Методичний посібник «Використання творів В. О. Сухомлинського на уроках позакласного читання у 3 класі»

Опис документу:
Методичний посібник «Використання творів В. О. Сухомлинського на уроках позакласного читання у 3 класі» містить твори В. О. Сухомлинського, які сприяють розвитку читацької самостійності та зв’язного мовлення учнів. Вони допоможуть вчителю сформувати міцні уміння і навички швидкого та свідомого читання, виховати в учнів найкращі людські якості.

Відображення документу є орієнтовним і призначене для ознайомлення із змістом, та може відрізнятися від вигляду завантаженого документу. Щоб завантажити документ, прогорніть сторінку до кінця

Перегляд
матеріалу
Отримати код Поділитися

ВІДДІЛ ОСВІТИ РОКИТНЯНСЬКОЇ РАЙДЕРЖАДМІНІСТРАЦІЇ

РАЙОННИЙ МЕТОДИЧНИЙ КАБІНЕТ

Зданевич Н. О

Використання творів В. О. Сухомлинського

на уроках читання у 3 класі

(Методичний посібник)

2017 рік

Зданевич Наталія Олександрівна

вчитель початкових класів

Методичний посібник «Використання творів В. О. Сухомлинського на уроках позакласного читання у 3 класі» містить твори В. О. Сухомлинського, які сприяють розвитку читацької самостійності та зв’язного мовлення учнів. Вони допоможуть вчителю сформувати міцні уміння і навички швидкого та свідомого читання, виховати в учнів найкращі людські якості.

Посібник призначений для вчителів початкових класів.

Рекомендовано районною методичною радою при методичному кабінеті відділу освіти Рокитнянської райдержадміністраціїпротокол № від

ЗМІСТ

Передмова…………………………………………………..

І. Розділ «Слово про матір»

А хто ж вам казку розповідає, бабусю?..................

Поздоровляємо…………………………………..…

Сива волосинка…………………………………….

Миколі стало легше………………………………..

Лисиця й мишка……………………………………

Найласкавіші руки…………………………………

Хлопчик і хвора мама……………………………...

Казка про гуску…………………………………….

Хто кого веде додому……………………………...

Сьома дочка………………………………………..

Прийшла мати……………………………………..

Іменинний обід…………………………………….

Яблуко в осінньому саду………………………….

Найгарніша мама…………………………………..

ІІ. Розділ «Людина і природа»

Бджолина музика………………………. …………

Борисова шпаківня…………………………………

Дуб на дорозі……………………………………….

Осінній день у лісі……………….….………..……

Тільки живий красивий……………………………

Як їжачок до зими готувався……………………...

Дятел і Дівчина…………………………………….

Півень і сонце………………………………………

Сонячний день узимку…………………………….

Чому опадає листя з дерев………………………...

Як починається осінь………………………………

Бо сонце єдине……………………………………..

Джміль прокинувся………………………………..

Камінь………………………………………………

Посиротив…………………………………………..

Старий і ластівка…………………………………...

Як бджола стала золота……………………………

ІІІ. Розділ «Людина серед Людей»

Біда заставляє вчитись……………………………..

Звичайна людина………………………………...…

Найважчий урок……………………………………

Нові штани…………………………………………

Хай я буду ваша, бабусю………………………….

Бо я людина………………………………………...

Кожна людина повинна……………………………

Наш тато одужав…………………………………...

Оксани в хаті вже не було…………………….. ….

Чому дід Омелько взяв найменше яблуко………..

Доброго вам здоровя……………………………...

Котлета – мов камінь……………….……………...

Не загубив, а знайшов …………………………….

Скляний чоловічок…………………………………

Чому здивувався Петрик…………………………..

ІV. Розробки уроків позакласного читання……

Література………………………………………….

5

7

7

8

9

10

11

11

12

13

14

15

15

16

16

18

18

19

20

20

21

21

22

23

23

24

25

26

26

27

28

29

29

30

31

32

33

34

34

35

36

36

37

38

39

40

40

41

60

ПЕРЕДМОВА

Василь Олександрович Сухомлинський – видатний педагог, вчений, письменник. Його твори несуть у собі радість пізнання і відкриття нового. Вони покликані навчити дітей мислити, відчувати, бачити і розуміти оточуючий світ.У наш час розвитку науки, зростання обсягів нової інформації часом втрачається основне – людина як особистість. Тому використання творів В. О. Сухомлинського на уроках читання дасть можливість вчителю на прикладах його творів виховати учнів добрими, чесними, порядними людьми. Адже «У школі навчають не тільки читати, писати, рахувати, мислити, пізнавати світ, багатства науки і мистецтва. У школі вчать жити»,- писав В. О. Сухомлинський.

У посібнику розміщені твори В. О. Сухомлинського на теми: «Слово про матір», «Людина і природа», «Людина серед людей», а також розробки уроків позакласного читання по даних темах з використанням інтерактивних форм і методів навчання та із застосуванням нестандартних форм проведення уроку.

Мета посібника – викликати в учнів інтерес до самостійного читання, формувати читацькі навички, виховувати творчу гармонійно розвинену особистість.

Цей посібник буде добрим помічником творчо працюючому вчителю.

«Читання – це віконце, через яке діти бачать і пізнають світ і самих себе».

В. О. Сухомлинський

Якби він не писав жодного літературного твору, а тільки мудрі свої педагогічні праці, все одно залишився б письменником. Якби не писав жодної наукової праці, все одно залишився б великим педагогом. А він, на наше щастя, був і великим педагогом, і великим письменником.

Дмитро Чередниченко

І розділ «СЛОВО ПРО МАТІР»

Повага, шанування старших поколінь –

закон нашого життя.

В. О. Сухомлинський

А ХТО Ж ВАМ КАЗКУ РОЗПОВІДАЄ, БАБУСЮ?

Петрик і Миколка звикли, що ба­буся Марія дає їм вечеряти, стелить постіль, вкладає спати. Як покла­де онуків у постіль, сідає на стілець і розповідає їм казку.

Бабусина казка заколисує маленьких онуків. Вони засинають.

А вранці прокидаються і бачать: ба­буся Марія вже порається на кухні. Готує їм сніданок.

Одного разу Миколка питає:

  • Бабусю, а коли ви спите?

  • Як вас покладу...

  • А встаєте коли?

  • Як вам ще лишається три годи­ни спати.

  • А хто ж вам казку розповідає, ба­бусю?

Бабуся Марія усміхнулася й нічого не відповіла.

А Миколка думав: «А все-таки, хто ж розповідає бабусі казку?».

ПОЗДОРОВЛЯЄМО

Урок у другому класі. Галя підносить руку.

  • Що ти хочеш сказати, Галю? — пи­тає Ганна Олексіївна.

  • У Марійки братик народився,— сповіщає Галя.

А Марійка — це її подруга. Діти огля­даються з цікавістю на Марійку. Ді­вчинка аж знітилася.

— Як це добре! — каже Ганна Олек­сіївна. Вона підходить до Марійки й цілує її.

—Поздоровляємо Марійчину маму з сином,а Марійку - з братиком.

У класі тихо-тихо.

—А що це означає — поздоровляє­мо? — питає Микола.

  • Це означає, що в Марійчиної мами, у татка й у самої Марійки — велике щастя.

Народилась людина — й при­несла щастя багатьом людям.

У Марійчиної мами народився син.

У Марійчиного тата народився син.

У Марійки народився брат.

У Марійчиного дідуся народився онук.

У Марійчиної бабусі народився онук.

У дядька Марійчиного народився небіж.

А в нас з'явився новий приятель.

Он скільки людей стало щасливі­шими.

Он скільком людям приніс Марійчин братик щастя.

СИВА ВОЛОСИНКА

Маленький Михайлик побачив у косі матері три сиві волосинки.

Мамо, у вашій косі три сиві воло­синки,— сказав Михайлик.

Мама усміхнулась і нічого не ска­зала.

Через кілька днів Михайлик поба­чив у материній косі чотири сиві во­лосинки.

Мамо,— сказав Михайлик здиво­вано,— у вашій косі чотири сиві волосинки, а було три... Чого це поси­віла ще одна волосинка?

  • Від болю,— відповіла мама. — Коли болить серце, тоді й сивіє волосин­ка...

  • А від чого ж у вас боліло серце?

  • Пам'ятаєш, ти поліз на високе - високе дерево? Я глянула у вікно, по­бачила тебе на тоненькій гілці. Серце заболіло, й волосинка посивіла.

МИКОЛІ СТАЛО ЛЕГШЕ

По дорозі до школи Микола наздо­гнав на містку бабусю Марину. Він добре знав, що старенька живе не­далеко від них.

Бабуся несла білий вузлик. На міст­ку він розв'язався, й додолу посипа­лась цибуля. Великі червоні цибу­лини порозкочувалися, а одна з них шубовснула у воду. Бабуся розгуби­лась й не знала, що робити.

А Миколі стало смішно. Він голосно зареготав. Бабуся Марина глянула на хлопця й похитала головою. В її очах він прочитав докір.

Прийшов Микола до школи й не може забути бабусю. Тільки тепер йому вже не смішно. В його пам'яті тремтить докірливий погляд бабусиних очей.

Щось немов стиснуло хлопцеві серце. Йому хотілося зараз же піти до бабу­сі й попросити пробачення.

— Ось увечері й піду,— подумав він.

Минув вечір, минув другий, минуло ше два дні. Коли це мати приходить додому й каже:

— Бабуся Марина померла...

Ці слова шпигонули Миколу. У грудях його ворухнулось щось гаряче, сер­це забилося швидко-швидко. Руки затремтіли.

  • Що з тобою? — питає мати.

Микола плачучи, розповів усе, що сталося. Мати зітхнула й каже:

  • Ховатимуть бабусю — іди за тру­ною. Як опускатимуть у могилу,— кинь жменьку землі й скажи: «Простіть мені, бабусю».

  • Хіба ж вона тепер почує? — тихо крізь сльози питає Микола.

  • Вона не почує, але сонце тобі сві­титиме ясніше.

Коли бабусю Марину опустили в мо­гилу, Микола кинув жменьку землі й тихо сказав:

—Простіть мені, бабусю.

