаного навхрест, а також слова «добрий день!», «з Богом!», «бувайте», як і «не убий», «не укради»,— були не просто предметами і словами, а знаками добра і сили, заступниками від нещасть, оберегами.

У загальноприйнятому розумінні обереги - рослинні, тваринні та антропоморфні емблеми, матеріалізовані захисники. Найдавніший зразок оберега — жіноче божество, яке було поширеним практично у всіх народів. З ним пов'язане і значення слова «оберег». Походить воно від слова «берегиня». Берегиня — мати всього живого, первісне божество-захисник людини, богиня родючості, природи та добра. З часом Берегиня стала охоронницею дому, її скульптурки знаходились у хатах, зображення-амулети носили на шиї. Образ Берегині дійшов до нас у вишивці: на обрядових рушниках, у жіночому одязі бачимо стилізовану жіночу постать, найчастіше — з піднятими руками (знак захисту).

Нерідко Берегиню підміняла ідеограма — ромб з гачками — землеробський символ родючості, магічний оберігаючий знак (українська плахта — своєрідне «перепитування» цього мотиву).

З часу прийняття християнства, символічний смисл Берегині (Венери, Рожаниці) було перекладено на образ Богородиці. В ньому людина вшановувала саму природу, життя, подвиг материнства. У свідомості людей Давньої Русі Богородиця сприймалась як всемогутня заступниця людства перед Богом.

За всіх часів були дуже поширені обереги на шиї, біля серця або на поясі. Контакт із тілом, а відтак постійне нагадування про себе, мали неабиякий психологічний ефект: це заспокоювало, надавало сили, впевненості, а при віддаленні від домівки — ще й зігрівало спогадами про батьківщину, про рідних. Наведемо кілька зразків оберегів цього типу.

Ще за епохи палеоліту людина носила на шиї підвішені на мотузці ікла маралів, хижих звірів, кістки мамонтів, камінчики (як частки чогось великого, тобто сили — хижака, скелі), які повинні були відлякувати злих духів. Пізніше, за доби культу язичницького бога-громовержця Перуна, за обереги правили мініатюрні амулети-сокирки (знак Перуна) та інші «шумні» предмети — металеві ключі, бубонці, брязкальця, ножі, ланцюжки, що кріпились на поясі чи на плечі. Підвіски у формі місяця в намисті охороняли жінку від наврочення.

Дуже популярний різновид нашийного оберега на Русі XI—XVII ст. — змійовик. Це двосторонній медальйон круглої або овальної форми з бронзи, срібла, золота або каміння з вушком для протягування мотузки. На аверсі його зображався християнський сюжет (Богородиця, архангел Михаїл, Борис та Гліб, Федір Стратілат, цілителі Козьма та Доміан, Хрещення, Розп'яття та ін.), а на реверсі, що торкався тіла людини,— «змійовий» сюжет — голова Горгони Медузи із зміями, а по периметру — напис: цитата з трисвятої пісні во славу Саваофа або інші магічні заклинання. Віра в дієвість змійовиків була настільки велика, що давньоруські лікарі роздавали їх хворим.

Та чи не найбільшого розповсюдження не тільки у слов'ян, але і в багатьох інших народів набув хрест, який носили на шиї. Він був поширений задовго до виникнення християнства і вважався надійним оберегом від «чорних» сил з усіх чотирьох сторін (магічність знаку вбачалась саме в його орієнтації на 4 сторони — знак всесвіту; 4 виміри, 4 пори року, 4 стихії).

Хрест зображували і на предметах побуту. У 20-і роки XX ст. на Лубенщині виготовлялися горщики з хрестами на шийках. Такі горщики мав право виготовляти не кожний, не рядовий гончар, а лише визнаний у своїй місцевості майстер, і тільки раз на рік у в першу суботу Великого посту, під час відправи «на Достойно». Гончар сідав формувати ці горщики з першим дзвоном і робив їх стільки, скільки встигав до кінця служби, помічаючи кожний хрестиком. Як згадує Семенко Євдокія Федорівна, жителька с. Мацківці Лубенського району Полтавської області, були такі горщики дуже популярні, «баби за ними страшенно ганялися», бо вважалося, в них буває найкращий збір вершків — на всю висоту шийки. А ще люди вірили, що такий горщик захищає від наврочення, від псування корів відьмами.

