і отримати безкоштовне
свідоцтво про публікацію
! В а ж л и в о
Предмети »

Наукова робота на тему:"Поезія Івана Франка – дзеркало, що відображає події сучасної України"

Перегляд
матеріалу
Отримати код Поділитися

Наукова робота на тему:

ПОЕЗІЯ ІВАНА ФРАНКА – ДЗЕРКАЛО,

ЩО ВІДОБРАЖАЄ ПОДІЇ СУЧАСНОЇ УКРАЇНИ

Колмогорцева Ірина Володимирівна

учитель української мови та літератури

КЗ «ННВК №15»

Нікополь - 2018

Поезія Івана Франка – дзеркало, що відображає події сучасної України

«…Після Шевченка не було в нас такої постаті. Отже не буде в нас перебільшення сказати, що Шевченко і Франко — це насправді ті два могутніх крила, які винесли українське слово, українську культуру на простори світові. Франко стоїть серед тих великих порадників, мислителів-гуманістів, до яких людство завжди буде звертатись…»

(О. Гончар).

Чому я обрала саме цю тему?

Я вирішила розповісти не просто біографію великого поета, його життєвий шлях та майстерність в написанні творів. А саме те, як  великий син українського народу зміг передбачити наше майбутнє.

Глибоко вивчаючи творчість Франка, перечитуючи його поезію, я помітила: кожне його пророче слово, його вічна думка відображає сьогоднішні дні, події в Україні.

Я думаю, що кожен може помітити, як вірші Каменяра віддзеркалюють те, що відбувається зараз.

"Нам пора для України жить!"

Цi слова Івана Франка відомi усім свiдомим українцям. І вони мають стати основною формулою нової епохи нашого життя — громадської діяльностi. Ми повинні правдою оновити своє життя. Іван Франко — один із найбільших постачальникiв правди для свого народу. За життя Франка одні любили його, інші боялися або навіть ненавиділи (це доля багатьох геніїв, не тiльки у галузi пера). Пiсля загибелi Франка люди стали менше знати його через замовчування правди, яку він відкривав їм. Найважливiшi працi Франка прирікали на забуття, інші піддавали невiрному тлумаченню. Ми маємо не пiддаватися загальному руху i робити так, як робив справжнiй патрiот України - Iван Франко.

Я обрала собі за мету показати: чому слово Каменяра вважають пророчим и донести те,що Іван Франко пророкував майбутнім поколінням. Що ж сааме хотів донести Каменяр-революціонер до українців?

Франко і сьогодення

«Народе мій, замучений розбитий,

Мов паралітик той на роздорожу,

Людським презирством, ніби струпом, вкритий!

О твоїм будущим душу я тривожу,

Від сорому, який нащадків пізніх

Палитиме, заснути я не можу.

  Цими  словами розпочинає Іван Франко свій пролог до поеми «Мойсей», який він написав протягом кількох годин однієї ночі – 20 липня 1905 року.І нині не можна читати пролог, як, зрештою, і цілу геніальну поему без зворушення, бо це справді мистецький шедевр поетичного слова.

Поема «Мойсей» в наш час актуальна як ніколи. Історія українського народу дуже непроста та кривава. Весь час українці тяжко боролися за свою незалежність. Отримавши жаданий суверинитет, ніхто не міг навіть подумати, що боротьба буде мати продовження, а історія сумне своє повторення.
Створювалася поема в тяжкий час революційного настрою. Саме тоді спалахнула надія на самостійність української держави. Ідею твору автор виношував кілька років. Саме на порозі громадянських суперечок з’являється «Мойсей».

"Сильна, уперта натура, яка цілою вийшла з житейського бою, сидів він в своїй вбогій хаті за столом босий і плів рибацькі сіті, як бідний апостол. Плів сіті й писав поему "Мойсей", – так описав письменника під час роботи М. Коцюбинський, – Не знаю, чи попалася риба у його сіті, але душу мою він полонив своєю поемою.»