І засяяло сонце ясніше, небо стало світліше. Миколі зробилося легше.

ЛИСИЦЯ Й МИШКА

У лисиці народилось п'ятеро лисе­нят. Дуже любила їх мати. Щодня ходила на полювання й приносила їм що-небудь смачненьке: то пташ­ку, то зайчика, то мишку, а то й жа­беня чи жука.

От побачила раз Лисиця недалеко від себе мишачу нору. Ледве всти­гла сховатися Мишка з мишенятка­ми. Сіла тоді Лисиця біля тієї нори й чатує: «Все одно вийдеш, Мишко, з нори, або дітки твої вийдуть. Ось я й схоплю вас».

Довго Лисиця пильнувала. Уже й Мишці з мишенятами їсти захо­тілось, а Лисиця сидить. От і наду­мала Мишка злякати Лисицю. Вона й каже їй з нірки:

—Лисичко, тікай, Вовк з лісу бі­жить.

А Лисиця знай собі посміхається.

Мишка знову з нірки:

—Лисичко, тікай, бо мисливець іде з рушницею.

А Лисиця лише посміхається.

Тоді Мишка як крикне:

Лисичко, Вовк до твоїх лисенят в нору поліз!

Лисиця й побігла своїх лисенят ря­тувати.

НАЙЛАСКАВІШІ РУКИ

Маленька дівчинка приїхала з мамою у велике місто. Пішли вони на базар. Мама вела доньку за руку. Дівчин­ка побачила щось цікаве. На радо­щах заплескала в долоні. І загубилась у юрбі. Загубилась і заплакала:

— Мамо!.. Де моя мама?

  • Ну, скажи, які в твоєї мами очі: карі, сині,

блакитні, сірі?

  • Очі у неї... найдобріші...

  • А коси?... Які в мами коси — чор­ні, русяві?...

  • Коси... найкрасивіші...

Знову усміхнулися люди. Питають:

- Ну, скажи мені, які в неї руки… Може якась родимка

у неї на рукаж є, згадай.

- Руки у неї… найласкавіші.

Пішли люди й оголосили по радіо:

«Загубилася дівчинка. У її мами най­добріші очі, найкрасивіші коси, най­ласкавіші у світі руки».

І мама знайшлася.

Чому люди усміхалися? А які руки у твоєї мами? А очі?

ХЛОПЧИК І ХВОРА МАМА

У Хлопчика занедужала Мама. Зажурився синок. Думає, чим би потішити Маму? Прийшов він до неї, сів біля постелі й каже:

- Мамо, може я намалюю тобі сад? Тобі полегшає. Ти думатимеш, що гуляєш у справжньому саду.

- Добре, сину, намалюй мені сад.

Узяв Хлопчик великий аркуш паперу, намалював вишню з червоними ягодами, яблуню з рожевими яблуками. Намалював і вулик. І бджоли, і небо синє-синє.

Став малювати сонечко, та ніяк воно в нього не виходить.

- Мамо, навіщо малювати сонечко,- сказав Хлопчик.

- Ось я відчиню вікно, дивись, яке воно сьогодні радісне.

Відчинив Хлопчик вікно, і Мама побачила радісне сонечко. Побачила й посміхнулась.

КАЗКА ПРО ГУСКУ

У літню спеку вивела Гуска своїх ма­леньких жовтеньких гусенят на прогулянку. Вона вперше показувала діткам великий світ. Цей світ був яскравий, зелений, радісний: перед гусенята­ми розіслалася величезна лука. Гус­ка почала вчити дітей щипати ніжні стеблинки молодої трави.Стеблинки були солодкі, сонечко тепле й ласкаве, трава м'яка, світ затишний, добрий,що співав безліччю голосів бджіл, жучків, джмелів, метеликів. Гусеня­та були щасливі.

Вони забули про матір і розійшли­ся по величезній зеленій луці. Коли життя щасливе, коли на душі мир і спокій, матір часто забувають. Три­вожним голосом Гуска почала скли­кати дітей, але не всі вони слухалися. Раптом насунулися хмари, і на зем­лю впали перші великі краплі дощу.Гусенята подумали: світ не такий-то вже затишний і добрий, і кож­не з них згадало про матір, кожному з них стала потрібна, ой, як потріб­на, мати. Вони підняли маленькі го­лівки й побігли до неї.

А тим часом з неба посипалися ве­ликі градини. Гусенята ледве всти­гли прибігти до матері. Вона підняла крила й сховала своїх дітей, тому що крила існують насамперед для того, щоб прикривати дітей,— про це відомо кожній матері, - а потім уже для того, щоб літати.

Під крилами було тепло й безпечно; гусенята чули гуркотіння грому, завивання вітру, лопотіння граду. Їм навіть стало весело: за материнськими крилами відбувається щось страшне, а вони в теплі й затишку. Їм і в голову не приходило, що крило має дві сторони — все­редині було тепло і затишно, а зов­ні — холодно і небезпечно.

Потім усе втихло. Гусенятам хотіло­ся швидше на зелену луку, але мати не піднімала крил. Маленькі діти Гус­ки вимогливо запищали: «Випускай нас, мамо».

Так, вони не просили, а вимагали, бо, коли дитина відчу­ває міцну, материнську руку, вона не просить, а вимагає. Мати тихо під­няла крила. Гусенята вибігли на тра­ву. Вони побачили, що в матері по­ранені крила, вирвано багато пір'їн. Гуска важко дихала. Вона намагала­ся розправити крила і не могла цьо­го зробити. Гусенята все це бачили, але світ знову став таким радісним і добрим, сонечко сяяло так яскраво і лагідно, бджоли, жуки, джмелі співа­ли так гарно, що гусенятам і на думку не спало спитати: мамо, що з тобою? І тільки одне, найменше й слабовите гусенятко підійшло до матері й спи­тало: «Чому в тебе поранені крила?» Вона тихо відповіла, ніби соромля­чись свого болю: «Все гаразд, син­ку». Жовтенькі гусенята розбіглися по траві, і мати була щаслива.

ХТО КОГО ВЕДЕ ДОДОМУ

У дитячому садочку хлопчики-однолітки — Василько і Толик. Обом по п'ять. Їхні матері працюють. Коли вони повертаються з роботи, заходять у дитячий садочок. Мати одягає Ва­силька, бере його за руку й каже:

—Ходімо, Васильку, додому.

А Толик одягається сам, бере маму за руку й каже:

—Ходімо, мамо, додому.

Дорогу перемело. Є тільки вузенька стежечка серед снігових заметів.

Мати Василькова йде по снігу, а син стежечкою. Бо мама веде Василь­ка додому.

Толик йде по снігу, а мати стежечкою. Бо Толик веде маму додому.

Минуло дванадцять років. Стали Ва­силько й Толик сильними, струнки­ми, красивими юнаками.

Якось занедужала тяжко Василько­ва мати.

Того самого дня важко захворіла і Толикова мати.

Лікар жив у сусідньому селі за кіль­ка кілометрів. А було це взимку, до­рогу засипало снігом.

Василько вийшов за ворота, глянув на сніг та й каже:

—Хіба можна по такому снігові йти?

Постояв трохи й повернувся до хати.

А Толик пішов глибоким снігом у сусіднє село й повернувся з лікарем.

СЬОМА ДОЧКА

Було у матері сім дочок. Ось поїха­ла одного разу мати у гості до сина, а син жив далеко-далеко. Поверну­лась додому аж через місяць.

Коли мати ввійшла до хати, дочки одна за одною почали говорити, як вони скучили за матір'ю.

  • Я скучала за тобою, немов маків­ка за сонячним променем,— сказала перша дочка.

  • Я ждала тебе, як суха земля жде краплину води,— промовила дру­га дочка.

  • Я плакала за тобою, як малень­ке пташеня за пташкою,— сказала третя.

  • Мені тяжко було без тебе, як бджо­ли без квітки,— щебетала четверта дочка.

  • Ти снилась мені, як троянді сниться краплина роси,— промовила п'ята.

  • Я виглядала тебе, як вишневий садок виглядає соловейка,— сказа­ла шоста.

А сьома дочка нічого не сказала, вона зняла з ніг матусі взуття і принесла їй води в мисці — помити ноги.

ПРИЙШЛА МАТИ

Зимовий вечір. За вікном гуде, виє завірюха. Мама ще не повернулася з роботи. І маленька Зоя жде. Вона прислухається до завивання завірюхи.

Зої здається, що за вікном великий, страшний звір. Ось він стукає у вікно. Зоя заплющує очі.

Прийшла мама. Підходить до Зої, обняла, поцілувала.

Тобі не страшно було, доню? — питає мама.

— Ні, не страшно! — радо відповідає Зоя.

За вікном тепер уже не виє завірюха. Тихо шумить вітер. Мов ласкава хвиля ставку. Ось вона лагідно доторкнулась до шибки. Зоя підходить до вікна. Над землею весело кружляють білі сніжинки.

ІМЕНИННИЙ ОБІД

Ніна живе у великій сім'ї. В неї мати, батько, двоє братів, дві сестри і ба­буся.

Ніна найменша: їй восьмий рік. Ба­буся — найстарша: їй вісімдесят два роки. Обідають усією сім'єю. Та от у бабусі тремтять руки. Несе вона ложку до рота, ложка дрижить і з неї капає на стіл.

Незабаром у Ніни день народження. Мама сказала, що на її іменини в них буде святковий обід. Хай Ніна запро­сить усіх своїх подруг.

Ось і гості прийшли. Мама засте­ляє стіл білою скатертиною. А Ніна й думає: це ж і бабуся за стіл сяде. А в неї ж руки тремтять... Подруги смі­ятимуться. Розкажуть потім у школі: у Ніниної бабусі руки тремтять.

Ніна тихенько й каже:

  • Мамо, хай бабуся з нами за стіл не сідає.

  • Чому? — здивувалась мати.

У неї руки тремтять. Капає на стіл...Мама зблідла. Не сказала й слова, зняла зі столу білу скатертину й схо­вала в шафу.

Довго мама сиділа мовчки, потім ска­зала:

  • У нас бабуся нездужає. Тому іме­нинного обіду не буде. Поздоровляю тебе, Ніно, з днем народження. Моє тобі побажання: будь людиною.

