Наукова робота "Звичаї та традиції українського весілля"

Опис документу:
Весільна обрядовість – один із настійкіших і найскладніших компонентів традиційно-побутової та духовної культури, яскравий показник етнічної ідентичності. Це унікальна художньо-обрядова система, яку М. Рильський порівняв з найвидатнішими пам’ятками історії людства. Українське весілля – це багатожанрова народна художня творчість (пісенна, музична, театральна, ігрова, танцювальна, усна), що в повній мірі презентує національну традиційну культуру.

Відображення документу є орієнтовним і призначене для ознайомлення із змістом, та може відрізнятися від вигляду завантаженого документу. Щоб завантажити документ, прогорніть сторінку до кінця

Перегляд
матеріалу
Отримати код Поділитися

Міністерство освіти і науки України

Департамент освіти, науки та молоді

Херсонської обласної державної адміністрації

Херсонське територіальне відділення МАН України

Відділення: українська мова та література

Секція: фольклористика

Звичаї та традиції українського весілля

Роботу виконала:

Ромаш Євгенія Сергіївна,

учениця 9класу Гаврилівської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів Каланчацької селищної ради Херсонської області

Науковий керівник:

Бугаєнко Ольга Миколаївна,

вчитель українськокої мови

та літератури І категорії

Гаврилівської загальноосвітньої

школи І-ІІІ ступенів

Каланчацької селищної ради Херсонської області

Гаврилівка Друга – 2019

ТЕЗИ

«Звичаї та традиції українського весілля»

Ромаш Євгенія Сергіївна

Херсонське територіальне відділення МАН України

Центр дитячої та юнацької творчості Каланчацької селищної ради Херсонської області, Гаврилівська ЗОШ IIII ст., с. Гаврилівка Друга, 9 клас

Науковий керівник: Бугаєнко Ольга Миколаївна, вчитель українськокої мови

та літератури І категорії Гаврилівської ЗОШ IIII ступенів

Актуальність нашого дослідження обумовлюється зростанням інтересу людства до своїх духовних джерел і традиційної спадщини. У цьому контексті світове співтовариство все більше уваги звертає на вивчення, збереження та розвиток традиційних свят, обрядів, фольклору.

У цій площині важливе місце належить духовним традиціям. Провідною формою їх функціонування є весільна обрядовість.

Мета дослідження – розкрити суть обрядів українського весілля.

Завдання дослідження: підібрати і вивчити літературу з описом обрядів українського весілля. Провести аналіз творів із описом традицій.

Отримані результати дозволяють стверджувати, що інтерес людства до вивчення та збереження традицій зростає, а світове співтовариство усе більше уваги звертає на вивчення, збереження та розвиток традиційних свят, обрядів, фольклору.

Проведений нами аналіз має практичне значення, оскільки отримані результати можуть буди використані у вивченні регіональних комплексів святково-обрядової культури, українського весілля та курсу “Святково-обрядова культура” та на уроках української літератури.

ЗМІСТ

Вступ ______________________________________________________________4

Розділ 1. Теоретичний аналіз весільної обрядовості _______________________6

1.1. Українська весільна обрядовість як предмет наукових досліджень________6

1.2. Весілля - провідна форма духовної і традиційної культури ______________8

Розділ 2. РОЗДІЛ ІІ. СПЕЦИФІКА ВЕСІЛЬНИХ ОБРЯДІВ УКРАЇНИ _______10

2.1. Обряди та традиції весілля на Україні________________________________10

2.2. Аналіз звичаїв і традицій українського весілля у творах письменників____16

Висновки ___________________________________________________________25

Список використаних джерел __________________________________________26

ВСТУП

Весільна обрядовість – один із настійкіших і найскладніших компонентів традиційно-побутової та духовної культури, яскравий показник етнічної ідентичності. Це унікальна художньо-обрядова система, яку М. Рильський порівняв з найвидатнішими пам’ятками історії людства.

Українське весілля – це багатожанрова народна художня творчість (пісенна, музична, театральна, ігрова, танцювальна, усна), що в повній мірі презентує національну традиційну культуру.

Культурологи та етнографи зародження сімейних обрядів відносять до первісних часів. Його першоосновою виступала трудова діяльність первісної людини, ритуально-ігрові дійства мисливців, рибалок, та збирачів дарів природи (які мали магічний характер), освоєння людиною навколишнього світу, розвиток самої людини, її соціалізація.

Весільні обряди є продуктом розвитку культури, її синтетичною моделлю і разом з цим активізуючим фактором новацій в культурі.

Сутність весілля як форми культури розглядали В. Борисенко, Ф. Вовк, В. Наулко, О. Правдюк, М. Шубравська, Н. Яринко, М. Сумцов.

Еволюцію українського весілля вивчали Н. Здоровега, Й. Лозинський, В. Горленко, О. Воропай, О. Курочкін.

Весілля як святково-обрядову систему глибоко проаналізували І. Березовський, Н. Гаврилюк, А. Пономарьов, О. Кравець, О. Новійчук.

Аналіз сутності весілля свідчить про зацікавленість науковців до нього в цілому та його регіональних типів. Зокрема цей аспект викликав наш інтерес до обраної теми: «Звичаї та традиції українського весілля».

Мета дослідження –розкрити теоретико-історичні аспекти українського весілля та його традиційність.

Об'єкт дослідження: звичаї та традиції українського весілля.

Предмет дослідження: духовні чинники українського весіллля.

Завдання дослідження:

1. Вивчити джерельну базу теми.

2. Розкрити теоретичні аспекти весілля.

3. Висвітлити еволюцію українського весілля.

4. Розкрити сутність духовної культури.

5. Аналізувати твори українських письменників, які описувати традиції весілля.

Методи дослідження: аналіз, синтез, узагальнення, абстрагування, конкретизація, порівняння, класифікація, історичний метод.

Наукова новизна Весільні обряди – це закріплені традиціями суспільні звичаї, що супроводять і знаменують одруження, народження нової сім'ї. Із давніх-давен весілля стверджувало шлюб. Отже, у ньому знайшла своє відображення еволюція родинних відносин упродовж різних суспільних формацій, починаючи з первіснообщинного ладу. У характері весільної обрядовості відбилась народна мораль, звичаєве право, етнічні норми та світоглядні уявлення, що формувалися протягом століть. Отже, у весільній обрядовості знайшла своє відображення суспільна психологія народних мас, що певною мірою формувалася на основі кращих, найбільш сприйнятливих традиційних форм історично сформованих весільних звичаїв.

Теоретичне значення роботи полягає у систематизуванні теоретичного матеріалу щодо весільної обрядовості українців.

