Постать Євгена Маланюка в українській літературі засвідчила дивовижну життєздатність українського духу, потужність кореневої системи національного осердя. У ситуації століттями існуючої загрози духовного і фізичного винищення українського народу опозиційно-оптимістичний голос поета утримував життєтворчу енергію нації на її вершинних регістрах, постійно залишаючи невтраченій українській людині потенцію руху до духовної досконалості.
Євген Маланюк – глибоко український поет. Один з дослідників творчості Є. Маланюка Ю. Шерех знайшов у ньому майстра власної поетично-історіософської концепції – образу України, емігранта зі своєю нацією (на наш погляд, дуже влучна думка). Національне коріння його поезії відчутне не тільки в синтаксичній своєрідності, ідіоматичних конструкціях, символах, притаманних українській поетичній творчості, а й у її проблемному звучанні, її перенасиченості асоціативними образами, узятими з комірок пам’яті про покинуту і втрачену землю праотців.
