Сьогодні о 18:00
Вебінар:
«
Навчаємось за новим правописом: особливості розвитку мовної компетентності учнів і учениць
»
Взяти участь Всі події

Наукова робота " «Дії російського царизму по знищенню української мови.."

Історія України

Для кого: 7 Клас, 8 Клас

26.01.2022

95

3

0

Опис документу:

Росія, після війни з Туреччиною, закріпила за собою землі центральної, південної і східної України. Україна стала провінцією Росії. Остання поширила свій адміністративно-територіальний устрій на землі України.

В Україні, поряд з новим адміністративно-територіальним устроєм, запроваджувалися нові органи адміністрації. Цар призначав генерал-губернатора в генерал-губернаторствах, яких в Україні було три: а) Київське, яке об'єднувало Київську, Волинську та Подільську губернії; б) Малоросійське, яке об'єднувало Чернігівську та Полтавську губернії; в) Новоросійсько-Бесарабське, яке об'єднувало Херсонську, Катеринославську, Таврійську губернії та Бессарабську область. Генерал-губернатор на відповідній території здійснював військову і цивільну владу.

Перегляд
матеріалу
Отримати код

Дії російського царизму по знищенню української мови.


Росія, після війни з Туреччиною, закріпила за собою землі центральної, південної і східної України. Україна стала провінцією Росії. Остання поширила свій адміністративно-територіальний устрій на землі України.

В Україні, поряд з новим адміністративно-територіальним устроєм, запроваджувалися нові органи адміністрації. Цар призначав генерал-губернатора в генерал-губернаторствах, яких в Україні було три: а) Київське, яке об'єднувало Київську, Волинську та Подільську губернії; б) Малоросійське, яке об'єднувало Чернігівську та Полтавську губернії; в) Новоросійсько-Бесарабське, яке об'єднувало Херсонську, Катеринославську, Таврійську губернії та Бессарабську область. Генерал-губернатор на відповідній території здійснював військову і цивільну владу.

Ставлення російського царизму до українського народу було страшною історією репресій та злочинів. Якщо дії уряду Росії у XVII та XVIII ст. мали за мету ліквідацію відмінностей політичного, економічного, автономного укладу України, то політика імперії в XIX ст. уже спрямована на духовну руйнацію українського народу. Відверто нівелювалися культурне та духовне життя України, витруювалися історичні традиції, про водилася активна політика культурної асиміляції населення, Перші спроби придушення українського друкованого слова були здійснені вже у XVIII ст. Цар Петро І у 1721 р. заборонив ввезення української релігійної літератури в Росію, а згодом і друкування книг у Києві та Чернігові без спеціальної московської цензури. Заборонялися й церковні промови українською мовою.

Українське питання поставало як один з найсерйозніших ребусів для великоросійських державних мужів, які відповідали за внутрішню політику.

Про повну заборону української мови (тобто кінцеву мету царизму) не могло бути іі мови через боязнь загострити національне питання. Тому робилося все, щоб не дати розвитку духовним прагненням народу, культурі, тримати етнос на рівні провінціалізму.

Найтяжчими за наслідками для української культури були дії уряду в XIX ст. Мається на увазі відомий циркуляр міністра внутрішніх справ П.Валуєва 1863 року і Емський указ 1876 року.

Валуєвський циркуляр 30 липня (18 липня) 1863 року — таємне розпорядження міністра внутрішніх справ Російської імперії Петра Валуєва до територіальних цензурних комітетів, в якому наказувалося призупинити видання значної частини книг, написаних «малоросійською», тобто українською мовою.

18 липня 1863 р. російський міністр внутрішніх справ Петро Валуєв видав секретний циркуляр про часткову заборону видання книг українською мовою. Серед інших подібних актів російської держави Валуєвський циркуляр вирізнявся тим, що забороняв друкувати українською мовою саме релігійну літературу та шкільні підручники.

Після початку польського повстання у січні 1863 року петербурзький уряд вдався до репресій проти всіх неросійських народів Російської імперії. 18 липня міністр внутрішніх справ Петро Валуєв у відповідь на запит Київського цензурного комітету видав таємний відомчий циркуляр під заголовком «Про книги, що видаються для народу малоросійською говіркою».

