Сьогодні о 18:00
Вебінар:
«
Формування психологічної готовності працівників закладів освіти до конструктивної поведінки в умовах надзвичайних ситуацій
»
Взяти участь Всі події

Міні проект "Народні символи України"

Виховна робота

Для кого: 5 Клас, 6 Клас, 7 Клас, 8 Клас, 9 Клас, Дорослі

23.03.2020

3270

107

0

Опис документу:
Мета проекту:  формувати в учнів поняття про народні символи України;  українську національну культуру;  збагачувати й розширювати знання про рослинний світ нашого краю;  розвивати активність, відкритість через спілкування з батьками, однокласниками;  учити їх співпрацювати;  обмінюватися інформацією;  здобувати інформацію самостійно;  формувати практичні вміння й навички;  виховувати любов до Вітчизни, української мови, почуття пошани та гордості за нашу Україну
Перегляд
матеріалу
Отримати код

Великоолександрівський НВК

Ц

Цц цц

Назва

народні символи україни

Керівник проекту

Гонголь Оксана Василівна – класнийкерівник 5 класу

Учасники проекту

учні 5 класу, їх батьки

Тип проекту

інформаційно дослідницький, колективний, довготривалий

Ресурсне забезпечення

Державний стандарт освіти, навчальна та додаткова

література

Термін реалізації проекту

січень – травень 2016 року

  1. Актуальність визначеної теми

Кожна людина завжди з великою любов'ю і душевним трепотом згадує місце, де народилися, де минуло їхнє дитинство. То родинне вогнище, маленька батьківщина кожної людини, де живуть мама і тато, бабуся і дідусь, сестри і брати. І якщо скласти маленькі батьківщини кожного з нас – вийде велика держава Україна. Україна – наша земля, рідний край. Наша країна з багатовіковою історією, мальовничою природою, чарівною піснею і мудрими талановитими людьми.

Звичайно, у кожного народу є свої улюблені речі, дерева, рослини. Мак, калина, барвінок, волошки – невіддільні від українського народу.

Народні символи – це те, що найбільше любить і шанує народ. В одних народів їх більше, в інших менше. Називаючи народний символ, можна дізнатися, про яку країну йде мова. Про народні символи складено багато пісень, легенд. Вони використовуються в обрядах, звичаях. Їх вишивають на сорочках, рушниках. Народні символи – це наші святині, це наші обереги. обов'язок кожного українця – знати, примножувати, не забувати і передавати нащадкам традиції, звичаї свого народу.

Та чи добре ми знаємо, які є народні символи України?

Якщо її досконало дослідити, можна багато чого дізнатись про історію, традиції та вірування українців, розкрити невідомі глибини наших предків. В цьому й полягає актуальність даної роботи. Це ідея формування життєвої компетентності учнів шляхом дослідження та аналізу даного матеріалу. Пізнаючи традиції свого народу, дитина виховує в собі справжнього патріота своєї країни, засвоює моральні цінності у пізнавальній, діяльнісно – вольовій, емоційній та комунікативній сферах.

Освіта XXI століття – це освіта для людини. ЇЇ стрижень – розвиваюча, культуро творча домінанта, виховання відповідальної особистості, яка здатна до самоосвіти і саморозвитку, вміє критично мислити, опрацьовувати різноманітну інформацію, використовувати набуті знання і вміння для творчого розв'язання проблем, прагне змінити на краще своє життя і життя своєї країни.

Необхідно використовувати розвивальне навчання, яке передбачає формування активного, самостійного, творчого мислення учнів. На цій основі допомогти поступово перейти в самостійне навчання.

В своїй роботі я використовую інтерактивне навчання – це спеціальна форма організації пізнавальної активності, що має на меті створення комфортних умов навчання, за яких кожен учень відчуває свою успішність та інтелектуальну спроможність. Інтерактивне навчання – це навчання діалогу, під час якого відбувається взаємодія учасників педагогічного процесу з метою взаємнопорозуміння, спільного розв’язання навчальних задач, розвитку особистісних якостей учнів. До інтерактивних технологій відносять:

1) «Мозковий штурм». Учні по черзі висловлюють всі свої думки з приводу поставленого питання.

2) «Ажурна пилка». Це метод, що поєднує і групову, і фронтальну роботу. Малі групи працюють над різними завданнями, після чого переформовуються так, щоб у кожній новоствореній групі були експерти з кожного аспекту проблеми. Робота в змінних групах (парах) дає непоганий результат при вивченні нового матеріалу.

3) «Мікрофон». Учні швидко по черзі висловлюються з приводу проблеми, передаючи один одному уявний “мікрофон”. Один учень може почати відповідь, а інший – доповнює, завершує відповідь.

4) «Навчаючись учу». Кожен учень отримує картку з частиною інформації з даної теми, опрацьовує її, доповідає однокласникам і вислуховує їх розповідь.

5) «Незакінчене речення» («кодування відповіді»).

Інтерактивне навчання передбачає використання активних методів навчання, а саме:

- аналіз конкретних ситуацій;

- уведення в досліджувану проблему;

- визначення задачі;

- групова робота над ситуацією;

- групова дискусія;

- підсумкова бесіда.

Для ефективного застосування інтерактивного навчання, зокрема, для того, щоб охопити весь необхідний матеріал і глибоко його вивчити, була спланована робота з учнями, батьками, бібліотекарем, опрацьований матеріал, ролі учасників, розроблені картки «Оцінка захисту виконаного проекту» «Картка самооцінки своєї участі в роботі малої групи» «Оцінка презентації проекту» «Критерії оцінки учасника проекту» щоденник рефлексії пам’ятка «Робота над груповою презентацією проекту»

  1. Мета проекту:

  • формувати в учнів поняття про народні символи України;

  • українську національну культуру;

  • збагачувати й розширювати знання про рослинний світ нашого краю;

  • розвивати активність, відкритість через спілкування з батьками, однокласниками;

  • учити їх співпрацювати;

  • обмінюватися інформацією;

  • здобувати інформацію самостійно;

  • формувати практичні вміння й навички;

  • виховувати любов до Вітчизни, української мови, почуття пошани та гордості за нашу Україну, наш талановитий народ;

  • виховувати соціокультурну особистість.

ІІІ. Завдання проекту:

  • формувати активну життєву позицію;

  • розвивати пізнавальну активність;

  • сприяти формуванню почуття національної самосвідомості молодших школярів;

  • розвивати мовленнєву активність, швидкість мовлення, пам'ять, увагу, допитливість учнів;

  • збагачувати й розширювати знання про народні символи України;

  • дати початкові відомості про лікувальні властивості рослин-символів України;

  • розвивати творчість;

  • ознайомити із жартами усної народної творчості;

  • розвивати мислення, фантазію, дрібні м’язи рук;

  • закріплювати вміння малювати, розфарбовувати олівцями, фломастерами, фарбами;

  • удосконалювати читацькі навички;

  • збагачувати український словник, уміти передавати зміст прочитаного тексту;

  • розширювати уявлення про красу і велич нашої України;

  • виховувати пошану до народних символів нашої країни, любов до свого народу, природи нашого краю, до традицій та звичаїв українців, а також охайність, астатичний смак, цікавість.

ІV. Очікувальні результати:

  • активізація інтересу до навчання;

  • удосконалення вміння учнів самостійно працювати, здобувати знання та досвіду;

  • підвищення культури міжособистісних взаємин;

  • розширення кругозору дітей;

  • розвиток індивідуально-особистісної життєтворчості;

  • використання набутих знань на практиці;

  • зміцнення зв’язку між школою та родинами;

  • усвідомлення учнями приналежності до їхнього майбутнього, сьогодення і майбутнього.

V. Оформлення портфоліо:

згідно тематикою проекту.

VІ. Форма реалізації проекту:

  • загальний виховний захід «Народні символи України»

  • виховна година «Як Великдень на дворі, той писанка на столі»

  • свято дівочих оберегів «Віночок вити – життя любити»

  • театралізоване свято «Хрещатий барвінку, стелися низенько»

  • класна година «Своя хата – своя правда»

  • година спілкування «Лелеки щастя в дім приносять»

VІІ. Характеристика проекту:

  • за характером домінантної діяльності – навчально-пізнавальний

  • за предметно-змістовною галуззю – між предметний;

  • за характером контактів – серед учнів одного класу;

  • за кількістю учасників – колективний;

  • за тривалістю – довготривалий.

VІІІ. Завдання для учнів класу:

  • Магаляс Андрій – добирання інформації про народні символи України;

  • Бабурик Віолетта – добирання прислів'їв, загадок, віршів про народні символи України;

  • Березніцький Віктор – виготовлення народних символів України;

  • Гончар Руслан – дізнатися про звичаї та традиції нашого народу, пов'язані з народними символами України.

ІX. Завдання для усіх учасників проекту:

Намалювати малюнки на тему «Народні символи України»

Назва етапу

Структура етапу

Партнери у реалізації проекту

Термін виконання

Підготовчий

Вибір теми, формування мети і завдань,

діагностика інтересів учнів,складання плану роботи.

Класний керівник

Січень

2016 р.

Інформаційно - діагностичний

Розвиток навичок пошукової діяльності учнів, рефлексія,

формування уміння ставити завдання

Класний керівник

Лютий

2016 р.

Аналітичний

Консультація учнів щодо виконання проекту: формування умінь аналізувати та систематизувати зібраний матеріал;розподіл матеріалу за розділами(актуальність, значущість теми)

Класний керівник, батьківський комітет.

Березень

2016 р.

Узагальнюючий

Сформувати уміння аналізу й самоаналізу участі в проекті;підготувати презентацію результатів проекту; написати реферат

Класний керівник

Квітень

2016 р.

Заключний

Організувати обговорення процесу та результату роботи над проектом;

оцінити особистий внесок

Класний керівник

Травень

2016р.

Назва

етапу

Структура етапу

Партнери у реалізації пректу

Термін

І.

Стратегія проекту

Вибір теми проекту.

Формування провідної проблеми та дидактичної мети

Визначення виду проекту

Вчитель,батьки

Січень

2016 р.

ІІ.

Планування результатів

Ознайомлення учнів із загальною темою.

Розподіл між учнями тем групових проектів.

Формування груп для здійснення пошуку.

Форма представлення результату.

Критерії оцінювання учасників

Вчитель

Січень – травень

2016 р.

ІІІ.

Реалізація проекту

Обговорення плану роботи над проектом.

Розподіл обов’язків між учасниками проекту.

Визначення джерел інформації.

Класний керівник,

Батьківський комітет

Лютий - травень

2016 р.

ІV.

Підсумок проекту

Оформлення результатів пошуку.

Підготовка до презентації.

Захист проектів.

Оцінювання проекту.

Аналіз успіхів і невдач. Висновки.

Батьківський комітет, класний керівник

Травень

2016 р.

Додатки до проекту

Додаток 1

Оцінка захисту виконаного проекту

  1. Якість доповіді: композиція, повнота подання роботи,

аргументованість, обсяг, теза, переконливість і переконаність.

  1. Обсяг і глибина знань з теми, ерудиція.

  2. Культура мовлення, використання наочних засобів, почуття часу, утримання уваги аудиторії.

  3. Відповіді на запитання: повнота, аргументованість, переконливість, дружелюбність.

  4. Ділові й вольові якості доповідача, відповідальне ставлення, прагнення до досягнення високих результатів, готовність до дискусії, доброзичливість, контактність.

Звичайно уся робота оцінюється як групова, так і робота кожного члена групи .

Додаток 2

Картка самооцінки своєї участі в роботі малої групи

Прізвище, ім’я учня

_____________________________________

Параметри оцінювання: завжди – 2 бали, іноді – 1 бал, ні – 0 балів.

Оцінювання здійснюється за 12-бальною шкалою.

Як я працював(ла)

Бали

1.

Співробітничав з іншими на рівних

2.

Ретельно працював над завданнями

3.

Висував нові ідеї

4.

Вносив конструктивні пропозиції

5.

Доброзичливо, з повагою ставився до точок зору інших, вислуховуючи кожного

6.

Підтримував інших

Загальний бал:

Додаток 3

Оцінка роботи групи

(оцінка презентації проекту)

+ - ставимо за відмінну роботу, яку складно поліпшити;

= - хороша робота (добре, але є спосіб поліпшити результат);

– - слабка робота (багато чого потрібно поліпшити).

Характеристика виконаної роботи

Оцінка роботи

група працювала над темою плідно

презентація групи була цікавою

презентація була зрозумілою і візуально ясною

усі члени групи брали участь у презентації

тривалість презентації відповідала нормі

група працювала злагоджено

презентація була змістовною

з презентації можна було дізнатися про нові факти

презентація добре відпрацьована (без помилок, кожен учень знає свою частину

Додаток 4

Критерії оцінки учасника проекту

Критерії оцінки

Бали

Самооцінка

Оцінка групи

Загальна оцінка

Активність під час роботи

Внесення нових ідей, пропозицій

Допомога однокласникам

Ретельність роботи над дорученим завданням

Бажання презентувати проект

Додаток 5

Щоденник рефлексії

(приклади питань)

Я краще працюю, коли…

Найцікавіша частина проекту…

Я хочу знати більше про…

Я сподіваюсь поліпшити…

Найважче мені…

Коли я щось не розумію, я…

Перш, ніж почати працювати над проектом, я…

Коли мені потрібно запам’ятати, я…

Я дізнався, що я можу…

У мене виходить…

Я повинен навчитися…

Я можу допомогти іншим з…

Я хочу працювати над…

Я хочу відповідати за…

Додаток 6

Пам’ятка

«Робота над груповою презентацією проекту»

  1. Створіть групу, оберіть координатора.

  2. З’ясуйте проблему.

  3. Складіть план роботи.

  4. Передбачте можливі результати та форму захисту.

  5. Накопичуйте матеріал з теми.

  6. Чітко розподіліть обов’язки між членами групи.

  7. Аналізуйте, зіставляйте факти.

  8. Обговорюйте суперечні питання, толерантно вирішуйте їх, аргументуйте думку.

  9. Створюйте «кінцевий продукт».

  10. Визначте типи захисту.

Ми живемо у тривожний, але прекрасний час, у час, коли відроджуються національні традиції,відроджується все те, що було забуте з роками. Кожний народ має свої святині, свої символи, опоетизовані образи дерев, квітів, рослин, птахів, тварин.

Народні символи – це те, що найбільше любить і шанує даний народ. В одних народів їх більше, в інших менше.Народи світу різняться між собою одягом, звичаями, традиціями. У кожного народу є свої національні святині, улюблені речі, дерева, тварини.

Українці мають свої традиції, які споконвіку шанують і бережуть. Це — батьківська хата, материнська пісня, святий хліб, вишитий рушник, червона калина, зажурена верба, хрещатий барвінок, дивовижна писанка, вірний своєму краю лелека. Всі вони наші давні і добрі символи, наші обереги.
Можливо, маючи такі прекрасні символи, український народ зумів уберегти від забуття нашу пісню і думу, нашу історію і родовідну пам'ять, волелюбність.
Наші народні символи оповиті легендами, оспівані в піснях. Про народні символи складено багато пісень і легенд, вони використовуються в обрядах, звичаях. Їх вишивають на сорочках, рушниках. Народні символи – це наші святині.Є вони і у рідній Володимирівці. Калина, верба, тополя, дуб, чорнобривці, мальви, барвінок, червона рута, волошки...

Народні символи України –сакрал українського народу. В укоаїнській графіці використовуються символи й образи з пісеної народної творчості, з легенд, що використовуються в обрядах і звичаях. Їх вишивають на сорочках, рушниках тощо. За втіленням символіки умовно поділяються на рослини, тварини і культурно побутові.

До рослин символів України відносяться:

  • барвінок;

  • волошка;

  • каштан;

  • калина;

  • мак;

  • верба;

  • лілея;

  • дуб;

  • тополя;

  • хрещара ружа;

  • вишня;

  • чорнобривці.

До твариних символів України відносяться:

  • кінь;

  • тур;

  • зозуля;

  • лелека;

  • журавель;

  • ластівка;

  • соловейко.

До культурно побутових народних символів України відносять:

  • батьківська хата;

  • писанка;

  • коровай;

  • дідух;

  • вишиті рушники;

  • вишиванки;

  • українська народна пісня;

  • український віночок;

  • бандура.

Їх ми і будемо досліджувати.

Мета:ознайомити дітей з історією виникнення писанок, технологією їх виконання, із звичаями, обрядами, пов’язаними з писанками; вивчити легенди, вірші, в яких вони оспівуються.

Обладнання:зразки писанок, ілюстрації до Великодніх свят, роздаткові картки зі змістом легенд про писанки, картки з прислів’ями.

Перебіг заходу

Котилася писаночка 
З гори на долину. 
Прикотилась простісінько 
До нас у гостину. 
А за нею йде Великдень, 
Несе білу паску, 
Розсипає між діточок 
Радощі і ласку.

О. Миронюк

І. Організаційний момент

ІІ. Мотивація діяльності

Весна в Україні.

Воскресає природа, воскресає життя.

Надходять Великодні свята.

І беруться українці за прадавнє мистецтво розписування писанок — символу Великодня, символу Весни, символу Вічності життя.

ІІІ. Основна частина

  1. Звідки взялися писанки

Як Христа вели на муки, 
Хрест дали йому у руки, 
І, зітхаючи о Бозі, 
Хрест той ніс він по дорозі 
У скорботі і напрузі...

Десь його поділись друзі, 
А сторожа навкруги — 
Все кати і вороги. 
Але ось прийшов гостинцем 
З своїм хлопчиком-мізинцем 
Чоловік, марний, убогий, 
Та й вступається з дороги. 
Він узяв яєць торбинку, 
Наскладав у кошелинку,
Ніс до міста їх продати,
Щоб на сіль і хлібець мати.
А хлопчик каже: «Тату,
В Бога матимеш заплату
І доступиш в раю чести,
Як поможеш хрест той нести».
І послухав він дитини,
Та й поніс той хрест на спині,
Облегшив Христові біль,
А синок поніс кошіль.
На Голгофі хрест лишає
І до міста повертає:
Хоче яйці ті продати.
В кошик глянув: «Рідна мати!»
Замість яєчок біленьких
Сотня писанок пишненьких.
Всі радіють — чудо! Диво!
І купують радо й живо.
За хвилинку розкупили
Й дуже гарно заплатили.
А син каже: «Це дав Біг,
Бо Христові ти поміг».
І пішли ті дивні вісті
На весь світ,
В селі і місті. Люди писанки писали,
Боготворця величали.

В. Зеленчук

Традиція писанкарства в Україні налічує тисячі років і передує запровадженню християнства у країні: на яйцях малювали воском, щоб створити візерунок; далі додавалась фарба, щоб надати яйцям чудових кольорів, — фарба не діє на покриті воском частини яйця. Коли все яйце було пофарбоване, віск видалявся, залишався тільки кольоровий візерунок.

Інша легенда розповідає таке. Ісус Христос, коли ще був дитиною, любив курей, грався з ними і годував їх. І Богоматір, щоб зробити Йому задоволення, розмальовувала курячі яйця і дарувала їх Йому як іграшки. Коли розпочався над Христом суд, Матір Божа пішла до Пілата і, щоб задобрити його, принесла йому в дарунок розмальовані з великим мистецтвом яйця. Вона поклала їх у свій фартух і, коли впала перед Пілатом долі, прохаючи про Сина, яйця викотилися з фартуха і покотилися по всьому світі... Відтоді вони служать для нас спогадом про страждання Христові і Його воскресіння.

2. Що ж ми знаємо про писанку?

Писанка — це слово, знайоме кожному з нас із дитинства, і не тільки слово, адже кожен із нас бачив і тримав у руках писанку, одержану від матері, бабусі або від добрих господарів на Великдень.

Писанка — це курячі або гусячі яйця з барвистим кольоровим розписом. А саме слово «писанка» походить від слова «писати», тобто розписувати, прикрашати, орнаментувати.

Писанка — це своєрідне мініатюрне народне малярство, відоме із сивої давнини. Це вид українського народного мистецтва, який називається писанкарством.

Яйце було емблемою Сонця, весни. Птах — це провісник весни, радості, сонця. Птахи починають нести яйця і виводити пташенят лише з весною, із сонцем.

Яйце було талісманом, за допомогою якого людина заворожувала в собі та з’єднувала добрі сили, а лихі відвертала.

Люди і нині вважають писанку особливою святістю, вірять у те, що вона приносить добро, щастя, достаток, захищає людину від усього злого. Вони вважають, що писанку треба вміти написати. Треба дати належні фарби, треба писати тоді, коли належить, треба вміти її замолити і дати кому належить. Писанки писали тільки у Великий піст, упродовж 40 днів.

Ніжна і загадкова душа вигадала писанку. Кожна з них — як пісня, як дума, як життя. Тому й не знайдете дві зовсім однакові.

  1. Символіка та семантика українських писанок

Колесо як знак єднання найвищого спокою із напруженою силою є вершиною досконалості, образом Вічності Божої та уявленням того безсмертя, яке у природі виражене повторенням, відродженням життя. У загальнохристиянському розумінні колесо є символом безсмертя і майбутнього небесного існування, образом безмежної Божої любові.

Сонце як центр і основа небесного простору є носієм світла і життя. Бог — це світло, і тому Сонце є символом Бога. У наших літургійних молитвах ми часто звертаємося до Христа, як до Сонця-Правди.

Хрест — чотириріг як символ Всесвіту є знаком чотирьох сторін світу, чотирьох вітрів, чотирьох пір року і чотирьох темпераментів. У християнстві хрест — це святий знак відкупу, яким церква все починає, благословляє й освячує. Тому йому належить перше місце серед християнських символів.

Трикутник — символ вогню, безсмертя, а також чоловічої і материнської сили. У християнстві — це символ Пресвятої Трійці. Із вписаним у трикутник колесом — це символ Божого Ока.

Дерево життя як космічне дерево є символом небесного стрижня і скарбницею життя: поєднує в собі тривалість і короткочасність, стійкість і динаміку, силу і слабкість, верх і низ; це символ безперервного відродження природи. Дерево посідає у Святому Письмі центральне місце. Із багатьох понять можна виділити найсуттєвіше, а саме: дерево — це сукупність усього доброго й цінного; це образ Божої мудрості, входження в Божу волю і Божу довіру.

Зірка — знак неба, визначення порядку небесних тіл і підтвердження сонячного божества. У християнстві зірка — це знак царства Христа. Святий апостол Павло називав зірку образом вибраних у вічності, і найбільш яскраво серед них світить Марія-Мати. Ласкава, як вранішня зоря, вона сповіщає про схід Сонця-Христа.

Свастика — знак святого вогню і сонця. У християнстві свастика є символом Божественної величі. У ранньому християнстві свастика охороняла від злих духів.

Блискавка — небесний вогонь, що одночасно карає і освячуює; це поява сонячної сили і провісник божественного — до чого вона доторкається, те стає освяченим. У християнстві — це блиск Божої ласки.

Колосся і зерно є образним відображенням предків, святою їжею і пристанищем сонячного божества. У християнстві колосся символізує Воскресіння, таїнство Христа і Божого Царства. Церква-вежа — символ святої гори, вершина якої сягає небес. Вона також є знаком прагнення до висот. Церква і дзвіниця в християнстві — це символ прагнення людей до вічності.

Граблі — символ дощу, верхньої і нижньої води, яка вийшла із неба і землі. У Старому Завіті дощ є прообразом обіцяного Спасителя; в Новому Завіті — символом ласки і благовісті науки святого Євангелія.

Гілка як частинка дерева є важливим символом культури. Це образ живучості Божої ласки, завжди нових проявів добродійності та заклик до нових добрих справ. Освячена лоза оберігає від хвороб та злих сил. Гілка на Трійцю є первістком природи, даром весняного цвітіння та символом нескінченного життя та Божої ласки.

Дубовий листок як частинка дуба, що вважався притулком божого грому, бо в нього легко потрапляє блискавка, символізує силу богів природи. У Святому Письмі дуб — святий знак повноти життя людей Божих та символ Божої справедливості.

Півень, передвісник дня, — провідник Божого сонця та вартовий, який охороняє добро від впливу зла. У християнстві півень як передвісник світла є символом Христа, світла, що перемогло темряву. Птахи символізують благочестя святих та їх піднесення до Бога.

Кінь. У архаїчній міфології Бог-Сонце їде по небу на вогняних конях. Кінь — символ невтомності руху сонця та нестриманої швидкості плинної води. У християнстві кінь — це образ безстрашного пророка віри, який летить у світ, готовий до загибелі.

Риба символізує воду, а також, як і вода, є символом життя та смерті. Через її незвичайну якість примноження вона є поширеним знаком щастя. У християнстві — це символ новохрещених.

Олень. Ріг оленя є символом променів сонця, яке сходить. З цією символікою світла пов’язане поняття переможця-спасителя, охоронця, вказівника шляху та провідника. У християнстві олень є образом пошуку Бога та взаємної допомоги.

Зигзаг, хвильки — символи води.

Безкінечник — нескінченність життя.

Квадрати та ромби — знаки землі та існуючого на ній всього, що пов’язане з числом 4: чотири періоди життя людини (народжується, живе, старіє, помирає); чотири пори року (весна, літо, осінь, зима); чотири стихії (вогонь, вода, повітря, земля); чотири сторони світу; у місяця чотири фази; у добі — ранок, день, вечір, ніч. Усе, що пов’язано з часом, пов’язували з числом 4, яке геометрично виражається квадратом або хрестом. Дівчата, коли малювали писанку, хлопцям казали: «Щоб ти жив так довго, скільки я тобі намалювала». І він рахував 1, 2, 3... і по колу нескінченно. Знайомились і одружувались через писанку. 4. Кольоровість великодніх яєць

Яйця розфарбовували у різні кольори.

Червоний — радість життя, надія, любов. Найпоширеніший колір  — жовтий — уособлював Місяць і зорі, а в господарстві — урожай. Блакитний — символ неба, простору, вітру, здоров’я. Зелений — колір весни, пробудження природи, надії, радості буття. Чорний — символ землі й родючості.

IV. Підбиття підсумків

Гра-вікторина

1. У який з днів на Великодньому тижні починають грандіозну підготовку до Великодня? (У четвер.)

2. Що називають писанками? (Розписані яйця.)

3. У Київський Русі селяни, бажаючи бачити свою худобу угодованою, брали освячене яйце й... (гладили ним тварину).

4. Як за християнським звичаєм слід вітатися на Великдень і як відповідати на вітання? До якого часу звичай велить саме так вітатися? (За християнським звичаєм, на Великдень, вітаючись, слід казати: „Христос воскрес!”, а відповідати: „Воістину воскрес!”. Близькі, рідні, вітаючись, цілуються — христосаються. Так вітаються до свята Вознесіння.)

5. Куди за звичаєм годиться кидати перші шкаралупи свячених яєць? Яке ви знаєте повір’я, пов’язане з цим давнім звичаєм? (Перші шкаралупи свячених яєць давній звичай велить кидати на воду. За повір’ям, ці шкаралупи допливуть за три з половиною тижні в блаженну країну Рахманів і там дізнаються, що настав Великдень.)

6. Як додатково називають четвер перед Великоднем і чим він найбільш прикметний? (Четвер перед Великоднем додатково називають Чистим, Страсним, Великим. Ще цей день називають Навським або Мертвецьким Великоднем. Цього дня прокидаються до схід Сонця: купають дітей, миються, перевдягаються, перемивають посуд, вичищають стайні й кошари, закінчують усі ремонтні й очисні роботи.)

7. Які ви знаєте звичаєві забави з крашанками в період Великодніх свят? (У період Великодніх свят грають у «битки», перекачують яйця з гори, роблять «міньки», «схованки».)

