До ЗНО з ІСПАНСЬКОЇ МОВИ залишилося:
0
5
міс.
2
0
дн.
0
7
год.
Готуйся до ЗНО разом із «Всеосвітою»!

МИТРОПОЛИТ АНДРЕЙ ШЕПТИЦЬКИЙ – НАЦІОНАЛЬНО-ПАТРІОТИЧНЕ ВИХОВАННЯ

Відображення документу є орієнтовним і призначене для ознайомлення із змістом, та може відрізнятися від вигляду завантаженого документу. Щоб завантажити документ, прогорніть сторінку до кінця

Перегляд
матеріалу
Отримати код Поділитися

Микола МОТИЧАК

викладач історії та суспільних дисциплін

ДВНЗ «Львівський коледж будівництва,

архітектури та дизайну»

Анастасія МИКИТЮК

студентка групи АР-11 ДВНЗ

«Львівський коледж будівництва,

архітектури та дизайну»

МИТРОПОЛИТ АНДРЕЙ ШЕПТИЦЬКИЙ – НАЦІОНАЛЬНО-ПАТРІОТИЧНЕ ВИХОВАННЯ

Вступ

В сучасних умовах інтегрування України до європейського освітнього простору, міграційних процесів і військово-політичного конфлікту, активізацією волонтерської діяльності особливо гостро стоїть проблема національно-патріотичного виховання зростаючого покоління. У «Концепції національно-патріотичного виховання дітей і молоді» (2015 рік) наголошується на важливості утвердження в учнівської молоді патріотичних цінностей, любові до своєї Батьківщини, рідного народу, культурної спадщини України, виховання поваги до Конституції та Законів Української держави, її символів, глибокого усвідомлення прав та свобод громадян, передусім патріотичної відповідальності особистості. В Україні визначена «Стратегія національно-патріотичного виховання дітей та молоді на 2016–2020 роки». Діяльність та творча спадщина Митрополита Андрея Шептицького, який значний внесок зробив у відродження національного духу й традицій молоді передусім у Прикарпатському краї, слугує дієвим педагогічним засобом для реалізації завдань національно-патріотичного виховання сучасної молоді. Аналіз останніх досліджень і публікацій, у яких започатковано розв’язання проблеми. Різні аспекти національно-патріотичного виховання особистості відображені в наукових працях громадських діячів минулого: Володимира Мономаха, Г. Сковороди, Т. Шевченка, Д. Чижевського, Лесі Українки, І. Франка, М. Грушевського, В. Винниченка, М. Драгоманова; педагогів: Х. Алчевської, Г. Ващенка, О. Духновича, І. Огієнка, С. Русової, К. Ушинського, Я. Чепіги, а також Ш. Амонашвілі, В. Сухомлинського, М. Стельмаховича, Р. Скульського, які наголошували на формуванні в учнів і студентів почуття вірності й відданості Батьківщині, любові до свого народу, звичаїв та традицій українців. Проблему патріотичного виховання, його форми і зміст вивчали: І. Бех, А. Бойко, Г. Васянович, О. Вишневський, П. Кононенко, Р. Осипець, Л. Павленко та ін.

Господь обдарував український народ багатьма постатями, велетнями духа, з якими тісно пов’язана історія України. Такі особистості як Володимир Великий, Ярослав Мудрий, Йосват Кунцевич та багато інших є даром Божим для нашого народу.

Прослідкувавши історію цих постатей, можна ствердити, що кожен із них діяв і працював у певний період часу. Так, у ХІХ столітті Господь дарував Україні генія, людину, яка піднесла національну свідомість – Тараса Григоровича Шевченка. Другою величною особистістю, яка мала вагомий вплив на хід історії українського народу і церкви в ХХ столітті був Митрополит Андрей Шептицький.

Розділ 1. Життєвий шлях Андрея Шептицького

Рід Шептицьких походив від однієї з найстаріших боярських родин, якій ще 1284 року галицько-волинський князь Лев Данилович дав грамоту на право земельного володіння. У ХVІ столітті Шептицькі активно підтримували Берестейську унію. Маючи великий вплив на галицьке боярство і обіймаючи державні посади, Сенько та Федір Шептицькі домагалися привілеїв для Української церкви. Дехто з їх роду став фундатором українських монастирів. З кінця ХVІІ і протягом усього ХVІІІ століття з роду Шептицьких вийшла ціла плеяда високих діячів Української греко-католицької та Римо-католицької церков. Так, Варлам Шептицький був єпископом, Никифор – архімандритом, Анатасій та Лев – спочатку єпископами, пізніше – митрополитами. Всі вони залишили яскравий слід в історії українського греко-католицизму. Ще дід митрополита Андрея Петро був вірним Української церкви. В середині ХIХ століття за певних суспільно-політичних обставин український рід Шептицьких полонізувався, перейшов до римо-католицизму [5, c. 129 –130].

Митрополит Андрей Шептицький народився 29 липня 1865 року в селі Прилбичі Яворівського повіту на Львівщині у сім’ї графа Івана Шептицького. При хрещені отримав імена Роман, Олександр, Марія. Початкову та середню освіту здобув удома та гімназії Св. Анни у м. Кракові (Польща). Після закінчення гімназії деякий час перебував на військовій службі, але через хворобу змушений був її залишити. Навчався на юридичному факультеті Краківського та Вроцлавського університету. У 1888 році здобув науковий ступінь доктора права.

