До ЗНО з УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ ТА ЛІТЕРАТУРИ залишилося:
0
5
міс.
1
7
дн.
0
2
год.
Готуйся до ЗНО разом із «Всеосвітою»!

Наукова робота з теми:"Нобелевська премія миру як політичний чинник у 1980-і-1990-і роки"

Опис документу:
Робота має на меті: - виявити вплив політики провідних держав Заходу на Нобелівську премію миру як феномен сучасної цивілізації; - виявити «зворотній зв’язок» між Нобелівською премію миру та політикою держав світу, світоглядом сучасників.

Відображення документу є орієнтовним і призначене для ознайомлення із змістом, та може відрізнятися від вигляду завантаженого документу. Щоб завантажити документ, прогорніть сторінку до кінця

Перегляд
матеріалу
Отримати код Поділитися

НОБЕЛЕВСЬКА ПРЕМІЯ МИРУ

ЯК ПОЛІТИЧНИЙ ЧИННИК У 1980-І – 1990-І РОКИ

ЗМICТ

Вступ ……………………………………………………………………………..5

Розділ 1 Процедура виборів номінантів лауреатів Нобелівської премії ……11

1.1 Історія заснування премії та основні положення. ………………………..11

1.2 Робота Нобелівського комітету та критерії відбору кандидатів…………12

Розділ 2 Лауреати премії у 1980-і-1990 роки. …………………………...........16

2.1 Найвизначніші лауреати премії у 1980-і-1990 роки і зв’язок між вибором лауреатів та політикою Заходу ………………………………………………..16

Розділ 3 Вплив Нобелевської премії миру на політику та суспільні настрої .26

3.1 Вплив на політику та настрої в суспільстві ……………………….26

Висновки.…………………………………………………………………..........27

Список використаних джерел ….……………………………………..….........28

ВСТУП

Список лауреатів найпочеснішої премії в світі – це коротко викладена історія ХХ століття. Особливо це стосується Нобелівської премії миру, бо саме тут зустрічаються люди, які визначають хід цієї історії – великі політики та суспільні діячі. Серед тих, хто отримував цю нагороду є Вудро Вільсон і Теодор Рузвельт, Фрітьоф Нансен і Альберт Швейцер, Мартін Лютер Кінг і мати Тереза, Ясер Арафат і Михайло Горбачьов [25, с.12]. Хронологічні рамки роботи: 1980-і – 1990-і роки були обрані з огляду на те, що саме тоді, на наш погляд, відбувалися кардинальні зміни в геополітичній ситуації в світі – завершення «холодної війни» та розпад біполярної системи.

Актуальність роботи продиктована наростанням напруги в міжнародній політиці і відродженням протистояння Захід-Схід, де важливу роль знов відіграють з одного боку США і Західна Європа, а з іншого – правонаступниця СРСР - Росія. Щоправда, на сучасному етапі умовний Захід поповнився іншими впливовими державами Східної Європи, членами ЄС (наприклад, Польщею), а Схід, що протистоїть західним політикам, це не тільки Росія, але й організації типу ІДІЛ або Аль-Каїда. Також актуальність вбачається в дослідженні зв’язку між політикою Заходу та вибором номінантів та переможців Нобелевської премії миру, бо вивчення цієї проблеми, як правило, не входило до завдань вчених-істориків, котрі до цього досліджували Нобелевську премію миру

Мета роботи:

- виявити вплив політики провідних держав Заходу на Нобелівську премію миру як феномен сучасної цивілізації;

- виявити «зворотній зв’язок» між Нобелівською премію миру та політикою держав світу, світоглядом сучасників.

У зв’язку з поставленими цілями були сформульовані і завдання роботи:

- проаналізувати процедуру виборів лауреатів з огляду можливого впливу на роботу Нобелівського комітету: а) актуальних завдань саме західних держав, б) можливого прямого впливу на роботу комітету політиків Заходу;

- розглянути зв’язок між актуальними завданнями та досягненнями Заходу в 1980-і – 1990-і роки та роллю в цій політиці конкретних номінантів і лауреатів премії, виявити ступінь самостійності Нобелівського комітету і можливі факти прямого впливу на його рішення;

- визначити вплив рішення Нобелівського комітету щодо цих кандидатів на подальший розвиток політичних відносин та суспільні настрої у світі.

Об’єктами дослідження є зовнішня політика держав Заходу та організацій, що представляли їх на міжнародній арені в 1980-і – 1990-і роки, а також Нобелівська премія миру як феномен (процедура, список лауреатів, церемонія, зв’язок із світом). Предмет дослідження – зв’язок між політикою держав Заходу та Нобелівської премію миру та зворотний вплив премії на політику держав світу і світогляд.

Під Заходом в даній роботі ми розуміємо групу держав, які декларують належність до так званого західного цивілізаційного типу, обрали за основні цінності демократію, рівність можливостей, гуманізм та фактично або формально (через участь в міжнародних організаціях, воєнно-політичних блоках) визнають політичне лідерство США. Ця термінологія з часів «холодної війни» дещо застаріла, але вона допомагає пояснити, про кого саме йдеться в дослідженні.

Джерелами для вивчення обраної теми є:

- документи Нобелівського комітету (статут, офіційні релізи тощо), офіційні заяви держав Заходу;

- преса;

- спогади, листи учасників і сучасників подій (політиків, номінантів і лауреатів, членів Нобелівського комітету).

- документи і матеріали візитів і зустрічей майбутніх лауреатів, лідерів провідних країн.

Цілком природно, що джерельна база з даної теми достатньо вузька. Звісно, відкритих документів багато, але вони не пояснюють прямо зв’язок між політикою та процедурою нагородження лауреатів. Робота комітету згідно зі статутом цілком конфіденційна, тому дослідник змушений іноді користуватися непрямими доводами, гіпотезами.

Література по темі розбита на два блоки: та, що стосується політики Заходу і та, що стосується Нобелівської премії. Важливими для дослідження стали праці таких авторів: Уолден Уитмен, Карл Густав Бернхард, Бернд Грайнер, Фрідман М.Д., Ньюсом Е.Д., Люк Бейєр де Рік, Шарль Андерлен, Зекцер Д.М., Овчаренко А.О., Уткін О.І., Кокошин О.О., Іваненко В.В., Храмцов В.Л., Михєєв В.С., Давідов Ю.П., Сагирян А.А., Ходин Г.С., Алімов К.З., Єгорова Є.В., Малашенко І.Є., Фурсов Л.Ф., Мирский Г., Керженцев А., Пачепа І.П., Шібель В.М., Шейдіна І.Л., Крисенко Д.С., Бжезинський З., Кузько Т. та ін..

Структура роботи складена у відповідності до поставлених завдань. Перший розділ присвячений аналізу процедури виборів лауреатів Нобелівської премії миру. Дослідження дозволило прийти до таких висновків:

- Норвезький нобелівський комітет – організація, що знаходиться у безпосередньому зв’язку, в першу чергу, з політикою Норвегії, тому що його склад формується саме з політиків провідних партій цієї держави.

- серед організацій і політиків, що висувають номінантів переважають західні: Детройтський міжнародний інститут, Міжнародний трибунал в Гаазі тощо;

- члени комітету, вірогідно, не позбавлені впливу з боку провідних держав Заходу. По-перше, як представники суспільно-політичної еліти держави, яка тісно співпрацює з Європейським союзом та є однією із засновниць НАТО (до речі, на відміну від Швеції, яка притримується нейтралітету). По-друге – через чисельні зв’язки самих членів комітету з американським і західноєвропейським політикумом. Тим не менш, конкретні приклади тиску з боку останніх на членів комітету документами не доведені.

Другий розділ роботи присвячений конкретним лауреатам 1980-х – 1990-х рр. та зв’язку між їх вибором та політикою Заходу. Обсяг роботи не дозволяє детально розглянути кожного лауреата, тому ми зосередили увагу на найбільш відомих нобеліатах, які до того ж знаходилися в епіцентрах протистояння Заходу і Сходу. Це:

  • Лех Валенса, лідер профспілки «Солідарність» та антикомуністичної опозиції в Польщі (1983 р.);

  • Далай-Лама 14-й – духовний і політичний лідер Тибету, політичний вигнанець з Китаю (1989);

  • Михайло Горбачов – генеральний секретар, перший і останній президент СРСР (1990);

  • Ясір Арафат – лідер Організації Визволення Палестини та багаторічний кумир низки терористичних ісламістських організацій, а також його опоненти-партнери з Ізраїлю – Шимон Перес та Іцхак Рабін (1994).