ЯБЛУКО В ОСІННЬОМУ САДУ

Пізньої осені близнята Оля й Ніна гу­ляли в яблуневім саду. Був тихий со­нячний день. Майже все листя опало й тепер шелестіло під ногами. Тіль­ки де-не-де лишились на деревах пожовклі листки.

Дівчатка підійшли до великої яблуні. Поруч з жовтим листком вони поба­чили велике рожеве яблуко.

Оля й Ніна скрикнули від радості:

Як, воно й досі не впало? — здиву­валася Оля.

Зараз ми його зірвемо,— каже Ніна.

І зірвали дівчатка яблуко. Кожній кор­тіло потримати його в руках.

Олі хотілося, щоб яблуко дісталось їй, та вона соромилася зізнатись і сказала сестрі:

  • Ні, хай тобі буде яблуко, Ніно...

Яблуко переходило з рук у руки, дів­чатка ніяк не могли прийти до згоди. Та ось їх обох осяяла думка:

Віддамо яблуко мамі.

Прибігли вони до мами зворушені, схвильовані.

Віддали їй рожеве яблуко.

У маминих очах засяяла радість.

Мама розрізала яблуко й дала обом дівчаткам по половинці.

НАЙГАРНІША МАМА

Випало Совеня із гнізда та й повзає лісом. Далеко забилось, не може знайти рідного гнізда. Побачили птахи малого — некрасивого, з великою головою, вухатого, банькатого, жовторотого. Побачили та й питають, дивуючись:

  • Хто ти такий, де ти взявся?

  • Совеня,— відповідає мале.— Я випало з гнізда, не вмію ще літати і вдень дуже погано бачу. Я шукаю маму.

  • Хто ж твоя мама?—питає Соловей.

  • Моя мама Сова,— гордо відповідає Совеня.

  • Яка ж вона? — питає Дятел.

  • Моя мама найгарніша.

— Розкажи, яка ж вона,— питає Дрізд.

  • У неї голова, вуха й очі такі, як у мене,— відпові­дає з гордістю Совеня.

  • Ха-ха-ха! — зареготали Соловей, Дятел і Дрізд.— Та ти ж потвора. Виходить, і мати твоя така сама по­твора.

  • Неправда!

  • Закричало Совеня.

  • Мама в мене найгарніша.

Почула його крик Сова, прилетіла потихеньку, взяла Совеня за лапку й повела до рідного гнізда.

Совеня уважно подивилося на свою маму: вона була найгарніша.

ІІ розділ «ЛЮДИНА І ПРИРОДА»

« Природа – колиска дитячої думки,

і треба прагнути, щоб кожна дитина

пройшла школу дитячого мислення»

В. О. Сухомлинський

БДЖОЛИНА МУЗИКА

З ранку до вечора на пасіці дзвенить бджолина музика.

Заплющиш очі — чуєш немов струна бринить. Де ця струна? Може у вуликах? Може сидять там бджілки і гра­ють на якомусь дивному інструменті? Бо бринить музика скрізь: і біля вуликів, і в саду, і в квітучій гречці. Весь світ співає. І синє небо, і сонце — все співає.

А, може, тоненькі струни у квітах? Може натягло їх сон­це між пелюстками? Прилетить бджола до квітки, сяде між пелюстками й грає на тих маленьких струнах маленькими лапками.

БОРИСОВА ШПАКІВНЯ

Повіяло весною. Вожата Оля, учениця сьомого класу, прийшла до третьокласників і каже:

Діти, скоро шпаки прилетять. А будиночків для них обмаль. Хтось зробить нову шпаківню?

Піднесло руки багато дітей. І Борис підняв руку.

Вдома він узявся робити шпаківню. Але не міг добре постругати дошки й підігнати так, щоб щілин не було. Йому допоміг батько.

Шпаківня вийшла красива й затишна. Вожата сказала:

У тебе найкращий будиночок.

Борисові захотілося самому полізти на дерево й почепити шпаківню, та вожата стримала:

Ці шпаківні старшокласники віднесуть у поле. Повісять їх у лісосмузі. Щоб і там шпаки жили. Борис зрадів: його будиночок буде серед поля.

Минуло літо. Настала осінь. Борис навчався вже в четвертому класі. Одного разу вчителька послала його по крейду.

Крейди на столі і в коридорі не було. Борис відчинив шафу. Він знав, що там зберігають крейду. Відчинив – і був приголомшений. У шафі стояла його шпаківня. Дашок із неї був зірваний. У шпаківні лежала крейда.

Борис заплакав.А вчителька вийшла з класу і питає:

- Чого це ти плачеш, Борисе?

ДУБ НА ДОРОЗІ

З півночі на південь, між двома великими містами, люди почали будувати дорогу. Задумали її широку й рівну, міцну й красиву, — щоб нею їздили автомашини й автобуси.

Люди вже нагортали високий земляний насип, обкладали його камінням, заливали асфальтом. Дорога йшла степами й лугами, понад берегами річок.

Одного разу прийшли будівельники в поле. Тут росли невеликі чагарі. Інженер показував, де прокладати май­бутню дорогу, а робітники забивали в землю кілочки.

Коли це робітники зупинились, поклали кілочки на землю. Там, де мала пролягати дорога, стояв високий дуб. Товстий, міцний, могутній — мов степовий вартовий.

До робітників підійшов інженер. Він не сказав ні слова.

Робітники теж мовчали.

Інженер довго дивився на план дороги, потім перевів погляд на дуба й зітхнув.

  • Плану змінювати не можна,— сказаз інженер.

  • Дуба теж рубати не можна,— сказали робітники. Інженер витяг кілочок, відійшов метрів на сто від дуба й забив його в землю.

  • Тепер нас ніхто не осудить, — сказав він.

Минуло кілька років. З півночі на південь пролягла широка асфальтована дорога. Рівна, як стріла. Та в од­ному місці вона зігнулась підковою. Їдучи автобусом, люди радісно усміхаються. Часто можна почути:

Благородне серце в тих людей, що будували цю дорогу.

ОСІННІЙ ДЕНЬ У ЛІСІ

Осіннього дня ми пішли всім класом до лісу. Був теплий сонячний день. Галявини були вже вкриті жовтим листям. Це тільки здалеку килим здавався жовтим. А коли ми прийшли на галявину, то побачили, що цей килим барвистий. Там і багряні, й червоні, і світло-жовті, й коричневі листки. Десь далеко-далеко чувся стукіт: тук, тук, тук. То стукав дятел. І ще чули ми якийсь див­ний спів: щось ніби бриніло, немов десь далеко-далеко хтось грав на дивній скрипці. Бриніло ніби десь у гли­бині лісу, а може, й під землею. Що ж воно таке?

Довго ми прислухалися, але не могли збагнути, що то за музика. А коли перейшли глибше в ліс, музика ста­ла виразніша, й ми зрозуміли: то дзвонить струмок у яру.

ТІЛЬКИ ЖИВИЙ КРАСИВИЙ

Величезний красивий метелик сів на червону квітку канни. Махаон. Сів і ворушить крилами.

До Махаона підкрався хлопчик і спіймав його. Тріпочеться метелик, а вирватись не може. Хлопчик прико­лов його великою шпилькою до аркуша паперу. Криль­ця метелика й зів'яли.

  • Чого ти перестав тріпотіти крилами, Махаоне?—
    питає хлопчик.

Махаон мовчить. Хлопчик поклав аркуш із мертвим метеликом на підвіконня. За кілька днів дивиться — крильця посохли й розсипались, по черевці повзають мурашки.

  • Ні, він тільки живий красивий,— сказав засмуче­ний хлопчик.— Коли крильця його тріпочуть на квітці канни,а не на папері.

ЯК ЇЖАЧОК ДО ЗИМИ ГОТУВАВСЯ

Був собі в лісі їжачок. Знайшов він кімнатку в дуплі старої липи. Тепло в ній і сухо. От він там і живе.

Настала осінь. Падає жовте листя з дерев. Скоро й зима настане. Почав готуватися їжачок до зими. Сходив до лісу, понаколював на свої голочки сухого листя. При­ніс до кімнатки, настелив, стало ще тепліше.

Знову подався до лісу їжачок. Назбирав грушок, яб­лук, шипшини. Приніс на голках до хатини, склав у боч­ці. А бочку зробив із березової кори.

Ще раз почимчикував їжачок до лісу. Нашукав гри­бів, насушив їх і теж поклав у бочку.

Тепло й затишно їжачкові, але сумно одному. Захотілося знайти товариша. Пішов він до лісу, зустрів зайчика. Не хоче зайчик іти в хатину до їжачка. І сіра миш­ка не хоче, і ховрашок не хоче. Бо в них свої нори. Зуст­рів їжачок цвіркуна. Сидить цвіркун на сухій стеблині, дрижить від холоду. «Йди до мене жити, цвіркуне». По­стрибав цвіркун у хатину до їжачка — радий-раденький...

Настала зима. Їжачок цвіркунові розказує казку, а цвіркун пісню їжачкові співає.

Дятел і Дівчина

Дятел побудував гніздо на старому кленові. Поруч із кленом — великий яблуневий сад. Там багато молодих яблуньок. Дятел бачив, як до однієї з них часто приходила дівчина і поливала її.

Одного разу дівчинка прийшла до яблуньки і заплакала.

Здивувався дятел.

  • Чого ти, дівчинко, плачеш? - питає він.

  • Як мені не плакати... Яблунька засохла...

  • У саду багато яблуньок! - ще більше здивувався дятел, - одна засохла - ну й нехай собі засихає.

  • Але ж це яблунька моя, - каже дівчинка. - Я саджа­ла її, поливала.

  • Що це таке "моя"? - питає здивований Дятел.

  • Ти не збагнеш ніколи. У тебе на землі немає нічого свого. У тебе твої тільки пташенята. Ти тільки в них залишаєш свою душу. А людина залишає себе у всьому: в яблуньці, в троянді, в шпаківні і в солодкому кавуні.

  • І в мені може людина себе залишити?

  • Так, і в тобі.

  • Як же вона залишає себе в мені?

