Мініпідручник до вивчення теми "Роман О. Уайльда "Портрет Доріана Грея"

Опис документу:
Даний мініпідручник є доповненням до методичної розробки уроку й призначений як для учнів, так і для вчителя. Він може бути використаний на будь-якому етапі уроку і вивчення програмового матеріалу. Мініпідручник містить критичні статті, контрольні питання та завдання для роботи в групах (частина завдань має творчу, проблемну, дискусійну спрямованість); додатковий матеріал, що висвітлює факти біографії й погляди письменника, зразки узагальнюючих схем.

Відображення документу є орієнтовним і призначене для ознайомлення із змістом, та може відрізнятися від вигляду завантаженого документу. Щоб завантажити документ, прогорніть сторінку до кінця

Оберіть документ з архіву для перегляду:
Перегляд
матеріалу
Отримати код Поділитися

Анотація

Даний мініпідручник є доповненням до методичної розробки уроку й призначений як для учнів, так і для вчителя. Він може бути використаний на будь-якому етапі уроку і вивчення програмного матеріалу. Мініпідручник містить критичні статті, контрольні питання та завдання для роботи в групах (частина завдань має творчу, проблемну, дискусійну спрямованість); додатковий матеріал, що висвітлює факти біографії й погляди письменника, зразки узагальнюючих схем.

Завдяки використанню презентацій, ілюстративного матеріалу, мініпідручник значно розширює та унаочнює навчальну інформацію, сприяє «зануренню» в епоху й тло художнього твору. Задля динамічного зв’язку складових мініпідручника використовується система гіперпосилань (наприклад, мініпідручник – презентація – міні-хрестоматія). Застосування гіперпосилань звичайно не викликає труднощів в учнів, навіть не дуже обізнаних в комп’ютері, а натомість значно збагачує можливості уроку, оптимізує його темп, доповнює сприйняття інформації візуальними та слуховими образами.

До переваг посібника можна віднести забезпечення можливості кожному учню опановувати навчальний матеріал в індивідуальному темпі, насиченість додатковою інформацією, залучення тематично згрупованих фрагментів із твору в україномовному перекладі, використання досить ґрунтовної систему питань і завдань до тексту твору, що в цілому сприяє інтелектуальному, культурному, естетичному розвитку дитини.

Правила користування міні-підручником

      1. В мініпідручнику використовується система гіперпосилань. Задля того, щоб з’ясувати значення терміну або незнайомого слова, Вам потрібно навести курсор на це слово(воно виділене кольором та підкреслене) і натиснути на клавішу Ctrl. Відкриється файл, який містить досить докладну інформацію щодо потрібного Вам поняття.

      2. Для стислого пояснення значення слів в тексті є посилання, які позначаються індексом вгорі праворуч після слова (1, 2, 3…). При наведенні курсору на вказане слово з’являється позначка посилання, а згодом – і його текст (те ж саме посилання розміщено в нижній частині сторінки під рискою).

      3. При виконанні деяких завдань Вам потрібно переглянути презентацію. Задля цього наведіть курсор на виділене слово, натисніть клавішу Ctrl та ліву клавішу миші. Коли розкриється файл Power Point, наведіть курсор на позначку на панелі інструментів «Показ слайдів», натисніть ліву клавішу миші, далі курсор наводиться на позначку «З початку» або «З поточного слайду» та знову натисніть ліву клавішу. Зміна слайдів здійснюється за натисканням лівої клавіші миші, клавіші «пробіл» або автоматично

  1. Витоки естетизму О. Уайльда

Сучасник Уайльда, Жан Кокто, якось сказав про нього: “ Оскар Уайльд дорого заплатив за те, що був Оскаром Уайльдом. Але бути Оскаром Уайльдом – вершина розкоші ”. Відомо, що провідним принципом світогляду й художньої творчості письменника був естетизм. Витоки естетизму Уайльда потрібно шукати

По-перше, у його біографії, самому стилі життя. Народжений в інтелігентній родині (батько – відомий лікар, мати – письменниця), Уайльд змалку прагнув до вишуканого стилю в усьому. «Добре зав’язана краватка – перший у житті серйозний крок»,- один із численних його афоризмів, що завжди мали іронічний підтекст. «Апостол естетизму», «естет» - це начебто стало його професією, визначенням його громадського статусу. Та й одягався він відповідно: оксамитовий, золотистого кольору піджак, бриджі, чорні довгі панчохи; вільну сорочку з відкладним коміром пов’язував бантом, часто мав квітку у ріках, носив каштанові кучері до плечей – так не було прийнято у доброчинних англійців. Навколо його естетизму завжди панувала атмосфера якогось легкого скандалу. Одружився Уайльд із вродливою донькою дублінського адвоката – Констанцією Ллойд. Будиночок на Тайт-стріт, де мешкало подружжя, було обставлено з великим смаком. Улюбленим заняттям Уайльда було показувати своїм гостям дружину, щомісяця вбрану в інший костюм: грецький, середньовічний, старовенеціанський, голландський.

По-друге, поклоніння Красі не обмежувалося для письменника тільки прагненням оточити себе вишуканими речами, меблями, картинами, носити елегантний одяг, спілкуватися з вродливими людьми. Культ краси в Уайльда – це насамперед благоговійне ставлення до мистецтва. Ще у шкільні роки він добре вивчив класичні мови, захоплювався античністю. Саме блискуче знання античного світу відкрило юнакові двері до аристократичного Оксфорду, де читав лекції з мистецтва філософ Джон Рескін. Він натхненно розповідав про красу – й ту що, що існує в природі, й ту, що створена людськими руками. Джон Рескін мав великий вплив на Оскара, однак майбутній письменник пішов своїм шляхом. Якщо Рескін відстоював правду й етичну1 чистоту мистецтва, Уайльд натомість відривав етику від естетики2 і заперечував зв'язок мистецтва з мораллю: «Закони мистецтва не збігаються з законами моралі»; «Естетика вища за етику!». Ці твердження знайшли втілення у численних парадоксах3 письменника: «Митець не має етичних уподобань. Етичні уподобання митця приводять до непрощенної манірності стилю», «Розуміння фарб і барв важливіше для розвитку особистості, ніж поняття про зле й добре», «Всяке мистецтво аморальне» тощо.

По-третє, у Уайльда були попередники у літературі. Серед тих, хто першим и кинув виклик епосі, були поет Олджернон Суїнберн та його друг Данте Габріель Россеті. Ще рішучішим неприйняттям дійсності пронизані книги, статті, промови Джона Рескіна, Уїльяма Морріса – поета, декоратора, орнаменталіста, гравера. Вагомий вплив на творчість Уайльда мали Едгар По, Шарль Бодлер, Теофіль Готьє, Стефан Малларме, Жоріс Карл Гюїсманс. Цих митців об’єднувало:

  • неприйняття буржуазного прагматизму

  • зацікавленість особистістю людини, її духовним світом

  • уболівання за справжнє мистецтво і його творців

  • прагнення зберегти традиційні уявлення про гуманізм.

Саме до цієї плеяди приєднався у 80-х роках Оскар Уайльд. Ставши проповідником культу краси, «апостол естетизму» зробив для себе мистецтво єдиним «сонцем Всесвіту». Письменник вірив, що мистецтво, створюючи спільну духовну атмосферу для всіх народів, могло б зблизити людей настільки, що вони ніколи не воювали б одне проти одного.

В-четвертих, сучасна література не подобалася Уайльдові перш за все тому, що була надто наближена до дійсності й перетворювалася на копію реального життя. Творчість же, на його думку, - це мистецтво брехні (тобто вигадки). Занепад брехні Уайльд і вважав головною вадою творів своїх сучасників. Відкидаючи принципи натуралізму і реалізму в мистецтві, Уайльд протестує не стільки проти цих художніх напрямів, скільки проти монотонної, безбарвної, потворної, непоетичної, антиестетичної дійсності, яка не заслуговує на те, щоб бути відображеною митцем. При цьому Уайльд високо цінує реалізм таких великих майстрів, як Діккенс, Теккерей, Бальзак, Достоєвський, хоча і розумів їхню творчість по-своєму.

Підсумок: свою філософію мистецтва Уайльд виклав у книзі «Задуми», а також у передмові до роману «Портрет Доріана Грея». Він утверджує самоцінність і самодостатність мистецтва. Воно, на думку Уайльда, не виражає нічого, крім самого себе, існує самостійно і розвивається за своїми законами. Мистецтво не є породженням певної епохи чи її відтворення, бо воно – вище за життя. Ця думка – наріжний камінь естетики Уайльда. Вся естетика Оскара Уайльда являє собою низку парадоксальних суджень, але чи не найпарадоксальнішим є твердження про те, що не мистецтво наслідує життя, а навпаки: життя наслідує мистецтво.

Узагальнити думку можна у наступній схемі:

Схема 1

  1. Основні принципи естетичної теорії Уайльда:

  • Мистецтво не є засобом пізнання та перетворення дійсності, воно пізнає лише Красу, тобто саме себе. Життя і мистецтво абсолютно несумісні

  • Мистецтво шукає для себе зразки не в природі, а лише в самому собі. Навпаки, мистецтво є зразком для природи

  • Мистецтво не може бути засобом виправлення моралі, бо мораль і краса – знову-таки несумісні

  • Найвищим критерієм для витвору мистецтва є досконалість його форми, а не глибина розкриття проблем життя чи гострота моральної проблематики

Схема 2

  1. Такі колоритні особистості, як О. Уайльд і Б. Шоу, були несподіваними для

Англії ХІХ ст.. і водночас цілком природними. Це був останній період вікторіанської епохи; в усіх сферах особистого і суспільного життя деспотично панували похмурі і святенницькі звичаї. Не випадково перед деякими митцями поставало питання: а чи не краще відгородитися від дійсності, поринути у чарівні, захоплюючі фантазії, які б дали змогу хоча б тимчасово вирватися із задушливої атмосфери буття? Саме на такому ґрунті і зародився художній, або естетичний, рух, який в Англії ототожнювався з ім’ям і творчістю Оскара Уайльда. Естетизм і гедонізм4 Уайльда були різким і рішучим викликом пуританській поважності, обмеженості, лицемірству і прагматизму вікторіанства.

  1. Роман «Портрет Доріана Грея»

Найвідомішим твором Оскара Уайльда, який приніс йому всесвітню славу і

найповніше відбив його філософські та естетичні погляди, життєве кредо і принципи художньої творчості, став роман "Портрет Доріана Грея". Це єдиний опублікований роман письменника. Вперше його було надруковано у 1890 р. в журналі «Ліппінкоттс мансли мегезін», а пізніше видано окремою книгою у 1891 р. і доповнено особливою передмовою, яка стала маніфестом естетизму.

Публікація роману спричинила справжній скандал у суспільстві. Англійська критика одностайно визнала твір аморальним, деякі критики навіть вимагали книгу заборонити, а автора притягти до кримінальної відповідальності за зневагу до суспільної моралі. Проте звичайними читачами роман був сприйнятий із захопленням.

  • Критики вважають роман «Портрет Доріана Грея» пам’яткою

декадентської доби. Чи так це насправді? Насамперед згадаємо визначення декадентства.

Декадентство (від фр. decadence – занепад) – загальна назва кризових явищ в європейській літературі, мистецтві, культурі різних часів. Сам термін виник у Франції і вперше був застосований щодо художніх тенденцій другої половини ХІХ – поч.. ХХ ст.. Характерні риси декадансу:

  • неприйняття дійсності періоду «кінця століття» як чогось ницого, відразливого

  • розуміння мистецтва як творчості духу, самовияву вільного митця

  • відстоювання права митця на індивідуалізм, аморальність, естетство й естетизацію потворного, магію, єресь тощо

  • звільнення мистецтва від соціальних і моральних зобов’язань, сповідування теорії «мистецтва для мистецтва», увага до естетичної проблематики творів, підкреслення її самоцінності

  • прагнення дослідити й відтворити засобами художнього слова непізнаний «безмежний світ» підсвідомого, «таємні кутки» і глибини людського духу, джерела інтуїції, її природи

  • примат форми над змістом, зосередження уваги митця на винаходженні нових засобів художньої мови, зокрема в галузі риморитміки

  • Завдання для творчих груп за напрямками:

  • Етико-філософський сенс центрального конфлікту краси і моралі.

  • Втілення різних аспектів естетизму в образах Доріана Грея, лорда Генрі та Безіла.

  • Символічні значення портрета.

  • Уайльдівські парадокси

  • Ознайомтеся із запропонованими матеріалами у роздрукованому варіанті та у

вигляді презентації й електронної міні-хрестоматії. Обговоріть питання та сформулюйте відповідь.

  1. «Я – філософ». Етико-філософський сенс центрального конфлікту краси і

моралі. Проблема, яка ніколи не переставала хвилювати письменника – це взаємини життя і мистецтва. Із цією проблемою тісно пов'язана інша: мораль і мистецтво, роль етичного та естетичного у житті. Для Уайльда, як відомо, ці слова були майже антонімами. Протиставлення мистецтва і життя, мистецтва і моралі породжує ряд інших протиставлень, що ними переповнений роман. Усе яскраве, блискуче, прекрасне пов'язане з мистецтвом; усе сіре, буденне - із життям. Навіть свою наречену Доріан Грей кохає доти, поки бачить у ній літературну героїню: Джульєтту, Офелію, Розалінду, Беатріче, Корделію. Як тільки Сібіл Вейн по-справжньому закохалась і перестала жити уявним життям своїх героїнь на сцені, кохання Доріана минає. Коли трагічно пішла із життя Сібіл, Доріан не пролив жодної сльози, а своєму другові зізнався: "Якби я прочитав це у книжці, я ридав би! А от тепер, коли це сталося у житті, і сталося зі мною, воно виглядає занадто дивовижним, щоб проливати сльози".

Роман насичений детальними описами великосвітських віталень, будинку і кімнат Доріана Грея. Сам герой визнає: "Я кохався на красивих речах, до яких можна доторкнутись і взяти до рук. Старий грезет, зелена бронза, лаковані дрібнички, різьблення із слонової кості, вишукані інтер'єри, розкіш, пишнота - усе це дає чимало втіхи". Що ж до пейзажів у романі, то вони вражають своєю штучністю, відшліфованістю: "Небо тепер стало чисто опаловим, і на його тлі навколишні дахи виблискували, мов срібло". Тіні сріблясті, а небо сяє, наче чудова перлина. Штучну красу Уайльд плекав, від природної відвертався. З усіх витворів природи він любив лише квіти. Особливо часто на сторінках роману з'являються орхідеї та тюльпани: "Тюльпани на клумбах по той бік алеї поломеніли тремтливими огнистими язичками. Білий порох трепетною хмаркою духовитої пудри зависав у повітрі. Мов якісь величезні метелики, пурхали й колихались барвисті парасольки квітів". Квіти в нього оранжерейні, штучно викохані, начебто несправжні. Мистецтво для Уайльда вище за життя, а отже і за природу. Саме тому світ речей, тобто витворів рук людських, превалює в романі над світом природним.

2. «Я – уважний читач». Втілення різних аспектів естетизму в образах Доріана Грея, лорда Генрі та Безіла

"Портрет Доріана Грея" найповніше виражає естетизм Уайльда. Вчинки і висловлювання героїв роману підпорядковані тому, щоб якнайяскравіше висвітлити думки і погляди письменника. Чи не тому критики неодноразово наголошували: лорд Генрі Уоттон - двійник Уайльда. Справді, протягом усього роману цей герой висловлює найзаповітніші думки письменника. Перед читачем постає салонний апостол насолоди і розкоші, яким був сам автор. Образом Доріана Грея, людини з неабияким мистецьким темпераментом, Уайльд переконує у реальності закладеного в романі конфлікту - між мистецтвом і життям, мистецтвом і природою, мистецтвом і мораллю. Цей конфлікт настільки реальний, що, як ми вже знаємо, він справдився у житті Уайльда.

Водночас головні герої роману - Доріан, лорд Генрі, художник Безіл Голуорд - не є характерами зі всією складністю і багатогранністю реакцій на дійсність, тобто не є характерами реалістичними. Пишучи роман філософсько-символічний, Уайльд начебто встановлює теоретико-естетичну схему, в рамках якої і створює образи своїх героїв. У романі багато діалогів, майже на кожній сторінці ведуться бесіди, що розкривають життєву філософію кожного з героїв, а в сукупності - самого автора. Три головні персонажі виражають різне ставлення до життя.

«Прекрасний принц». Вродливий натурник художника Безіла Доріан Грей - головний герой роману Уайльда. На початку твору він - людина з чистими, щирими почуттями. Та ось художник малює свою кращу картину - портрет Доріана Грея, виконаний за допомогою нового  методу в мистецтві. Закоханий у свою зовнішність Доріан Грей ладен закласти душу дияволу, аби не старіти і залишатися вродливим юнаком. Чому ж так просто Доріан може розлучитися зі своєю душею? Певно тому, що герой іще не збагнув цінності душі. Бажання Доріана було почуте. І відбувається незвичайне, протиприродне, фантастичне: зображений на портреті Доріан Грей фізично старіє, його намальоване обличчя вкривається зморшками, його врода гине, а сам Доріан у житті залишається молодим і гарним. І герой ступив на верхній щабель сходів, що вели униз. Та врешті решт настає час, коли Доріан готовий знищити свій портрет, який є свідком його безчестя і підступності. Він кидається на своє зображення з ножем. Відчайдушний крик пролунав у великому будинку. Слуги, вбігши до кімнати господаря, побачили на стіні прекрасний портрет молодого Доріана Грея, а на підлозі з ножем у грудях лежав мертвий старий чоловік.

Згодившись на жахливий за своєю суттю дослід, Доріан Грей віддається гонитві за насолодами, не керуючись моральними принципами. Не тільки власні недоліки, пороки, негарні вчинки, а й злочини спотворюють душу Доріана. Гине Сібіл. Вбивство Безіла стало ще одним кроком на шляху до того невідворотного краху, який чекає на Доріана Грея. Але ні спосіб життя, ні ті зміни, що відбуваються з ним, ніяк не позначаються на зовнішності реального Грея. Він залишається юним і вродливим, а його портрет відображає сутність його розбещеної натури, старіння не лише тіла, а й душі.

Поняття "Прекрасне" і "Краса" підносяться Уайльдом на найвищу сходинку в ієрархії цінностей. Повчання лорда Генрі та їх практичне втілення - Доріан Грей - немовби відповідають цьому положенню. Доріан вродливий, і краса оправдовує усі негативні сторони його вдачі. Той, хто намагається зробити замах на Красу - сам стає жертвою (наприклад, брат Сібіл - Джеймс Вейн).

Доріан Грей для Безіла Голуорда - не просто натурник. Він - його ідеал, його божество. Художник щодня бачиться з ним і малює його портрети один за одним. Він уже не може жити без Доріана. Так починається процес міфологізації людини людиною. У образі Доріана Грея втілені риси кількох героїв античної міфології. Так, Доріан, залишаючись наодинці, залюбки грає роль Нарциса. У тексті читаємо про Доріана, що він "якось раз... поцілував - точніше, вдав, ніби цілує вуста, намальовані на тому портреті", "щоранку він довго простоював перед портретом, милуючись ним, інколи він відчував, що майже закоханий у нього". Нарцисизм героя - це вияв не тільки естетизму як світоглядної позиції героя, але й безсумнівна ознака роздвоєння його особистості, що стає дедалі помітнішою: "Він усе дужче закохувався у власну вроду і з дедалі гострішою цікавістю спостерігав розпад своєї душі". Серед особистих речей Доріана Грея - один із численних дарунків лорда Генрі: "овальне ручне дзеркало в рамі із слонової кістки, прикрашене купідонами". У нього герой полюбляє дивитися.

На "античну" красу Доріана постійно вказують інші персонажі роману. Для художника Безіла, наприклад, Грей є ідеальним втіленням вродливих Париса, Адоніса, Ганімеда5. Він не втомлюється малювати зі свого юного друга давньогрецьких богів і героїв. Але "міфічна" врода Доріана Грея приваблива тільки зовні. Вона протиставляється його внутрішньому світові. Повіривши промовам лорда Генрі, Доріан віддається чуттєвим насолодам і падає у безодню розпусти. Слова Уоттона так глибоко запали юнакові в душу, що скрізь, де б Доріан не ходив, йому здається, що у повітрі розлита якась солодка отрута.

Головним предметом світоглядних пошуків для героя тепер стає втілення в життя філософії "нового гедонізму": "Він мріяв створити нову філософію життя, яка матиме своє розумне обґрунтування, свої послідовні принципи, і найвищий сенс життя марився йому в одухотворенні відчуттів і емоцій". У долі Доріана Грея Уайльд розкрив трагедію реального протиріччя: задоволення, що стало самоціллю, породжує не радість, а муки. Доріан стає жертвою своєї максималістської пристрасті - любові до самого себе. Загальне забарвлення злочинів Доріана - абсолютна аморальність. Думаючи винятково про свою особу, він її і зруйнував. Доріан гине, коли здіймає руку на Прекрасне, яке вічне. Знову відбувається фантастичне перевтілення, і все стає на свої місця: портрет сяє красою, а на Доріановому обличчі проступають усі скоєні ним злочини. Сам вигляд мертвого Доріана Грея антиестетичний. Уайльд, усупереч своїй програмі, зобразив не лише душевну кризу свого героя, але й привів його до кари.