Аналіз процедури виборів саме цих кандидатів показав наступне:

- Присудження премії миру Лехові Валенсі і Далай-Ламі – це не в останню чергу демонстрація західної прихильності до борців з тими режимами, які Захід небезпідставно вважав своїми суперниками (комуністичним режимом в Польщі та в Китаї відповідно). У заповіті А. Нобеля написано, що премія призначається людині, яка «зробить найбільший, або найкращий внесок в дружні стосунки між націями; в скасування, або скорочення армій, що існують, та в проведення, або агітацію мирних з'їздів»[22, с. 36]. Валенса сміливо кинув виклик польській владі, домігся покращення життя робітників, але не скорочував армії [21, с.12]. Далай-Лама, дійсно, був нагороджений за висунуту ним програму демілітаризації Тибету[11, с.10]. Однак, судячи з всього, сама його пропозиція не в останню чергу – результат тиску з боку Заходу1. Відповідно, у світлі цих прикладів, можна сказати, що Нобелівська премія миру – є політичним чинником Заходу і є «нагородою від Заходу».

- Нагородження Михайла Горбачова – очевидне визнання Заходу важливості його зусиль по налагодженню діалогу з США. Звісно, його заслуга в завершенні холодної війни дуже велика. Але саме Захід нагородив президента СРСР, а не Схід. На це вказує багато непрямих и прямих свідчень та аргументів. Серед них виділимо великий авторитет, який має Горбачов на заході і зараз, ледь не повністю втративши його на пострадянському просторі. Також вкажемо на те, що ані Рейган, ані Буш-старший, які підписували договори про роззброєння, таку нагороду не отримали.

- На наш погляд, найбільш яскравим прикладом впливу політики на нагороду є вручення премії політикам Ізраїлю та арабському лідеру в 1994 році. Напевно, серед лауреатів премії за всю її історію не було такого очевидно «немирного» діяча, як Ясір Арафат. Однак Захід пішов на цю жертву принципами заради встановлення миру на Близькому Сході. Про це, до речі, є і прямі свідчення. Звертаємо увагу на те, що і сам мирний договір між Рабіном, Пересом і Арафатом був підписаний за посередництва президента Клінтона саме в Осло. Тобто Норвегія тут грала очевидно політичну роль, останнім епізодом гри стала Нобелівська премія.

Третій розділ роботи присвячений впливу премії на політику та суспільні настрої. Основний висновок дослідження в цьому плані такий:

  • Політичний вплив премії дещо обмежений, хоча він і є. Приклад того – продовження діалогу СРСР із Заходом навіть за умов очевидного падіння рейтингу голови Союзу; тимчасовий мирний період у відносинах арабів та євреїв в Палестині; саме перебування на волі профспілкового лідера Леха Валенси;

  • Очевидним є вплив премії на суспільні настрої. Але вони були як позитивні так і негативні. Урочисте вручення і розголос лише роздратували радикальні кола арабів і євреїв, і чи не це наблизило теракт проти Іцхака Рабіна. Для багатьох борців за мир у світі премія Арафата дискредитувала Нобелівську премію взагалі. Валенса і Далай-Лама зміцнили авторитет у світі та серед співвітчизників. Вручення нагороди Горбачову фактично не змінили відношення до нього серед радянських громадян.

Проведення дослідження дозволило нам прийти до таких загальних висновків:

  • Вибори кандидатів проходять під певним впливом західного політикуму. Це очевидно на стадії висування кандидатів, пов’язано з політикою самої Норвегії та узгоджується з огляду на завдання Заходу на певному історичному етапі;

  • Серед лауреатів 1980-х – 1990-х рр. є такі, чиє нагородження явно відповідало міжнародним, геополітичним цілям, які переслідував саме Захід на завершальному етапі холодної війни та в перше десятиліття після неї;

  • Вручення премії само по собі мало певний вплив на політику деяких держав та очевидний вплив на суспільні настрої – як позитивний так і негативний.

Таким чином, Нобелівська премія миру – не просто публічний форум, нагадування про важливість мирної справи, а ще й політичний чинник. Підкреслимо, що на нашу думку, цілі, які переслідує Захід при цьому, особисто ми засудити не можемо. Це боротьба за зняття напруги в гарячих точках, за мир та краще майбутнє, боротьба з антидемократичними режимами та поширення гуманістичних ідеалів.

РОЗДІЛ 1

ПРОЦЕДУРА ВИБОРІВ НОМІНАНТІВ І ЛАУРЕАТІВ НОБЕЛІВСЬКОЇ ПРЕМІЇ

1.1 Історія заснування премії та основні положення

Щорічна нагорода носить назву на честь шведського інженера, промисловця і винахідника. Альфред Бернхард Нобель був її засновником. Крім того, йому належить фонд, з якого виділяються гроші для проведення. Історія Нобелівської премії починається в двадцятому столітті. З 1901 року спеціальна комісія визначає переможців у таких категоріях як фізика, медицина і фізіологія, хімія, література і захист світу. У 1969 році до списку була додана нова наука. З тих пір комісія відзначає також кращого фахівця в сфері економіки. Можливо в майбутньому з'являться і нові категорії, але на даний момент обговорення такої події не ведеться [50, с.26].

Історія Нобелівської премії дуже цікава. Як відомо, Альфред Нобель був шведським хіміком, винахідником динаміту та підприємцем. Коли в 1889 його брат Людвіг помер, журналіст однієї з газет переплутав і вказав в некролозі Альфреда. Текст називав його торговцем смертю. Альфред Нобель можливо жахнувся від перспективи залишитися в пам'яті людства в подібній якості [13, с. 15]. Він почав думати про те, що можна залишити після себе і склав «особливий» заповіт. З його допомогою він сподівався виправити ситуацію з динамітом. Знаменитий текст був підписаний в 1895 році у Шведсько-норвежському клубі в Парижі.

Згідно із заповітом, все залишене після нього майно довірені особи мають обміняти на цінні папери, на основі яких буде створено фонд. Відсотки з отриманого капіталу підуть на премії для вчених, які принесли людству максимальну користь. Їх необхідно поділити на п'ять частин: одна для того, хто відкрив або винайшов щось нове в області фізики, інша для найталановитішого хіміка, третя призначається кращому лікарю, четверта - для творця головного літературного твору року, присвяченого людським ідеалам, а п'ята - для того, хто зможе допомогти налагодити мир на планеті, борючись за зменшення армій, знищення рабства і дружбу народів [40, с.21]. Щодо шостої премії з економіки, то відомо, що у 1968 році Шведський Центральний банк виділив Нобелівському комітету значну суму грошей для підтримки традиції вручення премій. У 1969 році Нобелівський комітет, мабуть, на знак вдячності, заснував Нобелівську премію з економічних наук. До заповіту Альфреда Нобеля премія з економіки не має ніякого відношення, і офіційно називається Премією Шведського державного банку з економічних наук пам'яті Альфреда Нобеля. Лауреати Нобелівської премії для цієї сфери обираються Шведської королівської академією наук. Незважаючи на це, її часом помилково називають Нобелівською премією з економіки[55, с.20].

Згідно із заповітом, лауреати Нобелівської премії з перших двох категорій визначаються Шведською Королівською академією наук. За медицину вибір робить Королівський Каролінгський інститут, літературну обирає Шведська академія, а останню - комітет з п'яти осіб. Їх же обирає норвезький Стортинг(парламент)[40, с.22-24].

Відомо, що початковий капітал Нобелевського Фонду - приватної, незалежної, неурядової організації склав близько 31 мільйона шведських крон, що сьогодні дорівнювало б близько 150 мільйонів євро, які, були розділені на дві частини: перша - близько 28 мільйонів крон - стала основним фондом. На решту грошей для Нобелівського фонду було придбано будівлю, в якому він до сих пір і знаходиться. Зараз же бюджет Фонду поповнюються за рахунок доходів від інвестиційної діяльності та благодійних внесків[50, с.35].