В 1887 році здійснив подорож в Україну та Росію, під час якої познайомився з філософом В. Соловйовим та істориком В. Антоновичем.

28 травня 1888 року вступив до монастиря отців Василіан у Добромилі. У чернецтві прийняв ім’я Андрей. Згодом студіював філософію та теологію у Кракові. Після закінчення навчання здобув наукову ступінь доктора теології та доктора філософії.

22 серпня 1892 року був висвячений на священика і Перемишлі, згодом – магістр повиків (молодих ченців) у Добромилі (1892–1896 рр.), а з 20 червня 1896 року – ігумен монастиря Св. Онуфрія у Львові. Деякий час був професором теології у Кристинополі (нині м. Червоноград Львівської обл.).

У 1899 році імператор Франс Йосиф І іменував Андрея Шептицького станіславівським єпископом, а Папа Римський Лев VІІІ затвердив це рішення (хіротонія відбулася 7 вересня 1899 року). Після смерті митрополита Ю. Сас-Кубновського А. Шептицький 17 грудня 1900 року був номінований галицьким митрополитом Української греко-католицької церкви. Інтронізація відбулася 17 січня 1901року у соборі Св. Юра у Львові.

Андрей Шептицький, будучи депутатом галицького сейму і членом Палати панів австрійського парламенту у Відні, відстоював інтереси українського населення Галичини. У січні 1906 року А. Шептицький очолив делегацію до імператора Франца Йосифа І, яка поставила питання про надання українцям рівних прав з іншими народами Австро-Угорської монархії. Митрополит підтримував розвиток освітньо-культурного життя в західноукраїнських землях, чим сприяв пробудженню національної свідомості українського населення. Дбав про організацію фахової підготовки молоді. З цією метою сприяв створенню і розвитку хліборобської школи у с. Кошнів та садівничої школи у с. Миловищі. Андрей Шептицький прияв і розвитку української культури. У 1905 році заснував церковний музей, надавав стипендії молодим українським митцям для здобуття освіти у кращих навчальних закладах Європи. На початку Першої світової війни 18 вересня 1914 року після окупації Львова російськими військами митрополит А. Шептицький був заарештований й вивезений спочатку до Києва, а згодом – до Росії, де утримувався у Новгороді, Курську та Суздалі. Після лютневої революції 1917 року він був звільнений. [1, c. 48].

У вересні 1917 року Андрей Шептицький повернувся до Львова. У своїх виступах обстоював ідею незалежності та соборності України, засуджував окупацію Галичини та ліквідацію української державності в західноукраїнських землях. У 1923 році А. Шептицького знову було заарештовано та інтерновано у м. Познань. Лише після особистого звернення Папи Римського Пія VІ його звільнили, і в січні 1924 року А. Шептицький повернувся до Львова.

24 липня 1933 року митрополит разом з іншими єпископами підготував послання, в якому засуджував штучний голод, організований більшовиками в Україні. Важливе місце у діяльності митрополита у ці роки посідав захист прав православного населення Волині, Холмщини, Підляшшя, Посяння. 2 вересня 1938 року склав лист, в якому висловив протест проти переслідувань православних віруючих на цих землях. Після звернення А. Шептицького та інших церковних діячів до Папи Римського Пія VІ польська влада припинила нищення православних церков. У березні 1939 року митрополит вітав проголошення незалежності Карпатської України.

Після приходу більшовиків у Західну Україну в умовах переслідування УГКЦ, незважаючи на слабке здоров’я і похилий вік, Андрей Шептицький намагався відстоювати права церкви перед новою владою. Зокрема, вірний ідеалам церкви митрополит таємно 22 грудня 1939 року висвятив на єпископа свого наступника – ректора львівської духовної семінарії о. Й. Сліпого [1, c. 50].

Розділ 2. Національно-патріотичні ідеї в діяльності митрополита Андрея Шептицького

Постать одного з найвизначніших діячів української історії і культури XX століття митрополита Андрея Шептицького посідає визначне місце в історії українського народу. Всебічна обдарованість Великого Українця, глибоко аналітичний склад розуму асоціювалися з мудрою тактикою глави Церкви та громадського і політичного діяча.

За останні десять років центр вивчення життя і діяльності митрополита Андрея Шептицького, як і досі ігнорованої історії Церкви, зокрема історії Греко-католицької церкви, перемістився з країн Північної Америки і Західної Європи в Україну і Польщу. Публікуються нові документи до вивчення біографії митрополита, монографії, науково-популярні праці. Наукова дискусія про значення і роль Андрея Шептицького в історії українського і польського народів значно підсилюється і беатифікаційним процесом митрополита, що тягнеться вже не одне десятиліття.

Сьогодні, в складних умовах державотворчого протистояння, назріла потреба створити правдивий історичний портрет визначної особистості митрополита Андрея Шептицького в контексті національно-визвольних змагань українського народу, націєтворчих і державотворчих процесів, зокрема – в царині консолідації української нації.

Духовні заповіти Андрея Шептицького можуть сприяти консолідації сучасної української нації, нації політичної, державницької, але ментально розшарпаної, духовно розрізненої. Свого часу митрополит знав, як це робити. «Ясно, як на долоні, що Рідна Хата (саме так він називав Україну) не повстане, що не буде українського моноліту, коли українці-самостійники не зможуть, всупереч усім різницям, які їх ділять, завести поміж собою якнайбільшу єдність. Тієї єдності Україні треба, і ця потреба накладає на нас усіх обов’язки і від виконання яких залежить ціла будучність Батьківщини. Якщо хочемо всенаціональної Хати хотінням глибоким і щирим, якщо та воля не є тільки фразою, ілюзією, то вона мусить проявлятися діяннями і те діяння мусить вести до єдності. До єдності в усіх напрямах, тому й до єдності релігійної» [12, с. 22].