Мойсей відображає незламний дух, ідею, не пов’язану з земними благами. Пророк готовий заради волі народу віддати навіть життя. Всю повість герой шукає суть існування людства.
Франко відобразив те, що в майбутньому Україна стане вільна і народяться нові свідомі українці. Автор вказує на наші з вами вчинки та дає згоду впізнати в героях себе. Все життя кожен з нас шукає шлях, сумнівається, хтось здається, але ціль переборна і тільки сильні духом досягнуть мети.
В наш час актуальність образу головного героя та поведінка персонажів просто вражає. Як би не було тяжко, саме ми повинні довести нашу державу до злагоди. Від кожного з нас залежить в якій Україні будуть жити наші нащадки.

Насолоджуючись поетичністю шедевру і, водночас намагаючись стежити при читанні й за «другим планом», підтекстом поеми, читати її «політично», то виникає й почуття гіркоти. Гіркота в тому, що візія-мрія Франка досі не здійснилася. Держава Україна ще не дійшла до своєї «Обіцяної Землі», не є ще повністю завершеним політичним (і соціально-економічним) суб’єктом у колі вільних і демократичних держав світу,  чого так прагнув і для чого віддав весь свій талант, знання і здоров’я, словом – своє життя Іван Франко.

    Видатний  український літературознавець  Ю. Шевельов зауважив, що поема «Мойсей», це – «другий заповіт української літератури». Перший, розуміється, «Заповіт» Т. Шевченка.

    Тому  з нагоди 105 річниці написання «Прологу» до поеми «Мойсей», може, варто відсвіжити нам у памяті хоча б деякі проникливі думки Івана Франка, які перегукуються з нашим сьогоденням.

Маємо на увазі насамперед його міркування, висловлені ним у публіцистичних статтях, що їх за радянського режиму зухвало покалічено, перекручено або просто замовчувано.

«Наша сучасність» у підзаголовку статті може викликати запитання:  «наша» – то чия? Тих нас, що живемо споконвіку на землі предків на захід від Карпат – на Пряшівщині, чи на інших українських етнічних землях за межами державного кордону України, чи мова йде про сьогодення наших єдинокровних братів і сестер, що є громадянами держави Україна? А є різниця? Ми ж усі несемо на собі відбиток спільного минулого. Межі українства визначають не сучасні кордони між державами. Українство – в душі людини. Або воно є, або його немає. Якщо людина почувається українцем/українкою, то й сучасність є нашою – всіх нас. Іван  Франко писав для всіх – для галичан (гуцулів, бойків), для українців, що їх ми звикли називати східняками чи пак – наддніпрянцями, писав він і для колишніх буковинських й угорських русинів, і, звісно – для лемків у межах тодішньої та й нинішньої Польщі, яких він також, як і руських на Пряшівщині та Буковини, однозначно – і чи не першим після П. Й. Шафарика – зарахував до українців.

Франко вірив: 

 Встане  славна мати Україна, щаслива і вільна

 Від Кубані аж до Сяну-річки одна нероздільна.

 Розвиток  історичних подій вніс деякі корективи до візії Франка, але від цього його спадщина для нас ні на йоту не знецінилася.

    Весь літературний і науковий доробок І. Франка, включно з поемою «Мойсей» належить усім нам. Ба більше, він належить усьому світу. Про це свідчить хоча б те, що пролог до поеми «Мойсей» перекладено на понад тридцять світових мов. Саме тому варто відсвіжити  в нашій свідомості деякі з його думок.

Оцінити з відстані часу його погляди й переконатися, що вони не застаріли, що вони правильні та й дуже своєчасні. Залежить від кожного з нас, як до них поставимося й чи при цьому кожен із нас відчує в душі своїй певний етичний обов’язок. Але спочатку дещо про обов’язок, як його розумів сам Каменяр.