Міністр звертав увагу чиновників цензурного відомства на масове видання українською мовою підручників та книг для народу і пояснював це суто політичними мотивами, оскільки, на його переконання, «ніякої окремої малоросійської мови не було, немає і бути не може». Особливо небезпечним міністру видавалося те, що прагнення українських інтелігентів дати своєму народові освіту рідною мовою збігалося з польськими політичними домаганнями.

Відтак, циркуляр приписував цензорам дозволяти до друку українською мовою тільки художні твори. Натомість видання українською мовою релігійної, шкільної та іншої призначеної для народу літератури мало бути призупинено до ухвалення окремого урядового рішення.

Валуєвський циркуляр був схвалений імператором Олександром Другим та розісланий для виконання Київському, Віленському, Ризькому, Одеському і Петербурзькому цензурним комітетам, а також окремим цензорам у Казані та Дерпті (нині Тарту). Відтоді цензори часто забороняли видання будь-яких українських книг, так що вже через 8 років, за висловом історика Миколи Костомарова, українська література в кордонах Російської імперії фактично припинила своє існування.

Мотивом до видання циркуляру стали підозри царської влади, що публікації книг українською мовою стимулюють зростання сепаратистських, пропольських та антицарських настроїв.

Валуєвський циркуляр вважається одним із яскравих виявів шовіністичної політики російського самодержавства, спрямованої на посилення національного, духовного і політичного гноблення українського народу.

Дію Валуєвського циркуляру було закріплено і розширено шляхом видання імператором Олександром II Емського указу 1876 року, згідно з яким видання творів українською мовою заборонялося практично повністю.

Свою назву Емський указ отримав від німецького міста Бад Емс, де Олександр II вніс поправки і підписав підготовлений спеціальною комісією указ. До складу комісії увійшли міністр внутрішніх справ Олександр Тімашев, міністр народної освіти граф Дмитро Толстой, шеф жандармів Потапов і помічник попечителя Київського навчального округу Михайло Юзефович. Вважається, що виданню указу передував меморандум, надісланий імператору Юзефовичем, в якому той заявляв, що українці хочуть «вільної України у формі республіки з гетьманом на чолі».

Емський указ доповнював основні положення так званого Валуєвського циркуляра 1863 року. Указ забороняв:

  • Ввозити на територію Російської імперії з-за кордону книги, написані українською мовою без спеціального дозволу;

  • Видавати українською оригінальні твори і робити переклади з іноземних мов, тексти для нот;

  • Друкувати будь-які книги українською мовою;

  • Ставити українські театральні вистави (заборону знято у 1881р.);

  • Влаштовувати концерти з українськими піснями;

  • Викладати українською мовою в початкових школах.

Дозволялося видавати українською історичні літературні пам'ятки та художні твори, але лише за умови їх написання згідно з загальноросійською орфографією та отримання попереднього дозволу на публікацію від Головного управління у справах друку. Місцевій адміністрації наказувалося посилити нагляд, щоб у початкових школах не велося викладання українською мовою, та щоб з бібліотек були вилучені книги українською мовою, що не відповідають зазначеним вимогам.

На підставі Емського указу було закрито Південно-Західний Відділ Російського Географічного Товариства у Києві, припинено видання «Кіевскаго телеграфа», ліквідовано Громади, звільнено ряд професорів-українців з Київського універсітету (М.Драгоманова, Ф.Вовка, М.Зібера, С.Подолинського та інших).

В 1878 на Паризькому літературному конгресі М. Драгоманов виступив на захист української мови і культури і різко засудив Емський указ.

Емський указ не був скасований офіційно, однак втратив чинність 17 жовтня 1905 року з виданням так званого "Маніфеста громадянських свобод" імператором Миколою II.

Вперше повний текст указу за журналом Особого Совещания для пресечения украинофильской пропаганды було оприлюднено у книжці Ф. Савченка «Заборона українства 1876 р.».

Мені хотілося б навести текст Емського указу:

1. Не допускать ввоза в пределы Империи, без особого на то разрешения Главного Управления по делам печати, каких бы то ни было книг и брошюр, издаваемых за границей на малороссийском наречени.


