Наукова робота "Волинь в контексті Національно-визвольної війни в 1648-1651 рр."

Відображення документу є орієнтовним і призначене для ознайомлення із змістом, та може відрізнятися від вигляду завантаженого документу. Щоб завантажити документ, прогорніть сторінку до кінця

Перегляд
матеріалу
Отримати код Поділитися

25

Наукова робота

Волинь в контексті Національно-визвольної війни в 1648-1651 рр.

2017 р.

Зміст

Вступ…………………………………………………………………………….4-5

Розділ I. Початковий період Національно-визвольної війни на Волині (1648-1650)……………………………………………………………………………6-10

Розділ II. Битва під Берестечком як центральна подія на Волині в період визвольних змагань…………………………………………………………..11-15

Розділ IІІ. Роль волинянина Адама Кисіля в Національно-визвольній війні…………………………………………………………………………...16-19

Висновки…………………………………………………………………………20

Список використаних джерел…………………………………………………..21

Вступ

Наприкінці XVIна початку XVII ст. в Україні сталися важливі зрушення, що торкнулися всіх верств. Та найчутливішим до змін виявилося козацтво. І хоча, починаючи з виступу Косинського, кожне подальше повстання козаків відзначалося вищим рівнем організованості, охоплювало дедалі більшу територію, засвідчувало вдосконалення військової вправності та вищий ступінь усвідомлення козаками мети боротьби, проте всі вони тієї мети не досягали. Тим часом гніт Речі Посполитої щодо України посилювався. Щоб остаточно поневолити українські землі, польський уряд вдавався до ополячення українців, примусово насаджував католицизм. Позбавлялися земель і майна православні церкви й монастирі. Православні зобов’язувалися сплачувати податки на утримання католицького духівництва; їм нерідко заборонялося провадити відправу, обіймати певні посади, створювати вищі навчальні заклади тощо.

Подібні прояви національно-релігійного гноблення викликали невдоволення і протести всіх верств українського народу, зокрема й представників привілейованих станів – української православної шляхти, вищого православного духівництва, козацької старшини, міської верхівки. Така колоніалістська політика уряду Речі Посполитої в середині XVII ст. загострила ситуацію в Україні, спричинивши загальнонародний виступНаціонально-визвольну війну українського народу, яку очолив Богдан Хмельницький.

Актуальність дослідження. Тема присвячена подіям Національно-визвольної війни українського народу, що відбувались на Волині і є актуальною, оскільки ця сторінка історії краю є недостатньо вивченою і потребує нових робіт.

Мета дослідження. Розглянути й проаналізувати головні події, що проходили на території Волині в період національно-визвольних змагань 1648-1651 рр.

З поставленої мети випливають такі завдання:

  • дослідити й охарактеризувати головні події, що відбувались на Волині в 1648-1651 рр.;

  • вивчити зміст, характерні риси основних напрямків визвольного руху, їх взаємозв’язок та взаємовплив на розгортання цього процесу;

  • визначити місце населення краю у загальнонародній боротьбі;

  • дати характеристику неординарній постаті Адама Кисіля і зясувати його роль у Національно-визвольній війні.

Обєктом дослідження є Волинь в період 1648-1651рр.

Предметом дослідження є боротьба населення краю проти Речі Посполитої в період Національно-визвольної війни.

Хронологічні межі охоплюють період 1648-1651 рр., оскільки саме в цей час Національно-визвольна війна переживала піднесення як на всій території України взагалі, так і на Волині зокрема.

Територіальні межі дослідження збігаються з кордонами Волинського воєводства середини XVII ст. – українськими етнічними землями, розташованими в басейні правих приток Прип`яті – Вижівки, Турії, Стохода, Стиру, Горині. Найбільш віддалені на захід кордони доходили до Західного Бугу, східні – до Случі. Воєводство включало територію сучасних Волинської (без частини північних та північно-західних земель), Рівненської (без північної й північно-східної частини), північну половину Тернопільської, Хмельницької, південно-західну частину Житомирської областей і межиріччя Стиру та Слонівки на Львівщині.

Практична значимість. Дослідження на дану тему знайомлять нас з історією краю – і тому можуть бути використані вчителями, учнями для глибшого ознайомлення з темою і як додатковий матеріал для підготовки до занять.

Розділ I. Початковий період Національно-визвольної війни на Волині.