Здавна хрест вважався ще й емблемою вогню (бо форма хреста нагадує знаряддя для добування вогню), пізніше — Сонця, як вогню небесного. З вогнем пов'язане язичницьке уявлення про очищувальну, цілющу стихію. На Україні в Страсний четвер страсною свічкою, яку приносили з церкви, на сволоках хати, над вікнами, дверима, на воротах випалювалися хрести. Знак цей наносили і на господарські будівлі, на речі хатнього скарбу, одяг з метою вигнати злі сили, очистити (пригадаймо вислів «людина без хреста в душі»).

Для християнина хрест, благословення хрестом прирівнюється до всевишнього заступника. Ось чому здавна ставили хрести обабіч доріг, на узліссях і в полі, при річках та ставках, коло містків та на них. Дерев'яні, часом кам'яні, високі простої форми, лише іноді із зображенням Богоматері або Христа, вони подекуди огороджувались, іноді випадковими мандрівниками прикрашалися вінками з квітів, намистом або цінною річчю («даю, аби ти дав»), бо люди свято вірили, що це разом з молитвою перед хрестом буде гарантом Божої милості.

Розглядаючи інші символи-обереги, які втілювались у художній формі в побутових речах, на одязі, в архітектурі, неважко помітити домінуючі образи птаха та коня, що пов'язані з язичеським солярним культом. Кінь символізував денний шлях сонця по небу, водоплавний птах — його нічне проходження по океану, що оточує землю. Обидва мали багатовіковий «досвід» надійних оберегів. Кінь — вірний помічник, друг людини — являв собою домашній оберег від «чорних» духів та лихих людей. Пічний та дверний коники в нашій місцевості вважаються оберегами від блискавки, пожежі. В селі Гінці Лубенського району Полтавської області довгий час існував звичай закопувати кінську голову у підвалини фундаменту, щоб вона охороняла хату від лиха.

Житло дуже давнє, як і сама людина, і слугує захистом від природних стихій, нещасть, хвороб, темних сил, ворожих людині, злих людей не одному поколінню. Головним оберегом оселі вважається піч. Це – тепло, затишок, спочинок. А якщо гарно змайстрована та розмальована – то ще й насолода для ока.


Піч – мати уявлялася праматір’ю, богинею роду. Вогонь у печі – це символ домашнього родинного вогнища. Для всього роду піч – священна. Їй поклонялися, її славили, оспівували. Вона – головна у хаті тим, що породжує хліб.

Хліб-сіль на вишитому рушнику — одвічні людські символи. Прийняти рушник, поцілувати хліб — символізує духовну єдність, злагоду, глибоку пошану тих, хто виявив її. Цей звичай пройшов через віки і став доброю традицією.

Обрядовість, пов’язана з рушником, значною мірою забута. Але дослідження, проведені на Лубенщині, доводять, що вишивальниці і сьогодні вірять у чарівну силу рушника, закладену у вишитих візерунках.

До символів-оберегів з повним правом можна також віднести національний одяг. Вбрання загалом певним чином впливає на формування суспільної поведінки людини. Тому конструювання національних строїв має підпорядковуватись традиційним нормам моралі та звичаєвим правилам роду.

