Сьогодні відбувся
Кабінет психолога:
«
Здатність до саморегуляції – основа духовного розвитку. Нові інструменти й підходи
»
Взяти участь Всі події

Мовна компетентність як методична проблема

Українська мова

Для кого: Дорослі

23.10.2021

116

1

0

Опис документу:

Розвиток суспільства диктує соціальне замовлення на всебічно розвинену, національно свідому, духовно багату мовну особистість, яка вміє орієнтуватися в потоці різнопланової інформації і спроможна вільно, у досконалій мовній формі, не лише висловлювати, але й відстоювати власні життєві переконання. Саме тому провідне завдання освітнього процесу – формування особистості з комплексом життєво необхідних компетенцій, важливих для становлення особистості, її самореалізації, виконання відведених їй соціальних функцій, повновартісного існування в соціумі. Проблема визначення мовної компетентності активно досліджується психолінгвістами й лінгводидактами протягом останніх десятиріч

Перегляд
матеріалу
Отримати код

Мовна компетентність як методична проблема


Розвиток суспільства диктує соціальне замовлення на всебічно розвинену, національно свідому, духовно багату мовну особистість, яка вміє орієнтуватися в потоці різнопланової інформації і спроможна вільно, у досконалій мовній формі, не лише висловлювати, але й відстоювати власні життєві переконання. Саме тому провідне завдання освітнього процесу – формування особистості з комплексом життєво необхідних компетенцій, важливих для становлення особистості, її самореалізації, виконання відведених їй соціальних функцій, повновартісного існування в соціумі. Проблема визначення мовної компетентності активно досліджується психолінгвістами й лінгводидактами протягом останніх десятиріч такими науковцями, як М. Вашуленко, О. Горошкіна, Л. Давидюк, Н. Дика, Т. Донченко, В. Капінос, С. Караман, О. Караман, О. Копусь, О. Купалова, Т. Ладиженська, Я. Мельничайко, Л. Паламар, М. Пентилюк, К. Плиско, Г. Шелехова, С. Яворська. Тлумачні словники «компетенція» і «компетентність» визначають як: компетенція – 1) добра обізнаність із чим-небудь; 2) коло повноважень якої-небудь організації, установи, особи; компетентність – властивість від компетентний. І це передбачає розмежування цих понять. Поняття «компетенція» традиційно вживається у значенні «коло повноважень», «компетентність» – пов’язується з обізнаністю, авторитетністю, кваліфікованістю. У науковий обіг термін «компетенція» було впроваджено А. Хуторським, який зауважує, що компетенція – це сукупність взаємопов’язаних якостей особистості (знань, умінь, навичок, способів діяльності), які стосуються відповідного кола предметів і процесів та є необхідними для якісної продуктивної дії у відношенні до них. Компетенцію, за А. Хуторським, необхідно розуміти як задану вимогу, норму освітньої підготовки учня. На відміну від компетентності, яку вчений тлумачить як «володіння людиною відповідною компетенцією, що містить її особистісне ставлення до предмета діяльності» [48]. Погоджуємося, що поняття «компетентність» є набагато ширшим і загальним, ніж «компетенція».