Внаслідок соціального й національного гноблення та переслідування українців за їх віру і ментальність вже на початку 17 століття сильно порушилась рівновага соціально-суспільних та релігійних відносин між громадянами міст і сіл Волині: селяни й міські низи в основному були українці і православні, а їх пани (поміщики й міські верхи) – поляками й католиками. Ці дві протилежності були непримиренні і тому між ними не вщухала боротьба як на соціальному, так і на релігійно-національному ґрунті. Політичним осередком боротьби українського народу поступово ставала Запорозька Січ. Основну увагу та силу свою тепер козаки спрямували не проти татар, а проти магнатів і польської шляхти [ 5, с.314].

Національно-визвольна війна українського народу проти Польщі розпочалась у 1648 році, коли гетьманом на Січі було обрано Богдана Хмельницького – мудрого, далекоглядного, відважного вождя нового повстання. На його поклик постало Запоріжжя. Революційний вибух цей визрівав десятиліттями, багатьма спробами скинути нестерпне ярмо. Волиняни рішуче стали на бік Богдана Хмельницького й відіграли значну роль як військова сила [ 4, с.115].

Вже після перших переможних боїв Богдана Хмельницького під Жовтими Водами та Корсунем (травень 1648 р.) виникають повстанські загони, які діють в різних місцях Волині. Не чекаючи приходу козацького війська, селяни повстали і вступили в активну боротьбу проти польської шляхти, ксьондзів-єзуїтів, уніатів, міських урядників. Громили панські маєтки, руйнували костьоли і монастирі, мстились за знущання над рідною землею, українським народом, його вірою і культурою [ 11, с.42].

Значне посилення визвольної боротьби народних мас на Волині викликав похід сюди полків під керівництвом Максима Кривоноса. Безстрашний полковник прагнув знищити каральне військо жорстокого Яреми Вишневецького. ( Князь Ярема (1612-1651), рано осиротівши (батько загинув 1615р., а мати померла 1619-го), виховувався в родині опікунів у католицькому оточенні, далі вчився у Львівській єзуїтській колегії та католицьких університетах Риму, Падуї й Болоньї, а в 1631 році оголосив про свій перехід на католицький обряд. Повстання «невдячної черні» розлютило Вишневецького. Кривавий каральний марш його 6-тисячної армії, стинаючи «винного й невинного», як писали очевидці, проліг через Овруч, Житомир, Котельню, Бердичів, Костянтинів і Збараж до Чолганського Каменя, де збиралося коронне військо) [ 2, с.33].

Після перемоги загону Максима Кривоноса 17 липня під Махнівкою, було звільнено Бистрик, Чуднів, Чарторию. 20 липня козаки і повстанці зайняли передмістя Полонного, а через день за допомогою міщан і жовнірів оволоділи містом і замком. Звідси козацько-повстанська лавина рушила до Острога. Це місто взяв навальним ударом полк волинянина Петра Головацького, і після цього поспішив на допомогу полкам М. Кривоноса до Старокостянтинова. Там шляхта збирала військо для відсічі – близько 12 тисяч на чолі з Вишневецьким. Внаслідок боїв 26-28 липня ворог змушений був відступити, а місто стало опорним пунктом для розгортання широких воєнних дій у регіоні Волині і Поділля [ 12, с.124-125].

Ще до взяття Старокостянтинова послані Кривоносом загони здобули укріплені міста Заслав, Межиріч та ряд інших. Повстання ширилося по всій Волині могутніми хвилями в напрямку Горохова, Володимира, Луцька, Ковеля, Берестейщини, всього волинського і білоруського Полісся. Так, почалося формування великого загону міщан Гощі та селян Волкодавів, Красносілки, Мнішина, Чудниці під проводом війта Івана Куковського. На чолі з отаманом Присцею піднялися на боротьбу селяни Берездова, Хлапотина, Глиниці. Активно діяв загін з міщан Яруні, селян Пилиповичів, Молодькова, Підгаєць. Звягельський міщанин Михайло Тиша організував сильний загін, на основі якого потім був сформований козацький полк. Проголосивши себе полковником, він розпочав похід на Клевань, яку захопив при сприянні міщан. Потім оволодів Оликою і подався до Луцька, мешканці якого провели їх через передмістя до валів. Шляхта, потрапивши під влучний вогонь самопалів, розбіглася. Через кілька днів повстанці, разом з козаками, які прибули сюди, розбили під Жидичином посполите рушення Волинського воєводства. З міщан Луцька і селян навколишніх сіл утворився загін під керівництвом луцького бурмістра Федора Липки [ 4, с.122].

На початку осені завершилося формування полків у Луцькому повіті під проводом І.Куковського і стоянівського війта С.Гірича. успішно діяли великі загони, очолювані «старшим сотником» селянином Федором з Клекотова, «полковником» Савою. Звертає на себе увагу активна участь у боротьбі міщан Рівного, Клевані, Жорнова, Колків, Чарторийська, які часто ставали організаторами селянських мас.