Практичне значення: матеріали роботи можна використовувати у вивченні регіональних комплексів святково-обрядової культури, українського весілля та курсу “Святково-обрядова культура”,а також на уроках української літератури.

Структура роботи: складається із вступу, двох розділів, висновків, списку використаної літератури. У вступі обґрунтовано актуальність дослідження, визначено його об’єкт, предмет, мету і завдання, практичне значення, апробацію матеріалів.

РОЗДІЛ 1

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНИЙ АНАЛІЗ ВЕСІЛЬНОЇ ОБРЯДОВОСТІ

    1. Українська весільна обрядовість як предмет наукових досліджень.

Українське весілля як культурний феномен давно перебуває в полі зору дослідників. Перші згадки про весільну обрядовість українців зафіксовано ще у літописах. Та наша робота спрямована на вивчення досліджень більш сучасного періоду, а саме ХХ-ХХІ ст.

Наприкінці XIX — поч. XX ст. спостерігається значний сплеск етнографічних досліджень, які певною мірою торкалися й весільної обрядовості українців. Якщо від самого початку дослідження української обрядовості зобов'язане передусім етнографічними розвідками, то в цей період накопичення фактичного матеріалу зреалізувалося в узагальнюючих аналітичних працях, присвячених сімейній обрядовості українців.

Першим же, хто започаткував усебічне наукове вивчення українського весілля, був М.Сумцов, чиї роботи мають неабияке пізнавальне значення щодо питань історії походження української традиційної весільної обрядовості.

М.Сумцов детально зображує етапи українського весілля: «Українське весілля досі заховало значення великої родинної драми і справляється воно з такою повнотою, якої нема у других слов'янських народів. Усі частини цієї драми добре розвинуті. По складу українське весілля відповідає класичним - грецькому та римському, особливо наближається по змісту й ході до римського ритуалу, так що їх сміло можна поставити поруч по цільности усієї справи. Йде воно таким чином:

1) молодий через старостів наче б то купує молоду;

2) торг за дівчину, плата батькові, заручини;

3) молодій розчісують косу;

4) на молоду надівають очіпок, очепини;

5) перед весіллям дівчата гадають;

6) молодих садовлять на кожух;

7) молодих водять круг стола, діжи, або коровая;

8) вгощання короваєм;

9) весільний бенкет;

10) зв'язування рук молодим;

11) обливання водою біля колодязя;

12) зустріч молодих зо свічкою;

13) привітання від малого хлопця;

14) веселі пісні, побажання молодим;

15) кидання на молодих зерна;

16) комора, весільне ліжко;

17) перезва.» [27, с. 165-166]

У середині — другій половині минулого століття вивчаються проблеми розвитку весільної обрядовості за радянських часів. З огляду на чинник ідеологічного тиску й не схвальне ставлення з боку влади до українознавчих досліджень, ґрунтовні роботи в цьому напрямі, що змогли побачити світ у той період, є для нас особливо цінними. До таких належать монографічні дослідження В.Борисенко (яку разом з Б.Борисенко справедливо вважають засновниками української школи весільної обрядовості).

Зростання інтересу до української культури національної загалом та народної культури українців зокрема, характерне для незалежної України, підживлює й наукову увагу до цих феноменів. Щодалі, то більше з'являється цікавих оригінальних робіт аналітичного й теоретичного ґатунку.

Отож, багатство накопиченого досвіду та узагальнення його засвідчує: традиційне весілля не є невичерпно дослідженим із погляду його архетипики, зокрема функціонування в ньому конкретних архетипів та міфологем. Досі практично недослідженою є традиційна народна обрядовість українців як джерело особливостей національної культуротворчості в цілому. Її аналіз під цим кутом зору дозволив би виявити й тенденції її змін, напрямки її трансформацій та відповідно будувати державну культурну політику. То ж ця галузь української обрядової культури є сферою, що потребує подальшого комплексного культурологічного дослідження.

1.2 Весілля - провідна форма духовної і традиційної культури

Весілля є важливим елементом духовного життя українського суспільства. Воно охоплює такі його форми як суспільна свідомість, ідеологія, духовні потреби, цінності, традиції.

Духовна культура — це досвід життєдіяльності соціальних суб'єктів, що включає в себе найсуттєвіші результати суспільного досвіду народів щодо освоєння суспільного буття, соціуму в цілому, багатогранних духовних цінностей.

Цінності духовної культури є діалектичною єдністю національного та загальнолюдського. Вона неможлива як без цінностей конкретної національної культури, так і без загальнонаціональних цінностей, вироблених людством.

Головне завдання, яке стоїть перед суспільством у сфері духовного життя, полягає в тому, щоб створити умови для найповнішого освоєння людиною багатогранного потенціалу як української, так і світової духовності й культури. Надзвичайно важливо також створення умов для всебічної самореалізації духовно-культурного потенціалу, сутнісних сил людини, свого власного духовного світобачення і світосприйняття. Українське весілля володіє таким потенціалом.

Весілля є провідною формою традиційної культури. Н. Сподарьова трактує її як систему багатогранної життєдільяності народу у відповідності із усталеними нормами (звичаями, традиціями), які передаються з покоління в покоління. В їх межах людина виховується, соціалізується, розвивається як творець цінностей культури та реалізується як суб’єкт соціальної практики.

Розглядаючи культуру як специфічний спосіб людської життєдіяльності, представлений у продуктах матеріальної і духовної праці, спосіб життєдіяльності людини з освоєння світу, міру ставлення людини до себе, суспільства і природи, сферу становлення, соціалізації людини, ми відзначаємо, що весілля синтезувало в собі ці характеристики і стало важливою формою культурно-духовного буття.

Український традиційний весільний обряд розглядається як комплекс ритуалів - сакральних і соціально-юридичних договорів, які своєрідно упорядковують світ людини під час одруження на духовному і матеріальному рівнях.

Важливим фактором становлення весільної обрядовості була свідомість нації, яка гартувалась у складний історичний період. Основною детермінантою. У становленні весільної обрядовості стало утвердження нових суспільних відносин. Адже цей процес за своєю суттю є насамперед культурологічним процесом. Тому традиції є предметом інтересу як популярних дослідників, так і науковців.

Отже, українське весілля є етнокультурним феноменом духовної практики людини та складовою народної культури, яке зберігає системно пов`язані між собою всі три ціннісні джерела - доетнічні (архетипні), етнічні й національні, яскраво розкриваючи дух нації, гуманістичні, педагогічні та художні цінності, народну мораль, звичаєве право.

Під час весільного дійства відбувається своєрідний процес передачі етнокультурної інформації між поколіннями, що забезпечує спадкоємність самобутності етносу і трансформацію традицій в сучасний цивілізаційний простір.

