Матеріал аналізує революційний перехід від традиційних театральних канонів до виникнення «нової драми» на межі XIX та XX століть. Автор протиставляє класичні мелодрами з їхньою передбачуваною мораллю новим реалістичним творам, що зосереджуються на соціальних та філософських конфліктах. Ключовою постаттю цих змін постає Генрік Ібсен, який збагатив сцену глибоким психологізмом, використанням підтексту та інтелектуальними дискусіями. Його послідовник Бернард Шоу розвинув цей напрям, створивши концепцію «інтелектуального театру», де головним елементом є зіткнення ідей. Важливим інструментом нової драматургії стає парадокс, який допомагає авторам критично переосмислювати застарілі суспільні норми.