11-14 вересня 1648 року відбулася битва під Пилявцями, яка закінчилася блискучою перемогою повстанців. Шлях на Польщу був відкритий. І перш ніж рушити далі, до польських кордонів, козацько-селянські загони Максима Кривоноса рейдом знову підчищали від шляхти Волинь, увійшли в Кременець [ 8, с.150].

На кінець 1648 року лінія розмежування між територією Української козацької держави і Польщею проходила приблизно між ріками Горинь і Случ на Волині і по Кам’янець-Подільський на Поділлі [ 3, с.126-128; 14, с.18-21].

Після залишення українською армією західного регіону України співвідношення сил змінилося на користь панівного класу Речі Посполитої. За допомогою війська магнати і шляхта «вогнем і мечем» почали відновлювати своє панування. Вже на початку грудня було заарештовано горохівських міщан, згодом в Дубно перед судом стали селяни Кубрачівки. Масові репресії чинили зі своїми загонами магнати Д.Заславський і С.Корецький. Адам Кисіль з тривогою повідомляв про загрозу нового повстання на Волині і Поділлі, бо селяни і міщани скаржилися Б.Хмельницькому про переслідування з боку шляхти, що поверталися до маєтків.

На допомогу повстанцям прийшли козаки. Коли мешканці Острога звернулися за нею, то в другій половині лютого до міста зявився козацький загін, очолюваний волинським полковником М.Тишею. спільними силами вони знищили близько 400 шляхтичів і представників міської влади. Лише після сутички з хоругвами А.Суходольського, що прибули сюди з Межиріч, козаки відійшли до Звягеля. Події подібного характеру відбулися і в Заславі, де за наказом О.Конецпольського було посаджено на палі активних учасників повстання. Довідавшись про це, козаки раптово увірвались до міста і знищили каральний загін жовнірів та шляхту. Волинська шляхта, відчуваючи слабкість своїх сил, в інструкції на Сейм від 7 березня 1649 року відзначила, що «свавільне хлопство» чинить вбивства і «невиносимі грабунки» і важко що-небудь зробити без особливих заходів уряду. Вона вирішила для боротьби з повстанцями скликати посполите рушення воєводства.

Весною почала стрімко наростати хвиля виступів селян і міщан. Сприяла цьому наявність 4-х козацьких полків, як адміністративно-територіальних одиниць, що сформувалися в південно-східній Волині. Для зміцнення місцевих органів влади та обороноздатності краю Б.Хмельницький направив сюди козацького полковника А.Романенка та свого сина Тимофія.. В середині травня шляхтич Т.Обухович констатував: «Звідусіль сипляться рої збунтованого поспільства і ними заповнений тракт між Горинню і Случчю» [ 2, с.38-39].

Відновлення польської влади на Волині, як і в кількох інших воєводствах, було зустрінуте з великим болем населенням міст і сіл. Адже тисячі волинян з такою надією воювали в повстанських загонах, козацьких сотнях і полках. Частина з них пішла з військом у напрямку гетьманського Чигирина. А більшість повернулась до мирної праці. Обурені селяни і міщани знову бралися за зброю. Було це і в селах Луцького повіту. Зокрема, мешканці сіл Бронники, що біля Клевані, містечка Черниці та інших створили немалий бойовий загін. Кременецькі міщани під проводом Ф.Буслика розгромили двір С.Тишкевича у Шепетівці. При підтримці місцевого населення загони Гераська захопили Остріг і розгромили маєтки магната Яловицького в Плоському, Стадниках і Оженині. Після затвердження сеймом 1650 року умов Зборівського договору, шляхта різко активізувала зусилля, спрямовані на повернення до маєтків і відновлення там старих порядків. Частішають випадки купівлі-продажу маєтків, їх дарування родичам. Шляхта віддає маєтки в оренду чи заставу. Траплялися й випадки передачі в заставу окремих селян. Такі дії призвели до посилення антифеодальної і національно-визвольної боротьби. Однак в цілому, на землях, що залишилися в складі Польщі, не склалося умов для великого повстання, як це відбулося в Українській козацькій державі [ 2, с.43].

Таким чином, ми бачимо, що Національно-визвольна війна, що розпочалась у 1648 році, з самого початку захопила у вир подій і населення Волині, для якого польське панування було важким тягарем, як і по всій Україні.