Загалом орнаменту на одязі приписувалась магічна сила «не впустити» хворобу в тіло. Дешифруючи різні орнаменти, національний одяг, дослідники - етнографи дійшли висновку, що жіночий одяг в цілому являв собою своєрідну модель всесвіту. Так, головний убір ототожнювався з ідеєю неба. Навіть назви його були «пташині» — кокошник (кокошь — півень), кика, кичка (качка), сорока. На ньому зображались птахи, солярний знак. Ідею світобудови продовжувала вишивка, що розташовувалась біля шиї, рук, ніг, тобто на комірі, кінцях рукава, подолі (з метою охорони прорізів-отворів), а також на верхній частині рукава, в місцях біцепса — як знак працездатності. Мотиви орнаменту на подолі жіночого вбрання — це ідеограми землі, пророслого зерна, води. У вишивку верхньої частини одягу додаються рослинні мотиви, що символізують ідею родючості. Плетений жіночий пояс оздоблювався на кінцях головами ящірок — символами підземно-підводного царства. Численні прикраси, елементи одягу також мусили «підсилювати» захисну функцію одягу щодо зла та хвороб. Так, до головного убору кріпились рясна. Заткані бісером, вони символізували дощ, а кульки з пташиного пір'ячка на стрічках — повітря. На рясна чіплялись колти, округла форма яких походить від форми «овиду» — частини земного простору, що повинно було нагадувати про земну твердь. На колтах зображались птахи, русалки, грифони, древо життя. За допомогою ланцюжків, ремінців, стрічок до головного убору кріпились іще заушниці, тобто наскронні кільця, на яких зображались богиня з прибогами або пара коней. Гривневе начиння у вигляді самої гривни (до речі, її носили і чоловіки), намиста, мониста, діадеми, різні символічні прикраси для коміра повинні були охороняти найменш захищену частину тіла — шию. Персні несли в собі ідею макросвіту (замкнене коло), що, за віруваннями древніх слов'ян, захищало мікросвіт дівчини (як обручка — мікросвіт заміжньої жінки). На срібних браслетах-наручах, що охоплювали широкі рукава весільного вбрання нареченої, витискали зображення паростка древа життя — крину та двох сиринів (птаходів) по обидва його боки. В цьому мотиві персоніфікувалась ідея зародження нового життя. На сторожі спокійного проростання майбутнього життя «несли варту» фантастичні грифони (крилаті леви з орлиними головами), симаргли (крилаті пси) та барси.

Мотиви орнаменту, що мали оберігальні властивості, бачимо не тільки в старовинному одязі, а й в оздобленні побутових речей, кінської збруї, військової зброї.

Звернімо увагу на важливий момент: практично всі народи наділяли захисною властивістю не стільки окремі елементи орнаменту, скільки орнаментальний комплекс в цілому. За народною естетикою вважалось, що красиве, гармонійне оздоблення привертає, причаровує щастя, обіцяє захист, допомагає в житті. Народний орнамент — це гімн усьому сущому на землі, це величальна Красі та Добру.

Повертаючись до оберегів, нагадаймо, що, за віруваннями древніх, оберег — це матеріалізована метафора доброго ангела, модель сили, котра при нагоді заступиться за тебе, а у «перекладі» на наше наукове сучасне мислення — сконцентрує твої ж таки сили, допоможе провести аутогенну регуляцію (на тривалий час або в екстремальній ситуації). Хто сказав, що це погано? Адже людина за своєю природою відкрита до віри. З вірою легше жити, її вбивати не можна. Апотропеїчні ж речі, тобто ті, в які «втілено» людську віру, — самі наповнені доброю енергією і мають властивість трансформувати її до іншої людини, а відтак — бути пересторогою лиходійству. То чи не відродити обереги?

Обереги Лубенщини

Традиційні

обереги

ОБЕРЕГИ ЛУБЕНЩИНИ

ТРАДИЦІЙНІ ОБЕРЕГИ

Обереги - особливі прикметні ознаки, які в сполученні утворюють своєрідну сигнальну систему, що єднає рід (народ) з певними центрами космічного буття. Вони бувають як спільними для різних місцевостей, так і специфічними для кожної з них.

На Лубенщині традиційно оберегами вважають сорочку, рушник та вінок.

Споконвіку в нас свято шанують одяг, а особливо вишиту сорочку, бо вірять, що вона захищає людину не лише від негоди, а й від ворожих сил.
Мова вишитих сорочок — це і сукупність візерунків, і гра кольорів, і майстерність вишивальниць. Гаптований комір, вишиті полики (вуставки), рукави, погрудки (пазухи), мережки і вишитий долішній край сорочки (поділ, подолок) - не примха художньої уяви рукодільниць. То зворушливе послання символів, яке сягає сивої давнини. Ромби, хрестики, лінії, кружальця, складені у візерунки,— все те було прагненням людини закликати добро, обійти лихо. Геометричний і рослинний орнаменти, а також зооморфний (стилізоване зображення тварин, птахів) гармонійно сусідять один з одним, хоча кожна їх деталь має свій голос. Хвиляста чи ламана лінії —
не що інше, як нескінченність життя. Часто бачимо у вишивках «баранячі ріжки». Колись давно баранами та вівцями розраховувалися замість грошей. Відтоді, мріючи про достаток, люди вишивали баранячі ріжки як символ багатства.