Проявом глибокого патріотизму митрополита Андрея, на думку професора А. Колодного, було те, що Україну він називав «Рідною Хатою». І це не просто образний вислів. Саме українська хата – праматір пристанку людського – була тією колискою нашого народу, в якій від покоління до покоління передавалися його традиції, художні смаки, мораль, світобачення. Андрея Шептицького турбувало й те, що ця Хата хоч і рідна, але поділена ворогуючими братами. Проте, зауважує він, український народ є одним народом і йому належить стати монолітом.

Критики поглядів і діяльності Андрея Шептицького часто висловлюють думки про те, що він, як і його родина, не були українцями, а значить, і не могли щиро вболівати за їхню долю. Але глибинний аналіз творчої спадщини Митрополита, а також творів, написаних його друзями, сучасниками тих подій, засвідчують протилежне – Духовний пастир був істинним патріотом України і все робив можливе й неможливе заради кращої долі для її народу. «Після любові до Бога й родини повинна бути любов до свого українського народу й батьківщини. Зі своїм народом та батьківщиною ти зв’язаний не тільки спільною вірою, що її вважаємо найбільшим добром, і святим обрядом, яким дорожимо, – але ще і спільною мовою та звичаями. І тією землицею святою, на якій разом проживаємо… І цілою віковою минувшиною, і спільною українською кров’ю, і спільним добром, і спільною майбутністю… І спільним бажанням та потребами, і спільними терпіннями і злиднями» – так звучить «Найбільша заповідь» Митрополита Андрея Шептицького, якою він керувався у своїй повсякденній діяльності (1901) [16, с. 61–62]. Свідченням цього є «Послання до духовенства», зокрема «Як будувати рідну хату?» [20]. Саме так Святіший називає рідну всенаціональну Батьківщину – Хатою. «Завдання українського народу буде в тому, щоб створити такі суспільно-християнські обставини, які запевнювали б громадянам правдиве і стале щастя та мали досить внутрішньої сили, щоб поборювати відцентрові тенденції внутрішнього розкладу і успішно захищати межі від зовнішніх ворогів. Такою могутньою та такою, що забезпечує щастя всім громадянам організацією може бути Батьківщина тільки тоді, коли не буде цілістю, зложеною штучно з різних і різнорідних частин, а подібним до моноліту організмом, себто тілом, оживленим одним духом, що з внутрішньої життєвої сили розвивається, доповнює внутрішні браки і з природи є здоровим, сильним, свідомим своїх цілей, не тільки матеріальним, але й моральним тілом». І далі: «Очевидно, те, чим повинна бути всенаціональна Хата, може бути тільки ідеалом, який лиш частково народ може здійснити» [20]. «Я українець з діда-прадіда. А Церкву нашу і святий наш обряд полюбив я всім серцем, присвятивши для Божої справи ціле своє життя» (Послання до духовенства Станіславської єпархії, 1899). У цих словах Великого Митрополита звучить істинно щира любов до свого народу, патріотичні почуття й солідарність з українством у справі розбудови своєї держави.

Кожен християнин має бути патріотом власної держави, і це не лише на словах, але і на ділі. «Любіть всі своє, свого тримайтеся і про своє дбайте, але стережімся ненависти, бо ненависть – се чувство нехристиянське» [15, c. 16]. Головним завданням патріотизму є – вказувати та провадити людей до розуміння, що їхня сила у єдності. Правдивий патріот вірить в розвиток власної держави через єднання всіх громадян кругом однієї ідеї та однодумного підходу до неї [13, c.138]. Шептицький у своїх творах наголошує, що людей повинні єднати не лише спільні духовно-релігійні переконання, а й спільні духовні цінності. До них належить: мова якою громадяни спілкуються, традиції котрі разом зберігають, земля на території котрої живуть, спільна історія яку творять, українська кров яка тече у венах кожного, а також і спільне добро котре всі проповідують, й спільне майбутнє до котрого всі прагнуть, і спільні бажання та потреби котрими всі діляться, як і спільні страждання та лихоліття котрі мають пережити [13, c. 130]. «Святим обов’язком християнина є більше любити своїх рідних, ніж чужих. Тому більшою, щирішою має бути любов до родини й Батьківщини» – [Там же]. Митрополит переконує громаду, що первинною повинна бути любов до Бога, родини й Батьківщини. Лише в такому поєднанні вона буде гармонійною, істинною, святою. Та таких цінностях будуються прогресивні системи розвинених держав, про це мріяв й український патріот А. Шептицький. Найкращою школою і найкращим університетом для Великого духовного пастиря була творча атмосфера в його сім’ї. Як, служачи Богові, особа виконує свій християнський обов’язок, так, служачи Батьківщині, особа виконує свої суспільні обов’язки. Кожна людина є покликана Богом до служіння йому в тому чи іншому стані (неодруженому чи подружньому, мирянському чи релігійному) і одночасно, та ж особа, отримує ті чи інші таланти від Бога. Розвиваючи власний талант, молода людина обирає професію. Тому «де в якій суспільності, як чим хто є, – чи то лікар, адвокат чи робітник, хлібороб чи вчитель, купець чи священик – кождий робить, що до нього належить, і совісно, і так, як знає найліпше, і що має сил до того, – там, певно, для добра загалу кождий служитиме такою роботою, яка дійсно щось значить і з якої щось путнього мусить таки вийти, – де кождий не тільки є на своїм місці, але, за ласкою Божою, – без якої нічо доброго не мож зробити, – зміряє в цілім своїм життю до щораз ліпшого, там нікому не відмовить Господь Свого благословенства» [9, с. 459–467].