«Демон-спокусник» або «Принц Парадокс». Лорд

Генрі - втілення філософії насолоди. Це витончений естет, що кохається в красі й відмежовується від потворного, бридкого в житті. Це прагнення не помічати нічого, крім краси, робить його не просто байдужим до всього іншого, а й цинічним. У лорда Генрі холодна душа людини, яка не має ідеалів. Пробуджуючи в Доріанові бажання насолоджуватися життям за будь-яку ціну, він зовсім не замислюється над можливими наслідками такої поведінки як для самого юнака, так і для інших людей.

Егоїзм лорда Генрі - це егоїзм естета, який хоч і має уявлення про реальне життя,  але  не  зважає  на нього.  Навіть самогубство Сібіл лорд  Генрі в  першу чергу оцінює не з етичного, а щ естетичного погляду. Саме такою трагедією, що цілком вдовольнила смаки обох естетів, стала смерть юної актриси. Здібний учень лорда Генрі, Доріан тільки спочатку вражений тим, що сталося. Пройде зовсім небагато часу, і він буде відчувати те ж, що і його наставник: "А все ж те, що сталося, не вразило мене так, як би мало вразити... У ньому - вся моторошна краса грецької трагедії, трагедії, в якій я був один з головних героїв, але яка не поранила моєї душі".

Доріан Грей і лорд Генрі замінили моральні почуття милуванням красою. Обидва герої не хочуть визнати, що у реальному світі кожному вчинку обов'язково притаманне своє етичне значення. Провина за смерть Сібіл залишається провиною, вбивство художника Безіла Голуорда - вбивством. При цьому сам лорд Генрі не робить нічого аморального, його цинізм - це тільки слова, тільки поза. Але ця поза - його сутність. Бо найдужче його дратує природність. Можна сказати, що він виступає теоретиком, проповідником тієї філософії, якою керується у реальному житті Доріан Грей.

Лорд Генрі Уоттон розгортає перед головним героєм цілу програму філософії гедонізму. Він старший за Доріана Грея на десять років. Проповідуючи свободу інстинктів, Уоттон стверджує вседозволеність. Лорд Генрі володар екзотичного, практично невидимого саду. У спеціальному сховищі у нього зберігається гербарій у скляночках, на поличках, з інвентарними номерами, а на дверях до сховища висить табличка: "Не наближатися! Не нюхати! Не доторкатися!». Він полюбляє обідати з друзями в приватному кабінеті ресторану "Брістоль", попиваючи там вермут, гірку настоянку із помаранчів, шампанське, дорогі французькі коньяки, каву. Він ходить у гості, прогулюється у найбільшому лондонському парку - Гайд-парку.

Уоттон одружений. Шлюб він розглядає як нонсенс, бо вважає, що на світі існують привабливіші форми спілкування між чоловіком і жінкою. З дружиною він підтримує дипломатичні стосунки: кожен живе своїм окремим життям, але обоє дотримуються зовнішніх ознак благопристойності. Зрештою лорд Генрі розлучається зі своєю дружиною Вікторією, бо не зміг зробити її щасливою і бути щасливим біля неї.

Головну увагу Уайльд приділяє не поведінці лорда Генрі, а тонкій грі його розуму. Уоттон має яскравий інтелект. Він наділений здатністю миттєво реагувати на будь-що і передавати свої враження стисло й образно. У його парадоксах втілено заповітні думки самого письменника. Ось деякі з блискучих афоризмів лорда Генрі: "Справжня таїна життя - це видиме, а не невидиме", "Щаслива людина - обов'язково добра, але добра - не обов'язково щаслива", "Я люблю сцену - вона куди реальніша за життя", "Єдиний спосіб позбутися спокуси - піддатись їй"... У свою інтелектуальну гру лорд Генрі, "Принц Парадокс", утягує Доріана, вражаючи уяву юнака незвичними промовами. Але насправді його словесна гра - це роль, яку він віртуозно розігрує.

Лорд Генрі, вперше зустрівшись з Доріаном, зрозумів, що тому треба насправді. І він спокушає вродливого юнака небезпечними теоріями. На Уоттоні лежить велика відповідальність за деякі вчинки Доріана. Але вважати лорда Генрі повністю відповідальним за вчинки юнака не можна. Адже йому належать і інші слова, які наштовхують на думку про необхідність порятунку душі: "А між іншим, Доріане, ...яка користь людині від того, що вона отримає весь світ... якщо вона губить власну душу".

Митець. Художник Безіл Голуорд - втілення ідеї служіння мистецтву. Він творить красу, і для нього немає нічого вищого за малярство. Він має гаряче, чуйне, добре серце і вкладає його у кожний свій твір. Портрет Доріана Грея став його кращим творінням. Саме тому Безіл Голуорд спочатку не хоче виставляти його, бо це означає відкрити свою душу, її глибинні порухи кожному, хто прийде подивитися нову роботу. Безіл захоплюється власним шедевром настільки, що вже не відділяє портрета від живої людини, з якої його написано. Він обожнює Доріана, стає йому другом, відчуває, що почав набагато краще малювати з того часу, як познайомився з цим юнаком. На відміну від Генрі й Доріана, для Голуорда етичне й естетичне невіддільні, як краса та доброта. Збираючись виїхати з Лондона на тривалий час, Голуорд приходить до Грея, щоб утримати його від бажання піддаватися спокусам, застерегти від такого способу життя, який потребує насолод різного роду за будь-яку ціну. Голуорд не хоче вірити тим непевним чуткам, що ходять навколо імені Доріана, але вважає своїм обов'язком попередити друга. Звичайно ж, він не міг передбачити, як трагічно завершиться візит до того, хто надихнув його на найкраще полотно. Та кінець Безіла неминучий. Він спалює себе на вівтарі служіння мистецтву. Це людина з гранично розвиненим естетичним почуттям. І саме в цьому причина його трагедії. Художник страждає від того, що відчуває страшенний розрив між ідеальним змістом, який він вклав у своє творіння, і життям, яке розбиває його мрії, не дає йому змоги бути щасливим. Трагічна загибель Безіла, як і самогубство Сібіл, яскравіше висвітлюють трагедію самого Доріана, який, бажаючи наповнити своє існування постійним відчуттям прекрасного, домігся зовсім протилежного, зробив своє життя потворним. Здійснивши свій етичний вибір, він абсолютно відмовляється від відповідальності за реальне життя: «Вічна молодість, безмежні пристрасті, насолоди

На сторінках роману Уайльд послідовно проводить думку про митця як представника "високого мистецтва брехні". Ця лінія в романі пов'язана з особою художника Безіла. Створюючи портрет Доріана Грея, Голуорд відходить від позицій моральності і стає на позиції "чистого мистецтва". Саме тому йому і вдається створити шедевр живопису. У Доріанові художник побачив свій ідеальний художній образ. Він дізнався, як поєднуються гармонія душі й гармонія тіла. Зустріч з Греєм дала йому змогу наблизитися до досконалості: "Художник дивився на прегарну юнакову постать, що її він так майстерно відобразив на полотні, і обличчя йому опромінив задоволений усміх. Раптом він схопився і, заплющивши очі, притис пальці до повік, наче силкуючись утримати в пам'яті якийсь чудовий сон і боячись пробудитися".

Безіл - митець, і своє завдання як художника він вбачає у тому, щоб створювати шедеври мистецтва, які повинні бути реальними, правдивими і жити самостійним життям. Доріан Грей відчуває свій глибокий зв'язок із Голуордом. Проте віддає перевагу спілкуванню з лордом Генрі. Дорін знає, що митець - це людина, яка дотримується моральних принципів.

Художник, котрий обожнює свого вродливого друга, не може повірити у плітки, які ходять про нього у світському товаристві. Одного разу він приходить до Доріана у гості й стає учасником жахливої зустрічі зі створеною ним картиною. "Боже милостивий, адже перед ним портрет Доріана Грея! Лице, хоч як жахливо знівечене, все ще зберігало частинку його чудесної вроди. Поріділі кучері ще трохи яскріли золотом, і ясною барвою ще горіли сластолюбні уста. В припухлих очах помітні були рештки їх вабливої блакиті, і не зовсім ще зникли благородні обриси виточених ніздрів та стрункої шиї. Так, це сам Доріан. Але хто ж намалював його такого? Художник мовби впізнав свою руку, та й рама була та сама, зроблена за його ескізом. Здогад - моторошно неймовірний, а все ж Голуорда пронизав жах. Схопивши запалену свічку, він підніс її до портрета. У лівому кутку видніли довгі літери - його ім'я, виведене циноброю". Художник Безіл бачить наслідки своєї натхненної праці. Правда життя (остання зустріч з Доріаном) вбиває його і як митця, і як людину.

3. «Я – вправний літературний критик». Символіка роману.

Символіка роману дуже складна. З одного боку, відтворюючи істину на портреті, а не на обличчі живої людини, письменник ілюструє свій принцип, згідно з яким мистецтво реальніше за життя і життя наслідує мистецтво, а не навпаки. З другого боку, Уайльд показує, що жахливі зміни на портреті відбуваються тому, що герой знехтував моральні норми. Перші зміни на портреті з'являються тоді, коли Доріан посварився із Сібіл, що призвело до її самогубства: "Інакшим став вираз, щось жорстоке з'явилося в обрисах вуст". Подальші зміни такі значні та страшні, що Грей більше не може бачити свій портрет, який стає його суворим суддею. Доріан намагається позбавитися портрета, але знищує не своє зображення, а себе самого.

В центрі роману чотири рівноправні образи: Доріан Грей, художник Безіл Голуорд, великосвітський скептик і цинік лорд Генрі і портрет Доріана Грея. Вже сама система образів примушує зрозуміти, яке велике значення мало для Уайльда мистецтво. Сам автор, визначаючи головних персонажів, говорив, що справжня мораль цього твору полягає в тому, що всяке надужиття, так само, як і самозреченість, тягне за собою покару. Художник Безіл Голуорд, надмірно обожнюючи фізичну вроду, як це робить більшість художників, вмирає від руки того, в чиїй душі він породив страхітливу й безтямну марнославність. Доріан Грей, яки проводить життя в самих тільки чуттєвих насолодах, пробує вбити сумління і в цю мить убиває самого себе. Лорд Генрі Уотон намагається бути тільки спостерігачем у житті й під кінець виявляє, що ті, хто уникає битви, ще глибше зранені, аніж ті, хто бере в ній участь.

Авторську позицію виявляє сюжет твору. Дія роману починається з того, що лорд Генрі, естет, приходить в майстерню Безіла Голуорда, де художник працює над портретом юного красеня. Цей юнак вразив художника, його чарівна врода примусила Безіла переглянути свої погляди на мистецтво. Незабаром з'являється і сам натурник Доріан Грей. Він із захопленням слухає цинічні розмови лорда Генрі, погляди якого так не схожі на традиційні, який по суті викладає певні положення естетизму. Лорд Генрі у захваті від мистецтва, а до дійсності ставиться досить скептично. Роботу над портретом закінчено, він вражає всіх своєю досконалістю. Із захопленням дивиться на нього Доріан Грей і говорить: «Якби портрет змінювався, а я міг залишатися таким, як я є, я б віддав за це душу». Розчулений художник дарує портрет натурнику. Лорда ж Генрі також вражає краса юнака, але він хоче опанувати і його душу, тобто надати фізичній красі певного внутрішнього змісту. Зміст цей добре відомий Безілу: відсутність моральних законів, насолода життям як життєва позиція. Лорд Генрі пропонує Доріану взяти участь у розвагах разом із ним. Художник намагається застерегти юнака, але марно, Доріан вдається до світського життя. Він закоханий у молоду актрису Сібіл Вейн, яка натхненно грає ролі у видатних п'єсах, але в бідному театрі. Доріан і Сібіл вирішують побратися. Юнак запрошує на виставу з участю нареченої своїх друзів. Дівчина у захваті від свого реального почуття, і їй здається, що грати кохання на сцені марно, бо у реальному житті почуття прекрасніші, ніж їхнє відтворення у мистецтві. Роль Джульєтти у виставі, яку прийшли дивитися Голуорд і лорд Генрі, вона провалює. Художник співчуває юнакові, лорд цинічно шуткує. Доріан кидає в обличчя своїй нареченій: «Ви вбили моє кохання!» Йому здавалось, що мистецтво й реальність мають нерозривний зв'язок. Всю ніч він блукає Лондоном і на ранок вирішує примиритися з нареченою, але довідується, що його слова призвели до самогубства Сібіл. Доріан дивиться на свій портрет і з жахом помічає, що на змальованому обличчі з'явилася перша різка зморшка.

Далі Уайльд в одній главі розповідає про 20 років з життя героя. Це історія закоханості в свою красу і занепаду душі. Доріан давно вже сховав портрет, бо з часом прекрасне лице перетворилося на потворне обличчя сластолюбного старця. Доріан звинувачує художника в тому, що сталося з його душею, і в припадку ярості вбиває Безіла Голуорда, а свого приятеля, шантажуючи страшною таємницею, примушує розчинити тіло художника в азотній кислоті. На портреті відбивається і цей страшний злочин. Доріан Грей заздрить всім, навіть Алану, який знайшов в собі сили покінчити життя самогубством, навіть лорду Генрі, циніку, який потопає у пороках, але вважає, що будь-який злочин — вульгарність. Доріан кидається на портрет, прагнучи знищити його. Слуги знаходять тіло потворного старця, одягненого в одежу Доріана, поруч з портретом, на якому зображений прекрасний юнак.

Уайльд відстоює вищу, надреальну силу мистецтва. Мистецтво відтворює красу, зберігає її, воно не підвладне ні часу, ні моральним законам. Але моральним законам не підвладне тільки мистецтво, а не люди. Через зневагу до моральних законів гине Доріан Грей. Безіл гине через самозречення, його фізична смерть — лише відбиття смерті митця, коли він надав перевагу одному ідеалу — живій красі людини на ім'я Доріан Грей.

З головних героїв роману наприкінці залишаться жити тільки двоє — портрет і лорд Генрі. Здається, що життєва позиція естета-спостерігача, здатність утриматися на хиткій рівновазі моралі й насолоди життям — єдиний можливий вихід для людини. Проте, за Уайльдом, цей вихід — безплідний. І лорд Генрі платить свою данину життю за таку позицію: втома і байдужість, відсутність врешті-решт і творчих злетів духу, і захоплення чуттєвих насолод, а відтак — неспроможність ні самому створити красу, ні стати її джерелом.

У передмові до роману Уайльд написав: «Немає книг моральних або неморальних. Є книги добре написані або погано написані. Ото й усе». Він відстоював право мистецтва відображати все і створювати досконале недосконалими засобами. Герой його твору власним життям відстоював позаморальність краси, але у фіналі роману він покараний за це. Уайльд грає словом, подає протилежні судження, їхні зіткнення, але ніколи в межах художнього цілого потворне й неморальне не перемагає. Після виходу роману друком навколо нього розпочалася ціла дискусія. Особливо нападали критики на Доріана Грея, звинувачуючи в аморальності і героя, і автора твору. Уайльд не втримався і теж вдався до полеміки, стверджуючи, що кожна людина бачить свої власні гріхи в Доріанових. «Які в Доріана гріхи — ніхто не знає. Той, хто знаходить їх,— приносить їх з собою»,— казав він. У такий спосіб Уайльд звернув увагу на головний конфлікт роману та на можливості його вирішення. Центральний конфлікт роману — конфлікт краси і моралі. Доріан Грей стає уособленням цього конфлікту, решта персонажів роману покликані виявити на конфлікт різні точки зору.

Особливу роль у вирішенні конфлікту відіграє портрет Доріана Грея, рівноправний, якщо не головний персонаж роману. З портретом пов'язані всі сюжетні лінії. Ще до появи самого Доріана на сторінках роману з'являється цей портрет. І читач дізнається, що у цьому витворі мистецтва мають втілитися нові принципи художника Безіла, його сприйняття краси. Лорд Генрі радить Безілу скоріше віддати портрет на виставку, тобто показати, відкрити красу людям. Але Безіл відмовляється і робить крок до своєї загибелі і як художника, і як людини. Безіл пояснює, що не хоче виставляти портрет, бо «надто багато вклав у нього самого себе». Лорд Генрі спочатку не розуміє Безіла, навіть кепкує, адже Безіл зовні нічим не схожий на портрет. Але в Уайльда тут йдеться не про зовнішню сторону мистецтва, форму, а про її внутрішній зміст. Портрет Доріана вийшов такий чудовий, бо митець його одухотворив, наділив його своєю власною душею. І саме свій одухотворений витвір не хоче віддати людям. Через деякий час художник загине від руки Доріана, людини, яка знехтує моральні закони, яка зробить своїм кумиром тільки чуттєві насолоди, а не духовність. Можливо, своїм вчинком, своєю відмовою зробити портрет, тобто одухотворену красу, надбанням людей Безіл і спричинив свою смерть.

      1. «Я – поціновувач парадоксів». Уайльдівські парадокси.

В передмові до роману Уайльд у парадоксальній формі виклав основні принципи естетизму. За його переконанням естетизм є систематизацією обов’язкових правил, які мають бути ключем до інтерпретації твору. Автор не завжди послідовно втілює зазначені правила в художньому тексті, вони можуть вступати у діалог із самим автором, то підтверджуючись, то заперечуючись. Специфіка побудови та принцип зв’язку афоризмів із художнім твором полягають у тому, що вони виконують самостійну функцію і не пов’язані з художнім текстом фабулою. Передмова такого типу своєрідна, а її висловлювання досить виразні, стислі, містять закінчену думку, парадоксальні.

Поняття Краси та Прекрасного Оскар Уайльд підносив на вершину не лише своєї творчості, а й творчості митця загалом. Тому цілком зрозуміло, чому передмова починається правилом, яке розкриває сутність творчої діяльності.

  • «Митець – творець прекрасного». У цьому вислові відбито авторські

погляди на митця і мистецтво, їхнє призначення в культурі та суспільстві. З перших сторінок роману і Безіл Голуорд із задоволеною посмішкою, і лорд Генрі Воттон, визнаючи, що це найкраща робота художника, шедевр сучасного живопису, і пізніше Доріан Грей, спалахнувши від задоволення, однаково захоплюються довершеністю портрета надзвичайно красивого юнака.

Письменник переконаний: ніщо не в змозі змінювати прекрасне, воно залишається таким назавжди. Можливо, тому твір так насичено незрівнянними старовинними речами, які й досі викликають захоплення, інтерес. Образи-персонажі (особливо лорд Генрі, Доріан, епізодичні герої – представники вищого світу) втілюють в собі також естетику дендізму, що виражається не лише у вбранні та манерах. Вони індивідуалісти і певною мірою скептики, переймаються проблемою вираження власної індивідуальності, а їхня мова сповнена високих витончених фраз, епітетів та іронії.

Зокрема Доріан не лише колекціонує рідкісні тканини, вишивки і гобелени, а у милуванні ними прагне знайти порятунок від страху. І знаходить. Чи не підтвердженням невмирущості Прекрасного є фінал роману, коли перед очима всіх мешканців будинку Доріана Грея знову постає неперевершений портрет молодого господаря?

  • «Розкрити себе і втаїти митця – цього прагне мистецтво». Можна

погодитися з тим, що Уайльду вдалося втілити це правило на сторінках роману. Розповідь ведеться від третьої особи, протягом розповіді він практично об’єктивний. Отже, ця теза у творі розкривається послідовно. Можливо, саме тому усвідомлена потреба звернутися до авторської передмови, до його власних уявлень про Красу і Прекрасне виникає після прочитання та осмислення ідейно-естетичного змісту твору.

Можна розкрити ще один спосіб втілення цього правила на сторінках роману. Художник Безіл зізнається спочатку лорду Генрі, потім Доріану в тому, що занадто багато вклав себе особисто у портрет, що насправді цей портрет, написаний з любов’ю, є портретом самого митця. Можливо, тому художник не прагне виставити напоказ свою душу, свій внутрішній світ?

  • «Ті, які в прекрасному вбачають бридке, - люди зіпсуті, однак, вони не

стали через те привабливі. Це вада». Цим афоризмом автор проголошує ідеї «чистого мистецтва». Але які думки традиційно вкладалися у розуміння довершеного мистецтва і чи завжди воно виконує лише естетичну функцію, слугує насолоді? Чи не пробуджує воно ще й інші почуття? «Але справжні обранці ті, для кого прекрасне означає лише одне: Красу». На думку прибічників естетизму, твори мистецтва мають цінуватися насамперед їх формальною досконалістю. Розчинення цих ідей у новому гедонізмі представлено у висловлюваннях лорда Генрі. Як приклад – гімн красі з другої глави, де проголошується «верховна» влада того, хто наділений Красою. Але Уайльд не завжди довіряє герою проголошувати авторські думки. Скажімо, доля Доріана Грея, який вільно віддавався почуттям, вільно висловлював свої враження, здійснював кожну мрію, переконує, що ідея «вседозволеності» проходить певну перевірку і не витримує її. Життя багатьох з тих, які прагнули уподібнитися головному герою і потрапили під його вплив, зовсім не схожі на «спалахи радості». Автор повідомляє про них, не вдаючись в подробиці, але одного – Адріана Сінглтона – читач зустрічає «на днині життя», до того ж він не може обійтися без опіуму. Інший – Алан Кемпбел – відомий хімік, біолог, неперевершений музикант, хоча й знайшов своє місце у світі після того як порвав із Доріаном, завершує життя самогубством.

  • «Немає книжок моральних чи неморальних. Є книжки добре написані чи

погано написані. Ото й усе». Відповідаючи на рецензії критиків, письменник підкреслював, що сфера мистецтва і сфера моралі – абсолютно різні й відділені одна від одної. В естетиці нового літературного явища його теоретиком і практиком Уолтером Пейтером заперечувалося моральне начало. Художні твори не мають бути засобом виховання людини, вони покликані демонструвати любов до мистецтва заради самого мистецтва, оскільки останнє стоїть вище від життя. Така думка мотивувалася тим, що принципи моралі змінюються з плином часу, а справжнє мистецтво залишається вічним.