Та чи не найбільше старалися вишивальниці, зображаючи квіти. Адже червона калина — символ цнотливості, барвінок — немеркнучого життя, яблучне коло — кохання, троянда – нев’янучої краси. Люди відображали у вишивках те, що бачили довкола себе, і свято вірили, що перенесене з любов'ю і заклинаннями на сорочку, воно довго оберігатиме від хвороб і лиха.

Вишивальниця Олександра Кузьмівна Великодна

Вишивкою особливо рясно прикрашають рукава, комір, поділ сорочки, бо вважається, що саме ці місця, де кінчається тканина-панцир, найменше захищені від злих сил. Від них і оберігають людину символічні візерунки.

Ставлення до сорочки, значення її в житті людини народ закарбував у прислів'ях і приказках.

  • Бідний на сорочку старається, а багатий і кожуха цурається.

  • У суботу має бути гарна погода, бо в суботу сирота сорочку сушить.

  • Дожився: штани одні, а сорочок ще менше.

  • Сам голий, а сорочка за пазухою.

  • Журба сорочки не дасть.

  • Як неділя, то й сорочка біла.

  • Не до стида, як сорочки нема.

  • Своя сорочка і дрантива мила.

  • Немає нічого, крім сорочки, в якій мати народила.

  • У кого мати рідненька, у того сорочка біленька й голівка гладенька.

  • Родився без сорочки, так і вмре без штанів.

  • Годуй дочки, хоч і без сорочки.

  • Хто має дочки, той ходить без сорочки, а хто має синки, то готує сумки.

  • Наше життя коротке, як сорочка бідняка.

  • А сорочка чи не міх, а підв'язка чи не зав'язка.

Вишита сорочка, рушник, хустка чи серветка завжди були і є невід'ємною пам'яткою про домівку для кожного. Рушник щиро простелений близьким і далеким гостям. Символ цей в наших привітних оселях, є ознакою великої любові і незрадливості та ніжної материнської пісні, яка кличе нас до рідного порогу. Не можна уявити собі українську хату без рушника. Під вправними руками майстринь простий шматок домотканого полотна ставав витвором мистецтва. Без рушника ніде не обходилось, він завжди був під рукою. Тому назву свою дістав від слова «рука» — ручник, тобто рушник.

З давніх-давен у чарівну силу рушника вірили як у доброго чудодія, що вбереже від всякого лиха. Сила рушника — у візерунках, вишитих на ньому. Рушник можна читати, як читають книгу. Треба лише розумітися на орнаментах.

Рушник-оберіг має стати на заваді всьому злому. На рушниках-оберегах вишивають квітку Берегиню - загадкову, багатолику та могутню квітку, яка тримає в собі материнську силу жінки.

Вона - сама мати-природа, яка несе в світи і суть творення, і суть захисту, а через це вічну гармонію та оновлення життя.

Вона - чарівна квітка-пані, що береже біле, червоне та чорне зерно, зерно духу, крові та землі-плоті і готова розлетітися в космосі для зародження нового життя.

Її віття-руки обтяжені земним насінням розвитку, і тільки вона знає час магічного помаху-засіву. Цей символ дорогий людям, бо в ньому і життєтворча мати-природа, і жінка-мати, і Дерево Життя, що уособлює в собі єдність усього світу. Це своєрідна модель всесвіту й людини, де для кожної істоти, предмета чи явища є своє місце. Це також посередник між світами — своєрідна дорога, міст, драбина, якими можна перейти до світу богів або в потойбіччя. Древо життя знайшло відображення в орнаментиці нашого народу, про нього створено безліч легенд, казок.