Отже, вчення Митрополита значною мірою стосується молоді, котра ступає на шлях вибору й опанування нової професії. Цікавими, на нашу думку, є думки Шептицького щодо духовності, науки та освіти. Приміром, у статті «Наша програма» Митрополит зазначав: «Боїмося безбожної науки, – зовсім противної науці Христа… Тих, що підкопують основи християнської родини, – що не признають приватної власности, а релігію вважають приватною справою кожної людини зокрема». Водночас давав практичні настанови душпастирям: «Отже, не згадуючи людям нічого (про партійну приналежність «прим. авт.»), мусимо утверджувати їх у догмах науки Ісуса Христа… Мусимо звернути свою увагу на організацію християнської родини. А в економічній ділянці мусимо виказати конечність і практичність науки Ісуса Христа. Багатших треба наклонювати до любови та милосердя супроти убожчих, – а убожчих остерігати перед пожаданням чужого добра» [17]. Таким чином, ідеї поширення духовних цінностей, християнської моралі були провідними у діяльності, а значить, і в переконаннях А. Шептицького, адже він закликає плекати ці почуття любові до Бога саме в родині, де закладаються підвалини людської особистості, а потім і переносити їх у свою професійну діяльність, в тому числі й розбудови та відродження економіки країни. Андрей Шептицький увійшов в історію України не лише як релігійний, а й визначний політичний діяч. Свою суспільно-політичну діяльність Митрополит проектував у християнському дусі – як вияв величезної любові до Бога та ближнього. Тому не викликає жодного сумніву твердження про те, що вплив А. Шептицького на долю України є безперечним. На жаль, через низку причин, зокрема об’єктивних, низка ідей не були реалізовані в практиці, Митрополит у своєму житті двічі пережив національно-визвольне піднесення українського народу, і двічі українська державність була знівельована з боку поневолюючих режимів. Митрополит цілеспрямовано й послідовно у своїх творах, у суспільно-політичній і релігійно-просвітницькій діяльності неодноразово стверджує, що дорослі, зрілі громадяни Батьківщини повинні поводитися достойно і цим самим показувати гідний приклад для молодого покоління якому продовжувати їхню справу розбудови країни. Митрополит виступає проти того, щоб використовувати молодь у політичних інтригах владними структурами держави, а, закликаючи молодих людей на самопожертву заради державного життя, такі люди допускаються кримінальної відповідальності. «Злочин є завсіди злочином, що святій справі не можна служити закривавленими руками. Не перестанемо твердити, що хто деморалізує молодь, той злочинець і ворог народу», – вважає А. Шептицький [11, c. 30]. Молодь повинна розвивати у собі правдивий патріотизм, бо ніякі людські переконання чи пропозиції не можуть оправдати відхилень від Божого Закону. Не випадково духовний пастир також закликає молодь бути уважною, бо «можуть прийти хвилини, в яких будуть Вам, молодим, радити поступування противне вашій совісті й Божому законові, в таких хвилях поступайте завсіди як християни, вірні й послушні Божому законові» [8, c. 178]. Для збереження «природної і правильної свободи громадян керівна влада встановляє справедливі закони, непротивні Божому праву і загальному добру, та безстороннє і незалежне судівництво, яке пристосовує загальні закони до поодиноких випадків і розмежовує взаємні права й обов’язки громадян» [20]. Шептицький акцентує, що влада зобов’язана виконувати християнські обов’язки, а значить, діяти за принципами християнської моралі, «помагати всім громадянам у виконуванні Божого культу, якого домагається Боже Об’явлення. Супроти неправдивих релігійних доктрин і не опертих на правді Божого Об’явлення культів провідна влада може запевнювати всім громадянам ту цивільну свободу, яку з природи має кожна людина: не бути змушуваною до ніяких зовнішніх виявів внутрішніх переконань, яких не має і свободу виконувати той культ релігійний, який уважає за свій, оскільки в тому культі ніщо не противиться природній моралі. У тій цивільній толерації всіх вірувань і культів влада не має входити у внутрішній зміст тих вірувань, не апробує їх, а тільки запевняє громадянам у практиці цивільну свободу. Христовій Церкві, основаній самим Богом Ісусом Христом, влада зобов’язана забезпечувати повну свободу виконування її Божого посланництва і проповідання слова Божого» [20]. Очевидно, що «будуючи свою Хату», свою Батьківщину на християнсько-релігійних постулатах, і влада, і народ знайдуть спільні точки перетину; вони зрозуміють один одного і будуть діяти синхронно, допомагатимуть бідним, боротимуться із злочином. «Хто на своєму місці працює для добра народу, виконуючи сумлінно обов’язки, той є ліпшим патріотом, ніж той, хто багато говорить, а мало робить» Надзвичайно імпонують поради Шептицького українському народові: «Духовенству треба передовсім пізнавати і самостійною працею досліджувати мало досі ще в світовій науці обговорювані питання про будівництво проводу й організацію всіх загальних виборів і голосувань. Бо великий народ – це не пісок одиниць, тобто не те, чим уявляв собі його такий Руссо, а за ним французька революція і, далі цілий європейський демократизм і лібералізм. Великий народ – це цілість дуже зложена злукою різних природних угрупувань людей. Одні спираються на спільність праці, потреб, прав чи на сусідство хат і домівок, спільність фахових інтересів, учених тіл, різних теорій і наук, синдикатів робітників і хлібодавців, пролетарів і людей, які посідають що-небудь, – словом, є цілістю, зложеною з різнорідних спільнот, спертих на різні сторінки людської природи і суспільного життя» [19].