  • А так, що любить тебе. Вона дружить з тобою, розповідає про тебе казки.

ПІВЕНЬ І СОНЦЕ

Дрімає Півень на сідалі. Прокинеться. Солодко позіхне і знов засне. А перед світом завжди співає:

— Ку-ку-рі-ку!

Прокидаються кури, Півень і каже:

— От я заспівав — і ранок настав. Якби не співав, — і ранку не було б! Он як!

Так було завжди. Одного разу Півень розсердився на людей. Мало дали йому зерна. Він і думає: "Ось я вам утну — не заспіваю вранці. Не зійде сонечко. Що ви тоді робитимете?"

Настала ніч. Усміхається собі Півень уві сні, зловтішається:

"Ось вам буде горе!" Приспіла пора співати, а Півень мовчить. Заплющив очі й спить. Прокидається - і бачить: яскраво світить сонце. Кури повставали з сідала...

Соромно стало Півневі. І він одвернувся від сонця.

СОНЯЧНИЙ ДЕНЬ УЗИМКУ

Зійшло сонце й освітило дивовижну картину: дерева стоять у білому інеї, ніби на них за ніч виросли маленькі, немов пташиний пух, листочки. Я підійшла до верби. До­торкнулася до гілочки — й на мене посипалися легенькі пушинки. Ні, не буду більше доторкатися до тебе, вербо, красуйся в своєму чарівному вбранні.

Коли це до мене прилетіла синичка. Щось защебета­ла й сіла на товсту гілку верби. Як ти сіла, синичко, що не збила жодної пушинки?

- Синичко, — прошу я, — зроби так, щоб оця краса збереглася назавждц. Щоб не повіяв вітер, не облетів сніжний пух.

Синичка відповідає:

—Якби ця краса була завжди, то не бачила б ти більше ніякої краси. Ні весни на небі, ні ранкової зірниці, ні пісні соловейка.

Я пішла додому, сіла біля вікна, взяла олівець і намалювала на великому аркуші всю цю красу: біле вбран­ня верби, блакитне небо, ясне сонечко і добру синичку.

ЧОМУ ОПАДАЄ ЛИСТЯ З ДЕРЕВ?

У жовтні й листопаді жовтіє й опадає листя з дерев. Чому ж воно опадає?

Одного разу ввечері я заховалася під кущем, щоб побачити, хто ж забарвлює листя в жовтий, рожевий, червоний кольори. Дивлюсь, із калинового куща вилазить маленький дідок. Покашляв, погладив сиву борідку, взяв фарби й пішов до кленів. Виліз на дерево та й став розмальовувати листочки. Один розмальовує в жовтий ко­лір, другий — в рожевий, третій — в червоний.

  • Хто ви такий, дідусю? — питаю його.

  • Я - Барволист, — відповідає дідок.— Ходжу й забарвлюю листя. Де побуваю вночі,— там листя стає барвисте.

  • А чому ж ви у вишні не забарвлюєте листочків?

  • Бо вишня плаче. Не хоче, щоб її листочки були барвисті. До морозів стоїть зелена.

Придивляюся до вишневого стовбура — і справді повиступали рожеві сльозинки, великі й липкі. Плаче вишня, не хоче листочків скидати.

Немає вже листя на жодному дереві, а вишня зеленіє! Аж ось ударив мороз і за одну ніч оббив листя на вишні. Стоїть бідна вишенька, тяжко зітхає.

Як починається осінь

Осінь - це донька Діда Мороза. Старша донька, бо є ще в нього молодша - Весна. В Осені коси заквітчані пшеничними колосками й червоними ягідками калини. Ходить Осінь лугами, берегами. Де зітхне, там холодом війне.

Любить Осінь ночами сидіти на березі ставка. А вранці над водою піднімається сивий туман і довго не розходить­ся. Оце й починається Осінь.

Бояться Осені пташки. Як тільки побачать її ластівки, злітаються і про щось тривожно радяться. А журавлі піднімаються високо в небо й тривожно курличуть.

Любить Осінь заходити в садки. Доторкнеться до яблуні — яблука жовтіють.

А дятли радіють, зустрівшись з Осінню: голосно щебечуть, перелітають з місця на місце, шукаючи поживи на деревах.

Сьогодні теплий, сонячний день. Низько стоїть сонце — світить, але не дуже гріє. Сіла старша донька Діда Мороза під стогом сіна, розплітає косу, гріється. Співає пісню про срібні павутинки.

БО СОНЦЕ — ЄДИНЕ

Сидить школяр за столом у зеленому саду й виконує завдання. А завдання йому таке: «Подивись навко­ло себе, побач кожну річ і порівняй її з іншою річчю».

Замислився школяр. Над головою — тремтять листочки осики. Тремтять і все шепочуть. Тихенько шепочуть, немов про якусь таємницю гомонять. Немов першокласниці, що вийшли на перерву й таємниче щось розповідають одна одній.

Подивився школяр долу, побачив два зелені листки й між ними білі квітки. Це конвалія. Ой, як схожі квітки конвалії на кришталеві дзвіночки. Здається, доторк­нись — і вони задзвенять.

Десь дзижчить бджола. А ось чути низьке гудіння — то джміль. Заплющив очі школяр, і уявляються йому дві струни: одна тонка, а друга товста. Сидить музикант, торкається обох струн — ось із чим можна порівняти дзижчання бджоли і гудіння джмеля.

А це запищав десь комарик. Писк його тоненький-тоненький. З чим його порівняти? Мабуть, із сопілочкою, зробленою із стеблини кульбаби. Якби заграти на ту сопілочку, то було б схоже на комариний писк.

Заходить сонце. Небо на заході червоніє. Воно схоже на велике-велике макове поле. Безліч макових квіток розквітли там і всі одного кольору — рожевого. От якби дійти до того макового поля — намилувався б красою.

Сонце торкнулося обрію. Сонце! Велике, багряне... З чим порівняти?

Довго думав школяр. Ні з чим сонце порівнювати. Бо воно — єдине. Бо тільки воно — сонце.

ДЖМІЛЬ ПРОКИНУВСЯ

Восени джміль повертався до свого дупла та й не встиг повернутися. Повіяв холодний вітер, пішов сніг. Захо­вався джміль у глибокій нірці в стовбурі сосни та й за­снув. Ждали друзі-джмелі свого товариша та й не діжда­лися. «Загинув наш побратим»,— подумали вони.

А джміль спить собі в теплій сосні. Ось і весна. Прокинувся джміль, розбудило його ласкаве сонечко. Виле­тів джміль і полетів лісом. Летить, шукає квітів, щоб солодкого соку напитися. Та квіток ще немає. Сніг щойно розтав, трава ще не зазеленіла. Летить джміль і відчу­ває, як слабнуть крильця. Знесилений, сів на стовбур білокорої берези. Розправив крильця, гріється. Гріється та й бачить: блищить на білій корі прозора краплина. «Нап'юся роси»,— думає джміль. Покуштував, а роса солодка.Чує, шепоче берізка: «Це не роса. Зламали вчора гілочку, потекла моя біла кров. Пий, джмелику, набирайся сил».

Напився джміль солодкого березового соку, весело замахав крильцями й полетів. Прилетів до свого дупла та й розповідає своїм побратимам, як врятувала його береза від голоду.

Камінь

У лузі, під гіллястим дубом, багато років жила криниця. Вона давала людям воду. Під дубом біля криниці відпочи­вали подорожні.

Одного разу до дуба прийшов хлопчик. Він любив пустувати і подумав:

"А що буде, як я візьму оцей камінь і ки­ну його в криницю? Ото, мабуть, булькне",

Підняв камінь, кинув його в криницю. Булькнуло та ще й дуже. Хлопчик засміявся, побіг і забув про свої пустощі. Камінь упав на дно криниці й закрив джерело.

Вода перестала прибувати.

Криниця засохла.

Засохла трава навколо криниці, і дуб засох, бо підземні струмки потекли кудись в інше місце.

На дубі перестав мостити гніздо соловейко. Він полетів на інший луг.

Замовкла соловейкова пісня.

Сумно стало в лузі.

Минуло багато років, хлопчик став дідусем. Одного разу він прийшов на те місце, де колись був зелений луг, стояв гіллястий дуб, співав соловейко, вабила студена криниця.

Не стало ні лугу, ні дуба, ні соловейка, ні криниці. Довкола пісок, вітер здіймає хмару пилюки.

"Де ж воно все поділося?" - подумав дідусь.

ПОСИРОТИВ

Юрко прийшов до школи з рогаткою. До уроків було ще чимало часу. Він сів під кущем бузку й став диви­тися на горобців, що весело цвірінькали, плигаючи з гіл­ки на гілку.

Враз усі горобці знялися й кудись полетіли. Зали­шився один. Він цвірінькав тихо й ласкаво. Потім став дзьобиком чистити пір'ячко.

Юрко націлився з рогатки й пустив у нього камінець. Камінець влучив у голівку. На листя бризнула кров, а тільце впало додолу.

Юркові стало страшно. «Невже це я зробив?» — подумалось йому.

Тут відчув, як хтось поклав йому руку на плече. Обернувся — Панас Іванович, учитель.

Панас Іванович відхилив гілку, і Юрко побачив на бузковій гілці горобине гніздо. З нього виглядало п'я­теро пташенят. Голі, безпомічні, вони жалібно пищали, роззявляючи дзьобики.

Вони тепер лишилися без матері,— тихо сказав Панас Іванович.— А якби з твоєю мамою хтось таке вчинив...

Юрко стояв блідий і мовчазний.

Ну, що ж, іди на урок,— зітхнув Панас Іванович.— Допомогти цим бідолашкам ніхто вже не зможе...

Уночі Юрко майже не спав. Йому ввижалися пташенятка, що роззявляли дзьобики й жалібно пищали, гукаючи матусю.

СТАРИЙ І ЛАСТІВКА

Маленький хлопчик лежить у колисці. Щоранку, прокидаючись, він бачить ластів'яче гніздо над вікном. Ластівка порядкує, літає, діткам їсти носить, пищить ласка­во й турботливо.

Перше слово, що вимовив хлопчик, було «мама», а друге — «ластівка».