Щодо, розміру нагороди лауреатам, то з огляду на те, що премія визначається відсотками від вкладеного Нобілем капіталу, її розмір змінюється. Спочатку вона була в кронах, перша сума становила 150 тисяч. Тепер розмір Нобелівської премії значно виріс і видають її в доларах США. В останні роки вона становить близько мільйона[55, с.39].

Отже, нобелевські премії присуджуються згідно із заповітом Альфреда Нобеля, складеному 27 листопада 1895 року з 1901 року. За яким передбачається виділення капіталу на присудження премій по п'яти напрямках: фізиці, хімії, фізіології і медицині, літературі і внеску в справу миру в усьому світі. З 1969 року існує і шоста премія, яка офіційно називається Премією Шведського державного банку з економічних наук пам'яті Альфреда Нобеля.

1.2 Робота Нобелівського комітету та критерії відбору кандидатів

Альфред Нобель не залишив інструкцій про те, як саме обирати вчених для присудження премії. Правила були розроблені вже після його смерті і з тих пір залишаються практично незмінними.

Перші Нобелівські премії були присуджені 10 грудня 1901 року. Політичне єднання щодо цього питання Швеції з Норвегією після тривалих дебатів оформилося в 1905 році. Поточні спеціальні правила для організації, яка присвоює Нобелівську премію миру, тобто для Норвезького нобелівського комітету, датовані 10 квітня 1905 року [55, с.29].

У заповіті вказувалося лише про розмір Нобелівської премії і науки, за досягнення в яких вчених необхідно відзначити. Правила проведення та вибору необхідно було скласти вже адміністрації Нобелевського Фонду. Їх розробили на початку двадцятого століття і з тих самих пір практично не змінюють.

Згідно з правилами, премію можуть присуджувати кільком людям, але їх не може бути більше трьох. Якщо претендент помер на момент грудневої церемонії, але був живий під час оголошення номінацій в жовтні, він отримає суму посмертно. Фонд Нобеля самостійно не присуджує премій, доручаючи це спеціальним комітетам для кожного напрямку. Їх члени можуть звертатися за допомогою до вчених з різних наукових областей. Премію в галузі літератури дають кращі фахівці мовознавства. Лауреата в номінації світу обирають з консультаціями науковців у сфері філософії, юриспруденції, політичних наук, історії, запрошують для обговорення громадських діячів. Іноді фахівець може особисто запропонувати претендента. Таке право належить лауреатам минулих років і членам шведських Академій наук[55, с.68].

Процедура висунення та відбору кандидатів і присудження премій розроблена чітко і зрозуміло. Всі кандидатури затверджуються до 1 лютого в рік, коли буде проводитися премія. Тобто, 1 лютого закінчується термін прийому пропозицій щодо кандидатур на присудження премій в шести (вищеназваних) номінаціях. У лютому-червні проходить попередній відбір кандидатур: авторитетні експерти Нобелівських комітетів із великої кількості запропонованих претендентів відбирають найгідніших і залишають у списку від 20 до 30 персоналій і організацій (організації перебувають серед претендентів і нагороджених Премією Миру). По кілька разів обговорюють кандидатури в Нобелівських комітетах. І вже серед залишених у списку кандидатур проводиться особливо вимогливий і зважений відбір. У 1997 році була рекордна кількість кандидатур, зокрема, на премію миру - 129, а на підтримку однієї з кандидатур надійшло 1189 листів [56, с.21].

Зазвичай копітка робота щодо вибору претендентів на премію триває кілька місяців і завершується у вересні, коли імена обранців подають на остаточний розгляд та офіційне затвердження членам відповідних установ. А до вересня кожне рішення оцінюється і обговорюється. В процесі можуть брати участь тисячі фахівців. Коли підготовка закінчується, комітети відправляють затверджені кандидатури в офіційні інстанції, де працюють вчені Нобелівської премії, які приймуть остаточне рішення. В області фізики, хімії та економічних наук головними є групи представників Шведської королівської академії наук, в кожній з яких по двадцять п'ять чоловік. Медициною займаються п'ятдесят учасників з Каролінгського інституту. Літературою - вісімнадцять вчених зі Шведської академії. Премію миру присуджує Норвезький нобелівський комітет. У жовтні приймається останнє твердження, яке оголошується на прес-конференції в Стокгольмі на весь світ, супроводжуючись коментарями про причини кожного рішення. До 10 грудня лауреатів і членів їх сімей запрошують на урочисту церемонію. Присудження премій відбувається в день смерті Альфреда Нобеля - 10 грудня[55, с.69].

Основним критерієм відбору претендентів на премію виступає виняткова професійна компетентність у своїй галузі та міжнародний рівень їх наукових, миротворчих чи літературних досягнень. Самовисунення кандидата на будь-яку з 6-ти премій автоматично «дискваліфікує» його особу. Не приносить користі претендентам на цю нагороду й офіційна - дипломатична, урядова чи політична - підтримка, оскільки Нобелівські установи незалежні від держави, від своїх урядів чи партій [53, с.45].

Право на отримання Нобелівської премії за діяльність щодо зміцнення миру мають, власне кажучи, всі діяльні люди на землі. Справа лише за суспільним визнанням громадської миротворчої праці претендента на нагороду. Для вимогливої оцінки праці запропонованих кандидатур Норвезький стортинг щорічно обирає зі свого середовища п'ять авторитетних парламентарів різних політичних поглядів. Вже понад 30 років до складу Норвезького Нобелівського комітету незмінно входить одна жінка. Проте, стортінг не несе відповідальності за рішення Нобелівського комітету: він виступає лише від свого імені і є цілком незалежним, як і інші установи, що присуджують премії. Лауреата на премію миру тут обирають приблизно так, як і в галузях науки. Та нерідко п'ятірка парламентарів не може прийти до згоди стосовно однієї кандидатури. Тоді премія присуджується миротворчій організації, кандидатура якої також висувалась у встановленому порядку, або вибори переносяться на наступний рік [56, с.67].

Отже, можна виділити наступне: в даний час в Стокгольмі щорічно вручаються Нобелівські премії в шести областях: фізика, хімія, медицина і фізіологія, література, економіки та премія миру. Премія Шведського Центробанку – з економіки офіційно не є нобелівською, але вручається там же, в Стокгольмі, і номінанти на неї висуваються по аналогічним правилам. Всі 5 премій вручаються 10 грудня, в річницю смерті Альфреда Нобеля.

Норвезький нобелівський комітет – організація, що знаходиться у безпосередньому зв’язку, в першу чергу, з політикою Норвегії, тому що його склад формується саме з політиків провідних партій цієї держави. Серед організацій і політиків, що висувають номінантів переважають західні: Детройтський міжнародний інститут, Міжнародний трибунал в Гаазі тощо;члени комітету, вірогідно, не позбавлені впливу з боку провідних держав Заходу. По-перше, як представники суспільно-політичної еліти держави, яка тісно співпрацює з Європейським союзом та є однією із засновниць НАТО (до речі, на відміну від Швеції, яка притримується нейтралітету). По-друге – через чисельні зв’язки самих членів комітету з американським і західноєвропейським політикумом. Тим не менш, конкретні приклади тиску з боку останніх на членів комітету документами не доведені.

РОЗДІЛ 2

НАЙВИЗНАЧНІШІ ЛАУРЕАТИ НОБЕЛІВСЬКОЇ ПРЕМІЇ МИРУ У 1980-І-1990-І РОКИ

2.1 Найвизначніші лауреати премії миру у 1980-і-1990 роки та зв’язок між вибором лауреатів і політикою Заходу

Лех Валенса, президент Польщі в 1990-1995 – польський політичний діяч, активіст і захисник прав людини, перший керівник профспілки «Солідарність».
30 травня 1967 роки Лех Валенса був прийнятий електриком на Гданську судноверф імені В.І.Леніна – підприємство, яке пізніше круто змінило не тільки його долю, а й долю країни. Уже в грудні 1970 року він був одним з лідерів страйку на своєму підприємстві, а потім став одним з профспілкових лідерів. У 70-ті роки після звільнення з судноверфі Валенса потрапляє в зону інтересів Служби безпеки
[54, с.56].