8. Які ви знаєте звичаї взаємин між рідними й близькими в період Великодніх свят? (В період Великодніх свят рідні ходять у гості одне до одного й обмінюються писанками, крашанками та пасками. Одружені діти з онуками відвідують своїх батьків — везуть «калач» до дідуся.)

Писанки шанують і цінують у цілому світі. У Польщі щороку українське населення організовує конкурси писанок. Такі конкурси все частіше проводять у багатьох населених пунктах України. У Канаді, де мешкає чисельна українська діаспора, за проектом художника Павла Цимбалюка створено єдиний у світі пам’ятник українській писанці, що за розмірами дорівнює висоті триповерхового будинку.

Сьогодні ви багато почули про писанку: і про історію її виникнення, і про технологію виконання, і про її роль у весняних обрядах. Високу оцінку писанковій орнаментиці дали видатні діячі мистецтва і культури І. Франко, Леся Українка, О. Довженко, М. Стельмах, С.Крушельницька, Д. Павличко і багато інших.

Українська писанка перемагає зло. Вона вічна, як сам український життєлюбний народ. Любімося і даруймо одне одному писанки!

На щастя, на долю, на віки вічні!

Сценарій свята дівочих оберегів

Мета: ознайомити молодь з історією українського віночка, звичаями та обрядами, пов'язаними з цим чудовим оберегом. Залучати до збирання відомостей про народні традиції, вчити шанобливого ставлення до них.

Обладнання: віночки-аплікації, вінок-оберіг із лікарських рослин, віночок із пшеничних колосочків, вінки із штучних квітів, ілюстрації українських віночків.

Вступне слово вчителя.

Кожна нація, кожен народ мають свої звичаї, що виробились протягом багатьох століть і освячені віками. Звичаї розрізняють і об'єднують людей в один народ, одну націю. Традиція виплітання віночка дійшла до нас із сивої давнини. Змалечку бабусі вчили дівчаток вишивати й віночки плести, бо вірили, що віночки захищають людину від хвороб, згубного ока, недоброго духу. Наші прабабусі й секрети знали, які квіти збирати до віночка, у яких рослинних соках їх слід замочувати, щоб якомога довше вони зберігали свою свіжість.

У народі кажуть, що той, хто вміє віночок вити, зможе й долю собі прихилити.

Учень.

Починали носити віночок дівчата з трьох років.

Перший — для трирічної дівчинки — плела мама, вимочувала у росах, коли на небі сонце зійде. І купала його в росах сім днів, а тоді до скрині клала. У віночок вплітала чорнобривці, незабудки, барвінок, ромашки. Кожна квіточка лікувала дитину: чорнобривці допомагали позбутися головного болю, незабудки та барвінок зір розвивали, а ромашка серце заспокоювала.

У чотири рочки плели інший віночок. Усі кінчики пелюсток вже були розсічені, доплітався безсмертник, листочки багна чи яблуні.

Для шестирічної доньки у вінок вплітали мак, що давав сон та беріг думку; крім того, вплітали й волошку.

Для семирічної дівчинки плели вінок з семи квіточок. І вперше квіт яблуні вплітали.

То був цілий ритуал, коли батько торкався вінком голівки і промовляв: "Мати-яблуне, дядино моя..." та прохав у неї здоров'я і долі дитині.

У центрі було гроно калини — символ краси дівочої, далі — квітки незабудки ("Я прийшла до тебе, роде мій! Не забудь мене"), барвінку, любистку, чорнобривців чи нагідок, безсмертника.

Учениця.

Коли розцвітали перші квіти, дівчата плели віночки і закликали весну.

(Дівчата ведуть хоровод "Ой ти. весно красна ")

— Ой ти, весно красна.

Що ти, весно, нам принесла?

— Принесла я вам літечко,

Ще й зеленее житечко.

Хлопцям по кийочку —

Худобу гонити.

Дівчатам по віночку —

У танок ходити.

Учень.

Віночки супроводжували дівчат у всі християнські свята: Великдень,Трійцю, Купала, Петрівку.

Учень.

На Великдень молодь збиралась біля церкви, розпалювали вогнища, навколо водили хороводи, а улюбленим був кривий танець з його магічними рухами. Вперше ж його починали танцювати на Благовіщення, прикрасивши свої голівки чудовими віночками — щоб такою красивою, як віночки, й весна була, подарувала щедроти свої хліборобському лану.

(Дівчата ведуть кривий танець).

Вчитель.

Гарні віночки у наших дівчат. І які чудові квіти прикрашають їхні голівки! Старі люди знали, і ми переймаємо від них знання про кожну квітку, що входить до віночка. Бо то ж не просто прикраса — то символи, обереги.

Дівчата (із квітками-символами).

1-адівчина (з квіткою деревію).

Деревій — красива квітка, схожа на квітуче деревце. Де б вона не з'явилась, обов'язково порадує всіх своїм квітом. Діти називають цю квіточку рибкою, бо форма листячка в неї мас форму рибки, різьблена й приємна на дотик. Як символ нескореності, деревій посідає центральне місце у віночку.

2-а дівчина (із квіткою барвінку)

Барвінок — символ життя, він має довгі пагінці — безконечники, які стеляться по садочку, горнуться до осел і людської. Листячко цупке, не боїться суховію, з нього, нанизуючи одне на одне, дівчата виготовляли стрічки-віночки, сколювали ним волосся, щоб не заважало у буденній роботі. А квіти барвінку — яскраво-сині, з жовтою серединкою, надзвичайно скромні, нагадують зірочки на вечірньому небі. Використовували барвінок у лікуванні застудних захворювань, для поліпшення зору; ним хліб святковий прикрашали, виготовляли весільні букетики і до віночка вплітали.

3-адівчина (з букетиком незабудок).

Не забуду тебе я ніколи,

Дорогая матусю моя.

Буду я пам'ятати сволоки.

Де жила наша дружна сім'я.

Не забуду я рідного краю.

Де проходить дитинство моє,

І кохання, і перше світання

До віночка вплету я зараннє.

Хай нагадує рідну домівку,

Друзів вірних і спів солов'я.

Незабудки — найкращії квіти,

Недаремно таке в них ім'я.

Вважалося, що незабудка, як і барвінок, поліпшує зір людини.

4-а дівчина (з гілочкою яблуневого або вишневого цвіту).

Цвіт вишні та яблуні — це символ материнської любові. Пелюстки цих квіток збирали навесні, а потім додавали до купелі немовляти, а чай з них знімає застуду. Тому й у віночку дівочому цвіту вишні та яблуні відведено почесне місце.

(Соло "Мамина вишня в саду" на слова Д. Луценка).

Мамина вишня

  1. Знову наснилось дитинство,

Тепле, як гарна весна.

Вишня вдяглася в намисто,

Мама щаслива й сумна.

Там за селом проводжала

Долю мою молоду…

Щедро мені щебетала

Мамина вишня в саду.

  1. Вдаль голубими вітрами

Весни за обрій пливли.

Ранім туманом умами

Коси, як дим, зацвіли.

Мати в тривогах вінчала

Щастя жадане й біду…

Радо мене зустрічала

Мамина вишня в саду.

  1. Здавне близьке й сокровене

Все там, аж терпне душа.

Начебто й мама до мене

Стежкою в сад поспіша.

Знов, як бувало до столу

Кличе, лиш в хату зайду…

Ронить зацвіток додому

Мамина вишня в саду.

  1. Пісня любові й дитинства

В серці бринить, як струна.

Наче священна молитва

З рідного краю луна.

Та не порадує літо

Душу мою молоду…

Плаче тепер білим цвітом

Мамина вишня в саду.

5-а дівчина (з гронами калини).

Калина — символ України, символ краси та дівочої вроди. Це дерево нашого українського роду. Колись воно пов'язувалося з народженням Всесвіту і назву свою взяло від давньої назви Сонця — Коло. Червоні ягоди калини із ягідками-сердечками — то символ крові та невмирущого роду.

У полі калина,

У полі червона, —

Хорошенько цвіте.

Ой, роде наш красний,

Роде наш прекрасний,

Не цурайтеся, признавайтеся,

Бо багацько нас є.

6-а дівчина (у віночку з квітів безсмертника).

Безсмертник у віночку дарує здоров'я, загоює найтяжчі рани. І назва у нього символічна: без смерті прожити.

7-а і 8-адівчина (з квітами любистку і волошок).

У народі існує легенда, що любисток і волошка колись були птахами і вчили людей любити одне одного, бути щирими і відвертими. А коли померли ці пташки, то проросли квітами, пахучими рослинками — любистком та волошкою. У них чудові лікувальні властивості: ними миють волосся, освіжають хату, купають маленьких дітей. Тому ці квіти у віночку є символом людської відданості, уміння бути корисними.

9-а дівчина (з оберемком ромашок).

Ромашку у віночок не вплітали дуже довго, поки не дізнались, що вона не лише красива, а й сильна своїми лікувальними властивостями, дає людям здоров'я, доброту й ніжність. її вплітають у віночок поряд з кетягами калини, яблуні та вишні. Перевивають батіжком хмелю, бо він несе в собі значення розвитку, молодого буяння та любові. Вважають, що хміль — це весільна символіка. Як хміль в'ється, прикрашаючи свої пагони духмяними бурульками, так і хлопець має витись біля нареченої, бути готовим до одруження.

10-а дівчина (з квітами маку).

Ніжна пелюстка маку несе в собі пам'ять роду. Дівчата, в сім'ї яких був загиблий, з любов'ю і сумом покладали на голову віночки із семи маків, присягаючи цим зберегти і продовжити рід. А взагалі мак у віночку з'явився дуже давно, у XVI — XVII ст. І він є не лише символом туги й печалі, а й дає сон і думку береже.

11-а дівчина (з квітами чорнобривців).

У найперший віночок дівчатам вплітали чорнобривці, щоб гарними на вроду були, чорнобривими. Вірили в те, що ці квіти допомагають позбутися головного болю.

(Виконують пісню "Чорнобривці" на слова М. Сингаївського).

Чорнобривці

  1. Чорнобривців насіяла мати

У своїм світанковім краю

Та й навчила веснянки співати

Про квітучу надію свою.

Приспів:

Як на ті чорнобривці погляну,

Бачу матір стареньку, 2 р.

Бачу руки твої, моя мамо,

Твою ласку я чую, рідненька.

  1. Я розлуки та зустрічі знаю,

Бачив я у чужій стороні.

Чорнобривці із рідного краю,

Що насіяла ти навесні.

Приспів:

  1. Прилітають до нашого поля

Із далеких країв журавлі.

Розквітають і квіти і доля

На моїй українській землі.

Приспів.

12-а дівчина (з квітами ружі та троянд).

Ружа -— улюблена квітка українців, її дбайливо плекали під вікнами хати, бо нагадує вона Сонце. Ружі й троянди укладали у віночку за законами рослинного орнаменту, що означало безперервний сонячний рух з вічним оновленням. Вони мають вигляд квітів-зірок, що уособлюють уявлення народу про Всесвіт як систему.

Учениця.

У народі кажуть, що Ружа колись була дуже красивою дівчинкою. Вона разом зі своїми сестрами Мальвою та Півонією лікувала людей від серцевих хвороб. І прийшов до них якось лікуватись Зимовий Вітер. Постукав у двері та й питає:

— А чи тут красуні-дівчата живуть, що людей лікують, здоров'я дають?

— Тут, — відповіла Троянда.

— То впустіть до хати.

— А хто ти будеш?

— Той, хто гори верне, страху наганяє, людей від сонця оберігає.

— А чи не завдаси ти нам шкоди?

— Ні!

Відчинила Троянда двері — і влетів у хату Вітер-Вітрисько.

— На що скаржишся? — спитала Мальва.

— Нема сили з Морозом боротися.

— А чи добре ти щось вчинив людям?

— Ні!

— То чого ж тобі співчувати?

— Бо я хворий.

— Але ми лише добрим людям помагаємо, — відповіли дівчата.

Тоді дмухнув Вітер на сестер і перетворив на квіти. А люди навесні висадили їх у квітники: мальву коло вікна ближче, півонію — до води, ружу — до сонця. Так і ростуть сестри, своєю красою людей милують. У віночку ж — це символи віри, надії, любові.

Вчитель.

Багато легенд дізнались ми про квіти, з яких складається український віночок. А які предмети, деталі ще до нього входять?

Учениця.

Є ще вінки із пір'я. їх виготовляють буковинки, а полтавчанки вплітають у весільний вінок пір'я павича.

Павич — це жар-птиця, що несе в собі сонячну енергію розвитку, тому є символом сімейного щастя:

Сива пташка літала,

Крилами двір замітала.

Сподівалася вінця

До свого гуменця.

(Дівчата складають живий вінок піраміду із квітів, які представляли у своїх розповідях-легендах).

Вчитель.

Український вінок, окрім безлічі квітів, обов'язково мав бути прикрашений стрічками. Довжина стрічок не перевищувала довжину кіс дівчини. В'язати стрічки слід у певній послідовності, це ціла наука.

Учениця.

І сором був тій дівчині, у якої стрічки пов'язані недбало або не за порядком. В'язати стрічки треба теж уміти і символи їхні знати.

Скажімо, найпершу у віночок, посередині, в'яжуть світло-коричневу стрічку — символ землі-годувальниці. Пообіч від коричневої — жовті стрічки — символ сонця, за ними світло-зелені — символ краси і молодості. Потім голубі, сині — символи неба і води, що дають силу й здоров'я, далі в'яжуть жовтогарячу — символ хліба, фіолетову — символ мудрості людини, малинову — символ душевності, щирості, рожеву — символ достатку. В'язали до строю й білу стрічку, але тоді, коли кінці її були розшиті сріблом і золотом. На лівому кінці вишивали сонце, а на правому — місяць. Якщо стрічка не була вишита, то її не пов'язували, бо це — символ пам'яті про померлих.

Вчитель.

Віночки мають магічну силу захисту. Тому їх використовували для ворожіння, дівчата намагалися дізнатися про свою долю, використовуючи купальські віночки.

Учениця.

...Тим часом дівчата побігли до річки. У кожної на віночку горіла свічечка. Вони обережно опускали їх на воду. Плесо зарябіло безліччю вогнів. Складалося враження, начебто річка спалахнула. Видовище було казкове.

Прудка течія одразу відносила віночки зі свічками углиб ріки. Кожна дівчина уважно стежила за своєю долею. Якщо віночок приставав до берега, то вважалося, що його власниця вийде заміж. А коли одпливав далі — ще цілий рік дівуватиме. Траплялося, що вінок приставав до протилежного берега. У таких випадках дівчині судилося вийти заміж у сусіднє село.

Не стояли осторонь і хлопці. Вони намагалися "привернути" віночки до свого берега, кидаючи поперед них камінчики.

Свято тривало допізна. Лише тоді, як позгасали свічки й зникли віночки, всі почали розходитися. Дівчата заспівали завершальну пісню:

Ой на морі хвиля,

При долині роса,

Стороною дощик іде...

І справді, нічне небо обснувала хмара, засіялася дрібна мжичка. Довелося йти додому.

— Хлопці, а сьогодні вночі папороть цвіте! — згадав по дорозі Толик. — Кажуть, як зірвати цю квітку, пощастить знайти підземний скарб... (В. Скуратівський).

Вчитель.

Віночками-оберегами називають нині різдвяні віночки (демонструє) із символами достатку у вашому домі — горіхами, колосками, качанами кукурудзи, головками часнику і цибулі, насінням овочевих.

А є ще віночки-обереги із лікарських рослин (демонструє). До цих віночків входять квіти пижма, безсмертника, деревію, звіробою, материнки, буквиці, хмелю, полину. Вішають його над столом, він здоров'я дає, злі духи відганяє, дарує злагоду і спокій усій родині. У давні часи студенти носили віночки з м'яти, вони сприяли активній роботі мозку і пам'яті.

Учениця (з віночком із пшеничних колосків).

Коли закінчувались жнива, то найкращу жницю нагороджували віночком із пшеничних колосків. Він символізував достаток, повагу за руки працьовиті та любов до матінки-землі. У день золотого весілля подружжя також віншували віночками із колосків жита чи пшениці. "Хлібні" віночки тримали на покутті:

Засвітив місяць із рога,

Та щоб нам була видна дорога,

Щоб ми із неї не зблудили,

Щоб своєму господарю в годили.

"Прочини, господарю, ворота,

Занесем тобі віночка з золота;

Він не із золота, а із жита,

Дозволь тобі, Боже, спожити,

На друге літо заложити".

Вчитель.

Ось і відбулося наше знайомство з українським віночком, красивим і загадковим, таємничим і відвертим, прикрасою й оберегом дівчини з малих літ аж до весілля. Нехай у серцях ваших прокинеться бажання більше дізнатись про наші звичаї, традиції, обереги. Спробуйте переповісти про наше свято своїм друзям, відшукайте нові легенди й повідомлення. Поповнімо наші знання із скарбничок народних оповідей.

(Присутні оглядають виставку ілюстрацій, аплікацій, віночків. Лунають мелодії українських народних пісень).

Декорації на сцені зображують квітучий сад.

Виходять ведучий та ведуча.

Ведуча. Добридень, шановні друзі! Ми раді, що ви завітали сьогодні до нас у гості. Спробуємо зробити все, щоб ви не пошкодували, що прийшли до цього залу.

Ведучий. Ми збираємося зараз розіграти перед вами цілу виставу, але хто буде центральним персонажем дії? Спробуйте здогадатися.

(Обоє виходять).

На сцені заявляється хлопчик.

Вбрання його нагадує якусь квітку. Але яку?

Барвінок. О! Я бачу тут зібралися друзі - скрізь усміхнені обличчя. То, може, скажете мені, де ж подружка моя? Не знаєте, як звуть її? Ромашка! Ми з нею поверталися додому з далеких мандрів і раптом налетів страшенний вихор, підхопив і поніс її. Я оце ходжу, шукаю, та вона ^омусь не відгукується.

Заявляються на сцені дівчатка-школярки

вони оточують хлопчика

  1. а дівчинка. Добридень, хлопчику! Чи ти заблукав, чи когось шукаєш?

  2. а дівчинка. Ти мало не плачеш! Яке в тебе горе?

  3. я дівчинка. Скажи! Ми спробуємо допомогти!

  4. а дівчинка,. Ой, дівчатка. Він плаче й не може слова сказати.

  5. а дівчинка. Не плач, хлопчику, не плач! Купимо тобі калач, медом помажемо, а...

Барвінок. Ага! Ще й дражняться!.. Не плач! (Витирає очі).Спробували б ви на моєму місці не плакати: моя подруга Ромашка десь пропала. От я й сумую.

  1. а дівчинка. Ой, дівчатка, а я знаю, що за хлопчик перед нами! А ви (звертається до залу)знаєте? (Звучать відповіді глядачів).Так, правильно. Це Барвінок - герой книги Богдана Чалого «Барвінок та Ромашка». Не плач, я тобі зараз віршик розкажу про барвінок. Ось слухай!

Барвінок усміхається Блакитним небесам,

Під вітерцем гойдається Він, мов метелик, сам.

Здається, доторкнуся я До ніжних пелюсток

Злетить у небо сонячне Метелик із квіток.

Барвінок нарешті перестає плакати й усміхається

  1. а дівчинка. Яка чудова зустріч! Як добре що ми тебе зустріли.

Барвінок. Що ж тут доброго?

  1. а дівчинка. Якраз сьогодні на уроці ми вчали все-все про барвінок.

Барвінок. Про мене? Що ж це ви могли мене вивчати?

  1. а дівчинка. Та, не про тебе, бо ти герой літературного твору, а про квітку таку - барвіно;.!

  2. а дівчинка. Ось ми зараз повторимо уро*. Ану, починаймо! А ти сядь отут і послухай!

  1. а дівчинка. Барвінок малий багато хто знає бо нерідко він росте у квітниках. Частіше ж ба-1 чимо ці квіти на кладовищах, де його, як символ вічної пам’яті, висаджують із давніх-давен.

  2. а дівчинка. Цей дрібний вічнозелений слаь кий чагарничок із цупким зеленим листям моя: на також бачити в грабових та дубово-грабових лісах Лісостепу, Західного Полісся та Карпат. Але широко розводять його майже скрізь е Україні.

  3. я дівчинка. Квітневої пори на коротких прямостоячих гонах розкриваються ніжні, кольору небесної блакиті, п’ятипелюсткові квіти барвінку. Саме в цей час треба заготовляти його траву. Бо барвінок - лікарська рослина.

4-а дівчинка. Застосування в медицині барвінок знайшов ще в сиву давнину й відомий був уже античним лікарям. Особливу популярність барвінок малий здобув наприкінці XVIII століття.

  1. а дівчинка. Жан-Жак Руссо згадав цю рослину в своєму автобіографічному творі «Сповідь». Читачі й шанувальники Руссо хотіли милуватися улюбленою квіткою письменника- філософа, а тому кинулися в довколишні ліси та недалекі гори у пошуках барвінку.

  2. а дівчинка. Шануючи мислителя, народ шанував і його улюблену квітку. Після смерті Руссо на його батьківщині в Женеві, на мальовничому острові, було споруджено пам’ятник письменнику, а барвінком прикрасили підніжжя пам’ятника.

  3. а дівчинка. Через нев’янучу зелень і виняткову живучість у середні віки барвінкові приписували чудодійну силу та вважали його символом вічності й постійності.

  4. а дівчинка. Думали, що він оберігає від влади диявола, всякої нечисті та від лихих витівок відьми, через те барвінок вішали над дверима дому й ніколи не викидали на смітник, а тільки у воду, щоб він «не загинув від спраги».

  5. а дівчинка. Важливе місце займав барвінок у віруваннях слов’янських народів. Ще від часів Київської Русі він міцно увійшов у побут українського народу, став невід’ємним елементом весільних обрядів. Згадується барвінок у багатьох піснях.

Звучить народна пісня «Несе Галя воду»

Несе Галя воду

  1. Несе галя воду,

Коромисло гнеться,

За нею Іванко, 2 р

Як барвінок в'ється

  1. Галю ж моя Галю,

Дай води напиться,

Ти така хорошая,

  1. а дівчинка. Основною й найціннішою властивістю барвінку малого є здатність знижувати кров’яний тиск. Тому й доцільно його застосовувати при деяких хворобах серця.

  1. а дівчинка. Лікарська сировина барвінку - це зрізані молоді пагони з квітками. Зрізують їх на початку, цвітіння.

  2. а дівчинка. Відривати верхівки стебел не бажано, щоб не завдати шкоди всій рослині. Сушити треба, як і більшість цілющих трав, - у затінку. Щоб задовольнити власні потреби, барвінок найкраще розводити біля житла. Можливо це не тільки в селі, а й у місті. Тим більше, що барвінок легко розмножити.

  3. я дівчинка. Цінуючи лікарські властивості барвінку, його вважають невід’ємним символом України нарівні з вербою та калиною.

  4. а дівчинка. Ой, дивіться, наш хлопчик засумував ще більше. Не сумуй, Барвінку, ми тобі затанцюємо.

Виконують танець

Барвінок. Сподобалася мені й ваша розповідь, і ваш танець. Ви, мабуть, усі гарно навчаєтеся в школі з усіх предметів.

1-й хлопчик. Не всі й не з усіх. Але природою цікавимося.

За сценою чути: «Аго-о-о-ов! Барвінку! Де ти-и-и-и!»

Барвінок (кричить у відповідь).Аго-о-ов! Я тут, Ромашко!

На сцені заявляється Ромашка. Барвінок біжить до неї.

Ромашка радо кидається до Барвінка

Ромашка. Яка я рада, що знову бачу тебе! Лихий вітер не зміг розлучити нас!

Барвінок. І я радий, що бачу тебе знову.

Ромашка. Ти тут не сумував без мене?

Барвінок. Трохи сумував, та не дуже. Я тут так багато цікавого почув про рослину таку - барвінок. (Звертається із запитанням до залу). А ви? (Усі на сцені завмирають. З’являються ведучий та ведуча).

Ведуча. Ну ось, любі друзі, й закінчилося наше дійство. Чи сподобалося вам? Дайте відповідь аплодисментами.

Зал аплодує

Ведучий. Дуже добре. Спасибі. Але чи запам’ятали ви, про що мовилося в нашому дійстві?

Запитання ведучого до залу

  • Коли барвінок як лікарську рослину почали застосовувати в медицині?

  • (Застосування в медицині барвінок знайшов ще в сиву давнину й відомий був уже античним лікарям)

  • Який письменник і в якому своєму творі згадав про барвінок?

  • (Жан-Жак Руссо згадав цю рослину у своєму автобіографічному творі «Сповідь»)

  • Символом чого став барвінок у давні часи? (Вважали його символом вічності й постійності, символом вічної пам’яті).

  • Цінували й цінують барвінок як лікарську рослину за що?

(Здатність знижувати кров’яний тиск)

Ведуча. Тепер і ви будете шанувати барвінок та насадите його у своєму квітнику.

Мета. Розкрити давню історію та символіку людського житла як сімейного вогнища, прищеплювати любов до свого рідного краю, до минувшини.

Обладнання. Куточок - варіант українського помешкання з українською піччю, мисником, образами, прикрашеними рушниками; ілюстрації картин з інтер’єрами та елементами хати; мультимедійна презентація «Хата моя, біла хата»; записи пісень про хату, вислови про хату.

Вчитель. Знати свій народ - це знати мамину пісню, що сіяла в душу дитини зернятка, які виростали в добро, любов і ласку дитини, знати батьківську хату, стежина від якої веде у великий світ, знати бабусину чи прабабусину вишиванку, забуту і розтоптану жорстоким часом, знати дідусеву чи прадідусеву казку про правду і кривду. Традиційний звичай взаємодопомоги - це толока, незамулена криниця, з якої пив воду мандрівник-чумак, що їхав по сіль у далекий Крим, портрет на стіні найдорожчої людини, пожовклий від часу лист-трикутник, збережений у прискринку. Все це наша родовідна пам’ять, наші символи, наша історія, можливо, деколи сумна, але в основі своїй велична, всестверджуюча. Не забути, не вивітрити з пам’яті ці символи, ці живі свідки народного буття, врятувати від забуття й байдужості, зробити набутком для наших дітей і нащадків. Тож повернемося в далекі часи і завітаємо до української хати

(Звучить пісня «Смерекова хата» ).

Смерикова хата

  1. Наснидись мальви, рута - м'ята

І срипкриничний журавля,

І смерикова отча хата

Яку давно покинув я.

Наснився сад в веснянім цвіті,

Струнка смерека край воріт,

І найрідніша в цілім світі

Матуся сива надворі.

П-в:

Смерикова хата, батьківський поріг,

Смерикова хата – на крутій горі.

Як прийду до неї, коліном припаду,

Грудочку землі своєї до вуст прикладу.

  1. Вона як пісня – серцю мила,

Старенька хата край села.

Війна її вогнем палила,

Але спалити не змогла.

Кришились грізні блискавиці

І грози падали не раз,

Вона стоїть немов із криці

І кожен день чекає нас.

П – в

  1. Спішу до неї мов лелека,

Простори кинувши до ніг,

Несу любов свою з далека,

Яку назавжди я зберіг.

Дитячих літ моїх колиска,

Моя порадниця свята,

Вона як доля – рідна й близька,

Миліш її ніде нема.

П – в (2 р.)

(На сцені - стіл, прикритий скатертиною. В одному з кутків - імітація частини хати з піччю. Стіни - в рушниках).

Учениця (одягнена в український одяг).

Ти стоїш, небагата й непишна,

Виглядаючи з саду в луг.

Рясний цвіт обтрусили вишні

На солом’яний твій капелюх.

Ти приймала і щастя, і лихо,

Поважала мій труд і піт,

Із-під сірої теплої стріхи

Ти дивилася жадібно в світ.

Відчиняла ти лагідно двері

Для нового життя і добра,

Друзів кликала до вечері,

Рідна хата моя стара.