Культурно-просвітницька діяльність митрополита спрямовувалась на піднесення моралі й духовності народу до того рівня, на якому з’являється свідома масова готовність до практичної роботи заради національного державного будівництва. Це була, в першу чергу, меценатська діяльність [2, с. 32], допомога здібній молоді, консолідація творчих сил, виховна робота через шкільництво, просвітні й спортивні товариства, часописи і книги, масові заходи з обов’язковим поєднанням двох засад – національної і релігійної. Якщо користуватися сучасною термінологією, то можна сказати, що вся ця діяльність митрополита спрямовувалась на творення культурно-національного, релігійного середовища, яке забезпечує умови для прояву природної обдарованості особи, реалізації її творчого потенціалу. «Від виховної сили Церкви, – писав митрополит Андрей, – в якому краю чи народі, від напружености виховної праці духовенства над молоддю та в проповіданні Євангелія і поясненні християнських чеснот у великій мірі залежить могутність батьківщини» [12, c. 12].

«У християнських народах нема більш виховної сили, – пише далі митрополит, – над силу Церкви. Вона то виховує народи, вона вщіплює вже в душу дитини ті християнські чесноти, які зроблять з неї доброго патріота мудрого громадянина. Очевидно, робить це передовсім родина. Але й батьки християнина, виховуючи дітей, роблять це під проводом і за вказівками Церкви. Вона то, проповідуючи Євангеліє, безнастанно пригадує батькам їх обов’язки і різні сторінки їх праці супроти дітей. Та праця батьків і Церкви безконечно важка, вона вимагає довгих змагань, безлічі жертв, прикладу цілого життя, безнастанної дбайливості і чуйної уваги на великі прояви життя дитини, заки дитина виросте на громадянина, свідомого всіх своїх обов’язків супроти Бога, родини, ближніх і батьківщини, заки з дитини зробиться повнолітній, повноправний і повноумний громадянин, треба безмірної праці. Скільки ж її треба до того, щоб виховати цілу суспільність, увесь нарід? Заки весь нарід перейметься наукою Євангелія і кожна одиниця в народі буде таким повноправним і повноумним громадянином, треба праці Церкви і родини впродовж довгі століття» [12, c. 20].

Захоплення своїм народом, що проніс митрополит ціле своє життя, його самобутньою культурою яскраво виражене в одинадцятому листі сина до матері під назвою «Не хочемо чужої культури, хочемо жити своєю»: «Моя кохана Мамо, для мене довго-довго було своєрідною загадкою, як це можливо, щоб упродовж століть український нарід, цей убогий сільський люд, наражений на безнастанні напади турків чи татар, на фізичне і моральне нищення чужих мовою і вірою окупантів, наражений на страшні наслідки частих воєн, без керми і вітрил зміг зберегти свою, йому тільки притаманну духовність, виявом якої є український іконопис, українське мистецтво, своїх мистців-артистів, свої цілі школи іконописців, про які Європа нічого не знала й про які досі не знає і ще довго не хотітиме знати, хоч буде примушена обставинами пізнати Україну» [6, с. 49–52]. Сподіваємось, що цей час ще настає.

Для Андрея Шептицького Батьківщина, нація – поняття насамперед духовне і моральне, що перебувають в єдності як «тіло» і «душа» і творять єдиний живий організм. «Завдання українського народу буде в тому, щоб створити такі суспільно-християнські обставини, які запевнювали б громадянам правдиве й стале щастя та мали досить внутрішньої сили, щоб поборювати відосередні тенденції внутрішнього розкладу й успішно захищати межі від зовнішніх ворогів. Такою могутньою та запевняючою щастя всім громадянам організацією може бути Батьківщина тільки тоді, коли не буде цілістю, зложеною штучно з різних і різнородних частин, а подібний до моноліту організм, себто тіло, оживлене духом, що з внутрішньої життєвої сили розвивається, доповнює внутрішні браки, та з природи є здоровий, сильний і свідомий своїх цілей; словом, коли це буде не тільки матеріяльне, але і моральне тіло» [12, c. 3–4]. «На чому ж опреться єдність хати? – запитує митрополит. – На національній єдності. Український нарід є одним народом, дехто схоче навіть сказати: одним організмом, тому й належиться йому стати і суцільним національним твором»[12, c. 17].

«Що ж робить якесь число людей народом? – запитує далі Провідник, – Передовсім мова. Всі, що по-українськи говорять, або що вважають українську мову за рідну, будуть становити український нарід» [12, c. 17]. Отже, для митрополита мова є одним із чинників (поряд з волею), що творять народ. Адже рідна мова закладена в людині на рівні національного генетичного коду. Значно важливіше для митрополита Андрея є свідомість щодо рідної мови. Таке розуміння особливо актуальне для теперішньої України, оскільки воно єдине спроможне погодити проблему мовно зрусифікованого Сходу з ідеєю національного відродження.