На початку 80-х років Лех Валенса стає співорганізатором, а пізніше і лідером одного з найбільш відомих профспілок в історії – «Солідарності» – організації, яка починає боротьбу за права трудящих в соціалістичній державі, а пізніше і за демократизацію суспільства. Рух виявився настільки масштабним і загрозливим для Польської Об'єднаної Робітничої Партії (аналог КПРС), що партійні функціонери зважилися на введення в країні воєнного стану та максимально обмежили свободи і політичне життя в Польщі. Наприкінці 1981-початку 1982 року Лех Валенса був ув'язненим, а після звільнення потрапив під нагляд спецслужб, але при цьому продовжував координувати діяльність нелегальних організацій. Як лідер підпільного руху «Солідарність», Валенса піддавався постійним переслідуванням аж до того моменту, коли чергове погіршення економічних умов і нова хвиля заворушень робітників у 1988 році не змусили уряд Польщі вести переговори з ним і іншими профспілковими лідерами. До цього часу лідери «Солідарності» перейшли від ідей «демократичного соціалізму», які висували в 1980-1981 роках, до лібералізму. Результатом стала угода, яка відновлювала правовий статус «Солідарності» і санкціонувала вільні вибори на обмежену кількість місць у відновленій верхній палаті парламенту. У червні 1989 року рух отримав переважну більшість цих місць, і, після того як Валенса відкинув пропозицію сформувати коаліційний уряд з комуністами, парламент був змушений затвердити кабінет міністрів під керівництвом «Солідарності», хоча сам її лідер відмовився бути прем'єром[54, с.70-71].

Тоді світ,в обличчі Нобелівського Фонду,високо оцінив діяльність і 5 листопада 1983 року Нобелівський комітет оголосив про присудження Леху Валенсі Нобелівської премії миру. Примітно, що влада комуністичної партії не дозволили Леху Валенсі (йому було відмовлено у видачі паспорта для виїзду за кордон) особисто отримати нагороду, тому замість нього на церемонії нагородження була присутня його дружина - Данута Валенса і син Богдан. У рішенні комітету було зазначено, що нагорода присуджується за старання налагодити діалог в країні без допомоги сили[50, с.120]. Мабуть, головним досягненням Леха Валенси і «Солідарності» було саме не перемога над тоталітарним комуністичним режимом на континенті, а характер цієї перемоги, той факт, що вона була досягнута мирним, безкровним шляхом, за що цей феномен і отримав назву Оксамитової революції.
Є така вірогідність того, що вибір Нобелівського комітету саме цього політичного діяча був зроблений з якоюсь певною метою, і мета ця, як відомо, була досягнута. Нобелівська премія, присуджена Леху Валенсі, послужила своєрідним поштовхом до повного відходження Центральної Європи від авторитарного режиму і переходу до демократичного устрою, до поширення даної ідеї в маси. Недарма ім'я лауреата завжди буде асоціюватися з демократизацією в Центральній Європі і перемогою над комунізмом, з боротьбою за світлі ідеали, коли мета не виправдовує засоби.

Далай-ламою називають вищого духовного наставника Тибету, Монголії, а також будь-яких буддійських територій у багатьох країнах світу. Зведення на трон Далай-лами XIV відбулося в 1940 році в Лхасі [11, с.25]. Тибет в ті роки був незалежною державою. Але вже в 1949 році уряд Китаю заявив, що Тибет є частиною Китайської народної республіки і ввів війська на схід держави. Намагаючись опиратися окупації, в 1950 році п'ятнадцятирічний Далай-лама став главою тибетського держави і уряду. Це викликало невдоволення китайської влади. Після військових зіткнень між погано озброєними Тибетом і китайською армією, почалися тривалі переговори. Результатом стало підписання китайсько-тибетського угоди, за яким Тибет ставав частиною Китаю.

Однак, опір тибетців не припинявся. Після придушення масового повстання в 1959 році Далай-лама втік з Тибету в Індію. І з тих пір він керував Тибетським урядом у вигнанні. Далай-лама влаштувався в індійському місті Дармсала, що знаходиться у передгір'я Гімалаїв, де заснував тіньовий уряд Тибету, побудований на принципах демократії. З моменту китайського завоювання, Далай-лама робить множинні спроби створення автономної Тибетської держави в кордонах Китайської народної республіки. У 1963 році він пише проект конституції Тибету, в якому пропонує ряд реформ для демократизації управління областю. Тим часом в Тибеті китайська влада почала застосовувати жорстокі репресивні заходи щодо місцевих жителів, чим спровокували звинувачення Далай-лами в геноциді. Після початку культурної революції в Китаї, придушення тибетського буддизму посилилося, релігія стала під забороною, і тисячі монастирів були знищені [21, с.38-39].

У 1960-х роках Центральне розвідувальне управління США, з відома і за повної підтримки Далай-лами, спонсорує створення і навчання сил Тибету для опору китайським загарбникам. Однак програма закінчується провалом, забравши з собою тисячі життів борців за незалежність [4, с.25].

Заборона на релігійну практику була знята в 1976 році, проте придушення Тибету продовжилося. Покинувши свій притулок в Дармсале, Далай-лама почав подорожувати по світу, успішно привертаючи увагу міжнародної громадськості до проблеми безперервного тиску Китаю на тибетський народ і їх релігію. У вересні 1987 року Далай-лама, прагнучи зробити перший крок на шляху примирення з китайським урядом і вирішення спірної ситуації, пропонує П'ять пунктів мирного плану, по одному з яких Тибет повинен стати притулком для освічених, в якому ті зможуть існувати в спокої і злагоді з природою. У пошуках мирного врегулювання конфлікту Далай-лама залишає свою вимогу про незалежність Тибету і 15 червня 1988 р ініціює переговори у Страсбурзі за участю китайської і тибетської сторін, які повинні привести до створення окремої демократичної політичної одиниці в Тибеті [21, с.47]. Але в 1991 році уряд Тибету у вигнанні проголошує Страсбурзьку пропозицію недійсною у зв'язку з упередженим ставленням до нього китайської влади.

План тібетського лідера по створенню «зони миру» в Тибеті отримав в 1989 році заслужену високу оцінку суспільства – Далай-лама XIV став лауреатом Нобелівської премії миру за ненасильницькі спроби звільнення Тибету і участь у вирішенні проблем захисту навколишнього середовища [55, с.50].
Таким чином, можна припустити, що члени Нобелівського комітету – представники західного політикуму прийняли рішення на користь саме цього діяча, щоб спонукати представників двох ворогуючих країн до примирення саме подібним шляхом: через присудження премії миру. Мета, на жаль, досягнута так і не була, проте Далай-лама цілком заслужено отримав нагороду. Пройшли десятиліття з того часу, а допомога Далай-лами XIV тибетському народу в збереженні самобутності, релігії та культури не забута і до сих пір.

Михайло Сергійович Горбачов – політик, президент СРСР. Політична діяльність Михайла Горбачова почалася в той період, коли він, будучи механізатором машинно-тракторної станції, вступив до комсомолу. Прихід до влади Горбачова відбувся в 1985 році. Пізніше він займав і інші високі пости в СРСР [36, с.26].

Час правління Горбачова ознаменувався серйозними політичними реформами, покликаними покінчити з застійними явищами. Однак багато реформ Горбачова виявилися недостатньо продуманими. Найбільш відомими стали такі дії керівництва країни, як: впровадження госпрозрахунку, прискорення, обмін грошей. Але якщо до більшості реформ населення країни відносилося з певним розумінням, то знаменитий сухий закон Горбачова викликав різке неприйняття практично в усіх громадян Союзу [48, с.116].

Перебудова Горбачова ознаменувалася ослабленням цензури і в той же час, погіршенням рівня життя радянських громадян. Сталося це в силу непродуманої внутрішньої політики. Зростанню напруженості в суспільстві, сприяли і міжнаціональні конфлікти в Грузії, Баку, Нагірному Карабасі. Прибалтійські республіки вже в цей період взяли курс на відділення від Союзу.
Зовнішня політика Горбачова, так звана «політика нового мислення», сприяла розрядці складної міжнародної ситуації, припиненню «холодної війни» та руйнуванню «залізної завіси». У 1989 році Михайло Сергійович Горбачов зайняв пост Голови Президії Верховної Ради, а в 1990-му став першим і останнім президентом СРСР [48, с.126].