Я в тобі розлучився з журбою

І навіки спекався біди.

Я прощаюся нині з тобою,

Рідна хато моя, назавжди.

В нову хату ідуть твої діти

З сміхом, з піснею, як з вогнем.

Як же радість тобі втаїти

Під старечим своїм брилем?

Ти була мені наче мати,

Ти служила мені, як могла –

Кожна кроквочка, кожна лата

Не жаліла для нас тепла.

Тож сьогодні і в тебе свято,

В шибках вогники голубі,

Переходячи в нову хату

Говорю я: «Спасибі тобі!»

1-й ведучий. Дедалі більше віддаляється від нас у шаленому темпі атомної епохи біленька хатина у вишневому садку з колискою та мудрим усміхом батька. У цій хатині - наш корінь роду, щось одвічне, як життя, і святе, як мамина пісня... Це саме її, «білу, з теплою солом’яною стріхою, що проросла зеленим оксамитовим мохом, архітектурну праматір пристанища людського, незамкнену, вічно відкриту для всіх без стуку в двері... бідну і ясну, як добре слово, і просту, ніби створили її не робочі руки, а сама природа, немовби виросла вона, мов сироїжка в зеленій траві», зі щемом і болем згадував Олександр Довженко в оповіданні «Хата» та повісті «Зачарована Десна».

2-й ведучий. Долею судилося їй бути білою. Пригадаймо початок повісті І. Нечуя-Левицького «Микола Джеря». Перед нами постане і висока біла церква з трьома баштами, а з-поміж верб та садків виринатимуть білі хати. Хата старого Петра Джері насилу світиться білими стінами.

  1. й ведучий. Біла хата, білі стіни, біла сорочка, біла свита... Це становило неодмінну національну прикмету українця. Багатство земель більшості областей України на білу глину зумовило традицію мастити стіни в білий колір.

  2. й ведучий. Нагадаємо ще й таке. З давніх- давен у народних уявленнях біла фарба - це символ чистоти, морального здоров’я, душевної краси. Існувало повір’я, що й тварини білої масті приносять добро. Хата, як і людина, уміє плакати й усміхатися, вона може бути горда й сумна, пихата й доброзичлива. Все залежить від того, яка родина в ній мешкає.

  1. й ведучий. Якби ж навчилися ми вклонятися рідному порогові, рідній мові, може, тоді б не розгубили б ми зібраної попередніми поколіннями духовної спадщини і були б добрішими й милосерднішими. Тож заглянемо в це залишене напризволяще домашнє богнище, переступімо поріг цієї хати, яких уже небагато збереглося, але в них ще залишився дух мудрих народних традицій, що споконвіку формували в людині добрі почуття, працьовиту вдачу, чутливу до краси душу.

  2. й ведучий. Зараз мало знайдеться хат прадавнього типу, де ліва частина відводилася для комори (тут, зберігалося всяке збіжжя),центральна відгороджувалася для квашення овочів та фруктів, а в правій, побіленій частині, жила сім’я. Все це розділяли стіни. Давайте й увійдемо туди.

  1. й ведучий. Заходимо в українську хату. Ліворуч - піч. Тут господиня готувала їжу, з’ясовувала стосунки з невісткою, навчала доньку поратися біля горщиків. У печі не лише готували страву, вона створювала особливе родинне тепло. Господиня завжди охайно білила піч, особливо на свята.

  2. й ведучий.

Лиш полум’я жовте черево,

Важкувато сопе димар,

Галасує від болю дерево,

Піднімаючись димом до хмар.

Бубонять рогачі і кочерги –

Щось пригадують з давнини,

І чекають покірно черги

Засмаглі горшки й чавуни.

З тітки полум’я сон злизало,

Тітка гладить рукою глек,

Теплий ватник зав’язала

На застужений свій поперек

Біга тітка з кухні в сіни,

З-під повітки заносить дров

З них струмує жовтаво-синя

Віковічна печаль дібров.

  1. й ведучий. Мисник у хаті знаходився праворуч від дверей. Уранці він був майже порожній, а після сніданку аж яснів від чистоти і нехитрої оздоби на посуді, набував якоїсь святості. Посуд господиня купувала на ярмарках перед святами.

  2. й ведучий. Особливу роль у хаті відігравав стіл, який мав етнопедагогічне значення. Тут народжувалося шанобливе ставлення до батька як до голови роду - він займав почесне місце за столом. Стіл завжди накривався скатертиною: у будень - звичайною полотняною, у свято - зі смаком оздобленою. На столі завжди лежав хліб, а на Різдво та Великдень ще й свічку запалювали.

  1. й ведучий.

  1. Пахне хлібом трава,

  2. Що купала мене з дитяти.

  3. Пахнуть хлібом слова,

  4. Що мене навчила мати.

  5. Пахне хлібом терпка

  6. Пісня батькової стодоли.

  7. Пахне хлібом рука,

  8. Що водила мене до школи. '

  9. Пахнуть хлібом гаї,

  10. Де кохалися ми до згуби,

  11. Пахнуть хлібом твої

  12. Груди, очі, долоні, губи.

  13. Пахне хлібом маля,

  14. Що любов його народила,

  15. Пахне хлібом земля,

  16. Що дала мені сонце і крила!

  1. й ведучий. Два рази на рік - на Різдво і Паску - господиня прикрашала хату рушниками. У кожній оселі були свої рушники й візерунки на них, не схожі на інших.

  1. (Танець із рушниками під мелодію пісні «Ти моя, Україно. Я для тебе дитина» у виконанні Миколи Баскова).

  2. Входить група дівчат і хлопців в українському одязі.

  3. Дівчина.

  4. Гостей годиться хлібом-сіллю зустрічати,

  5. Привітним гожим словом віншувати.

  6. Прийміть же хліб на мальовничім рушникові,

  7. Про цей рушник далі ітиме мова!

  8. Хлопці приймають хліб-сіль, кладуть його на столі, сідають на ослони, застелені домотканими кодринками, ведуть розмову.

  1. й хлопець.

  1. Збиратися разом, співати, гуляти,

  2. Про Україну-неньку розмовляти,

  3. Дізнатись більше про традиції, обряди,

  4. Культуру та історію - ми завжди раді.

  1. й хлопець.

  1. Скільки багатства в нашого народу,

  2. В криниці мудрості не висиха вода

  3. Свято шануються закони роду,

  4. Душі народної скарбниця не згаса.

  1. й хлопець.

  1. А мова наша, рідна мова

  2. Чи то не золото, не скарб?

  3. Вона, мов гілка калинова, -

  4. Красою вабить і цілющий має дар.

  1. й хлопець.

  1. А як же не згадать про пісню

  2. Сумну й веселу, радісну й тужну,

  3. Вона то у блакить зрина небесну,

  4. То серце крає від жалю.

  1. й хлопець.

  1. Не вистачить нам ночі, парубки,

  2. Щоб розказати про оті усі скарби.

  3. Адже сьогодні ми прийшли сюди,

  4. Щоб розповісти вам про рушники.

  5. (Лунає «Пісня про рушник» ).

  1. й хлопець. Дівчата, а ви чого мовчите?

  1. Кому ж як не вам знати про рушники, їх призначення, візерунки. А кольори, символи? Ми про це нічого не знаємо!

  1. а дівчина. Хто з вас не бачив вишиваного рушника? Мабуть, немає таких. Хоч раз, а все- таки бачили. Адже рушник здавна слугував не лише окрасою світлиці. Без рушника ніде не обходилося, він завжди був під рукою, тому й назву дістав від слова «рука», «ручник», тобто рушник. Сила рушника - у візерунках, вишитих на ньому. Рушники можна читати, як читають книги. Треба лише розумітися на їхніх орнаментах.

  2. а дівчина. Мистецтво вишивання дуже давнє. З покоління в покоління воно передавалося від однієї майстрині до іншої. Вишивані сорочки, рушники, хустини існували і в період Київської Русі. На щастя, на долю давала мати синові рушник, коли виряджала його в далеку дорогу. А кожна дівчина дарувала милому шиту шовками хустину, щоб на чужині не забував її.

  3. я дівчина (із вишитою хустиною в руках).

  1. Як я проводжала милого із дому -

  2. Не забудь в поході та вертайсь живим;

  3. Хусточка червона розцвіла за ним.

  4. Хусточку червону я подарувала,

  5. Вишиту барвінком у тривожні дні.

  6. Як я дожидала, як я виглядала,

  7. Може прийде звістка радісна мені.

  8. Тільки десь надвечір під липневу зливу,

  9. Вийшла за ворота - кінь в полях біжить,

  10. Обірвавши повід, розметавши гриву,

  11. Хусточка червона на сідлі лежить.

  1. а дівчина. І таке призначення мали вишиванки... Бо як не повертався козак із поля бою живим, то накривали сідло його коня вишиваною хусткою, а хрест на могилі перев’язували вишитим рушником.

  1. а дівчина.

  1. Перше дихання немовляти

  2. На сніжно-білім полотні.

  3. Блакитним шовком вишиває мати,

  4. Мов першу стежку у житті.

  5. І пишно розквіта на тій стежині,

  6. Як матері благословення на добро,

  7. Народне дерево - червоная калина,

  8. Щоб щастя цей рушник не обійшло!

  1. а дівчина. Калина - дерево нашого українського народу. Колись, у сиву давнину, вона пов’язувалася з народженням Всесвіту, рознесеної трійці: Сонця, Місяця і Зорі. Тому і назву свою має від давньої назви Сонця - коло. А оскільки ягідки калини червоні, то й стали вони символом крові та невмирущого роду. Через це й весільні рушники рясніють тими могутніми гронами.

  2. я дівчина.

  1. На калині мене мати колихала,

  2. Щастя-долі в чистім полі виглядала.

  3. Ой, калинонька червона, не хилися

  4. Від землі ти сили й соку наберися.

  5. Виростай же ти, синочку, мій соколе,

  6. Тобі щастям колоситься рідне поле.

  7. Пролягла тобі на долі путь орлина,

  8. І в дорогу проводжає цвіт-калина.

  9. (Пісня «При долині кущ калини»).

  1. а дівчина. А ось на моєму рушникові калина з дубом. Це поєднання символів сили і краси, але сили незвичайної, краси невмирущої. Дуб - священне дерево, що уособлювало Перуна, бога сонячної енергії, розвитку життя. Отже, хлопці й молоді чоловіки мали на собі чародійний оберіг життєдайної сили свого народу, бо калина з дубом вишивалися і на сорочках.

  1. а дівчина. Мати завжди вишивала руш- ник-оберіг - від слова «оберігати». Той рушник мав стати на заваді всьому злому, він був свого роду чарівним амулетом. Вишивався такий оберіг для сина, для доньки, зятя, невістки, а пізніше - для онуків. На рушниках-оберегах вишивалася квітка - берегиня.

  2. а дівчина. А що ж це за квітка така, Берегиня?

  • Берегине, хто ти?

  • Тебе створив народ такою загадковою, багатоликою та могутньою незнаною квіткою, що тримає в собі материнську силу жінки.

  • Ти - сама мати-природа. Яка несе у світи і суть творіння, і суть захисту, а через це - вічне оновлення та гармонію життя.

  • Ти - чарівна квітка-пані, що береже біле, червоне та чорне зерно, зерно духів, крові та землі, плоті, готової в цю мить розлетітися у колоссі для зародження нового життя.

  • Твої віття-руки обтяжено земним насінням, насінням розвитку, але тільки ти знаєш час того магічного помаху-злету.

  1. (Виходить дівчина у вбранні квітки-берегині).

  2. Берегиня. Я - символ, дорогий людям і поширений по всій Україні. Я - і життєтворча мати-природа, і жінка-мати, яка дарує світові сина, і дерево життя, що сформувало із мороку космосу чітку систему Всесвіту. І за всією своєю величністю та могутністю скромно прикорени- лася в земному горнятку, аби ще раз нагадати, що кожне живе створіння - часточка неподільна і нерозривна від загальної системи буття.

  1. я дівчина. З квітами на вишиванках переплітався і пташиний світ. Особливо багаті на символіку птахів рушники Наддніпрянщини. Отож соловей і зозуля полюбляють дівочі рушники. Птахи - то символи людських душ. На весільних рушниках вишиті дуже поважні птахи - пави, вони переважно мають над собою Боже благословення - вінець чи вінок.

  1. (Звучить мелодія української народної пісні «В саду гуляла» ).

  1. а дівчина. А я гадаю, що найкраще від усіх розповість нам про рушники, секрети вишивки, техніку цього старовинного мистецтва наша шановна гостя, майстриня-вишивальниця ... Тож запрошуємо її до слова.

  1. (Розповідь майстрині з демонстрацією своїх вишивок).

  1. й ведучий. Ми щиро вдячні вам за те, що ви прийшли сьогодні до нас на свято, розповіли багато цікавого. А особлива вдячність вам за подарунок - за ваш рушник, який ми повісимо в себе в класі, як згадку про чудову майстриню! І на знак подяки, дозвольте подарувати вам пісню.

  1. (Звучить українська народна пісня «Чорнобривці» ).

  1. й ведучий. Ой, як же багато ми почули про рушники, про українську хату. Як же цікаво вміти читати рушники. І як добре мати їх у світлиці. Дізналися ми багато, але, звичайно, не все. Бо неможливо збагнути до кінця душу народу. А в рушникові, як і в пісні, закладена душа народу, скарбниця якого безмежна.

  1. й ведучий.

  1. А на прощання хочеться сказати:

  2. Шануйте, друзі, рушники,

  3. Квітчайте ними свою хату –

  4. То обереги від біди.

  1. й ведучий.

  1. Шануйте ті, що дала мати,

  2. Готуйте дітям з чистої роси,

  3. Щоб легше їм в житті здолати

  4. Похмурі та скрутні часи.

  1. й ведучий. Здавна рушник супроводжував людину від самого народження і до смерті. Смерть людини не означала кінець родоводу. Його продовжували нащадки, які залишалися е батьківській хаті і шанували могили померлих.

  1. (Виходять всі учасники свята).

  2. Вчитель. Хато моя, біла хато! Мені шкода розлучатися з тобою. У тобі так гарно пахло давниною, рутою-м’ятою, любистком, печеним хлібом і різними стравами, печеними і сушеними яблуками та сухим насінням, зіллям, корінням. У твої маленькі вікна так приязно заглядало сонечко, соняшник та інші пахучі зілля.

  3. Ми низько вклоняємося святій українській берегині - українській хаті. Так, берегині, бо саме хата заклала в нас чесноти правди і гідності, зберегла українську мову, вишиванку, тепло печі, вранішній запах свіжоспеченого хліба і віру в Бога. Хата передала нам утаємничені чари зимових вечорниць і літніх «досвіток», терпкий присмак материнки, деревію і калини. Благословила нас ласкою і мудрістю маминої пісні.

  4. Друзі, не забуваймо рідну хату, рідне село, все те, що нагадує нам про дитинство та про те, що ми - українці.

  5. Сьогоднішнє свято закінчується, але не закінчуються наші розмови про українські звичаї і традиції, про обереги і символи нашого народу.

  6. Всі. Хай біда і горе обходить ваш дім, доброго здоров’я зичимо всім!!!

  7. Мета. Виховувати в учнів любов та повагу до улюбленого птаха українців - лелеки, формувати екологічну культуру особистості; виховувати почуття любові до рідного краю.

  8. У верховіттях вітер колобродить,

  9. Сумує стежка дичками внатрус.

  10. А угорі про таїнства природи

  11. Задумався мислитель-чорногуз.

  12. Ліна Костенко

  13. 1-й ведучий. Чи знаєте ви, що найулюбленішими символами людини є птахи. Люди вважали, що навесні душі померлих в образі птахів повертаються на землю. А оскільки це душі померлих - то де їхнє місце? У раю. І повертаються вони восени в рай. Очевидно, з цих двох слів утворилося слово «вирій». В українській мові збереглося це слово «вирій» - рай давніх слов’ян.

  1. й учень.

  1. Чорногуз-лелека

  2. Прилетів здалека,

  3. Сів на вершок хати,

  4. Давай клекотати;

  5. Давай клекотати;

  6. Рідний край вітати.

  1. й ведучий. Люди казали, що лелеки приносять весну. З їхньою появою хлібороби починали висівати ярі культури, садити городину. Народ склав про них веснянки.

  1. й учень.

  1. Із краю-вирію

  2. Бузьки вилітають.

  3. До нашої хати

  4. Дороги питають.

  5. Гей, летіть ви, бузьки,

  6. Попід небом синім,

  7. А не там, де кружляють

  8. Плуги на царині.

  9. - А ми прилетіли, ,

  10. Звисока дивитись,

  11. Ой, чи ви нас ждали,

  12. Ой, чи ви смутились?

  13. Учениця читає вірш М. Щасливого «Прекрасне, вітер і добро»

  14. Учень читає вірш Миколи Щасливого «Храм»

  1. й ведучий. А вам ніколи не хотілося злетіти в небо? І подивитися на своє місто, бабусину хату, свою рідну землю з висоти пташиного польоту? Не з літака, не з великої відстані, а саме так, щоб бачити рідну домівку і всі околиці. Так, як бачать її птахи.

  2. й ведучий. Споконвіку людина мріяла про крила. І сьогодні можна стверджувати, що ця мрія здійснилася. І якщо не в літаку, то в дельтаплані сміливці-відчайдухи можуть відчути радість польоту і позмагатися з птахами.

  1. І сьогодні ми разом усі також спробуємо злетіти в небо і полетимо аж у вирій, у той казковий край, де зимують наші птахи. Подорож наша, звичайно, буде уявною. А допоможе здійснити нам її лелека.

  2. 3-й ведучий. Чому саме лелека? Та тому, що для українців нема кращого птаха за лелеку. Він уособлює щастя, сімейний затишок, мир, добро. Але в житті є ще біль, розлука, біда... І все це поєднує в собі наш лелека. Навесні, коли повертається з чужини, несе на крилах радість, весну. І люди звуть його веселиком. Кажуть в Україні: «Веселики прилетіли», «Прилетів лелека - весну приніс здалека».

  1. й учень.

  1. До нас прийшов лелека

  2. З косою на плечі,

  3. Води напився з глека,

  4. Та й сів на спориші.

  5. І так сидів лелека,

  6. І думав те, що знав:

  7. Пропало десь далеко

  8. Все, що косити мав,

  9. Пропало десь далеко

  10. Не видно вдень-вночі...

  11. І плакав наш лелека

  12. З косою на плечі.

  13. Микола Вінграновський

  1. й ведучий. Україна - край, який здавна називали лелечим. Можливо, це тому, що на солом’яних стріхах наших предків любили мостити свої гнізда лелеки.

  1. Лелека побудує світлу хату,

  2. Своїх пташат поставить на крило,

  3. І будуть радо дітиусміхатись,

  4. Як лелечата злинуть над селом.

  5. Лелека на обійсті людини. Подивіться на нього, коли він стоїть у гнізді. Спокійно, немов господар, окидає поглядом подвір’я, дбайливо оглядає гніздо, пильно охороняє дружину, а потім і молоде потомство. Нам затишно і добре, коли десь недалеко клекочуть лелеки.

  1. й ведучий. Не лише люди, а і птахи відчувають любов і потяг до рідної землі. Ми спостерігали, коли лелеки повертаються з вирію в рідні краї, вони збираються зграями і танцюють. Самці утворюють одне, два або три кола. У центр вискакують то одні, то інші танцюристи, присідають, стрибають, тіпають крилами, кланяються. Танок триває близько двох годин. Після таких танців птахи розлітаються і починають ремонтувати старі або будувати нові гнізда.

  1. 4-й учень.

  2. Прилетіли два лелеки,

  3. Сіли на гілках смереки,

  4. Почали все оглядати:

  5. Де б це дім їм збудувати?

  6. Все лелеки оглянули,

  7. Дім вони побудували,

  8. Від смереки недалеко.

  9. Будуть там дітей ростити

  10. Та у тім гніздечку жити,

  11. Ну а потім, восени,

  12. У вирій полетять вони.

    1. *


    й учень. Здавна селяни вірили, що в хату, на якій оселились лелеки, прийде щастя й добробут. То ж українські селяни, чекали навесні лелек із вирію, лаштували їм гнізда. Ось як селяни робили лелечі гнізда. Брали старе колесо від воза і клали його на високе дерево або стовп. На низ клали гілля шаром 20-30 см, потім посипали сухою соломою, додавали сухий перегній. Такі гнізда подобалися лелекам і кожного року сюди прилітали птахи.

  1. й учень.

  1. Мрія

  2. Як виросту - збудую хату,

  3. На хаті колесо приб’ю,

  4. А там я поселю крилату

  5. Лелечу клекітну сім’ю.

  6. Нехай розводиться, гніздиться

  7. По всіх деревах і хатах,

  8. Нехай мені щоночі сниться,

  9. Що я літаю, наче птах.

  10. Дмитро Павличко

  1. й учень. Як і людина, лелека може плакати: «Бузьок може нудитись за хижею, у якій він жив, ще як був чоловіком, - розповідається в одній легенді. - Того він гніздо і в’є на дахах та живе коло людей. Ми часто можемо бачити, як він журиться. Стоїть годинами на одному місці з опущеним дзьобом - плаче й думає про своє людське життя». Лелека сумує, коли бачить свари поміж людьми. Стане нерухомо на одній нозі і гірко плаче... А як бачить добро між людьми, то калатає своїм дзьобом. То він так радіє.

  2. й учень.

  1. Лелечий патріотизм

  2. х весна стрічає, їм жито квітчає

  3. Горнуться лелеки до тепла.

  4. Хоч зима впиралась,

  5. Довго не здавалась,

  6. Та весна її перемогла.

  7. День на сонці мріє

  8. І гніздечко гріє,

  9. А ще ліпше гріє батько-птах:

  10. Треба пильнувати

  11. Будуть лелечата

  12. Пізнавать в житті батьківський шлях.

  13. Як зміцніють крила -

  14. Подадуться сміло

  15. Зимувать в далекий теплий край.

  16. Там вони нудьгують.

  17. Як весну почують –

  18. Вернуться, бо їм лиш дома рай!

  19. Ганна Саблук

  1. й учень. А ми хочемо вам розповісти про те, що в Україні гніздяться два види лелек: білий і чорний (показує малюнки). Білий лелека живе поруч із людьми, чорний - відлюдькуватий. Він гніздиться в непроглядних заболочених місцях. Чорний лелека занесений до Червоної книги. У білого лелеки 112 родичів. Лелека білий, чорногуз, бусол, бузько - птах родини Лелекових, ряду Лелекоподібних.

  2. й учень. Зовнішній вигляд та загальна характеристика

  1. Чорногуз - птах від 80 до 100 см в висоту, розмахом крил 200-220 см та вагою від 2,5 до4,5 кілограм. Забарвлення пір’я біле, за виключенням махових пір’їн на крилах, які мають чорне забарвлення. Коли крила птаха складені, то махові пір’їни покривають задню частину тіла, звідки і походить назва - чорногуз. Дзьоб та ноги чорногуза червонясті і довгі.

  2. В Україні лелеки найчастіше гніздяться на стовпах електропередач.

  3. Голос чорногуза слабкий. Птахи спілкуються клацанням дзьоба. Клацаннями птахи вітають один одного, також цими звуками захищають гніздо від конкурентів. Поведінці чорногуза властивий і шлюбний ритуал, який супроводжується спільним клацанням дзьобами.

  1. й учень. Харчування

  1. Чорногузи харчуються переважно дрібними тваринами - дощовими черв’яками, комахами, жабами, мишами, рибою таіноді падаллю. Таким чином, чорногуз харчується найдоступнішою здобиччю. Метод полювання чорногузів дуже виразний і його можна розпізнати на відстані: птах неспішно ходить по полях і болотах, а побачивши здобич, миттєво хапає її своїм дзьобом.

  1. й учень. Гніздування та розмноження

  1. Ареал поширення чорногуза - Європа (від

  2. Іспанії до Росії), Північна Африка та Азія (від Турції до Кавказу). Чорногузи гніздяться на скелястих підвищеннях, деревах, будівлях та електричних опорних стовпах. Вони заселяють відкриті та напіввідкриті ландшафти, поряд із людським житлом. При цьому, чорногузи надають перевагу вологій місцевості, долинам річок та низинним болотам. Сімейство чорногузів часто роками гніздиться на одному і тому ж місці, таким чином самка і самець щороку зустрічаються, хоча пару утворюють на сезон. Гніздо лелеки будують із гілок дерев. Нерідко трапляються також папір, ганчірки, коров’ячий і кінський гній, картоплиння, шматки целофанової плівки і т.п. Вага гнізда становить близько 500 кг, а іноді досягає 2 тонн. Деяким гніздам лелек може бути по 200 років.

  3. У віці близько чотирьох років чорногуз стає статевозрілим і готовим до спарювання. Навесні, після прильоту та шлюбного ритуалу, молода пара будує гніздо і самка відкладає 3-5 яєць, які висиджують по черзі самка і самець 30-32 дні. Яйце чисто біле, близько 100 грамів вагою. З’являються яйця в гніздах у другій половині квітня - на початку травня. Строки їх відкладання досить розтягнуті.

  4. Новонароджені чорногузи мають ніжний сірувато-білийпух, дзьоб у них темний, ніжки - жовто-рожеві. Важать вони всього 60-80 грамів. Народжуються пташенята сліпими, але очі в них відкриваються вже через кілька годин. З першого дня пташенята їдять самостійно. Годують їх обидва птахи. Вони приносять їжу в дзьобі чи в глотці.

  5. Пташенята перебувають у гнізді майже два місяці. Найчастіше до вильоту доживає 2-4 молодих птахів. Виліт молодняка відбувається в другій половині липня - на початку серпня. Середня ж тривалість життя білого лелеки - 8-9 років. Можуть жити за ідеальних умов до 20 років.

  1. й учень. Міграція

  1. Чорногузи - перелітні птахи. У серпні зграї, керуючись інстинктом, починають тягнутися на південь. У нас зграї зазвичай налічують від 2-3 до сотні лелек. Але іноді можна побачити й великі багатосотенні скупчення. Зграї поступово збільшуються на шляхах перельоту і на Балканах складаються вже з тисяч птахів. Найчастіше лелеки зимують в Південній Африці, на півдні Китаю. До місць зимівлі птахи повинні подолати більше 10 тисяч кілометрів. Іноді ця відстань досягає 20-25 тис. км.

  2. Переліт на зимівлю чорногузи здійснюють вдень. Найважче і найнебезпечніше для них летіти над водою. Чорногузи долають водний простір лише в тому випадку, якщо бачать протилежний берег. Вони летять на великій висоті, при цьому вибираючи найзручніші в аеродинамічному плані місцевості, тому намагаються уникати польотів над морем.

  3. Летять лелеки до вирію зі швидкістю 150 км/год., а коли повертаються додому - вдвічі швидійе (300 км/год). У вирій летять 4 місяці, а додому - 2. У грудні прилітають, січень там, а у лютому вже відлітають назад. Повертаються не просто в одне і те ж саме місто, а і в те саме гніздо. ,

  4. (Учень читає вірш «Бусол» А. Малишка).

  1. й учень. Часто трапляється, що деякі чорногузи залишаються на зиму в місцях літнього гніздування. У більшості випадків мова йде про птахів, які були поранені, звикли до людей, або є з вадами міграційної інстинктивної поведінки. Такі птахи потребують додаткового піклування від людей протягом зими.

  1. й ведучий. Лелека - вірний син своїх країв. Недарма ж воїнів, які гинули під час воєн за свою Батьківщину, свій рідний край порівнювали з цими чудовими птахами. Після Другої світової війни були поставлені пам’ятники полеглим бійцям у вигляді лелек.