 Восени 1898 р., коли в Галичині відзначали 25-річчя літературної діяльності І. Франка, виступаючи на  одному з таких  свят у Львові, дякуючи за незліченні привітання, ювілянт сказав: «Як син селянина, вигодований твердим мужицьким хлібом, я почуваюся до обов’язку віддати працю свого життя простому народові. Вихований у твердій школі, я змалку засвоїв собі дві заповіді: перша – це, власне почуття цього обов’язку, а друга – це потреба безперервної праці. Я бачив змалку, що нашому селянинові ніщо не приходить без важкої праці; пізніше я пізнав, що й нам усім, як нації, ніщо не прийде задармо, що нам ні від кого ніякої ласки не надіятися. Тільки те, що ми здобудемо своєю працею, те буде справді нашим надбанням, і тільки те, що ми з чужого культурного доробку присвоїмо собі також власною працею, стане нашим добром». Це не красномовство великого вченого і літератора. До нас промовляє здоровий хлопський розум. А як важко реалізувати було (і є!) висловлене Франком.

    Виступаючи  перед українцями в Перемишлі 1901 р., перефразовуючи старовинну, занотовану в наших літописах притчу про закованих у горах людей, що просили заліза, він розповідав своїм слухачам таке: «Історія нашого українського національного руху нагадує нам образ того закованого народу, приневоленого пробивати велику віковічну скелю, що відмежовує його від вільних, повноправних і цивілізованих націй, а при цьому позбавленого найважливішого знаряддя для цієї праці – заліза, тобто національної свідомості, почуття солідарності і невід’ємного від цього – почуття сили й віри в остаточний успіх. Скільки важких зусиль! Скільки душевних і фізичних мук! Скільки розбитих надій, розтоптаних екзистенцій, загирених талантів, змарнованих сил і характерів! І як поволі, важко, майже мікроскопічними були перші кроки! І як малі й досі наші здобутки, осягнені нами результати у порівняні до того, що за той час осягнули наші сусіди, в порівняні до тієї конкуренції, що на кожному кроці загрожує нам із їхнього боку». Задумаймося над своєчасністю Франкових слів понад сторічної давності...

Поему «Мойсей»  Франко підніс усім українцям, за його ж словами, як «дар весільний», 1905 р. Під враженням тодішніх революційних подій у Петрограді, Франко сподівався на кардинальні зміни на краще також і для українського народу. А ось його думки після петроградських заворушень. 

У квітні 1905 р. на сторінках львівського «Літературно-Наукового Вістника» він друкує свій «Відкритий лист до галицької української молоді», в якому звертає увагу на нові завдання: «Дожили ми великих, переломних подій. Схід Європи, а в цьому контексті також наша Україна переживає тепер весняну добу», бо кане в небуття «доба абсолютизму та деспотизму, доктрина поневолювачів: «православ’я, самодержав’я і обрусіння», але ця доктрина,  остерігає Франко  може переродитися на ідею неподільності і єдності Росії, і «матимемо знов продовження дотеперішньої політики руйнування, визискування та оглуплювання окраїн для «добра» центра».

 Хто ознайомлений із тогочасною історією, не потрібно входити в деталі. При цьому варто лише нагадати його ще й досі актуальний заклик: «творити з величезної етнічної маси українського народу – українську націю». В цьому полягав його «каменярський» труд протягом усього життя: «Ми мусимо навчитися почувати себе українцями – не галицькими, не буковинськими українцями, а українцями без офіційних кордонів..., щоб ми переживали кожен її локальний біль і радувалися кожним, хоч яким дрібним та частковим її успіхом, а головно, – щоб ми розуміли всі прояви її життя, щоб почували себе справді практично його частиною...Ми мусимо почувати себе не піонерами, а рядовими у великому ряді і не сміємо своїх дрібних, місцевих справ виставляти як справи всенародні, своїх дрібних персональних амбіцій висувати на першу лінію загального інтересу».

    І. Франко дуже добре усвідомлював, що такий моральний ренесанс  здійсниться не швидко, а щойно «в результаті праці поколінь». Тому у вірші «Каменярі» він висловився пророче:

    Нехай прокляті ми і світом позабуті!