Розтривожений долею України, її майбуттям, глибоко проникнувши у психологію українця, лихою долею поневоленого і розділеного різними діленого різними культурами, Андрей Шептицький заклав основи екуменізму, що нині став вимогою часу. Ідеї єднання на базі одного віровизначення митрополит протиставив ідею єднання не в релігійному обряді, не в ім’я нації, а в ім’я моральних чеснот нації, назвавши її програмою релігійного примирення [3, c. 55].

Спадають на думку слова наступника митрополита патріарха Й. Сліпого, що поневолена тоталітарною владою Україна зможе скоріш піднести свою економіку, ніж відродитися духовно. Нинішнє українське суспільство потребує системи базових вартостей, чітко окреслених економічних і соціокультурних орієнтацій. У зв’язку з цим важливою проблемою є соціокультурна ідентифікація України, тобто усвідомлення своєї тотожності з певною культурною моделлю на основі національної ідеї [7, c. 364].

Розділ 3. Апостол української правди

Саме з уст Андрея Шептицького вперше за багато років пролунало українською мовою Слово Боже в Києві, коли він тут, у березні 1912 року правив панахиду в пам’ять Тараса Шевченка. І це в період важкої російської реакції, яка настала після революції 1905 року, коли в Україні було небезпечно вживати слово «Україна».

Загальнонаціональні заслуги Андрея Шептицького перед нашим народом і УЦР, яка, стоячи, зустрічала його після звільнення царської неволі в 1917 році вигуками «Хай живе Князь Української Церкви!» та бурхливими оплесками. Великим українцем називав тоді Митрополита Михайло Грушевський.

А відомий історик літератури і громадсько-політичний діяч Сергій Єфремов, порівняв прибуття Андрея Шептицького до Києва із в’їздом Богдана Хмельницького після перших перемог і наголосив, що його поява в залі засідань всенародно обраного парламенту «набирає символічного значення, бо вона являється перемогою правди над неправдою, волі над неволею» [19].

Після такого прекрасного вітання Шептицький виступив з промовою, яка і сьогодні є актуальною: «Якою б не була Росія, вона добровільно не зречеться своєї влади над Україною. Але якщо Україна хоче жити вільним життям, то мусить обов'язково відокремитися від Москви, повинна стати незалежною державою, шукати собі союзників серед інших вільних народів» [19].

У міжвоєнний час Митрополит багато зробив для відродження українства серед переселенців за океаном, допомагав нашим воякам, що опинилися у вигнанні, здобути вищу освіту в європейських університетах, підносив голос на захист православних українців Холмщини та Підляшшя – він думав про весь наш народ. Очевидно, на основі зібраних агентами НКВС СРСР матеріалів і формувалася оцінка постаті Митрополита Андрея Шептицького, яка прозвучала з уст більшовицьких комісарів у вересні 1939 року, коли Червона армія прийшла на Збруч: «Не покінчивши з Шептицьким, годі викорінити український націоналізм».

У роки воєнного лихоліття Митрополит захищав перед окупаційною владою не лише українців. Він висловив протест гітлерівській Німеччині щодо винищення євреїв, як справжній праведник сам узяв активну участь в їхньому переховуванні. [17, c. 9].

Митрополит Андрей вітав відновлення української державності і створення уряду Української держави, проголошену ОУН 30 червня 1941 року після вступу німців до Львова. У 1941 році він очолив Українську національну раду, а в 1944-му – Всеукраїнську національну раду. Митрополит негативно ставився до німецького окупаційного режиму. Засуджував переслідування євреїв, звернувся з протестом щодо нищення єврейського населення у Галичині до рейхсканцлера Німеччини Г. Гіммлера, що особисто для нього загрожувало смертною карою. За згодою А. Шептицького, значна кількість євреїв переховувалась у греко-католицьких монастирях і навіть у митрополичій президії. 21 листопада 1942 року було видано пастирський лист митрополита «Не убивай», в якому містились заклики до примирення політичних сил українського суспільства, засуджувались політичні вбивства і містилися застереження про відлучення від церкви організаторів і виконавців подібних заходів [1, c. 51].

«Наш народ не пережитий, ще не здеградований, як декотрі західні народи. Наш народ повний живучих сил, свіжий і тому має велику будучність. Спільними силами, щирим бажанням двигнемо наш народ із невідрадного положення і поставимо його на місце, яке йому належить серед народів». Як зазначив гетьман Павло Скоропадський: «Такі люди, як Митрополит Андрей, являються наслідцям усього українського народу» [17, c. 9]. І це справді так, бо Митрополит Андрея Шептицький воістину був Апостолом Української Правди.

Розділ 4. Пам’яткоохоронна діяльність митрополита Андрея Шептицького

Особливо яскраво непересічний талант А.Шептицького у пошуках та збережені пам’яток минулого виявився під час створення у 1995 році Церковного музею у Львові. Потреба саме такої музейної інституції виношувалась митрополитом ще, коли у 1901 році в одному з найбільших залів львівської духовної семінарії був відкритий Археологічний музей, в якому експонувалися церковні речі, рукописи, акти, метрики, різьби, плани та рисунки найстаріших церков. Вдруге ця ж тема прозвучала у Львові 1903 року на засіданні центральної комісії пам’яток мистецтва і історії, на якій консерватор пам’яток др. Колесса вніс пропозицію «…утворити центральний музей для василіанських старожитностей» [9, с. 462].

