Зараз в ефірі:
онлайн-конференція:
«
Освіта проти насильства: методи профілактики та алгоритми реагування
»
Взяти участь Всі події

Методичні матеріали "Паспорт літературних творів українських письменників"

Українська література

Для кого: 10 Клас, 11 Клас

30.01.2020

6422

81

0

Опис документу:
Матеріали літературного паспорту розташовані відповідно до навчальної програми дисципліни «Українська література». Також до запланованих програмою творів автор додає і такі, які вивчаються за шкільною програмою протягом 10-11 класів. Завдяки чому у студентів є можливість ознайомитись з новими творами, які не входять до робочої програми ДНЗ І-ІІ р.а.
Перегляд
матеріалу
Отримати код

Зміст

  1. Вступ

  2. Паспорти літературних творів:

І. Нечуй-Левицький «Кайдашева сім’я»

Панас Мирний «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

П. Куліш «Чорна рада»

Марко Вовчок «Максим Гримач»

Іван Карпенко-Карий «Мартин Боруля»

І. Франко «Мойсей», «Чого являєшся мені….», «Гімн»

М.Коцюбинський «Тіні забутих предків», «Intermezzo»

О. Кобилянська «Земля»

Леся Українка «Лісова пісня»

М. Вороний «Блакитна панна»

Олександр Олесь «О слово рідне!Орле скутий!», «Чари ночі»

П. Тичина «О, панно Інно..», «Арфами, арфами..», «Ви знаєте, як липа шелестить?», «Пам’яті тридцяти»

М. Рильський «Молюсь і вірю»

М. Хвильовий «Я(Романтика)»

Ю. Яновський «Дитинство»

Ліна Костенко «Маруся Чурай»

Олесь Гончар «Собор»

Григір Тютюнник «Три зозулі з поклоном», «Зав’язь»

В. Стус зб. «Дорога болю»

П.Загребельний «Диво»

В. Шевчук «Дім на горі»

Галина Пагутяк «Ранок без вечора», «Потрапити в сад», «Душа метелика»

Оксана Забужко «Казка про калинову сопілку»

  1. Післямова.

Вступ

Актуальність.

Важливим аспектом у підготовці студентів ДНЗ І-ІІ р.а. є вміння правильно та швидко добирати потрібну інформацію. В сучасному житті молоді існує безліч цікавих пізнавальних даних, але проблемним все ж залишається їх сприйняття та «фільтрування». Беззаперечно при підготовці до заліку чи ЗНО вміти правильно підібрати та засвоїти матеріал – це запорука успіху. Отже, головним завданням для викладача-філолога є навчити студентів правильно добирати, а також опрацьовувати літературу різних напрямків.

В такому комп’ютеризованому просторі студенту важко знайти основні дані, упорядкувати їх та підсумувати. А якщо і вдається це зробити – то зазвичай дібраний матеріал не завжди відповідає темі. Не кажучи вже про відпрацювання інформації в бібліотеках та інших установах.

Вид роботи з літературним паспортом твору не новий, але дуже цікавий та інформативний. Завдаки такій інтерпретації даних будь-якого літературного жанру існує ймовірність, що студент краще сприйматиме той чи інший вид літературної творчості, більше звертатиме увагу на конкретну інформацію і таким чином менше витрачатиме часу на підготовку та опрацювання матеріалу. Тому посібник буде доречним інформативним доповненням у навчанні студентів.

Мета.

Працюючи над упорядкуванням літературних паспортів автор ставить за мету вирішити ряд навчально-виховних завдань:

  • Посібник має дати студентам об'єктивні і наукові знання про надбання літератури, про методику аналізу художнього твору, вивчення різних видів програмового матеріалу.

  • Робота розрахована на засвоєння студентами набору загальних правил та норм аналізу літературного твору.

  • Розвинути знання і навички застосування отриманих теоретичних знань при підготовці до ЗНО.

Структура посібника.

Матеріали літературного паспорту розташовані відповідно до навчальної програми дисципліни «Українська література». Також до запланованих програмою творів автор додає і такі, які вивчаються за шкільною програмою протягом 10-11 класів. Завдяки чому у студентів є можливість ознайомитись з новими творами, які не входять до робочої програми ДНЗ І-ІІ р.а.

Використані джерела.

1. Агеєва В.П. Українська імпресіоністична проза. - К., 1994.

2. Гундорова Т. Проявлення слова. Дискурсія раннього українського модернізму. Постмодерна інтерпретація. - Львів, 1997.