РОЗДІЛ ІІ. СПЕЦИФІКА ВЕСІЛЬНИХ ОБРЯДІВ УКРАЇНИ

2.1. Обряди та традиції весілля на Україні.

Український традиційний весільний обряд розглядається як комплекс ритуалів — сакральних і соціально-юридичних договорів, які своєрідно упорядковують світ людини під час одруження на духовному й матеріальному рівнях.

Традиційне українське весілля має порівняно з іншими видами духовної культури чи не найбільше варіантів, причому відмінності в обрядових діях існують не лише в різних районах, а й у межах однієї місцевості. Природно, що розвиток різноманітних норм, варіантів весілля обумовлений неоднаковими історичними, соціально-економічними, географічними умовами різних районів України, міжетнічними контактами і взаємозбагаченням культур сусідніх народів, чинниками конфесіонального характеру (православ'я, католицизм, унія). У реальній практиці в різних етнографічних зонах сформувалися регіональні типи весілля з рядом локальних підтипів.

Обряди українського народного весілля поділяються на три періоди: передвесільний, власне весілля, післявесільний. Перед весіллям, як правило, відбувається сватання, оглядини, заручини, або змовини.

Сватання

Всі весільні обряди починалися із сватання. Наречений обирав сватів серед найближчих друзів, які вирушали до хати нареченої, щоб укладати попередню угоду про шлюб. День сватання тримали у таємниці, так як і шлях, по якому йтимуть посланці від молодого.

Традиція сватання свідчила, що чим швидше свати подолають дорогу від воріт дівчини до будинку, то тим швидше батьки дадуть згоду на шлюб. У будинку, перехрестившись на ікони, починалась розмова, яку вели стоячи, щоб дівчина швидко вийшла заміж та не засиджувалась у дівках.

З першої спроби сватання могло закінчитись нічим. Це не означало, що батьки проти шлюбу, просто не хотіли спішно віддавати доньку заміж. Якщо молодий не подобався – батьки просили прийти іншим разом і посилалися на мале придане. Бували, однак, випадки, коли дівчина не давала згоди на одруження і повертала старостам принесений ними хліб або ж підносила молодому гарбуза чи макогона.

Якщо все було гаразд, на друге сватання їздили батьки молодого. Починали обговорювати весілля, витрати, придане нареченої, її обов’язки в новій родині та інше. Прийшовши до згоди по усім питанням, призначали оглядини молодої і день для відвідин будинку жениха, огляду його господарства. Закінчувалась зустріч веселими піснями та гарними гуляннями.

Заручини

За сватанням слідували заручини – обрядове закріплення згоди на шлюб. Водночас це перший передвесільний обряд, що набував законної чинності. На заручини до молодої приходили разом із молодим батьки та родичі. Всі сідали до столу, молодих виводили на посад. Старший староста накривав рушником хліб, клав на нього руку дівчини, зверху — руку хлопця і перев'язував їх рушником. Після цього ритуалу молода перев'язувала старостів рушниками, а всіх присутніх обдаровувала хустками, полотном або сорочками. Траплялося, що цей ритуал проводила мати дівчини.

Потім починалося урочисте благословення молодих їх батьками. Батьки сідали на лаву, застелену кожухом, а староста підводив до них молодих за хустку: один кінець він тримав сам, а два інших — молоді. Батьки хлібом-сіллю тричі благословляли наречених, а молоді, стоячи на рушнику, тричі вклонялися батькам, приймаючи благословення. По закінченні родичі обмінювалися подарунками, обдаровували наречених; як правило, не обходилися рушниками та хустками, а дарували худобу чи клапоть землі.

На ознаку того, що дівчина й хлопець засватані, вони обмінювалися перстнями та отримували певні атрибути: наречений — барвінкову квітку, наречена — червону стрічку чи квітку. Після усіх церемоній молодята вважалися зарученими і відтоді вони не мали права відмовлятися від шлюбу.

Дівич-вечір

Дівич-вечір влаштовували напередодні весілля як символ прощання з вільним дівочим життям. Такі молодіжні вечори робили окремо в оселях молодої та молодого. Цей обряд слугував відокремленням наречених від нежонатої молоді.

Дівич-вечір у домі молодої відзначався особливою ліричністю, символізував її перехід не тільки у жіноцтво, а й в іншу родину, розлуку з рідною домівкою, подругами. Дівчата вили гільце: оздоблювали його стрічками, квітами та букетиками колосків, виготовлених під час барвінкових свят, вишневе деревце або гілку сосни. Гільце символізувало незайманість, красу та молодість. Разом із завиттям гільця виготовляли маленьку квітку або вінки на голови для молодого і молодої як символ наречених. Листки барвінку для весільного вінка складали по три: один найвищий, посередині, а два менших збоку. Такі «букетики» перев’язують ниткою, туго накладають один на один, і знову перев’язують. Коли плетиво сягнуло потрібної довжини, то два його кінці зшивають докупи, щоб отримати обруч. Так з’являється справжня барвінкова корона для нареченої-княгині. Потім на цю корону чіпляють калину, квітки і стрічки. Одягання вінків супроводжувалося ритуалами. На долівці розстеляли біле полотно, на яке ставили хлібну діжу, зверху клали подушку. Наречена сідала на неї, після чого брат розплітав їй косу, а дівчата прикрашали голову весільним вінком. У більш давні часи всі ці дії виконувала мати. Старша дружка чіпляла молодому вінок до шапки чи капелюха, садовила біля нареченої на кожух і накривала їх рушником або посипала житом.
Після цього молодих називали князем та княгинею, вони збирали дружину (весільний поїзд) та йшли запрошувати рідню і сусідів на весілля. 

Бгання короваю

Бгання короваю — один із найпоширеніших весільних обрядів, який символізував освячення громадою новоствореної родини. Українці пекли багато видів весільного хліба: коровай, дивень, теремок, гільце, лежень, полюбовники, шишки, гуски, калачики, кожен з яких виконував специфічну обрядову функцію.

Головним весільним хлібом був коровай, який виготовлявся з дотриманням певного сценарію. Бгали його у п'ятницю чи суботу в домі молодої. Нерідко у цьому ритуалі брали участь родичі з обох боків, що символізувало поріднення сімей.

Бгали коровай спеціально запрошені заміжні жінки, вони приносили з собою для тіста власне борошно, яйця. Процес випікання короваю обставлявся ритуальними і магічними діями. Доброю ознакою вважалося, коли була непарна кількість коровайниць. Щоправда, запрошували й парне число жінок: щоб молоді увесь вік прожили в парі. При цьому коровайниці повинні були перебувати у першому шлюбі і жити в злагоді. Коровайницею не могла бути жінка, у якої не все гаразд у подружньому житті, яка б була розлученою або вдовою. Доброю ж ознакою вважалося, коли одна з коровайниць була при надії.