Так, у казках трапляється мотив «дерева до неба», вилізши на яке герой       бачить небесне божество й отримує чарівні подарунки. З образом древа-посередника між світами пов'язаний і звичай саджати дерева чи кущі на могилах. Важливість цього звичаю підкреслюється тим, що на них саджають рослини певних порід. На Лубенщині це переважно калина.

В українських легендах дівчата перетворюються на дерева з туги за коханими. У казці про чарівну сопілку з кісточок дівчини, підступно вбитої сестрами, виростає кущ калини. Зроблена з її гілочки сопілка промовляє людським голосом. Узагалі, в казковому епосі дерева тісно пов'язані з жінками й дівчатами. Згадаймо: до царського двору внадилася жар-птиця — красти золоті яблука чи груші з чарівного деревця. Царенко вирушає в похід, аби піймати злодійку, а повертається додому з нареченою.

Цікавою з цього погляду є казка «Дідова й бабина дочка», де на лісовому шляху дівчини-сироти стрічаються піч, криниця і яблуня (жіночі символи).

У казці «Золотий черевичок» вмираюча мати залишила донечці дарунок-оберіг: зернятко, з якого виросла верба. Довго допомагало дерево, населене чарівними паннами, бідній сиротині. Стало у пригоді й тоді, як прийшов час шукати собі пари. А після весілля дівчини з князенком «верба з криничкою пішла в землю та й знов у князенковому саду вийшла».

Важливим оберегом є вінок, що супроводжує людину від народження до останніх днів.

Невід'ємна складова частина українського національного костюму, віночок — не просто прикраса, а й «знахар душ». В сиву давнину їх носили тільки дівчата, плели їх з живих квітів і вважали, що в них є чаклунська сила, яка здатна захистити їх від будь-якого лиха. Плести віночки — то ціла наука і дійство.

За формою і технікою виготовлення вінки умовно поділяють на: вінки-шнури, що мають вигляд тоненької яскравої стрічки, яку пов'язують навколо голови і закріпляють ззаду, стримуючи волосся; площинні вінки, що зроблені на твердій основі, звиті вінки — з квітів.

Різні етапи буття проходить людина у своєму житті. І вінок як символ позначає ці етапи.

Прихід весни в природі знаменує її пробудження. Вивершується момент збудження землі сонцем, засівання її першоцвітом.

Пусти мене, мій батеньку, на гору тую:

Нехай же я на тій горі погуляю

Фіалочок на віночок назриваю...

Сама весна поєднується з періодом юності і за віруванням дарує дівчині віночок:

Вийди, вийди, Іванку,

Заспівай нам веснянку.

Зимували не співали,

Весни дожидали.

Весно, Весно, наша Весно,

А що ти нам та й принесла?

- Старим бабам по кийочку,

А дівчатам по віночку.

Клечальні або Зелені свята в природі поєднуються з найменуванням, постригом. В цей період обрядово «завиваються вінки».

Ой, зав'ю вінки та на всі святки,

Ой на всі святки, на всі празнички,

Бо в саду весна розвивається,

Дочка батенька дожидається.

Прощанням з весною, настанням юності перейнятий звичай кидати вінки на воду в час Купальських свят. Сум прощання з минулим і радість сподівання нового буття переймає свято.

Під час жниварських свят вінок з колосків жита одягається на голову господині. Потім його знімають і несуть господарю в двір:

Ой прочини, наш паночку, ворота -

Несем тобі віночка з золота.

Ой прочини, наш паночку, нові брами -

Несем тобі віночка з перлами.

Ой прочини, наш паночку, віконце –

Несем тобі віночка, як сонце.

Ой прочини, наш паночку, новий двір –

Несем тобі віночка на розвід.

Людині, яка здобула визнання і про неї шириться гучна слава, одягають лавровий вінок. У народі ж про такого говорять: «увитий лаврами». А про того, хто прагне слави і робить якісь зусилля для її досягнення — «іде лаври здобувати».

Вінки з ялини чи листків дуба увічнюють пам'ять на могилах і в поминальних процесіях, символізуючи завершення земного буття. Паперовий вінчик з відхідною молитвою кладеться небіжчикові в труну: «от і прийшов його вінець».