Але чи послідовно автором втілено в романі думки про імморальність мистецтва? Основне почуття, яке виникає у Доріана щодо старіючого портрета – жаль. Але чарівний юнак переживає страх від того, що скоїв, зазнає докорів сумління. Він не може погодитися з тим, що у його житті не було нічого, крім самозакоханості, цікавості, лицемірства. Можливо, тому наприкінці життя від доходить до межі у спостереженні за руйнуванням власної душі.

А як розцінити слова автора про те, що Доріана було отруєно тією книжкою, яку надіслав лорд Генрі? До того ж таки моральну сферу відбито у творі. Виступи англійських естетів проти суспільних устоїв, ідеології вікторіанства вкладено Уайльдом в уста лорда Генрі, коли той у парадоксальній формі висловлюється про своїх сучасників, життєві правила, політику, шлюб, жіноцтво, повсякдення, культуру. Тому стає зрозуміло, через що у подібному середовищі могла сформуватися така особистість як Принц Парадокс, Доріан Грей та деякі епізодичні персонажі.

  • Митець не має етичних уподобань. Етичні уподобання митця

призводять до непрощенної манірності стилю. Чи можна погодитися із цим афоризмом? Чи має художник Безіл Голворд якісь етичні уподобання і чи намагається він моралізувати? Так. Він малює портрет чарівного, благородного юнака, не зіпсованого, на його думку, життям, тому і просить лорда Генрі не розбещувати Доріана облудними теоріями. Безіл навіть намагається моралізувати, але його спроби не впливають на людей, іноді вони навіть починають дратуватися. Тому можна говорити, що така ідея естетизму витримана у романі.

  • Думка і мова для митця — знаряддя мистецтва. Цікаві, парадоксальні,

іноді вражаючі цинічним змістом висловлювання обов’язково захоплюють читача своїм словесним втіленням. Сучасники вважають Уайльда неперевершеним майстром розмови, і саме такими майстрами є образа-персонажі його роману. Можливо, тому багато його фраз загальновідомі. Оскільки вищим родом мистецтва є музика, то будь-який твір має прагнути до чистої музикальності. А відповідно і мова виявляється схожою на досконалу музику, яка чарує слухачів та читачів. Особливої чарівності додають епітети, порівняння. метафори, що використовуються в розмовах і на високі, і на низькі теми. символічні образи, якими насичено і сам роман, і книгу, що отруїла Доріана, і новітні тенденції у мові художнього твору особливо помітні в розгорнених описах міста. пейзажу, а імпресіоністична техніка допомагає точніше передати внутрішній стан героїв.

  • «Моральне, життя людини — для митця лише частина об'єкта. А

моральність мистецтва полягає в досконалому використанні недосконалих засобів. Розбещеність і чеснота для митця — матеріал мистецтва». І майстерність художника – у показі магії мистецтва, навіть у зображенні як життєвих вад, так і достоїнств, у доведенні чарівності відвертих картин. Своєрідність естетизму полягає у тому, що він, змальовуючи вади, зображуючи інтелектуально-чуттєву сферу, демонічні спокуси, не стає гріховним. Поняття краси поза межами моральності – це категорія імморальна. Тому в сфері мистецтва не існує дозволенного і недозволенного, предмет і об’єкт змалювання має визначати геній, керуючись естетичними законами. Але одразу пригадуються слова лорда Генрі про те, що злочин і вульгарність – це одне й те саме. То чи можуть вони співіснувати в межах одного художнього образу?

  • З погляду форми за взірець усіх мистецтв править мистецтво музuки.

З погляду почуття — вмілість актора. Показовою у цьому розумінні є еволюція образу Сібіл Вейн. Прекрасна акторка майстерно фантазувала на сцені, уявляючи себе різними героїнями. Вона була істинним втіленням «дивної краси», мала довершені форми, її рухи зачаровували, а голос лунав як мелодія то флейти чи гобоя, то скрипок. Доріан після першої зустрічі точно зрозумів, що до актриси в жодному разі не може дорівнятися звичайна жінка. Але відчувши силу справжнього кохання, розкривши мистецтво брехні, Сібіл грає вже абсолютно по-іншому, нещиро, відсторонено, без почуттів. Це визнав навіть толерантний Безіл. Такі зміни сталися тому, що, як говорить сама акторка, вона після зустрічі з Прекрасним Принцом відкрила для себе справжнє життя, яке вище за мистецтво, усвідомила хибність того, що втілювала на сцені. І з того моменту загинула як актриса і вже більше ніколи не викликала у Доріана інтересу, лише жалість.

  • У будь-якому мистецтві є і прямозначність, і символ. Аналіз роману

переконує, що однією із головних є тема душі, яку символічно відображено у портреті Доріана Грея, точніше у тому, що відбувається з нею протягом життя. І сам герой, замислюючись над можливими хімічними процесами та аналізуючи зв’язки між реальним та магічним світом, з великою цікавістю спостерігає, як змінюється душа. Тому він перебуває одночасно у двох прошарках реальності – поверхневому – об’єктивній реальності, в якій живе образ-персонаж, та глибинному, прихованому, психологічному, який прагне дослідити і зрозуміти.

Таким чином, спостерігається романтична тенденція до двоїстості, яка спонукає замислитися, чи є Доріан цілісною особистістю. На ці моменти звертає увагу лорд Генрі у розмові із Безілом, і сам герой називає портрет своїм «щоденником». Тому цілком зрозумілий зміст таких афоризмів:

  • Ті, що силкуються сягнути поза прямозначність, ризикують. Ті, що

силкуються розкрити символ, ризикують також. Доріан Грей, піддавшись облудним промовам лорда Генрі, намагається повною мірою випробувати все. що дарує життя, пережити різні почуття, відчути силу пристрастей, повністю виявити свою сутність, самовиразитися. І магічне дзеркало – портрет, що є довершеним твором мистецтва, на сторінках роману перетворюється на очевидне відображення стану душі того, хто в нього дивиться. Доріан Грей намагався проаналізувати, як пережите впливає на нього, прагнув зазирнути у глибини власних переживань, вад. І це призвело його до загибелі. Тож чи варто так ризикувати?

  • Глядача, а не життя — ось що, власне, відображує мистецтво. У романі

портрет відтворює душу Доріана Грея. І можливість спостерігати за її розпадом має дише один Доріан: полотно сховано у класній кімнаті, куди ніхто на заходив уже багато років. Коли після смерті героя челядь побачила портрет, то на ньому було зображено господаря у всій красі, молодим. Отже, справді, мистецтво віддзеркалює лише того, хто в нього дивиться, глядача.

Роман «Портрет Доріана Грея» від першої ж появи викликав і досі викликає безліч інтерпретацій. Сам автор у листі до редактора журналу «Скотс обсервер», відповідаючи на критику роману в періодичних виданнях, заявив: «Кожна людина бачить свої гріхи в Доріані Греї. Якими ж є гріхи Доріана Грея – невідомо нікому. хто їх знайде, той і носить їх в собі». Але виявляється, що передчуття недоброго в особі головного героя затаїлося в душах багатьох епізодичних персонажів твору. То чи справді кожен, хто стикається з Доріаном, подібно до лорда Генрі, розкриває лише себе самого?

Висновок. Уайльд — справжній майстер парадоксів. Весь сюжет роману — низка суцільних парадоксів, і не тільки мовних. Саме Доріан, який міг бачити одухотворену красу щодня, коли заманеться, адже Безіл подарував портрет йому, стає найбільш аморальним у романі. Дійсно, «жодне мистецтво не має ніякої користі», як і попереджав у передмові Уайльд. Портрет відбиває моральний розклад героя. Якби на портреті не відбивалися ці зміни, напевне, Доріана не мучила б совість. Аморальність Доріана руйнує красу, і це відображає портрет. Тобто тільки у мистецтві людина може бачити і власну красу, і власну потворність.

І ще висновок з цього спостереження — справжня краса завжди одухотворена, аморальність — завжди потворна. І як би аморальність не приховувалася за красою, її розпізнають, вона виявить себе і в житті, і в мистецтві. І, згідно з принципом парадоксу, навпаки: у мистецтві справжня одухотвореність завжди знайде відповідну форму виявлення. Так можна трактувати фінал роману, коли Доріан отримав нарешті те, що йому належало по праву — свою потворність, а портрет повернув собі свою красу, аби донести її до людей. Мистецтво — дзеркало, і віддзеркалює того, хто у нього дивиться. Для розуміння роману «Портрет Доріана Грея» важливу роль відіграє читацьке виявлення головного конфлікту — моральності краси. Система образів роману дає можливість по-різному трактувати цей конфлікт, його розвиток, навіть його зміст, але несумнівним залишається одне — проблема співвідношення краси й моральності надзвичайно хвилювала письменника.

Висновок. Отже, естет Оскар Уайльд, проголошуючи незалежність мистецтва від моралі, водночас стверджує своїм твором: не можна безкарно порушувати норми людського життя. Втрата моральних устоїв веде людину до загибелі. У цьому - гуманістичний смисл роману.

Підсумки вивчення роману "Портрет Доріана Грея"

  • Фантастичні пригоди з Доріаном Греєм - це один з романтичних засобів-

метаморфоз. Історія пригод і перевтілень Доріана Грея, попри використання традиційних фантастичних засобів, відтворена з такою конкретикою, що її не можна назвати повчальною романтичною притчею. Мабуть, у жодному творі англійських письменників не переплелося стільки різнорідних традицій.

  • Оскар Уайльд проголошував себе прихильником "чистого мистецтва" і говорив

про те, що мистецтво не повинно бути залежним від будь-якої моралі. Але не можна сказати, що "Портрет Доріана Грея" - це аморальний твір, бо аморальність і злочинність головного героя засуджуються автором.

  • Уайльд, стверджуючи, що мистецтво важливіше за життя, показує, як щире

почуття іноді негативно вливає на мистецтво (закохана Сібіл Вейн не може надалі "вигадливо" грати на сцені). У романі зображуються приховані людські страждання, сумління серця красеня Доріана. Отже, краса може страждати і переживати?

  • Герої шукають для себе нових ідеалів, протиставлених реальній дійсності. Доріан

Грей знаходить свій ідеал у насолоді, Безіл - у творенні прекрасного, лорд Генрі - у вільному самовиявленні, Сібіл Вейн - у коханні.

  • Не маючий справжнього обличчя Доріан, котрий слухняно втілив у своє життя

гедоністичну теорію лорда Генрі, стає у фіналі роману жалюгідним розпусником зі спустошеною душею, егоїстом, убивцею. Рок у романі "Портрет Доріана Грея" постає як відплата, що невпинно наздоганяє героя, який, прагнучи зазнавати насолоди від кожної миті буття, повністю підпорядкував себе цій філософії гедонізму. Не можна безкарно порушувати норми людського життя. Втрата моральних норм веде людину до загибелі. Людина без совісті і без душі не може існувати.

  • Уайльд дійшов висновку: гедонізм й імморалізм - безперспективні. Смерть

Доріана - підтвердження цього. Письменник, всупереч своїм замислам, показує, до яких наслідків призводить егоїстичне, аморальне служіння антисуспільним спокусам. Важко було завдати філософії гедонізму сильнішого удару, ніж той, який був нанесений їй у романі власною рукою письменника.

Завдання для творчих груп

Завдання для групи «Я – філософ»

  • Визначте головну проблему роману «Портрет Доріана Грея». Із якими іншими проблемами твору вона пов’язана? Спробуйте узагальнити висновок у схемі.

  • Чим можна пояснити насиченість твору описами старовинних речей, інтер’єрів, витворів мистецтва?

  • Перегляньте слайди презентації «Світ вишуканої краси». Які положення естетизму вони ілюструють?

  • В чому полягає особливість у зображенні Уайльдом пейзажів? Які положення естетизму вона ілюструє? На підтвердження своєї думки знайдіть у тексті описи природи та прокоментуйте їх.

Завдання 1.

  1. Згадайте, як розпочинається перший розділ роману (2)

  2. Чи можна зрозуміти, про яку пору року йдеться? Якщо так, то завдяки чому? Які ще квіти згадуються у творі?

  3. Як ви гадаєте, чому в інтелектуальному романі так багато уваги приділяється квітам?

  4. Перегляньте слайди презентації «Гармонія квітів». Які враження викликав у вас цей перегляд? Яку особливість світогляду О. Уайльда ілюструє наведена цитата?

  5. Уайльд досить часто використовує образи квітів6:

  • навіть його руки – холодні, білі, подібні до квітки – мали своєрідні чари

  • очі – сині озера пристрасті, губи – пелюстки троянд

  • я мушу посіяти маки жалоби у себе в саду

  • жодна квітка його привабливості не зів’яне

  • роман був написаний цікавим філігранним стилем… Траплялися тут метафори, дивовижні мов орхідеї

  • квіти – своєрідний еквівалент усього найсвятішого, найзаповітнішого, невимовного, що приховано в глибинах людської душі7

  1. Знайдіть у тексті роману свої приклади використання письменником образів квітів.

Завдання для групи «Я – уважний читач»

  • Якій меті підпорядковані слова та дії героїв роману «Портрет Доріана Грея»?

  • Чи можна вважати персонажів роману реалістичними характерами? Свою думку поясніть.

  • Який герой твору є втіленням ідеї гедонізму (1)?

  • Риси яких міфологічних героїв притаманні Доріану Грею? Чим це можна пояснити?

  • Чи співпадає «міфічна» врода Доріана із його внутрішнім світом?

  • Які слова, вчинки Доріана Грея вказують на роздвоєння його особистості?

  • В чому він бачить сенс свого життя?

  • Як Ви вважаєте, що стало головою причиною смерті Доріана?

  • Використовуючи міні-хрестоматію, прослідкуйте еволюцію його особистості.

  • Які риси притаманні лорду Генрі? Що становить його сутність?

  • Яку філософію сповідує лорд Генрі?

  • На чому концентрує увагу автор у цьому персонажі?

  • Яку роль відіграє лорд Генрі у долі Доріана Грея? Чи можна його вважати винним у розбещенні Доріана?

  • Яку ідею втілює Безіл Голуорд?

  • Чим відрізняється цей герой від лорда Генрі, Доріана Грея?

  • Як Безіл ставиться до Доріана? Яку роль відіграє юнак у творчості художника?

  • Чим керується Голуорд, створюючи портрет?

  • В чому митець вбачає своє завдання?

  • В чому полягає трагедія Безіла Голуорда? Що стало причиною його загибелі?

Завдання 2.

  • У людини завжди є вибір: піддатися чи опиратися спокусі. Як ви гадаєте, чому Доріан Грей піддався їй?

  • Прочитайте вірш у прозі О. Уайльда «Послідовник».

Коли Нарцис помер, ставок його замилування перетворився з чаші солодких вод на чашу солоних сліз, і німфи, плачучи, виходили з лісу, щоб співати ставкові пісень і якось втішати його.

І коли вони побачили, що ставок перетворився з чаші солодких вод на чашу солоних сліз, вони порозпускали своє зелене волосся, оплакували ставок і промовляли:

- Ми не дивуємося, що ти в такій гіркій жалобі за Нарцисом, адже він був такий

прекрасний.

- Але чи був Нарцис прекрасний? - запитав ставок.

- Кому ж це знати краще, ніж тобі? - здивувались німфи. - Нас він завжди минав, але

ж у тебе він дивився, він лежав на твоїх берегах і вдивлявся в тебе, і в дзеркалі твоїх

вод він бачив свою вроду.

І відповів ставок:

- Але я любив Нарциса за те, що, коли він лежав на моїх берегах і вдивлявся в мене, в

дзеркалі його очей я завжди бачив відображення своєї краси.

  • Як ви зрозуміли основну ідею цього твору?

  • У чому полягає сутність парадоксальної ситуації, до якої вдався Уайльд, переосмисливши відомий міф? Поясніть поняття "нарцисизм"

  • Які ключові епізоди роману в ній відображено? Запропонуйте власні підписи – цитати до слайдів.

  • Який твір у якості музичного супроводу, на ваш погляд, можна було б використати для перегляду слайдів?

  • Чи спромігся режисер фільму достовірно відтворити особливості літературного твору? Чи співпадають образи, створені режисером та акторами, із їхньою характеристикою у творі? А з Вашими уявленнями?

Завдання для групи «Я – вправний літературний критик»

  • Який конфлікт уособлює Доріан Грей?

  • Яку роль у творі відіграє портрет?

  • Через що гинуть Доріан і Безіл?

  • Чи можна вважати життєву позицію лорда Генрі правильною?

  • Користуючись схемою 5, прослідкуйте, як у сюжеті роману відбилася авторська позиція.

Завдання 3.

  1. Перегляньте слайди № 11, 12, 13 міні-хрестоматії. Як зміни у портреті пов’язані з

вчинками та моральним обличчям Доріана?

  1. Чи можна, спираючись на наведені цитати, стверджувати, що портрет – то совість

Доріана Грея?

  1. Як Ви вважаєте, що символізує фінал роману?

Завдання для групи «Я – поціновувач парадоксів»

  • Яку роль відіграє передмова до роману? У чому специфіка її побудови та зв’язку

із текстом твору?

  • Які епізоди роману ілюструють вислів «Митець – творець прекрасного»? Яку думку, у зв’язку з цим, висловлює автор? Прокоментуйте наведену цитату (1)

  • Як на сторінках роману розкривається теза: «Розкрити себе і втаїти митця – цього прагне мистецтво»?

  • У чому полягає цінність художнього твору з точки зору естетизму? Яку тезу автора розкриває гімн красі, виголошений лордом Генрі? (цитата 2)

  • Як письменник доводить згубність ідеї «вседозволеності»? (цитата 3)

  • У якому співвідношенні, за Уайльдом, знаходяться сфери моралі та мистецтва?

  • У чому, з позицій естетизму, полягає призначення художнього твору?

  • Визначте, чи послідовно в романі розкривається теза: «Немає книжок моральних

  • чи неморальних. Є книжки добре написані чи погано написані. Ото й усе». Який приклад можна навести задля підтвердження Вашої думки?

  • Прокоментуйте цитату (4)

  • Чи була закономірною, з погляду Уайльда, поява у англійському суспільстві таких особистостей як Принц Парадокс? Яких сфер суспільного життя торкається письменник у парадоксальних висловах персонажу? (цитата 5)

  • Як Ви вважаєте, чи витримана у творі ідея «Митець не має етичних уподобань. Етичні уподобання митця призводять до непрощенної манірності стилю»? Наведіть приклад (цитата 6)

  • Чим можна пояснити велику увагу автора до мови персонажів, усього твору? Якими засобами Уайльд досягає вишуканості мови? Прокоментуйте цитату (8)

  • У чому полягає своєрідність естетизму. Чим можна пояснити цю особливість? Прокоментуйте цитату (7)

  • Як еволюція образу Сібіл відображує тезу: «З погляду форми за взірець усіх мистецтв править мистецтво музики. З погляду почуття — вмілість актора»?

  • Як життя Доріана Грея відображує вислів: «У будь-якому мистецтві є і прямозначність, і символ»? Яку роль для Доріана відіграє портрет? (цитата 9)

  • Чи послідовно відбивається у творі ідея: «Глядача, а не життя — ось що, власне, відображує мистецтво»?

Зразки узагальнюючих схем

Схема 1. Проблематика роману «Портрет Доріана Грея»

Схема 2. «Три обличчя автора». Втілення аспектів естетизму в образах роману

Схема 3. Роман «Портрет Доріана Грея»

Схема 4. Мораль роману "Портрет Доріана Грея"

Схема 5. Втілення авторської позиції в сюжеті роману

«Кожен портрет містить у собі щось фатальне. Він має своє власне життя»

Схема 6. Еволюція образу Доріана Грея

Додаткові завдання.
1. Кросворд
Розв'яжи кросворд і з виділених букв вийде прізвище письменника - Принца Парадокса: 1-2, 2-6, 3-3, 4-3, 5-11, 6-1.
1. Прізвище людини, яка відіграла фатальну роль у житті Оскара  Уайльда.
2. Дружина Оскара.
3. Вулиця, на якій мешкало подружжя.
4. Художник, який намалював портрет Доріана Грея.
5. Що не сподобалось Уайльду в Полі Верлені.
6. Головний герой "Портрет Доріана Грея".
Відповіді:

1. Дуглас; 2. Констанція; 3. Тайт-стріт; 4. Голуорд; 5. Зовнішність; 6. Доріан.

  1. Точка зору. Прочитайте текст. Чи згодні Ви висловленою у ньому точкою зору?

В Доріані Греї пізнаються риси нового Фауста. В ролі Мефістофеля виступає лорд Генрі

саме він протягом дії роману спокушає Доріана ідеями нового гедонізму, перетворює щирого, талановитого юнака у розпусне чудовисько. Сібіл асоціюється із Маргаритою, новий Валентин – із Джеймс Вейн. Цікаво, що в сюжеті роману є прямий збіг із легендою про Фауста. Наприклад, Фауст також отримав від Мефістофеля вічну молодість.

Великий вплив на твір Уайльда мав роман Метьюріна «Мельмот-Мандрівник»: саме із нього взято ідею щодо портрета та героя, якому дозволено все. Простежується спільне із романом Бальзака «Шагренева шкіра». Близьким за декадентським духом є роман Гюісманса «Навпаки». Проте «Портрет Доріана Грея» - абсолютно унікальний твір, що відокремлено стоїть у світовій літературі. В ньому поставлено вічні питання людства: про сенс буття, про відповідальність за здійснене, про велич Краси, сутність любові й нищівній владі гріха. Одна із головних ідей та, що естетизм – це просто абстрактне явище, яке призводить до розчарування, а не до піднесення поняття про красу.