    Ми  ломимо скалу, рівняєм правді путі,

    І щастя всіх прийде по наших аж кістках.

    Завершуючи  свій «Відкритий  лист» Франко закликав галицьку молодь:  «Здобувайте знання, теоретичне і практичне, гартуйте волю, виробляйте себе на серйозних, свідомих і статочних  мужів, повних любови до свого народу і здібних виявляти цю любов не потоками гучних фраз, а невтомною, тихою працею. Таких мужів потребує кожна нація і кожна історична доба, а подвійно сильніше потребуватиме її велика історична доба, коли всій нашій Україні вперше в її історичному житті всміхнеться хоча б трохи повна громадянська і політична свобода». (ЛНВ 1905,том ХХХ).

  Не  так сталося, як гадалося. Так звані російські ліберали після подій 1905 р. в дечому й «ліберальнічали»,  але в жодному разі не в питанні української державної незалежності. Іван Франко не дожив до бурхливих подій більшовицького перевороту в Петрограді 1917 р. та їх сумних наслідків для України.

Франко закликав до єдності український народ, творити націю,а не бути просто біомасою, якою можна керувати, боротися за волю нашого народу, за майбутнє нашой країни,її розвиток та процвітання.

Визначний німецький філософ Фрідріх Ніцше, з якого німецькі націонал-соціалісти, а за ними й більшовики примітивним способом зробили одного з піонерів ідеології німецької «надлюдини» (Übermensch), зауважив: «Лише те, що завдає болю, залишається в пам’яті».

    Що завдавало болю Іванові Франкові й не дозволяло йому «заснути», про це свідчать уже перші рядки прологу до поеми «Мойсей».

    А що завдає болю нам, спадкоємцям творчості Франка, коли мова про наше українство, українську націю, державу Україна? Відповідь на таке запитання кожен повинен шукати сам у своєму сумлінні. Бо зі своїм сумлінням ми –наодинці. А якщо мова про історичну пам’ять, то вона функціонує лише завдяки колективу, лише завдяки спілкуванню, співпереживанню, солідарності й усвідомленню спільної мети. Sapere aude!

Нас переконують, особливо під час виборчих кампаній, що хочуть побудувати суспільство з високим рівнем достатку для всіх. І наводять власний приклад: як починали бізнес зі скромного лотка на ринку, дискотеки, вирощування помідорів чи яблук, а тепер стали мільйонерами. Якщо, мовляв, їх оберуть народними депутатами, то вони зроблять заможними й нас. І народ, хоч як це дивно, ще вірить таким «чудотворцям».

Та дива не відбувається. Якщо раніше 80 відсотків населення України було із середнім (але порівняно з європейськими країнами ще досить низьким) достатком, а 20 – становили крайнощі поляризації, то нині 80 відсотків громадян уже опинилися на межі виживання та бідності, 10–15 – із середнім достатком і лише 5 – стали надмірно багатими. І нікого вже не дивує, що 50 найбагатших людей України сконцентрували у своїх руках 64,4 млрд. доларів, що перевищує два держбюджети . Усе це сприймається за «норму». Навіть не запитують, де взяли вони такі суми й чому не забезпечили таке зростання доходів для всіх громадян.

Ринкову економіку перетворили на «цивілізований» механізм самозбагачення, і передусім за рахунок порушення еквівалентного обміну товарами, відмови від трудової теорії вартості, цін і грошей. А тепер дивуємося, звідки в нас олігархи й що з ними робити: відправляти до в'язниці чи нехай продовжують збагачуватися? Шукаємо, яка національна ідея може об'єднати народ для продовження реформ. Не знаємо, як боротися з бідністю тощо. А боротися з нею просто: потрібно лише ліквідувати нетрудову приватну власність і здійснювати виробничі відносини між людьми за принципом: від кожного – за здібностями, кожному – за працею. Той, хто не працює, той нехай не їсть. Він не бідний, а нероба. А національною ідеєю, яка об'єднала б усіх людей, має бути побудова соціально справедливого суспільства, ліквідація соціального паразитизму.