Пісенні віночки, як вияв найщиріших побажань, звучать під час обрядових свят.

Казку, що розповідають дітям, завершують здебільше так: «казці вінець (або кінець), а хто слухав — молодець».

А ще є вінець терновий. Наслідуючи Христа, його одягає на себе людина, що віддає своє життя на муки задля ствердження свого роду, народу, задля невпинного поступу земного буття.

Весільні     обереги

ВЕСІЛЬНІ ОБЕРЕГИ

Найповніше оберігальні властивості рушника і вінка виявляються у весільній обрядовості. На заручинах, коли дівчина погоджувалася вийти заміж, вона перев'язувала сватів рушниками. І в день весілля ставали наречені на вишитий рушник.

Дозвольте, батьку, дозвольте, мати,

На рушник вишиваний перед вами стати.

На рушник вишиваний перед вами стати

Та благословення вашого дістати.

Для весільних рушників Лубенського району Полтавської області властиві такі елементи орнаменту:

калина — дерево нашого українського роду. Колись, у сиву давнину вона пов'язувалась з народженням Всесвіту. Тому і назву свою має від давньої назви Сонце — Коло. Ягідки калини червоні, то вони і стали символом крові та невмирущого роду;

калина в парі з дубом. Це поєднання - символ сили і краси. Але сили незвичайної, невмирущої. Дуб — священне дерево. Він уособлював Перуна, бога сонячної чоловічої енергії, розвитку життя. Хлопці й молоді чоловіки повинні були оберігати свій рід;

маки. З давніх-давен в Україні святили мак, обсипали людей і худобу, бо вірили, що мак має чарівну силу, яка захищає від усякого зла. Ніжна трепетна квітка несе в собі незнищенну пам'ять роду;

виноград. Символіка винограду розкриває нам радість і красу створення сім'ї. Сад-виноград — це життєва нива, на якій чоловік є сіячем, а жінка має обов'язок ростити й плекати дерево їхнього роду.

пави. Птахи – символи людських душ. Вони є філософським розумінням минулого, сучасного і майбутнього. Їх вишивають фантастичними. Вони переважно мають над собою Боже благословення — вінець чи вінок.

ластівка — вірна супутниця людської оселі. Ця пташечка несе добру звістку. Саме вона турбується, щоб людина не пропустила благословенної пари для створення сім'ї та зміцнення господарства.

лебеді. Лебеді — символ вірності, адже відомо, що вони обирають собі пару назавжди.

Техніка виготовлення весільних рушників різноманітна: вишивка хрестиком, колодочками, настилом, мереживо, ткацтво, тощо. Та найбільшого поширення на Лубенщині набули рушники вишиті полтавською гладдю.

Весільний рушник (с. Литвяки Лубенського району), техніка виконання – полтавська гладь

Весільний рушник (с. Калайденці Лубенського району), техніка виконання – полтавська гладь

Весільний вінок символізує завершення певного етапу буття в людському житті та періодичному часовому колообізі. Шлюбний вінок з свого першопочатку завивався з живих квітів. Пізніше їх стали виготовляти в монастирях з паперу, обмоченого у віск. Нині весільні вінки виготовляють зі штучних квітів із тканини. У багатьох селах Лубенщини зберігся звичай вплітати до них барвінок. Барвінок, вічнозелений, що зостається свіжий навіть і під снігом,— символ першого кохання та шлюбу. Барвінковий вінок, з яким ходить наречена і дружка просити на весілля, кладеться в колисочку першого немовляти на довге нев’януче життя.

Часи змінюються і зараз наречених вбирають у нетрадиційні для нас вбрання. Але вінок залишився неодмінним весільним атрибутом. В християнських традиціях найвищим актом шлюбного дійства вважається вінчання у церкві, яке супроводжують металеві вінці, що їх тримають над головами подружньої пари.

На другий день весілля героями свята є весільні батьки, які передають свою родову силу дітям. На ознаку того їх перевдягають в «наречену і нареченого». «Нареченій» кладеться на голову вінок з трави, колосків, паперових квітів, зроблених нашвидкуруч. І після того як «молодих» покатають у візочку, вінок знімається.