Спільність дій під час бгання короваю мала символізувати єдність майбутньої сім'ї. Для цього коровайниць зв'язували рушником і вони мусили все робити разом: місити тісто, виліплювати оздобу, обмивати руки. Існувало повір'я, що вдало спечений коровай принесе молодим щастя, тріснутий віщує розлучення, а покручений — злу долю. Тому коровайниці «улещували» коровай приказками та піснями, випікали щасливе життя молодятам і мали працювати в доброму гуморі, весело, вправно та злагоджено.   

Кожен із весільних хлібів мав своє призначення: з паляницею йшли свататися, з шишками та калачем запрошували на весілля, голубки та гуски дарували коровайницям. Коровай був окрасою весільного столу як символ достатку й щастя, а наприкінці весілля його розподіляли між усіма присутніми.

Викуп нареченої 

Свита нареченого прямує до хати нареченої. Тут вже чекають традиційного викупу нареченої, коли наречений з друзями заходить в кімнату, де знаходиться наречена і починається веселий торг. Наречений ніякої участі в торзі і викупі не приймає. Свідок за допомогою дружки викупляє у подруг місце для нареченого поруч з нареченою. Він підносить їм напої та гостинці. Подруги вимагають викласти на столі доріжку до нареченої з грошей і не погоджуються поступитися до тих пір, поки їх прохання не буде виконана. "Косу нареченої" продає брат або племінник нареченої. Під час торгу про суму викупу друзі нареченого намагаються пролізти під стіл і зняти з нареченої чобітки, та її подруги всіляко перешкоджають цьому. Якщо комусь із свити нареченого вдається це зробити, то наречену повинні віддати без викупу. Зустрічається і звичай крадіжки посуду у нареченої, посуд б'ють на порозі будинку нареченого. У цілому, процедура викупу багато в чому залежить від ступеня підготовленості подруг нареченої і свідка. Після того, як наречена викуплена, жениха усаджують поряд з нею, він цілує свою обраницю і дарує їй квіти. Батьки обов'язково запитують нареченого: "Твоя наречена, не підмінили?" Бо бува усяке!

Благословення

На відміну від розповсюджених міфів, благословення у батьків не в день заручин, а в день вінчання. Відбувається це в домі нареченої. Пара стає на вишитий рушник, а старости тримають у цей час ікони, загорнуті в золоті рушники. Батьки мусять благословити пару, бажаючи їм довгого, щасливого, заможного й здорового подружнього життя. Символом нової родини, двох половин одного цілого, стає коровай, який батьки тримають у руках.

Церемонія

На відміну від західних європейських традицій, батько не «видає» заміж свою доньку. У наших обрядах головна запорука міцного життя – єдність. До церкви наречений та наречена заходять рука об руку, як добровільні й рівноправні учасники церемонії. Історично склалося, що вся процесія відбувається у формі української пісні. [7, с.35-38]

Обряд вінчання

Перед входом до храму обоє шлюбних говорять священику, який їх зустрічає, про добровільність свого рішення. Обряд починається вже з цих хвилин. Далі панотець освячує обручки й надягає їх на пальці подружжя (на праву руку). Перед вівтарем стелиться вишитий рушник, що є знаком достатку. Надалі цей рушник використовується в побуті для прикрашання домашніх ікон або Великоднього кошика. Традиція ступати на весільний рушник збереглася у всіх сучасних традиціях: це знаменує головування у сім'ї. Проте старі мудрі люди говорять, що чоловік – голова, а жінка – шия: куди шия поверне, туди голова й подивиться.

Під час вінчання обов'язково треба дотримуватись певних етапів церемонії:

  • зв'язування рук (єдине ціле);

  • спільна чаша (одне життя, поділене порівну);

  • свічки (єднання променем світла);

  • коронація (шлюб перед Господом, корони (вінки) символи любові, чистоти й родючості). [7, с. 87-90]

Весільний прийом

Починається усе з зустрічі з батьками, які тримають дари для нової родини: хліб, сіль, вино й мед. Лише після того, як подружжя поєднується у весільному тості, тамада запрошує гостей до зали.

Покривання  нареченої

Покривання— найдраматичніший весільний обряд, який символізував перехід молодої до заміжнього стану. Він був продовженням посаду молодих, а розпочинався розподілом короваю. Ритуали розподілу весільного хліба і спільного його з'їдання молодими символізували створення нової сім'ї.

Молоду садовили на діжу, знімали весільний вінок та молоду покривали очіпком, хустиною. За ритуалом, вона мала двічі його зривати, і тільки на третій раз корилася долі.

З цього моменту наречена переходила у стан жінки з відповідними нормами поведінки. Вони підкреслювалися, зокрема, вбранням: заміжня жінка збирала волосся у жмут й запиналася хусткою або вдягала очіпок. З того часу, одружена жінка не мала права показатися на люди з непокритою головою. Обряд покривання був останнім, що виконувався в домі нареченої. Після нього молодий забирав молоду до свого дому, а разом і її посаг.

2.2 Аналіз звичаїв і традицій українського весілля у творах письменників

Із зародженням нової української літератури, письменники почали широко використовувати у своїх творах елементи родинної обрядовості, зокрема в творах І.Котляревського «Наталка Полтавка», Г.Квітки-Основ'яненка «Сватання на Гончарівці», п’єсі Т.Шевченка «Назар Стодоля», в яких даються розгорнуті картини весільного обряду чи його етапів (сватання, заручин). Згодом зображення обряду весілля з’являються у прозі: у повістях Г.Квітки- Основ’яненка «Маруся», «Козир-дівка», Т. Шевченка «Наймичка», оповіданні Марка Вовчка «Козачка», Ю.Федьковича «Люба згуба», романі П.Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні», поемі П.Куліша «Настуся» тощо.

Мотиви весільної лірики використали В.Пачовський у віршах «Ведуть дружби до шлюбу...», «До вечері в шлюбнім строю» (збірка «Розсипані перли»), «Весілля» (збірка «На стоці гір»); В.Бобинський у вінку сонетів «Ніч кохання»; Б.-І.Антонич у поезіях «Весілля», «Весільне», «Весільна ніч».