Розділ III. Битва під Берестечком як центральна подія на Волині в період визвольних змагань

Зборівський договір не погасив розбурханого полумя революції. Військове протистояння зростало і в кінці 1649 року, і впродовж 1650, і ще більше в 1651 році. Причин цьому було багато. Однією з найважливіших було те, що польський сейм, бурхливо обговорюючи зборівські статті, і в грудні 1649, і навіть уже в січні наступного року не затвердив договірних умов щодо скасування унії. Шляхта настирливо домагалася послушенства посполитих на землях України, що не ввійшли в гетьманські воєводства.

З татарського полону на початку 1650 року повернувся Микола Потоцький – коронний гетьман, який у Корсунській битві був так ганебно зі шляхетським військом ущент розбитий, полонений. Тепер він з величезною жадобою помсти козакам узявся за формування нової шляхетської армії. Уже в лютому 1651 року Потоцький згромадив значне шляхетське формування біля Володимира-Волинського і рвався до лінії перемир’я. він практично очолив у Польщі партію війни, реваншу за ганьбу Корсуня, Пилявець і Зборова. 30 квітня король призначив цю людину не лише коронним гетьманом, але й головнокомандуючим. При цьому запропонував формувати польське військо не в Луцьку, як передбачалося раніше, а в Придніпровї. Сам Потоцький, заохочений цим, послав Богдану Хмельницькому ультимативну вимогу вивести козацькі війська з Брацлавщини.

А польський гетьман Мартин Калиновський ще в лютому 1651 року кинув 12-тисячне військо на Поділля, Вінницю, бо сейм вирішив розпочати війну проти козацької “черні, гультяйства, хлопів, схизматиків” і уповноважив короля збільшити військо до 51 тисячі, оголосити “посполите рушення” (тобто загальне ополчення шляхти). У літописі Григорія Грабянки підкреслено, що саме розбійні походи Потоцького і Калиновського в Україну, варварські покари людей, спалення міст і сіл були причиною початку нової війни між козацькою Україною і Польщею. Відомості про всі ці підступні дії шляхти сходилися в ставку Богдана Хмельницького. Неминучість цієї війни він передбачав. Тому вживав і дипломатичних, і військових упереджу вальних заходів. В їх числі – молдавський похід, в результаті якого Молдавія стала союзницею України в протидії Польщі. Дізнався від своєї розвідки, що поляки намагаються підкупити кримського хана, беїв і мурз, щоб вони вступили в союз із Польщею. Тому гетьман мусив звернутися аж до турецького султана Мухамеда та його візира Ахмеда-паші, щоб його васал – кримський хан – не став на сторону Польщі.

Просування козацьких полків назустріч польській армаді викликало нову хвилю антифеодальної та національно-визвольної боротьби на Волині і в сусідніх воєводствах. Повстали селяни Липлян, Великого і Малого Стидина. Їхній загін, що налічував до сотні бійців, діяв на території Луцького і Володимирського повітів. Поблизу Олики і Дубна діяв цілий повстанський загін. Немало селян і міщан знищували фільваркові двори шляхти і поспішали на допомогу козацькому війську.

Саме на такому тлі йшла підготовка до однієї з найбільших битв усієї національно-визвольної війни українського народу, яка дістала назву Берестецької. Дві величезні армії – польська шляхетсько-магнатська і українська козацько-народна на просторі між річками Стиром та Пляшівкою, між містечком Берестечко та селами Пляшева й Острів будували свої табори, шикували до бою полки… [ 4, с.173-175].

29 червня, використовуючи сприятливу погоду – дощ і туман, Хмельницький перевів свою армію через переправу в Козині і разом з татарами атакував ліве крило королівських військ. Поляки привітали їх вогнем артилерії. Татари намагались заманити королівську кавалерію в лози на козацькі засідки, але це їм не вдалося. Довелося відступити.. близько полудня ще з більшою силою вдарили українські полки уже на праве крило королівських сил. Пішла в атаку і татарська шалена кіннота. У потрійне оточення було взято полк Лянцкоронського. Його прагнули вирятувати аж три інші польські полки. Все змішалося у пекельній січі, в якій важко було відрізнити, де ворог, де свій. Оточені польські полки з величезними втратами ледь вирвались. Гетьманським прапором Миколи Потоцького заволоділи козаки.