Останнім часом молодь не вельми прагне заквітчувати оселю рушниками і вінками, хай, навіть, весільними. До широкого вжитку ввійшли сувеніри з елементами національної символіки. Кожен складовий елемент такого сувеніра: зілля, збіжжя, галузка, стрічка, тощо добираються відповідно до його суті і назви та мають оберігальні властивості. Саме тому їх ототожнюють з оберегами. Прикладом такого оберега є композиція «Благословення».

Головний елемент композиції – весільний рушник, вишитий полтавською гладдю. Він символізує побажання подружній парі щастя – долі.

Трав’яний вінок відображає шлях сонця по небу, зміну етапів подружнього життя. Прикрашають його стрічки, квіти, калина – необхідна весільна атрибутика.

Вінчають композицію пави, які звили заквітчане гніздечко. Вони уособлюють зв'язок між минулим, сучасним і майбутнім: вшанування традицій предків, формування сім’ї і продовження роду.

Бог благословляє й ми благословляєм,

Жити аж до віку в парі побажаєм.

Хай діти — як квіти, роки - барвінкові,

Веселі, як ружі, на цім рушникові.

Зерном золотим хай колишеться нива,

Хай буде родина здорова й щаслива!

Оберіг «Благословення»

Обов'язковою обрядовою дією весілля є прощання нареченого і нареченої зі своєю свободою, акт їх відокремлення від несімейної групи молоді. Особливою ліричністю відзначається дівич-вечір напередодні весілля, що символізує перехід дівчини в новий статус. Подруги нареченої на дівич - вечорі виготовляють весільне гільце. Гільцем звуть маленьке деревце або велику зелену гілку. Гільце втикають у хліб і оздоблюють його маленькими пучечками різних квіток, калиною, рутою тощо, позолочуваними горіхами, яблуками (символ родючості), кольоровими стрічками та запаленими свічками. Ставлять його на стіл у кутку навпроти образів. В більшості на Лубенщині годиться лишати гільце в хаті на ціле весілля або носити перед молодими під час усіх церемоній.

До приготування «священного дерева», що, очевидно, належить до дуже давнього релігійного культу, підходять з певною урочистістю, яка супроводить кожний акт шлюбного обряду. Дівчата - подружки молодої просить спочатку Господа Бога та його святих, далі батька, матір та всіх присутніх благословити приготовляти гільце. Батьки молодої перші починають це, навішуючи оздоби на вершку дерева, інші чіпляють далі, згори донизу. В Лубенському районі подекуди існує й інший спосіб виготовлення весільного гільця: гілку сосни, вишні, черешні обліплюють тістом у формі кулі чи конуса, випікають і прикрашають квітами, калиною, кольоровими стрічками.

За давніми народними уявленнями гільце втілює в собі ідею
рослинної або життєвої сили і символізує щасливе сімейне життя. Вже в кінці весілля молода відламує гілочки від «гільця» і роздає дружкам. Вважається, що гілочки з весільного гільця, прикрашені квітками, допомагають потім дружкам щасливо вийти заміж.

Традиції виготовлення весільного гільця втілені в оберіг «Весільне гільце».

Основу композиції складає конічний каркас, виготовлений з гілок, що нагадує крону дерева й уособлює в собі єдність усього світу, символізм сонця, яке днює на верхівці дерева і дарує родині теплі погідні роки. Квіти, рослини, ягоди калини, комахи, птахи - образ утіленої родючості, гармонійного поєднання світу. Природа, мати всього живого, і є древом життя. Цей оберіг – опредметнений вияв побажання сімейного щастя молодим. Свічки і стрічки на деревці - символ вічного усталеного буття.

При вивченні шлюбних оберегів, насамперед, увагу привертає майстерність у доборі природного матеріалу для їх виготовлення, що своїм характером переносить нас у найдавніші часи.

Оберіг «Весільне гільце»

ВИСНОВКИ

Щасливі ми, що народилися і живемо на такій чудовій, багатій і мальовничій землі – у нашій славній Україні. Ту жили наші прадіди, діди, тут живуть наші батьки – тут корінь роду українського, що сягає сивої давнини, і де б ми не були, скрізь відчуваємо поклик рідної землі.