От він звівся на ноги, навчився ходити, став бігати. Минали роки. Щоосені ластівка відлітала в теплий край, а весною поверталась.

Поїхав хлопчик навчатися в місто. Життя його склалося так, що він багато літ не приїжджав у рідне село. Оженився, виростив дітей і внуків. Уже й в онуків з'яви­лися діти. Старий-престарий він став...

І от старому-престарому чоловікові захотілося побачити рідне село. Чого, він і сам не міг пояснити. їде старий-престарий чоловік у рідне село й думає: «Мабуть, немає й сліду від ластів'ячого гнізда...»

Приїжджає в село, заходить у двір і очам своїм не вірить: на тому самому місці, над тим самим вікном — те саме гніздечко, й клопочеться біля нього та сама ластівка – із сірою смужечкою на лівому крилі.

Затремтіли руки в старого-престарого розчуленого чоловіка, а в очах заблищали сльози...

Як бджола стала золота

Летіла бджола і побачила велику гарбузову квітку.

Вона така велика-велика, ця квітка. Залізла Бджола в квітку й набирає солодкого соку. Набрала, вже пора й леті­ти. Та захотілося Бджолі роздивитися квітку. Довго мандру­вала вона між пелюстками. Насипалось жовтого пилку їй на крильця — й стала Бджола золота-золота. Летить Бджола до вулика, а сторож її не впускає.

  • Ти чужа, - каже сторож, - он яка ти жовта.

  • А глянь, скільки я меду несу, - каже Бджола.

  • Тепер я впізнав тебе, - зрадів сторож, - ти наша. Ти золота.

ІІІ розділ «ЛЮДИНА СЕРЕД ЛЮДЕЙ»

Людина – невичерпне ціле, і знайти

форми розкриття, вираження,

розвитку цього цілого можна

тільки в колективі.

В. О. Сухомлинський

БІДА ЗАСТАВЛЯЄ ВЧИТИСЬ

Сьогодні Оленка встала дуже рано, до схід сонця. І бабуся встала рано, виряджає Оленку до школи. Мами немає вдома, вона працює на фермі в нічну зміну, ще не повернулася з роботи.

Поспішає Оленка. Коли це на спідничці відірвався гапличок, і спідничка спала.

  • Ой, бабусю, пришийте гапличок,— просить Оленка.

Стала шукати бабуся окуляри. Якось необережно їх посунула, вони впали й розбились.

Підняла бабуся з підлоги порожню оправу, похитала головою.

Без окулярів не пришию... — промовила тихо бабуся. — Не бачу...

Оленка заплакала. Вона пригадала, як бабуся казала їй: «Вчись, Оленко, шити». А Оленка не хотіла вчитись. Тепер вона просить:

  • Бабусю, навчіть мене шити...

  • Сідай, учись,— каже бабуся.— Ось голка, ось нитка.

Поки Оленка втягала нитку в вушко голки, бабуся сиділа мовчки. А як втягла дівчинка нитку, бабуся ска­зала:

Біда заставляє вчитись...

ЗВИЧАЙНА ЛЮДИНА

Є в сухому степу колодязь.Біля колодязя — хатка. В ній живуть дідусь із внуком.

Біля колодязя на довгій вірьовці відро. Їдуть подорожні, заїжджають до колодязя, п'ють воду, дякують дідусеві.

Стерлась вірьовка, перервалась, упало відро в глибокий колодязь.

Немає в дідуся другого відра. Нічим води витягти, щоб попити.

День не п'ють води дідусь із онуком, два дні не п'ють Мучаться від спраги.

На третій день уранці проїжджає повз дідусеву ха­тину подорожній з настороженими очима. На возі в ньо­го побачив дідусь відро під соломою.

Глянув подорожній з настороженими очима на колодязь, глянув на дідуся з онуком, ударив коней батогом і поїхав.

Що це за людина? — питає онук дідуся.

— Це не людина,— відповідає дідусь.

Опівдні проїжджає повз дідусеву хатину подорожнії: з байдужими очима. Дістав з воза відро, прив'язав до вірьовки, витяг води, напився, дав попити дідусеві й ону­кові, решту води вилив у сухий пісок, відро забрав та і поїхав.

  • Що це за людина? — питає діда онук.

  • Це не людина,— відповідає дідусь.

Увечері проїжджає повз дідусеву хатину подорожній з добрими очима. Дістав з воза відро, прив'язав до ві­рьовки, витяг води, напився й поїхав, а відро так і стоїть на цямрині.

  • Що це за людина? — питає онук.

  • Звичайна людина,— відповідає дідусь.

НАЙВАЖЧИЙ УРОК

Коли діти взнали, що Оля виїжджає на далекий ост­рів Сахалін, вони запитали вчительку:

— А де цей острів?

Учителька пояснила: багато днів треба летіти ластів­ці, щоб долетіти до острова Сахаліна.

Діти здивувались:

Ой, як далеко!

Потім учителька сказала:

Вона їде завтра. Підемо проводжати всім класом. Ось альбом, нехай кожен із вас намалює, що бажає Олі.

Діти залишилися після уроків і стали малювати, що бажали Олі. Намалювали сонце — це означало щастя. Намалювали квітку соняха — це означало радість. Намалювали двох лелек — це означало дружбу. Намалю­вали бджолу — це означало працьовитість. А один хлопчик намалював барвистого метелика. Коли його запитали, що це означає, він відповів:

Красу.

Рано-вранці наступного дня всім третім класом пішли не в школу, а на вокзал. Проводжали Олю. Не мог­ли збагнути, що більше з нею ніколи не побачаться. В очах у хлопчиків і дівчаток блищали сльози.

Поверталися з вокзалу вже о дванадцятій годині дня. Хтось і питає вчительку:

  • А уроки сьогодні будуть?

  • У нас сьогодні був найважчий і найпотрібніший урок,— відповіла вчителька.

НОВІ ШТАНИ

Вітя зібрався до школи.

Сьогодні перше вересня. Мама купила нові штани. От хлопець уперше їх одягнув і милувався обновою. Йому було дуже приємно в нових штанях.

Вітя чекав Андрія. Вони завжди разом ідуть до школи. Разом готують уроки.

Ось і Андрій. На ньому старенькі штанці.

  • Мамо,— каже Вітя,— дайте мені ті штани, що я влітку ходив.

  • У тебе ж новенькі,— дивується мати.

  • Вони тісні,— тихо каже Вітя.— Не можу я в них іти...

Мати здивовано глянула на сина. Та як побачила старенькі Андрійкові штанці, все зрозуміла.

— Ну, що ж,— каже мати,— доведеться здати їх у
крамницю. Справді вони тісні...

Вітя одягнув старенькі свої штанці. І друзі пішли до школи — радісні, щасливі.

ХАЙ Я БУДУ ВАША, БАБУСЮ

На краю села живе старенька бабуся Марина.

У неї немає нікого-нікогісінько,— часто говорить матуся маленькій Марійці. Марійка з матусею живуть через дорогу від бабусі Марини.

Устане вранці Марійка, гляне на бабусине подвір'я - сидить старенька на стільчику, гріється на сонці й пильно-пильно дивиться на неї, Марійку.

Марійка біжить до бабусі, вітається:

  • Добрий день, бабусю.

  • Добрий день, Марійко,— радісно відповідає бабуся.— Посидь біля мене, дитино.

Марійка посидить трохи, послухає казку. Але довго сидіти не хочеться. Ваблять луки,— он скільки метели­ків там літає. Вабить річка,— який пісочок чистий там на березі, яка вода тепла...

Марійка збирається йти, а бабуся зітхає.

  • Чого ви зітхаєте, бабусю?

  • Бо нікому й слова промовити. Одна я, однісінька...

  • Хай я буду ваша, бабусю,— тихо шепоче Марійка й цілує її в старечу, зморщену щоку.

  • Добре, дитинко, будеш моя,— усміхається бабуся Марина.

До вечора Марійка бігає в лузі, купається, милується метеликами. А тоді й прибіжить на бабусине подвір'яч­ко й защебече:

  • Я не забула, що я ваша, бабусю! Тільки в лузі бі­гати хочеться!

БО Я ЛЮДИНА

Вечоріло. Дорогою ішли два подорожні: батько й малий син. Посеред дороги лежав камінь. Батько не помі­тив його, спотикнувся й забив ногу. Йому заболіло. Крек­чучи, він обійшов камінь і, взявши хлопчика за руку, пі­шов далі.

Другого дня батько з сином ішли тою самою дорогою назад. Батько знов не помітив каменя, знов спотикнувся й забив ногу.

Третього дня батько й син знов ішли тою самою дорогою. До каменя ще було далеко. Батько сказав синові:

  • Дивись уважно, сину. Треба обминути камінь.

Ось і те місце, де батько двічі спотикнувся й забив ногу. Вони зменшили ходу, але каменя вже не було. На обочині дороги сидів сивий дід.

Дідусю,— питає хлопчик,— ви тут не бачили каменя?

  • Я прибрав його з дороги,

  • Ви теж спотикнулися й забили ногу?

  • Ні, я не спіткнувся й не забив ногу.

  • Чого ж ви прибрали камінь?

  • Бо я людина.

Хлопчик став та й думає.

  • Тату,— питає він,— а хіба ви не людина?

КОЖНА ЛЮДИНА ПОВИННА

Мати з Петриком сіли у вагон і їдуть у далеке південне місто, на берег теплого моря,— відпочивати.

Вечоріло.Мати послала на одній лавці собі, на другій — Петрикові. Хлопчик з'їв смачну булку з курячою лапкою і яблуко. Ліг на м'яку подушку й питає матір:

  • Мамо, ви казали, що поїзда веде машиніст. А вночі хто?

  • І вночі — машиніст,— каже мати.

  • Як? — дивується Петрик.— Невже він уночі не спить?

  • Не спить, синку.

  • Ми спимо, а він ні? — ще більше дивується Петрик.

  • Ні…

  • Як же це так? — не може зрозуміти Петрик.— Йому ж хочеться спати.

  • Хочеться, але він повинен вести поїзд. Кожна людина повинна.

  • І я повинен? — питає Петрик.

  • І ти повинен.