Ранком 30 червня густий туман укрив поля під Берестечком. У білій імлі на відстань списа люди не бачили один одного. Обидві армії готувались до вирішального бою. Богдан Хмельницький на чолі козацько-селянських полків зайняв невисокі пагорбки на березі річки Пляшівки на правому фланзі об’єднаних козацьких і татарських військ. На горбі лівого флангу ще попереднього дня розташувались у неукріпленому таборі півмісяцем татарські війська і відносно невеликий загін турків з Силістрії. В центрі півмісяця поставлено ханський намет, а біля підніжжя табора розташовано гармати. Ян Казимир вивів свою армію з табору, залишивши в ньому лише невелику частину польської піхоти, челядь і гусарські списи з червоними стрічками, що створювали враження наявності в нього ще численних резервів. Мости через Стир король наказав знищити, відтинаючи таким чином шляхті дорогу до відступу. Армію було розставлено вздовж річки Стир фронтом до ворога і за порадою німця Гертлянда поділено на три частини. Повернутим на південь лівим крилом командували М. Калиновський і Я. Вишневецький. Праве крило королівської армії теж було біля самого табору, маючи в тилу Стир, а праворуч – ліс. Командував тут С. Лянцкоронський. Сам король командував центром. Тут поставили іноземну піхоту, найману кінноту, гусарський полк, а попереду – всю артилерію [ 7, с.104-106].

Лише після третьої години дня король дав наказ почати бій. Козаки ще не закінчили будувати свого возового, скріпленого ланцюгами табору, як на них накинувся лівий фланг ворога на чолі з лютим Яремою Вишневецьким. Їм вдалося частково розірвати кілька рядів зєднаних возів і вдертися в табір повстанців. Та козаки швидкою контратакою змусили шляхту панічно тікати. Коли козаки після відбиття атаки обкопували глибоким ровом свій табір, король спрямував гарматний обстріл на пагорб, де містився хан з чималим військом. Пішли в наступ вояки. Татарське військо зазнало значних втрат. Та орда стояла на місці, не йшла в контратаку. Наступної миті вся орда кинулась панічно тікати. Хоч втечу прикривали кілька кращих полків, татари кидали не лише намети, килими, сідла та інше майно, а й поранених, булаву і прапор Іслам-Гірея. Можна лише уявити, як почували себе гетьман Богдан Хмельницький, його полковники, весь козацький табір, побачивши чи дізнавшись про цю татарську зраду [ 4, с.182].

Богдан Хмельницький зробив спробу повернути хана з військом на поле бою. Він доручив командування військом полковнику Філону Джаджалію з наказом тримати укріплення поки він повернеться, та сам на деякий час опинився в полоні хана [ 1, с.188].

Поляки негайно використали ситуацію і оточили українське військо. Зазнаючи поразки, козацька армія відступила до р. Пляшівки, притоки Стиру, де тил прикривали болото й хащі. Уночі козаки під зливою вирили окопи й насипали земляні укріплення, що перетворювало табір на своєрідну фортецю. Від 1 по 10 липня обложені успішно відбивали штурми й навіть самі здійснювали бойові вилазки, проте становище в таборі не було добрим. Давалися взнаки незгоди між старшиною, не стримувані твердою рукою гетьмана. Обложені спробували завязати мирні переговори з королем, але вони не принесли успіху, а ультиматум про капітуляцію був неприйнятним. Тож виник план вирватися з оточення, навівши переправу через болота й Пляшівку. Кальницький полковник Іван Богун, який перейняв на себе функції наказного гетьмана, уночі з 9 на 10 липня 1651 року почав лаштувати переправу, вимощуючи її возами, наметами, сідлами, кожухами, військовим спорядженням. Проте коли селянська частина війська довідалася про початок операції (а Богун спершу вивів козацьку кінноту, аби забезпечити збройне прикриття прориву), обложених охопила паніка: вони були впевнені, що старшина з козаками навмисне покидає їх у пастці, відволікаючи противника. Юрми людей кинулися до переправи, топлячи одне одного, а заразом і наведені з таким зусиллям мости. У цьому хаосі Богуну вдалось вивести без втрат лише 20-тисячний загін кінноти і врятувати частину артилерії. Впродовж одного лише дня, 10 липня, у боях та паніці загинуло до 8 тис. чоловік. Повністю було винищено й козацький ар’єргард, що прикривав відступ. Саме з ним пов’язаний легендарний епізод Берестецької битви, коли близько 300 козаків стримували кількагодинну облогу одного з острівців на переправі. Останній козак, знайшовши на болоті рибальського човна і прикриваючись ним, три години відбивався від польських шляхтичів, отримавши 14 ран. Король запропонував герою помилування, однак той гордо відповів, що хоче померти як воїн. До рук жовнірів, які надвечір зайняли табір, потрапило 18 гармат, 7 бочок пороху, 20 прапорів, гетьманська булава й печатка, документи канцелярії Богдана Хмельницького та його скарбниця [ 6, с.380; 9, с.334].