Любов до Батьківщини неможлива без розуміння її священних символів. Тільки той може осягти своїм серцем і розумом красу, велич і могутність України, хто збагнув їх значення.

Батьківська хата, мамина пісня, дідусева казка, бабусина вишиванка, рушник, калина біля вікна, барвінок – усе це наші народні символи, обереги, це все те, що вміщується в єдиному слові – Батьківщина.

Без національних оберегів немислиме повнокровне життя людини. До них в будень і свято, старі й молоді звертаються при найрізноманітніших нагодах, душевних зворушеннях, в них знайшли відображення всі прагнення українського народу.

Українські обереги володіють чудовою здатністю окрилювати поривання, надихати в праці, овівати радістю відпочинок, розраджувати в горі, тамувати душевні болі, множити сили в боротьбі.

Вони – справжнє диво, символи життя, кожний їхній елемент таїть у собі молитви – звернення до Бога, привертає добрі сили і відвертає лихі, розповідає про вічні закони мудрості і любові.

З’являлися та зникали народи, виростали та руйнувалися міста, розквітали та занепадали культури – ніщо у цьому житті не вічне. Вічним став оберіг.

Він живе, постійно відроджуючись, наче казковий Фенікс з попелу, несучи нащадкам життєдайну силу.

Вивчаючи і досліджуючи обереги кожен може доторкнутися до споконвічного джерела народної мудрості. Адже у багатьох народів, зокрема і в українського, існує свята істина: щоб жити в усвідомлення щастя і радості свого буття, нічого не відкидай від досягнутого, а лише додавай. Без знання минулого – немає ні сучасного, ні майбутнього. Знання минулого – ключ до розуміння сучасного і майбутнього. Потрібно оглядатися назад, щоб краще бачити вперед.

Використана література

1. Бурцева, С. О. Український рушник – символ праці й краси [Текст] : [сценарій позакласного заходу] /  С. О. Бурцева // Вивчаємо українську мову та літературу. – 2013. – № 13 (трав.). – С. 24-27. – (Основа).

2. Георгієвський, А. Весільна обрядовість [Текст] / А. Георгієвський // Чумацький шлях. – 2009. – № 1. – С. 17-19.

3. Карнарук, Л. Ложки, якими їли лише раз  [Текст] / Л. Карнарук, М. Карнарук // Країна. – 2013. – 14 берез. – С. 58.

4. Кордонська, А. В. Хатні обереги [Текст] / А. В. Кордонська // Вивчаємпо українську мову та літературу. – 2009. – № 26 (верес.). – С. 32-39. – (Основа).

5. Крецул, Л. Рушнички ви мої, рушнички! [Текст] / Л. Крецул // Шкільна бібліотека. – 2010. – № 4. – С. 71.

6.  Пипа, С. В. Українська світлиця [Текст] : [презентація проекту] / С. В. Пипа // Вивчаємпо українську мову та літературу. – 2009. – № 16-18 (черв.). – С. 8-16. – (Основа).

7. Рисан, О. З. Обереги нашого життя [Текст] : [сценарій народознавчого свята] / О. З. Рисан // Шкільна бібліотека. – 2013. – № 1-2. – С. 112-113.

8. Свіженець, Н. Оберіг вірності й любові [Текст] : [весільний рушник] / Н. Свіженець // Жінка. – 2011. – № 2. – С. 19.

9. Сіра, О. А. Немає переводу добрим звичаям народу [Текст] / О. А. Сіра // Шкільна бібліотека. – 2007. – № 5. – С. 109-110.

10. Соколовська, К. З історії традиційно-побутової культури в Україні [Текст] / К. Соколовська // Персонал. – 2011. – № 2. – С. 102-113.

11. Скуратівський, В. Хатні обереги [Текст] / В. Скуратівський // Берегиня. – 2008. – № 4. – С. 72-91.

Відображення документу є орієнтовним і призначене для ознайомлення із змістом, та може відрізнятися від вигляду завантаженого документу.