У сучасній науковій літературі визначають два поняття, які часто не розрізняються – «компетенція» і «компетентність», хоч навіть у тлумачних словниках розрізнення між ними наявне. У «Великому тлумачному словнику сучасної української мови» компетенція визначається як «добра обізнаність із чим-небудь», а «компетентність» – як «властивість із значенням компетентний», що трактується так: «який має достатні знання в якій-небудь галузі: який із чим-небудь добре обізнаний» [7, с. 443]. В іншому словнику «компетенція» подається як знання, яким володіє особа, а «компетентність» – це: 1) володіння знаннями; 2) володіння компетенцією, звідси «компетентний – той, хто володіє компетенцією або обізнаний у певній галузі» [39, с. 247]. Лінгводидакти вживають означені терміни, але з дещо відмінним значенням. Так, А. Богуш вважає, що «компетенція» використовується там, де йдеться про навчання й виховання, а «компетентність» – комплексна характеристика особистості, яка вбирає в себе результати попереднього психічного розвитку [6, с. 56]. Ми поділяємо цю думку, однак додамо, що «компетенція» і «компетентність» співвідносяться як загальне і конкретне, компетентність може виявляти людина, яка має конкретні знання у певній галузі, але виявляє їх через мову. За визначенням С. Карамана, компетенція – це поняття, що з’ясовує об’єкт, методику навчання, науково-методичну систему в загалом, мету навчання, набір компонентів змісту, засвоєння яких має забезпечити формування ієрархії компетентностей майбутнього фахівця, характеризує суб’єкт навчання, озброєного необхідними компонентами змісту або тією чи іншою компетенцією. Поняття «мовна компетенція» / «мовна компетентність» визначають у своїх працях О. Біляєв, О. Горошкіна, Н. Дика, С. Караман, О. Караман, Т. Ладиженська, Л. Мацько, М. Пентилюк, Т. Симоненко, Г. Шелехова. Деякі науковці ототожнюють ці поняття (І. Зимня, О. Кузьменко та ін.), розмежовують (В. Краєвський, А. Хуторський та ін.), вважають компетенцію складником компетентності (Н. Бібік, Ж. Бутенко, Ю. Варданян, Н. Остапенко, Т. Симоненко), А. Нікітіна, М. Пентилюк). Спираючись на тлумачення М. Пентилюк, що «мовну компетентність становлять знання особистості про саму мову, її граматичну структуру, словниковий склад, історію та закони її розвитку; роль мови в ментальності народу, у суспільному житті, розвитку інтелекту; уміння давати оцінку кожному з рівнів мовної системи, розрізняти мовні категорії, здатність усвідомлювати мову як своєрідну знакову систему, що забезпечує мислення людини, формування її думок і почуттів» [42, с. 2–3], доходимо висновку: мовна компетентність складається з фонетичної, лексичної, семантичної, орфоепічної, орфографічної, фонологічної, граматичної, стилістичної компетенцій, а також відповідних навичок застосування їх. Відповідно до чинного Державного стандарту базової й повної загальної середньої освіти [20] навчальний матеріал програми розподілено за змістовими лініями. Мовна змістова лінія містить перелік питань, обов’язкових для засвоєння теорії мови, що сприятиме формуванню системних знань про мову й на їхній основі життєво важливих умінь [47, с. 2].

У методиці навчання української мови передбачено шість етапів навчання синтаксису в школі: практичне ознайомлення із синтаксичними одиницями в початковій школі (види речень за метою висловлювання, головні і другорядні члени речення, засоби зв’язку слів у реченні, однорідні члени речення тощо); пропедевтичне вивчення основних понять синтаксису й пунктуації (5 клас); навчання синтаксису під час опанування морфології, що дає змогу підготувати учнів до засвоєння систематичного курсу синтаксису (6–7 класи) – морфологічний і семантичний аспекти синтаксису; систематичний курс навчання синтаксису (8–9 класи) – комунікативний і стилістичний аспекти синтаксису; удосконалення комунікативних умінь і навичок учнів старшої школи на основі узагальнення й систематизації відомостей про синтаксис української мови (10–11 класи) [16, с. 5].

Програма «Української мова. 5–9 класи. Програма для загальноосвітніх навчальних закладів» передбачає вивчення таких тем розділу «Синтаксис» у 8 класі: «Просте речення. Двоскладне речення. Підмет і присудок. Підмет і присудок» (7 год.); «Односкладні прості речення з головним членом у формі присудка (означено-особові, узагальнено-особові, неозначено-особові, безособові) і підмета (називні). Повні й неповні речення» (7 год.); «Просте ускладнене речення. Речення з однорідними членами. Однорідні члени речення (зі сполучниковим, безсполучниковим і змішаним зв’язком)» (5 год); «Речення зі звертаннями, вставними словами (словосполученнями, реченнями)» (5 год.); «Речення з відокремленими членами» (13 год.); «Повторення в кінці року відомостей про словосполучення й просте речення» (3 год.). У 8 класі пропонуться на вивчення розділу «Синтаксис. Пунктуація: просте речення» 40 годин, з цих годин на вивчення простого двоскладного речення відводиться 10 годин, а саме: 1. «Головні і другорядні члени речення». Учень повинен розрізняти головні й другорядні члени речення, знаходити їх у текстах.

2. «Підмет і присудок. Способи вираження підмета. Простий і складений присудок (іменний і дієслівний)». Учень повинен визначати види присудків, означень та обставин у реченнях, способи вираження підмета.

3. «Означення, додаток і обставина як другорядні члени речення (повторення)». Під час засвоєння цієї теми восьмикласники повторюють відомості про другорядні члени речення та навчаються визначати види означень та обставин у реченнях.

4. «Прикладка як різновид означення. Види обставин (за значенням). Порівняльний зворот».