Ще в доповіді на святі відкриття Національного музею у Львові 13 грудня 1913 року митрополит Андрей наголошував: «Я виразно зазначив мій погляд, що не можна ніяк і ніколи зривати з традиціями своєї рідної культури. А коли ті традиції в багатьох напрямках вже перервані, не можна ніяк іти вперед без розв’язки питання, на яке дає відповідь лише передання: яка має бути наша культура? Не слід живцем прищіплювати в наш нарід цю інтернаціональну європейську культуру, якою живе наша інтелігенція, не слід так працювати для культурного підйому нашого народу, наче б нас не попередили люди з великими артистичними традиціями, які вийшли з цього народу, що й ми і передали душу цього народу у мистецькому вияві, самі ж впливаючи на розвиток цієї душі» [8, с. 61–62].

На початку 1905 року митрополит А. Шептицький поклав початок церковному музею у Львові, передавши до нього свою збірку старовинних речей – 30 ікон ХV ХVІІ ст., 200 стародруків та рукописи ХV ХVІІІ ст. Для розміщення фондів та експозицій Церковного музею митрополит А. Шептицький в лютому 1907 року купив будинок біля пл. Св. Юра за 120 тисяч корон. В тому ж році митрополит Андрей, перебуваючи в Римі, закупив для Церковного музею близько 50 старовинних картин ХVІ ХVІІ ст., багато з яких мали мистецьку цінність.

Для нормального функціонування музею наприкінці 1908 року заснував кураторію музею, до якої увійшли відомі на той час представники духовенства і науки. Доречно згадати один цікавий випадок, коли згадана кураторія у проекті статуту Центрального музею прийняла рішення перейменувати «Центральний музей» у «Національний Музей імені Митрополита гр. Шептицького», митрополит Андрей не погодився, аргументуючи тим, що назва «Національний музей» повною мірою відповідає створеній ним інституції.

Велике значення надавав А. Шептицький вихованню у молодих священників любові до пам’яток старовини. Тому митрополит Андрей запросив до цієї знаного на той час археолога, директора Музею НТШ др. Я. Пастернака і поблагословив розроблений ним курс лекцій з археології України та Палестини. «Виклади з ділянки української археології, – писали в ті дні преса, – розпочаті др. Я. Пастернаком восени 1931 року в рамках філософічного Виділу Богословської Академії у Львові, викликали появу нового, дуже сильного чинника на полі української археології, а саме молоде покоління духовенства, яке попри богословську високу освіту, винесе з мурів Богословської Академії ще й нове для нього знання рідної старовини, вже необхідне нині при культурно-освітній праці між народами та конечне до відповідного, наукового добування нових матеріалів для археології, як вихідної точки не лиш для історії матеріальної культури, але й історії релігійних вірувань та взагалі духовного життя людини на наших землях» [9, с. 466 – 467].

Першою спільною працею НТШ і УГКЦ стали розкопки катедри св. Юра у Львові. Митрополит А. Шептицький спонсорував розкопки і в наступні роки. Найвагомішим результатом цих досліджень є розкопки Я. Пастернака в стольному княжому граді Галичі. Однак, найбільшою сенсацією розкопок 1937 року стало відкриття притворі собору кам’яного саркофага з тлінними останками його засновника князя Ярослава Осмомисла, який був тут захоронений 1 – 2 жовтня 1187 року.

Археологічні розкопки в Галичі Я. Пастернак проводив під благословенням і при постійній допомозі митрополита А. Шептицького аж до 1941 року. У передмові до своєї монографії Я. Пастернак напише: «…Згадуючи при цій нагоді всіх тих, хто став мені в дорозі при відповідальній праці, я хочу передусім висловити велику вдячність меценатові української науки й митцеві, митрополиту А. Шептицькому, який потрібними матеріальними засобами узагалі уможливив перші наші розкопки в Крилосі» [9, с. 459–467].

Висновки

Поза всяких сумнівів митрополит Андрей протягом багатьох років залишався однією з найбільш впливових і популярних постатей на західноукраїнських землях. До його думки дослухались як політики, так і пересічні громадяни. Андрей Шептицький все своє життя боровся за цілісність українства у побудові держави, за єдність їхніх переконань і твердість патріотичного духу, не зважаючи на природні відмінності. І це вчення надзвичайно актуальне в наші дні. У сучасній Україні, як ніколи, бракує духовності, культури. Мораль та етика можуть врятувати країну від нещасть, якщо вони будуть християнськими, направду духовними, справедливими, світлими, милосердними.

Піклування про долю України було для митрополита Андрея справою всього свідомого життя – з часу Божого поклику стати монахом василіянином і до Божого поклику стати монахом василіянином і до останнього подиху. Безпосередній свідок передсмертних хвилин Андрея Шептицького отець доктор Йосип Кладочний згадує останні його слова: «Україна звільниться від свого упадку та стане державою могутньою з’єдениною, величавою, яка буде дорівнювати другим високо розвинутим державам. Мир, добробут, щастя, висока культура, взаємна любов і злагода будуть панувати в ній. Усе те буде, як я кажу. Тільки треба молитися, щоб Господь-Бог і Мати Божа опікувалися завжди нашим бідним, змученим народом, який стільки витерпів, і щоб ця опіка тривала вічно» [11, c. 371].