За такий справедливий розподіл вироблених благ виступав Іван Франко. «Зрештою, і нині, – зазначає він, – навіть того капіталу, що його народ віддає на потреби держави (разом із капіталом, який висмоктують з нього багачі й лихварі), вистачило б на те, щоб кожній людині в державі дати належне виховання, – якби, зрозуміло, весь капітал витрачався б на ту мету і коли б найбільша його частина не йшла... на плату дармоїдам чи просто на збиткові речі та розпусту вищих станів»

Наші «реформатори» найбільшим досягненням для країни вважають здобуття свободи, бо більше нічим хвалитися. Свобода – це добра річ, але для кого й для чого? За неї боровся Іван Франко. Однак свобода не сприймалася ним як свобода розкошувати для одних і вмирати для інших. Ось що він писав у оповіданні «Свинська конституція»: «Подумай лише: панщини вже ніколи не робимо, перед законом всі ми рівні, чи пан, чи хлоп, ну та й конституцію, спасибі їй, маємо. Отаман не ходить уже з костуром по селу від хати до хати, се правда. Але що робить хлоп?.. Хлоп устає з доброї волі рано-ранісінько, бере курку або півкопи яєць і йде до того самого отамана – тепер він називається «пан жонца», – кладе перед ним свій дарунок і просить його «клінне вашеці», щоб позволив йому вийти робити панщину на панськім лані. А коли прийде без подарунка, то пан жонца дасть йому в карк і полишить йому ласкаво свободу – вмирати з голоду».

На жаль, така «свобода» утвердилася й у нас. Безпосередній виробник йде до роботодавця й проситься на роботу. Той диктує свої умови й оплату праці, виходячи не із затрат останньої, а зі співвідношення попиту й пропозиції робочої сили на ринку (ніби йдеться не про людину, а про робочу тварину), «забувши», що згідно з об'єктивними закономірностями розвитку відносин власності робітник є співвласником підприємства й має право на працю. Останній має право погодитися чи ні на умови роботодавця. Не погодившись, він прирікає себе на голодну смерть або подальші пошуки роботи, зокрема й за кордоном. Оскільки робочої сили на ринку забагато, а роботодавців мало, доводиться працювати за досить низьку плату. Такий закон ринку, кажуть, і на то нема ради. Радуйся, що звуть не хлопом, не бидлом, а паном і маєш свободу вибору.

Не так свободу сприймав Іван Франко. Це не балаканина про все, що завгодно. Свобода має бути спрямована передусім на зростання добробуту свого народу.

На жаль, не бачать цього політики, які називають себе національно свідомими. Натомість проповідують «теорію» національного «солідаризму», єднання бідних і багатих на національній основі. Критикуючи гасло «свій до свого по своє», підхід, згідно з яким мають єднатися кати та їхні жертви лише тому, що вони –представники однієї нації, Іван Франко пише: «Та майте ж, панове, крихту сорому. Не робіть із патріотичних окликів покришки для накривання купи гною»

Під патріотизмом він розумів не гучну політичну тріскотню, не демагогію, замішану на будь-яких «ізмах», а сумлінне виконання кожним своїх обов'язків, передусім професійних. «Наш голосний, та в більшій частині нещирий, бо ділами не попертий патріотизм, – наголошував він, – мусить уступити місце поважному, мовчазному, але глибоко відчутому народолюбству, що виявив себе не словами, а працею».Біда України в тому, що, як зазначав її перший президент М. Грушевський, нею переважно управляють люди, які її не люблять, а свій псевдопатріотизм використовують як засіб самозбагачення за її рахунок. «Великі соціальні п'явки, – зауважує Іван Франко, – нассавшись хоч і до надлюдських розмірів, можуть навіть пальцем не кивнути для добра тої нації, якої соками вони наситились»

У багатогранній творчій спадщині Івана Франка визначне місце належить його ліриці, що стала найбільшим досягненням українського поетичного слова після Шевченкового "Кобзаря". Значна частина її належить до кращих надбань світової поезії. Лірика поета виросла на ґрунті тяжкого життя й боротьби українського народу за свої соціальні й національні права, її породило подвижницьке духовне життя великого художника слова.