3. Прочитайте уривки із книг Пітера «Заповіт Доріана Грея» та А. Аникста «Оскар Уайльд і його драматургія». Дайте відповіді на питання.

«Заповіт Доріана Грея» (твір написаний у формі щоденника Уайльда)

27 августа 1900 г.

«С англичанами можно обходиться только двумя способами: или ты их шокируешь, или развлекаешь. Убеждать их в чем-либо бесполезно, по крайней мере, если судить по редакционным статьям в «Таймс». Поэтому, если Пейтер их вполголоса увещевал, а Рёскин порицал, то я старался их удивлять. Те двое трезво доказывали, что искусство и воображение не должны быть отлучены от жизненной практики, мне же предстояло впервые исполнить эту заповедь. Начался мой период эстетизма. Нет, я не ходил по Пиккадилли с лилией в руке – я старался в то время вообще никуда не ходить пешком, – но я создал мир, в котором такое было возможно. Я одевался по моде то ли восемнадцатого, то ли двадцатого столетия – не знаю, былая ли слава меня манила или грядущее великолепие, – и всем своим поведением подчеркивал, что не имею ничего общего с веком девятнадцатым. Я ошеломлял; как мыло Перза, я был единственным в своем роде. Друзья называли меня Stupor Mundi, враги – Антихристом.

Я и вправду изо всех сил старался выделиться. Литературного творчества для этого оказалось мало, и мне пришлось употребить часть своего дара для личного преуспеяния в обществе. Ныне, поверженный в прах, я вижу на всяком, кто стремится возвыситься над другими, мету печали. Вызывающее непременно смешано в нем с трогательным, ироническое – с жалобным; он подобен ребенку, плачем требующему внимания к себе, или зверю, воющему от боли. Но я, помимо этого, ощущал в себе нечто чуждое окружающему меня миру и в гордости своей противился соблазну общепринятых условностей. Мать, переехавшая в Лондон после смерти сэра Уильяма, хотела, чтобы я последовал примеру брата и стал писать для журналов. Но я знал, что я из другого теста. Я не уважал тех, кто заправлял литературными делами, и они не уважали меня. Я потешался над их ценностями, они в отместку смеялись надо мной. Сталкиваясь с людьми, я и впрямь всегда ставил их в тупик; впоследствии в такое же замешательство приводили их мои произведения.

Так что в эти блестящие первые лондонские годы, еще неспособный выразить свою сущность в чем-либо истинном и долговечном, я отверг бесхитростность, которая тоже мне свойственна, и облачился в пестрое одеяние клоуна. Теперь мне кажется, что я принимал жизнь слишком всерьез, чтобы говорить о ней без обиняков. Плиний советовал ближайшему другу искать в словесности спасения от смерти, и я великолепно понял этот совет. Я был ранен, я страшился жизни – и, задыхаясь, со сбитыми в кровь ногами я бросился к храму Искусства и Красоты, где обрел убежище. Там я спрятал от мира лицо под личиной щеголя и с пагубной беглостью провозгласил доктрину эстетизма.

Меня так пугала бесформенность жизни – на ней, подобно прожилкам на драгоценном камне, явственно проступали приметы Хаоса, из которого она родилась, – что я брал ее в обе ладони и лепил из нее поначалу рассказы и изречения, а впоследствии – остроумные пьесы. Я превратил беседу в настоящее искусство, а себя самого – в символ; так я защищался от пустоты и тьмы, которые грозили поглотить меня, пустоты и тьмы, которые стали теперь моими постоянными спутниками – как странно, что в конце концов тебя настигает именно то, чего больше всего боишься.

Разумеется, никто не понимал, почему я так себя веду, даже те, кто стоял ко мне всего ближе; не только для врагов, но и для друзей я был всего лишь забавным кривлякой. Мои идеалы для них не существовали, и они решили, что у меня их нет вовсе. На самом же деле мои представления были куда возвышенней, чем могло показаться. В конечном счете люди смеялись надо мной потому, что в моей тоске по подлинности таилась страшная угроза всем их ценностям. Я был нигилистом воображения, поднявшим мятеж против своего времени; неспособный пролить чью-либо кровь, я все же взялся за оружие – то оружие, которое оказалось у меня под рукой, которое было выковано для меня моим сословием.

Я тогда читал Бальзака, и до сих пор я часто вспоминаю леденящий душу разговор Люсьена де Рюбампре с преступником Вотреном, который отговорил Люсьена от самоубийства, открыв ему тайные законы общества, объяснив несчастному поэту, объятому так хорошо мне знакомой смесью честолюбия и злости, что он может изменять эти законы в свою пользу. «Нет более законов, – шептал Вотрен так невыразимо сладко, как умеет говорить только истинное зло, – есть только нравы, короче сказать, притворство, пустая форма!» Читая эти ужасные строки, я был подобен библейскому царю, увидевшему на стене огненные письмена своей судьбы, – мне, правда, не понадобился пророк, чтобы их разобрать. Смутные догадки превратились в принципы. Кончилась первая стадия моего воспитания, которое, как всякое настоящее воспитание, было диалогом с самим собой. Любое явление казалось мне пародией на себя – об обществе я уж и не говорю, потому что это единственная его характеристика, заслуживающая внимания. Но я пошел еще дальше и заключил, что чуть ли не все формы и обычаи в искусстве и жизни находят самое полное выражение в пародии. Эта мысль присутствует во всем, что я писал, и об этом же я громко заявлял своей одеждой и своим поведением.

Именно поэтому я чувствовал своеобразное удовлетворение, становясь предметом изумления или насмешки. То, что позолоченную маску принимали за человеческое лицо, подтверждало и укрепляло принципы моего бытия. Этим, среди прочего, объясняется мое согласие поехать в Америку читать лекции по эстетике. Америка была той суровой лабораторией, где мне предстояло вжиться в уготованную мне роль в драме моей жизни»

«…Я хочу достигнуть того состояния, когда смогу в полной простоте и без всякой аффектации сказать, что в моей жизни было два великих поворотных пункта: когда мой отец послал меня в Оксфорд и когда общество заточило меня в тюрьму». Ужасные условия жизни в каторжной тюрьме, преступления, творимые английским законом, и исковерканные человеческие жизни не могли пройти мимо здравомыслящего человека, особенно если он столь тонко чувствующий, как Оскар Уайльд. Писатель адресует газете «Дейли Кроникл» два протестующих письма, в которых он возмущенно говорит о тяжелом положении в тюрьме детей, об аморальных законах, по которым малолетний ребенок может быть заключен в тюрьму.

«… Жизнь – это учитель, дающий напоследок самые простые уроки. Как Семела, которая мечтала увидеть величие божества и погибла, окутанная его огненными покровами, я искал славы и был испепелен ею. В дни пурпура и злата я воображал, что явлю миру свое откровение; но получилось иначе – мир явил свое жестокое откровение мне. И все же, как ни тешились надо мной мои мучители, как ни гнали меня в пустыню, точно паршивого пса, точно козла отпущения, дух мой они не сломили – не могли они этого сделать. Выехав из ворот Редингской тюрьмы в наглухо закрытом экипаже, я обрел свободу, смысла которой я тогда еще не мог осознать. У меня нет прошлого. Мои прежние победы потеряли всякое значение. Мои труды совершенно позабыты, и можно не справляться обо мне в бюро вырезок Ромайке: газетам нет до меня дела. Подобно волшебнику Мерлину, беспомощно простертому у ног Вивианы, я пребываю «вне жизни, вне трудов и вне молвы». Это наполняет меня странной радостью. И если, как утверждают друзья, я отрешен от всего, подобно индусу, то потому только, что я открыл для себя великолепное безличие бытия. Я всего лишь «воздействие»: смысл моего существования, внятный другим людям, от меня теперь скрыт.

Вышло так, что, будучи преступником для большинства англичан, в глазах друзей я остаюсь мучеником. Что ж, пускай: такое сочетание делает меня совершенным воплощением художника. У меня есть все необходимые ручательства. Я и Соломон и Иов в одном лице – счастливейший и несчастнейший из людей. Я познал всю пустоту удовольствий и всю реальность страданий. Судьба моя исполнилась до конца: после головокружительного взлета я испытал жесточайшее падение и ныне обрел свободу, присущую тем, чей путь развития пройден. Я словно миссис Уоррен, хотя, увы, без профессии. Писал я или нет, что ходил на Выставку? Это было весной. В американском отделе меня узнали – там-то я, пожалуй, мог сойти за диковинный экспонат, один из многих, – и ко мне обратился молодой человек. Он попросил меня сказать что-нибудь в говорящую машину Эдисона. Сама машина предпочла отмалчиваться, как поступают теперь со мной почти все. Прочитав несколько строк из «Баллады», я внезапно похолодел. Я ощутил дыхание смерти. Это место и эта машина не имели ничего общего с моей эпохой.

Я не ропщу. Я и так повидал слишком много. Газеты пишут, что мы живем в «переходный период», и на этот раз они, может быть, правы. Старое разбито вдребезги, и никто, даже журналисты, не знает, что идет ему на смену. Может быть, я-то и был вестником новой эпохи? Ведь я провозглашал то, чего мое поколение не ведало, – что каждый человек должен стать совершенным. Но меня не понимали и продолжали совершенствовать велосипеды. Вот уж действительно железный век.

Теперь уже поздно. Если я чем-то стал, то – предостережением. Моя трагедия открыла мне, что все искусственное разваливается, – и этот искусственный мир рухнет в свой черед и окажется лицом к лицу с собственной пустотой, как я в тюремной камере. И хотя мой собственный век раздавил меня, я выше его по крайней мере в одном отношении: я знаю, что гибель моя закономерна.

Хозяин гостиницы (не могу припомнить его имя) спросил меня, как считать: что сейчас первый год двадцатого века или что последний год девятнадцатого. Я посоветовал ему спросить у своих детей. Если кто знает, то лишь они.

13 октября 1900 г.

Я прикован к постели – мой врач говорит, что я «нахожусь под наблюдением». Я объяснил ему, что такое положение для меня привычно.

Морис вчера привел Роуленда Стронга – журналиста, воспылавшего ко мне любопытством. Странно: наихудшие вещи всегда говорятся с наилучшими намерениями. Стронг всерьез предложил мне, «чтобы было чем себя занять» (бессмертная фраза!), взяться за литературную историю своего времени. Я ответил, что время ломаного гроша не стоит. Но ведь я мог бы написать о своих современниках? У меня нет современников, сказал я, только предшественники. Он удалился изрядно обескураженный, ибо я не выполнил первейшей обязанности больного – ободрять посетителей. Как бы то ни было, его предложение смехотворно: оглядывая годы, в которые я жил и работал, я не вижу никакой истории, а только цепь случайностей – иные со смертельным исходом.

Мое поколение разрывалось между миссис Браунинг и миссис Гранди: – это пустыня, где можно отыскать только диковинные обломки. Меня никогда особенно не интересовали труды современников, и я терпеть не могу манеру критиков в любом явлении искать хорошую сторону. Из художников своего времени я больше всего восхищался Бердслеем, хотя он не понимал меня совершенно. Это был enfant terrible, играющий в чудовищные игры со взрослыми страстями, воплощение невинности и похоти, Приап с требником в руке. Еще я ценил Даусона. Бедный Даусон. Он мертв уже. У него была врожденная болезнь, своего рода размягченность сердца. Она-то и его самого погубила, и его поэзию.

Нет, настоящие художники моего времени уже превратились в туманные фигуры прошлого. Пейтер и Рёскин в могиле; Теннисон и Браунинг – тоже, и не знаю, окажутся ли их труды долговечнее подражаний. Суинберн и Мередит еще влачат свой век, но ушли в тень. Никто не пришел занять их место, и вряд ли кто-нибудь придет в будущем. Занять его мог я, но я предал свой дар и, по слабости характера, не нашел достойного предмета, чтобы новым творением искупить грех.

Как и все в наше время, упадок произошел слишком быстро, чтобы его увидели и осознали. Понадобилось целых четыре столетия, чтобы величественная латинская проза Клавдиана и Руфилия сменилась увядшим диалектом святого Бонифация и святого Альдхельма. Но англичанин, если уж берется что-нибудь разрушить, работает бесшумно и споро: выразительные средства языка погибли при жизни одного поколения. Мы так быстро получили вместо Теннисона – Киплинга, вместо Мередита – Уэллса, что даже те, кто по роду занятий обязан видеть разницу, ничего не заметили.

Но, как гаснущая звезда, английская проза дала последнюю вспышку – во мне, в Лайонеле Джонсоне и в Пейтере. Мы, впрочем, были в искусстве одиночками, и в этом наше несчастье. Как Гюисманс и Метерлинк, мы видели только призраки вещей, бледные химеры, тень розы на водной глади. Опять эта боль.

Я был величайшим художником своего времени – в этом у меня нет сомнений, как и в том, что моя трагедия была величайшей трагедией моего времени. Я был знаменит не только в Европе, но и в Америке; в Англии мои произведения всегда приносили коммерческий успех – я не стыжусь в этом признаться. Культ идеального художника, эдакого Франциска Ассизского, никогда не прельщал меня: такая чистота – чистота евнуха, такое одиночество – одиночество понятого до конца.

Я овладел всеми литературными формами. Я вернул комедию на английскую сцену, создал символическую драму на нашем языке, дал образцы современного стихотворения в прозе. Я освободил критику от утилитарных задач, превратив ее в вольное исследование; я написал единственный английский современный роман. Хотя пьесы были для меня средством выражения личных чувств, я ни разу не предал своей мечты – сделать драматическое произведение местом, где сходятся жизнь и искусство. Стремясь к этому, я выдвинул небывалую теорию: человек, по крайней мере в потенции, есть именно то, чем он кажется. Публика этого не поняла, но когда она что понимала? Современная жизнь подобна камере-обскуре – много тени и чуть-чуть света. Я поменял свет и тень местами, и у публики заболели глаза.

Конечно, я допускал великие ошибки, но никакой триумф без них не обходится. Ни в чем не зная меры, я пародировал все самое мне дорогое. Мысль моя была слишком нетерпелива, и мои горести так раздражали меня, что я глушил их смехом. Я был столь великим мастером слова, что мог, казалось, творить мир по своему образу и подобию. В дни пурпура и злата я брался за слишком многое и делал все слишком хорошо. Мне были присущи та открытость души и та гибкость ума, что отличали афинян. Я казался себе похожим на Дени из Осера в рассказе Пейтера – юношу античного склада, рожденного слишком поздно, всюду несущего с собою безудержную радость жизни и отвергающего, как жалкий вздор, все хвалы и все поношения мира. В действительности, однако, я боготворил успех. Именно это меня и погубило. Помню, как в тюремной камере я прочел слова Паскаля: «Хороший острослов – дурной человек», – и поник головой, признавая справедливость приговора.

Я был сосудом, вмещавшим всю словесность моего времени, и под конец она хлынула через край, затопляя меня. Я был пленен языком нынешнего века, но не его моралью, и, бросая взгляд на свое творчество, я порой нахожу в нем диковинный аромат и обреченность тепличного цветка. Браунинг не боялся написать корявую строчку, точно выражавшую его мысль, – в этом была его беда. Я же ценил только прекрасное и отвергал всякое уродство – в этом была моя беда. Я закрывал глаза на действительность. Я с легкостью менял маски и напускал на себя настроения – и в итоге стал пленником этих масок и настроений; даже сейчас меня тянет выделывать словесные рулады. Фрэнк прав: я и в этом дневнике не смог показать себя таким, каким был на самом деле. Я чувствую себя Тимантом, который, отчаявшись передать черты Агамемнона, изобразил его голову с наброшенным на нее покрывалом»

Переклад М. Стріхи

Аникст А. «Оскар Уайльд и его драматургия»

«Для меня красота - это чудо из чудес. Только ограниченные люди не судят по внешности. Настоящая тайна мира заключается в видимом, а не невидимом". Этот, парадокс Уайльда выражает центральную идею всего творчества писателя. Уайльд тонко чувствовал красоту. Все уродливое и безобразное настолько отталкивало его, что он полушутя, полусерьезно советовал даже нищих одевать в живописные лохмотья. Он был сторонником так называемого "чистого" искусства или "искусства ради искусства". Он считал, что искусство целиком формирует человека и что не оно подражает жизни, а жизнь - искусству. Люди, говорил Уайльд, подражают любимым литературным героям, и распознавать красоту человек научается лишь благодаря художникам, которые открывают или создают ее в своих картинах. Сам он стремился к тому, чтобы его произведения прежде всего доставляли удовольствие своей красотой. Надо отдать ему должное: действительно, Уайльд писал красиво и изящно. Иногда, правда, вместо красоты мы замечаем у него "красивость", но такие случаи сравнительно редки, и пряная красота, присущая некоторым описаниям в романе "Портрет Дориана Грея" или драме "Саломея", в комедиях не встречается.

Слов нет, этой красоты Уайльд достигал тем, что исключал из поля внимания уродливые стороны действительности. Это, конечно, ограничивало его палитру. Но красивое в произведениях Уайльда доставляет истинное удовольствие, и читателя не надо при этом предупреждать, что в жизни не всегда так бывает.

Однако Уайльд любил также изображать в прикрашенном виде темные, дурные страсти, как это можно видеть в романе "Портрет Дориана Грея" и в трагедиях. Постоянное восхищение Уайльда всем красивым может встретить лишь одобрение. Но здоровую мысль о ценности прекрасного он выразил в столь крайней форме, что не всякий с ним согласится. Уайльд противопоставил красоту истине я морали. Для него она нечто существующее независимо и от того и от другого. Он с задором утверждал, что они не только несовместимы, но даже враждебны друг другу.

Столь странная позиция Уайльда представляла собой вызов ходячим буржуазным понятиям его времени. Уайльд ревностный противник мещанского представления как о пользе, так и о нравственности. Но в пылу полемики против буржуазных извращений истины и морали он вообще отвергал идею о взаимном значения друг для друга различных жизненных принципов. Красота, по мнению Уайльда, существует сама по себе, истина и мораль тоже не согласуются друг с другом. То, что общество считает моральным, может не соответствовать истине - это наблюдение Уайльда охватывает действительное положение вещей в лицемерном буржуазном обществе. Он вообще сумел подметить много реально существующих противоречий между принципами и жизненной практикой, между показной и оборотной стороной общества, в котором он жил.

Вот почему, даже не соглашаясь с Уайльдом, когда он пытается сформулировать свои общие принципы, мы ощущаем, что какая-то доля истины есть в его парадоксальных утверждениях. Взятые в качестве законов жизни, они, с нашей точки зрения, неверны, но как наблюдения над положением вещей в мире, где царят ханжество и лицемерие, они таят в себе правду, иногда даже очень горькую.

Самая замечательная черта дарования Уайльда - остроумие. Юмор его не столько английский, сколько ирландский. В этом легко убедиться, сопоставив его с Бернардом Шоу, другим ирландцем, обогатившим английскую драму нового времени. Обоим была присуща склонность к парадоксам - остроумному подчеркиванию противоречий жизни, при котором кажущееся правильным и общепринятое преподносится так, что мы видим нелепость и неразумность этого.

И наоборот, то, что принято считать дурным, оказывается если не хорошим, то, во всяком случае, приятным. Соль парадоксов Уайльда в том, что они в забавной форме высмеивают предрассудки, лицемерие, пошлость. Парадоксы Уайльда почти всегда являются эффектным вызовом, который он бросает обществу и господствующим в нем понятиям. Блестящие по форме, остроумные, полные наблюдательности, они небезобидны. Злоба, с которой его преследовали и топтали английские мещане всех рангов, когда он поскользнулся на жизненном пути, объяснялась не столько их высокой нравственностью, сколько обидой на то, что писатель выставил их на посмешище.

Питання.

  1. Яку позицію відносно англійського суспільства обрав для себе Уайльд?

  2. Чим можна пояснити небажання Уайльда дотримуватися загально прийнятих умовностей, виділитися?

  3. В чому вбачав письменник порятунок від ворожого світу? Як він захищався від «порожнечі та пітьми»

  4. Як Оскар Уайльд пояснює свою поведінку?

  5. Яке враження справила на нього творчість Бальзака?

  6. Які події Уайльд називав «великими поворотними пунктами» в своєму житті?

  7. Які почуття переживав митець після звільнення із Редінгської в’язниці?

  8. Чому навчило Уайльда життя? Як письменник оцінює власну долю?

  9. Як Уайльд ставився до літературної творчості своїх сучасників? А до власної?

  10. Які висновки можна зробити, познайомившись із фрагментом твору Аникста А. «Оскар Уайльд і його драматургія»?

1 Етика - 1) одна з форм ідеології – вчення про мораль, її розвиток, принципи, норми та роль у суспільстві; 2) сукупність норм поведінки, мораль якоїсь суспільної групи, професії.

2 Естетика (від грец. αισθητικός — той, що відчуває, чуттєвий)  — 1) наука, головним предметом вивчення якої є естетичне та його дійсність, його закони і норми, форми і типи, його відношення до природи й мистецтва, його походження і роль в художній творчості; 2) філософське вчення про сутність і форми прекрасного в художній творчості, в природі і житті, про мистецтво як особливий вид суспільної ідеології.