5. Правопис. «Тире між підметом і присудком. Написання непоширених прикладок через дефіс; прикладки, що беруться в лапки. Виділення порівняльних зворотів комами». Учень повинен: навчитися писати прикладки відповідно до орфографічних норм і обґрунтовує написання; правильно ставить розділові знаки між підметом і присудком при порівняльних зворотах; обґрунтовує їх за допомогою вивчених правил; знаходить і виправляє орфографічні та пунктуаційні помилки на вивчені правила.

На уроках вивчення простого речення особлива увага зосереджується на засвоєнні учнями таких синтаксичних понять, як словосполучення, речення, граматична основа, члени речення, однорідні члени речення, вставні слова, відокремлені члени речення, види речень: двоскладні, односкладні; поширені, непоширені; повні, неповні; ускладнені, неускладнені.

Мовна змістова лінія програми для восьмого класу загальноосвітніх навчальних закладів містить також такі підрозділи: «Односкладні речення. Повні й неповні речення», «Речення з однорідними членами», «Речення зі звертаннями, вставними словами (словосполученнями, реченнями)», «Речення з відокремленими членами». У цих підрозділах вчитель-словесник повинен дати такі ґрунтовні відомості: про односкладні прості речення з головним членом у формі присудка (означено-особові, узагальнено-особові, неозначено-особові, безособові) і підмета (називні); про односкладні речення як частини складного речення; особливості повних та неповних речень; однорідні члени речення (із сполучниковим, безсполучниковим і змішаним зв’язком); речення з кількома рядами однорідних членів; однорідні й неоднорідні означення; узагальнюючі слова в реченнях з однорідними членами; про звертання непоширені й поширені; вставні слова (словосполучення, речення); розділові знаки при звертанні і вставних словах; поняття про відокремлення; відокремлені другорядні члени речення (в тому числі уточнюючі); розділові знаки при відокремлених членах. Програма окреслює коло понять та завдань, якими треба оволодіти учневі для функціонального та доцільного використання мовних конструкцій у своїй повсякденній мовленнєвій діяльності.

У 8 класі відбувається актуалізація пропедевтичних знань із синтаксису й пунктуації, систематичне опрацювання нових теоретичних відомостей та формування в учнів на цій основі мовної компетентності, що включає такі синтаксичні й пунктуаційні вміння й навички: виділяти словосполучення в реченні; знаходити в словосполученні головне й залежне слово; розрізняти словосполучення й речення; складати словосполучення за заданими схемами; добирати різні за будовою словосполучення для вираження того самого смислу; розрізняти прості і складні речення, види речень за метою висловлювання, за емоційним забарвленням, за будовою; визначати члени речення, звертання, вставні слова, відокремлені члени речення; правильно й доречно використовувати в мовленні різні види простих і складних речень; здійснювати синтаксичний розбір словосполучень і речень; визначати пряму й непряму мову; правильно інтонувати речення та їх складові частини тощо.

Отже, мовна компетентність – складне поняття, що поєднує мову і мовлення та характеризує особистість як людину, яка володіє мовою, вміє комунікативно доречно користуватися нею на основі граматичних правил. Розглянувши зазначені вище компетенції, ми дійшли висновку, що необхідно прийняти розмежування комунікативної та мовної компетенції, адже остання входить до складу першої, тому не веде до їхнього ототожнення. Формування цих компетенцій є актуальною проблемою в методиці, але варто зазначити, формування мовної особистості не обмежується рамками навчальної програми, а триває доти, доки є чинною мовна діяльність людини, тобто впродовж її свідомого життя.

Спираючись на праці раніше згаданих авторів і на власні міркування, вважаємо за можливе користуватися таким визначенням: мовна компетентність – це знання учасниками спілкування комунікації мови, тобто мовних законів, правил, за якими формуються правильні мовні конструкції та повідомлення, здійснюється їх трансформація. Отже, мовна компетентність особистості передбачає вміння оперувати засобами мови, добирати ситуації спілкування, дотримуватись норм розмовно-літературного чи писемно-літературного мовлення; навичок і умінь швидкого, автоматичного, доречного вживання мовних засобів; здатність розуміти і висловлювати зміст (значення), породжувати нові мовні форми, уміння стилістично правильно користуватися всіма засобами мови.


Відображення документу є орієнтовним і призначене для ознайомлення із змістом, та може відрізнятися від вигляду завантаженого документу.

Нещодавно завантажили