Західну Україну в другій половині XIX століття. Рідна земля задихалася в "тюрмі народів", як називав австро-угорську монархію поет:

Багно гнилеє між країв Європи,

Покрите цвіллю, зеленню густою!

Розсаднице недумства і застою,

О, Австріє! Де ти поставиш стопи,

Повзе облуда, здирство, плач народу.

Для громадянської лірики І. Франка характерне тематичне багатство і жанрова різноманітність. Зміст поезій збірки наповнюють різні за характером почуття героя. Тут і заклики до боротьби "за добро, щастя й волю всіх", і радість передчуття благодатної бурі в природі й суспільстві, і болючі роздуми над долею поневоленого люду, і мотиви смутку, скорботи, викликані народним горем.

Внутрішньою силою, яка об'єднує всі цикли збірки в єдине ціле, є ідея революції. Поет вважав своїм обов'язком підтримати дух народу в боротьбі за краще майбутнє.Саме ця думка є головною у програмному вірші "Гімн". Образ вічного революціонера сприймається як безсмертний дух народу, що не мириться з поневоленням і гнітом. Його незбориму силу не можуть подолати ані тортури, ані "тюремні царські мури", ані вимуштруване військо. У вірші показано і соціальне середовище, де витає дух вічного революціонера:

Голос духа чути скрізь:

По курних хатах мужицьких,

По верстатах ремісницьких,

По місцях недолі й сліз.

Закінчується твір розгорнутим риторичним запитанням, що містить у собі й відповідь: нове життя неодмінно наступить.

Вірші І. Франка з циклу "Веснянки" ("Гріє сонечко", "Гримить!", "Земле моя, всеплодющая мати", "Viwere memento") творчо переосмислюють жанр народної пісні і підносять ідеї оновлення, віри в людський розум, "братерство всесвітнє". Поет закликає передову інтелігенцію сіяти "думи вольнії", "жадобу братолюбія" ("Гріє сонечко...").Тоді чарівниця-весна обов'язково змінить холодну й сувору зиму. "Тайна дрож пронимає народи", змін чекають мільйони людей, які не хочуть жити по-старому ("Гримить!"). Основна думка твору — заклик до боротьби:

Гримить! Благодатна пора наступає,

Природу розкішная дрож пронимає,

Жде спрагла земля плодотворної зливи,

І вітер над нею гуляє бурхливий,

І з заходу темная хмара летить —

Гримить!

Образи хмар і грому тут набирають суспільно-алегоричного змісту. Це провісники революційної бурі, що принесе народові очікувану благодатну пору, оновить людське життя.

Про свій кровний зв'язок із народом І. Франко пише у вірші "Земле моя, всеплодющая мати". Нестерпно боляче було дивитися йому на знедолених, темних, безправних людей, не вистачало сил у нерівній боротьбі. Тому він звертається до матінки-землі із синівським проханням:

Земле моя, всеплодющая мати,

Сили, що в твоїй живе глибині,

Краплю, щоб в бою сильніше стояти,

Дай і мені!

Патріотичні вірші цього циклу забороняла царська цензура. Понад півстоліття не друкувалися вони і за радянських часів. Вірш "Не пора" закликає співвітчизників не бути слугами російських царів і польського панства.Ці слова добре зходяться із сьогоденням,в них заклик не підкорятися владі інших країн,заклик до повстання,бунту проти підкорення, не тікати закордон, а залишитися і покращувати життя нашой країни:

Не пора, не пора, не по ра

Москалеві й ляхові служить!