Берестецька битва була однією з болісних трагедій всього українського народу, який стікав кров’ю в складній тривалій боротьбі за незалежність, за волю і віру. Хвалькуваті шляхтичі-вояки писали про свою велику перемогу під Берестечком, перемогу королівської армії над козацько-селянським військом. Проте, як ми побачили, підстав для великої слави у шляхти і короля не було. Бо більш винахідливими були козацький гетьман, його командири полків, навіть рядові козаки. Королівська армія взяла верх лише завдяки тому, що на самому початку битви кримський хан покинув поле битви і взяв у полон гетьмана [ 4, с.191].

Таким чином, битва під Берестечком є подією, яка сколихнула весь український народ, оскільки дала зрозуміти, що союзники – це не завжди запорука надійності, а навпаки – причина провалу. Після цієї битви почався присмерк, початок кінця Визвольної війни українського народу проти польського панування.

Розділ IІІ. Роль волинянина Адама Кисіля в Національно-визвольній війні

Постать Адама Кисіля в історії України досить загадкова. Легко помітити, як упродовж багатьох років цей православний волинський магнат ревно намагається знайти компромісні рішення у відносинах між Річчю Посполитою і українським козацтвом. Він прагне переконати сеймовиків, щоб козаки мали такі ж привілеї, як і польська шляхта, але не покозачені сотні тисяч селян і міщан, а реєстрова, кількатисячна козацька частина українського суспільства. Брав Адам Кисіль активну участь і в церковних справах як лідер української православної шляхти, хоч особисто схилявся і до унії. Двоїста, загадкова особа.

У книзі Юрія Джеджули «Таємна війна Богдана Хмельницького» можна прочитати: «З оточення сенатора і воєводи Адама Кисіля до Генеральної канцелярії Війська Запорізького постійно надходили надзвичайно цінні відомості. Справа дійшла до того, що напередодні битви під Берестечком польське командування, обговорюючи конкретні плани військових дій, приховувало їх від сенатора.» Тільки в 1653 році, після смерті Кисіля, його духовний отець, від якого небіжчик не мав жодних таємниць, ̶ чернець Госького монастиря Петроній Ласко відкрито перейшов на бік козаків, поляки нарешті збагнули, ким був той таємний розвідник Війська Запорізького, що протягом шести років передавав Богдану Хмельницькому інформацію, значення якої важко переоцінити.

Народився Адам Кисіль в селі Низкиничі 1600 року. Батько Григорій Гнівошович і мати Тереза Іваницька – потомственні православні шляхтичі. З десяти років навчався в школі, можливо, у повітовому місті Володимирі. А через три роки юний шляхтич Адам уже в Замойській академії в місті Замості. Саме те студентське товариство, з яким навчався низкиницький юнак, у майбутньому дуже посприяло сходженню його по службовій драбині до сенаторського звання. За прикладом багатьох юнаків-аристократів після академії він пішов у військо, брав участь у боях, а в бою під Хотином 1621 року відзначився винятковою хоробрістю. У 1632 році уже був ротмістром. Того ж року зрікся приналежності до унійної церкви, повернувся в православя і вперше на сеймиках у Луцьку, Житомирі з великою красномовністю захищає інтереси православних України і козацтва.

Красномовність Адама Кисіля, його освіченість, вміння в потрібний момент висловити найприйнятнішу думку викликали тривалі симпатії до волинянина короля Владислава IV. З його ласки Адам отримує посади чернігівського підкоморія, згодом – київського каштеляна, брацлавського, а потім київського воєводи. Це його сходинка в сенат. Великі послуги королівській владі він зробив як член комісії 1634-1635 років з розв’язання прикордонних суперечок Польщі з Московією. Але й по закінченні тієї дипломатичної місії Адама Кисіля в Москві вважають «великим і полномочним послом», і через нього здійснювали зносини з Варшавою. Через нього дізнались і про повстання козаків у 1648 році, і про «чигиринського зрадника», тобто Хмельницького. Він був певен, що той «бунт» буде придушено. І навіть наполягав у Москві на тому, щоб Богдана Хмельницького видали Польщі, якщо той звернеться за порятунком до Московії. А після битв біля Жовтих Вод, Корсуня і Пилявець, де українське козацтво під проводом того ж Богдана Хмельницького завдало таких нищівних поразок шляхетським військам, той же Адам Кисіль там же, в Москві, про гетьмана уже говорив як про «здавна милого приятеля» [ 4, с.203-205].