У 1990 році Михайло Горбачов отримав Нобелівську премію миру як людина, політичний діяч, котра багато зробила для послаблення міжнародної напруженості. 10 грудня 1990 року на церемонії вручення в Осло замість Горбачова за його дорученням Нобелівську премію отримував заступник міністра закордонних справ Анатолій Ковальов [38, с.141]. Радянський лідер сприяв виведенню військ з Афганістану, підписав угоду з США про скорочення ракет середньої дальності, що дало привід його шанувальникам говорити про запобігання ядерної війни. Він зруйнував «залізну завісу» і поклав кінець «холодній війні». Важливим кроком на шляху миру в Європі став процес возз'єднання Німеччини, а також виведення з країн Варшавського договору радянських військ.

Премія миру за об'єднання Німеччини і виведення радянських військ з Афганістану – заслуги, визнані гідними. Але на іншій чаші ваг виявився розвал країни, як політичний, так і економічний. Не можна заперечувати, що Горбачов багато зробив для того, щоб світ став іншим, і на Радянський Союз перестали дивитися як на загрозу. Питання, яким чином це було досягнуто. Критики відзначають, що саме політика Горбачова привела СРСР до краху [49, с.98].

Він надав величезну послугу Заходу, знищивши біполярний світ. До того ж, підписавши угоду про роззброєння, Горбачов різко знизив військовий і промисловий потенціал Радянського Союзу. У той час як військовий потенціал США не знизився ні на йоту. Дивлячись на ситуацію з боку, помітні якісь, можна сказати, не зовсім випадкові збіги. Можливо, Нобелівська премія була лише частиною гри проти СРСР, в яку був залучений Михайло Горбачов? До речі, пізніше нагороджений Нобелівською премією Горбачов сам же зізнавався в тому, що його ошукали: «Це звичайна справа. Є чесна політика, і є облудна» [16, с.47]. Обман стосувався не тільки питання роззброєння, а й, наприклад, розгортання системи ПРО і розширення НАТО на Схід. Обіцяли, що після об'єднання Німеччини альянс не просунеться ні на дюйм. На ділі ж військові бази Північноатлантичного блоку впритул наблизилися до кордонів Росії. Виходить, преміювали премією миру єдиного президента СРСР не за заслуги, а для того, щоб він сприяв розвалу СРСР.

Ясір Арафат – один з найвідоміших радикальних політичних діячів другої половини XX століття. Для одних він – «миротворець», для інших – «терорист». Навіть серед палестинців про нього немає єдиної думки: хтось вважає його «вождем», хтось «зрадником» [8, с. 23].

У 1956 році він вперше одягнув бедуїнський головну хустку, який в майбутньому стане символом опору Палестини. Через рік Ясір перебрався до Кувейту, де відкрив успішний будівельний бізнес. Але справжнім його покликанням виявилася палестинська революція. Він вважав, що звільнити свою батьківщину можуть тільки палестинці, і чекати допомоги від інших країн марно. Він вирішив створити організацію, яка могла б керувати боротьбою палестинців за свою незалежність.

У 1957 році очолив «Рух за звільнення Палестини», саме тоді він отримав прізвисько Абу Аммар. Його група отримала назву ФАТХ. У ніч з 31 грудня на 1 січня 1965 року учасники програми групи вперше пробралися на територію Ізраїлю. Ця дата є початком збройних дій палестинців за свою державу. Ясір Арафат запропонував співпрацю Лізі арабських держав. На їхні кошти було створено Організацію звільнення Палестини [19, с. 56].

Біографія Ясіра Арафата говорить про те, що він віддавав накази, через які загинула не одна тисяча людей. Бойовики належного йому угруповання брали заручників, захоплювали в Ізраїлі школи і дитячі сади, розстрілювали рейсові автобуси, закладали бомби в різних людних місцях, площах, громадських установах. У 1972 році на Олімпійських іграх в Мюнхені члени угруповання, до якої Арафат мав безпосереднє відношення, взяли в заручники 11 спортсменів з Ізраїлю. При спробі звільнення ізраїльтян, всі заручники були знищені. Світова громадськість засудила цей жорстокий злочин, а Ясір Арафат зробив публічну заяву про свою непричетність до даного інциденту. У 1974 році керівник палестинців віддав наказ припинити військові дії на всіх територіях, крім самого Ізраїлю. Тут бойовики, що відрізнялися особливою жорстокістю, могли запросто відкрити вогонь по мирних громадянах, не висуваючи жодних вимог [9, с. 27].

У 1978 році Арафат бере участь у громадянській війні в Лівані. Він двічі ледь не гине. За лідером палестинського руху ведеться справжнє полювання, його намагаються дістати християни-мароніти з Лівану, бойовики з Ізраїлю, озброєні загони фалангістів і навіть угруповання президента Сирії Хафеза Асада. У грудні 1987 року Арафат очолює повстання, спрямоване проти ізраїльської окупації. Приблизно в 1990 році палестинський і ізраїльське керівництво знаходять спільну мову, і справа рухається до мирного договору. І тут Арафат робить дуже серйозну помилку, підтримавши вторгнення Іраку в Кувейт. З цієї причини він на багато років позбавляється фінансової підтримки [19, с. 69-70].

13 вересня 1993 року прем'єр Ізраїлю Іцхак Рабін і Ясір Арафат укладають угоду, за якою Палестина залишає за Ізраїлем право на існування, а Ізраїль, в свою чергу, зобов'язується сприяти створенню держави Палестина. Це дозволило Арафату повернутися на батьківщину, де хтось вважав його героєм, а хтось все ж зрадником. Тут він стає на чолі Палестинської національної адміністрації.

У 1994 році Ясіру Арафату вручають Нобелівську премію за ті зусилля, які він зробив для досягнення миру на Сході [29, с. 126]. Однак і через кілька років мирний процес виявився в тупику. Так за що ж Нобелівський комітет удостоїв саме його такої значної нагороди? Адже безперечним є той факт, що він був співзасновником і пізніше лідером палестинської організації ФАТХ, десятиліттями організовував теракти і вибухи на території Ізраїлю, Йорданії і Лівану, під час яких було відібрано життя багатьох людей. І, тим не менш, Арафат отримав нагороду разом з прем'єр-міністром Ізраїлю Іцхаком Рабином і міністром закордонних справ Шимоном Пересом за їх «зусилля щодо досягнення миру на Близькому Сході». В знак протесту, член Нобелівського комітету подав у відставку, так як Арафат підтримував «терор, насильство і кровопролиття».

Отже, можна зробити висновок, що за всім цим стояли не раціональні підстави, а певна мета Нобелевського комітету: все-таки досягти миру на територіях з настільки кровопролитної військової ситуацією. Однак, як незабаром стало зрозуміло, мета була так і не досягнута, і військові дії з часом відновилися.

Шимон Перес – ізраїльський політик і державний діяч, чия політична кар'єра тривала понад 70 років. Дев'ятий президент Держави Ізраїль з липня 2007 року по липень 2014 року. Свій шлях у велику політику Перес почав у 1941 році: з цього часу і до 1944 року він обіймав посаду секретаря молодіжної організації лівого спрямування «Трудящі та учнівська молодь». Потім увійшов до складу членів партії Мапа (Робоча партія Землі Ізраїлю), а в 1947 році відбулося його знайомство з Давидом Бен-Гурионом. Під час війни за незалежність Ізраїлю (арабо-ізраїльський конфлікт 1947 - 1949 років) Шимон Перес був помічником генерального директора міністерства оборони Ізраїлю. В його обов'язки входила закупівля озброєння, а також придбання екіпіровки і набір військовослужбовців [47, с. 28-29].