Починалося весілля сватанням (світанки, змовини, брання рушників, рушники, згодини, слово), коли посли від молодого (старости, свати, сватачі, посланці) йшли до батьків обранки укладати попередню угоду про шлюб. Свататися було прийнято у вільний від польових робіт час (на М'ясниці -певний період після посту, коли за канонами православної церкви дозволяється вживати м'ясну їжу, одружуватися тощо; та від Паски до Трійці): «От і пилипівка; от і Ганнино зачатіє, зачали парубки засилати старостів до дівчат. Знай люди швандяють по вулицям з паличками у руках. То гляди: ідуть двоє поперев’язувані рушниками, бодряться, вихваляються: от там і там таку-то за такого просватали. А інші свинячою стежкою, попід плотами, мовчки собі ідуть, і під плечем, замість хліба святого, несуть... гарбуз! Еге!

Нігде дітись: як заробили, так і відвічать» [1, 57-58]. Або: «Після другої Пречистої Василь заслав старостів до Ганни Тихонівни» [2, 40-41].

Зі старостами до дівчини йшов парубок, на Поділлі - ходили і його батьки, а на Закарпатті - ще й брат або сестра. Часто це відбувалося пізно ввечері для збереження таємниці. Вівся традиційний діалог (із згадкою мисливця і куниці, купця і товару, біблійних персонажів). Саме такий обряд сватання описав Т.Г.Шевченко у драмі «Назар Стодоля». Твір вражає етнографічно-точним описом цього дійства: «Дай, боже, вечір добрий, вельможний пане!

Хома. Добривечір і вам. Добривечір, люди добрі! Просимо сідати; будьте гостями. А відкіля се вас Бог несе? Чи здалека, чи зблизька? Може, ви охотники які? Може, рибалки або, може, вольнії козаки?

Сват. I рибалки, і вольнії козаки. Ми люди німецькії, ідемо з землі турецької. Раз дома у нашій землі випала пороша. Я й кажу товаришу: «Що нам дивиться на погоду? Ходім лишень шукати звіриного сліду». От і пішли. Ходили-ходили, нічого не знайшли. Аж гульк - назустріч нам іде князь, підніма угору плечі і говорить нам такії речі: «Ей ви, охотники, ловці молодці! Будьте ласкаві, покажіте дружбу. Трапилась мені куниця-красна дівиця; не їм, не п'ю і не сплю від того часу, а все думаю, як би її достати. Поможіть мені її піймати; тоді чого душа ваша забажа, усе просіте, усе дам: хоч десять городів, або тридев'ять кладів, або чого хочете». Ну, нам того й треба. Пішли ми по слідам, по всім городам, по усіх усюдах, і у Німеччину, і у Туреччину; всі царства й государства пройшли, а все куниці не знайшли. От ми і кажемо князю: «Що за диво та звірюка? Хіба де кращої нема? Ходім другої шукати». Так де тобі! Наш князь і слухати не хоче. «Де вже, каже, я не з'їздив, в яких царствах, в яких государствах не бував, а такої куниці, сиріч красної дівиці, не видав». Пішли ми вп'ять по сліду і якраз у се село зайшли; як його дражнять, не знаємо. Тут вп'ять випала пороша. Ми, ловці-молодці, ну слідить, ну ходить; сьогодні вранці встали і таки на слід напали. Певно, що звір наш пішов у двір ваш, а з двору в хату та й сів у кімнату; тут і мусимо піймати; тут застряла наша куниця, в вашій хаті красная дівиця. Оце ж нашому слову кінець, а ви дайте ділу вінець. Пробі, оддайте нашому князю куницю, вашу красну дівицю. Кажіть же ділом, чи оддасте, чи нехай ще підросте?

Хома. Що за напасть така! Відкіля се ви біду таку накликаєте! Галю! чи чуєш? Галю! порай же, будь ласкава, що мені робити з оцими ловцями-молодцями.

Хома. Бачите ви, ловці-молодці, чого ви натворили? Мене старого з дочкою пристидили!.. Гай-гай! Так ось же що ми зробимо: хліб святий приймаємо, доброго слова не цураємся, а за те, щоб ви нас не лякали, буцім ми передержуємо куницю, або красну дівицю, вас пов'яжемо. Прийшов і наш черед до ладу слово прикладать. Ну, годі ж тобі; дочко, посупившись стояти; чи нема в тебе чим сих ловців-молодців пов'язати? Чуєш-бо, Галю? А може, рушників нема? Може, нічого не придбала? Не вміла прясти, не вміла шити - і в'яжи ж чим знаєш, хоч мотузком, коли ще й він є. (Галя уходит в свою светлицу и немедленно возвращается, неся на серебряном блюде два вышитые полотенца и кладет на хлеб, принесенные сватами; потом подходит к отцу и низко кланяется и целует руку; потом берет блюдо с полотенцами и подносит сватам - сперва одному, потом другому. Сваты, взявши полотенца, кланяются Хоме).

Сват. Спасибі ж батькові, що свою дитину рано будив і усякому добру учив. Спасибі й тобі, дівко, що рано вставала, тонку пряжу пряла, придане придбала. (Галя берет полотенца и перевязывает через плеча одному й другому, потом отходит и робко поглядывает на двери).

Хома. Догадався, догадався! Ти хочеш і князя зв'язати. Нехай завтра обоє його зв'яжемо. Бач, мабуть, злякався, що не показався. Стривай, попадешся, не втечеш!

Сват. Він і сам прилетить, як зачує, що так похваляєтесь.

Хома. Ну, поки вже долетить, нам нічого ждати. Просимо сідати. Що там є, поїмо; що дадуть, поп'ємо та побалакаємо дещо. А тимчасом ти, Галю, не гуляй, в корці меду наливай та гостям піднеси хліба-солі, проси з привітом і з ласкою.

Сват. Ми вам такої халепи натворили, що боїмося, щоб ви нас не потруїли... Призволяйтесь самі.

Сват. Тепера так? Пошли ж, боже, нашим молодим щастя, і багатства, і доброго здоров'я, щоб і внуків женити, і правнуків дождати... [3, 157-160].

Сватання передбачало розмову старостів з батьками нареченої, обмін хлібом, перев’язування нареченого хусткою на знак згоди, а старостів - рушниками. Висловлення згоди нареченої на одруження було обов’язковим елементом сватання на всій території України. Скромність дівчини стримувала її давати пряму відповідь. Подаємо уривок з роману А.Чайковського, де зображено цей обряд. «Сотник каже: - Не знаю, чи дівчина согласна, а коли так, то Боже благослови і поможи. Другий староста відчинив двері і прикликав Марусю. Вона пройшла і стала біля печі. Прийшов і Петро і став біля порога. - Що ж, Марусю? Согласна ти за цього козака вийти заміж чи ні? Маруся, колупаючи пічку, каже: - Я согласна, коли б лише батько-мати віддали. - І що ж, батьку, і ти, паніматко, - питає старший староста, - чи віддасте, чи нехай ще підросте? - Благослови Боже в добрий час! - заговорили обоє. Старости повставали з лави і ладились відходити, та сотник їх задержав: - Підождіть, я гостинця дам. - Узяв хліб зі стола, поцілував і передав старостам. - Та коли вже хлібом обмінялись, то слід нам і випити по чарці. Маруся була Петрові засватана». [4, 238 - 239].