За всім цим парканом подій проглядається політична позиція на тому етапі і сенатора Адама Кисіля. Вже з літа 1648 року він стає лідером того угруповання польської шляхти, яке шукало різних способів компромісу, примирення з козацтвом, з повстанцями в Україні, щоб утримати її в складі Польщі, щоб не дати здійснитись планам Богдана Хмельницького утворити свою незалежну Українську державу в межах Руського князівства від Дону до Вісли.

Як діяв Адам Кисіль, як прагнув домогтися мети, видно з переговорів, які відбулися в кінці 1648 – на початку 1649 років в українському Переяславі. В люту морозну погоду Богдан Хмельницький виїхав зустріти польську делегацію аж за містом. А другого дня, 20 лютого, воєвода Кисіль мав вручити від імені короля гетьманську булаву і прапор. Та коли він почав промову, підкреслюючи милість короля, його обірвав полковник Джаджалій: «Ти, Кисіль, кость від кості нашої, відколовся, зв’язався з ляхами!»

І на переговорах з Хмельницьким сенатор підкреслював, що король прощає йому всі попередні проступки, дарує волю древній грецькій вірі, збільшує козацький реєстр, залишає попередні козацькі свободи… Єдине від гетьмана вимагалось – утихомирити повсталу Україну, не приймати у військо шляхетських підданих, а схиляти їх до послуху своїм панам, а сам уклав би з королівськими комісарами договір. Про що? Про замирення і підданство, «послух» волі короля. Гетьман не схилився перед обіцянками короля. І в наступні дні Адам Кисіль «переконував Хмельницького залишити чернь, щоб селяни орали, а козаки воювали, щоб реєстрового війська було 12 тисяч чи хоч 15…» Ні з чим повертався сенатор до Кракова, Варшави. У травні він звернувся з листом до козацьких полковників, підбурюючи їх виступити проти гетьмана. Через два тижні вже Хмельницький пише листа до короля з вимогою замінити Кисіля на посаді голови переговорної комісії іншою особою. Вимога не задоволена. Польський уряд оголосив винагороду за голову Богдана Хмельницького в сумі 10 тисяч злотих. Та не знайшлося серед козацтва таких, хто побажав би їх отримати. Чим же відповів гетьман? Турботою про недоторканність під час воєнних дій маєтностей Адама Кисіля. А вони стрімко виростали. До єдиного спадкового села Низкиничі приєдналися пожалувані королем аж 65 населених пунктів, у тому числі 37 – на Волині і 18 – на Київщині [ 13, с.270].

І все ж контакти гетьмана з королівським урядом здійснюються саме через Кисіля. Відносини з ним то загострюються, то набувають нормального ставлення, як до посла. Саме через нього йде прохання Богдана Хмельницького до сейму (вересень 1649 року) посприяти затвердженню сеймом прав Війська Запорізького, ліквідувати унію, повернути православним захоплені церкви і монастирі. І Кисіль, як православний шляхтич, справді турбувався про це. З ним у Києві ведуться переговори щодо виконання Польщею умов Зборівського договору (листопад 1649 року). Йому гетьман повідомляє, що наказав карати порушників миру з Польщею. Через нього гетьманський уряд повідомляє короля, що Микола Потоцький порушує умови миру. У грудні 1650 року в листі до А.Кисіля гетьман повідомляє про небезпеку відновлення воєнних дій з вини польського уряду, а в березні 1651 року через нього ж, сенатора, звинувачує Польщу уже в розв’язанні війни. В час Берестецької битви військові ради проводились королем без участі сенатора Адама Кисіля. Чому? З’явився елемент недовір’я, підозри, що через нього відбувається витік інформації, потрібної українському гетьманському урядові. У книзі Юрія Джеджули «Таємна війна Богдана Хмельницького» можна прочитати: «З оточення сенатора і воєводи Адама Кисіля до Генеральної канцелярії Війська Запорізького постійно надходили надзвичайно цінні відомості. Справа дійшла до того, що напередодні битви під Берестечком польське командування, обговорюючи конкретні плани військових дій, приховувало їх від сенатора.»

Чужим серед своїх доживав А.Кисіль віку і помер 3 травня 1653 року в Низкиничах [ 4, с.207; 13, с. 272].

Таким чином, Адам Кисіль увійшов в історію – людиною з роздвоєною душею. З одного боку, він щирий захисник православя, закоханий як українець у свою Русь. З іншого боку – він ревнивий підданий і політичний діяч Речі Посполитої. Він шукав миру і злагоди між Польщею і Україною і це всіляко виявляється в період визвольної війни.