  • Що ж я повинен?

  • Бути людиною,— каже мати.— Це найголовніше.

НАШ ТАТО ОДУЖАВ

У синьоокої Катрусі сьогодні велика радість.

Більше року хворів її тато. В лікарні лежав, три операції переніс. Мама й Катруся усе горювали. Не раз, бувало, Катруся вночі прокинеться й чує: мама тихо плаче.

А сьогодні татко вже на роботі. Здоровий і бадьорий. Радісно сяють Катрусині очі.

Як прийшла вона до школи, зустріла на подвір'ї двох своїх однокласників-першокласників — Петька і Гриця. Зустріла й поділилася радістю:

— Наш тато одужав.

Петько і Гриць подивились на Катрусю, знизали плечима й, нічого не сказавши, побігли ганяти м'яч. Катруся підійшла до дівчаток.

— Наш тато одужав,— сказала вона й засяяла на радощах.

Одна із них, Ніна, здивовано спитала:

— Ну то й що?

Катруся відчула, як до горла підкотилася грудка і їй стало важко дихати. Вона відійшла до одинокої тополі на краю шкільного подвір'я й заплакала.

  • Чого ти, Катрусю, плачеш? — почула вона тихий, ласкавий голос. Підводить голову — Костик, мовчазний хлопчик, що сидить за останньою партою.

  • Наш тато одужав,— каже, схлипуючи, Катруся.

  • Ой, як здорово! — зрадів Костик.— Біля нашого дому в бору вже зацвіли проліски. Зайдемо після уроків до нас, нарвемо і понесемо вашому татові.

Якби хто знав, як було радісно на душі в Катрусі.

ОКСАНИ В ХАТІ ВЖЕ НЕ БУЛО

Молодичка Марина сиділа край столу й вишивала На столі перед нею лежали нитки, голки. Посеред сте­лу — гроші, карбованців двадцять.

До Марини прийшла її сусідка Оксана, теж моло­дичка, їхні хати стояли поруч і діти навчалися в одній школі.

Оксана попросила в сусідки ножа шаткувати капусту. Ніж був у погребі. Марина поклала на стіл шиття й сказала:

— Зараз піду в погріб, знайду.

Вона згребла зі столу гроші, затиснула в жмені й пішла по ножа.

За хвилину повернулась. У лівій руці несла великий ніж. Оксани в хаті вжене було. Марина стояла, поту­пивши долу очі. Важкою, повільною ходою підступила до столу, сіла на стілець, зіперлась на лікті. З її правої жмені на стіл випали гроші.

ЧОМУ ДІД ОМЕЛЬКО ВЗЯВ НАЙМЕНШЕ ЯБЛУКО?

Михайликів дідусь працює садівником у колгоспі. Влітку він живе в маленькій хатині, збудованій у саду. Михайлик часто гостює в свого дідуся. Допомагає зва­рити обід, помити посуд. А дід Кость частує Михайлика медом, яблуками і виноградом.

Одного разу по обіді каже дідусь онукові:

  • Сьогодні до мене в гості прийде мій товариш — дід Омелько. Приготуємо йому частування.

Дідусь Кость налив у тарілку меду, а поруч поставив ще одну тарілку й поклав на неї троє яблук. Одне — ве­лике, рожеве, пахуче. Друге — трохи менше, червонобо­ке, пахуче. А третє — маленьке, біле, мов мармур, і теж пахуче...

Ось і дід Омелько в гості прийшов. Посадив дідусь Кость діда Омелька за стіл, частує. Гість довго відмов­лявся їсти. Казав, що він не голодний. А потім узяв най­менше яблуко і з'їв його, вмочаючи в мед. Більше не за­хотів їсти дід Омелько, хоч скільки просив його дідусь Кость.

Діди між собою довгенько гомоніли, пригадували минуле.

Додому пішов дід Омелько, аж коли сонце зайшло.

Михайлик тоді й питає:

  • Чому дід Омелько взяв найменше яблуко? Невже йому справді їсти не хотілося?

  • Хотілося,— відповідає дід Кость.

  • А чому ж він узяв найменше яблуко?

  • Бо він людина.

ДОБРОГО ВАМ ЗДОРОВ'Я, ДІДУСЮ!

Біля школи живе старий чоловік, дід Іван. Немає у нього нікого: ні рідних, ні знайомих. Було два сини — й ті загинули на фронті. А дружина померла недавно.

Щодня приходить дід Іван до школи по воду.

— У шкільному колодязі дуже смачна вода,— каже він сусідам.

Як тільки дідусь підходить до колодязя, до нього підбігають діти.

— Дідусю, давайте допоможемо вам витягти води,— кажуть вони.

Дідусь усміхається, не встигне й відпочити біля колодязя, як відро вже повне.

Доброго вам здоров'я, дідусю! — щебечуть діти.

Ці слова звучать для діда прекрасною музикою. Від них на серці стає тепло й радісно.

Ось і зараз вийшов дід Іван з хати та й сів на лавці біля тину. Сидить і прислухається. До чого ж він при­слухається? На шкільній садибі пролунав дзвінок. Ді­дусь бере відро й іде по воду. Як хочеться йому почути гарячі слова:

— Доброго вам здоров'я, дідусю!

КОТЛЕТА – МОВ КАМІНЬ

Це було важкого року — зараз же після війни.

Сьогодні третій клас іде в ліс. Марія Миколаївна звеліла зібратися в школі. Всі прийшли до сходу сонця.

У кожного пакуночок із їжею — хліб, цибуля, варена картопля, а в декого навіть сало. Усе зі своїх пакуночків діти виклали, загорнули у великий аркуш паперу й уклали в речовий мішок. Діти подумали: ми — один ко­лектив, одна родина, чого ж кожному сідати над своїм вузликом?

Льоня також поклав до речового мішка свій шматок хліба, кілька картоплин і дрібку солі. Але в кишені зо­стався згорток із котлетою. Мати загорнула її в папір і сказала:

З'їси, щоб ніхто не бачив.

У лісі діти гралися, читали книгу, біля вогнища розповідали казки.

Згодом на великій скатертині розіклали всі припаси й сіли обідати. Поруч із Льонею сиділа Майя, худенька білокоса дівчинка. Батько її загинув в останній день вій­ни. Стали ділитися, хто що мав. Майї дістався малень­кий шматочок сала. Вона перерізала його пополам і поді­лилася з Льонею.

Хлопчик мимоволі засунув руку в кишеню й осікся. Йому здалося, що в кишені у нього не котлета, а камінь.

Коли пообідали, Марія Миколаївна сказала:

Діти, зберіть папірці й спаліть.

Коли папірці зібрали й склали на купку, Льоня непомітно викинув у сміття і свій згорток із котлетою.

НЕ ЗАГУБИВ, А ЗНАЙШОВ

Коли синові виповнилось дванадцять літ, батько дав йому нову лопату й сказав:

Іди, сину, в поле, відмір ділянку сто кроків уз­довж, сто впоперек і скопай.

Пішов син у поле, відміряв ділянку й копає. А копати він ще не вмів. Важко було попервах, поки руку набив та й до лопати приловчився.

Наприкінці робота ішла все краще й краще. Та коли син застромив лопату в землю, щоб перевернути останню скибу, вона зламалась.

Вернувся син додому, а на душі неспокійно: що ска­же батько за таку шкоду?

  • Пробачте мені, тату,— каже син.— Я вчинив збиток. Лопата зламалась.

  • А копати навчився? Копати тобі наприкінці було важко чи легко?

  • Навчився, — каже.— І копати наприкінці було легше, як на початку.

  • То ти не загубив, а знайшов.

  • Що ж я знайшов, тату?

  • Бажання трудитись. Це найдорожча знахідка.

СКЛЯНИЙ ЧОЛОВІЧОК

У одного хлопчика був маленький приятель — Скляний Чоловічок. Був зовсім прозорий і вмів угадувати, що думає і переживає його приятель хлопчик. Не вивчив хлопчик уроки й думає йти гуляти — Скляний Чоловічок уже й не зовсім прозорий, а ледь-ледь помутнів і каже хлопчикові:

Не треба так думати, друже. Спочатку зроби діло, а потім гуляй.

Соромно стає хлопчикові, він зараз же береться до діла: вивчить уроки, а тоді йде гуляти. Чоловічок мов­чить. Але стає прозорий.

Якось у хлопчика занедужав товариш, із яким він сидів за однією партою. Минув день, другий, а хлопчик і не згадує про товариша. Дивиться, а Скляний Чолові­чок став темний, як хмара.

  • Що я зробив чи подумав поганого? — з тривогою питає хлопчик.

  • Ти нічого не зробив поганого, нічого не подумав поганого... Але ти забув про свого товариша.

Соромно стало хлопчикові, і він пішов перевідати хворого. Поніс йому квіти й велике-велике яблуко, яке подарувала йому мама.

Так Скляний Чоловічок учив хлопчика жити. Це була його совість..

ЧОМУ ЗДИВУВАВСЯ ПЕТРИК

Мама залишила Петрика дома, а сама пішла до крамниці по хліб.

Петрик сидів біля відчиненого вікна. На вікні стояла кришталева ваза. Надворі було тепло. Сяяло сонце, спі­вали пташки.

Великий барвистий метелик сів на кришталеву вазу. Петрикові захотілося впіймати метелика. Він зіп'явся на вікно, простяг руку, штовхнув вазу. Кришталева ваза впала на подвір'я й розбилася.

Що ж тепер буде? Що скаже мама? — засумував хлопчик.

Він позбирав скалки, відніс на город, закопав маленькою лопаткою в землю.

Сів біля вікна Петрик і жде маму.

Ледве мама відчинила двері, Петрик підбіг до неї й каже:

Мамо, то не я розбив кришталеву вазу. Не я скал­ки відніс на город і закопав маленькою лопаткою.

В очах матері Петрик відчув тривогу.

Хто ж розбив вазу?— запитала мама.

Метелик,— тихо відповів Петрик.

Мама усміхнулась.

Як метелик розбив вазу — це зрозуміло...— сказа­ла вона.— Але як він відніс ті скалки на город і як за­копав їх — дивно.