Нам пора для України жить.

Ні для кого не є таємницею, що нині влада нашой країни в руках людей,у яких є лише бажання до наживи,як би вигідніше та побільше заробити на стражданні людей, а потім втекти й полишити країну й народ з її проблемами наодинці. Вірш "Сідоглавому", за твердженням літературознавців, був адресований лідерові партії народовців Юліанові Романчуку, який у своїй статті "Смутна поява" звинувачував Франка у відсутності патріотизму. Відповідаючи на це безпідставне звинувачення, Франко вдається до антитези, протиставляючи свою любов до України фальшивій

Бо твій патріотизм

Празнична одежина,

А мій — то труд важкий,

Горячка невдержима.

Ти любиш в ній князів,

Гетьмання панування, —

Мене ж болить її

Відвічнеє страждання.

Думки І. Франка про шляхи та засоби розв'язання соціально-економічних і націо­нальних завдань можуть (мали б!) прислужитися нинішній політичній еліті у трансфор­мації нашого суспільства, розбудові національної державності. Особливо варто прислу­хатись до вказівок мислителя щодо уваги до людини та її потреб, продуманості й ви­важеності при проведенні соціальних реформ („не раптове проведення реформи, а влас­не, розумне, продумане і як найдосконаліше її впровадження", підвищенні ролі науки в державотворчих процесах.

Неоціненні для сучасного розвитку України націотворчі ідеї І. Франка. Ідеться, насамперед, про втілення в життя національного ідеалу, ролі інтелігенції в консолідації української нації.

Сьогодні, коли український народ духовно роз'єднаний, коли подеку­ди лунають голоси про „автономізацію" України, в умовах конфесійного протистояння особливо актуальним є заклик Великого Каменяра „по всіх частинах і окраїнах нашої землі будити почуття народної єдності, піднімати общеукраїнське народне самопізнан­ня", „навчитися чути себе українцями", а не галичанами чи буковин­цями.

І. Я. Франко був твердо переконаний, що кожна людина мусить виконувати свій громадянський обов'язок. І громадянська поезія митця — це своєрідний звіт ліричного героя перед суспільством і власним сумлінням, це заклик народу до боротьби за своє щастя й волю.

Великий Каменяр, який пробудив національну свідомість українців.Франка часто порівнюють з Кобзарем, доказом тому є визнання поеми «Мойсей» «другим заповітом» після заповіту Шевченка.

"Іван Франко – це розум і серце нашого народу.

Це боротьба, мука і передчуття щастя України.

України і людськості".

М. Рильський

На сучасному етапі розвитку нашої країни, на етапі розбудови її як незалежної, сильної держави, як ніколи важливе формування національної свідомості у широких верств населення, перетворення населення у націю, з усвідомленням свого героїчного минулого і почуттям патріотизму в серці.

Знання, яке не спирається на ідеї минулого, яке не має зв'язку зі своїми витоками, позбавлене основ та глибинної суті. Тому опанування культурним надбанням нашого народу має важливе значення для духовної і соціальної розбудови України. У зв'язку з цим надзвичайно актуальним є вивчення ролі титанів духу української нації – таких, як Іван Якович Франко – й їхнього вкладу у розвиток її ідентичності, в формування національної інтелектуальної еліти.

Але чому постать саме Івана Франка відіграла таку велику роль у національному відродженні України?

"Після Тараса Шевченка українська культура не знала діяча, рівного Іванові Франку за титанічними масштабами діяльності, – писав О. Гончар, – Вічний революціонер, співець трудового народу, один з перших в європейських літературах співців робітничого класу, найвизначніший письменник пошевченківської доби, глибокий мислитель – таким є для нас Іван Франко."

Дослідниками підраховано, що найповніший бібліографічний покажчик творів Івана Франка містить понад 6 тисяч назв – художніх, публіцистичних творів, наукових досліджень, численних перекладів чи не з усіх літератур і мов світу, величезну кількість рецензій, статей, оглядів, відгуків на більшість загальнокультурних тем.