  1. (Звучить пісня «Свіча», слова і музика Наталії Май).

  1. й ведучий. На жаль, з кожним роком цих чудових птахів стає все менше. Лелекам загрожує зникнення. Дуже рідко вдається побачити чорного лелеку, якого в Україні занесено до Червоної книги, а в деяких країнах їх і зовсім немає. Зникають вони через осушення боліт, застосування отрутохімікатів. Гинуть лелеки, сідаючи на лінії електропередач. Не вгамовуються і браконьєри - на риборозвідних ставках часто стріляють лелек, руйнують гнізда з пташенятами, на жаль, школярі. Тому в Конституції України є стаття про охорону природи, яка забороняє такі дії.

  2. й учень.

  1. Люблять птаху цю дорослі і малі,

  2. Символ спокою та мируна землі.

  3. В небі синім майоріють два крила,

  4. Це лелеченька нам долю принесла,

  5. А якщо вона над хатою кружля –

  6. Там народиться прегарне немовля,

  7. І лелеку привітають залюбки

  8. Мама й тато, найщасливіші батьки.

  9. І тому я попросити вас хотів:

  10. Бережіть, будь ласка, люди, цих птахів!

  1. й учень.

  1. Тож бережіть їх, як зіницю ока,

  2. Як рідну матір бережіть.

  3. Якщо в біду потрапив лелека –

  4. Усе зробіть, йому допоможіть!

  1. й ведучий. Давній зв’язок лелеки з людиною відображений у народній творчості, у багатьох географічних топонімізмах, прізвищах, на гербах і емблемах багатьох країн світу. Так, в Україні є прізвища Чорногуз і Лелеченко; річки та струмки Бузьків Яр, Гайстрова Струга, Лелечий потік, Лелечиха, Чорногузка; села Боцянівка, Лелеківка, Чорногузи. У Німеччині, Австрії, Італії, на заході Франці є чимало поселень та вулиць у містах, які носять «лелечі» назви. Лелека - національний птах Білорусі. У Молдові лелека став символом виноградарства і виноробства. Часто можна бачити його зображеним із гроном винограду в дзьобі.

  2. й ведучий. Про лелек у народі складено багато казок і легенд. Ось що розповідають деякі з них.

  1. У давнину Перун відправив людину на Землю, дав їй мішок, наказавши, щоб віднесла далеко в ліс, а по дорозі не розв’язувала і не заглядала в нього.

  2. Та людина не була б людиною, якби не поцікавилася, що ж у тому лантуху. На півдорозі чоловік зупинився, розшморгнув зав’язку, і з мішка вистрибнули жаби, миші, змії, вужі й розповзлися довкола. Кинувся бідолаха ловити їх, та де там! І тоді розгніваний Перун сказав: «Я перетворю тебе на птаха, і будеш ним доти, поки не повизбируєш гаддя, яке випустив на волю». Отак людина в подобі лелеки й досі ходить по наших полях та болотах.

  3. (Учні по черзі розповідають легенди).

  1. Вороги напали на місто і обложили храм, у якому шукали порятунку жителі. Одна жінка побачила біля дзвіниці лелеку. Протягнувши йому сповите немовля, почала благати: «Лелеченько- серденько, врятуй його». Почув лелека, підхопив немовля і врятував від неминучої загибелі.

  2. Лелека-пастух

  1. Підібрали господарі пораненого лелеку і помістили в хліві, бо почав падати сніг. Годували, доглядали, а на весну випустили на волю. Та не міг літати птах. Коли господар гнав пасти худобу, він шкутильгав за ним на пасовище. Коли занеміг господар і не міг уже бігати, лелека завертав худобу.

  2. А наступної весни він знайшов собі пару і побудував нове гніздо. Вивели в ньому малят і полетіли на осінь в теплі краї. Засумували господарі. А коли засвітило весною сонце, лелеки повернулися знов і вже кожної весни прилітали до гнізда.

  1. А ви знаєте, чому лелеки мають червоні ноги і дзьоб, а крила - чорні?

  1. У селі знайшли лелеку з поламаним крилом, виходили, випустили на волю.

  2. Одного разу зайнялася хата, а там були два маленькі хлопчики. Прилетів лелека. Закружляв над хатою, заклекотав, кинувся у вікно, крізь яке йшов дим.

  3. Врятував лелека хлопчиків, але дуже обпік собі ноги і дзьоб, що стали, мов розжарені вуглики. З того часу у лелеки червоні ноги і дзьоб та чорні крила.

  4. Господарі віддячили лелеці і поставили на ясен колесо від воза, щоб він там у гнізді і виводив своїх малят.

  5. Ходить бусол по болоту

  6. У червоних у чоботях,

  7. Ловить ящірок, комах

  8. Та на жаб наводить жах.

  9. Довгим дзьобом цокотить,

  10. За хвилину полетить,

  11. Щоб із неба, з вишини

  12. Помахать крилом мені.

  1. Легенда про відліт птахів

  1. Лелеки відлітають тільки вночі. Вдень вони відпочивають. Це помітили ще наші предки. Птахи вимушені так робити тому, щоб не скористалися ними солов’ї, бо ця сіра маленька пташка, якій важко долати нелегку дорогу, користується «безкоштовним «проїздом»: сідає на лелеку і полегшує собі маршрут. Ось чому лелеки летять вночі. Але іноді солов’ї ухитряються примоститися. Тому там, де збираються лелеки, завжди є і солов'ї.

  2. (Звучить пісня «Лелеченьки» на слова і музику Наталії Май).

  3. «Лелеченьки»

  1. У блакитнім небі, золотій імлі,

  1. Там несе пташина пісню на крилі.

  2. Треба відлітати в теплії краї,

  3. До весни не знати рідної землі.

  4. Приспів:

  5. Ви ж, лелеченьки мої білокрилі,

  6. Чом пісні у вас сумні та журливі?

  7. Не співаються пісні на чужині,

  8. Повертайтеся птахи на Вкраїну.

  1. Десь далеко сонце, гори і моря,

  1. Та миліша всього батьківська земля.

  2. Повертай, пташино, серце звесели,

  3. Найдзвінкіша пісня на своїй землі.

  1. й ведучий. Про лелек існує багато прикмет, повір’їв, загадок, прислів’їв. Пропонуємо вашій увазі деякі з них.

  1. У народі кажуть...

  2. Прадавні германці вважали, що лелека - родич бога грому Гора і доказом цього є йогочервоний дзьоб. Мабуть, тому й існує повір’я, що блискавка ніколи не поцілить у дім, на якому оселився лелека.

  3. У Західному Судані існує повір’я, що вбитий стрілою лелека забирає стрілу із собою на небо і потім смертельно вражає мисливця. У Південній Німеччині та Швейцарії вважають: якщо лелека прилетів весною чистим (дощі вимили його в дорозі) - рік буде сухим, якщо брудним - дощі він приніс із собою.

  4. Поблизу того місця, де оселився лелека, добре родитимуть фрукти.

  5. Існує цікаве повір’я: хто перший побачить у селі лелеку, той повинен тричі присісти, промовляючи слова: «Ой, ти, бусю-пташе, розвесели село наше». Тоді він цілий рік буде здоровий.

  6. Поганою прикметою вважалося видирання лелечих яєць. Якщо хтось знищить або забере з гнізда лелечі яйця, то лелека принесе в дзьобі жарину і запалить хату кривдникові.

  7. Прислів’я

  8. Прилетів лелека - весну приніс здалека. З’явилися бузькові лапи - не забирай з грядки сапи.

  9. Лелеки летять тільки до добрих людей.

  10. Де лелека не літає, а на весну додому повертає.

  11. Прикмети

  • Якщо в серпні бузьок бродить - дощ буде.

  • Якщо бузьки відлітають вчасно - будуть сильні і довгі морози.

  • Рано прилетів лелека - буде тепле літо.

  • Лелека починає непокоїтися - на погану погоду.

  • Активно тріщить увечері дзьобом - завтра буде сонячний день.

  • Стоїть на одній нозі - треба чекати похолодання.

  • Якщо не відлітає далеко від гнізда, а тримається поблизу, - на негоду;

  • Коли птах погожого дня тримається сухого місця, то й наступний день буде сонячним.

  • Перед тим як здійметься вітер, лелеки довго кружляють біля своїх гнізд.

  • Заклекотали лелеки в гнізді - час садити цибулю.

  1. Загадки про лелек

  2. Які ноги, такий ніс,

  3. По болоті ходить скрізь.

  4. Хату на хаті має.

  5. Всім жабам рахунок знає.

  6. Довгий дзьоб він має,

  7. Жаб, вужів він поїдає,

  8. Крила має чорно-білі,

  9. Прилітає навесні.

  10. В вирій він летить далеко,

  11. Як зовуть його? (Лелека)

  12. З вирію він прилітає,

  13. Дуже довгі ноги має.

  14. І літає він у нас,

  15. І клекоче повсякчас.

  16. Летів птах через дах,

  17. Сів на воротях

  18. У червоних чоботях.

  19. Підкотивши своє штання,

  20. Опустився він зі стайні,

  21. Влаштувався на роботі

  22. У найближчому болоті.

  23. Та не бійся, не загруз,

  24. Наш чорнявий ... (чорногуз).

  1. й ведучий. Лелека, бусол, чорногуз, бузько, боцюн, гайстер, веселик, білий птах із чорною ознакою - це все народні імена нашого головного героя сьогоднішнього свята. У поезії української поетеси Ліни Костенко лелекам відведено важливе місце, тут вони почуваються дуже затишно...

  2. Там повен двір любистку, цвітуть такіжоржини,

  1. І вишні чорноокі стоять до холодів.

  2. Хитаються патлашки уздовж всіїстежини,

  3. І стомлений лелека спускається на4хлів.

  4. «Українське альфреско»

  5. Стоять озера в пригорщах долин.

  6. Сади цвітуть у придорожній смузі.

  7. І царствений цибатий чорногуз

  8. Поважно ходить в ранній кукурудзі.

  9. «Інкрустації»

  10. Лежить городів гарбузова Мекка,

  11. У тихе небо струменить тепло

  12. І над стареньким комином лелека

  13. Після дощу просушує крило.

  14. «Після дощів смарагдова діброва»

  15. (Демонстрація картини Катерини Білокур «Лелеки» ).

  16. 1-й ведучий. Чи можемо ми, люди, навчитися чогось у цих прекрасних птахів? Так, любові до рідної землі, до Батьківщини. І якщо в серці кожного з нас буде хоча б часточка тієї любові до України, яку мають до рідного краю ці величні птахи, наше життя дуже швидко зміниться на краще.

  17. Шануйте світ навколо себе, помічайте його красу.

  18. І хай у вашому житті якомога частіше лунає лелечий клекіт - символ щастя і любові.

  19. І частіше дивіться у небо - скоро повертатимуться додому лелеки!

  20. (Звучить запис пісні «Летять лелеки» Наташі Корольової).

  21. Мета:розширювати і поглиблювати знання учнів про народні символи; збагачувати словниковий запас учнів; поглиблювати і розширювати їхні знання про природу; розвивати зв'язне мовлення; мислення, увагу, спостережливість, фантазію; здатність відчувати красу рідної природи і передавати свої почуття; учити висловлювати думки; удосконалювати практичні вміння й навички; виховувати любов до природи рідного краю.

  22. Обладнання:ілюстрації за темою заходу; малюнки за темою; українські пісні про народні символи України.

  23. Гасло:

  24. Шанувала ненька,

  25. Шанували люди,

  26. І я шанувати буду…

  27. ХІД ЗАХОДУ

  28. І. Організаційний момент

  29. (Лунає тиха музика)

  30. За сценою:

  31. Я хочу, щоб яскравим цвітом

  32. Природа чарувала вас,

  33. Щоб так було не тільки літом,

  34. А взимку і негоди час.

  35. Я хочу, щоб красу уміли

  36. Сприйняти люди серцем всім,

  37. Щоб цінували й розуміли,

  38. І поклонялися всім вам.

  39. П. Вакуленко

  40. Учитель:

  41. Сьогодні ми з вами у родиному колі поговоримо про нашу Вітчизну, милу Україну.

  42. ІІ Основна частина

  43. 1-й учень:

  44. Мамо! А з чого почалася Україна для мене?

  45. Мама:

  46. Із пісні, дитино, що в небо злітає,

  47. Із рідної мови, що звуками грає,

  48. З тієї молитви, що мати навчає,

  49. Твоя Україна себе починає.

  50. Бабка:

  51. Із синьої річки, із чистого броду,

  52. З верби, що схилилась і дивиться в воду,

  53. З любистку та м'яти, що пахнуть духм'яно,

  54. Які посадила і доглянула мати.

  55. 2-й учень:

  56. Моя Україна себе починає

  57. З квітучого поля й широкого ставу,

  58. З рясної калини, що квітне весною,

  59. І з рушника, що завжди зімною.

  60. Мама:

  61. Із пісні дзвінкої, із пісні сумної,

  62. З стрункої тополі, що пнеться угору,

  63. З зеленого лісу, глибокого моря,

  64. З квітучого лугу і соняха в полі.

  65. 3-й учень:

  66. Моя Україна себе починає,

  67. З пшеничного лану, що краю не має,

  68. З бузку та волошки, що квітнуть у житті,

  69. Із вишень в саду, що медом налиті.

  70. 4-й учень:

  71. Моя Україна – це поле і сад,

  72. Це стиглий, добірний в Криму виноград

  73. Це – радість і сльози, це – горе і сміх,

  74. Це батьківська хата і рідний поріг

  75. Пісня «Україночка»

  76. Україночка

  1. Не одні хани, у полон мене брали

  1. Били вбивали, на чужину гнали / 2 рази

  2. А я не скорилася

  3. І з сльози відродилася

  4. Українкою ж я народилася

  5. П-В

  6. Кажуть хлопці я сама наче квіточка,

  7. Що пливуть мої слова, як та річечка,

  8. Що душа моя співає, мов сопілочка.

  9. А я просто українка, україночка / 2 рази

  10. Учитель:

  11. Україна – велика незалежна держава в Європі. Вона має свою історію, традиції, звичаї, легенди, казки. Мої вихованці разом з своїми батьками та зімною працювали над проектом «Народні символи України». І сьогодні гідно хочемо його захистити.

  12. 1-й учень:

  13. Моя найкраща в світі Україно,

  14. Я твій маленький тендітний пагінець,

  15. Люблю тебе всім серцем, Батьківщино,

  16. Мій край для мене – батько і мудрець.

  17. 2-й учень:

  18. Бо я пішов з могутнього коріння

  19. З мого народу пращурів-дідів,

  20. З історії, традицій, дум, сумління

  21. Та мрій про волю з глибини віків.

  22. Танець:

  23. Учитель:

  24. У нас, як і у всіх народів, є свої улюблені народні символи, яким віддаємо особливу пошану, які мають обов'язково рости біля хати кожної дбайливої господині.

  25. Зверніть увагу на нашу виставку «Народні символи України» де учні разом з своїми батьками представили для нас.

  26. На стінах малюнки калини, верби, гілки квітучої вишні, тополі, соняшника, барвінку, мальвів, лелеки, соловейка, ластівки. На столі коровай, батьківська хата, український віночок та багато іншого.

  27. Не можна уявити двору в Україні, де б не ріс кущ калини. обов'язково садили також вербу, тополю, вишню. подвір'я прикрашали квітами: барвінком, чорнобривцями, мальвами, ружою.

  28. Рослини-символи оспівані у піснях, віршах, легендах, приказках.

  29. Пісня: «Деревце роду»

  30. Деревце роду

  1. Щоб квітла Україна,

  1. Із сонцем, з вітерцем.

  2. Кожнісінька родина

  3. Плекає деревце.

  4. Той вишеньку, той яблуньку,

  5. Той дуб, а той горіх,

  6. Для того, щоб прикрасити

  7. Свій батьківський поріг.

  1. У донечки, у сина

  1. Калинонька росте

  2. Матуся Україна

  3. Всім дякує за те.

  4. За вишеньку, за яблуньку,

  5. За сосну, за дубок,

  6. І за такий пахучий

  7. Віночок з гілочок.

  8. 1-й учень:

  9. Калина – кущ або невелике дерево, заввишки до 5 метрів, росте у лісах і чагарниках. Плоди яскраво червоні. На смак ягоди і кора гіркі, терпкі. Цвіте білими віночками. Кора має зеленувато-сірий колір. Це харчова, лікарська, медоносна рослина.

  10. 2-й учень:

  11. Калина полюбляє рости у лузі, біля води. Навесні вона розквітає і стає гарною, мов дівчина. Ягоди калини люблять і люди, і птахи. Якщо будували нову хату, то біля неї обов'язково висаджували калину. А восени між шибками клали пучкичервоних грон. У морози й хурделицю вони зігрівали оселю своїм теплом і красою.

  12. 3-й учень:

  13. В українській народній творчості калина є символом мужності й незламної душі. Калине – це образ мами, батька, родини, цілого роду, нашого прекрасного краю.

  14. 4-й учень:

  15. Ламати калину – великий гріх, адже вона – жива душа того, хто посадив її, душа народу нашого.

  16. Танець «Квітка душа»

  17. Учитель:

  18. Діти, а що ви дізналися про вербу?

  19. 1-й учень:

  20. Я знаю, що верба росте там, де багато вологи. Найбільше полюбляє рости біля річки. У деревця зелені вузенькі листочки, а також тоненьке, довге, гнучке гілля. Ранньої весни, коли всі дерева ще стоять голими, вона вкрита ніжними молоденькими листочками. Цвіте запашним жовтим цвітом.

  21. 2-й учень:

  22. З 500 видів, що поширені на землі, 30 ростуть в Україні. Верба є природнім фільтром різноманітних домішок, що містяться у водах річок і озер. Недаремно люди завжди брали воду для пиття під вербою. Верба очищує не тільки воду, а й повітря.

  23. 3-й учень:

  24. Верба дерево цілюще. Настій з її кори знижує температуру. Відвар вербової кори вживають при грипі, вірусних інфекціях. Квіти верби дають багато нектару і пилку.

  25. Учитель:

  26. З вербою та калиною український народ повязує багато звичаїв та традицій. А що ж ви дізналися про це у своїх батьків?

  27. 4-й учень:

  28. У вербну неділю освячують вербу у церкві, а потім несуть її додому і легесенько хльостають нею членів родиии, а особливо нас малих дітей, примовляючи

  29. 1-й учень:

  30. Не я бю, верба бє,

  31. За тиждень Великдень,

  32. Будь великий, як верба,

  33. А здоровий, як вода,

  34. А багатий, як земля

  35. Пісня: «Верба»

  1. Біля млину калина,

  1. Біля ставу верба,

  2. Біля тину дівчина,

  3. Біля серця журба.

  4. Та калина чарівна,

  5. І в ночі не засне,

  6. Та дівчина царівна,

  7. Що чекає мене.

  8. Приспів

  9. А верба над грай водою,

  10. Наша пісні, наша доля.

  11. Хай завжди мене верба,

  12. Тай додому поверта.

  1. Розцвітає калина,

  1. Зеленіє верба.

  2. Моя пісня прилине,

  3. І зникає журба.

  4. Знов калина чарує,

  5. Мої сонячні дні.

  6. Знов дівчина дарує

  7. ,

  8. Своє серце мені.

  9. Приспів

  10. Учитель :

  11. Змістовними і цікавими були ваші повідомлення. Калина і верба одвічно шанувалися в Україні. А вербу наші пращури взагалі вважали священною. Отже, священною вона повинна залишатися і для нас.

  12. Користувався і користується в Україні любовю та пошаною вишневий сад, вишневе деревце. Найбільш поширені у нас вишня звичайна та степова. Степова вишня дає багато пагонів, її використовують для обліснення балок, ярів, змитих сухих схилів.

  13. 1-й учень:

  14. Любіть Україну у сні й наяву,

  15. Вишневу свою Україну.

  16. Красу її, вічно живу і нову,

  17. І мову її солов’їну.

  18. Пісня: «Дідова вишня»

  19. Дідова вишня

  1. На околиці хати, коли дощ, коли сніг

  1. Вже втомилась чекати, шурхіт дідових ніг

  2. І щороку родила, зацвітала, як дим

  3. Вишня біля хатини, що дідусь посадив.

  4. Приспів

  5. Дідова вишня/ 2р

  6. Знов зацвіла

  7. Дідова вишня/ 2р

  8. Сива була.

  9. Ніби хотіла нам нагадати,

  10. Хто ж посадив.

  11. Світлою була рідная хата,

  12. Дід коли жив.

  1. Затамую я подих, чомусь в серці зима,

  1. І душа в неспокої, як … його вже нема.

  2. В небі чистім, безкраїм ключ лелек лишив слід,

  3. Журавлі, я прошу вас, передайте привіт.

  4. Приспів

  1. А коли сонця промінь упав прямо на цвіт,

  1. І живий, і здоровий вийшов в поле мій дід.

  2. Це наснилось, він просить, щоб я вишню полив,

  3. Я водички наношу, щоб дідусь вічно жив.

  4. Учитель:

  5. Тополя для українців – символ рідної землі, символ дівочої вірності, краси. Під тополею легко дихати, вона виділяє в атмосферу багато речовин, що очищують повітря від пилу, бактерій. тополя – чудовий фільтр.

  6. 2-й учень:

  7. Тополі по волі

  8. Стоять собі мов сторожа,

  9. Розмовляють з полем.

  10. І все то те, вся країна

  11. Повита красою…

  12. Пісня «Тополя» Тараса Шевченка

  13. Учитель:

  14. Народними символами є не тільки деревіа, а й квіти.

  15. Танець «Несе Галя воду»

  16. 1-й учень:

  17. Недавно ще гула метелиця,

  18. І ще лежить в низинах сніг

  19. А вже барвінку листя стелиться

  20. Зеленим килимом до ніг.

  21. 2-й учень:

  22. Від мого віконця

  23. До самого сонця.

  24. Стеле мальва стежку,

  25. Квіткову мережку.

  26. Танець квітів «Мальви»

  27. 3-й учень:

  28. Жовтий сонях на городі

  29. Зацвів зранку

  30. Кажуть, синку, у народі:

  31. Сонях, - сонце золоте,

  32. Нас від лиха стереже.

  33. 4-й учень:

  34. У цвіті вишневім,

  35. У колосі жита,

  36. У кетягу калини,

  37. У дереві кожнім.

  38. І в кожнім зелі –

  39. Голос землі.

  40. Танець «Чорнобривці»

  41. Учитель:

  42. Наші народні символи оповиті легендами, оспівані в піснях. Давайте поговоримо з вами про ще один народний символ – це хліб. Недарма в народі кажуть «Хліб – усьому голова»

  43. Хліб – символ життя. З давніх давен він у великій пошані в народі.

  44. 1-й учень:

  45. Недарма у молитві до Бога «Отче наш …» люди, як великої милостині, просили не позбавити їх хліба, бо він просто основа життя. Споконвіку хліб називали святим.

  46. 2-й учень:

  47. Він завжди лежав на столі. Яке щастя, яке добро, що він є на столі, спочатку в землі, потім у борошні, й, нарешті , на столі. Якби в нас було хліба стільки, щоб могли прогодувати весь світ, ми все одно б сказали: бережіть кожну скибочку хліба, кожен колосок, кожну зернину, бережіть не тому, що ми скупі, а тому, що це наш хліб.

  48. 3-й учень:

  49. «Як вродить жито, то будемо жити», - народне прислів’я. хліб з людиною від народження і до смерті. З хлібом ідуть на родини, хрестини, новосілля, сватання.

  50. На знак згоди дівчина подає хліб на весіллі, з хлібом мати благословляє до вінця і зустрічає молоде подружжя.

  51. 4-й учень:

  52. В Україні хлібом-сіллю на вишитому рушнику зустрічають найпочесніших гостей. Він - ознака гостинності українського народу.

  53. Пісня «Український коровай»

  54. Український коровай

  1. Хліборобський коровай,

  1. То щорічний урожай.

  2. Хліборобські мозолі,

  3. Хліб у домі на столі./ 2р

  4. Приспів

  5. Кажуть тато, кажуть люди,

  6. Буде хліб, то й пісня буде.

  7. Тож довічний колос з поля,

  8. То співуча наша доля./ 2р

  1. Хліборобська доля враз,

  1. Долетить мов птах до нас.

  2. Про багатий урожай,

  3. Про щасливий рідний край./ 2р

  4. Приспів

  5. Учитель :

  6. З давніх-давен люди святкують Великдень-Пасху. На Пасху дорослі розписують та фарбують яєчка, дарують їх дітям, промовляючи «Христос Воскрес». Діти відповідають: «Воістину Воскрес»

  7. З глибини віків від пращурів нам у спадщину дісталась дивовижна писанка. Це диво-витвір рук людських, народжений не з дерева, не з металу, а із звичайного яйця, і представляє собою живопису мініатюру. На передодні Великодня в Україні був звичай розписувати яйця і роздаровувати їх з добрими намірами друзям, знайомим.

  8. Писанка – символ життя. У словян яйце, як і дерево, було ще символом пробудження та оновлення світу, символом перемоги життя над смертю.

  9. Пісня «Писанка»

  10. Учитель:

  11. Український рушник! Хто з вас не бачив його? Він пройшов крізь віки і зараз символізує чистоту почуттів, глибину безмежної любові до своїх дітей, до всіх, хто не черствіє душею. Рушник передавали як оберіг з роду в рід, з покоління в покоління.

  12. Пісня «Рушники»

  13. Рушники

  1. Рушники моя бабуся вправно вишиває,

  1. На чудові візерунки доля надихає.

  2. То барвінок зацвітає, душу огортає,

  3. То калина біло-пінна, квіти простягає.

  4. Приспів

  5. Рушники, рушники, вишиті нитками,

  6. Розцвіли мов весна, буйними квітками.

  7. Рушники, рушники бабусина казка,

  8. Татусеві сильні руки, материнська ласка.

  1. Цвіт за вікнами кружляє, засипає очі,

  1. Рушники нам серце крають, якісні, дівочі.

  2. Рушники сімейні наші, обереги в хаті,

  3. Хай всі будуть в Україні, вільні та багаті.

  4. Приспів

  5. 1-й учень:

  6. А який він гарний? Його можна порівняти з піснею. Без рушника і без пісні не обходилось жадне сімейне свято. Найбільше обрядових сюжетів пов’язано з рушниками.

  7. 2-й учень:

  8. Рушники – це обереги від усього злого, що може зайти в дім. «Хай стелиться вам доля рушниками» - бажали людям щастя.

  9. Танець з рушниками «Рідна мати моя»

  10. Учитель:

  11. Минають віки, змінюються покоління, а народні пісні залишаються. Вони володіють чудовою здатністю полонити людське серце, допомагати в праці, оспівувати з радістю відпочинок, тамувати душевний біль. Земля наша , українська, така співуча, що не тільки кожне село, а й кожна вулиця мала свої пісні.

  12. Пісня «Наша родина»

  13. Наша родина

  1. Розлетілась наша пісня,

  1. На пташиному крилі.

  2. Розійшлася українська,

  3. Вишиванка по землі

  4. Приспів

  5. Бо наша родина,

  6. Там де калина,

  7. Там де співанки соловя.

  8. Наша родина,

  9. То є Україна,

  10. Славна праотче земля.

  1. В нас і небо голубіше,

  1. Світять зіроньки ясні.

  2. В нас дівчата наймиліші,

  3. Наче квіти на весні.

  4. Приспів

  1. Уклонися низько, изько,

  1. Привітай свій рідний край.

  2. Та веселу гарну пісню,

  3. Україні заспівай.

  4. Приспів

  5. 1-й учень:

  6. У рідному краї і серце співає,

  7. Лелеки здалека нам весни несуть.

  8. У рідному краї і небо безкрає,

  9. Потоки, потоки, мов струни течуть.