3 Парадокс – думка, яка суперечить здоровому глузду; незвичайне явище, що не відповідає загальноприйнятим уявленням

4 Гедонізм – філософсько-естетичне вчення за яким насолода є найвищим благом, метою життя

5 Адоніс – бог родючості, що перевершував красою богів-олімпійці, обранець Афродіти

Нарцис - син річкового бога Кефісса і німфи Ліріопи. Побачивши у воді своє відображення, він закохався у нього і втопився.

Парис – виняткової краси син Пріама, царя Трої. За допомогою Афродіти Парис викрав дружину царя Спарти Менелая – прекрасну Єлену.

6 Із кнциклопедії символів: бузок – символ першого почуття, кохання; троянда (червона) – кохання, краса жовта - зрадливість; рокита – символ весни; верболіз – надія; фіалка – скромність; маргаритка – цнотливість, чистота; тюльпан – гордість, чисте кохання; гвоздика червона – пристрастне кохання; вірність, незрадливість; символ боротьби, честі, свободи; орхідея – краса, довершеність, витонченість; лілея – величність краси і чистоти, цнотливість.

7

Перегляд
матеріалу
Отримати код Поділитися
Опис презентації окремими слайдами:
Гармонія квітів
Слайд № 1

Гармонія квітів

З усіх витворів природи О. Уайльд любив лише квіти. Особливо часто на сторінках роману “Портрет Дорпіана Грея” з'являються орхідеї та тюльпани: "Тю...
Слайд № 2

З усіх витворів природи О. Уайльд любив лише квіти. Особливо часто на сторінках роману “Портрет Дорпіана Грея” з'являються орхідеї та тюльпани: "Тюльпани на клумбах по той бік алеї поломеніли тремтливими огнистими язичками. Білий порох трепетною хмаркою духовитої пудри зависав у повітрі. Мов якісь величезні метелики, пурхали й колихались барвисті парасольки квітів"

Уайльд великого значення надавав мові квітів, він часто виходив на вулиці міста у костюмі, що був схожим на костюм Принца, у петличці його сюртука ...
Слайд № 3

Уайльд великого значення надавав мові квітів, він часто виходив на вулиці міста у костюмі, що був схожим на костюм Принца, у петличці його сюртука незмінними були фіалки, а у руці лілеї, гвоздики, щоб нагадати людям, що в житті крім корисного, прагматичного є і прекрасне.

Завдання. Перегляньте слайди презентації «Гармонія квітів». Яку особливість світогляду О. Вайльда ілюструє наведена далі цитата з роману “Портрет Д...
Слайд № 4

Завдання. Перегляньте слайди презентації «Гармонія квітів». Яку особливість світогляду О. Вайльда ілюструє наведена далі цитата з роману “Портрет Доріана Грея”? Як ви вважаєте, чому інтелектуальний за жанром роман розпочинається саме описом квітів? Знайдіть у тексті роману приклади використання письменником образів квітів Чи допомагає, на ваш погляд, “мова квітів” краще розкрити думку автора? Свою точку зору аргументуйте. *Примітка. Слайди, починаючи з шостого, змінюються автоматично і супроводжуються виконанням музичного твору – “Ноктюрн Шопена ор. 9 №1”

“Робітню художника сповнювали густі пахощі троянд, а коли в садку знімався літній легіт, він доносив крізь відчинені двері то п'янкий запах бузково...
Слайд № 5

“Робітню художника сповнювали густі пахощі троянд, а коли в садку знімався літній легіт, він доносив крізь відчинені двері то п'янкий запах бузкового цвіту, то погідніший аромат рожевих квіток шипшини. З перського дивана, де лежав лорд Генрі Воттон, курячи своїм звичаєм одну по одній незліченні цигарки, можна було побачити лише блиск золотаво-ніжного, як мед, цвіту верболозу, чиє тремтливе віття, здавалося, насилу витримувало тягар полум'яної краси… Ще більш угнічувало тишу сердите гудіння бджіл, що пробиралися високою невикошеною травою чи монотонно й настійливо кружляли біля покритих золотистим пилком вусиків розлогої жимолості”

Квіти – символи, які згадуються в романі “Портрет Доріана Грея” Троянда (червона) – кохання, краса; жовта - зрадливість
Слайд № 6

Квіти – символи, які згадуються в романі “Портрет Доріана Грея” Троянда (червона) – кохання, краса; жовта - зрадливість

бузок – символ першого почуття, кохання
Слайд № 7

бузок – символ першого почуття, кохання

шипшина – символізує надію, поетичність
Слайд № 8

шипшина – символізує надію, поетичність

рокитник (верболіз) – символ весни
Слайд № 9

рокитник (верболіз) – символ весни

жиломость
Слайд № 10

жиломость

бояришник – символ любові
Слайд № 11

бояришник – символ любові

гвоздика червона – пристрастне кохання; вірність, незрадливість; символ боротьби, честі, свободи
Слайд № 12

гвоздика червона – пристрастне кохання; вірність, незрадливість; символ боротьби, честі, свободи

жасмін
Слайд № 13

жасмін

лілея – величність краси і чистоти, цнотливість
Слайд № 14

лілея – величність краси і чистоти, цнотливість

мак – символізує уяву, мрійливість, вічний сон, забуття
Слайд № 15

мак – символізує уяву, мрійливість, вічний сон, забуття

маргаритка – символ цнотливісті, чистоти
Слайд № 16

маргаритка – символ цнотливісті, чистоти

орхідея – краса, довершеність, витонченість
Слайд № 17

орхідея – краса, довершеність, витонченість

Слайд № 18

тюльпан – символізує гордість, чисте кохання
Слайд № 19

тюльпан – символізує гордість, чисте кохання

фіалка – символізує скромність
Слайд № 20

фіалка – символізує скромність

Перегляд
матеріалу
Отримати код Поділитися
Опис презентації окремими слайдами:
У кожному з нас — і Небо, і Пекло… Доріан Грей
Слайд № 1

У кожному з нас — і Небо, і Пекло… Доріан Грей

«Доріан Грей» — художній фільм Олівера Паркера, знятий за мотивами роману О. Уайльда. Сценарій написав Тобі Фінлей. Головну роль в фільмі виконує Б...
Слайд № 2

«Доріан Грей» — художній фільм Олівера Паркера, знятий за мотивами роману О. Уайльда. Сценарій написав Тобі Фінлей. Головну роль в фільмі виконує Бен Барнс. Прем'єра фільму відбулася в Великій Британії 9 вересня 2009 року. …Повернувшись убік, я [Безіл] вперше побачив Доріана Ґрея. Коли наші очі зустрілись, я відчув, що блідну. На мить мене пойняв інстинктивний страх. Я збагнув — переді мною така чарівна врода, що може поглинути всю мою душу, все моє єство, ба навіть усе моє мистецтво, коли я тільки піддамся її чарам.... Але не знаю, як і пояснити це... Немов чийсь голос казав мені, що життя моє може круто змінитися. Я невиразно передчував, ніби Доля готує для мене витончені радощі і такі ж витончені страждання (І)

Слайд № 3

Доріан Ґрей спохмурнів і одвернув голову. Він не міг не вподобати цього високого стрункого молодика, що стояв поруч. Це романтичне смагляве обличчя...
Слайд № 4

Доріан Ґрей спохмурнів і одвернув голову. Він не міг не вподобати цього високого стрункого молодика, що стояв поруч. Це романтичне смагляве обличчя і стомлений вигляд збуджували цікавість. Було щось несказанно-принадне в його низькому млосному голосі. Навіть ці руки — холодні, білі, подібні до квітки, — мали своєрідні чари. На звук його голосу вони мелодійно рухались і, здавалося, теж промовляли щось по-своєму. Доріан відчував острах перед ним і соромився цього остраху…

Слайд № 5

Доріан, не відповідаючи, недбало пройшов повз картину і обернувся до неї обличчям. Ледве скинувши оком на портрет, він мимохіть ступив крок назад і...
Слайд № 6

Доріан, не відповідаючи, недбало пройшов повз картину і обернувся до неї обличчям. Ледве скинувши оком на портрет, він мимохіть ступив крок назад і аж зашарівся від задоволення. У погляді його заіскрилася радість, немовби він уперше впізнав себе. Юнак стояв непорушний і зачудований; він чув краєм вуха, що Голворд звертається до нього, але не розумів слів. Усвідомлення своєї власної вроди спало на Доріана, як одкровення. Він ніколи не помічав її раніше! Безілові компліменти здавались йому просто чарівною даниною дружби — він слухав їх, сміявся і забував про них. Вони не впливали на його душу. Та от прийшов лорд Генрі Воттон зі своїм дивним панегіриком юності, зі своїм моторошним застереженням про її тлінність. Це одразу розворушило Доріана, і ось зараз, коли він стояв, задивлений у відбиття своєї вроди, в його свідомості вияснів увесь глибокий сенс тих слів. Так, прийде день, коли його обличчя зморщиться й висохне, очі потьмяніють і втратять барву, стан буде зігнуто й понівечено. Померхнуть червоні уста, злиняє золотінь волосся. Життя, творячи йому душу, спотворюватиме тіло. А стареча його незграбність викликатиме тільки відразу й огиду. (II)  

Який жаль! — пробурмотів Доріан Ґрей, усе ще не зводячи очей з картини. — Який жаль! Я зістарюся, стану бридким і потворним, а цей портрет повік ли...
Слайд № 7

Який жаль! — пробурмотів Доріан Ґрей, усе ще не зводячи очей з картини. — Який жаль! Я зістарюся, стану бридким і потворним, а цей портрет повік лишиться молодим. Він ніколи не буде старішим, ніж ось цього червневого дня... О, якби тільки можна було навпаки! Якби це я міг лишатись повік молодим, а старішав — портрет! За це... за це... я віддав би все! Так, все, геть-чисто все на світі! Я віддав би за це навіть саму душу! Я заздрю всьому, чия краса безсмертна! Я заздрю цьому портретові, що ви намалювали з мене. Чому він має право зберігати те, що я мушу втратити? Кожна мить забирає щось від мене і дарує щось йому. О, якби тільки можна було навпаки! Якби це портрет міг змінюватись, а я повік лишався б таким, як зараз! Навіщо ви намалювали його? Він же колись глузуватиме з мене, о, і як жорстоко глузуватиме!..   Гарячі сльози виступили Доріанові на очах, він висмикнув руку і, кинувшись на диван, припав обличчям до подушок, немов у благанні. — Це все ти накоїв, Гаррі, — гірко мовив художник. Лорд Генрі знизав плечима. — Це справжній Доріан Ґрей, і тільки. (II)

Слайд № 8

- Так, — вів далі лорд Генрі, — це одна з великих таїн життя. Тепер більшість людей помирає від так званого тверезого глузду, що геть увесь просяк ...
Слайд № 9

- Так, — вів далі лорд Генрі, — це одна з великих таїн життя. Тепер більшість людей помирає від так званого тверезого глузду, що геть увесь просяк рабським духом, і надто пізно спохоплюється, що тільки за єдиним людина ніколи не жалкує — за власними помилками й дивацтвами.   Круг столу розлігся сміх. А лорд Генрі дав волю буйній фантазії і заходився жонглювати своєю думкою, змінюючи її раз у раз до невпізнання: то відкидаючи її, то переймаючи, то примушуючи її веселково іскритися в спалахах його уяви, то окрилюючи її парадоксами. Похвала шалові поступово піднеслася до філософії, а Філософія стала юною і, ввібравши в себе дику музику Насолоди, сама наче вакханка в заплямованих вином шатах і у плющевому вінку кинулася в несамовитий танець на пагорбах життя, беручи на кпин тверезість вайлуватого Сілена. Факти розбігались перед нею, мов сполохані лісові звірята. Її голі ступні топтали величезне давило, на якому сидів мудрий Омар, і сік винограду, бурлячи, здіймався хвилями пурпурових бульбашок довкіл її білих ніг і стікав червоним шумовинням по спадистих чорних стінках кадовба… Це була блискуча імпровізація. Лорд Генрі відчував на собі зосереджені очі Доріана Ґрея, і усвідомлення того, що серед присутніх є душа, яку він прагне заполонити, наснажувало його дотепністю і забарвлювало йому уяву. Осяйні образи його яскравої фантазії геть відмітали вимоги розуму. Мимохіть піддаючись цим чарам, слухачі забували себе і радо йшли на клич його сопілки. Доріан Ґрей і на мить не зводив з нього пильного погляду, сидячи, мов заворожений, і тільки усмішка раз по раз вигравала йому на устах та захоплення в потемнілих очах побиралося задумою (III)  

Слайд № 10

- Тепер куди б ви не пішли, ваш вигляд чарує всіх. Та хіба завжди так буде? У вас на диво прегарне обличчя, містере Ґрей. Не хмурте брів, — справді...
Слайд № 11

- Тепер куди б ви не пішли, ваш вигляд чарує всіх. Та хіба завжди так буде? У вас на диво прегарне обличчя, містере Ґрей. Не хмурте брів, — справді прегарне! А Краса є прояв Генія — ба навіть вище за Генія, і то настільки, що це не потребує пояснення. Краса — одна з великих істин світу, як сонячне світло, як весняна пора, як відбиття в темних водах тої срібної шкаралупи, що ми звемо місяцем. Краса — це поза всякими сумнівами. Їй дано божественне право на верховенство, Вона робить принцами тих, хто її має. Ви посміхаєтесь? О, коли настане час її втратити, ви не посміхатиметесь!.. Кажуть іноді, що Краса — це просто тлін. Може, й так. Але, в усякому разі, вона не така тлінна, як Думка. Для мене Краса є дивом з див. Це тільки поверхові люди не можуть судити із зовнішності. Справжня таїна життя — це видиме, а не невидиме...

Слайд № 12

– Єдине, що варте теорії, — це насолода, — неквапливо промовив лорд Генрі своїм мелодійним голосом. — Але боюся, я не маю права претендувати на цю ...
Слайд № 13

– Єдине, що варте теорії, — це насолода, — неквапливо промовив лорд Генрі своїм мелодійним голосом. — Але боюся, я не маю права претендувати на цю теорію. Її створила Природа, а не я. В насолоді Природа випробовує людину і насолодою ж виявляє своє схвалення. Щаслива людина — завжди добра, але добра — не конче щаслива. —Але кого ж ти вважаєш добрим? — запитав Безіл Голворд. —Атож, — приєднався до художника Доріан, відкинувшись на стільці і дивлячись на лорда Генрі з-над розкішного букета пурпурових ірисів, що стояв посеред столу, — кого ви вважаєте добрим? — Добрий той, хто живе у злагоді з самим собою, — відповів лорд Генрі, торкаючись ніжки келиха білими, немов відточеними пальцями. — А хто мусить жити в злагоді з іншими людьми, той у розладі з самим собою. Своє власне життя — це найважливіше. Що ж до ближніх, то якщо кому смакує філістерський чи пуританський дух, він може собі козиритися перед ними своєю моральністю, але насправді ближні його не обходять. До того ж в індивідуалізму, безперечно, вища мета. Сучасна мораль вимагає від нас погодження з приписами часу. Я ж, однак, вважаю, що для кожної культурної людини годитися з нормами своєї доби — це щонайгрубша неморальність.

Слайд № 14

… Лорд Генрі стежив за ним з ледь помітним почуттям задоволення. Наскільки Доріан різнився від того сором'язкого, несміливого хлопця, що його він з...
Слайд № 15

… Лорд Генрі стежив за ним з ледь помітним почуттям задоволення. Наскільки Доріан різнився від того сором'язкого, несміливого хлопця, що його він здибав у робітні Безіла Голворда! Вдача його немовби тільки-но розквітла і вже викинула пломенистий цвіт. З потайного сховища вийшла Душа, і Бажання постало, щоб зустріти її в дорозі.  

Слайд № 16

Сібіл немов не слухала його. Радість невпізнанно змінила її — вона вся була в екстазі щастя. — Доріане, Доріане! — скрикувала вона. — Перед тим як ...
Слайд № 17

Сібіл немов не слухала його. Радість невпізнанно змінила її — вона вся була в екстазі щастя. — Доріане, Доріане! — скрикувала вона. — Перед тим як познайомитися з вами, я знала в житті лише мистецтво, — я жила тільки тут, на сцені. Я гадала, що все це правда. Один вечір я була Розалінда, інший — Порція. Радість Беатріче була моя радість, горе Корделії — моє горе. Я вірила в усе це. Ті вбогі актори, що грали разом зі мною, здавались мені божественними, розмальована сцена — то був цілий мій світ. Я знала самих лише привидів і вважала їх за живих істот. А прийшли ви, мій прекрасний коханий, — і визволили мою душу, ви показали мені справжнє життя. Сьогодні вперше за весь час я побачила нещирість, бутафорність, глупоту цих пустих видовищ, в яких я граю... Ви дали мені щось вище за мистецтво — ви дали мені пізнати справжнє кохання! А мистецтво — лише бліда тінь кохання. О мій коханий! Чарівний мій Принце! Мені набридло жити серед примар. Ви для мене більше, ніж усе мистецтво! Навіщо мені оті маріонетки зі сцени? Почавши сьогодні грати, я ніяк не могла збагнути, чому це мені нічого не дається. Я хотіла зачарувати всіх, а виявилось — я зовсім ні на що не здатна. І раптом я все зрозуміла, чому це. І мені стало так радісно! Я чула їхні шики — і тільки всміхалася. Бо що вони знають про таке кохання, як наше? Заберіть мене звідси, Доріане, заберіть куди-небудь, де б ми були самі-самісінькі! Я тепер ненавиджу театр. Я могла вдавати пристрасть, коли сама її не відчувала, але тепер, коли вона пече мене вогнем, я не можу! О Доріане, Доріане, ви розумієте, що все це означає? Навіть якби я могла грати, то це було б глумом над коханням — грати закохану, коли ти сама насправді закохана. Завдяки вам я побачила це. Доріан рвучко сів на канапу й одвернувся від Сібіл. — Ви вбили моє кохання... — промурмотів він. (VII)

Слайд № 18

Узявшись за ручку дверей, Доріан мимохідь зиркнув на портрет роботи Безіла Голворда. І враз відсахнувся, наче вражений якоюсь несподіванкою… У тьмя...
Слайд № 19

Узявшись за ручку дверей, Доріан мимохідь зиркнув на портрет роботи Безіла Голворда. І враз відсахнувся, наче вражений якоюсь несподіванкою… У тьмяному світлі, що пробивалося крізь кремові шовкові штори, обличчя здалось йому трохи зміненим. Іншим став вираз, щось жорстоке з'явилося в обрисах рота. Дивна річ! Доріан одвернувся і, підійшовши до вікна, підтягнув штори. У кімнату ступив променистий світанок, розігнавши химерні тіні по темних кутках, де вони, здригаючись, уляглися. Але дивний вираз на обличчі портрета не тільки не зник, а навіть став іще чіткішим. Трепетливе і яскраве денне світло виказувало йому складку жорстокості біля рота так ясно, наче він дивився у дзеркало після того, як вчинив щось жахливе. Його аж пересмикнуло, і, притьмом схопивши зі столу овальне люстерко в прикрашеній купідонами рамі із слонової кості — один з численних подарунків лорда Генрі, — він зазирнув у його гладку глибінь. Ні, ніяка така складка не викривлювала йому червоних уст. Що ж би це значило? Він протер очі, наблизився мало не впритул до портрета і ще раз уважно приглянувся. Не було знаку жодної зміни, зробленої пензлем, а проте загальний вираз явно став інакшим. Це був не просто виплід його уяви. Ні, зміна до моторошності очевидна! (VII)

Слайд № 20

Слайд № 21

… Ледве минуло кілька хвилин, як твір уже захопив Доріана. Книжка ця була найдивніша з усіх, що він будь-коли читав. Доріан почував себе так, немов...
Слайд № 22

… Ледве минуло кілька хвилин, як твір уже захопив Доріана. Книжка ця була найдивніша з усіх, що він будь-коли читав. Доріан почував себе так, немов під ніжні звуки флейти перед ним безгучним калейдоскопом проходять у вишуканих одіннях гріхи цілого світу! Те, про що він лише неясно марив, поставало нараз дійсністю. І навіть те, про що він ніколи й не важився марити, розгорталось у нього на очах. Це був роман без сюжету і з одним тільки героєм. Твір цей являв собою, власне, психологічну розвідку про молодого парижанина, котрий у половині XIX сторіччя намагався приєднати собі пристрасті і способи мислення минулих епох, щоб самому спізнати всі ті стани, через які в різні часи проходила людська душа. Він захоплювався штучністю тих самозречень, що їх нерозважні люди називають чеснотами, і так само — природними спалахами обурення, що їх мудреці й досі називають гріхами. Роман був написаний цікавим філігранним стилем, яскравим і неврозумливим водночас, насиченим жаргоном та архаїзмами, технічними виразами та добірними парафразами. Так писали найкращі майстри французької школи символістів. Траплялися тут метафори дивовижні, мов орхідеї, і такі ж ніжні барвами. Життя почуттів змальовувалося термінами містичної філософії… Отруйна це була книжка: неначе густий аромат ладану повивав її сторінки і туманuв мозок. Самий ритм речень, субтильна монотонність їх музики, ускладнені рефрени і вмисні повтори — усе це розбурхувало в Доріановій уяві нездорові марення та мрії. Він поглинав розділ по розділу, не відчуваючи, що западає вечір і довшають тіні...