У 1984 році Шимон Перес зайняв пост прем'єр-міністра Ізраїлю, на якому пропрацював до 1986 року. За цей час, займаючи ще два пости в уряді, Перес домігся виведення військ з Лівану, а також зумів стабілізувати внутрішньополітичну ситуацію. У наступні роки Шимон Перес займав пости віце-прем'єра, міністра фінансів, міністра закордонних справ. У 1995 році після трагічної загибелі прем'єр-міністра Іцхака Рабіна Перес знову очолив уряд і міністерство оборони, але на позачергових виборах програв Біньяміна Нетаньяху. 13 червня 2007 року Шимон Перес був обраний президентом Ізраїлю і в 2014 році покинув це звання [20, с.120].

На посту міністра закордонних справ в 1990-х роках Шимон Перес провів секретні переговори з лідером Організації визволення Палестини Ясіром Арафатом в Осло. Їх результатом стало підписання мирних угод в 1993 році. За це Шимон Перес, Ясір Арафат і Іцхак Рабін отримали Нобелівську премію миру 1994 року. На жаль, миру не вийшло – вже в 1995 році сталася низка вибухів, здійснених терористами-смертниками з Палестини, і почалося чергове загострення відносин автономії з Єрусалимом. «Мир коштує дуже дорого. Але війна варта ще більше», – сказав Перес в 2015 році, на заходах, присвячених 20-річчю вбивства Іцхака Рабина [35, с.155]. У 1994 році Перес ініціював підписання мирної угоди з Йорданією. А в 2007 році вже в якості президента він виступив в парламенті Туреччини. Він став першим лідером Ізраїлю, який виголосив промову в законодавчому органі мусульманської країни. У 2011 році Перес закликав до мирних переговорів з Палестиною, і в той же час вимагав від ООН не визнавати її незалежною державою окремо від виконання мирного плану.

Таким чином, проаналізувавши біографію та діяльність кожного лауреата, який, на наш погляд, знаходився у 1980-і-1990 роки в епіцентрах протистояння Заходу і Сходу. Це:

  • Лех Валенса, лідер профспілки «Солідарність» та антикомуністичної опозиції в Польщі (1983 р.);

  • Далай-Лама 14-й – духовний і політичний лідер Тибету, політичний вигнанець з Китаю (1989);

  • Михайло Горбачов – генеральний секретар, перший і останній президент СРСР (1990);

  • Ясір Арафат – лідер Організації Визволення Палестини та багаторічний кумир низки терористичних ісламістських організацій, а також його опоненти-партнери з Ізраїлю – Шимон Перес та Іцхак Рабін (1994).

Ми можемо зробити наступні висновки про те, що присудження премії миру Лехові Валенсі і Далай-Ламі – це не в останню чергу демонстрація західної прихильності до борців з тими режимами, які Захід небезпідставно вважав своїми суперниками (комуністичним режимом в Польщі та в Китаї відповідно). У заповіті Альфреда Нобеля написано, що премія призначається людині, яка «зробить найбільший, або найкращий внесок в дружні стосунки між націями; в скасування, або скорочення армій, що існують, та в проведення, або агітацію мирних з'їздів» [22, с. 36]. Валенса сміливо кинув виклик польській владі, домігся покращення життя робітників, але не скорочував армії. Далай-Лама, дійсно, був нагороджений за висунуту ним програму демілітаризації Тибету. Однак, судячи з усього, сама його пропозиція не в останню чергу – результат тиску з боку Заходу. Відповідно, Нобелівська премія миру – є політичним чинником Заходу і є «нагородою від Заходу».

Нагородження Михайла Горбачова – очевидне визнання Заходу важливості його зусиль по налагодженню діалогу з США. Звісно, його заслуга в завершенні холодної війни дуже велика. Але саме Захід нагородив президента СРСР, а не Схід. На це вказує багато непрямих и прямих свідчень та аргументів. Серед них виділимо великий авторитет, який має Горбачов на заході і зараз, ледь не повністю втративши його на пострадянському просторі. Також вкажемо на те, що ані Рейган, ані Буш-старший, які підписували договори про роззброєння, таку нагороду не отримали.

На наш погляд, найбільш яскравим прикладом впливу політики на нагороду є вручення премії політикам Ізраїлю та арабському лідеру в 1994 році. Напевно, серед лауреатів премії за всю її історію не було такого очевидно «немирного» діяча, як Ясір Арафат. Однак Захід пішов на цю жертву принципами заради встановлення миру на Близькому Сході. Про це, до речі, є і прямі свідчення. Звертаємо увагу на те, що і сам мирний договір між Рабіном, Пересом і Арафатом був підписаний за посередництва президента Клінтона саме в Осло. Тобто Норвегія тут грала очевидно політичну роль, останнім епізодом гри стала Нобелівська премія.

РОЗДІЛ 3

ВПЛИВ НОБЕЛЕВСЬКОЇ ПРЕМІЇ МИРУ НА ПОЛІТИКУ ТА СУСПІЛЬНІ НАСТРОЇ

3.1 Вплив на політику та настрої в суспільстві

Авторитет цієї премії визнаний у всьому світі, і цього не спростуєш. Однак фраза ця вірна тільки в своєму буквальному значенні «авторитет» премії дійсно панує в світі. Наші висновки щонайменше натякають на глибокі сумніви щодо цього самого «авторитета». Кожен хто займався цією проблемою зіткався з безліччю таких повідомлень, які рішуче підривають «загальновизнану» репутацію знаменитої премії миру. При зверненні до вже майже вікової історії цієї премії з самого початку стає явною і незаперечною «прихильність» до Заходу впродовж років членів Нобелівського комітету та інших організацій, які вирішували і вирішують питання про номінантів.

Правила присудження премії вимагають повної неупередженості осіб, яким належить вирішувати важливе питання. Але легко про це сказати в Статутах Нобелівських установ, ніж на ділі відсторонитися від особистих симпатій і антипатій. Незважаючи на те, що у присудженні премій беруть участь найавторитетніші фахівці в певній галузі знань, творчості, громадської діяльності, шановані та відомі особи, вони, як і всі ми, здатні помилятися, щось не врахувати. Їм також іноді важко зберегти справжню неупередженість і громадянську чесність. Тому, напевно, вони іноді помиляються. На наш погляд, Нобелівські премії миру цілком заслужено були присуджені таким особистостям, як Мати Тереза чи організаціям на кшталт «Лікарі без кордонів». Присудження ж Нобелівської премії миру зовсім «немирному» політичному діячу Ясеру Арафату чи, приклад із більш близької до сьогодення особі, президентові Бараку Обамі у 2009 році примушує багато над чим задуматися [33, с. 36]. Номінування цих діячів до останнього замовчувалося, а саме присудження було несподіваним для всіх. Власне, нагородження можна було б розглядати як певний аванс чи сигнал припинити війну. На прикладі кількох цих випадків стає очевидним, що в сучасному світі суспільні тенденції проклали собі небезпечний шлях, який врешті слід краще обірвати.

Під час нашого дослідження ми зіткнулися з кількома випадками, коли присудження Нобелівської премії цілком очевидно суперечило заповіту і самому задуму Альфреда Нобеля. У кількох з них нею були нагороджені люди, які її не заслужили. А в інших премії з якихось незрозумілих причин не були удостоєні науковці, котрі, власне, як і зазначав Нобель, «здійснили найважливіше відкриття в галузі» [40, с. 21].

Можливо, дійсно існує група людей – так звані лобісти, які другорядні відкриття представляють суспільству як першорядні і відзначають певних науковців премією Нобеля незаслужено, а першорядні дослідження зникають зі сторінок історії, і видатним вченим нагороди так і не дістаються. Така тенденція є деструктивною і має бути припинена, оскільки вона не стимулює суспільства, а шкодить його розвитку. Такі тенденції ведуть до втрати престижу цієї високої нагороди. Тому їх слід проаналізувати і, у разі необхідності, переглянути. Як приклад можемо навести випадки у Німеччині, коли позбавляли звання доктора, довівши, що дисертація є плагіатом. Це можна було б зробити і з Нобелівськими преміями. Тим самим, користь відкриттів учених, які заслужено дістали цю нагороду, стала б для суспільства зрозумілішою. Сподіваємося, що найближчим часом це питання буде вирішене через тиск суспільства, оскільки присудження премії поступово стає схожим на фарс. Слід прояснити ситуацію, чи ці незрозумілі історії з не присудженням Нобелівської премії діячам, які її цілком заслужили, а також нагородження премією за винахід, який не має особливого значення, є поодинокими випадками, а чи вже можна говорити про небезпечну тенденцію. Проте, оскільки Нобелівський комітет зобов’язаний протягом 50 років зберігати таємницю щодо інформації про кандидатів та номінантів, а також про відповідні висновки та дослідження (це видається достатньо сумнівним, бо цілковито суперечить духові волі Альфреда Нобеля), дослідники можуть дослідити і перевірити надання премій лише від самого початку до 1961 року. Однак у будь-якому разі мало б сенс дослідити й визначити, де і коли взяли початок ці нездорові тенденції.