  10. 2-й учень:

  11. Тут кожна травинка, і кожна билинка

  12. Вигойдують мрії на теплих вітрах.

  13. Під вікнами мальви, в саду материнка

  14. Оспівані щедро в піснях.

  15. 3-й учень:

  16. Коли пісні мого краю

  17. Пливуть у рідних голосах,

  18. Мені здається, що збираю

  19. Цілющі трави я в лугах.

  20. 4-й учень

  21. В піснях і труд, і день народу,

  22. І за народ пролита кров.

  23. В піснях дівоча світла туга

  24. І вільний помах косаря,

  25. В них юність виникає руга,

  26. Висока світиться зоря.

  27. Пісня «Любіть Україну»

  28. Любіть Україну

  1. Заспіває соловейко, заколишеться трава.

  1. Запира моє серденько, чує Господа слова.

  2. Приспів

  3. Любіть Україну / 2 р

  4. Любіть Україну сповна

  5. За сонце, за небо, за білу калину,

  6. Бо в світі єдина вона.

  1. Засія у небі синім, тиха ранішня зоря.

  1. У святу оцю хвилину, слово Боже чую я.

  2. Приспів

  3. Учитель :

  4. Вдумайтесь в слово «Батьківщина» і вдумайтеся в слова «Що таке Батьківщина?»

  5. 1-й учень:

  6. Що таке Батьківщина?

  7. За віконцем калина,

  8. Тиха казка бабусі,

  9. Ніжна пісня матусі

  10. Дужі руки у тата,

  11. Під тополями хата.

  12. 2-й учень:

  13. Під вербою криниця,

  14. Серед лугу лелека,

  15. І діброва далека.

  16. І веселка під лісом

  17. І стрімкий обеліск…

  18. 3-й учень:

  19. Ким в житті ти не станеш:

  20. Шахтарем, хліборобом,

  21. Будівельником, солдатом –

  22. Слід завжди пам’ятати.

  23. 4-й учень:

  24. Коли любиш ти все це

  25. І приймаєш у серце,

  26. Як готовий щомиті

  27. Від біди боронити.

  28. Кожну в лузі травинку,

  29. Кожну в гаї пташинку,

  30. Значить - це Батьківщина

  31. Має доброго сина.

  32. Пісня «Це моя Україна»

  33. Це моя Україна

  1. По серед Європи, молода та сильна

  1. Стоїть гордо Україна, співуча і вільна.

  2. Її мова солов’їна, на весь світ лунає,

  3. Квітла у віршах, поемах, в душах визріває.

  4. Приспів

  5. Це моя Україна, найдорожча єдина,

  6. В вишиванці на свято, на таланти багата.

  7. Це моя Україна,веснами біло пінна,

  8. В ній живуть добрі люди, вона знана усюди.

  9. Хлібом-сіллю зустріне, серце-серцю відчине.

  10. Кобзарева родина, це моя Україна.

  1. Тиха, ласкава річка Случ. Віками лагідно жебоніть її хвилі в зелених берегах, перемивають пісок, віддзеркалюють сонце і зорі…

  2. Кажуть, що вода має пам'ять. Шкода лишень, що її мову розуміють тільки очерети та довгокосі верби, лискуче латаття і сріблясті рибки. А то б вона могла повідати нам багато цікавого і страшного, веселого і сумного про далеку – далеку минувшину, що відбилася у хвилях , відбилася і зникла, як раптовий туман, як роса на роменах…

  3. В тихих заплавах вигойдує Случ свої найбагатші прикраси – білосніжні, іскристі лілеї. Ніжні хвилі пестять їх, як мати своїх доньок, вигойдують, як дитинчат, шепочуть їм щось лагідне і привітне. Старі люди кажуть, що в тих лілеях живуть душі сестер – красунь, які в далекі - далекі віки мешкали в батьківській хаті неподалік Случі. Щоранку прибігали вони вмиватися до річки, полоскали тут барвисті рушники, сплітали з роменів віночки і пускали за водою. А вода виціловувала їхні руки і ноги, і ще веселіше, ще іскристіше сміялася небу, сонцю, літу.

  4. Та ось, мов темна хмара, налетіла на наш край татарська навала. Сестри були поблизу Случі, коли почули тупіт ворожих коней. Нікуди було їм втікати. Хіба що у воду. Та в ту ж мить пишний кущ калини, який ріс поруч, схилився аж до води, а з другого берега йому назустріч простягнув своє гілля інший кущ. І утворився калиновий місток. Дівчата легенькоперебігли на другий берег і сховалися в очереті. Та поганці запримітили чиюсь білу хустину. І от тисячі стріл сипонули на схованку сестер. Застогнала тоді ріка, високою , чорною хвилею, як мати хусткою, накрила вона красунь і не влучили в них стріли лютого ворога.

  5. Та чужинці не відходили від ріки, надіючись на легку здобич. І тоді Случ обернула сестер на лебідок. Виплили вони з очерету і хотіли злетіти. Та знову ворожі стріли в їхній бік. Закипіла, завирувала вода в тому місці і лебідки зникли, мов той ранковий туман.

  6. Ніхто не збагнув, чи то вони злетіли під хмари, чи пірнули у підводне царство. Та чужинці так і не захопили полонянок. Кинулися вони до калинового мосту, а він під ними зігнувся і всі потонули. Інші хотіли їх рятувати, та ніхто не зміг визволитися з чорних бурхливих хвиль Случі. Там вони й знайшли свій кінець разом з кіньми та зі своїми списами.

  7. А коли за татарами і слід схолов – ріка знову стала тихою і лагідною. Лише в одному місці вона невпинно вирує, ніби нагадуючи, що всіх, хто прийде на її берег зі злом , вона й зустріне злом. Ну а неподалік чорториї, як те місце назвали люди, на тихому плесі невдовзі розквітли дивовижні квіти. Люди дивувалися і говорили, що то сестри –красуні обернулися на лілеї,, щоб їх чужинці не захопили у полон, не забрали з рідного краю, від любої ріки. Ну а ріка тішиться і не може натішитися своїми доньками. Бо таки що вони найкращі у світі. Любуються ними сонце, і небо, й хмаринки, й птахи, й метелики. Любуємося щоліта ними й ми і пускаємо на хвилі свої віночки, щоб понесла їх Случ далеко – далеко, під калиновий міст, повз чорторию, на тихі плеса, на чисті води…

  8. Колись у давнину, у глухому селі жили хлопець і дівчина. Любили одне одного змалку і тішилися життям. Та якось покликав їх до себе батько хлопця, і мовив:

  9. – Сину, прийшла пора віддати належне, піти захисником рідного краю. Покозакуй, а повернешся – відсвяткуємо весілля!

  10. Рано-ранесенько проводжали за село хлопця батько й дівчина. Благословив старий козак сина:

  11. – Не осором наш рід! Хай Бог тебе хранить на добрі справи!

  12. Дівчина простягла вишивану хустину:

  13. – Їдь! Бережи рідну землю, а я збережу наше кохання!

  14. Поїхав козак, тільки закурілось пилом понад шляхом.

  15. Минув і рік, і два й три; від козака ні чутки, ні звістки. Четвертої весни, коли квітли сади і тьохкали соловейки на село з дикими згуками, вихором налетіла татарська орда. Мужньо боронилися люди, біля кожної хати кипів бій. Та один за одним падали захисники – занадто люті були напасники.

  16. Біля хати, де жив батько козака, шаленіла січа. Мов розлютований лев боронив батько господу, бо в хаті переляканою горличкою заховалася синова наречена. Та ось з-поперед чужинців вискочив дужий вояка. Підняв батько шаблю, та й закляк:

  17. – Ти, сину, привів чужинців до свого села? Зрадник?!

  18. – А що б я мав, козакуючи? Злидні, рани, а чи й смерть… А тут…

  19. З невимовною мукою мовив батько:

  20. – Так згинь же, виродку! Хай і земля тебе не прийме – ніде щоб не мав ні спочинку, ні зупинку!…

  21. Останні слова замерли на посинілих губах зітнутої голови, – бо молодий вояка виявився спритніший за батька… На це лихо вилинула з хати дівчина, мов зоря зійшла. Чужинці схвально загули – така врода! Дівчина пізнала коханого, не завваживши, що він у чужинському одязі. Кинулась до нього, залебеділа:

  22. – Як добре, що ти тут! Таке лихо!…–і затнулась, побачила, все усвідомила, – Чому?! Невже ти, справді запроданець?!!

  23. – Я поспішав до тебе! Ти будеш у мене в золоті, в шовках ходити, оксамитом огортатись, самоцвітами тішитись!

  24. Та дівчина вже все зрозуміла:

  25. – Проклинаю тебе, зраднику!

  26. – Візьміть її, – крикнув вояк своїм зайдам.

  27. – Жодна рука не торкнеться до мене! Я належу рідній землі і вона мене захистить, а тебе – проклинаю, зраднику…

  28. Вояк розлютовано заніс шаблю над головою, та й закляк: замість дівчини виріс кущ з білими запашними китицями квітів, неначе віночки незаймано-чисті й гарні. Люто шмагонув-рубонув, та кущ тільки схитнувся і знову приріс до кореня – тільки замість білих квіток, ніби краплини крові, заяріли червоні кетяги ягід. А листя шелестіло:

  29. – Проклинаю…проклинаю…

  30. Кажуть, що і небо не витримало такого злочинства: налетіла буря, зчорніло небо, вдарила блискавка, – і замість зрадника покотило вітром перекотиполе. Збулося батьківське прокляття – без спочинку-зупинку прокотило по землі і вижбурнуло геть у море. Замість зайд-чужинців – розбіглися дикі пси, чи вовки.

  31. А кущ, що стався з дівчини, назвали її ім’ям – Калина. Гіркі її ягоди, як доля дівоча. Але живлять вони тих, хто любить і шанує рідну землю.

  32. Все пішло з того часу, коли красуня Калина полюбила красеня-козака Гриця.
    Полюбити полюбила, а того не знала, що те кохання не принесе їй щастя. Не знала, що батько Гриця вже домовився з багачем Балабухою про заручення сина з його донькою Ганною.
    А сам Гриць, побачивши і зрозумівши, що Калина закохалась у нього, почав до неї ходити. Кохання до Гриця цілком полонило Калинине серце— дівчина ні про кого не хотіла й слухати.
    І ось раптом як грім з ясного неба: Гриць одружується з багачевою дочкою Ганною!..
    ...Гучне весілля втягнуло в свою хмільну круговерть майже все село. Серед дружок Ганни була й Калина. Хоч серце її кров'ю обливалося, та ні поглядом, ні словом не показала горда дівчина свого горя.
    Гриць, крадькома поглядаючи на Калину, тішився в душі, що вона так легко сприйняла його зраду. Звідки було йому знати, на що здатна зневажена дівчина.
    Почалися танці. Гарна струнка Калина стала перед столом, за яким сиділи молодята, вклонилася, запрошуючи молодого до танцю. Що робити Грицеві? Хочеш не хочеш, встав він з-за столу і пішов у танок. Майже всі присутні на весіллі знали про зальоти Гриця до Калини, тому з цікавістю спостерігали, як вони танцюють. Вихорем кружляв молодий навколо дівчини, а вона то лебідкою пливла, то, мов вітер весняний, проносилася по світлиці. І ніхто не помітив, як у якусь коротку мить вона встигла шепнути Грицеві: «Вийди, я тебе чекатиму біля річки».
    Задихані, розчервонілі, вони скінчили цей шалений танець під останній удар бубна та й розійшлися по своїх місцях.
    За якийсь час Калина непомітно зникла. Захмелілі гості не побачили, коли вслід за нею вийшов із світлиці :і молодий.
    І ось вони стоять над річкою. Калина, хоч яка вона була горда, не стрималася, плакала невтішно, припадаючи до Грицевих грудей. А він стояв, не знаючи, що робити. Жаль було йому Калини, але ж не більш, бо любов його була як та падуча зірка — спалахнула та й погасла. Та й пам'ятав Гриць, що треба вертатися до хати, адже там на нього чекала молода.
    Саме молода й помітила, що нема в хаті ні Гриця, ні Калини. Страшний здогад прокрався в її душу, ревнощі ножем кольнули в серце. І вона вибігла в нічну темінь
    А   там,   побачивши   Калину   в   обіймах   Гриця,   крикнула:
    —  Ах ти, розлучнице проклята! Ти задумала відбити в мене мужа! Ніколи цьому не бути!
    З цими словами вхопила свою суперницю за пишну косу, відірвала від Гриця.
    Розгнівана і горда, Калина обхопила Ганну обома руками і потягла до кручі, під якою вирувала річка.
    —  Не будеш же й ти його парою,— вигукнула і разом з Ганною кинулась у вир.
    На ранок люди знайшли тіла обох утоплениць — одна одну вони тримали мертвою хваткою. Насилу вдалося розчепити їхні закляклі руки.
    Ганну як законну Грицеву дружину поховали на цвинтарі, а Калину як розлучницю і душогубку — на високій кручі над річкою.
    На другу весну на скромній Калининій могилці виріс високий кущ і зацвів білим запашним цвітом. А на осінь краплинами крові заясніли на нім червоні, гіркуваті на смак ягоди. Так і назвали люди той кущ по імені дівчини — калиною.
    І, мабуть, через те, що кохання забрало життя у молодої дівчини, що з кохання зріс цей кущ, має калина стільки цілющих соків.
    Так розповідає легенда. Чи було все те насправді, хтозна! Бо є ж у легендах і правда, і поетична вигадка. Але ж калина є насправді, і люди її дуже шанують за високі цілющі якості.

  33. Колись на нашу землю напали татари. Вони захопили в полон дівчат і примусили бути провідниками до осель, де жили їх рідні. Дівчата завели чужинців у непрохідні лісові хащі, подалі від свого поселення. Напасники не могли звідти вибратися, а патріотки, незважаючи на жахливі тортури, відмовились показати їм дорогу. Розлючені чужинці порубали дівчат шаблями і там, де пролилася кров бранок, зросли калинові кущі з кетягами яскраво-червоних ягід.

  34. Плоди калини н6іби краплини крові, пролитої свободолюбивими дочками українського народу, а кожна насінина схожа на людське серце...

  35. Жили колись в одному селі мати Вербена та її дочка Калина. Мудра й мила зростала дівчинка – мало хто вже таких діток пам’ятає. А до того ж чарівниця вона була: всі трави із землі піднімала, пташок лікувала, дерева від хвороб рятувала. Не було дитини вродливішої і добрішої душею. Та довідались про чарівницю Калину вороги. Вирішили її згубити, щоб землю українську багату завоювати, хворості і зло на людей напустити.
    День був ясний, мов золотом гаптований, коли пішла дівчинка коси травами розчісувати, горобчиків годувати, льон, дощем прибитий із землі піднімати. Довго ходила Калина, стомилася, до криниці прибилася. Схилилася над нею, у жменю води взяла і краплиночку пташці дала. Аж раптом почула рідний неньчин голос із здаля: «Калино, Калино, не пий водиці…» Дівчина дуже хотіла пити й не звернула на це увагу. Та тільки-но перші краплі до губ піднесла, пташина маленька крилом їх знесла. Вдруге воду до губ піднесла – і навік деревом – калиною над водою зросла…
    Бігла мати. Плакала. Шукала, та вже доньки любої не застала. Натомість гарне і пишне деревце стояло, сльозинки-намистинки сіяло. Схилилася мати над криницею, затулила серцем ту воду-кровицю і проросла над нею вербицею Минуло від тоді багато років, та матуся-верба все оберігає водні джерела, аби люди ніколи не зазнали лихих чарів.

  36. Давно це було. 
    Жив на світі дід Василько; була в нього онучка. Якось пішла онучка на тік і знайшла там якесь зернятко; прибігла до діда й каже: «Дідусю, що се за зерно?» 
    — «Ось що, дівчинко: посій його, нехай виросте, — тоді й побачимо, що воно за зерно».
      Онучка посіяла й стала поливати. Із зернятка виросли квіти. Тоді вона зрізала їх, зв'язала в пучечок і поклала за образи. Довго вони там лежали, поки, нарешті, зовсім усохли.
      Якось онучка взяла цей пучечок, понюхала: добре пахне. Понесла дідові; понюхав він і каже: «Яке добре, пахуче!»
    — «Як же квіти ці звуться?» — запитала онучка. Саме в цей час діда покликала баба: «Васильку!»
      А онучка вирішила, що це квіти так звуться — васильками, й каже: «Так це васильки? Дідусю, давай назвемо їх васильками!» 
    З того часу й дізнались люди про васильки.

  37. ...Якось небо дорікнуло колоссям хлібного поля, мовляв, усе, що є на землі, вдячне йому, небові. Квіти посилають свій аромат, ліси — таємничий шепіт, птахи — спів; тільки колосся не складає йому подяки, хоча саме небо напуває коріння життєдайним дощем.
    «Навпаки, ми дуже вдячні тобі,— сказали колоски.— Бо прикрашаємо землю морем зелені. А в інший спосіб не можемо виразити свою вдячність до тебе. Допоможи нам і ми будемо завжди вдячні тобі».
    «Гаразд,— відповіло небо.— Якщо ви не можете піднятися до мене, я зійду до вас».
    І небо наказало землі виростити серед колосків сині квіти — часточку самого себе. Відтоді стебла хлібних злаків при кожному подмухові вітру нахиляються до посланців синього неба — волошок і нашіптують їм ніжні слова любові.

  38. Жила-була щаслива родина: мати, батько та сім доньок. Небагаті, але працьовиті, вони завжди раділи сонцю, небу та добрим людям. Оскільки оселя була на краю села, то на ошатному подвір'ї часто зупинялися подорожні. 
    Одного разу серед ночі на село напали розбійники. Вони забирали майно, худобу, нищили все навкруги. А коли побачили дівчат-красунь, вирішили забрати з собою. Як не бідкалися батьки, але вдіяти нічого не змогли. Лише й встигла мати кожній донечці стрічками косу перев'язати. Куди їхали дівчата, там і залишали по стрічці, які перетворювалися на дивні різнобарвні квіти-волошки. Доньок все далі і далі везли від рідного краю. 
    І марно батьки шукали дівчат, бо квіти росли скрізь. Так і не довелося старим віднайти своїх красунь.

  39. Жив у одному селі леґінь Василь. До всякої роботи був удатний, та й собою хлопець хоч куди.
    Якось працював у полі, забарився, та й вирішив переночувати під гаєм біля озера. Ліг у пахучу траву і швидко заснув. І приснився йому дивний сон. Ніби біля нього сидить дівчина і гладить його волосся. Вся вона в голубому, очі в неї сині і довга коса.
    Василь не міг надивитись на польову красуню. А потім простягнув руку, хоч доторкнутися до неї, але прокинувся. Видіння щезло.
    Наступного вечора Василь знову не пішов додому, а залишився ночувати в полі. І як висипали зірки на небі, раптом на тому лузі знову з'явилась дівчина--красуня. Присіла біля житнього поля і тихо заспівала. Поле підспівувало їй. Захоплена піснею, вона й незчулася як тихенько підкрався до неї Василь. Міцно схопив, пригорнув до себе. Задивився Василь у сині очі, і йому здалося, ніби вся краса землі відбилася в них - глибоких, чарівних. А дівчина перелякано тремтіла.
    - Хто ти?
    Злякані уста ледь-ледь осяяла усмішка.
    - Хто ти? - перепитав хлопець.
    Вона схилила голову, одказала несміливо:
    - Волошка.
    "Волошка, Волошка..." - прошепотіло з вітром жито.
    "Волошка, Волошка..." - полетіло ген--ген вдалину. І затихло.
    З того часу майже не приходив Василь додому. Цілими ночами разом з Волошкою блукав по полях. Кохання, велике й щире переповнювало їхні серця.
    Але батько Волошки, дізнавшись про любов дочки до Василя, розгнівався на неї. Бо хіба лічило, щоб його красуня- дочка кохалась з бідним парубком?
    І прокляв він Волошку.
    Зашуміло поле, застогнала земля.
    Пішов гомін, гомін повсюди: "Прокляв, прокля-ав!.."
    І зацвіла тоді Волошка синьою квіткою посеред поля.
    - Волошко, Волошко, де ти?! - гукав Василь.
    - Це я - квітка...
    І синя квітка, ніби всміхаючись, зроняла кришталеву слізку-росинку.
    - Це ти?
    - Так, так, це я, Васильку...
    Не повернувся Василь до людей. Тільки згодом побачили вони посеред жита ще одну синю квітку.
    Так і цвітуть по житах ті сині квіти й донині. А люди назвали їх волошками і васильками...

  40. Одного разу закохалася русалка в молодого красивого парубка Василя. Здалеку під прикриттям очерету невідривно слідкувала вона за красенем-юнаком. 
    Але одного разу, коли підійшов Василь до річки умитися, вона не витримала і постала перед ним у всій своїй красі. Вони покохали одне одного, і стала русалка кликати юнака у свою водну стихію, а Василь умовляв її залишитися на землі. У всьому в них було розуміння, не могли вони лише домовитись, де їм жити разом. І коли зрозуміла русалка, що не залишить Василь-хлібороб свою рідну землю, у відчаї перетворила його в скромну квітку, що росте на полях, але цвітом нагадує голубу стихію.
    Люди ж співчуваючи молодому хлопцю і його матері, в якої він був один, в пам´ять про нього назвали цю квітку іменем юнака – Васильком. Може через те в багатьох районах України волошку називають саме так – "васильок”.

  41. Коли Церера, богиня родючости і землеробства, гуляла одного разу по хлібних полях і раділа тому благословенню і вдячності, які їй дарувало за них людство, з гущі колосів раптом роздався тужливий голос волошок, що росли там, : "О, Церера, навіщо ти наказала вирости нам серед твоїх хлібних злаків, які покривають своїми розкішними колоссями  усю країну? Син землі розраховує тільки кількість баришу, який йому принесуть твої злаки, і не удостоює нас навіть одним прихильним поглядом! Так дай же і нам таку забезпечену колосом вершину, як у хлібних колосів, що поникли від тяжкості, або ж дозволь нам рости де-небудь окремо, де б ми могли позбавитися від зневажливих поглядів людини". 
    На це богиня відповіла дорогим своїм квіточкам: "Ні, милі мої діти, не для того я помістила вас серед шумлячих хлібних колосів, щоб ви приносили яку-небудь користь людству; ні, ваше призначення набагато вище; чим те, яке ви припускаєте і яке припускає людина, : ви маєте бути пастирями серед великого народу - колосів. Тому-то вам і не слідує, подібно до їх, шуміти і хилитися обтяженою головою до землі, а, навпаки - ви повинні вільно і весело цвісти і дивитися, як чистий образ тихої радості і твердої віри, вгору, на вічно блакитне небо - місце перебування божества. 
    З цієї ж причини дано вам блакитне, кольору небесної тверді, пастирське одіяння, щоб відрізнити вас як служителів неба, посланих на землю проповідувати людям віру, а богам - вірність.
    Майте тільки терпіння, настане день жнив, коли усі ці колоси ляжуть під рукою жниць і женців, і тоді ви, що здаються тепер і покинутими і самотніми, зверните на себе загальну увагу. Жниці шукатимуть і рватимуть вас і, звивши з вас вінки, прикрасять ними свої голови або ж, зв'язавши з вас букетики, пришпилять їх собі на груди". 
    Слова ці заспокоїли скривджених волошок. Сповнені вдячності, вони замовкли, і раділи своєму видатному положенню і своєму високому призначенню. 
    І так продовжують вони цвісти, як чарівні пастирі, серед моря колосів, що хвилюється, і віщають людям про милість і добрість

  42. ...А діялось то за панщини. Свавільні були пани в селах, розбещені до краю. Мужика-гречкосія за віxoть соломи не мали. Що правда, то правда. 
    Жила-була вродлива дівчина Любава. Та така вже красуня, що парубки німіли при зустрічі з нею. І покохало дівоче серце чорнобривого Василя, який жив на краю села. Щиро любив Василь Любаву. Не побачить її день, то сохне з горя, блідне лице на нім. ...
    Повернувся якось у село молодий панич. Щось довго вештався по чужих краях. Як завидів Любаву, то не міг з дива зійти, де могла тут вирости така пишна краля. Панич зважився зажартувати з Любавою. Та горда дівчина повернула голову і швидкою ходою щезла йому з очей. Бо знала, чим пахнуть oті жарти. 
    З того часу Любава не сходила з тями панові. Шукав зустрічей з нею, запрошував у двір. Вона не йшла. Довідався, що дівчина кохається з Василем, вже й готує весільні рушники. 
    — Ні! Цьому не бути! Скоріше на моїй долоні волосся виросте, ніж я допущу до весілля, — скаженів панич. Якось ввечері Василь зустрівся з Любавою і сказав: — Що робити, Любаво? Перед паном ми немічні. Чує моє серце горе.
     — Один порятунок, — плакала Любава, втекти з села на вільні землі. Тікали закохані молодята від пана. Досвітком вийшли за село в далеку дорогу. Йшли вони довго. Прийшли на степ. І раптом почули за собою кінський тупіт і гавкання собак. То за ними йшла погоня. 
    — Вертайтеся! — кричав сердито пан. 
    — А того, пане, не буде. Ми вийшли за твої володіння. Дайте собі спокій, пане, не зачіпайте нас, — просив Василь. — Нас з Любавою не розлучити. Тут же Любава кинулася на шию хлопцеві. І пана охопила лють. Пролуни постріли з рушниці — обоє молодята, як скошена трава, впали на землю.
     — Мужва непокірна, — процідив пан крізь зуби, повернув коня і поскакав додому. 
    Любаву і Василя поховали разом на тому місці, де їx спіткала помста пана. Люди поставили на їx могилі камінний пам'ятник. Ще й досі він біліє серед поля. Щоліта на могилі цвітуть сині волошки й червоні маки. Люди кажуть, що то живуть квітками наречені Василь і Любава.
     Гордо тріпочуть ті квіти на вітpі, туляться один до одного та шепочуть між собою про кохання. 
    А маки цвітуть, нахиляються... 
    І з волошками розмовляються... 
    А довкола розкинулося село...

  43. Ще як не було Каховського водоймища, проти села Доброї Надії, що біля Марганця, в плавнях росла стара-престара, висока та кучерява верба. Років їй триста було, а може, й більше! Називали її Марусиною вербою. А чому так називали — про те ось що старі люди розповідають.
    Колись на Україну нападали татари. Грабували, палили, різали, брали в полон парубків та молодих чоловіків, щоб потім туркам продавати на каторжну працю, а молодиць і дівчат — у гареми, на наругу. Одного разу після спустошливого походу поверталася орда додому, в Крим, і зупинилася саме там, де тепер наше село лежить.
    Великий плач і стогін стояв над бусурманським табором. То плакали і стогнали невільники. А поміж тих невільників була дівчина Маруся. Така гарна, така гожа, що найстарший татарський ватаг всю дорогу з неї очей не зводив. Як тільки отаборилися, він одразу ж і наказав своїм слугам привести нещасну бранку до себе в намет.
    Розшукали слуги Марусю, схопили її, розв'язали та й ведуть до свого пана. А дівчина як побачила пишний намет, так про все й здогадалася. Та давай тоді щосили пручатися. Довго, сердешна, борсалася, кусала руки ворогам, поки нарешті-таки вирвалася. А вирвавшись, чимдуж побігла до плавнів. Так бігла, що ніхто її не міг зупинити. Пускати ж стрілу не дозволяв вельможний татарин, звелів узяти полонянку живою.
    Поки там хтось із ординців скочив на коня і погнався за нею верхи, Маруся була вже під високою вербою. Зрозуміла, що порятунку не буде, й миттю злізла на дерево, на самісінький його вершечок. А тоді перехрестилася і кинулася вниз головою та й розбилася. Не скорилася вона лихим нападникам-чужинцям, не дала їм понівечити свою чисту вроду. Від того часу й звуть ту вербу, з якої кинулася горда дівчина, Марусиною.