Хліб на сватанні - символ добробуту, гостинності, хлібосольства, здоров'я та багатства. Здавна народ України славився своєю гостинністю, бо «веселий гість - дому радість». Споконвіку на столі, застеленому барвистим, вишитим рушником, лежав хліб, а поруч нього сіль, які завжди для українців були святинею. Хліб - один з найдавніших і найважливіших символів української обрядовості. При цьому його утилітарна функція відходить на другий план, а пріоритетною стає знакова, символічна. Обмін хлібом виражав ідею єдності родини, міцності шлюбу, продовження роду, благополуччя й злагоди в сім'ї: «Перед самим Семеном Карпо заслав до Мотрі старостів. Старости заміняли хліб; Мотря не цуралася Карпа» [5, 143].

Для художньої практики Г.Квітки-Основ’яненка характерна ідеалізація в зображенні позитивних героїв (головним чином людей з народу) та тенденційність (аж до карикатурності) у змалюванні негативних персонажів (переважно з панівних верств), пильна увага до негативних явищ дійсності. Це позначилось і на обряді сватання, у якому використані і сатиричні елементи:

Скорик (так же важно). Прежде усєво позвольте во фрунт стать і без темпов вам честь отдать, а просто покланитца и добрым словом прислужитца. Прежде паслушайте нас, а после уж будет от вас приказ. Кагда будет теє, так ми і онеє; когда ж наше слово не в прийом, так ми адретируємося і проч пайдьом. А што ми не дезертьори, і не марадьори, і без худої науки, так вот вам хлеб святой у руки. (Подает хлеб). Пожалуйте.

Тимїш. Так-таки, так.

Прокш. Хліб святий приньмаємо, а вас послухаємо; коли ж ваша річ не до діла, то не треба і вас, і вашого хліба. Сідайте, люди добрі; може, здалека ідете? (Старосты садятся насаживают Стецька подле себя). А відкіля ви, панове, з якої землі?

Скорик. Ми з землі дальної. Кали слихали, аж з Франції.

Стецько. Вже й видно - москаль, зараз і збрехав. Ми притьмом з-за Харкова (Тымиш его удерживает). Прокш. Що ж то за земля? Чи далеко вона відсіля?...

Скорик. Вот как пала пароша, і на пароші след увидали і слідіть стали. Наш дикой князь татчас па следу взнал і как апеченой закричал: вот мая ні птиця, ні чорная куниця, а красна дівиця! Пайдьом єйо ськать і на нєйо пароль узять. Вот ми па следу и пайшли і да вашово дому пришли. Тепер ми себе розсуждаем: певно, наша ні птиця, ні куниця, а красная дівиця, у вас у хаті, тут єйо і палучить желаем. А па євтой мові будьте усе здарови. Нашому слову канець, а ви дайте делу вінець.

Тиміш (все продолжает). Так-таки, так.

Стецько. Бач, куди карлючка закандзюбилась! Не з чорта хитрий і москаль!

Прокш (все с важностью). Що се за напасть така? Відкіля се ви, панове хранцузи, таку біду на нас накликаєте? I якого нам дикого князя поставляєте? Що воно таке є, кажіть? Щоб нам нашого не втопить.

Скорик. Е, хоч наш князь і дикой, одначе он штукар великой! Как на свет родился, то іщо з сабою не бился; кагда ж ляжет спать, так ат нєво і слова не слыхать; і таки з худоби кой-што маєт, і кагда абедаєт, зубов не позичаєт, а собственними своїми кусаєт; ат вади ні разу п'ян не бивал, і нікагда у себя грошей не крал; у кампаниї знает честь, свічей і сала не ест; ум і разум за ним ведьотця, он на стену не дерьотця. Тепер ви делом розмишляйте, а нам ответ давайте.

Одарка (Уляне, которая стоит неподвижно). Колупай швидше піч, колупай!

Прокш (подумав, важно). Ось що ми зробимо: хліб святий приньмаємо, доброго слова не цураємось; а щоб ви нас не порочили, буцімто ми передержуємо куниці або красні дівиці, так ми вас пов'яжемо. Чи так, жінко?

Одарка (весело и ласково). Роби як знаєш. Ти батько і нам усім голова; як скажеш, так і буде.

Прокш. Еге! Дочко, а годі піч колупати, давай чим оцих хранцузів пов'язати.

Стецько (испугавшись). Ану, ну; до чого дійдеться, то я і навтікача.

Одарка (подойдя к Уляне, весело). Іди ж, іди. Чуєш, що батько велить? Може, нічого не придбала та вже і соромиться. Не вміла матері слухати, не вчилася прясти, не заробила рушників, в'яжи ж хоч валом. А ке лишень, що в тебе там є? (Тащит ее против воли). Та іди-бо; ще й опинається [6, 123 - 126].

Бували, однак, випадки, коли дівчина не давала згоди на одруження. На знак відмови вона повертала старостам принесений ними хліб або ж підносила молодому гарбуза чи макогона. Тоді про хлопця казали, що він ухопив гарбуза або облизав макогін. Тому, щоб уникнути сорому, часом посилали «розвідника», котрий мав довідатися про наміри дівчини та її батьків, або йшли свататися пізно ввечері, аби люди не бачили:

Скорик. Ну, харашо, когда так; будеш дяковать

Стецько Спасибі матері... що вчила батька спати... та будила... прясти... (Пока он говорил, Олексій взял через ньогого подносимий платок и зачепив його за пояс. А Стецько, проговорив, хватає, не дивлячись, великого гарбуза. Стоїть, роззявивши рота і тримає його перед собою. кидається до Олексія).

Олексій. Тепер ти моя на віки вішні!

Уляна. Не покину тебе до смерти!

Одарка. Що се, що се таке? Що се?

Стецько. Гарбуз! Хіба повилазило? Ось бач; хоч покуштуй!

Одарка. Що се таке? Та се нас обморочено!

Олексій. Ні, матусенько, се не морока, се правда святая, хоч перехрестись. Таке моє щастя: мені досталася хустка, а урагу мому - гарбуз.

Стецько. Так поміняймось ке.

Уляна. Матусенько, моя ріднесенька! Божая воля на те, щоб я пожила ще на світі. Благослови ж мене і мого Олексія! [6, 130-131].