Висновки

Козацьке повстання 1648 року перегорнуло нову сторінку української історії. Розпочавшись як черговий спалах козацької непокори, воно невдовзі переросло у грандіозну війну, що втягнула в себе мільйони людських доль, в тому числі й населення Волині.

Під час Національно-визвольної боротьби під проводом Богдана Хмельницького волиняни рішуче стали на його боці й відіграли значну роль як військова сила. У повстанні взяли участь всі суспільні верстви краю, за винятком магнатів. Волинь, як і вся Україна, вирувала масовим покозаченням, формуванням бойових сотень і навіть козацьких полків, що підкорялись гетьману і брали участь у важливих битвах. Селяни в свою чергу громили панські маєтки, руйнували костьоли і монастирі, мстились за знущання над рідною землею, українським народом, його вірою і культурою.

Переможні битви 1648-1649 рр., унаслідок яких значна частина українських земель була звільнена від польської влади, сприяли утвердженню Української козацької держави – Війська Запорізького. І, хоча Волинське воєводство не ввійшло до цього державного утворення, все ж дух боротьби у населення краю не згасав ще дуже довго, свідченням чого є зафіксовані часті виступи волинян проти шляхти.

Внаслідок польських каральних походів, неконтрольованих ординських грабунків, епідемій було спустошено багато населених пунктів Волині, та нестримним було прагнення людей мати волю, свою державу. І постійною зорею надії на це було козацтво.

Незаперечною заслугою Богдана Хмельницького було те, що весь український народ, в тому числі й волиняни, незважаючи на станові інтереси, виступив єдиною силою в боротьбі за національне визволення.

Список використаних джерел

1. Батюшков П. М. Волинь: Історичні долі південно-західного краю/ Пер. з рос. М.А. Миколаєнка. – Д.: Січ, 2004. – 424 с.

2. Бачинський В.М., Гром В.М., Цибульський В.І. Волинь у 16-17 ст. – К., 1997. – 111 с.

3. Грабовецький В.В. Західноукраїнські землі в період народно-визвольної війни 1648-1654 рр. – К. Наукова думка, 1972. – 191 с.

4. Гуртовий Г.О. Волинь – край козацький: історико-краєзнавчі нариси. – Луцьк: Надстир’я, 2009. – 388 с.

5. Киричук М.Г. Волинь – земля українська: навчальний посібник. – Луцьк: Волинська обласна друкарня, 2000. – 516 с.

6. Коваленко С. Україна під булавою Богдана Хмельницького. Т.2. – К., 2008. – 456 с.

7. Свєшніков І.К. Битва під Берестечком. – Львів: Слово, 1993. – 304 с.

8. Смолій В.А., Степанков В.С. Українська національна революція сер XVII ст. (1648 – 1676 рр.) – К.,Видавничий дім «Альтернативи», 1999. – 352 с.

9. Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. – 2-ге вид., перероблене та розширене. – К.: Критика, 2005. – 584 с.

10. Гуртовий Г. Волинські козацькі полки в 1648-1649 рр.// Минуле і сучасне Волині та Полісся. Сторінки воєнної історії краю: матеріали ХХХ Всеукр. наук.-практ. істор.-краєзн. конф. 24-25 березня 2009 року м. Луцьк. – Луцьк, 2009. – Вип. 30.

11. Михайлюк О.Г. Волинь у визвольній війні 1648-1654 рр.// Велика Волинь.: минуле й сучасне. – Житомир, 1993. С. 42-44.

12. Сміян П.К., Сміян К.П. Участь волинян у визвольній війні 1648-1654 рр.// Минуле й сучасне Волині. – Луцьк, 1985. С. 124-128.

13. Яковенко Н. Адам Кисіль (Історія України в особах: IXXVIII ст.). – К., 1993. – 453 с.

14. Ярошинський О. Волинь у політичних планах Б.Хмельницького.// Людина і політика. – 2000. - №1. С. 18-21.

25

Зверніть увагу, свідоцтва знаходяться в Вашому особистому кабінеті в розділі «Досягнення»

Всеосвіта є суб’єктом підвищення кваліфікації.

Всі сертифікати за наші курси та вебінари можуть бути зараховані у підвищення кваліфікації.

Співпраця із закладами освіти.

Дізнатись більше про сертифікати.

Приклад завдання з олімпіади Українська мова. Спробуйте!
До ЗНО з ІСТОРІЇ УКРАЇНИ залишилося:
0
4
міс.
1
2
дн.
0
6
год.
Готуйся до ЗНО разом із «Всеосвітою»!