Петрик теж здивувався. Настільки здивувався, що аж заплакав.

ІV розділ. Розробки уроків позакласного читання.

Тема. Позакласне читання на тему: «Слово про матір у творах В.О. Сухомлинського».

Мета. Актуалізувати і розширити знання учнів про життя і творчість видатного українського педагога і письменника В.О.Сухомлинського. Викликати зацікавленість та заохотити до активного читання з метою кращого сприйняття тексту; вчити свідомо читати художні тексти; формувати уявлення про безмежність материнської любові, вміння співвідносити прочитане із власним почуттям та ставленням до матусі; удосконалювати вміння творчо переказувати та збагачувати їх словниксвий запас; виховувати любов і повагу до матусь, вдячність за їхні турботи.

Матеріал до уроку: портрет В.О.Сухомлинського, кижки з його творами, збірка казок та оповідань В. О Сухомлинського «Слово про матір».

Хід уроку

І. Повідомлення теми і мети уроку.

1. Кросворд


Вписати назви поданих малюнків квітів

1.Мак; 2.Ромашка ;3. Тюльпан; 4.Бузок; 5.Нарцис; 6.Конвалія.

-Прочитайте, хто вас найбільше любить (матуся).

ІІ. Бесіда

  • Мама! Мати! Матуся! Скільки тепла і ласки таїть це магічне слово!

Це перше слово, вимовлене нами, дороге серцю на все життя. В хвилини радощі й печалі це слово пташкою злітає з наших вуст, гамує біль.

Мати! Вона, як дивна музика, хвиля за хвилею змиває з душі тугу і втому. Вона, як молитва, оберігає вас, прощає провини, кличе до життя, усе прекрасне у житті від Сонця і Матері.

Учень. Немає щастя більшого для мами,

Як в дивосвіт вести своє дитя

І захищати серцем і руками

Малу й тендітну свічечку життя.

У серці матері така любов живе,

Як Всесвіт, безкінчена і велика.

Вона рікою дивною пливе

І не скінчиться поки в мами віку

Учитель. Сьогодні наш урок позакласного читання присвячений найдорожчій людині у світі – матері. Особливу увагу в своїх творах, казках і оповіданнях для дітей, приділяв цій темі видатний педагог, вчений, письменник Василь Олександрович Сухомлинський. Серед його праць, близько 1500 художніх творів для дітей. З великою любовю і повогою В. О. Сухомлинський пише про старші покоління, наших дідусів і бабусь, про батька таматір. Отож епіграфом нашого сьогоднішнього уроку будуть такі слова великого педагога:

Повага, шанування старших поколінь – закон нашого життя.

Учень розповідає про життя і творчість видатного українського педагога і письменника.

Народився В. О. Сухомлинський на Кіровоградщині у селі Василівці в родині бідного селянина 28 вересня 1918 року. Тут він закінчив семирічку. Сухомлинському не виповнилося й 17 років, як він молодим учителем переступив поріг школи, де нещодавно сам був учнем.

У 1937 році успішно закінчив заочний відділ Полтавського учительського інституту і через кілька місяців одержав диплом учителя української мови та літератури. Його перевели в Онуфріївську школу, а незабаром призначили завучем.

З квітня 1941 року В. О. Сухомлинський працював завідуючимОнуфріїнським районним відділом народної освіти. Надмірне фізичне і моральне навантаження погіршили і без того слабке здоров’я Василя Олександровича.

Після хвороби він не повернувся в районний відділ народної освіти. А в липні 1948 року на його прохання був призначений директором Павлиської школи, якій віддав 22 роки життя. Тут розкрився його талант учителя, керівника, педагога-дослідника.

Прожив Василь Олександрович 52 роки. Він написав понад 70 томів наукових праць, цікавих розповідей для дітей. Останні слова його були про школу: «Знову вересень… Дзвоник. Діти йдуть до школи, а я йду з життя…» 2 вересня його серце зупинилося.

ІІІ. Робота над творами В. О. Сухомлинського.

І група

Переказ оповідання «Хто кого веде додому»

Завдання: питання по змісту твору іншим учням дають учні першої групи.

- Яким був Толик?

- Чому Толик виріс сміливим і люблячим юнаком?

( Тому що він умів бороти труднощі)

- Яким був Василько?

- На кого ви хотіли б бути схожим?

Висновок: потрібно привчатися долати труднощі з дитячих років.

ІІ група

Інсценізація оповідання В. О. Сухомлинського «Яблуко в осінньому саду».

Завдання: учні першої і другої групи ставлять запитання до твору.

- Якими були сестрички?

- Чи була щасливою їхня сім’я?

(Так. Тому що вони любили і поважали одне одного).

Висновок: більше щастя давати, ніж брати ( із Біблії ).

Завдання кожній групі: прочитати прислівя.

І група: з розсипанки складіть прислівя.

не

той

щастя

Хто

зневажає,

має.

матір

ІІ група: прочитати прислівя за схемою.


ІІІ група: розшифруйте прислівя

НЕМАТОГОКРАМУЩОБКУПИТИМАМУ

Учитель. Послухайте наступний твір і скажіть, яке з цих прислівї виражає головну думку цього оповідання?

ІІІ група

Переказ оповідання «Сива волосинка»

Учитель. - Яке прислівя виражає головну думку твору?

Учні. –У дитини заболить пальчик, а у матері серце.

Учитель. - Чому навчає вас це оповідання?

Учні. – Слухатися маму, не завдавати їй прикрості і болю.

Учитель. Які ще прислівя про матір ви знаєте?

Учні. Материн гнів, як весняний сніг: рясно впаде, та скоро розтане.

Мати одною рукою бє, а другою гладить.

Який кущ – така й калина, яка мати, - така й дитина.

У кого є ненька, в того й голівонька гладенька.

Дитина плаче, а матері боляче.

На сонці тепло, а біля матері добре.

Нема у світі цвіту цвітнішого понад маківочки, нема ж роду ріднішого над матіночки.

Завдання групам.

І група. Написати близькі за значенням слова до слова «мама».

( Матінка, матуся, мамуля, мамулічка, мамусенька, неня, леля та інші ).

ІІ група.Скласти тематична павутинку до слова «мама».


ІІІ група. Написати з чим би ви могли порівняти рідну матінку?

Учні. Мама, як сонечко; наче зіронька; мов ластівка.

ІV. Підсумок уроку

- Сьогодні ми опрацювали тільки декілька творів про матір, які написав В. О. Сухомлинський. Ви будете продовжувати знайомитися з такими творами.

Я пропоную ось таку збірочку В. О .Сухомлинського «Слово про матір», яку я приготувала і рекомендую використовувати на уроках читання та української мови.

V. Домашнє завдання

Тема наступного уроку позакласного читання «Природа і людина» за творами

В. О. Сухомлинського, адже два дні тому цій великій людині, педагогу, письменнику, вченому виповнилося б 90 років. Тому закінчити наш урок я хочу словами Дмитра Чередниченка:

«Якби він не писав жодного літературноготвору, а тільки мудрі свої педагогічні праці, все одно залишився б письменником. Якби не писав жодної наукової праці, все одно залилишився б великим педагогом. А він, на наше щастя, був і великим педагогом, і великим письменником».

Урок-мандрівка.

Позакласне читання.

Тема. «Природа і людина у творах В. О. Сухомлинського»

Мета. . Розширити уявлення дітей про красу природи восени, вчити роз­кривати зміст образних висловів; формувати уміння аналізувати, удосконалювати, робити висновки з прочитаного, спираючись на педагогічну та творчу спадщину В. О. Сухомлинського; вдосконалювати навички правильного, виразного читання; виховувати любов до природи.

Матеріал до уроку: твори В. О. Сухомлинського, картки з прислівями для роботи в групах.

Хід уроку

І. Організація класу. Оголошення теми уроку.

Знову день почався, діти!

Всі зібрались на урок.

Тож пора нам поспішити,

Кличе в подорож дзвінок.

Сьогодні у нас незвичайний урок.

В секрети природи ми зробимо крок.

Природа усюди оточує нас,

І зустріч із нею – це радісний час!

ІІ. Емоційне налаштування на урок.

- Діти, сьогодні я пропоную вам вирушити у мандрівку стежками цікавої книги Природи. Чи згодні ви вирушити в подорож? Ми побуваємо у різних чудових місцях, полюбуємося неповторними пейзажами, повторимо правила поведінки на природі, а також пригадаємо, яке значення для життя людини має природа. Прочитайте вислів і поясніть як ви його розумієте?


ІІІ. Робота над прочитаними творами

Перша зупинка «Мову рідної природи

Розуміти серцем вчись»

( Обговорення творів про красу і неповторність рідної природи).

Використані твори: «Бджолина музика», «Осінній день у лісі», «Сонячний день узимку», «Червоні маки за хатою», «Бо сонце – єдине», «Чому опадає листя з дерев?», «Як починається осінь».

Висновок: природа – це неповторна краса, яка дає людині наснагу до життя, милує нас, піднімає настрій, вчить бачити і розуміти прекрасне. Потрібно цінити і берегти дане нам природою, любити її серцем і душею.

Учень читає вірш Оксани Сенатович «Друже мій»

Усльоту, і в час негоди,

І в погоду, друже мій,

Серцем слухати зумій

Звуки рідної природи,

Звуки – дивні голоси

Незвичайної краси.

Чуєш, друже мій, розмови?

З вітром листя гомонить,

З сонцем – ниви і діброви,

І з озерцями блакить.

Розмовляють доли, води…

Стань, послухай, роздивись.

Мову рідної природи

Розуміти серцем вчись.

Друга зупинка «Хто кому потрібний у природі»

(Обговорення творів про те, що в природі все взаємоповязане і, що дуже багато залежить від людини та її поведінки).

Використані твори: «Борисова шпаківня», «Відломлена гілка», «Дятел і Дівчинка», «Півень і Сонце», «Старий і ластівка», «Як їжачок готувався до зими», «Джміль прокинувся», «Камінь», «Дуб на дорозі», «Посиротив».

Висновок: Потрібно оберігати природу, примножувати її багатства, бо вона дає нам життя.