Піч - символ материнського начала; непорушності сім'ї; неперервності життя українського народу; батьківщини, рідної хати; босоногого світлого дитинства; поетичний символ народної обрядовості. «Піч, наче мати рідна», «Рідну матір може підмінити лише піч», - казали у давнину. На Україні існував справжній культ печі. І не тільки тому, що в ній варили їжу, пекли хліб, сушили збіжжя, на ній спали, лікували простуди тощо. Піч була глибоким символом рідного вогнища, неперервності роду. Чому засватана дівчина колупала піч? Нині вчені вважають, що вона виконувала символічний акт: під нігті потрапляли не просто глина, а часточки батьківського домашнього тепла, материнської любові, які дівчина хотіла взяти у дім нареченого. У деяких регіонах з цією ж метою наречена при переході в оселю молодого брала з собою жарини з печі. Якщо дівчина була згодна вийти заміж, то вона виходила і колупала піч. Таким жестом вона начебто просила у своїх предків благословення на сватання. Саме такі приклади ми знаходимо в багатьох художніх творах: «Зараз Наум, а раденький же такий! - і каже, буцімто з серцем: - Та що се за напасть? Жінко! Що будемо робити? Дочко! А ходи сюди на пораду! Маруся, вийшовши із кімнати, засоромилась, почервоніла, як мак, і, не поклонившись, зараз стала коло печі та й колупала її пальцем. От Наум і каже: - Так ось що ми зробимо: хліб святий приймаємо, доброго слова не цураємось, а щоб ви нас не порочили, що ми передержуємо куниці та красні дівиці, так ми вас пов’яжемо і тоді усе добре вам скажемо. Дочко! Прийшла і наша черга до прикладу казати: годі лишень піч колупати, а чи нема чим сих ловців-молодців пов’язати?» [7, 182-183]. Обряд сватання витриманий письменником у дусі народнопоетичної творчості відповідно до традиції.

«Прийміть мене, мамо, я ваша невістка», - такими словами, як не дивно, два століття тому дівчина починала сватання. Згідно з існуючими звичаями, вона мала на це таке саме право, як і хлопець. А раніше хлопці лише подекуди наважувалися свататися до коханої. На Волині до цього часу співають: «Сама рова викопала, Сама висипала, Сама хлопця полюбила, Сама висватала». На Закарпатті зафіксована легенда, за якою незаміжні дівчата займали перед себе воли та йшли від села до села, гойкаючи: «Ча, волики, ча! Кому треба невістча!» Якщо в сім’ї був леґінь, що мав женитися, то дівку кликали до хижі. Котра більше волів гнала перед собою, ту скоріше кликали за невістку. Пояснюють це явище відсутністю женихів, оскільки села колись були малими. Сватання дівчини як відгомін матріархату здавна побутувало у різних народів (болгари називали його «приставане») не суперечило традиційним шлюбним ритуалам. Але вже за середньовіччя цей звичай почав сприйматися як небажана форма сватання. Певний виняток становили українці. У їхньому середовищі він, у цей час призабутий, зажив новим життям. Цьому сприяло, зокрема, те, що через постійні війни чоловіки надовго йшли з рідної домівки, а сім'ю очолювали жінки. З огляду на це зростали їхні права у родині, у тому числі пріоритет у сватанні. Недаремно тоді побутував вислів взяти замуж - замість пізнішого піти заміж. Дівчина пропонувала хлопцеві руку, не заручаючись його згодою, причому їй дуже рідко відмовляли, бо це могло накликати нещастя. Про силу цієї традиції свідчить звичай, що існував у XVIII ст.: злочинця, засудженого до страти, могли помилувати, якщо котрась із дівчат висловлювала бажання взяти його за чоловіка. «Юрба проводжала вродливого запорожця Сторчака до шибениці. З похиленою головою і опущеними вниз очима, але твердою ходою, йшов він на смерть. Вона тепер здавалася страшнішою, ніж в розпалі грізного бою, який часто і з радістю він зустрічав. Повільно наближалася вирішальна хвилина... І, щоб умерти, заспокоївши душевну тугу, Сторчак став читати тихо, які знав, молитви. Аж раптом юрба розступилася, і до могили вийшла баба Христя, "стара дівка", як називали її спасівці. Не знайшлося у сусідніх селах молодої дівчини, котра б забажала врятувати козака від смерті. Вона підійшла до Сторчака й покрила його голову квітчастою хусткою. Пожвавішав хрещений люд. Хтось з юрби кричить: "От тобі й баба Христя! Знайшла-таки своє щастячко жіноче!.." Отаман тоді й каже: "Сторчак, вражий сину, бодай милую тебе. Іди дбай дружину!" А козаки за отаманом: "Готуйся, козаче, до весілля! Принесем тобі перину - пуховеє пір'я! Ой, і погуляємо ж ми, братці-молодці!"» [8].

Проте в міру того як зростала роль чоловіків у суспільній сфері, такі звичаї поступово забувалися. І вже наприкінці XIX ст. ініціатива у сватанні цілком перейшла до парубків, а роль дівчини звелася до сором'язливого колупання печі та подавання старостам весільних рушників.

ВИСНОВКИ

Українське весілля - це оригінальна музично-словесна драма, яка має чітко визначену мету — одруження молодої пари, а також режисерів, персонажів, кожен з яких знав свої обов'язки, правила поведінки, словесний супровід. Головні учасники цієї драми, за висловом Ф. Колесси, «...грають подію власного життя».

Елементи народної весільної драми були широко відображені у творах українських письменників. Так, у повісті «Маруся» Г. Квітка-Основ'яненко детально змалював сватання, весілля, використав весільні пісні. П'єса І. Котляревського «Наталка Полтавка» насичена весільною родинною обрядовістю, тут, зокрема, показано обряд сватання, благословення матері на спільне життя Наталки та Петра.

На прикладі творів І. Котляревсьго, Г. Квітки-Основ'яненка, Тараса Шевченка бачимо правдиве й реалістичне відтворити побуту, весільні традиції і звичаї простих людей, які показати, що й вони здатні на глибокі й сильні почуття.

Отже, аналіз творів української художньої літератури свідчить про активне використання письменниками народних звичаї та обрядів, одним з яких є сватання. Митці заглиблювалися в життя свого народу, намагалися подати події з їх корінням, окреслити національне буття, розуміння якого в них було багатогранним. Відтворення народних звичаїв створює своєрідну атмосферу повсякденного буття українського народу з його усталеними звичаями і традиціями, в яких закріпилися віками вироблені принципи психології, моралі, етики.

Українське весілля до сьогодення зберегло певну частину традиційних етапів, але вже більше грають весілля в європейському стилі, молодята дуже ретельно та прискіпливо ставляться до вінчання.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

  1. Алексєєв П.В., Панин А.А. Философия. Ученик. – М.: Проспект, 1999.