  44. Не раз козаки вирушали в походи, щоб захистити рідну землю. Проходили через села, добирали охочих піти в похід, стати на захист рідного краю.

  45. Отож і простувала одного разу селом козача сотня. А попереду молодий, вродливий, дужий сотник. Все на ньому сяяло, а найбільше його великі карі очі. Щирим усміхом квітли вуста. Виступали козаки в похід... Сільські дівчата і молодиці одна з поперед одної частували козаків хто чим міг. А до сотника ціла черга. Красуня Вербиця стояла осторонь, посміхаючись, дивилась на козака. Важка коса золотою хвилею блищала в сонці. Звабливо напіввідкрились її уста, клично сяяли очі. Сотник не витримав, зупинився біля дівчини, захоплено обіймав зором всю її зграбну постать. Гомін притих. Встав козак із коня, низенько вклонився дівчині і сказав: «Скільки живу, кращої не бачив! Взяла в полон ти мене, кінець козачій волі. Як повернуся живий – будеш моєю дружиною?» Стало тихо навколо, як у вусі. По хвилі Вербиця вклонилася і йому та й відказала: «Повертайся живий, козаче! А тоді й поговоримо». І мовчки подала йому вишивану хустину.

  46. Довго-довго стояла край села, махала рукою козакові.

  47. Після того в селі ніхто не смів женихатися до дівчини.

  48. А як чекала вона свого судженого! Довгими вечорами сиділа самотньо під хатою і співала, співала. Взимку мовчки сиділа край вікна і все чекала, чекала... Та ба!..

  49. Одного вечора у двір зайшов кобзар. Вербиця завела його до хати, нагодувала-напоїла. Та й давай розпитувати, де він бував, що чував. Кобзар помовчав, а тоді запитав, як її звати, та аж посмутнів, коли вона сказала. Дівчина зблідла; «То, може, ви щось чули про мого нареченого ?».

  50. Кобзар мовчки взяв кобзу до рук та й заспівав думу про бій козацький, про козака вбитого, що лежить в степу Заплакала дівчина, а дід дістав щось із пазухи і подав дівчині. То була її хустка... Мов риба об лід забилася дівчина в риданні...

  51. По хвилі кобзар мовив: «Пізнав я тебе, не розпитуючи. Так тебе описав козак. Не судилось тобі бути його дружиною, з сирою землею повінчався козак»...

  52. Узяв кобзу та й пішов собі. А дівчина довго стояла, мов закам’яніла... Три весни промайнуло, доки вона трохи відійшла, поки відтав лід у серці...

  53. А це вже другу весну чекає чогось, шумує їй кров молода. А ніхто не важиться.

    1. «Чом до мене, моя мати,
      Ніхто не пришлеться?»

  54. Мати тужно відповідає:

    1. «Багач, доню, не захоче,
      А бідний не сміє»...

  55. Муляє очі Вербиця багацьким синам, та батьки заборонили і думати – бідняцька дочка...А бідні не сміють, бояться насмішок, піймавши гарбуза. Думають, що чекає когось знатнішого, значні-шого... А дівчини очі тужно квилять:

    1. «Чом до мене, моя мати,
      Ніхто не пришлеться?»

  56. Болить-рветься материнське серце, лебедіє тужна думка:

    1. «Нехай твоя руса коса
      Зіллям зеленіє...»

  57. Весняної місячної ночі пішла Вербиця до ставу. Довго ходила, співала сумовитих пісень. А тоді враз підвела д’горі руки і мов закляття проспівала:

    1. «Нехай моя руса коса
      Зіллям зеленіє!»

  58. І нараз стала вербою. Сумовите гілля низько посхилялось долу, вмочає в воду зелене листя. Тільки вітер все зачіпає вербу, пестить пишні зелені коси, грайливо тіпає їх з боку на бік... Попід вербою часто стоять закохані, перемовляються ніжними словами. І тоді верба тоскно шелестить, ніби хтось тихо зітхає. І прозвали ту вербу плакучою... А дівчата склали пісню:

  1. Закувала зозуленька 
    На стодолі на розі... 
    Заплакала дівчинонька 
    В батька на порозі. 
    Не куй, не куй, зозуленько, 
    На стодолі на розі!..
    Не плач, не плач, дівчинонько, 
    В батька на порозі!
    «Іду яром до криниці,
    Коромисло гнеться...
    Чом до мене, моя мати,
    Ніхто не пришлеться?»
    «Багач, доню, не захоче,
    А бідний не сміє.
    Нехай твоя руса коса
    Зіллям зеленіє!»

  1. Жила в древні часи в Литві жінка. Звали її Блінда. Не була вона особливою красунею або розумницею, в дівчатах нічим не виділялася в рідному селі. Та і поводилася скромно. Від усіх подруг відрізняло її те, що після заміжжя вона напрочуд легко народжувала дітей - красивих, здорових. Багато дітей було у Блінди, для неї дитя народити - що яблучко з'їсти, так само легко і приємно. Шанували за це Блинду, адже головне завдання жінки - це народження дітей. До того дійшла її слава, що позаздрила їй сама Мати Сира Земля.
    Одного разу Блинда ненавмисно зайшла в болото, а Земля міцно схопила її за ноги і перетворила на вербу. 
    Тому у верби така велика життєва сила: увіткни її прутик в землю - і він виросте в ціле дерево.

  2. Жила колись в нашому краю дівчина рідкісної вроди. Безліч юнаків і поважних чоловіків пропонували їй серце, багатство та славу, здобуту в боях чи у важкій праці. Та дівчина відмовляла всім лише тому, що була закохана в свою вроду, завжди дивилася на себе в дзеркало й зі смутком повторювала:

  3. -Невже колись пропаде ось таке чудо? Невже злиняють брови, потьмяніють очі, зморщиться шкіра й стану я згорбленою бабою.

  4. А коли приходили женихи, вона вимагала:

  5. -  Подаруйте мені вічну красу, тоді я покохаю вас. Хто здобуде
    таємницю нев'янучої молодості, той стане моїм обранцем,

  6. Роз’їжджалися у всі кінці світу женихи, шукаючи еліксиру юності для самозакоханої діви. Всюди побували вони: в підземеллях алхіміків, в заморських краях, в чаклунських оселях, проте ніде жаданого еліксиру не знаходили. Багато хто з них наклав головою в далеких мандрах.

  7. Якось сиділа діва над озером, дивилася в дзеркальне плесо, милуючись собою, і розчісувала буйні коси. І закохався в неї водяний цар. Виплив з ковбані, обережно наблизився до красуні, щоб не злякати її, і тихенько покликав, зітхаючи:

  8. - Ти не бійся мене, діво прекрасна. Я цар водяний!
    Затуманеним поглядом ковзнула вона по плечах, вкритих лускою,

  9. по зеленому волоссі, кивнула привітно:

  10. Бачила я вас перебачила, царю водяний? Які тільки женихи до мене не сваталися. Ти ще красунчик порівняно з деякими. Не лякаюся тебе,— кажи, чого бажаєш?

  11. —  Покохав  я тебе, діво, міцно й  навіки.  Не  зустрічав такої
    краси ні з-поміж русалок моїх, ні між тих дівчат, що купаються
    у володінні моєму.  Будь мені  за дружину, зроблю тебе царицею
    водяного царства.  Все для тебе зроблю,  чого зажадаєш, бо силу
    маю велику І„

  12. Стрепенулася дівчина.

  13. —  Все можеш зробити?

  14. - Так! Наказуй!

  15. —  Чудово,— загорілася діва, замисливши, одначе, обдурити водяного  володаря.— Буду   ттвоєю,   але...   зроби   так,   щоб   вічно  мій
    прекрасний   образ   відбивався  у  дзеркалі   твоїх   вод,  щоб  з   року
    в рік він ставав усе гарніший і гарніший...

  16. Нахмурився цар, замислився. Зрозумів, що дала йому діва підступну загадку, ошукала його. Бути вічно молодою, бути відображеною в озері й разом з тим не йти до нього? Але слово було сказане, гідність володаря вод не дозволяла йому відмовитися під обіцяного.

  17. - Буде так, як ти зажадала,— зітхнув цар.— Вічно твій чарівний

  18. образ буде відбиватися в цьому озері,  але станеш
    ти плакучою вербою — деревом прегарним і замисленим. Цілуватиму я коріння твоє, що
    купатиметься у водах моїх, буду ніжити коси зелені хвилями буйними...
    Так заявилося в нашому краю нове славне дерево — верба плакуча…

  19. В степах було багато козацьких сіл (поселялись в долинах, ярах). Чоловіки йшли служить в Запорізьку Січ, а жінки лишались вдома і підтримували домашнє вогнище, тобто життя.

  20. Жила в нашім селі одна така козацька сім’я. Матір звали Ганна, а дочку - Оксана. Чоловік служив. А з ними жив старий дідусь, батько Ганни.

  21. Одного разу налетіли ординці. Ганна з Оксаною поверталися з поля. Їх наздогнали ординці і зв’язали. Молили і благали мати із дочкою чужинців, щоб відпустили їх у село, попрощатися з дідусем. Погодилися ординці.

  22. Слізьми вмивалися мати з дочкою, прощаючись із батьком, із дідусем. Мудрий старий і каже до внучки:

  23. — Візьми калину барвінок і поклади за пазуху, адже це символ безсмертя України. Коли будеш іти по польовій дорозі, кидай, щоб указати слід.

  24. А сам, уже до цього, послав хлопця до козаків із звісткою про напад ординців.

  25. — Моя внучечко, — говорив дідусь, — кидай по листочку барвінку і кетяжку калини і цим ти вкажеш путь козакам.

  26. Оксанка так і зробила. Прив’язали до воза Оксану і Ганну і потягли в неволю. Виїхали на польову дорогу, а Оксанка кидала барвінок і калину.

  27. Стояла спека, духота. Підійшли до села, на краю якого стояла криниця. Дівчина і в криницю кидала барвінок. І все чекали порятунку. А в цей час дідусь розповідав козакам, як потрібно шукати невільників-земляків. Стомилися полонені, падали. Тих, хто не міг іти, тут же вбивали, або й так кидали, знаючи що життя у них уже немає.

  28. Уже доходили до границі. Раптом ординці побачили, що їх доганяють козаки. Та Оксанка вже не витримала такого тяжкого шляху, обезсилила і знепритомніла. І протяглась по курній дорозі на мотузці. Мати кричала, квилила, але дочка не приходила до тями. Тоді ординець перерубав мотузку і дівчина залишилась на битій дорозі. Ганну ординець силою кинув на віз і от вони уже от-от зникнуть у лісі.

  29. Бачить Ганна немає порятунку. Де в неї і взялася сила, вирвала у татарки віжки і коні зупинилися. Татарка схопила кривий меч і занесла над головою Ганни. Вмить її рука з мечем відрубана впала на землю.

  30. Коли Ганна розкрила очі над нею стояв Іванко, наречений Оксани. Першими були слова:

  31. — Де Оксана, Оксанка?

  32. Мати, обливаючись слізьми, розповіла про долю Оксани. Хто з ординців утік, а хто навіки лишився на нашій святій землі. Стали повертатися шляхом назад. Хоронили мертвих. А Ганна з Іванком та чоловіком шукали Оксану. І от в одному місці, край шляху знайшли мертву дівчину. З-під сорочки червоніли крапельки калини, наче крапельки крові на грудях. Іванко взяв на руки Оксану, але вона була вже мертва. Поклали на віз привезли до узбіччя і похоронили. Козаки викопали криницю і обсадили барвінком і калиною. І заснували козацький пост. І назвали Оксанине. І до цього часу є таке поселення.

  33. Це трапилось тоді, коли прийшло поміж люди огидне прагнення багатства, скарбів, знатності...

  34. Жила в одному селі дівчина. Була круглою сиріткою. Батька і не пам’ятає, а мати померла, коли дівчинці заледве минув сьомий рік. Росла вона в наймах, але мала свою хатинку. Прибіжить до хати, поприбирає-позамітає, зазирне в усі куточки, наплачеться, згадавши маму, та й знову біжить на роботу. Хоч як тяжко жилося дитині, а хати своєї не віддавала нікому. Росла непомітна, худенька, завжди в бідному латаному одязі. А тоді одної весни диво-дивне сталося: із довгоногої, худенької непримітної дівчини, мов квітка з пуп’янка, розцвіла.

  35. Ішов повз хату красний багацький парубок. Глянув на дівчину, що несла відра на коромислі, та й остовпів:

  36. – Чи ти не з неба злетіла, красуне?

  37. Блиснули очі, мов жаринки, зачервонілися щічки: бо ж ніхто ще не казав їй таких слів. Хлопець, мов заворожений, пішов слідом за дівчиною до хати. А в хаті, мов у віночку: чистенько, біленько, прибрано. зарушничено-заквітчано... Стоїть хлопець і не знає, що казати: так йому не хочеться йти з хати. І дівчина стоїть ні в сих ні в тих: такі зоряні очі в цього хлопця і так лагідно дивляться на неї... І не зчулися, як пригорнулись одне до одного, поцілувались... І впала в груди їм квітка одна на двох...

  38. Скільки хлопців упадало за нею, – їй байдуже. Скільки багачок манили хлопця до себе, – все дарма. Під солов’їну пісню квітла і пломеніла квітка їхнього почуття...

  39. Дізналися про те батьки хлопця. Вчинили йому таку веремію, що страх. Наказали негайно одружитись на рівні, багачці. Якщо немає в нашому селі, то їдь хоч по всій Україні, шукай.

  40. Сумно розлучалися закохані, відривалися одне від одного, мов рану ятрили. Та що вдієш...

  41. Довго їздив хлопець, багато всяких дівчат стрічав, та серце його линуло додому, до тих тернових оченят, котрі світяться тільки йому одному.

  42. Приїхав, а батьки знову сварять: женися і все. А сироти бідної не візьмеш всеодно..

  43. Стоїть дівчина, виглядає силою. А місяць гак світить, що видно, як удень. Хочби зайшов, щоб ніхто не бачив, як вона розмовлятиме з милим...

  44. – Ой, що ж я тобі моє серденько скажу? Не велять тебе брети батько і мати, кажуть - бідна...

  45. – То шукай багачку...

  46. – Шукав, та кращої за тебе не зустрів...

  47. Розпачем пройнялося серце, болем пронизало все тіло:

  48. – Женися, козаче, а я останусь. Умру, то прийди... Хоч труну зробиш...

  49. Цілував любі очі, вуста, личко біле... Хотів іти, та білі рученята обвилися навколо шиї, гарячі вуста цілували, ніби прощаючись. Аж перед світом пішов додому, а на серці тривожно і тоскно.А вранці білі руки, повні ласки ніжності і тепла, лежали на грудях холодні, застиглі. Очі закрилися навіки, серце зупинилося... Нестерпний біль пронизав груди хлопця. Кричати, гукати, бігти, благати - нічого не допоможе...

  50. Зчорнів, змарнів, заціпенів...

  51. Ховали всім селом, як наречену. Дружки, бояри... Та не в постіль шлюбну: в холодну сиру землю... А батько вдома насміхався з хлопця: чого зчорнів, хіба є за чим?

  52. Страшний гнів охопив парубка, вирвалося мимовільне прокляття:

  53. – Бодай ти віку не дожив, батьку рідний, як ти зробив мене таким нещасним – убив мою долю, мою любу...

  54. Не пішов додому, повернувся на могилу.

  55. А вранці знайшли його мертвим...

  56. Аж тепер зрозуміли батьки, що вони вчинили. Довго і невтішно плакали. Але поховали зовсім у протилежному кінці цвинтаря, далеко від могили любої йому дівчини. Та на ранок сталося диво: на могилі хлопця виріс дивний зелений кущик, прослався через увесь цвинтар вузькою стежкою прямо на могилу дівчини. І там зацвів ніжними блакитними квітами. Прийшов батько, побачив таке: розлючено повиривав усе з корінцями. А на ранок знову вузенька доріжка прослалася до заповітної могили. А там піднявся кущ із дрібним зеленим-зеленим нев’яним листом, розцвів жовтими квіточками. Навколо куща і обвився зеленець із могили хлопця, з’єднавши блакитні квіти із жовтими квітами.

  57. Відтоді завжди на могилах закоханих зеленіли хрещаті кущики блакитного барвінку, як його назвали люди, та яскравіли золотавим цвітом кущі рути-нев’яни, що зросла на могилі в дівчини.Зеленіли обидва кущики і влітку, і восени і взимку, не боячись ні морозів, ні снігів. Зеленіли нев’яно, ніби намагаючись зворушити людські душі, показати їм, що справжнє почуття невмируще.

  58. Жили колись давно чоловік з дружиною у любові і злагоді. А найбільшою потіхою для них був їхній синочок на ім’я Бар. У скорому часі виріс він гарним парубком. Багато дівчат мали собі на думці віддатися за нього. Сохло серце за Баром у однієї дівчини, котра мала за маму відьму. Посватався Бар до іншої, котра називалась Вінка. Ніяка ворожба відьми не могла розбити того кохання.
    І ось прийшов день весілля. Щасливі молодята стояли на воротах для батьківського благословення і чекали тієї хвилі, щоб піти до святої церкві до шлюбу.
    Аж тут казна-звідки ворожка зі своєю дочкою. Ворожка стала перед молодими, проголосила своє прокляття і окропила їх чорним смердючим настоєм якогось зілля. За хвилю на місці, де стояли Бар і Вінка, вже нікого не було. Кинулися люди до ворожки, а вона махнула руками і злетіла чорною вороною. Кинулися до її дочки, а та злетіла до хмар сірою галкою. Впала матінка Барова на те місце, де стояв її син, і скропила землю слізьми. І сталося диво: на очах у всіх із землі проросло зелене зілля, уквітчане дрібненьким блакитним цвітом...
    А назвали його Барвінком. І тягнеться він до хат, до батьківських могил. Кожна дівчина вплітає його у свій весільний вінок.

  59. Ще за тих часів, коли в Карпатах люди поклонялись язичницьким богам, теплої купальської ночі молодь бавилася біля яскравої ватри. А потім дівчата, співаючи, опускали в швидкі води Черемоша барвисті вінки. Нехай пливуть до милого, хай причарують його серце навіки, хай зв’яжуть серця вірним коханням на все життя.

  60. Однієї такої ночі дівчата плели вінки, слухаючи пісню хвиль Черемоша, ловлячи голоси ставних легінів, котрі гуляли на березі ріки.

  61. Ось вінки і сплетені. Лунко сміючись, веселою ватагою побігли юні чарівниці до Черемоша, аби кинути вінки на воду. Пливіть, мовляв, віночки, до щасливого берега кохання!

  62. Лише Лади, наймолодшої і найвродливішої, не було серед дівчат. Вона так захопилася збиранням квітів, що забрела далеко в ліс та й заблукала.

  63. Злякалася Лада, опинившись сама-самісінька в нічному лісі. Почала гукати, кликати своїх подруг. Та дарма, лиш таємниче відлуння відгукувалося на її голос.

  64. А ніч, ця чудова купальська ніч, творила в лісі справжні дива: чулися голоси якихось незнаних птахів, на галявині, що світилася феєричним сяйвом, завели свій танок лісові дівчата-мавки. А під темними кущами розквітали небачені квіти. Вони розкривали свої ніжні пелюстки і сяяли сріблясто, манили до себе, ніби обіцяючи розкрити якусь незвідану таємницю.

  65. Нахилилася Лада, зірвала квітку, вплела до свого барвистого вінка. І сталося диво: засвітився вінок голубуватим світлом. Замість різнобарвних лісових квітів постали у вінку темно-зелені гладенькі листочки, а з-поміж них виглянули ніжно-блакитні п’ятипелюсткові квіти.

  66. І почула дівчина тихий голос, народжений нічним вітерцем:

  67. — Пам’ятай, Ладо, що п’ять пелюсток цієї квітки — то п’ять засад щасливого подружнього життя. Запам’ятай їх і збережи в серці своєму на все життя: перша пелюстка — то краса, друга — ніжність, третя — незабутність, четверта — злагода, п’ята — вірність. Будь щаслива!..

  68. Замовк голос, приліг вітерець між трав лісових, стало доокруж тихо-тихо.

  69. І тоді якась невідома сила повела дівчину через ліс. Почало благословлятися на світ. Лада опинилася на крутому березі Черемоша.

  70. Нікого там уже не було. Молодь давно додивлялась останні сни купальської ночі по своїх оселях.

  71. Стояла Лада над Черемошем і все вагалася: чи кидати їй цей дивний вінок у кришталеві води, чи зберегти його для себе?

  72. Незчулася, як підійшов до неї леґінь красний, торкнувся легенько рукою її плеча і мовив:

  73. — Ти забарилася, Ладо, зі своїм вінком. Черемош його не прийме. Може, мені подаруєш той вінок?

  74. Не промовила дівчина ні слова. Мовчки простягнула красному леґіню свій вінок.

  75. А потім гойдалися дерева, сп’яніло плив зелений ліс, і радісно шепотіли хвилі Черемоша.

  76. Вінок упав на траву, розсипався, розрісся веселими зеленими стьожками попід кущами, глянув на світ блакитними очима квіточок.

  77. ... Довге і щасливе життя прожила з того часу Лада зі своїм судженим, а молодь відтоді плете вінки з барвінку, аби не переводилося на нашій землі щасливе і вірне кохання.

  78. А от обізнані люди з давнини і донині лікують барвінком серцеві недуги, бо люблячим серцем народжена ця ніколи не в’януча рослина.

  79. Та хіба тільки серце?..

  80. Було це давно-давно, коли ще на нашу землю нападали кочівники-печеніги. В одному місті жили дуже вродливі дівчата. Хороводи водили, пісень співали. Побачили це печеніги і вирішили захопити дівчат у полон. Підстерегли вони, коли загін воїнів залишив місто і пішов у похід, та й оточили місто з усіх сторін. Зрозуміли дівчата, що їм прийшов кінець і вирішили врятуватися, втекти з міста через підземний хід. Вийшли вони на широке зелене поле і кинулись тікати до лісу.

  81. Та побачили їх вороги і оточили з усіх сторін. І звернулася тоді найвродливіша дівчина, донька воєводи, із проханням до матінки-землі:

  82. — Матінко-земле, врятуй нас від неволі, від життя страшного у печенігів-нечестивців. Допоможи нам знищити їх!

  83. І зглянулася земля-матінка на сльози дівчат-полонянок. Тільки доторкнеться до дівчини печеніг, як вона стає квіткою-маком, червоною, як жар і красивою, як самі дівчата.

  84. Так і не змогли вороги захопити в полон жодної дівчини. Потомилися печеніги і вирішили спочити. Та тільки розсідлали коней і лягли на землю, як поснули непробудним сном. Це дівчата наслали на них сон-дрімоту, відплатили за себе.

  85. Рано-вранці поверталися із походу руські воїни. І побачили вони червону, як жар, долину маків, а біля них сплячих ворогів-печенігів. Кинулися вони на печенігів і повбивали всіх. І коли пролилася остання крапля крові печенігів, кожна квітка маку ожила і стала дівчиною. У руках дівчата тримали червоні квіти маку і подарували їх воїнам-визволителям.

  86. І земля-матінка залишила на згадку про цей бій квіти маку. Вони щороку виростали на цій долині і радували око людям своєю красою.

  87. Колись давно на наш край нападали вороги. Багато людей гинуло... А хто не загинув, того чужинці забирали в полон. Ішли полонені рідною землею, гарячими слізьми поливали дорогу в неволю...

  88. Ось така невільницька валка простувала степом. Серед чоловіків вирізнявся поставою один парубок. Міцні руки, дужі плечі були туго обкручені вірьовками. Сірі очі його аж зчорніли від безсилого гніву, на обличчі застиг гордий вираз нескореності. А одну з полонянок чужинці ховали в наметі. Тільки зрідка долинав звідти сумовитий спів, повен туги і болю. Коли парубок чув той голос, ще більше паленіли його очі, ще грізніше стискалися вуста. Але пута гадюками пов’їдались йому в тіло, скували рухи.

  89. Одного разу налетів степовий вихор, зірвав намет. Коли полонянка підвела голову і глянула навколо, парубок отерп від небаченої краси. Коли їх очі стрілися – сталося диво; народилося незнане почуття. Запалало воно у грудях парубка: неймовірним зусиллям розірвав він на собі пута, вихопив у ошелешеного вартового вуздечку коня, мов на крила підхопив дівчину і майнув у степ. Якусь мить всі не могли зрозуміти; що сталося. А коли отямились, кинулися навздогін.

  90. Та кінь утікача летів, як вітер. Зрозуміли чужинці, що не спіймати їх, не догнати.

  91. Щасливі юнак та дівчина глянули одне одному в вічі: злили вуста у поцілунку. І таке таїнство єднання двох душ створилося тої миті, що сонце зупинилося, замилувавшись, вітер приліг на трави, затаївши подих. Зловісний свист розрізав повітря – гостра стріла пронизала відразу двоє сердець. То один з чужинців натягнув лука і, вклавши всю хижу силу, пустив стрілу навздогін утікачам. Так і застигли парубок і дівчина в нерозривних обіймах. Пішов кінь степом, несучи на собі мертву казку двох сердець. Кров повільними краплями спадала в густу траву. І там, де падали ці важкі краплини, поставали з трави квіти, як полум’я. Яріли вони червоним цвітом, ховаючи в собі полум’я двох сердець. А кінь ішов та йшов, бо він був теж полонений і теж вертав додому, до свого зеленого лугу, до теплої стайні, обережно несучи на собі страшну ношу.

  92. Та коли прийшов додому, то замість села побачив чорне згарище. Тоскно заіржав, захвилювався. І тоді з його спини додолу впала ноша. Зразу налетіло гайвороння, намагаючись виклювати мертві очі. Кінь знову заіржав, розпачливо та тужно. Гайвороння втекло. Довго стояв у задумі, потім почав рити землю. Бив і бив копитами, яма глибшала, ширшала. Вибився із сил… Зовсім знесилений, обережно скотив застиглих у довічних обіймах молодят і почав загортати. Ліг поруч і не встав більше...

  93. Весною над молодими прослалися дивним килимом квіти, що народилися з їхньої крові. Ціле літо цвіли вони, розкидаючи навколо своє насіння, ваблячи красою. А над конем зеленим шовком прослалася ковила, відтіняючи квіти, що пломеніли поруч.

  94. Сталося це в ті добрі старі часи, коли пророк Магомет був правовірним, наставляв людей на шлях істини та добра. 
    Мешкали в одній саклі в Кабарді брат та сестра. Брат жвавий та веселий, а сестра сумна, замислена. Закохався брат у дівчину з сусіднього аула, одружився і привіз додому. Та не зійшлися характерами сестра та дружина. Красуня цілими днями лила сльози і нарешті наказала вбити сестру. Довго думав брат над цим, але кохання перемогло. 
    Однієї ночі розбудив брат сестру, повів у ліс та убив. Впала нещасна сестра, не промовивши й слова. І лише тоді уусвідомив чоловік свою помилку. Душу його охопив жах, він метався лісом, врешті упав на землю, не усвідомлюючи, день чи ніч надворі.
    Раптом постав перед ним святий старець, якому брат висповідався і попросив допомоги. Старець подумав і сказав:
    – Гріх твій великий, муки нестерпні, одне, що може спокутувати їх – це вогняне страждання. Іди і зроби так, як наказано тобі.
    Нагріб брат сухого листя, уламків дерева, розклав багаття і згорів у ньому дотла...
    Навесні виросло на цьому місці довге конопляне стебло з простертим до неба листям, а на лісовій галявині, на землі, зрошеній кров’ю сестри, – великий гарний мак.
    Відтоді місцевою мовою мак називають "кизлан кан” – "кров дівчини”, а коноплі "джа шлага кан” – "кров юнака”.