Ви повинні заграти мені Шопена… Доріан мовчки підвівся з-за столу і пройшов до сусіднього покою. Там він сів за рояль, і пальці його забігали по бі...
Слайд № 23

Ви повинні заграти мені Шопена… Доріан мовчки підвівся з-за столу і пройшов до сусіднього покою. Там він сів за рояль, і пальці його забігали по білих та чорних клавішах із слонової кості. - Заграйте мені, Доріане, заграйте який-небудь ноктюрн … Яке гарне оце, що ви граєте! Мені здається, чи не писав його Шопен на Майорці, коли море зітхало круг його вілли і солоні бризки сягали вікон? Таке воно напрочуд романтичне... Яке це щастя, що ми маємо хоч одне ненаслідувальне мистецтво! Грайте ще, Доріане, я сьогодні так запраг музики! (19)

Слайд № 24

Слайд № 25

Доріан Ґрей відчував, що час зробити вибір. Чи вибір уже зроблено? Так, саме життя вирішило за нього — життя і його безмежна цікавість до життя. Ві...
Слайд № 26

Доріан Ґрей відчував, що час зробити вибір. Чи вибір уже зроблено? Так, саме життя вирішило за нього — життя і його безмежна цікавість до життя. Вічна молодість, безмежні пристрасті, насолоди, витончені й потаємні, розгін несамовитих веселощів і ще несамовитіших гріхів — усього цього зазнає він. А портрет нестиме тягар його ганьби, і більше нічого. Болем оперезало його на думку, як знівечиться прегарний образ на полотні. Якось одного разу, немов передражнюючи Нарциса, він поцілував чи, вірніше, вдав, ніби цілує ці намальовані уста, що тепер так злостиво кпили з нього. Щоранку він засиджувався перед портретом, зачудований його красою і, як йому часом здавалося, справді мало не закоханий у нього. А тепер — невже портрет усе буде змінюватись, відбиваючи в собі кожну спокусу, якій Доріан улягатиме? І стане страхітливо потворним, і його доведеться сховати під замок, і схоронити від сонця, що так часто золотило йому красні кучері? Який жаль! Який жаль! (VIII)

Нарцис
Слайд № 27

Нарцис

Слайд № 28

Часто він надовго зникав з товариства, породжуючи загадковістю своєї поведінки різні підозри серед друзів і тих, що вважали себе такими, а повернув...
Слайд № 29

Часто він надовго зникав з товариства, породжуючи загадковістю своєї поведінки різні підозри серед друзів і тих, що вважали себе такими, а повернувшись, нишком скрадався до замкнутої класної кімнати, ключ від якої завжди мав при собі, відмикав її і ставав із дзеркалом у руках перед власним портретом, дивлячись то на злостиве, дедалі старіше обличчя на полотні, то на прекрасне і все юне ще лице, що всміхалося до нього з люстра. Чим гострішав контраст, тим своєрідніша була насолода. Він усе дужче закохувався у власну вроду і все більш зацікавлено спостерігав розклад власної душі. З хвилинною тривогою, а бува з моторошним і жаским захватом, приглядався він до бридких складок, що зорювали зморшкувате чоло і облягом обважували чуттєвий рот, часом питаючи себе, що відразливіше — ознака розбещеності чи ознака віку? Він прикладав свої білі руки до огрублих і обрезклих рук на портреті і осміхався. Він брав на глум це спотворене й понівечене тіло. Однак подеколи ночами, лежачи без сну у своїй густо напахченій спальні або в брудній комірчині лихославної таверни біля доків, куди він зачащав переодягнений і під чужим ім'ям, Доріан Ґрей з жалем думав про руїну, накликану на власну душу, з жалем тим гіркішим, що почуття це було чисто себелюбне. Щоправда, такі моменти траплялися рідко. Та зацікавленість життям, що її лорд Генрі вперше розворушив у ньому, коли вони були сиділи в садку їхнього друга, зростала тим швидше, чим заповзятливіш він її заспокоював. Що більше він знав, то більше йому кортіло знати. Ця божевільна жага ставала все невситимішою (XI)

Слайд № 30

… А то, бува, прокинеться несамовите бажання, щоб колись наші очі, розплющившися зрана, уздріли світ, за ніч понове перетворений нам на втіху, — св...
Слайд № 31

… А то, бува, прокинеться несамовите бажання, щоб колись наші очі, розплющившися зрана, уздріли світ, за ніч понове перетворений нам на втіху, — світ, в якому речі набрали б незвичних обрисів і свіжих барв, де все було б змінене і мало б нові тайни, світ, де минулого б зовсім не було або ж було дуже мало — так, щоб воно, в усякому разі, не існувало в усвідомленні обов'язку чи каяття, бо так, як є тепер, то навіть згадки про радощі мають свою гіркоту, а спомини про насолоди пронизують болем. Творення таких-от світів, гадав Доріан Ґрей, і становить справжню суть життя чи принаймні частину цієї суті. І у своїх пошуках почувань нових і захопливих, що містили б істотний для романтики елемент незвичайного, він часто свідомо засвоював ідеї, чужі власній вдачі, і піддавав себе непомітному їхньому впливу, а потому, спізнавши, так би мовити, їхній смак і задовольнивши свою інтелектуальну цікавість, облишав їх з тією чудною байдужістю, що не тільки не суперечить гарячому темпераментові, але навіть — з погляду деяких сучасних психологів — незрідка є умовою його (ХІ)

Слайд № 32

Але, може, це тільки породження його фантазії, яка з ночі вuкликала примару помсти і цю моторошну картину грядущої покари? Бо ж дійсність — хаотичн...
Слайд № 33

Але, може, це тільки породження його фантазії, яка з ночі вuкликала примару помсти і цю моторошну картину грядущої покари? Бо ж дійсність — хаотична, то лише людська уява діє з разючою логічністю. Адже саме завдяки уяві вслід за гріхом приходять докори сумління. Адже саме уява виставляє нам на очі огидне поріддя наслідків, що їх тягне за собою кожен наш злочин. У звичайному світі фактів ані грішники не зазнають покари, ані праведники не дістають винагороди. Успіх дається дужому, поразка спадає на слабкого. І по всьому!.. Та й крім того, якби хто сторонній тинявся навколо дому, його побачила б челядь або сторожа. Якби чиї сліди було знайдено на клумбах, садівники доповіли б йому. А певно, певно — це все його уява! Брат Сібіл Вейн не повернувся, щоб убити його. Той морячисько відплив на судні і десь загине в холодному морі. Тож хай собі хоч як там, а від Джеймса Вейна він, в усякому разі, убезпечений. Адже цей моряк не знає, і ніяк йому дізнатись, ім'я Чарівного Принца! Маска юності врятувала його, Доріана Ґрея. А проте ж — коли це все тільки мана, який жах знати, що сумління може збудити до життя такі моторошні фантоми, і надати їм видимої форми, і примусити їх рухатись перед людиною! Що за життя мав би він, коли б удень і вночі привиддя його злочинів вдивлялось у нього з темних закутнів, глумилося з нього із потайних сховків, нашіптувало йому щось у вуха під час бенкетів, розбуджувало його крижаним дотиком зі сну! На цю думку він аж пополотнів від страху — на нього наче війнуло зимним холодом. І навіщо тільки він у ту жахливу мить божевілля убив свого друга! Які моторошні самі лише згадки про ту сцену! Він бачив те все знову. Кожна відворотна деталь воскресала в пам'яті і проймала ще більшим жахом. З чорної хлані Часу зводилась у багряних шатах грізна тінь його злочину (XVIII)

Слайд № 34

Чи й справді воно так, що людині ну зовсім неспромога змінитись? Доріана опосіла пекуча туга за непорочною чистотою своєї юності, своєї рожевої юно...
Слайд № 35

Чи й справді воно так, що людині ну зовсім неспромога змінитись? Доріана опосіла пекуча туга за непорочною чистотою своєї юності, своєї рожевої юності, як назвав її колись лорд Генрі. Доріан добре знав, що ославив себе ганьбою, спаплюжив душу, сповнив потворністю уяву; він усвідомлював, що справляв згубний вплив на інших і що від цього мав страшенну насолоду; він знав, що проти всіх тих життів, які стикалися з його власним, його було найкраще, і так же багато від нього сподівалося, а він покрив його безчестям... Але невже це все невиправне? І навіть надії не лишилося для нього? О, і навіщо тільки в ту страхітливу мить гордощів та шаленства з нього вихопилося фатальне благання, щоб портрет ніс тягар його днів, а він сам щоб зберіг незаплямованою пишноту вічної молодості! То ж був початок його згуби. Краще б кожен його гріх призводив до швидкої і неомильної кари. Покара очищує душу. Не «прости нам гріхи наші», а «покарай нас за провини наші» — ось така має бути молитва людини до всесправедливого Господа (XX)

Слайд № 36

Озирнувшись, Доріан нагледів ножа, яким було вбито Безіла Голворда. Він багато разів чистив його, поки ані цяточки на ньому не лишилося, і ніж аж в...
Слайд № 37

Озирнувшись, Доріан нагледів ножа, яким було вбито Безіла Голворда. Він багато разів чистив його, поки ані цяточки на ньому не лишилося, і ніж аж вилискував. Цей ніж покінчив з художником — і він же покінчить з художниковим твором і з усім тим, що той твір спородив! Цей ніж покінчить з минулим, а коли минуле помре, він, Доріан, стане вільний. Цей ніж покінчить з надприродним життям душі в портреті, і, позбавившись його зловісних пересторог, Доріан віднайде врешті спокій. Доріан схопив ножа і прошив ним портрет. Почувся голосний скрик і глухий стукіт. Цей передсмертний скрик був такий моторошний, що пробудилася вся челядь і всі сполошено повибігали зі своїх кімнат (ХХ)

Перегляд
матеріалу
Отримати код Поділитися
Опис презентації окремими слайдами:
Ілюстрована міні-хрестоматія
Слайд № 1

Ілюстрована міні-хрестоматія

Митець – творець прекрасного О. Уайльд Робітню художника сповнювали густі пахощі троянд, а коли в садку знімався літній легіт, він доносив крізь ві...
Слайд № 2

Митець – творець прекрасного О. Уайльд Робітню художника сповнювали густі пахощі троянд, а коли в садку знімався літній легіт, він доносив крізь відчинені двері то п'янкий запах бузкового цвіту, то погідніший аромат рожевих квіток шипшини. З перського дивана, де лежав лорд Генрі Воттон, курячи своїм звичаєм одну по одній незліченні цигарки, можна було побачити лише блиск золотаво-ніжного, як мед, цвіту верболозу… Посеред кімнати стояв на мольберті зроблений у повен зріст портрет надзвичайно вродливого юнака, а перед портретом дещо віддалік сидів сам художник, Безіл Голворд, раптове зникнення якого кілька років тому так схвилювало все лондонське товариство і викликало чимало найрозмаїтіших здогадок (І)

[лорд Генрі] - Краще розкажи мені ще про Доріана Ґрея. Ви часто зустрічаєтесь? — Кожен день. Я був би нещасний, якби не бачив його щодня. Він став ...
Слайд № 3

[лорд Генрі] - Краще розкажи мені ще про Доріана Ґрея. Ви часто зустрічаєтесь? — Кожен день. Я був би нещасний, якби не бачив його щодня. Він став для мене живлющим, як повітря. — Це вельми дивно, Безіле! Не думав я, що ти коли-небудь зацікавишся чим іншим, крім свого мистецтва. — Тепер він — усе моє мистецтво, — повагом сказав художник. — Я часом думаю, Гаррі, що у світовій історії є лише два важливих етапи. Перший — це поява нових засобів у мистецтві, другий — поява нового образу у мистецтві. І чим винахід олійних фарб був для венеційців, чим обличчя Антіноя було для пізньогрецької скульптури, тим обличчя Доріана Ґрея стане колись для мене. .. Але він для мене далеко важливіше, ніж модель чи натурник… якимсь дивним чином — хто зна, як би це тобі пояснити? — врода його неначе пробудила в мені зовсім новий метод творчості, зовсім новий стиль. Я тепер інакше дивлюся на світ, інакше про нього думаю. Я тепер можу відтворювати життя такими засобами, що раніш були приховані від мене... Позасвідомо він окреслює для мене обриси якоїсь нової школи — школи, що мусить сполучити в собі всю пристрасність романтичного духу і всю досконалість духу давньої Еллади. Гармонія душі й тіла — які вагомі ці слова! У нестямності своїй ми роз'єднали їх і винайшли вульгарний реалізм та яловий ідеалізм. О Гаррі! Якби ти знав, що таке Доріан Ґрей для мене! Пригадуєш отой пейзаж, за який Еґнью пропонував мені такі величезні гроші, але я відмовився? Це одна з найкращих моїх картин. А чому? Тому що коли я малював її, Доріан Ґрей сидів обік мене. Від нього немовби спадав якийсь непомітний вплив, і вперше в житті я побачив у звичайному лісовому краєвиді те диво, що його марно шукав раніше (І) Розкрити себе і втаїти митця — цього прагне мистецтво О. Уайльд

Хвилин десять він [Доріан] стояв непорушно, з напіврозтуленими устами і незвичним блиском в очах. Він неясно усвідомлював, що в ньому збудилися зов...
Слайд № 4

Хвилин десять він [Доріан] стояв непорушно, з напіврозтуленими устами і незвичним блиском в очах. Він неясно усвідомлював, що в ньому збудилися зовсім нові думки й чуття. Але йому здавалося, що вони підіймаються з глибин його єства, а не принесені ззовні. Ті декілька слів, що Безілів друг повів йому, — слів умисне парадоксальних, але сказаних, безумовно, випадково, — торкнулись якоїсь потайної струни, ніколи ще не займаної, і він чув, як вона оце тріпотіла й вібрувала в ньому чудними поштовхами. Так зворушувала й бентежила його музика. Однак вплив музики менш виразний... Вона-бо творить у людині не новий світ, а скорше новий хаос. А тут — слова! Самі слова! Але які моторошні! Які ясні, промовисті, жорстокі! Від них не втечеш. І до того ж — які в них невловні чари! Слова ці, здавалося, надають відчутної форми туманним маренням, і бринить у них своя музика, така ж солодка, як у віоли чи лютні. Самі слова! Та чи ж є що-небудь так само реальне, як слова? (ІІ)   Думка і мова для митця — знаряддя мистецтва. О. Уайльд

"Правда життя найчастіше розкривається у формі парадоксів". О. Уайльд - Ти, як завжди, спізнюєшся, Гаррі, — докірливо похитала головою тітонька Аґа...
Слайд № 5

"Правда життя найчастіше розкривається у формі парадоксів". О. Уайльд - Ти, як завжди, спізнюєшся, Гаррі, — докірливо похитала головою тітонька Аґата.  Він тут-таки знайшовся з вибаченням і, сівши на вільний стілець поруч леді Аґати, оглянув присутніх. З кінця столу до нього сором'язливо кивнув Доріан, зашарівшись від задоволення. Напроти лорда Генрі сиділа герцогиня Гарлі, жінка надзвичайно добродушної і лагідної вдачі, котру дуже любили всі, хто знав її… Праворуч від неї містився сер Томас Бердон, радикальний член парламенту. .. Місце ліворуч від герцогині посідав містер Ерскін із Тредлі, літній добродій вельми високої культури й принадності, котрий, однак, засвоїв собі лиху звичку мовчання, оскільки сказав усе, що мав сказати, до тридцятирічного віку… Сусідкою лорда Генрі за столом була місіс Ванделер, давня приятелька його тітоньки, достеменна свята серед жіноцтва, але вбрана з таким жахливим несмаком, що її зовнішність скидалася на поганенько оправлений молитовник. На щастя для нього, по другий бік вона мала сусідою лорда Фаудела — чоловіка середніх літ, з великими знаннями й пересічними здібностями, і так само нудного, як міністерський звіт у Палаті громад (ІІІ)

…Одного дня місяцем пізніше Доріан Ґрей сидів у розкішному кріслі в маленькій бібліотеці будинку лорда Генрі в Мейфері. Це була по-своєму дуже гарн...
Слайд № 6

…Одного дня місяцем пізніше Доріан Ґрей сидів у розкішному кріслі в маленькій бібліотеці будинку лорда Генрі в Мейфері. Це була по-своєму дуже гарна кімната, обличкована високими дубовими панелями кольору оливи, з кремовим фризом, з ліпним оздобленням стелі. Підлогу покривала цеглиста повстина, а на ній там і сям розстелено було шовкові перські килимці з довгими торочками. На столику з атласного дерева стояла статуетка роботи Клодіона, а обік неї лежав примірник «Les Cent Nouvelles» в оправі Кловіса Ева… На полиці каміна красувалося кілька блакитних порцелянових ваз із барвистими тюльпанами. Крізь вікно, густо похрещене свинцевим переплетінням, ллялося рожеве світло літнього лондонського полудня. (ІV)   Але справжні обранці ті, для кого прекрасне означає лише одне: Красу. О. Уайльд

…Справжньою насолодою буде для нього [Доріана] спостерігати за портретом. Він зможе зазирнути в найпотаємніші закутки власного розуму. Цей портрет ...
Слайд № 7

…Справжньою насолодою буде для нього [Доріана] спостерігати за портретом. Він зможе зазирнути в найпотаємніші закутки власного розуму. Цей портрет стане для нього магічним дзеркалом. Якщо спершу в ньому він побачив справжню свою зовнішність, так тепер побачить справжню свою душу. І коли для образу з портрета вже зайде зима, він сам усе ще перебуватиме на трепетній межі весни та літа. Коли кров відхлине з обличчя на полотні і стане воно блідою крейдяною машкарою з потьмянілими очима, він сам ще чаруватиме юністю. Жодна квітка його привабливості ніколи не зів'яне, пульс життя в ньому ніколи не ослабне. Наче грецькі боги, він буде вічно дужий, прудконогий і життєрадісний. Тож хай там хоч що діється з його портретом! Він сам буде в безпеці, а це — головне. (VІІ) Моральне, життя людини — для митця лише частина об'єкта. А моральність мистецтва полягає в досконалому використанні недосконалих засобів. О. Уайльд

…Між вікнами стояла велика флорентійська шафа з ебенового дерева, інкрустована слоновою костю і ляпіс-лазур'ю. Доріан прикипів до неї поглядом, нач...
Слайд № 8

…Між вікнами стояла велика флорентійська шафа з ебенового дерева, інкрустована слоновою костю і ляпіс-лазур'ю. Доріан прикипів до неї поглядом, наче й заворожений, і настрашений — наче в шафі тій було щось жадане і водночас майже ненавидне… Нарешті він підвівся з канапи і, відімкнувши шафу, натис на приховану пружину. Повільно висунулась трикутна шухлядка. Доріанові пальці інстинктивно потяглися до неї і щось вийняли звідти. Це була маленька китайська скринечка дуже тонкої роботи, вся лакована чорним із золотом, з хвилястим візерунком на стінках та ще з шовковими мотузочками в бусинах і з металевими китичками на кінцях. Доріан розкрив її. В ній лежала зелена вощиста паста з напрочуд густим і давучим запахом (ХV)

Курці опіуму …Три хисткі сходинки в кінці кімнати вели до затемненої комірчини. Доріан прожогом піднявся ними, і в обличчя вдарив йому густий дух о...
Слайд № 9

Курці опіуму …Три хисткі сходинки в кінці кімнати вели до затемненої комірчини. Доріан прожогом піднявся ними, і в обличчя вдарив йому густий дух опіуму. Він глибоко вдихнув запах, і ніздрі його насолодно затремтіли. Коли Доріан увійшов у комірчину, молодик з гладким білявим волоссям, що, нахилившись над лампою, прикурював довгу тонку люльку, глянув на нього і непевно кивнув головою… Здригнувшися, Доріан скинув оком на моторошні постаті, що в найвигадливіших позах порозвалювались на драних матрацах. Ці скорчені руки й ноги, порозкривані роти, невидющо втуплені тьмаві зіниці — наче заворожували його. Він знав і муки того чудного раю, де вони зараз витали, і те похмуре пекло, що являло їм таємниці нових радощів. Але їм легше, ніж йому, бранцеві своїх думок. Спогади, ніби якась жахлива неміч, пожирали його душу. Час від часу він немов бачив, як п'ялить у нього очі Безіл Голворд. І відчував, що тут не може залишатись. Та й присутність Адріана Сінґлетона стривожила його. Він хотів опинитись там, де його ніхто не знає. Хотів утекти від самого себе. (Розділ XVІ) Розбещеність і чеснота для митця — матеріал мистецтва О. Уайльд

…Тижнем пізніше Доріан Ґрей сидів в оранжереї свого маєтку Селбі-Роял, розмовляючи з гарненькою герцогинею Монмаут, що гостювала в нього разом із с...
Слайд № 10

…Тижнем пізніше Доріан Ґрей сидів в оранжереї свого маєтку Селбі-Роял, розмовляючи з гарненькою герцогинею Монмаут, що гостювала в нього разом із своїм сухорлявим шістдесятирічним чоловіком. Саме пили чай, і лагідне світло великої настільної лампи під мереживним абажуром падало на тонку порцеляну й карбоване срібло сервізу. Порядкувала за столом герцогиня. Її білі руки граційно рухалися поміж чашок, а пухкенькі червоні вуста усміхалися на Доріанів шепіт (XVII)

…Коли Доріан прочиняв двері, у вічі йому впав хтивий усміх з освітленого сонцем портрета. Подерте покривало валялося на підлозі. Доріан пригадав, щ...
Слайд № 11

…Коли Доріан прочиняв двері, у вічі йому впав хтивий усміх з освітленого сонцем портрета. Подерте покривало валялося на підлозі. Доріан пригадав, що вчора, вперше за весь час, забув закрити фатальний портрет, і оце вже хотів кинутись до нього — але враз відсахнувся. Звідки на руці портрета ота огидна волога, червона й лискуча, неначе полотно випрівало кров'ю? Яке жахіття! Це ще жахніше — промайнуло йому в думці, — ніж те непорушне тіло, яке, він знав, сидить навпроти портрета, навалившись на стіл: його потворна тінь на закривавленому килимі свідчила, що воно не зрушало з місця, що воно там саме, де було й вчора (XIII) Митець не має етичних уподобань. Етичні уподобання митця призводять до непрощенної манірності стилю. О. Уайльд