«Митрополит очолював Церкву і українське суспільство протягом 40 років. Пережив 7 режимів, на своїх плечах переніс дві війни, але навіть під час війни і лущання гармат не припиняв працювати. Наприклад, написав «Декрет про виховання, – каже Олег Огірко, доцент кафедри філософії Львівського національного університету ветеринарної медицини та біотехнологій ім. С. З. Гжицького. – Андрей Шептицький поєднував християнське виховання з національним, привчав свою паству до всього українського». Олег Огірко наголосив, що митрополита повторював: кожен християнин повинен бути патріотом, але його патріотизм не може ґрунтуватись на ненависті, правдивий патріотизм – це правдива любов до ближнього[18].

Пророчо і актуально звучать сьогодні слова митрополита Андрея з далекого 1941 року: «Усі, хто почуваються українцями і хотять працювати для добра України, нехай забудуть про які-небудь партійні роздори, нехай працюють в єдності і згоді над відбудовою так дуже знищеного большевиками нашого економічного, просвітного і культурного життя. Тоді в Бозі надія, що на підвалинах солідарності і усильної праці всіх українців повстане соборна Україна не тільки як велике слово і ідея, але як живий, життєздатний, здоровий, могутній, державний організм, побудований жертвою життя одних, а муравельною працею, залізними зусиллями і трудами других» [13, c. 149].

Список використаних джерел та літератури

  1. Андрей Шептицький – Бібліотека журналу історія та правознавство // Вінцковський Т. С. Політичні діячі України: 1917–2004 – Х., 2005. – с.48–52.

  2. Волошин Л. Княжий дарунок великого мецената. Митрополит Андрей Шептицький у житті і творчості Олекси Новаківського. – Львів, 2001.

  3. Калинець І. Митрополит Андрей – духовний будівничий нації // Матеріали конференції, присвяченої життю і діяльності митрополита Андрея Шептицького. – Львів, 1990. – С. 51–56.

  4. Кладочний Й. Останні дні життя митрополита Андрея Шептицького // Світло. – 1944. – №11.

  5. Колодний А., Филипович Л. Релігійна духовність українців: вияви, постаті, стан. – Львів: Логос, 1996. –184 с.

  6. Копчук-Кашецька М. Національно-патріотичні ідеї в діяльності Митрополита Андрея Шептицького // Гірська школа українських Карпат. – 2016. – №14. – с. 49–52.

  7. Медвідь Ф. Взаємозв’язок національної і релігійної ідей в контексті релігійно-духовного життя України // Вісник УАДУ. – 2003. – №1. – С. 363–368.

  8. Митрополит Андрей і національний музей Сучасність травень 1991 – 4.5 (36) Нью-Йорк – с. 58–62.

  9. Пам’ятникоохоронна діяльність – Записки Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника 7/8 випуск Збірник наукових праць Л., 2000. – с. 459–467.

  10. Пастирський лист митрополита А. Шептицького зі Львова «До духовенства і вірних єпархії», 5 липня 1941 р. // Акт 30 червня 1941. Збірник документів і матеріалів. – Львів–Київ: Піраміда, 2001. – С. 149.

  11. Шептицький А. З нагоди вбивства бл.п. директора І. Бабія (2 серпня 1934) /А. Шептицький // Митрополит Андрей Шептицький. Твори – Опера (морально-пасторальні). – Рим: Український Католицький Університет, 1983. – 548с.

  12. Шептицький А. За єдність святої віри, церкви і нації. – Львів, 1991. –С. 3–34.

  13. Шептицький А. Найбільша заповідь Станіславів–Львів: січень 17, 1901) /А. Шептицький // Митрополит Андрей Шептицький. Документи і матеріали 1899–1944. – Т.І. Пастирські послання 1899–1914 / Упор. О. Гайова та Р. Тереховський. – Львів: Артос, 2007. – 1014с.

  14. Шептицький А. Перше слово пастиря (Станіславів: серпень 1, 1899) / А. Шептицький // Митрополит Андрей Шептицький. Документи і матеріали 1899-1944. – Т.І. Пастирські послання 1899–1914 / Упор. О. Гайова та Р. Тереховський. – Львів: Артос, 2007. – 1024 с.

  15. Шептицький і «українська політика» Австро-Угорщини Урок української 2, 2002. – с. 61–62.

  16. Штрихи до портрета – Михайло Косів Вернімося до джерела 1996 львівський музей історії релігії «Логос» с. 47–53.

  17. Щоб воля неволю здолала – Газета центральних органів виконавчої влади України Урядовий кур’єр Вівторок 8 грудня 2009 228 (4134). – с. 9.

  18. FacebookTwitterGoogle Gmail

  19. http://incognita.day.kiev.ua/mitropolit-andrej-shepticzkij.html

  20. http://volianarodu.org.ua/uk/Biblioteka/Mytropolyt-Andrey-Sheptytskyy-YaK-BUDUVATY-RiDNU-ChATU

Зверніть увагу, свідоцтва знаходяться в Вашому особистому кабінеті в розділі «Досягнення»

Курс:«Розвиток цифрового інтелекту учителя: путівник по цифрових інструментах в ефективній організації і проведенні освітнього процесу»
Ілляхова Марина Володимирівна
36 годин
590 грн

Всеосвіта є суб’єктом підвищення кваліфікації.

Всі сертифікати за наші курси та вебінари можуть бути зараховані у підвищення кваліфікації.

Співпраця із закладами освіти.

Дізнатись більше про сертифікати.