Отже, політичний вплив премії дещо обмежений, хоча він і є. Приклад того – продовження діалогу СРСР із Заходом навіть за умов очевидного падіння рейтингу голови Союзу; тимчасовий мирний період у відносинах арабів та євреїв в Палестині; саме перебування на волі профспілкового лідера Леха Валенси. Також очевидним є вплив премії на суспільні настрої. Але вони були і є як позитивні так і негативні. Урочисте вручення і розголос лише , наприклад, роздратували радикальні кола арабів і євреїв, і чи не це наблизило теракт проти Іцхака Рабіна. Для багатьох борців за мир у світі премія Арафата дискредитувала Нобелівську премію взагалі. Валенса і Далай-Лама зміцнили авторитет у світі та серед співвітчизників. Вручення нагороди Горбачову фактично не змінили відношення до нього серед радянських громадян.

ВИСНОВКИ

Проведення дослідження дозволило нам прийти до таких загальних висновків:

  • Вибори кандидатів проходять під певним впливом західного політикуму. Це очевидно на стадії висування кандидатів, пов’язано з політикою самої Норвегії та узгоджується з огляду на завдання Заходу на певному історичному етапі;

  • Серед лауреатів 1980-х – 1990-х рр. є такі, чиє нагородження явно відповідало міжнародним, геополітичним цілям, які переслідував саме Захід на завершальному етапі холодної війни та в перше десятиліття після неї;

  • Вручення премії само по собі мало певний вплив на політику деяких держав та очевидний вплив на суспільні настрої – як позитивний так і негативний.

Таким чином, Нобелівська премія миру – не просто публічний форум, нагадування про важливість мирної справи, а ще й політичний чинник. Підкреслимо, що на нашу думку, цілі, які переслідує Захід при цьому, особисто ми засудити не можемо. Це боротьба за зняття напруги в гарячих точках, боротьба з антидемократичними режимами та поширення гуманістичних ідеалів.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

  1. Алимов К.З. Идеологическая установка внешней политики США и международное право [Текст] / отв. ред.. А.А. Агдамходжаев; Ташк.гос.ун-т им.В.И. Ленина. – Ташкент: Фан, 1988. –275 с.

  2. Аль-Рахаби Али Политическая институционализация этнополитического конфликта: На примере арабо-израильского конфликта: диссертация ... кандидата политических наук: 23.00.02. [Электронний ресурс] – Ростов-на-Дону, 2004. – Режим доступу:http://search.rsl.ru/ru/record/01002663801

  3. Асимметрия мировой системы суверенитета: зоны проблемной государственности: монография [Текст] / под ред. М.В. Ильина, И.В. Кудряшовой; Моск. гос. ин-т междунар. отношений (ун-т) МИД России, каф.сравнит. политологии. – Москва: МГИМОУ, 2011. – 248 с.

  4. Баталов Э. Я. Идеологическая стратегия США на мировой арене [Текст] / Э. Я. Баталов, И. Е. Малашенко, А. Ю. Мельвиль. – Москва: Междунар. отношения, 1985. – 230 с.

  5. Баталов Э.Я. Идея демократии в Америке ХХ века [Текст] / Баталов Э.Я. // США – Канада: экономика, политика, культура. – 2006. – № 4. – с.3–40

  6. Батюк В. Политика США на постсоветском прстранстве после окончания холодной войны [Текст] // Международная жизнь. – 2011. – № 8. – с.61 – 74

  7. Бжезинський З. Велика шахівниця Америка: її провідна роль та геостратегічні імперативи[Текст] / Пер. з анг. Я. Войтко // Всесвіт. – 1999. –№ 2. – с.116 – 139

  8. Беленькая М. Палестина. Арафат: лидер и его наследие // Азия и Африка сегодня. – 2005. – № 4. – с.19 –24

  9. Ближневосточный кризис: (по материалам буржуаз. печати): сборник / [предисл., ком. составительство Л. Медведко; ред. В. Лутченко] Вып. 2. [Электронний ресурс] – М.: Прогресс, 1971. – Режим доступу: http://search.rsl.ru/ru/search

  10. Блох А. М.Советский Союз в интерьере нобелевскихпремий: Факты. Документы. Размышления. Комментарии [Текст] / А. М. Блох. – Изд. 2-е. – М.: Физматлит, 2005. – 878 с.

  11. Богословский В. А. Политика XIII Далай-ламы в Тибете [Текст] / В.А. Богословский. – М.: ИВ РАН, 2002. – 139 с.

  12. Быкова М. Ф.США сегодня: мир разрушенных иллюзий [Текст] / М.Ф. Быкова // Вопросы философии. –2002. –№ 2. – с. 95 – 105

  13. Воронин С. В. История экономических учений. Фонд Альфреда Нобеля и лауреаты Нобелевских премий по экономике и борьбе за мир: Учеб. пособие по спецкурсу для самостоят. работы студентов и аспирантов всех форм обучения [Текст] / С. В. Воронин, М. С. Воронин; С.-Петерб. лесотехн. акад. – СПб.: ЛТА, 1997. – 148 с.

  14. Воронов К. В. Евроинтеграция Норвегии: особый курс малой страны [Текст] / К. В. Воронов. – Москва: Прогресс-Традиция, 2008. – 398 с.

  15. Гарань А. В. Трансатлантические дебаты: поворот Западной Европы к разрядке и позиции США [Текст] / АН УССР, Ин-т истории. – Киев: Наукова думка, 1990. – 179 с.

  16. Государственный визит Президента СССР М.С.Горбачева в США,30 мая-4 июня 1990 г.: Документы и материалы [Текст]. – М.: Политиздат, 1990. – 335 с.

  17. Грайнер Бернд Американская внешняя политика от Трумена до наших дней: дебаты о внешнеполитических принципах и стратегиях США [Текст]. – М.: Международ. отношения, 1986. – 176 с.

  18. Грайнер Бернд На пути к 3-й мировой войне: Воен. планы США против СССР. Документы [Текст] [Пер. с нем.] / Б. Грайнер, К. Штайнгаус. – М.: Прогресс, 1982. – 167 с.

  19. Зейналов Мир Паша Незабываемые встречи с Председателем Арафатом. Записки дипломата[Текст] / Мир Паша Зейналов. – М.: Реалии, 2002. – 181 с.

  20. Звягельская И. Д. История государства Израиль [Текст] / Ирина Звягельская; Учреждение Российской акад. наук, Ин-т востоковедения РАН, Московский гос. ин-т междунар. отношений (Ун-т) МИД России. – Москва: Аспект Пресс, 2012. – 357 с.

  21. Далай Лама XIV Ответственность и добросердечие: беседы разных лет / Далай-лама XIV; [Пер. с англ. яз. В. Журавлев] – СПб.: Нартанг, 2004 (ГИПП Искусство России). – 172 с.

  22. Илюкович А.М. Согласно завещанию. Альфред Нобель [Текст]. – М.: Книжная палата, 1992. – 146 с.

  23. Капто А. С. Нобелевские миротворцы: Лауреаты Нобел. премии мира за сто лет: 1901-2001 гг. [Текст] / А.С. Капто. –М.: РИЦ ИСПИ РАН, 2002. – 226 с.

  24. Концельман Герхард Ясир Арафат: От террориста к человеку мира [Текст] / Герхард Концельман; Пер. с нем. О. Е. Рывкиной, И. И. Жаровой. – Ростов-на-Дону: Феникс, 1997. – 477 с.