  95. За нашим селом Шилами колись буяв розлогий степ. Щоранку вівчар піснею звеселяв і радував степ. Цей голос пісні кликав кохану дівчину вівчаря. Вона крадькома від злого батька приносила вівчареві їжу. Була щасливою у пестощах і розмовах з хлопцем.

  96. Одного дня не прийшла вівчарева наречена. Не прийшла вона і завтра, не прийшла і позавтра. Засумував хлопець, грав-вигравав, виспівував свої співаночки, викликав свою кохану. А її все не було. Запитав вівчар у степу, чому не приходить кохана. Та той лиш тяжко зітхнув і похилив трави. Запитав він у сонечка, а воно пустило ненароком світлий промінець та й сховалося за хмару. Вівці теж збились докупки. Сумно у степу, сум важкий ліг на душу хлопця. Довго ходив вівчар, знову виспівував, йшов і йшов, а степ тихо відхиляв трави. Сонечко вигляне і сховається, вигляне і сховається.

  97. Його кохана була покарана лихим батьком, багачем. Не вільно було їй ходити у степ. І затужила вона. Просять їсти не йде. Плакала, тужила, а пісня коханого ще більше краяла серце. Наостанку просила лиш, щоб поховали її у розлогому степу серед запашних трав. Очі кapі були вже безводні, бо висохли з горя. Вже сліз і не було. Та й умерла у журбі зі словами кохання на устах. Припав вівчар до нeї, поцілував, взяв на руки і поніс по тих місцях, де кохались вони. А зранене серце стікало кров'ю. Кожен кривавий слід палав за ним вогняними барвами. Зачервоніло скрізь по долині... І зросли по тих слідах червоні маки.

  98. Там, де колись був розлогий степ, тепер Долина Червоних мaків.

  99. Одного разу Господь зійшов на Землю, щоб дізнатися, чи задоволена вона тим життям, яке Він колись на неї насадив, і чи немає серед істот скривджених, що живуть на ній? На одного веселого і задоволеного доводяться сотні нещасних; у відповідь на одне тріумфування лунають сотні ридань. У стражданнях з'являється людина на світло і в стражданнях, оточений засмученими і такими, що плачуть, помирає. Та і тих небагато, які можуть вважати себе щасливим, куштуючи чашу радості, знаходять прихованим в ній страх перед смертю, а страх - чи не те ж страждання?
    На перші дві вказівки Господь відповів, що знищення істот один одним і смерть є необхідним законом удосконалення і що істоти, що населяють Землю, не в змозі осягнути їх тільки по своїй короткозорості і обмеженості свого розуму. Усі істоти світу, починаючи від щонайменших і до величезних, від слабких і до найсильніших, від безглуздих і до розумних, -- тільки органи, тільки клітинки одного величезного організму.

  100. Вони обмінюються один з одним соками і силами, так що один допомагає іншому, в один і той же час і беручи і віддаючи. Смерть же є тільки відпочинок втомлених і стомлених і колиска знову виникаючого життя. Що стосується до третьої вказівки Землі, то Господь, важко зітхнувши, глибоко замислився над ним. Проте не змінив Свого колишнього рішення і тільки сказав: "Твоя правда, Земля, на тобі надто багато горя, але Я вклав в людину іскру Моєї всемогутності, і він протягом тих багатьох тисячоліть, які йому належить ще проіснувати, навчиться, як це горе долати і як від нього виліковуватися. Він бажав бути вільним, так нехай же і несе тепер усі наслідки цієї бажаної для нього свободи"
    Але, Господи, -- заперечила Йому тоді Земля, -- перш ніж настане цей віддалений день зцілення, надай же людині хоч яку-небудь допомогу; дай йому хоч який-небудь засіб заспокоєння, щоб біль не був такий обтяжливий, тривалий і смертоносний! Тоді Господь подумав ще небагато і дав Землі крихітні зернятка і наказав розкидати їх на оброблених полях і уздовж доріг, по яких ходить людина. Земля розкидала їх -- і виріс наш мак, який розпускає з цих пір свої строкаті, яскраві квіти серед хлібних полів, на дорогах і на лугах, де відпочиває людина. Як яскравий вогник, блищить він серед жовтих хлібних колосів і зеленіючих рослин і запрошує людину зірвати його і скористатися цілющими болезаспокійливими властивостями.
    І так заспокоює відтоді ця чудодійна рослина душевні страждання, утишает тілесні болі і робить життя більше стерпним..

  101. У підземному царстві Аїда жили два брати-близнюки: Гіпнос –Бог сну і сновидінь і Танат – бог Смерті. Прекрасний юний крилатий бог Гіпнос весь час літав над землею з маковими голівками в руках, на голові у нього був вінок із червоних маків. Виливав Гіпнос із ріжка снотворний напій, і ніхто – ні смертні, ні боги – не в силах були суперечити йому, навіть могутній бог Зевс. Всі, кого торкається Гіпнос квіткою маку, поринають у солодкий сон, бо в кожному маці покояться легкі сни. Навіть житло Гіпноса, царство сну, зображували засадженим квітками маку.
    Рідний брат Гіпноса – жахливий бог смерті Танат, якого боялись і ненавиділи і боги, і люди. Від величезних чорних крил його несе льодяним холодом. Ніхто із смертних не мине його. Лише двоє змогли перемогти бога Смерті – винахідливий Сізіф і могутній Геракл. На голові у Таната – вінок із маку, а в руках – перекинутий факел, який згасає. Мати Гіпноса і Таната – богиня Ніч, яку теж малювали в одязі, обвитому гірляндами маку. Отже, мак мав стосунок і до сну, і до смерті, і до ночі.
    Володар підземного царства Аїд дуже любив красивих молодих дівчат. От і вирішив він викрасти прекрасну Парсефону. Однієї ночі здійснив він свій намір. Мати Парсефони – Деметра – богиня земної родючості – дуже зажурилася за дочкою і пішла шукати її по всій землі. Не знаходила спокою мати ні вдень, ні вночі, не в силах була зупинитися й спочити. Страждання нещасної матері викликали співчуття у бога Зевса. Повелів він зробити так, щоб за кожним кроком Деметри виростала квітка маку. Богиня, назбиравши великий букет, нарешті заспокоювалась і на деякий час засинала. З того часу мак вважається символом родючості, а богиня Деметра зображується у вінку з колосків злаків та квіток маку.

  102. Коли з’явились на Землі перші люди, Природа попіклувалася про те, щоб вони не лише полювали, промишляли і добре працювали, але й спокійно одпочивали. Для відпочинку вона подарувала людям ніч, яка ховала од людей красу і здобич, щоб люди не могли бачити і нічого не робили. Але, не дивлячись на це, люди і вночі продовжували свою діяльність. Відчувши своє безсилля, Ніч закутувала голову в туман і тихенько плакала. Від її гірких сліз на землі утворилася роса.
    Побачивши зажурену Ніч, Природа зжалобилась над нею і послала їй у чоловіки Сон. Удвох із чоловіком, гадала Природа, Ночі легше буде заспокоювати людей і примушувати їх спати...
    І дійсно... Стало Ночі і Сну легше долати людей, але не усі їм підкорялись. Тоді Природа потурбувалася й про те, щоб у Ночі та Сну з’явились діти – Сновидіння, які могли б відволікати людей і примушувати їх забувати про все на світі. Але одного разу не змогли Ніч, Сон та Сновидіння приспати стурбованого вкрай чоловіка. Він лежав серед ночі на запашному лузі і не міг ніяк заснути. Як не заспокоювала його Ніч, як не колихалися Сновидіння, як не закривав його повіки Сон – людина не спала. 
    Знесилівши, Сон розсердився на власну слабкість, зі злістю увіткнув у землю царський жезл і полетів геть. Сновидіння закутали жезл повітряними мареннями, Ніч вдихнула в них життя. І жезл пустив корені, зазеленів і розкрився чарівними квітами. Так з’явився на Землі мак...

  103. Це була чарівна і гірка історія.

  104. Як на світі нас ще не було, то сонце сходило на землю зі своїми дочками. Вдень вони жили на землі, а ввечері йшли спочивати на небо.

  105. Одного дня веселилися вони в гаю, як стало сонце сідати, почали вони збиратися додому. Коли дочки були вже далеко від гаю, то найменша згадала, що забула свій вінок і вернулася назад.

  106. Але там його вже не було. Побачила вона недалеко під березою гарного парубка з віночком у руках. Він обняв дочку сонця і забалакав до неї дуже чарівними словами. Цілував її, обіцяв кохати все життя так, що їй буде з ним краще ніж у батька сонця.

  107. Юна дівчина погодилася жити на землі, де співає соловейко, цвіте черемуха, існує любов. Сонце кликало дочку додому, сердилося, говорило, що на землі їй буде дуже важко жити. Але дівчина зосталась з коханим.

  108. Ну от почалося для неї звичайне земне буденне життя. Чоловік більше робив, ніж говорив своїй гарній дружині ніжні слова, а бувало що зовсім забував про неї. Вона говорила йому, що вона мало бачить його, сумує за ним. Говорила, що він, мабуть, розлюбив її. А він відповідав, що земні люди люблять інакше, бо бачать щастя в любові, що єднається з радістю у праці.

  109. Тоді дівчина попросила, щоб він навчив її працювати, щоб стати земною. А він все мовчав. Потім красуня ще більше засумувала за батьком, за зірками-сестричками. Забула про свою гордість і закралася непомітно до батьківського царства. Але сонце не могло забрати до себе дочку, яка вже вросла в землю, воно тільки скропило її своїми слізьми.

  110. І тоді дівчина-красуня стала квіткою, що тужила весь час за батьківщиною, завжди повертаючи голівку до сонця. Назвали її соняшником.

  111. У ті дні, коли магія мала силу, а світ був молодий, природа була мінливою. Древнє чаклунство було надмірним для людської душі, і люди тільки спостерігали, як усе навкруги міняється під дією чаклунських чар.
    Соняшник, згідно з грецькими легендами, не завжди ріс на землі і з'явився завдяки водяній німфі на ім'я Клітія. Одного разу Клітію викинуло хвилею з прохолодних глибин моря на піщаний берег. Русалка, здивована яскравим світлом, немов зачарована спостерігала за золотою кулею, яка переміщалася по небу. Через деякий час зовнішність німфи стала мінятися. Клития виявилася прикованою до місця, коли її русалочий хвіст пішов в глиб піску. Срібне волосся згорталося в пелюстки навколо обличчя, з рук виростало зелене листя.
    Через дев'ять днів свого перебування на землі, Клітія повністю перетворилася на квітку сонця. Відтоді і донині, соняшник завжди наслідує рух золотого сонячного диска, обертаючись в його сторону.

  112. Колись давно, як нас ще не було, на землю щоранку сходили діти Сонця. Одного дня веселилися вони в лісочку, а як почало сонце сідати, стали збиратись додому.

  113. Коли доньки були вже далеко від гаю, найменша згадала, що забула свій вінок, і повернулася назад. Але він зник. Побачила дівчина гарного парубка з її прикрасою в руках і погодилася вийти за хлопця заміж.

  114. Даремно Сонце кликало дочку додому, сердилося, попереджало. Дівчина залишилася з коханим. Почалося для неї звичайне буденне життя з нудною роботою, одноманітними клопотами. Юнак більше працював, ніж говорив своїй жінці ніжні, лагідні слова, а іноді й зовсім про неї забував. А жінка все більше сумувала за рідними. Забула вона про гордовитість і непомітно завітала до батькового царства.

  115. Але Сонце не могло забрати до себе дочку, яка вирішила жити із звичайними людьми. Воно лише скропило її своїми слізьми. Красуня стала квіткою, що в тузі за батьківщиною завжди повертає голівку до небесного світила. Відтоді на землі з’явився соняшник.


  116. Багато років тому в одному селищі індіанців-ацтеків жила собі дівчинка на ім'я Квітка. Вона дуже любила сонце й могла милуватися ним цілий день. А коли сонце сідало за гори, дівчинка верталася додому і, засинаючи, думала, що завтра знову його побачить.

  117. Того літа сонце дуже припікало. На небі не було ані хмаринки, на землю не впало жодної краплини дощу. Палюче проміння висушувало квіти й трави, на полях не вродив маїс, люди пухли від голоду. Тоді маленька Квітка зрозуміла, що земля спрагла на дощ. І звернулася до свого коханого з такими словами:

  118. - Сонечко моє, ти знаєш, як я тебе люблю, ти знаєш, що немає більшого щастя для мене, ніж бачити тебе!

  119. Але люди потребують дощу. Поглянь на їхні страждання! Змилостився над ними!

  120. І сонце виконало прохання дівчинки.

  121. Небо затягли хмари, вперіщив дощ. Він лив багато днів. Поля зазеленіли, квіти й трави випросталися, люди відчули себе щасливими. Тільки маленька Квітка що не день, то блідла й усе дужче сумувала - адже вона стільки часу не могла милуватися сонцем! А промені були потрібні їй понад усе на світі, бо вливали в неї життя.

  122. Сонце з'явилося тоді, коли дівчинка вже ледь дихала. Воно зігріло свою улюбленицю й сказало їй:

  123. - Ходімо, Квітко, зі мною в країну вічного сонця й духмяних садів.

  124. Відтепер ти називатимешся Сонячною Квіткою. І дівчинка обернулася на чудову золотаву квітку, тільки серцевина в неї була темна, така, як її очі та волосся.

  125. На світанку ця квітка повертає голівку в бік сонця, яке з'являється на небосхилі, й милується ним, аж поки воно сяде за обрій. Відтоді на полях Мексики розпускаються золотаві сонячні квіти, які в наших краях називаються соняшниками.

  126. Жила колись в одному селі сім’я. Звичайні, трудящі люди. Сталася в них радісна подія – народилася трійня, три сини-соколи. Такі в них були карі очі, як мед гречаний, такі чорні брови, такі схожі між собою, що рідні, не змовляючись назвали їх Чорнобривцями, хоч кожен мав своє ім’я. Коли підросли, то виявилось, що і таланти у них однакові і різні водночас: один був золотар, другий гончар – керамік, третій різьбяр дерева-кістки-рога. На всю країну стали славні хлопці, звідусюди приїздили до них подивитись на їх майстерність, придбати бодай одну річ, яка кому до вподоби.

  127. Трапилось так, що село, де жили хлопці, на якийсь час попало в поле дій безкінечних війн, які вели між собою люди. Село намагалось жити своїм повсякденним чином, але одного дня ввірвався ворожий загін, до грабежу-розбою взялися. Цупили все, що їм подобалось. Дійшли до хати майстрів-чорнобривців. Розгребли все, що було в майстерні. Розгорілися жадобою, і забрали в полон майстрів. Як не благали, як не відкуплялись – ніщо не допомогло: повезли хлопців у чужу землю.

  128. Тяжко тужили батьки, а від синочків, ані чутки, ані звістки.

  129. Йшли роки, підросла сестричка. Бачила, які сумні тато й мама, все допитувалась – чому? Довго не розповідали, а потім якось бабуся все оповіла. І вирішила дівчина іти в чужий край, шукати братів. Ніякі вмовляння не допомогли.

  130. Довго блукала дівчина світом: ніхто не чув про чорнобривців. А потім якийсь дідо сказав їй: "Це, мабуть твої брати були! Вони всі троє однаковісінькі, та такі ж гарнесенькі. Хан їх і голодом морив, і бив, наказуючи працювати. А вони одне у відповідь:

  131. – Відвезіть нас додому. Ми будемо працювати, і все зроблене забирайте. Але тільки вдома ми можемо робити такі речі, як ви бачите.

  132. Бо стільки тих виробів привезли з ними. Хан наказав їх бити, поки не згодяться працювати. Забили їх до смерті”…

  133. – Дідуню! А де вони поховані?

  134. – А їх ніхто не ховав. Хан наказав викинути в степ. Там зараз тільки кісточки тліють.

  135. – Покажіть, де це! благаю Вас!

  136. Позбирала в торбинку кісточки братів, бо вже мало що й лишилося. Схудла, змарніла, але дійшла додому. З великою радістю зустріли батьки і все село дівчину. Поплакали над долею хлопців-чорнобривців, та й розійшлися додому. А батьки поховали в садку останки своїх синів.

  137. За якийсь час побігла дівчина в садок, як щоранку це робила і зачудувалася: на могилці братів розцвіли дивні квіти. Покликала батьків, і ті водночас мовили: "Чорнобривці!” Полюбили ті квіти на Україні, рідко біля якої хати їх немає. Отак повернулися нетлінною красою додому хлопці-чорнобривці.

  138. Колись дуже давно жила сім'я, що наполовину осиротіла. Мати з двома дітьми, сином і дочкою, жила в будинку у брата. Діти були ще маленькими і грали на поляні біля будинку, збирали зростаючі ромашки і сплітали їх у вінки. Одного разу Роберт (так звали брата) подорослішав і сказав своїй сестричці, що йому пора стать помічником своєму дядькові, який вже постарів, і сім'я стала для нього справжнім тягарем. І засобирался в дорогу, пообіцявши сестричці принести стільки золота і срібло, скільки було ромашок на цій поляні. Еліза - сестра його, почувши такі слова, почала плакати і відмовляти брата. Але він заспокоїв її, сказавши, що Бог, який доглядає за ромашками і дає їм такий прекрасний зовнішній вигляд, обов'язково потурбується і про нього. 
    Перший час Еліза регулярно отримувала листи від брата. Але пройшло декілька років, дядько помер, а листи перестали приходити. Еліза з матір'ю продали будинок і переселилися в інше місце, куди не вела жодна дорога, там вони купили зовсім маленький будиночок. Еліза дуже сумувала по братові, і боялася, що вже ніколи не побачить його, тому що Роберт не знайде до них дорогу. І тоді їй прийшла думка про ромашки, які так любив Роберт. Вона знайшла їх в полі, викопала усі корені і посадила їх біля будинку. З часом ромашка так сильно розрослася навколо будиночка по усій вершині пагорба, що здалека він був схожий на білосніжний килим. 
    Незнайомець йшов по дорогах, він був добре одягнений, сильний і міцний, але вже  ледь пересував ноги, а плечі його повисли від важкої ноші в рюкзаку. З боку здавалося, що він збився з шляху, заблукав і йде вже дуже довго. Але це й було так насправді. Втомлений подорожній йшов вже достатньо довго, поки підняв очі і побачив на далекому пагорбі килим білосніжних ромашок. Він був здивований, як квіти могли з'явитися так високо і пішов прямо на квітуче поле ромашок, по бездоріжжю. Він прийшов до будиночка, відкрив двері і запитав: чи не знають тут що-небудь про вдову з сім'ї Робертсов? І тоді Еліза кинулася йому на шию, набуваючи знову давно втраченого брата. Роберт знову викупив ферму і вони жили довго і щасливо. За цією легендою говориться, що Еліза вийшла заміж, а вже її онук завіз насіння ромашки з Англії в Америку.

  139. У бідної жінки захворів син. Грошей на ліки в неї не було і вона ходила по степу і збирала всі рослини, які хто порадить.
    Одного разу вона зустріла бабусю, яка несла в руках пучок білих пахучих квітів. Почувши про горе матері, бабуся простягла ій квіти: "Зроби з них відвар і напої синочка”. "А як же звуться ці квіти?” - запитала жінка. "Як вилікується синок, то й назвеш їх ім'ям свого сина”.
    Хлопчика звали Романом, тож мати, напуваючи його відваром, промовляла: "Пий, синочку,ромашку і будеш здоровим!”.

  140. Давно те діялось. Важко жилося людям на нашій славній Україні. Багато ворогів зазіхало на її багаті землі. То кримчаки налітали, то поляки, то турки. Грабували, забирали в рабство, полювали за красунями, котрих згодом продавали. Люди боронилися, чим могли, хто вилами, хто сокирою. А сотник Грицько Кандиба шаблею захищав свою сім’ю. Та сили були нерівні.

  141. Порубали його вороги, накинули аркан на шию дружині і потягли за собою. Тільки доньці Мальві вдалося сховатися. Люди шанували дівчинку за те, що зналася на усякому зіллі і лікувала травами. Ту науку перейняла від матері, а батько її ще змалечку навчив вояцькому ремеслу. Не один бусурман зазнав смерті від дівочої руки. Вродлива, горда Мальва наводила жах на ворогів. П’ять корів обіцяли тому, хто видасть її.

  142. Якось в осінню негоду прийшла обігрітися до козака Нагнибіди. Та запроданець виказав дівчину. Порубали її на шматки та й розкидали на всі боки. І розрослося чудове зілля, яке односельці називали Мальвою. А село, де росла і жила красуня, назвали Мальвині Граблі. Добре пам’ятали люди, як вона граблями вбивала бусурманів.

  143. Біля кожної хати ростуть мальви. Це пам’ять про сміливу і безстрашну дівчину, яка любила свій рідний край, свій народ і віддала за нього своє життя.

  144. Колись ці гарні квітки були дівчатами-сестрами. Вони лікували людей від хвороб серця. Але тільки тих, хто не коїв людям зла.
    Одного разу серед ночі хтось постукав до них у двері.
    -            Хто там?
    -            Впустіть мене, бо загину!
    -            А хто ж ти будеш?
    -            Я - Зимовий вітер.
    -            А чи не вдієш нам шкоди?
    -            Ні!
    Відчинили дівчата двері. Влетів до хати Вітер-вітрисько.
    -            Що в тебе болить?
    -            Втрачаю сили. Не можу з Морозом змагатися.
    -            А чи добре серце маєш?
    -А що таке серце?
    Дівчата перезирнулися.
    -            А чи зробив ти щось добре людям?
    -            А що таке - робити добро? - здивувався Вітер.
    -            Твою хворобу ми не можемо вилікувати, бо допомагаємо тільки добрим людям.
    Тоді дмухнув Вітер на сестер, і стали вони замороженими квітами.
    Навесні добрі люди висадили їх у землю: мальву - до вікон ближче, півонію - у саду біля джерельця.
    Так і ростуть сестри, милують красою людей. А ті назвали їх квітами віри, надії й кохання.

  145. Одружився хлопець на красуні, яку любив усім серцем, і жив з нею щасливо, а мати невістку зненавиділа і поклала щоб то не було зжити її зі світу. Ось зазвала вона раз до себе молодих на пригощання і налила їм в чарки зелена  вина, тільки ніхто не помітив, що з різних глеків наливала: синові - вина чистого, а молодій дружині - із злим зіллям отруйним. Але у молодих було в звичаї мінятися чарками - ось вони і почали один одного пригощати. Усе в житті навпіл вони ділили - розділили і смерть.
    Рвала матір на собі волосся, а пізно. Залишилося їй тільки поховати їх чимдалі один від одного: сина перед церквою, а невістку позаду церкви. У ту ж ніч виросла з могили чоловіка тополя, а з могили дружини берізка виросла, і сплелися вони гілками, та так, що не розрубати, не розірвати. Хотіла матір зрубати дерева, та люди не дали. А береза та тополя в тому селі і по сю пору ростуть.

  146. Покохала дівчина козака, але волоцюгу — без хати i роду. Коли засне мати, то й біжить вона опівночі до парубка над ріку під вербу. I милуються в любощах, аж поки не зазоріє.
    Та ось поїхав козак y похід, залишивши дівчину з тугою та смутком в серці. Щодня бігала вона на пагорб, що за селом. Довго стояла на вершині, вдивляючись y шлях, що зникав за обрієм, визирала, чи ми- лий не їде. Та як не було козака, так i нема, a дівчина карі очі видивляє, сльози ллє. А мати свариться на неї, що не береться до роботи.
    Одного разу під вечір дівчина, як завше, пішла на пагорб. Мати вернулася з роботи стомлена i, не заставши дочки вдома, спересердя закляла її словами: «А бодай ти вже i не вернулася більше» — i дівчина, як стояла — та й стала на горбі тополею.

  147. У полянина Жития та його дружини Добрини народилася вродлива донька, яку волхви нарекли Поляною. Росла вона як з води. І вимостилася в дивовижну красуню, якої світ не бачив. Багато красенів-парубків сваталися до неї, та Поля була вірна Стрибі - найпрудкішому з усіх юнаків округи. Міг він навіть обігнати стрілу, яку випустили з найтугішої тятиви. Тож воєвода посилав Стрибу гінцем в різні кінці, коли була в тому потреба.
         Щасливі були і Поляна, і Стриба, і стали вони до весілля готуватися. Та на заваді стала врода Поляни. Бо її краса осліпила навіть грізного громовержця Перуна з Вирію. І надумав бог блискавки взяти злюб з Поляною.   
         - Бути Поляні Богинею! - вигукнув громовержець так, що його почули всі поляни. І зраділи, що матимуть такого могутнього, всесильного родича, який щедро поливатиме їхню Землю дощем, а ще, дивись, вогняними стрілами відганятиме ворогів.
         Про Стрибу всі забули. Всі, крім Полі. Вона боялася злюбу з Перуном і тихо плакала за своїм коханим. Та ось вбрали Полю в найкращий одяг і повели до урочища Перуна, аби віддати в жони громовержцеві. Все плем'я полян ішло за Перуновою нареченою. І похнюплений Стриба також. Ось і задрижала Земля, всі попадали навколішки, лише Поляна стояла горда, як богиня, - у золотому осяяні. З пучком вогненних стріл у руці з'явився Перун. Молодецькі сріблясті вуса спадали аж на його могутні груди. Горіли золоті кучері на голові. Сяяли його очі.
         Усміхаючись, бог-красень став наближатися до Полі.
         - Прощай, кохана моя Полю! - скрикнув розпачливо Стриба, вихопив короткого мисливського меча і вгородив собі в серце. Жахно скрикнув натовп. Жалібно зойкнула Поля, залившись слізьми. Спохмурнів Перун і сказав:
         - Ні, не хочу, щоби на злюбі моєму лилися кров і сльози. Хай же ти, чарівна Поляно, нікому не дістанешся!
         Сліпуче сяйнули блискавки, вдарив грім. У неймовірному страхові люди припали до Землі. А коли підвели голови, то не побачили красуні Полі. Замість неї виросло дерево - високе й струнке, як дівчина.
         - То - Поля! - вжахнулися передні.
         - Що то за дерево? - допитувалися задні.
         - Тополя,- відказували їм. Так і пристала до дерева назва - ТОПОЛЯ.
         А Перун злітав у Вирій, приніс звідти пригорщу Живої Води, бризнув на лице мертвому Стрибі й ожив юнак.
         - Будь моїм побратимом, Стрибо!- сказав Перун.- Адже обидва ми осиротіли без нашої Полі. Чи згоден?
         - Згоден, - відповів Стриба. Перун схопив за руку побратима, потягнув за собою і... обидва легко злетіли в небо, полинули у Вирій. Там Стриба з дозволу Рода вкусив молодильне яблуко і став безсмертним.
         - Роде, - звернувся Перун до Сокола, - дай крила для ніг мого побратима Стриби - його я хочу зробити богом вітрів, без яких не буде життя на Землі.
         І тоді Сокіл-Род пустив дві сльозинки, і до ніг Стриби впало два крила. І врочисто промовив Перун:
         - Тепер ти володар вітрів на світі, тепер ти не Стриба, а СТРИБОГ! - Так вони стали побратимами - Перун і Стрибог. Стриба щодуху ганяє хмари по світу, а Перун їх розпанахує стрілами, пускаючи життєдайний дощ на Землю в потрібному місці. Так вони творять добро: без вітру й без дощу й справді немає життя на Землі.