2. Печатание и издание в Империи оригинальных произведений и переводов на том же наречии воспретить, за исключением лишь:


а)исторических документов и памятников;


б) произведений изящной словесности, но с тем, чтобы при печатании исторических памятников безусловно удерживалось правописание подлинника; в произведениях же изящной словесности не было допускаемо никаких отступлений от общепринятого русского правописания, и чтобы разрешение на напечатание произведений изящной словесности давалось не иначе, как по рассмотрении рукописей в Главном Управлении по делам печати.


3. Воспретить также различные сценические представления и чтения на малороссийском наречии, а равно и печатание на таковом же текстов к музыкальным нотам.


Ми бачимо, що обидва документи – Валуєвський циркуляр та Емський указ придушували українську мову, а як наслідок — і українське культурне життя. Але відмінності між ними були: Валуєвський циркуляр розповсюджував свою дію лише на видавничу справу. Він призупиняв видання частини книг, написаних українською мовою, але дозволяв друк художніх творів. Емський указ забороняв не лише друк творів українською мовою, а й ввезення їх з-за кордону. Емський указ зачіпав також сфери культурного та освітнього життя. Відтепер ставити вистави, писати тексти до нот та навчатися українською мовою теж було заборонено.

Після остаточного знищення царизмом української державності (ліквідація гетьманського правління, зруйнування Запорізької Січі, самостійності правової системи в Україні, запровадження загальноросійського адміністративно-територіального устрою тощо) Емський указ засвідчив колоніальне політичне становище України. Почавши з утисків щодо української культури (підпорядкування української церкви московському патріархатові, фактична заборона українського книгодрукування, сприяння занепаду Києво-Могилянської академії та ін.), самодержавна Росія Емським указом продовжила політику репресій, фактично поставивши українську літературу поза законом.

Перестали діяти недільні школи, послабилась праця в громадах, частина членів яких була заарештована й заслана, як, наприклад, О. Кониський та П. Чубинський, в північні губернії Росії, а частина під впливом публічних обвинувачень українофілів у сепаратизмі та поліційних утисків відійшла від громадської роботи.

Валуєвський циркуляр, який не просто зберіг свою силу протягом довгого часу, але й фактично визначив підхід владних структур до українського питання до кінця століття й набув свого розвитку в Емському указі 1876 р., мав дуже негативні наслідки для російсько-українських взаємин. Він також сприяв відтоку українських активістів із Російської імперії в Галичину, що вплинуло на підсумок боротьби проросійської й антиросійської орієнтацій у середовищі галицьких русинів і невдовзі перетворило Галичину в український культурний П'ємонт. Нарешті, влада на свій кшталт підтримала зусилля українських націоналістів у справі переведення мовного питання зі сфери прагматики в сферу символічних цінностей. Дослідники вважають, що орієнтація влади на «французьку» модель тотальної асиміляції українців не виправдала себе, тому як вимушений заборонний захід виник валуєвський циркуляр, який може слугувати своєрідним символом недостатньо продуманої, непослідовної й суперечливої політики.

В березні 1905 р.  Російська Академія наук надіслала урядові доповідь, де стверджувалось, що українська мова є самостійною слов'янською мовою, і рекомендувалось відмінити антиукраїнські акти 1863 і 1876 рр. (Валуєвський циркуляр 1863 р. і Емський указ 1876 р.).

3 кінця 1905 р. почали з'являтись українські періодичні видання. У 1906 р. у Києві, Харкові, Одесі, Катеринославі, Лубнах та інших містах України, а також у Петербурзі та Москві виходило 18 українських газет і журналів.

У світовій історії жодна мова не зазнала такого страшного нищення від сусідів-ворогів, як українська. Ми навели тільки два документа, які у хронологічній послідовності засвідчують нищення української мови. Українську мову обмежували, забороняли і відміняли протягом останніх чотирьох сторіч, але знищитии не змогли.



Відображення документу є орієнтовним і призначене для ознайомлення із змістом, та може відрізнятися від вигляду завантаженого документу.