ІV. Робота з прислівями

Скласти, рочитати і пояснити прислів”я

1 група


2 група

ПІДГОДОВУЙПТАХІВУЗИМКУВОНИВІДДЯЧАТЬТОБІВЛІТКУ

ЛЮДИНАБЕЗДОБРАЯКСОЛОВЕЙБЕЗПІСНІ

3 група

Верба край городу - як соловей без пісні.

Весняний день - відверне шкоду.

Людина без добра, рік годує.

V. Робота над оповіданням В. О. Сухомлинського «Тільки живий красивий».

1. Читання тексту ланцюжком.

2. Виконання тестових завдань.

1.Як називався метелик?:

а) білан капустяний;

б) махаон;

в) павичеве око.

2. На яку квітку сів метелик?:

а) троянду;

б) тюльпан;

в) канну.

3) Що зробив хлопчик з метеликом?:

а) відпустив його;

б) подарував другові;

в) приколов шпилькою до аркуша паперу.

VІ. Рефлексія результатів уроку.

- Ось і закінчився наш урок. Розглянемо, чого ми навчилися на уроці.


Урок – дискусія.

Позакласне читання.

Тема. «Людина серед людей» за творами В. О. Сухомлинського.

Мета. Удосконалювати навички усвідомленого, виразного художнього читання;

вчитиправильно оцінювати вчинки дійових осіб; вільно обмінюватись

думками під час дискусії; розвивати самостійне мислення та зв’язнемовлення учнів; виховувати доброту, чесність, справедливість.

Обладнання. Портрет В. О. Сухомлинського, аркуші з надрукованим текстом оповідання, схеми тематичних павутинок.

Хід уроку

І. Організація класу до уроку.

Всі почули ви дзвінок –

Він покликав на урок.

Кожен з вас приготувався,

На перерві постарався.

Тож і ми часу не гаймо,

Урок наш розпочинаймо.

ІІ. Оголошення теми і завдання уроку.

- Тема сьогоднішнього уроку позакласного читання «Людина серед людей». Ця тема дуже цікава і широка. Гадаю, у вас виникне багато питань, на які бви хотіли почути відповіді. У кожног з вас буде своя думка, свій погляд на дане питання. Хочу нагадати, успіх нашої роботи залежить від кожного з вас. Прошу бути активними співрозмовниками.

ІІІ. Мотивація.

- Сьогодні ми будемо обговорювати прочитані вами твори В. О. Сухомлинського.

Кожен повинен буде висловити свою думку. Тобто ми з вами будемо вести діалог, спілкуватися. Давайте повторим правила спілкування:

  1. Говорити по черзі, а не всім водночас.

  2. Не перебивати того, хто говорить.

  3. Критикувати ідеї, а не особу, котра їх висловила.

  4. Пропонувати власні варіанти.

  5. Поважати всі висловлені думки (точки зору).

  6. Намагатись заохочувати всіх однокласників до участі в розмові.

ІV. Робота над темою уроку.

1.Передбачення

Порушена послідовність

На дошці запис:

Дідусь Кость налив у тарілку меду.

Чому дід Омелько взяв найменше яблуко?

Ось і дід Омелько в гості прийшов.

Дідусь Кость працює садівником у колгоспі.

- А тепер спробуйте в групах встановити, в якій послідовності будуть розгортатись події.

(Учні в групах обговорюють дане завдання).

Після обговорення в групах вчитель приймає відповіді доповідачів і записує їх у таблицю на дошці:

І група

ІІ група

ІІІ група

4

1

3

2

4

1

3

2

4

1

3

2

  • Сьогодні сталося так, що всі групи відповіли однаково.

  • Чи цікаво вам, діти, довідатися, наскільки вірно ви змогли передбачити? Тоді давайте зараз прочитаємо текст і зясуємо це.

2. Читання тексту й перевірка передбачення.

(Діти розкривають перед собою текст. Останнього речення у тексті немає.)

ЧОМУ ДІД ОМЕЛЬКО ВЗЯВ НАЙМЕНШЕ ЯБЛУКО?

Михайликів дідусь працює садівником у колгоспі. Влітку він живе в маленькій хатині, збудованій у саду. Михайлик часто гостює в свого дідуся. Допомагає зва­рити обід, помити посуд. А дід Кость частує Михайлика медом, яблуками і виноградом.

Одного разу по обіді каже дідусь онукові:

Сьогодні до мене в гості прийде мій товариш — дід Омелько. Приготуємо йому частування.

Дідусь Кость налив у тарілку меду, а поруч поставив ще одну тарілку й поклав на неї троє яблук. Одне — ве­лике, рожеве, пахуче. Друге — трохи менше, червонобо­ке, пахуче. А третє — маленьке, біле, мов мармур, і теж пахуче...

Ось і дід Омелько в гості прийшов. Посадив дідусь Кость діда Омелька за стіл, частує. Гість довго відмов­лявся їсти. Казав, що він не голодний. А потім узяв най­менше яблуко і з'їв його, вмочаючи в мед. Більше не за­хотів їсти дід Омелько, хоч скільки просив його дідусь Кость.

Діди між собою довгенько гомоніли, пригадували минуле.

Додому пішов дід Омелько, аж коли сонце зайшло.

Михайлик тоді й питає:

  • Чому дід Омелько взяв найменше яблуко? Невже йому справді їсти не хотілося?

  • Хотілося,— відповідає дід Кость.

  • А чому ж він узяв найменше яблуко?

- Знайомитися сьогодні будемо з оповіданням В. О. Сухомлинського «Чому дід Омелько взяв найменше яблуко?»

(Діти ланцюжком читають оповідання вголос).

- А тепер давайте перевіримо ваші передбачення.

3. Бесіда за прочитаним.

- Чому дід Омелько взяв найменше яблуко?

Технологія «Займи позицію»

Варіанти відповідей

1.Бо він був не голодним.

2.Він вчинив, як вихована людина.

3.Бо він не любив яблук.

( Учні в групах обговорюють відповідь і займають певну позицію, доводячи свою думку. Закінчивши обговорення, всі учні класу впевнюються в тому, що правильний варіант відповіді під№ 2.)

Учитель вивішує на дошці останнє речення оповідання:

- Бо він людина.

Висновок. – Кожна людина повинна бути скромною, вихованою, думати не лише про себе, а й про інших.

V. Фізкультхвилинка.

VІ. Продовження роботи над темою уроку.

Перша група.

Дискусія на тему «Якою повинна бути звичайна людина».

Учні першої групи переказують оповідання

В. О. Сухомлинського «Звичайна людина».

  • Чому дідусь дбав про те, щоб біля колодязя було відро?

  • Яким був перший подорожній?

  • Яким був другий подорожній?

  • Яким був третій подорожній?

Висновок: звичайна людина повинна бути такою, як третій подорожній.

Друга група.

Дискусія на тему «Яким повинен бути справжній друг».

Переказ оповідання В. О. Сухомлинського «Нові штани» учнями другої групи.

  • Чи хотів мати обновку Вітя?

  • Чому Вітя передумав одягати нові штани?

  • Чи хорошою людиною був Вітя?

Висновок: кожна людина повинна цінити дружбу, допомагати своєму товаришу і в радості, і в біді.

Третя група.

Дискусія на тему «Чи є обовязок у людини?»

Інсценізаціа оповідання В. О. Сухомлинського «Кожна людина повинна» учнями третьої групи.

  • Що здивувало хлопчика?

  • Чого навчала хлопчика мама?

Висновок: кожна людина повинна чесно і сумлінно виконувати свої обовязки, і найголовніше – кожна людина завжди повинна бути людиною.

VІІ. Підсумок уроку.

Сплести тематичну павутинку «Якою повинна бути людина по відношенню до інших людей?»

Доповідачі з кожної групи читають складені тематичні павутинки:

чесною, справедливою, доброзичливою, щедрою, совісною, скромною і т. д.

VІІІ. Оцінювання. Домашнє завдання.

«У світі казки чарівної» - літературні казки.

(Виставка літератури).

ЛІТЕРАТУРА

  1. Головко З. Л., Будна Н. О. Уроки позакласного читання та розвитку звязного мовлення – Тернопіль.– «Богдан», 2002.

  2. Інтерактивні уроки в початковій школі.- К.: «Шкільний світ», 2007.

  3. Кальчук М. Педагогіка В. О. Сухомлинського – педагогіка ХХІ століття // Початкова школа. – 2008. - № 9. – С. – 1 – 3.

  1. Мартиненко В. Позакласне читання (навчальна програма) // Початкова школа. – 2003. - № 2, 12. – С. 39 – 43; 36 – 39.

5. Мартиненко В. Робота з дитячою книжкою // Початкова школа. -2001. -№6. – С. 42 – 57.

  1. Нестандартні уроки в початковій школі. – К.: «Шкільний світ», 2007.

  2. Підлужна Г. В. Позакласне читання молодших школярів як педагогічна проблема // Початкова школа. – 1998. - №7. – С. 18 – 22.

  3. Підлужна Г.В. Позакласне читання молодших школярів: реалії таперспективи // Початкова школа. – 2004. - №6. – С. 56 – 59.

  4. Сухомлинський В. О. Чиста криниця.- К.: «Веселка», 1993.

10. Ткаченко Л. П. Система творчих завдань з читання. Методичний посібник. – Біла Церква КОІПОПК, 2007.

11.Ткачук Г. П. Уроки зустрічі з книжкою // Початкова школа. 2000. – С. 15 – 18.

12. Яцента Л. Формування якостей читання як методична проблема (крізь призму спадщини В. О. Сухомлинського) // Початкова школа. – 2008. – № 8. – С. 3 – 6.

Зверніть увагу, свідоцтва знаходяться в Вашому особистому кабінеті в розділі «Досягнення»

Всеосвіта є суб’єктом підвищення кваліфікації.

Всі сертифікати за наші курси та вебінари можуть бути зараховані у підвищення кваліфікації.

Співпраця із закладами освіти.

Дізнатись більше про сертифікати.

Приклад завдання з олімпіади Українська мова. Спробуйте!
До ЗНО з ХІМІЇ залишилося:
0
4
міс.
2
7
дн.
0
3
год.
Готуйся до ЗНО разом із «Всеосвітою»!