…Тихо ступаючи, він увійшов, замкнув своїм звичаєм двері зсередини і шарпнув з портрета пурпурове покривало. Крик болю й обурення вирвався в нього....
Слайд № 12

…Тихо ступаючи, він увійшов, замкнув своїм звичаєм двері зсередини і шарпнув з портрета пурпурове покривало. Крик болю й обурення вирвався в нього. Ніякої зміни він не побачив — хіба тільки в очах з'явилося щось підступне та рот скривило лицемірним усміхом. Портрет був усе так само відразливий — навіть іще відразливіший, коли тільки це можливе: червона волога на його руці начебто ще пояскравішала, ще більш скидаючись на тільки-но пролиту кров. Доріана пойняв дрож. Невже саме марнослав'я спонукало його на цей єдиний у житті добрий вчинок? Чи сама жага нових збуджень, як то насмішкувато натякнув лорд Генрі? Чи то бажання похизуватися, що часом примушує нас чинити щось благородніше за нас самих? Чи все те разом? А чому червона пляма ще побільшала? Вона розповзалася по зморшкуватих пальцях, мов якась жахлива хвороба... Кров була й на ногах портрета, немовби вона скапувала. Кров була навіть на тій руці, яка не тримала ножа!.. Що, зізнання? Може, це все до того, що він мусить зізнатися в убивстві? Виказати самого себе, піти на смерть?.. (ХХ) Глядача, а не життя — ось що, власне, відображує мистецтво. О. Уайльд

…Проти нього [Доріана] лишився тільки один доказ, і той непевний. Це — портрет. Ну, то він його знищить. І навіщо було так довго його зберігати? Ко...
Слайд № 13

…Проти нього [Доріана] лишився тільки один доказ, і той непевний. Це — портрет. Ну, то він його знищить. І навіщо було так довго його зберігати? Колись він із задоволенням спостерігав, як образ на полотні змінюється і марніє замість нього самого, але віднедавна такого задоволення вже не відчував. Портрет не дає йому спати по ночах. А буваючи де поза Лондоном, він усе тремтить зі страху, щоб тим часом чиїсь чужі очі не підглянули його таємниці. Думка про портрет обволікала смутком його пристрасті, отруювала йому хвилини радощів. Портрет цей — немовби його сумління. Атож, сумління... Ну, так він його знищить! Озирнувшись, Доріан нагледів ножа, яким було вбито Безіла Голворда. Він багато разів чистив його, поки ані цяточки на ньому не лишилося, і ніж аж вилискував. Цей ніж покінчив з художником — і він же покінчить з художниковим твором і з усім тим, що той твір спородив! Цей ніж покінчить з минулим, а коли минуле помре, він, Доріан, стане вільний. Цей ніж покінчить з надприродним життям душі в портреті, і, позбавившись його зловісних пересторог, Доріан віднайде врешті спокій. Доріан схопив ножа і прошив ним портрет. Почувся голосний скрик і глухий стукіт. Цей передсмертний скрик був такий моторошний, що пробудилася вся челядь і всі сполошено повибігали зі своїх кімнат (ХХ) Будь-яке мистецтво не дає жодної користі. О. Уайльд

Перегляд
матеріалу
Отримати код Поділитися

Портрет Доріана Грея - Оскар Уайльд

  1. Передмова

Митець — творець прекрасного.
Розкрити себе і втаїти митця — цього прагне мистецтво.
Критик — це той, хто спроможний передати в інший спосіб або в іншому матеріалі своє враження від прекрасного.
Найвища, як і найнижча, форма критики — це різновид автобіографії.
Ті, що в прекрасному вбачають бридке., — люди зіпсуті, які, однак, не стали через те привабливі. Це вада.
Ті, що в прекрасному здатні добачити прекрасне,— люди культурні. У них є надія.
Але справжні обранці ті, для кого прекрасне означає лише одне: Красу.
Немає книжок моральних чи неморальних. Є книжки добре написані чи погано написані. Ото й усе.
Ненависть XIX сторіччя до Реалізму — це лють Калібана, що побачив свою подобу в дзеркалі.
Ненависть XIX сторіччя до Романтизму — це лють Калібана, що не побачив своєї подоби в дзеркалі.
Моральне, життя людини — для митця лише частина об'єкта. А моральність мистецтва полягає в досконалому використанні недосконалих засобів.
Митець не прагне нічого доводити. Довести можна навіть безперечні істини.
Митець не має етичних уподобань. Етичні уподобання митця призводять до непрощенної манірності стилю.
Митець не має нездорових нахилів. Йому дозволено зображувати все.
Думка і мова для митця — знаряддя мистецтва.
Розбещеність і чеснота для митця — матеріал мистецтва.
З погляду форми за взірець усіх мистецтв править мистецтво музuки. З погляду почуття — вмілість актора.
У будь-якому мистецтві є і прямозначність, і символ.
Ті, що силкуються сягнути поза прямозначність, ризикують.
Ті, що силкуються розкрити символ, ризикують також.
Глядача, а не життя — ось що, власне, відображує мистецтво.
Суперечки з приводу мистецького твору свідчать, що цей твір новий, складний і життєздатний.
Коли критики розходяться в думках — значить митець вірний собі.
Можна дарувати тому, хто робить корисну річ, — доки він не захоплюється нею. Єдине виправдання того, хто робить некорисну річ,— його безмірне захоплення нею.
Будь-яке мистецтво не дає жодної користі.

  1. Звуки, кольори, квіти, передчуття дива.

Робітню художника сповнювали густі пахощі троянд, а коли в садку знімався літній легіт, він доносив крізь відчинені двері то п'янкий запах бузкового цвіту, то погідніший аромат рожевих квіток шипшини. З перського дивана, де лежав лорд Генрі Воттон, курячи своїм звичаєм одну по одній незліченні цигарки, можна було побачити лише блиск золотаво-ніжного, як мед, цвіту верболозу, чиє тремтливе віття, здавалося, насилу витримувало тягар полум'яної краси. Зрідка на довгих шовкових шторах величезного вікна миготіли химерні тіні птахів, утворюючи на мить щось подібне до японського малюнка, і тоді лорд Генрі думав про блідолицих художників із Токіо, які засобами мистецтва, з природи своєї статичного, намагалися передати відчуття швидкості й руху. Ще більш угнічувало тишу сердите гудіння бджіл, що пробиралися високою невикошеною травою чи монотонно й настійливо кружляли біля покритих золотистим пилком вусиків розлогої жимолості. Невиразний клекіт Лондона долинав, наче басова нота далекого органа.

  1. Перше згадування про портрет.

Посеред кімнати стояв на мольберті зроблений у повен зріст портрет надзвичайно вродливого юнака, а перед портретом дещо віддалік сидів сам художник, Безіл Голворд, раптове зникнення якого кілька років тому так схвилювало все лондонське товариство і викликало чимало найрозмаїтіших здогадок.
Художник дивився на прегарну юнакову постать, що її він так майстерно виобразив на полотні, і обличчя йому опромінював задоволений усміх. Раптом він схопився і, заплющивши очі, притис пальці до повік, наче силкуючись утримати в пам'яті якийсь чудовий сон і боячись пробудитись.
— Це твоя найкраща робота, Безіле, найкраща з усіх, що ти створив, — мляво сказав лорд Генрі

4. Як Безіл пояснює своє небажання виставляти портрет?

- Ніде не виставлятимеш? Мій любий, чому? Ти маєш якісь підстави? Що за дивацький народ ці художники! Із шкіри пнуться, аби набути популярності, а як тільки вона приходить, — здається, прагнуть позбутись її. Це ж так нерозумно! Бо коли прикро, що про тебе забагато говорять, то ще прикріше, коли про тебе зовсім не говорять. А цей портрет підніс би твоє ім'я, Безіле, далеко над усіма молодими художниками в Англії і примусив би старих запалитись ревнощами, коли вони ще здатні на емоції.
— Я знаю, ти будеш сміятися з мене, але я справді не можу виставити цього портрета, — повторив художник. — Занадто багато самого себе я вклав у нього.
Лорд Генрі засміявся, випростуючись на дивані.
— Ну от, я ж знав, що ти сміятимешся. Але це таки щира правда.
— Занадто багато самого себе! Слово честі, Безіле, я не думав, що в тобі стільки марнославства. Ти, з твоїм суворим обличчям і чорним як вугіль волоссям, — і цей юний Адоніс, наче зроблений із слонової кості й трояндових пелюсток! Не бачу найменшої схожості між вами!.. Адже він Нарцис, мій любий, а ти... Ну, звичайно, в тебе одухотворене лице і таке інше... Але Краса, справжня Краса, кінчається там, де починається одухотвореність. Інтелект — уже сам собою щось диспропорційне. Він нівечить гармонію обличчя. Ту ж мить, як хтось береться думати, у нього або видовжується ніс, або розширюється чоло, або щось інше псує лице. Візьми першого-ліпшого з цих визначних учених мужів і подивись, до чого вони всі відразливі! Ясна річ, за винятком церковників. Але в церкві їм не доводиться голів сушити. Вісімдесятирічний єпископ у проповіді повторює те, що йому казали, коли він був вісімнадцятирічним хлопцем, — тож, природно, його вигляд усе так само по-молодечому принадний. Судячи з портрета, твій таємничий юний друг, імені якого ти не хочеш назвати, має чарівну вроду, отже, він ніколи не думає. Я таки цілком певен того. Він — прекрасне бездумне створіння, яке мусить бути з нами завжди: і взимку, коли ми не маємо квіток, щоб милуватись ними, і влітку, коли ми потребуємо чогось, що остудило б мозок. Не лести собі, Безіле: ти ані крихти не схожий на нього.
— Ти не розумієш мене, Гаррі, — відказав митець. — Звичайно, я не схожий на нього. Я знаю це дуже добре. Як на правду, то я б навіть жалкував, якби став на нього схожим. Ти знизуєш плечима? Я щиро кажу. Всіма, хто має непересічний розум чи красу, правує в житті лихий фатум, — той самий, що спрямовував непевну ходу монархів протягом усієї історії. Краще не виділятись над своїм середовищем. Бо на цім світі виграють лише потвори й нездари. Вони можуть невимушено сидіти і позіхати на виставі життя. Нехай їм нічого не відомо про радість перемоги, але ж зате вони обходяться й без гіркоти поразки. Вони живуть так, як ми всі мали б жити: байдужно, без турбот, без хвилювань. Вони не завдають руїни іншим і не зазнають її самі від чужих рук. Твоя знатність і багатство, Гаррі; мій розум і хист, хоч які вони є; врода Доріана Ґрея — за все це, чим боги нас наділили, ми відпокутуємо, тяжко відпокутуємо...
— Доріан Ґрей? Це його ім'я? — спитав лорд Генрі, підходячи через кімнату до Голворда.
— Так. Я не збирався називати його тобі.
— Але чому?
— Просто сам не знаю... Якщо хтось мені дуже подобається, я ніколи й нікому не називаю його імені. Бо це немовби значить поступитись часткою дорогої тобі людини. Я справді закохався у таємничість. Здається, лише завдяки їй сучасне життя і може бути чудесне чи заманливе для нас. Звичайнісінька річ стає чарівною, якщо ми криємося з нею. Виїжджаючи з Лондона, я ніколи не кажу своїм, куди їду. Бо якби я сказав — пропала б уся насолода. Напевно, це чудна звичка, але все-таки вона вносить чимало романтичного в життя. Ти, мабуть, тої гадки, що все це страшенні дурниці?
— Анітрохи, — відповів лорд Генрі, — анітрохи, любий Безіле. Ти, здається, забуваєш, що я одружений; а єдине, чим шлюб зачаровує, — це приховування правди, без чого не обходяться ані чоловік, ані жінка. Я ніколи не знаю, де моя дружина, і вона ніколи не знає, що я роблю. Випадково здибав шись, — а це буває, коли ми потрапляємо разом десь на обід чи гостюємо у герцога, — ми з найсерйознішими мінами торочимо одне одному найбезглуздіші історії. Моїй жінці це вдається куди краще, ніж мені, — вона ніколи при цьому не бентежиться так, як я. І заскочивши десь мене, — вона зовсім не зчинює сварки. Часом мені навіть хочеться вивести її з рівноваги, а вона тільки сміється, та й годі.

— І як ти можеш таке казати про своє подружнє життя?! — зауважив Безіл Голворд, підходячи до дверей у садок. — Я впевнений, що насправді ти дуже порядний сім'янин і просто соромишся власних чеснот. Дивна з тебе людина, Гаррі! Ти ніколи не кажеш нічого морального і ніколи не робиш нічого неморального. Твій цинізм — це тільки поза.
— Як на мене, поза, та ще й найдратливіша — це коли поводишся природньо! — скрикнув, сміючись, лорд Генрі.

5. Роздвоєння Доріана; наміри розпочати нове життя (р. ХХ)

Чи й справді воно так, що людині ну зовсім неспромога змінитись? Доріана опосіла пекуча туга за непорочною чистотою своєї юності, своєї рожевої юності, як назвав її колись лорд Генрі. Доріан добре знав, що ославив себе ганьбою, спаплюжив душу, сповнив потворністю уяву; він усвідомлював, що справляв згубний вплив на інших і що від цього мав страшенну насолоду; він знав, що проти всіх тих життів, які стикалися з його власним, його було найкраще, і так же багато від нього сподівалося, а він покрив його безчестям... Але невже це все невиправне? І навіть надії не лишилося для нього?
О, і навіщо тільки в ту страхітливу мить гордощів та шаленства з нього вихопилося фатальне благання, щоб портрет ніс тягар його днів, а він сам щоб зберіг незаплямованою пишноту вічної молодості! То ж був початок його згуби. Краще б кожен його гріх призводив до швидкої і неомильної кари. Покара очищує душу. Не «прости нам гріхи наші», а «покарай нас за провини наші» — ось така має бути молитва людини до всесправедливого Господа.
6. Дзеркало; ненависть до вроди (ХХ)

Люстерко в тонко різьбленій рамі, ще бозна-колишній дарунок лорда Генрі, стояло на столі, і білорукі купідони округ і досі все усміхалися. Доріан взяв дзеркало до рук — як тієї жахливої ночі, коли вперше завважив зміну в портреті, — і втупився в його гладінь невидющим, затуманеним від сліз поглядом. Колись одна особа, до безтями закохана в нього, написала йому несамовитого листа, що закінчувався такими словами обожнення: «Світ змінився, відколи прийшли в нього ви, — ви, зроблені з золота й слонової кості. Вигини ваших уст переписують наново історію світу». Ці слова постали на пам'яті Доріановій, і він знов і знов подумки повторював їх. А тоді раптом збурилася в ньому ненависть до власної вроди і, шпурнувши дзеркало на підлогу, він розтовк його підбором на срібні уламки. Ця врода його — ось що знівечило йому життя, — його врода і його молодість, яку він собі виблагав! Якби не вони, його життя було б вільне від наруги. А врода виявилася лише машкарою, молодість — лише глумом. Та й що таке зрештою молодість? Наївна, незріла пора, пора поверхових настроїв, нездорових думок. Навіщо були йому її шати? Молодість же знищила його!

7. Самовиправдання Доріана

Ні, краще дати спокій минулому. Йому нічим уже не зарадиш. Про власне майбутнє — ось про що він має подумати. Джеймса Вейна поховано в безіменній могилі на цвинтарі в Селбі. Алан Кемпбел одного вечора застрелився у себе в лабораторії, так і не виказавши таємниці, накинутої йому. Збуджені пересуди про зникнення Голворда незабаром ущухнуть — до того йдеться. Отже, він, Доріан, цілком у безпеці. Проте зовсім не смерть художника гнітила його — смерть власної душі в живому тілі, ось що найдужче допікало. Безіл намалював портрета, який скалічив йому життя, і він не міг дарувати цього. Адже це той портрет спричинив усе. Безіл наговорив йому неможливих речей, але він навіть їх терпляче вислухав. А вбивство — це просто спалах безумства. Що ж до Алана Кемпбела, то він сам наклав на себе руки — така була його воля, так він і вчинив. А він, Доріан, до цього не причетний.
Нове життя! Ось чого він жадав зараз. Ось чого прагнув. Ба навіть уже й почав це нове життя. В усякому разі, він уберіг одну невинну дівчину. І ніколи більше не спокушатиме невинних. Він стане доброчесним.
Коли Доріан згадав про Гетті Мертон, у нього промайнуло: а чи не змінився на краще портрет у замкненій кімнаті? Певно, портрет уже не такий відразливий, як раніше! І, мабуть, коли його життя стане чистим від гріхів, він спроможеться стерти з обличчя на полотні всі сліди злочинних пристрастей... Ану, як ці сліди вже щезли?.. Він піде подuвиться.
Доріан узяв зі столу лампу і покрався сходами вгору. Коли він відмикав двері, його напрочуд юне обличчя засвітилося на хвильку радісною усмішкою. Так, він стане доброчесним, і той огидний портрет, який він переховує, не буде нагонити на нього страху. Він відчув, що жахливий тягар уже не тисне йому на душу. Тихо ступаючи, він увійшов, замкнув своїм звичаєм двері зсередини і шарпнув з портрета пурпурове покривало. Крик болю й обурення вирвався в нього. Ніякої зміни він не побачив — хіба тільки в очах з'явилося щось підступне та рот скривило лицемірним усміхом. Портрет був усе так само відразливий — навіть іще відразливіший, коли тільки це можливе: червона волога на його руці начебто ще пояскравішала, ще більш скидаючись на тільки-но пролиту кров. Доріана пойняв дрож. Невже саме марнослав'я спонукало його на цей єдиний у житті добрий вчинок? Чи сама жага нових збуджень, як то насмішкувато натякнув лорд Генрі? Чи то бажання похизуватися, що часом примушує нас чинити щось благородніше за нас самих? Чи все те разом? А чому червона пляма ще побільшала? Вона розповзалася по зморшкуватих пальцях, мов якась жахлива хвороба... Кров була й на ногах портрета, немовби вона скапувала. Кров була навіть на тій руці, яка не тримала ножа!.. Що, зізнання? Може, це все до того, що він мусить зізнатися в убивстві? Виказати самого себе, піти на смерть?..
Він засміявся. І дика ж думка! Та й хто повірив би, якби навіть він зізнався? Не лишилося жодного знаку по вбитому. Все, що йому належало, було знищене. Доріан власними руками спалив його валізку й пальто. Люди просто сказали б, що він з'їхав з глузду. Та ще й замкнули б у божевільню, якби він затявся на своєму... А проте це його обов'язок — зізнатись, віддати себе на осудовисько людське, перетерпіти вселюдну покуту... Є Бог, і він вимагає від людей у гріхах своїх сповідатись перед землею так само, як і перед небом. І ніщо не очистить його, аж доки він не зізнається у своєму злочині... Злочині? Доріан здвигнув плечима. Смерть Безіла Голворда — то була дрібничка. Він думав про Гетті Мертон. Бо таки цей портрет, нібито дзеркало його душі, — він бреше! Марнославність? Цікавість? Лицемірство? Невже нічого іншого не було в його самозреченні? Ні, неправда, там було щось інше, щось більше. Принаймні так він гадав. Але — хто може сказати?...
Ні! Нічого іншого там не було. Лише через марнославність він пощадив її. З лицемірства натягнув машкару доброчестя. Заради цікавості спробував ускромити себе. Тепер він ясно бачить усе це.
А те вбивство — невже воно ціле життя ітиме за ним переслідом? Невже тягар минулого довіку гнітитиме його? Чи, може, й справді він таки повинен зізнатись? Ні, ні, ніколи!.. Проти нього лишився тільки один доказ, і той непевний. Це — портрет. Ну, то він його знищить. І навіщо було так довго його зберігати? Колись він із задоволенням спостерігав, як образ на полотні змінюється і марніє замість нього самого, але віднедавна такого задоволення вже не відчував. Портрет не дає йому спати по ночах. А буваючи де поза Лондоном, він усе тремтить зі страху, щоб тим часом чиїсь чужі очі не підглянули його таємниці. Думка про портрет обволікала смутком його пристрасті, отруювала йому хвилини радощів. Портрет цей — немовби його сумління. Атож, сумління... Ну, так він його знищить!

8. Ніж

Озирнувшись, Доріан нагледів ножа, яким було вбито Безіла Голворда. Він багато разів чистив його, поки ані цяточки на ньому не лишилося, і ніж аж вилискував. Цей ніж покінчив з художником — і він же покінчить з художниковим твором і з усім тим, що той твір спородив! Цей ніж покінчить з минулим, а коли минуле помре, він, Доріан, стане вільний. Цей ніж покінчить з надприродним життям душі в портреті, і, позбавившись його зловісних пересторог, Доріан віднайде врешті спокій. Доріан схопив ножа і прошив ним портрет. Почувся голосний скрик і глухий стукіт. Цей передсмертний скрик був такий моторошний, що пробудилася вся челядь і всі сполошено повибігали зі своїх кімнат.

9. Загибель Доріана.

Коли вони ввійшли у кімнату, на стіні їм впав в око чудовий портрет їхнього господаря — достоту такого, яким вони востаннє його бачили, в усьому блиску його чарівної юності і вроди. А на підлозі, з ножем у грудях, лежав якийсь мрець у вечірньому костюмі. Увесь у зморшках, вимарнілий, аж погляд вернуло. І лише постерігши персні у нього на пальцях, челядники впізнали, хто це.