  148. Налетіли на село турки, старих порубали, молодих у полон забрали. Іде в невільничому гурті дівчина і кожен крок її все важче дається, бо веде він далі від рідного дому. Вночі стомлені бранці поснули, заснула і варта. Тільки дівчина не спала, тихо звільнившись од пут, втекла. А на світанку, коли зовсім мало залишилося до села, де могла сховатися од ворога, побачила за собою кінну погоню.

  149. — Батьку степ, поля рідні, порятуйте мене!

  150. Біжить і благає. Ще трохи і вхопить її за коси вершник. Ось вже вхопив, та рука сковзнула з гілки, бо за мить одну обернулася дівчина тополею.

  151. Так і стоїть тепер край села.



  152. Покохала дівчина козака, але волоцюгу — без хати i роду. Коли засне мати, то й біжить вона опівночі до парубка над ріку під вербу. I милуються в любощах, аж поки не зазоріє. 
    Та ось поїхав козак y похід, залишивши дівчину з тугою та смутком в серці. Щодня бігала вона на пагорб, що за селом. Довго стояла на вершині, вдивляючись y шлях, що зникав за обрієм, визирала, чи ми- лий не їде. Та як не було козака, так i нема, a дівчина карі очі видивляє, сльози ллє. А мати свариться на неї, що не береться до роботи. 
    Одного разу під вечір дівчина, як завше, пішла на пагорб. Мати вернулася з роботи стомлена i, не заставши дочки вдома, спересердя закляла її словами: «А бодай ти вже i не вернулася більше» — i дівчина, як стояла — та й стала на горбі тополею.

  153. Красивий парубок покохав молодицю. Хотіли вони одружитися та кляті вороги на Русь набігли. І пішов парубок землю рідну захищати. Просив він дівчину, щоб пам’ятала та чекала його. Проте, не витримала молодиця і віддала своє серце іншому. Повернувся парубок додому і заплакав з відчаю. Не став їй докоряти, а лише просив Бога зробити його дубом в її садочку. Щоб виходила вона в садочок і слухала, як він плаче, щоб кожного мандрівника міг він своїми гілками вкрити і розповісти про свою долю. І зробив його Бог дубом в тім садочку, і тепер, кожен раз коли відпочиваєш під дубом, чуєш розповідь про долю того парубка:
    Господи! Спасибі тобі,
    Що не розлучив мене з коханою моєю не во плоті.
    Буду я віками стояти, любов прославляти,
    Добро людям давати,
    Рани промивати,
    Недуг проганяти.
    Прости мені, Господи, хоробрим я був,
    Молодицю кохав!
    Забула вона мене, зрадила.
    Користь роду людському несу,
    В віках земную красу.
    Здоровими вам кохання хранити!
    Їжте мене, рота промивайте,
    Від голоду спасу, теплом зігрію,
    Недуг прожену, темні сили здолаю,
    Від зливи я вкрию, серце заспокою!
    Спаси і помилуй, Господи, рід людський!

  154. Тоді, коли погоду віщували тільки старі дідові кості, козаки мазали чоботи дьогтем, а дівчата вплітали в коси вогненний мак. У час, коли по Україні розплодилося панів, панків, підпанків, панночок та паненят більше, ніж свиней на Сорочинському ярмарку. Отож саме тоді йшов через наші краї отаман з гучним іменем Скрутипанушию разом з найкращими десятьма своїми супрягами-козаками на гнідих конях. Прямували вони до Дніпра, бо якраз напередодні відбили на прикордонні напад татарської орди зажерливого хана Рубая, та притомились трохи, а тут ще й спрага дістала.

  155. І вирішили вони піти і перепливти кілька разів Дніпро, остудитись, відпочити у лагідних обіймах хвиль, води Дніпрової скуштувати і коней своїх нею напоїти. їхати було легко, бо зброю не брали, мовляв, скільки того шляху — туди й назад.

  156. Сонце щедро дарувало промінці всяк сущому на землі: деревцю, стеблині, співучій пташці, але зовсім не палило. Хмар не було, і глибоке небо дивилося згори своїм блакитним оком.

  157. Позаду всіх плентався на своєму коні Нечупарі колишній слуга хана Обдирайла, а тепер, за його словами, справжній козак та вірний товариш Скрутипанушию Зажмугроші. Він постійно озирався, уважно придивляючись до придорожніх чагарів, наче чогось чекав. Але нікому не було діла до свого побратима, що задкував у валці стомлених після бою козаків.

  158. Раптом почувся гул кінських копит. Вершників було не менше сотні. Скрутипанушию нахмурився, але з дороги не звернув. Зажмугроші притримав коня і перегодя спинився. Козаки трохи розгубилися: треба ж було так необачно полишити зброю! Проте жоден не кинувся тікати, бо то ж ганьба для козаків — ворогові спину підставляти. Усі чекали, що накаже отаман. Він гукнув:

  159. — Вперед!

  160. І де тільки сили беруться в молодому тілі! Бачить Скрутипанушию, що попереду скаче загін з ханом Обдирайлом на чолі. Зрозумів отаман, чого в дорозі відставав Зажмугроші, здогадався про його зраду. Розлютився Скрутипанушию, та як схопить граба за маківку, як смиконе! Так і вирвав геть з корінням. Махнув грабом і не стало хана Обдирайла, махнув другий раз — перші десять ханських посіпак попадали з коней. А козаки отаманові, вірні його побратими, теж вже кидають поганців на всі боки. А ті лізуть та й лізуть, мов мурахи на мурашник. Бачить Скрутипанушию, що не вийти живцем з цієї веремії, і щоб підтримати своїх побратимів, згріб двох найближчих нападників, скрутив так, що вони й не писнуть, та як крикне:

  161. — Тримаймось!

  162. Та нараз відчув славний отаман пекучий біль у спині. Озирнувся, а на нього дивиться блідий із хижою усмішкою в очах Зажмугроші. Довгий ніж був у нього в руках, і густа отаманова кров крапала з його леза на землю. Зібрав Скрутипанушию залишки козацької сили і голіруч посунув на зрадника.

  163. Загинули тоді дев’ять побратимів-козаків зі своїм отаманом, але багато погані знищили навколо себе.

  164. Кажуть, лив після того бою дощ три дні й три ночі, ніби плакала околиця над загиблими козаками-сміливцями. І виросли при тому шляхові молоді дуби, багато дубів, цілий гай, як пам’ять усім козакам. Та вирізняється серед цих могутніх дерев один-однісінький. Не зростом, не товщиною, не могутнім гіллям, а тим, що має тріснутий посередині стовбур і тече з тієї розщілини ось уже кілька віків живий сік. Розповідають, що то кров сочиться із серця славного отамана Скрутипанушию, яке проколов йому підступний зрадник Зажмугроші.

  165. А хто не вірить у цю легенду, хай сам погляне у лісі біля хутора Петрівського на дубовий гай. І на того дуба, що скраю, біля дороги...

  166. Цей дуб нічим не вирізнявся з-поміж кремезних своїх братів. Та тільки коли вилазили на нього запорожці, то ніби підіймалися в піднебесся — геть усе було видно шиї круги, як на долоні, аж у Туреччину чи Польщу можна було зазирнути. Дізнатися, що у ворожому стані діється, побачити, чи не лагодиться супостат у похід.
    А відомо вже, який у нього намір — іти на Україну, грабувати, жінок у полон забирати, дітей у неволю. Як помітять запорожці метушню ворога, так і дадуть знак — запалять копицю сіна на вежі.
    Ніяк ні шляхті, ні туркам не вдавалося захопити запорожців зненацька. Навпаки, козаки самі стрічали їх із засідки. І діставалося тоді загарбникам — ішли по вовну, а верталися стршкені.
    Славний був дуб. Любили його запорожці й називали вежовим, бо допомагав він дозорцям. А вороги через нього не мали спокою. І врадились вони його знищити. Послали вночі своє військо, обступили дерево. Люто рубали і сокирами,   і   шаблями.   Упав   велетень...
    Стали гуртом на тім місці козаки та й засумували. Але горювали недовго — не діждатися цього ворогам. З поваленого дерева видовбали величезного човна. Такі човни дубами й звалися. Та ще додали по боках обшивку, та вітрила напнули — добрячий корабель вийшов. Спустили його по Дніпру у Чорне море. Чимало страху нагнав на ворогів цей корабель. Не одна турецька галера від нього на дні спочила...
    А окрім корабля, дерево ще й на інше згодилося. З колоди, що лишилася, вистругали козаки кілок. Та не простий він вийшов, а такий, як і сам дуб,— незвичайний. Як доводилося скрутно козакам у битві — шаблі притуплялися чи зарядів бракувало — так і пускали вони в хід свого макогона. Брав таку палицю запорозький богатир у руки, і ходила вона по ворогах, аж порох з них летів. А коли дуже гарячий був бій, то палиця з рук виривалася й сама лупцювала шляхту, не розбираючись,— і по головах, і по ногах, і по спині, і нижче спини... Тоді вже не знаходили на собі живого місця вороги.
    Ох і стривожилися вони! Адже в степу зростав ще й молодий дубок — син чарівного велетня. І ріс не по днях, а по годинах. Перелякана шляхта врадилася знищити його до решти — порубала на дрібні тріски. Зраділа тоді: ось тепер козакам підмоги не буде і звитяжимо ми їх.
    Певно, вельми шкода було козакам порубаного дерева. Та сумували вони знову А таки недовго.
    — Коли так,— мовив один з їхніх характерників,— то нехай же знають кляті ляхи, що й це їм на користь не піде!
    Задумали невдовзі вороги зруйнувати Січ Запорозьку. Але так до неї й не дісталися. Як і досі, спіткали їх на дорозі козацькі полки. І ніяк не може шляхта їх подолати. Не бере козаків ні шабля, ні куля. Одягнені запорожці в кожухи,  та  вдяганка ця  міцніша  за  панцир.


  167. Довго вороги нічого втямити не могли. Що за диво таке? Відтак підіслали своїх шпигунів. От ті й рознюхали, в чім річ. Виявилося, запорожці зібрали кору порубаного стовбура і зварили густий, як п'янкий мед, відвар. Дублена в ньому кожушина не боялася ні дощу, ні вітру, ані морозу. Та ще й шаблі і кулі її не брали. Як щит була! У цьому ж дубовому відварі риштунок свій вимочували козаки, щоб не гнив і не іржавів. Та й самих козаків відвар беріг од усякої напасті. Не одному січовику від різних хвороб дубового настою давали. І всяку хворобу як корова язиком злизувала. Навіть тяжкопораненим такі ліки добряче допомагали.
    Приголомшили ці новини войовничих ляхів. Дізнались вони, що від чудесних жолудів ростуть нові зелені велетні на Вкраїні. Один із них зберігся донині — той, що у Верхній Хортиці. Однак на нього не наважилися нападати вороги — побоювалися, аби ще гіршого лиха собі не накоїти.
    А це дерево вельми шанували козаки. Як ідуть вони, було,   куди   у   похід,   то   неодмінно   завернуть   до   нього.
    Якось під цим дубом спинилися запорожці, яких вів у похід сам батько Богдан. Задумливо дивився на дуба Хмельницький.
    — Яку думку гадаєш, гетьмане?— спитали його козаки.
    — Хочу ось що вам сказати,— відповів Богдан.— Тяжкі спитки випали на нашу долю. Так будемо ж ми у битвах такі ж сильні й стійкі, як цей дуб-богатир, будемо так само нерозривні з матір'ю-батьківщиною, як його коріння з землею!
    — Будемо!— поклялися запорожці.
    І  не раз потім згадували вони слова батька Богдана. І додержали своєї клятви. Коли ж важко ставало їм у бою, поспішали козаки під тінисті віти велетенського дуба. І ніби нові сили вливалися в них, і ще мужніші й стійкіші верталися вони на бойовище, аби перемогти.
    Сотні літ легендарному дубові. Та тому, хто дивиться на його богатирську поставу, на кучеряву пишну крону, не старість впадає у вічі, а краса і сила. Безліч кремезних гілок у його могутній кроні. І кожна з них — як велике дерево. Тому здаля видається, що то не один дуб, а цілий гай.
    Часто збираються у затінку під цим дубом правнуки козаків запорозьких. Добрим словом згадують пращурів своїх. І старий велетень привітно шумить їм своїм густим   листям...

  168. Було це десь в першій половині Х\/І століття, коли на наших землях панували польські магнати. Загоновому шляхтичу Якобу Кані вдалося вислужитися перед польським королем і той подарував йому містечко Золотий Потік та села Соколів і Скоморохи. Незрівнянна краса цього краю зачарувала шляхтича і той вирішив назавжди оселитися тут із сім’єю. Разом із селами Якоб одержав і все майно золотопотіцького боярина Кушика, який загинув, захищаючи своє родинне гніздо.

  169. Люди не любили нового господаря. Із ходачкової шляхти він пхався в пани, тому багато жителів цих сіл повтікали в ліси і створили партизанські загони для боротьби з окупантом. Природа сприяла сміливцям. Горбиста місцевість і густі чагарники ідеально підходили для переховування. Очолив партизанів син вбитого боярина Кушика Богдан.

  170. Зубожілий польський шляхтич Якоб Каня готувався до розкішного панського життя. Він вислужувався перед усіма вищими по чину, тому швидко йшов вгору по службі. Єдине, що трохи притримувало його на цьому шляху, це прізвище Каня. Усі знали його як дрібношляхетське. Соромлячись свого походження і йдучи за модою, Каня вирішив взяти собі ім’я від свого містечка. Трохи укорінившись в Золотому Потоці, він зібрав усіх жителів і сказав, що від сьогодні величатиме себе Потоцьким. Це почув Богдан і вигукнув: „Який ти Потоцький, ти — Каня нещасний!»

  171. Образа була величезною; Почалася неоголошена війна між Богданом і Якобом, яка тривала кілька років. А впіймали Богдана, зробивши підступну засідку біля будинку його коханої. Каня наказав повісити хлопця у місці, де сходяться Соколів, Скоморохи і Золотий Потік, щоб усі бачили владу Потоцького і знали, що буде за непослух. На місці, де повісили Богдана, виріс здоровенний розлогий дуб...

  172. Завдяки династичним шлюбам Кані із зубожілих шляхтичів швидко перетворилися в величезних магнатів з прізвищем Потоцькі. Один із синів Якоба Кані-Потоцького став іменуватись Каньовським, а сам Якоб і молодший його син назавжди стали відомі як Потоцькі.

  173. Коли Якоб був уже старим, почали поширюватися чутки про чарівність дуба, що виріс на місці смерті Богдана. Якоб послав управителя зрубати диво-дерево. Та тільки-но той замахнувся сокирою, як щось блиснуло і його ледве живого забрали від дуба. Про цей випадок загомоніла вся округа, але ніхто не знав, що саме сталося з управителем. Говорили і про вогняного змія, що вилетів з дерева, і про надприродну силу, яка нібито охороняє «шибеницю», і про помсту загиблого Богдана.

  174. Єдиним, хто знав більше, був дідусь-знахар, який лікував управителя. Він сказав, що, коли хто зрубає дуба, загине увесь рід Канів, Каньовських Потоцьких. Почувши пророцтво і боячись смерті Якоб вирішив не чіпати дерева і заборонив усім навіть наближатися до нього.

  175. ...Ранньою весною 1648 року під чарівним деревом лунала мелодійна пісня кобзаря, який прийшов із Запоріжжя. Послухати мудреця зійшлася молодь з усіх околиць. Кобзар співав про події на Великій Україні і закликав приєднатися до війни проти поляків під проводом гетьмана Хмеля. А на кінець старий кобзар розповів, що не просто так зібрав людей саме на цьому місці — дуб чарівний ; ростиме до того часу, поки не загинуть всі Потоцьк і „Коли розвіється і слід, і згадка про Потоцьких, з українська нація здобуде повну свободу, дуб, маючи багато сотень років, аж тоді помре»,-сказав кобзар і знову зібрався у дорогу.

  176. З того часу люди перестали боятися чудо-дерева. Правду сказав старий кобзар чи ні, судити не мам, але факт залишається фактом: дуб і сьогодні буяє на стику трьох сіл, як пам’ятник тих далеких часів. Рід Потоцьких пропав і тільки помилково їх чомусь продовжують вважати добродіями і розбудовниками нашого селища, стверджуючи нібито в їхню честь названо Золотий Потік, хоча насправді Кані стали іменуватися Потоцькими.

  177. Колись y давню давнину на нашу землю нападали турки й татари. В тi часи на березі Бугу жив хлопець Iван зі своєю сестрою Олесею. 3 рідні в них не було нікого, всіх турки або вирізали, або вивезли в неволю. Там, де проходили татари, нікого живим не лишали, бо старих і малих вони вбивали, a молодих i здорових забирали в рабство. 
    Якось наприкінці літа Iван поїхав у ліс по дрова. Та неначе відчуваючи щось недобре, вернувся скоро назад. Під’їхав до села i побачив згарище на місці своєї хати, від якої залишились тільки попіл i головешки, що досі диміли. Тут пройшли татари. 
    Татари не лише спалили Іванову хату, але забрали Олесю, прив'язали до коня i повезли із собою. Вона спробувала втекти: розплутала мотузки i кинулась y кущі, a потім з берега — в річку Буг, але зачепилась одягом за колючий терен, який piс над річкою. Дівчина повисла над кручею. Татари її спіймали i побили нагаями. 
    Iван вирішив їхати шукати сестру по слідах кочівників. Сів на коня i поїхав понад Бугом. Десь перед світанком він побачив далеко-далеко, по той бік Бугу, вогні. Це був татарський табір. 
    Але Олесі там вже не було. Вона дочекалася, поки татари поснуть, перегризла сирицю i втекла в степ. На біду, вартовий її побачив i зняв тривогу. Турки її наздогнали i порубали шаблями. 
    Та Iван цього не знав. Він переплив Буг i під'їхав до того місця, де бачив уночі вогні. Але там нікого вже не було. А коротка, але сильна нічна злива змила всі сліди. Iван вирішив шукати свою сестру, поки не знайде — живу або мертву. 
    Він їздив степами уже чотири роки, багато турецьких голів покотилися долі від його шаблі, але сестри так i не знайшов. На п'яте літо вiн знову приїхав на те місце, де колись світились вогні тієї страшної ночі чотири роки тому. Зіскочив з коня i вирішив тут переночувати. Захотів розпалити вогнище. Підійшов до гнучкої берези i замахнувся на неї шаблею. Раптом берізка заговорила людським голосом: 
    — Не рубай мене, я — твоя сестра. Стовбур — це моє тіло, гілки до землі — це мої коси.
     Обійняв Iван берізку i заплакав. А вона враз i стала дівчиною. Iван із Олесею повернулися y своє село. На місці спаленої хати над Бугом поставили ногу та й жили собі.

  178. Іде Іван зеленим лісом, пісню наспівує, виграє своєю блискучою полісовницькою сокирою - на роботу йде. Аж ген і сонце визирнуло з-за хмари. Застрибали блискітки-зайчики в міжгіллі, простягнулися до землі золоті павутинки... Гарно так у лісі, весна.
    Он розлапистий дуб-дідуган ласкаво гойднув гілкою, як своему доброму знайомому - в його затінку Іван не раз спочивав після роботи. Ось берези-мавки мало не до землі коси поспускали - вони недавно частували його своїм соком.
    Гарно так у лісі, весна.
    Коли це враз шугнула гадюкою вірьовка в повітрі, довкруг затріщало, закричало. Іван і отямитися не встиг - уже лежить на землі, а над ним ґелґоче ціла купа незнайомих воїнів, усі вузькоокі, в гостродзьобих шапках. Поглянув Іван на них - світ зробився темним: татари!
    Так і погнали Івана в неволю. В далеку далину погнали. Не вдалося йому випростатися з чужинських рук. Тільки й того, що з великої досади увігнав сокиру в білокору березу - нехай залишається в рідному лісі, бо нащо йому полісовницька сокира на чужині?
    Двадцять п'ять років горював Іван у неволі, надривав жили у роботі на ненависного мурзу. Гірше собаки йому жилося. Бо людині на чужині і всі чужі, і все чуже. Постарів, посивів, згорбився.
    Та якось пощастило: послав його мурза коней стерегти. Тож Іван вибрав у табуні найкращого скакуна і таки втік з неволі.
    Довго повертався він додому. Обминав шляхи, щоб татари не перехопили та не повернули назад до мурзи. А як дістався лісу, то теж усе,без дороги простував. І так довго простував, що заблукав у лісових хащах.
    І от одного вечора опинився Іван на спочинок. Викресав вогню, багаття роздмухав. Та непомітно й заснув, прихилившись до дерева. Прокинувся вранці, глянув - очам не вірить: зі стовбура дерева, під яким спав, стирчить топорище сокири!
    Одразу впізнав Іван місце: то це ж тут колись його вичатували татари. Це ж уже рідна хата недалеко!
    Тільки дивиться Іван на березу, в яку двадцять п'ять років тому увігнав сокиру, і не впізнає берези. Її кора із білої стала чорною, як смола. І ті берези, що поруч з нею, теж чорнокорими зробилися.
    І зрозумів Іван: це берези почорніли від туги за ним. Бо рідна сторона, як і рідна мати: їй боляче за кожного зі своїх синів, скільки б їх не мала.
    І він, весь збілений літами розлуки, тремтячими пальцями гладив чорну кору і плакав від радості.
    І відтоді урочище, яке впізнав Іван, повертаючи з полону, називається Познань. А в довколишніх лісах і досі ні-ні та й зустрінеться чорнокора береза.

  179. Довелося чути, що біля села Сварині над шляхом росла береза. У пору, коли вона була ще молодим деревом, сталася, кажуть, така трагічна історія.
     Їхав нашим краєм багатий купець, який найняв собі відника. Той вів його в якихось справах. А по дорозі вирішив купця вбити і заволодіти його багатством! Це і сталося біля згаданої берізки.
    Перед смертю купець сказав своєму вбивці: « Ти мене вб’єш, але знай, що ця берізка стала свідком» Пройшло багато літ. Вбивця розбагатів, їздив уже не простим возом, а розкішною бричкою. І трапилось йому проїжджати разом зі своєю дружиною повз знайому берізку. Проминувши її, він засміявся: мовляв, який там із берізки свідок. А жінка і стала розпитувати, з чого її муж сміється. Вбивця і признався.
     Не вберегла жінка тієї таємниці, розповіла комусь із знайомих. І так таємне стало явним. Так через роки заслужена кара спіткала зловмисника. А берізка і справді свідком стала.

  180. Був час... Забули люди про доброту. Стали заздрити один одному. Обманювати один одного. Чорні думки в їх головах народились. Чорні почуття в їх серцях поселились. Земля застогнала. Кіркою заздрості, кіркою брехні покрилася. Великий стогін до неба дійшов... Здригнулася небесна діва від жаху. Великий біль пронизав її серце. Не витримало воно. Розсипалося. Шматочки по землі розвіялися. У людину потраплять - людина очищається. У дерево потраплять - дерево біліє.

  181. Так з'явилися на нашій землі берези. Говорять, що цешматочок небесного життя.

  182. Русалки не повинні були у давні часи при світлі дня показуватися над озером. Як тільки перші промені сонця пробивалися над озером - русалка мала піти у свій прохолодний дім. І рік за роком так і жила собі одна юна русалка. Але одного разу загралася русалка і не встигла сховатись. Побачила вона Бога всемогутнього сонця Хорса і полюбила його. І йому запала в душу її вдумлива краса. Потягнувся він до неї своїми променями. Спочатку зігріваючи, а потім обпалюючи. Спробувала було піти від нього русалка, але не відпустив її Хорс. І Русалка перетворилася на дерево.
    Зелень волосся обернулася листям, гілками вгору зметнулися руки, тонкий стан обернувся стволом, а ніжна шкіра білою корою, з обоженными плямами на ній від поцілунків-променів бога Сонця

  183. Одного разу мудрий Вяйняйнен вертався з лісу додому. І раптом почув плач згорбленої берези. Він її запитав: "Чому плачеш, білявко?” 
    На те відповіла вона йому: "Плачу за своєю гіркою долею. Весною ріжуть мене ножами, – кров шукають; влітку – шкіру ликують, молоде гілля, мої коси, ламають на віники; а взимку і того гірше, – зрубують та спалюють... Горе мені!” 
    Відповів на те старий: "Не плач, березо. Будеш і ти ще веселитися”. 
    Та й змайстрував з берези кантеле (фінський народний музичний інструмент).

  184. ... У незапам'ятні часи над сивим Дніпром жив молодий і ставний красень Доброслав. Був він один у матері-вдови, то ж стара жінка мала його за єдину опору в житті, за єдину надію і втіху. 
    Уже й одружувати хлопця прийшов час, уже й пригледіла мати синові пару, а собі невістку, молоду, гарну дівчину Любаву.
    Та сталося лихо: напали на рідну землю вороги. І пішов Доброслав із княжою раттю проти супостата. Серце материнське кров’ю обливалося за сином, сльози туманили старі очі. А син у січах кривавих відстоював рідну землю, захищав і материнську старість і молодість своєї нареченоюї Любави.
    Якось почула стара мати кінське іржання під ворітьми. В надії і тривозі вийшла з хати і побачила сивого коня, на якому син поїхав битися з ворогами. Осідланий, стояв він під ворітьми без вершника і жалібно, мовби когось оплакуючи, іржав. 
    Усе зрозуміла мати, заплакала гірко, схилилася на ворота в тузі. Цілу ніч отак стояла, а на ранок побачили люди на тім місці білокоре дерево. І тому мабуть, що хата вдовина стояла при самім березі, то й назвали те дерево березою. 
    Від материного доброго серця має береза багато цілющих ліків. З лікувальною метою використовуються бруньки, листя, кора та сік берези. А що гарна, як тиха сумовита пісня, то теж не диво, бо хіба може бути на землі хтось кращий, ніж мати для сина?

  185. ІІІ. Висновки

  186. Існуютьрослини, що зараз сприймаються як певнiсимволи. Кожний народ маєсвоїсвятині, своїсимволи, опоетизованіобрази дерев, квітів, рослин, птахів, тварин. Є вони і в нашогоукраїнського народу. Калина, верба, тополя, дуб, чорнобривці, мальви, барвінок, червона рута, волошки... Вони віддавнауособлюють красу України, духовнуміцьїї народу, засвідчуютьлюбов до рідноїземлі.

  187. Наша свята земля, ріднаоселя, солов'їнамова, невмирущапісня, червона калина і все, про що ми говорили, — є нашоюБатьківщиною, яка зветьсяУкраїною. Тожлюбімо, шануймо, бережімоїї та будьмогіднимиїїсинами та доньками.

  188. Збереженняекологічноїрівноваги - справа держави, громадськихорганівмісцевогосамоврядування і кожного з нас. Тож ми закликаємовсіхжителів села берегтивсізеленінасадження. Аджерослинидають нам кисень, вони є лікувальними.

  189. - у шкільному колективі сформовано здатність учнів до творчої, пошуково-дослідницької, проектної діяльності;
    - поглиблено знання учнів про народну символіку України (учнівські презентації, реферати);
    - створено довідник «Народні обереги»

  190. ІV. Список використаних джерел

  191. Книги:

  1. Тематичний словник школяра. К.С.Прищепа, В.Г. Лукяненко, Київ. “Гала”, 1997

  2. Універсальний енциклопедичний довідник. Харків, 2009

  1. Хрестоматія з природознавства. Київ. “Основа”, 1999

  2. «Неопалима купина. Легенди та перекази Землі Тернопільської»,
    Тернопіль: «Джура», 2007.

  1. Сайти:

  1. http://rukavichka.blox/ua/html/

  2. http://www.radikal.ru

  3. http://duda.org.ua

  4. http://pyrohiv.at.ua/

Народні символи України 185ст.

Відображення документу є орієнтовним і призначене для ознайомлення із змістом, та може відрізнятися від вигляду завантаженого документу.