  2. Березовський І.П. Вивчення традиційно-побутової культури народу - важливе завдання етнографічної науки //Народна творчість та етнографія. - 1986. - №6. - С.12.

  3. Березовський І.П. Українська народна творчість (20-30 рр. XX ст.). / Березовський. - К.: Наукова думка, 1973. - 152 с.

  4. Бичко А.К., Бичко І.В., Табачковський В.Г. Історія філософії. – К.: Довіра, 2000. – 368 с.

  5. Борисенко В.К. Берегиня. Українські народні пісні. - К.: Мистецтво, 1991. - С.5-8.

  6. Борисенко В.К. Весільні звичаї та обряди на Україні: Історико-етнографічне дослідження. – К.: Вища школа, 1988. – 188 с.

  7. Борисенко В.К. Сватання: про обрядові дії // Наука і суспільство. - 1991. - №3. - С.24-26.

  8. Г.Горленко. Нариси з історії української етнографії. - К.: Либідь, 2008.

  9. Винницький О. Церква і духовне буття / Духовні скарби українського народу в житті молоді. – Тернопіль: МП “Чумацький шлях”, 1994. – С.62-64

  10. Весілля. - К.: Наукова думка, 1970.

  11. Весілля: у 2 кн. / Упорядник М.Шубравська. - К.: Мистецтво, 1970.

  12. Вовк Ф. Студії з української етнографії та антропології / Ф.Вовк. - К.: Мистецтво, 1995. - С.219-223.

  13. Воропай О. Звичаї нашого народу: етнографічний нарис в 2 т. - К.: Обереги, 1992.

  14. Гаврилюк Н. Сімейні обряди нашої доби // Людина і світ. - 1990. - №3. - С.11-

  15. Галаганова С.Г. Традиция и современность. - М.: Знание, 1993.

  16. Гордійчук М. Фольклор і фольклористика. - К.: "Музична Україна", 1979. - 248 с.

  17. Курочкін О.В. До історії сватання на Україні // Народна творчість та етнографія. - 1971. - №4. - С.77-81.

  18. Курочкін О.В. Традиційна громада і побут // Українознавство. - К.: Наукова думка, 1994. - С.180-193.

  19. Курносов Ю.О. Духовне життя та Україні в 20-30 рр. / Ю.О.Курносов //Український історичний журнал. -1990. - №1. - С.93-110.

  20. Культура і побут населення України: навчальний посібник / Під ред. В.І.Наулка, Л.Ф.Артюх. В.Ф.Горленка. - К.: Либідь, 1991. - 232 с.

  21. Культурологія : теорія та історія культури Навч.посіб. Видання 2-ге перероблене та доповнене /За ред. І. Тюрменко. – К.: Центр навчальної літератури, 2005. - 368с.

  22. Ковальчук О.В. Українське народознавство. - К.: Освіта, 1992. -176 с.

  23. Комарова А.І. Культурне відродження в Україні. – Львів.: Астерикс, 1993.

  24. Короткий енциклопедичний словник з культури. — К.: Україна, 2003.

  25. Кравченко В. Етнографічні та фольклорні матеріали: фонди ІМФЕ ім. М.Т.Рильського . - Ф.15-3. - №142. - С.69.

  26. Кравець О.М. Сімейний побут і звичаї українського народу: істор.-етнограф, нарис - К.: Наукова думка, 1966. - 198 с.

  27. Лозинський И.І. Українське весілля - К.: Наукова думка, 1992. - 169 с.

  28. Мазаев А.И. Праздник как социально-художественное явление. – М.: Наука, 1978.

  29. Новійчук В.І. Побутові традиції та художня творчість // Мистецтво та етнос. - К.: ІЕФМ, 1991. - С.174-193.

  30. Несен І. І. Весільний обряд: традиційна структура // Полісся України: матеріали історико-етнографічного дослідження. Вип. 3. У межиріччі Ужа і Тетерева. 1996. – Львів: Ін-т народознавства НАН України, 2003.

  31. Несен І. І. Культурні символи давнини: кінь у весільному ритуалі (на матеріалах Центрального Полісся) // Соціум, 2003. – № 3.

  32. Несен І. І. Хліб у весільних обрядах українців (в контексті праці Хв. Вовка "Шлюбний ритуал та обряди на Україні") // Українське народознавство: стан і перспективи розвитку на зламі віків. - К.: Наукова думка, 2002.

  33. Новикова Е.С., Кармин А.С. Культурология. – СПб.: Питер, 2004.

  34. Пономарьов А.П. Мова наречених: про символіку заручин // Наука і суспільство. -1988. - №10. - С.48.

  35. Пономарьов А. Українська етнографія. - Київ: Либідь,1994.-317 с.

  36. Потапенко О.І. Кузьменко В.І. Шкільний словник з українознавства. - К.: Український письменник, 1995.-291с.

  37. Правдюк О.А. Загальнослов'янська основа українського весілля / О.А.Правдюк //Словянське літературознавство. Вип.4. - К.: Наукова думка, 1968. - С.12-14.

  38. Воропай. Звичаї нашого народу. – К.: Обереги, 1991

  39. . Кравець. Сімейний побут та звичаї українського народу. - К.: Наукова думка, 1965.

  40. Общественньй семейньй быт и духовная культура населення Полесья // Под. ред. В.Бондарчика. – Минск.: Наука и техника, 1987. - 249 с.

  41. Попов Б.В., Ігнатов В.О., Степико М.Т. Життя етносу: соціокультурні нариси: Навчальний посібник. – К.: Либідь., 1997. – 240 с.

  42. Симичев Д.А. Культурология: учебное пособие для вузов. – М.: «Приор», 1998 – 352 с.

  43. Сумцов Н.Ф. О свадебных обрядах // Киевская старина. - 1881. -Т.Х. - С.210.

  44. Сумцов Н.Ф. Хлеб в обрядах и песнях // Киевская старина. -1886. - Т.Х. - С.139.

  45. Суханов И.В. Обычаи, традиции и преемственность поколений. – М.: Прогресс, 1976.

Зверніть увагу, свідоцтва знаходяться в Вашому особистому кабінеті в розділі «Досягнення»

Всеосвіта є суб’єктом підвищення кваліфікації.

Всі сертифікати за наші курси та вебінари можуть бути зараховані у підвищення кваліфікації.

Співпраця із закладами освіти.

Дізнатись більше про сертифікати.

Приклад завдання з олімпіади Українська мова. Спробуйте!
До ЗНО з УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ ТА ЛІТЕРАТУРИ залишилося:
0
4
міс.
0
0
дн.
0
2
год.
Готуйся до ЗНО разом із «Всеосвітою»!