10. Гра на роялі; ноктюрни Шопена (ХІХ)

Ви повинні заграти мені ШопенаДоріан мовчки підвівся з-за столу і пройшов до сусіднього покою. Там він сів за рояль, і пальці його забігали по білих та чорних клавішах із слонової кості.

-Заграйте мені, Доріане, заграйте який-небудь ноктюрнЯке гарне оце, що ви граєте! Мені здається, чи не писав його Шопен на Майорці, коли море зітхало круг його вілли і солоні бризки сягали вікон? Таке воно напрочуд романтичне... Яке це щастя, що ми маємо хоч одне ненаслідувальне мистецтво! Грайте ще, Доріане, я сьогодні так запраг музики!


11. Доріан ховає портрет у кімнаті (Х)

Минуло понад чотири роки відтоді, як він востаннє сюди заходив. Коли він був дитиною, тут була його дитяча кімната, а коли підріс — класна. Це просторе пропорційне приміщення покійний лорд Кельсо спеціально облаштував для свого маленького онука, якого терпіти не міг за разючу подібність до матері, та й з інших причин, і все намагався тримати чимдалі від себе. На Доріанів погляд, кімната ця майже не змінилася. Та сама велика італійська скриня-касоне з химерно розмальованими стінками і поморхлими золоченими оздобами — Доріан хлопчиком часто ховався в ній. Та сама книжкова шафа з атласного дерева, де повно пошарпаних підручників. А позад неї на стіні все той самий витертий фламандський гобелен, де вицвілі король і королева грають у шахи в садку, а повз них проїздить верхи громадка сокольничих, тримаючи на латних рукавицях соколів. Яке живе усе це Доріанові на пам'яті! Кожна мить його самотнього дитинства поставала перед ним, поки він оглядався круг себе. Він пригадав незаплямовану чистоту хлоп'ячих своїх літ, і йому стало моторошно від думки, що цей фатальний портрет має бути схований саме тут. Не думав він у ті далекі дні, що його чекає таке майбутнє...


Але в будинку нема іншого місця, яке убезпечувало б сховок від чужих очей. Ключ у нього, і ніхто сторонній не зможе сюди ввійти. Укрите пурпуровим саваном, обличчя на полотні може собі тупіти, ставати хтивим і розпусним. Що це важить? Ніхто ж цього не бачитиме. Він і сам не буде на це дивитись. Навіщо йому приглядатись до бридкого розкладу власної душі? Він лишатиметься юним — і цього досить... Та й чом би кінець кінцем його вдачі таки не випогодитись? Хіба його майбутнє конче мусить бути геть усе ганебне? Йому в житті ще може лучитись кохання, і воно очистить його й оборонить від тих гріхів, що вже, чується, живуть у його душі і тілі, — від тих дивних, ще ніколи не знаних гріхів, яких сама їхня таємничість повиває спокусливими чарами. Може, колись із цих червоних сластолюбних уст зникне жорстокий вираз і він зможе показати світові шедевр Безіла Голворда...

Ні, марні сподівання! Година за годиною, тиждень за тижнем образ на полотні ставатиме усе старішим. Він може уникнути знаку неморального життя, але потворності людського віку йому не минути. Щоки його западуть або прив'януть. Жовті складки посядуть у кутиках потьмянілих очей і огидять їх. Волосся втратить свій блиск, рот безглуздо скривиться, як то завше у старих людей, губи пообвисають. Шию вкриють зморшки, на холодних руках випнуться сині вени, спина згорбатіє, як у його діда, що так суворо ставився до нього. Ні, портрет таки треба сховати. Іншої ради нема.

12. Книжка (Х)

Погляд Доріана зупинився на жовтій книжці, яку прислав лорд Генрі. Що б то могло бути? Підійшовши до перламутрового столика, що завжди здавався йому виробом дивних єгипетських бджіл, які ліпили срібні стільники, він зручно вмостився у кріслі і розгорнув книжку. Ледве минуло кілька хвилин, як твір уже захопив Доріана. Книжка ця була найдивніша з усіх, що він будь-коли читав. Доріан почував себе так, немов під ніжні звуки флейти перед ним безгучним калейдоскопом проходять у вишуканих одіннях гріхи цілого світу! Те, про що він лише неясно марив, поставало нараз дійсністю. І навіть те, про що він ніколи й не важився марити, розгорталось у нього на очах.

Це був роман без сюжету і з одним тільки героєм. Твір цей являв собою, власне, психологічну розвідку про молодого парижанина, котрий у половині XIX сторіччя намагався приєднати собі пристрасті і способи мислення минулих епох, щоб самому спізнати всі ті стани, через які в різні часи проходила людська душа. Він захоплювався штучністю тих самозречень, що їх нерозважні люди називають чеснотами, і так само — природними спалахами обурення, що їх мудреці й досі називають гріхами. Роман був написаний цікавим філігранним стилем, яскравим і неврозумливим водночас, насиченим жаргоном та архаїзмами, технічними виразами та добірними парафразами. Так писали найкращі майстри французької школи символістів. Траплялися тут метафори дивовижні, мов орхідеї, і такі ж ніжні барвами. Життя почуттів змальовувалося термінами містичної філософії. Часом насилу можна було пізнати — чи знайомишся з духовними екстазами якого середньовічного святого, чи з похмурою сповіддю сучасного грішника. Отруйна це була книжка: неначе густий аромат ладану повивав її сторінки і туманuв мозок. Самий ритм речень, субтильна монотонність їх музики, ускладнені рефрени і вмисні повтори — усе це розбурхувало в Доріановій уяві нездорові марення та мрії. Він поглинав розділ по розділу, не відчуваючи, що западає вечір і довшають тіні...

Була вже майже дев'ята година, коли він з'явився у клубі, де, чекаючи на нього, нудився самотою в невеликому салоні лорд Генрі.

— Перепрошую, Гаррі, — вигукнув Доріан, — але далебі, ви самі винні. Ваша книжка так зачарувала мене, що я зовсім забув про час!

— Атож, я так і думав, що вона вам сподобається, — відповів лорд Генрі, підводячися з крісла.

— Я не сказав, що вона мені сподобалась. Я сказав, що вона зачарувала мене. А це велика різниця.

13. Портрет лорда Генрі
Доріан Ґрей спохмурнів і одвернув голову. Він не міг не вподобати цього високого стрункого молодика, що стояв поруч. Це романтичне смагляве обличчя і стомлений вигляд збуджували цікавість. Було щось несказанно-принадне в його низькому млосному голосі. Навіть ці руки — холодні, білі, подібні до квітки, — мали своєрідні чари. На звук його голосу вони мелодійно рухались і, здавалося, теж промовляли щось по-своєму. Доріан відчував острах перед ним і соромився цього остраху

14. Пейзаж; опис інтер’єру.

Трохи згодом Доріан гукнув кеб і поїхав додому. Біля дверей він якусь хвильку загаявся, поглянувши на безгомінний майдан, на вікна будинків, щільно позакривані віконницями або шторами. Небо тепер стало чисто опалевим, і на його тлі навколишні дахи виблискували, мов срібло. З одного димаря навпроти вже курився тоненький струмінь диму, звиваючись блідо-бузковою стрічкою в перламутровому повітрі. У просторому передпокої з дубовими панелями звисав зі стелі великий позолочений ліхтар, здобич із барки якогось венеційського дожа. Три газових ріжки ще мигтіли у ньому голубими пелюстками в облямівці білого полум'я. Доріан загасив ліхтаря і, кинувши на стіл капелюха й плаща, пройшов через бібліотеку до спальні, великої восьмикутної кімнати на першому поверсі. Охоплений новим для нього потягом до розкоші, він недавно все переладнав на власний смак у цьому покої і порозвішував на стінах рідкісні гобелени часів Ренесансу, що їх видобув із закинутої мансарди свого будинку в Селбі.

15. Безіл про цинізм Лорда Генрі

І як ти можеш таке казати про своє подружнє життя?! — зауважив Безіл Голворд, підходячи до дверей у садок. — Я впевнений, що насправді ти дуже порядний сім'янин і просто соромишся власних чеснот. Дивна з тебе людина, Гаррі! Ти ніколи не кажеш нічого морального і ніколи не робиш нічого неморального. Твій цинізм — це тільки поза.
— Як на мене, поза, та ще й найдратливіша — це коли поводишся природньо! — скрикнув, сміючись, лорд Генрі.

16. Безіл про значення для ньогоДоріана
Тепер він — усе моє мистецтво, — повагом сказав художник. — Я часом думаю, Гаррі, що у світовій історії є лише два важливих етапи. Перший — це поява нових засобів у мистецтві, другий — поява нового образу у мистецтві. І чим винахід олійних фарб був для венеційців, чим обличчя Антіноя було для пізньогрецької скульптури, тим обличчя Доріана Ґрея стане колись для мене. Це не тільки тому, що я роблю з нього ескізи й начерки, що я малюю його портрети. Ясна річ, це все так. Але він для мене далеко важливіше, ніж модель чи натурник. Я б не сказав, що я незадоволений тими своїми роботами або що Доріанова врода не підвладна мистецтву. У світі нема нічого такого, щоб мистецтво не могло його передати. І я знаю — те, що я створив після знайомства з Доріаном Ґреєм, непогано виконане, то найкраще в моєму доробку. Але якимсь дивним чином — хто зна, як би це тобі пояснити? — врода його неначе пробудила в мені зовсім новий метод творчості, зовсім новий стиль. Я тепер інакше дивлюся на світ, інакше про нього думаю. Я тепер можу відтворювати життя такими засобами, що раніш були приховані від мене. «Мрія про форму, плекана в дні панування думки...» Забув, чиї ці слова... От саме цим став для мене Доріан Ґрей. Сама лише присутність цього хлопця — мені він здається ледь більшим за хлопця, хоч насправді йому вже минуло двадцять, — сама лише присутність... А! Чи ж ти можеш збагнути, що все це значить? Позасвідомо він окреслює для мене обриси якоїсь нової школи — школи, що мусить сполучити в собі всю пристрасність романтичного духу і всю досконалість духу давньої Еллади. Гармонія душі й тіла — які вагомі ці слова! У нестямності своїй ми роз'єднали їх і винайшли вульгарний реалізм та яловий ідеалізм. О Гаррі! Якби ти знав, що таке Доріан Ґрей для мене! Пригадуєш отой пейзаж, за який Еґнью пропонував мені такі величезні гроші, але я відмовився? Це одна з найкращих моїх картин. А чому? Тому що коли я малював її, Доріан Ґрей сидів обік мене. Від нього немовби спадав якийсь непомітний вплив, і вперше в житті я побачив у звичайному лісовому краєвиді те диво, що його марно шукав раніше…

— Розумієш, Гаррі, Доріан Ґрей для мене просто збудник у творчості. Ти, можливо, не побачиш у ньому нічого. Я бачу в ньому все. Адже ж якраз найбільше він присутній у моїх творах тоді, коли не його я зображую на полотні. Яж казав тобі — Доріанів образ наче відкриває переді мною нову манеру малювання. Його я знаходжу у вигинах певних ліній, у чарівності й ніжності певних кольорів. Оце й усе.

— Тоді чого ж ти не хочеш виставляти його портрета? — спитав лорд Генрі.

— Та того, що в цьому портреті мимоволі відбилося моє... ну, сказати б, мистецьке обожнення образу Доріана. Певна річ, він нічого цього не знає і не знатиме — я зовсім не кваплюся говорити йому про це. Але люди могли б угадати правду, а я не збираюсь оголювати душу перед їхніми хтивими очима. Я ніколи не покладу своє серце їм під мікроскоп. Ось так, Гаррі, — занадто багато вклав я своєї душі в цей портрет, занадто багато...

17. Теорії лорда Генрі

— Тому що впливати на когось — означає віддавати комусь власну душу. Людина вже не думає своїх природних думок, не запалюється своїми природними пристрастями. І чесноти вона переймає від інших, і гріхи — коли є така річ, як гріх, — запозичує. Людина перетворюється на відлунок чужої музики, на актора, що грає не для нього написану роль. Мета життя — розвиток власного «я». Повністю реалізувати своє єство — ось для чого існує кожен з нас. Але в наш час люди стали боятися самі себе. Вони забули найвищий з усіх обов'язків — обов'язок перед самими собою. Звичайно, вони доброчинні. Вони годують виснажених і одягають жебраків, але їхні власні душі голодні й голі. Мужність покинула нас. А можливо, ми ніколи й не мали її. Страх перед суспільством, що є основою моралі, страх перед Богом, що є таїною релігії, — ось що владує нами. А проте...

18. Доріан про Сібіл

Сібіл! Якби ви її тільки бачили! Очей не можна було відвести від її стрункої постаті, коли вона вийшла на сцену, прибрана за хлопчика. На ній була зеленава оксамитова куртка з світло-коричневими рукавами, щільно по нозі брунасті штанці, вишукана зелена шапчина з соколиним пером під пряжкою і плащ із каптуром. Ніколи вона ще не здавалась мені аж такою чарівною. Її ніжна грація нагадувала ту танагрську статуетку, що є у вас, Безіле, в робітні. Волосся обрамляло їй обличчя, як темне листя оточує бліду троянду. А грала вона... Ну, та ви самі побачите її сьогодні. Вона просто вроджена актриса! Я сидів у пошарпаній ложі, сам себе не тямлячи від захвату. Я забув, що я в Лондоні і в дев'ятнадцятому столітті. Я був із своєю коханою далеко, в тому пралісі, де ще нога людська не ступала... Після вистави я пішов за лаштунки й заговорив з нею. Ми сиділи поряд, і раптом в її очах з'явився такий вираз, якого я ніколи ще не бачив. Наші губи зійшлись, і ми поцілувалися... Мені несила передати вам, що я відчував ту мить. Здавалося, все моє життя зосередилось на цій хвилині безмежної насолоди. Сібіл уся затріпотіла, як білий нарцис. А тоді нараз упала на коліна і стала цілувати мої руки... Я знаю, мені не слід би все це вам говорити, але я не можу стриматись. Ясна річ, наші заручини — в найсуворішій таємниці. Сібіл навіть своїй матері не сказала. Та й я ще не знаю, якої заспівають мої опікуни. Лорд Редлі, певно, буде в нестямі. Хай, мені байдуже! Менше ніж за рік я стану повнолітній і тоді зможу робити все, що схочу... Ну, скажіть, Безіле, хіба ж я не мав рації, що кохання пізнав з поезії, а дружину знайшов у Шекспірових п'єсах? Губи, що їх Шекспір навчив говорити, шепотіли мені на вухо свої секрети. Мене обіймали руки Розалінди, і я цілував уста Джульєтти...

19. Молитва Доріана

Який жаль! — пробурмотів Доріан Ґрей, усе ще не зводячи очей з картини. — Який жаль! Я зістарюся, стану бридким і потворним, а цей портрет повік лишиться молодим. Він ніколи не буде старішим, ніж ось цього червневого дня... О, якби тільки можна було навпаки! Якби це я міг лишатись повік молодим, а старішав — портрет! За це... за це... я віддав би все! Так, все, геть-чисто все на світі! Я віддав би за це навіть саму душу!.. Я заздрю всьому, чия краса безсмертна! Я заздрю цьому портретові, що ви намалювали з мене. Чому він має право зберігати те, що я мушу втратити? Кожна мить забирає щось від мене і дарує щось йому. О, якби тільки можна було навпаки! Якби це портрет міг змінюватись, а я повік лишався б таким, як зараз! Навіщо ви намалювали його? Він же колись глузуватиме з мене, о, і як жорстоко глузуватиме!

8

Перегляд
матеріалу
Отримати код Поділитися
Опис презентації окремими слайдами:
Світ вишуканої краси …
Слайд № 1

Світ вишуканої краси …

“Цей потяг до коштовностей заполонив Доріана на багато років, та, власне, й ніколи вже не облишав його. Часто, бувало, увесь день сидів він, то пер...
Слайд № 2

“Цей потяг до коштовностей заполонив Доріана на багато років, та, власне, й ніколи вже не облишав його. Часто, бувало, увесь день сидів він, то перебираючи, то розкладаючи по скриньках камінці зі своїх скарбів — як от оливково-зелені хризоберили, що багряніють при штучному освітленні; кимофани, перевиті сріблястими волосинками; фісташкового кольору перидоти; рожевуваті й золотаві, наче вино, топази, карбункули полум'яно-червоні іскрики з мерехтливими чотирипромінними зірочками всередині; огнистобарвні ґранати; жовтогарячі та бузкові шпинелі; аметисти, що леліють то рубіном, то шафіром. Його захоплювало червоне золото сонячного каменю, і перлиста білість місячного каменю, і мінлива веселка молочного опалу. Він дістав із Амстердама смарагди, надзвичайні розмірами та розмаїттям барв, і володів найціннішим видом туркусу, що на нього заздрим оком поглядали знавці…»

…оливково-зелені хризоберили, що багряніють при штучному освітленні
Слайд № 3

…оливково-зелені хризоберили, що багряніють при штучному освітленні

кимофани, перевиті сріблястими волосинками…
Слайд № 4

кимофани, перевиті сріблястими волосинками…

рожевуваті й золотаві, наче вино, топази…
Слайд № 5

рожевуваті й золотаві, наче вино, топази…

полум'яно-червоні іскрики[карбункули] з мерехтливими чотирипромінними зірочками всередині …
Слайд № 6

полум'яно-червоні іскрики[карбункули] з мерехтливими чотирипромінними зірочками всередині …

огнистобарвні ґранати…
Слайд № 7

огнистобарвні ґранати…

жовтогарячі та бузкові шпинелі…
Слайд № 8

жовтогарячі та бузкові шпинелі…

аметисти, що леліють то рубіном, то шафіром…
Слайд № 9

аметисти, що леліють то рубіном, то шафіром…

червоне золото сонячного каменю …
Слайд № 10

червоне золото сонячного каменю …

перлиста білість місячного каменю …
Слайд № 11

перлиста білість місячного каменю …

мінлива веселка молочного опалу …
Слайд № 12

мінлива веселка молочного опалу …

смарагди, надзвичайні розмірами та розмаїттям барв …
Слайд № 13

смарагди, надзвичайні розмірами та розмаїттям барв …

[Доріан]володів найціннішим видом туркусу [бірюза], що на нього заздрим оком поглядали знавці…  
Слайд № 14

[Доріан]володів найціннішим видом туркусу [бірюза], що на нього заздрим оком поглядали знавці…  

Доріан познайомився з найдивовижнішими історіями про коштовне каміння. Так, у творі Альфонсо «Clericalis Disciplina» згадується змій з очима із спр...
Слайд № 15

Доріан познайомився з найдивовижнішими історіями про коштовне каміння. Так, у творі Альфонсо «Clericalis Disciplina» згадується змій з очима із справжнього гіацинту … Великий алхімік П'єр де Боніфас твердить, що діамант уневиднює людину, а індійський агат — окрасномовлює. Сердолік заспокоює гнів, гіацинт накликає сон, аметист розвіює винні випари. Ґранат виганяє бісів з людини, а від гідрофану блідне місяць. Селеніт прибуває і убуває разом з місяцем, а знешкодити мелоцей, що викриває злодіїв, можна лише кров'ю козленяти… Безоар, знайдений у серці аравійського оленя, може своїми чарами лікувати від чуми… На церемонії коронації король Сейлану проїздив верхи через столицю з великим рубіном у руці. Лодж у своєму химерному романі «Перлина Америки» каже, що в покої королеви можна було уздріти «срібні постаті цнотливих дам цілого світу, які вдивлялись у красиві свічада з хризолітів, іскриків, шафірів і зелених смарагдів». Марко Поло бачив, як мешканці Зіпанґу — Японії — вкладають у рот небіжчикам рожеві перлини …

діамант уневиднює людину …
Слайд № 16

діамант уневиднює людину …

індійський агат — окрасномовлює [людину] …
Слайд № 17

індійський агат — окрасномовлює [людину] …

гіацинт накликає сон …
Слайд № 18

гіацинт накликає сон …

від гідрофану [аквамарину] блідне місяць …
Слайд № 19

від гідрофану [аквамарину] блідне місяць …

Селеніт прибуває і убуває разом з місяцем …
Слайд № 20

Селеніт прибуває і убуває разом з місяцем …

Безоар, знайдений у серці аравійського оленя, може своїми чарами лікувати від чуми …
Слайд № 21

Безоар, знайдений у серці аравійського оленя, може своїми чарами лікувати від чуми …

рубіни …
Слайд № 22

рубіни …

красиві свічада з хризолітів …
Слайд № 23

красиві свічада з хризолітів …

Шафіри ..
Слайд № 24

Шафіри ..

мешканці Зіпанґу — Японії — вкладають у рот небіжчикам рожеві перлини …
Слайд № 25

мешканці Зіпанґу — Японії — вкладають у рот небіжчикам рожеві перлини …

Зверніть увагу, свідоцтва знаходяться в Вашому особистому кабінеті в розділі «Досягнення»

Всеосвіта є суб’єктом підвищення кваліфікації.

Всі сертифікати за наші курси та вебінари можуть бути зараховані у підвищення кваліфікації.

Співпраця із закладами освіти.

Дізнатись більше про сертифікати.

Приклад завдання з олімпіади Українська мова. Спробуйте!
До ЗНО з ГЕОГРАФІЇ залишилося:
0
2
міс.
0
2
дн.
0
4
год.
Готуйся до ЗНО разом із «Всеосвітою»!