  25. Лауреаты Нобелевской премии: Энциклопедия: т.1, 2[Текст].Пер. с англ.– М.: Прогресс, 1992. – 775 с.

  26. Лекции и речи лауреатов Нобелевских премий в русских переводах, 1901-2002 = Nobellectures in Russian ranslations, 1901-1902: Биобиблиогр. указ. / С.-Петерб. науч. центр Рос.акад. наук. Б-ка Рос.акад. наук; [Сост.: Н.А. Сидоренко (отв. сост.) и др.] [Текст]. – СПб.: БАН, 2003 (ОПП Б-ки РАН). – 166 с.

  27. Лундестад Гейр Восток, Запад, Север, Юг = East, West, North, South: основные направления международной политики, 1945—1996 [Текст] / Гейр Лундестад; [пер. с англ. В. А. Галкин, М. Л. Коробочкин]. – Москва: Весь Мир, 2002. – 355 с.

  28. Малашенко И. Е. США в поисках «консенсуса»: Внешнеполитическая ориентация в массовом сознании [Текст] / отв. ред. А. Ю. Мелевин; АН СССР, Ин-т США и Канады. – М.:Наука, 1988. – 239 с.

  29. Муни Брайан Лидеры, которые изменили мир / Брайан Муни; пер. с англ. М. Фербера. – Москва: Манн, Иванов и Фербер, 2009. – 311 с.

  30. Мэтлок Джек Ф.Рейган и Горбачев. Как окончилась "холодная война"... и все выиграли [Текст] / Джек Ф. Мэтлок-мл.; пер. с англ. Т. Кудрявцевой. – М.: Р.Валент, 2005.– 326 с.

  31. Норрбю Эрлинг Нобелевские премии и сюрпризы природы [Текст] / Эрлинг Норрбю; [пер. с англ. Е. О. Казей]. – Санкт-Петербург: Изд-во РГПУ им. А. И. Герцена, 2016. – 451 с.

  32. Нобелевская премия. Лауреаты: все самые великие открытия и достижения XX и XXI века:[иллюстрированная энциклопедия] [Текст] / [ред. О. Шевнина]; [пер. с англ. Л. Гуськовой]. – Москва: Эксмо, 2009. – 293 с.

  33. Новицький В. Чи не втрачається престиж нобелевської премії? [Электронний ресурс] // Універсум. – 2011. –№ 7–8. – Режим доступу:http://universum.lviv.ua/previous-site/journal/2011/4/nobel.htm

  34. Осминин Б. И. Заключение и имплентация международных договоров и международное право: [монография] [Текст] / Б.И. Осминин. – М.: Инфотропик Медиа, 2010.– 400 с.

  35. Перес Шимон Новый Ближний Восток: Пер. с англ. [Текст] / Шимон Перес совместно с Арие Наор; Предисл. А. Е. Бовина. – М.: Прогресс: Гамма, 1994. – 239 с.

  36. Печенев В. А. Взлет и падение Горбачева: Глазами очевидца: (Из теорет.-мемуар. размышлений: 1975-1991 гг.) [Текст]. – М.: Республика, 1996. – 283с.

  37. Ристе Улав История внешней политики Норвегии [Текст] / УлавРисте; [Пер. с англ. М. Л. Коробочкина]. – М.: Весь Мир, 2003. – 413 с.

  38. Россияне – лауреаты Нобелевской премии: Биогр. справ. (1901-2001) / [Текст][Авт.-сост. Авраменко И.М.]. –Белгород: Белаудит, 2003. – 162 с.

  39. Согрин В. США: общественно-политический портрет [Текст] // Мировая экономика и международные отношения. – 1998. – № 9. – с.51 – 66

  40. Сульман Рагнар Завещание Альфреда Нобеля: История Нобелев. премий: Пер. с англ. [Текст] / Р. Сульман. – М.: Мир, 1993. – 142 с.

  41. Фридман С.А. Евреи – лауреаты Нобелевской премии: биографический словарь [Текст] / С. А. Фридман. – 2-е изд., перераб. и доп. – Москва: Право и закон XXI, 2004 (М.: ООО "Внешторгиздат-полиграф"). – 495 с.

  42. Шейдина И. Л. Невоенные факторы силы во внешней политике США [Текст] / И. Л. Шейдина. – М.: Наука, 1984. – 351 с.

  43. Уткин А. И. Американская стратегия для XXI века [Текст]. – М.: Логос, 2000. – 272 с.

  44. Уткин А. И. Перспективы однополярности в XXI веке [Текст] // США-Канада: экономика, политика, культура. –2000. – № 12. – с.3–21

  45. Aburish Saïd K Arafat: From defender to dictator [Текст] / Saïd K. Aburish. London : Bloomsbury, 1998. 360 с.

  46. Аvis Anita Price Women Nobel peace prize winners [Текст] / Anita Price Davis a. Marla J. Selvidge; forew. by Regina Birchem. Jefferson, N.C. ; London: McFarland, cop. 2006. 216 с.

  47. Cudalb Ileana Shimon Peres: De la Dimona la Oslo [Текст] / Ileana Cudalb; Pref. de Yitzhak Artzi. Iaşi : Inst. European, 2001. – 276 с.

  48. Dawisha Karen Eastern Europe, Gorbachev and reform: The great challenge [Текст] / Karen Dawisha. Repr. Cambridgeetc.: Cambridgeuniv. press, 1988. - XIII, 268 с.

  49. "Es gibt kein Zurück": Gorbatschows Reformen – Chancen für Europa [Текст] / Michael Müller, Gerhard Heimann, Hans-UlrichKlose, Karlheinz Maldaner. – [Berlin; Bonn]: DietzNachf., Cop. 1987. – 160 с.

  50. Hargittai István The road to Stockholm: Nobel prizes, science, a. scientists [Текст] / István Hargittai. Oxford [et al.] : Oxford univ. press, 2002. XVII, 342 с.

  51. Jacob Antoine Histoire duprix Nobel [Текст] / Antoine Jacob. Paris: F. Bourin, cop. 2012. 256 с.

  52. Jung Lothar "Wir haben begonne num zudenken": Michail Gorbatschows Reformkon zept für die UdSSR; Geschichte. Ideologie. Praxis. Perspektiven [Текст] / LotharJung ;Miteinem Vorwort von Lew Kopelew u. dem Moskauer Tagebuch des Fernseh korrespondenten Günter Schubert. – [Köln]: Bund, Cop. 1987. – 326с.

  53. Laroche Josepha Les prix Nobel [Текст]: sociologied'une élite transnationale / Josepha Laroche. – Montréal : Liber, 2012. – 184 с.

  54. Walesa LechA pathofhope: Anautobiography [Текст] / LechWalesa. – London: CollinsHarvill, 1987. – 325 с.

  55. Nielsen Frederic W. Offener Briefan das Nobel-Komiteein Oslo zum Thema Friedenspreis 1989 fürden Europäer Michail Gorbatschow: Mit einer Reiheergän zen der Artikel, Briefe u. Gedichte [Текст] / Frederic W. Nielsen. Freiburg, Cop. 1989. 95 с.

  56. Norrby Erling Nobel prize sand life sciences [Текст] / ErlingNorrby. Singapore [etc.]: WorldScientific, cop. 2010. xv, 317 с.

  57. Norrby Erling Nobel Prize sand surprises of nature[Текст] / ErlingNorrby. Singapore [etc.]: Worldscientific, cop. 2013. xviii, 451 с.

ІНТЕРНЕТ-РЕСУРСИ

http://www.nobelprize.org/

http://all-biography.ru/

http://jezykpolski.org/

http://www.personbio.com/index.php

1http://cyberleninka.ru/article/n/vzaimootnosheniya-ego-svyateyshestva-dalay-lamy-xiv-i-tsentralnogo-pravitelstva-kitaya-na-sovremennom-etape-analiz-perspektiv

Зверніть увагу, свідоцтва знаходяться в Вашому особистому кабінеті в розділі «Досягнення»

Курс:«Креативний менеджмент в умовах змін (на прикладі управління закладами позашкільної освіти)»
Просіна Ольга Володимирівна
30 годин
590 грн