Важко назвати когось з інших письменників світового значення, геній якого так плідно виявився б у різних сферах творчості і який би залишив стільки наукових і мистецьких творів, як Іван Франко.

Великий Каменяр відіграв надзвичайно велику роль у формуванні національної самоідентичності української нації та провідників цієї нації – української інтелігенції. "Ми мусимо навчитися чути себе українцями – не галицькими, не буковинськими – українцями без офіційних кордонів. І се почуття не повинно у нас бути голою фразою, а мусить вести за собою практичні консеквенції", – заявляв митець.

Іван Франко вірить переконує нас, читачів сьогодення, що його каменярі "не герої... і не богатирі", жили і виборювали майбуття із щирою вірою у те, що їх громадське призначення — "скалу сесю розбить" заради відродження рідної землі.

За рівнем же й масштабністю викарбуваного в цій діяльності творчо-індивідуального, особистісного начала вона постає, безперечно, найяскравішим явищем української культурної історії останньої чверті XIX – початку XX ст. "Велетнем думки і праці" влучно назвав мислителя один із фундаторів наукового франкознавства М.Возняк.

Найавторитетніші вчені України й зарубіжжя не раз порівнювали українського титана, людину енциклопедичних знань та універсальних зацікавлень із відомими діячами епохи Відродження.

Вражаючим є коло тих ділянок гуманітарної діяльності, на яких Франко не просто працював, а залишив вагомий здобуток: від письменства в усіх можливих у ньому формах діяльності й жанрах до історії, економіки і філософії, від фольклору й етнології до проблем мовознавства, а навіть і окремих аспектів природознавства.

Висновки

Іван Франко залишив величезний спадок нашій літературі,і не тільки.Важко переоцінити, яка величезна частка теперішнього нашого національного світогляду, нашої національної культури і сили прийшла до нас від цієї людини.Український письменник та його твори відомі усьому світові,вірші та оповідання перекладені десятками іноземних мов та звучать на вустах не лише українців. Його праця була працею справжнього Каменяра – не тільки такого, що пробиває величезну скелю, щоб вийти на власний шлях, але і такого, що лупає каміння на дорозі, по якій мусять пройти мільйони ніг, що до цього в'язли в болоті. "Цей поет формував "совість народню", поет з "рабів" творив "народ" – писав С. Петлюра. Іван Франко назавжди вписав своє ім'я в історію рідного краю золотими літерами, ставши унікальним мислителем, митцем, вченим і публіцистом України, її "Мойсеєм".Каменяр навіки залишив відбиток у наших серцях, його поезія завжди буде актуальною в наші дні,завжди буде існувати паралель між його творами і нашою реальністю, пророчі слова ще довго лунатимуть попереду, лунатимуть у підсвідомості наших нащадків, його «каменярі» завжди будуть пробивати труднощі,що стоятимуть ,мов скелі, на шляху нашого народу до кращого майбутнього і завжди знайдеться «Мойсей»-революціонер,такий,як Іван Франко,який буде вести наш народ у майбутнє.Іван Франко назавжди вписав своє ім'я в історію рідного краю золотими літерами, ставши унікальним мислителем, митцем, вченим і публіцистом України, її "Мойсеєм".

Використані джерела

Відображення документу є орієнтовним і призначене для ознайомлення із змістом, та може відрізнятися від вигляду завантаженого документу

Опис документу:
Розповісти не просто біографію великого поета, його життєвий шлях та майстерність в написанні творів. А саме те, як великий син українського народу зміг передбачити наше майбутнє.

Зверніть увагу, свідоцтва знаходяться в Вашому особистому кабінеті в розділі «Досягнення»

Курс:«Розвиток і саморозвиток професійної креативності вчителя »
Ілляхова Марина Володимирівна
36 години
590 грн
295 грн

Бажаєте дізнаватись більше цікавого?


Долучайтесь до спільноти