3. Дем'янівська Л.С. Українська символістська драма початку XX ст. (С.Черкасенко, О.Олесь) // Укр. література. - К., 1995.

4. Денисюк І.О. Розвиток української малої прози XIX - початку ХХст.-К., 1981.

5. Єфремов С. В поисках новой красоты //Літ.-крит. ст. - К., 1993.

6. Історія української літературної критики. - К., 1988.

7. Історія української літератури кінця XIX - початку XX ст. /За ред. П.П.Хропка. - К., 1991.

8. Історія української літератури XX століття : У 2 кн /За ред. В.Г.Дончика. - К., 1998. - Кн. 1.

9. Калениченко Н.Л. Українська література кінця XIX - початку XX ст. Напрями, течії. - К., 1983.

10. Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі. - К., 1997.

11. Пархомик Р.Л. По дорозі в казку українського модернізму. - К., 1996.

12. Шевчук В. Із вершин і низин: Книжка цікавих фактів із історії української літератури.-К., 1990.

Інтернет ресурси:

  1. http://dovidka.biz.ua/analiz/

  2. http://ukrclassic.com.ua/kataloganaliz

  3. http://schoollit.com.ua/

  4. http://narodna-osvita.com.ua/

  5. http://www.ebk.net.ua/

Паспорт твору Івана Нечуй-Левицького «Кайдашева сімꞌя»

Рід літератури: епос.

Жанр: реалістична соціально-побутова гумористично-сатирична повість-хроніка (жанрова специфіка повісті полягає в тому, що зображення повсякденного життя родини Кайдашів розгортається в найрізноманітніших побутових виявах, які часто окреслюються в гумористичному плані. Схильність до відтворення комічних недоречностей письменник вважав однією з рис характеру українців, елементом національної психіки, багатої, за його ж спостереженням, «на жарти, смішки, штукарства та загалом на гумор, ще часом і дуже сатиричний»).

Тема: зображення реалістичних і трагічних за своєю суттю картин життя та психології українських селян у перші десятиріччя після реформи 1861 р.

Ідея: критика окремих вад тогочасного панівного суспільного ладу, які спотворювали людські почуття і взаємини, інтереси і прагнення; засудження егоїзму, жорстокості і дріб’язковості в стосунках з людьми, висловлення суму за людину, її самоприниження і моральний занепад; мотив національної самокритики, що переходить у мотив сорому й уболівання за український світ.

Художній напрям: реалізм.

Герої:

Родина Кайдашів: Омелько, його дружина Маруся, їхні сини Карпо і Лаврін, їхні невістки Мотря і Мелашка; родини Балашів, Довбишів; баба Палажка. Композиція: повість складається з дев’яти розділів.

Композиція твориться відповідно до реалістичних принципів. Повість скомпонована зі сцен, ситуацій селянського побуту, в яких розкриваються темнота, обмеженість, егоїзм дрібних власників. Основу сюжету твору складають епізоди родинного життя Кайдашів — сім’ї, в якій іде боротьба за приватну власність. Основним у «Кайдашевій сім’ї» є соціальний конфлікт, породжений приватновласницькими законами тогочасної дійсності, майновою нерівністю між людьми, їх прагненням до власності. Соціальний конфлікт у повісті посилюється психологічним, що виникає з тих потворних рис і звичок у характерах героїв, які сформувалися в умовах кріпосницького ладу. Крізь увесь твір проходить контраст між світом природи і світом жалюгідних людських взаємин. Це помітно ще з експозиції твору.

Експозиція — епізоди, що знайомлять читача з місцем дії (опис села Семигори), персонажами твору; розмова Кайдашенків про дівчат, залицяння Карпа до Мотрі, оглядини в Довбишів.

Зав’язка — одруження Карпа з Мотрею, поява молодої сім’ї, побутові суперечки в родині.

Розвиток дії— напружені моменти родинного побуту, послідовний виклад подій, що відбувалися в селянській родині: сутички між Кайдашихою та Мотрею, Карпом і батьком, одруження Лавріна, пригоди Мелашки, пияцтво і смерть Кайдаша, розподіл спадщини.

Кульмінація — дехто з літературознавців вважає, що кульмінації в повісті немає. Дехто схиляється до думки, що кульмінацією є історія з кухлем, де найрізкіше підкреслено ідіотизм дрібновласницького індивідуалізму: через копійчаного глечика людині викололи око.

Розв’язка — несподівана. Груша всохла, і всі помирилися.

Чи не основну композиційну роль у творі відіграють діалоги та монологи. Саме вони «рухають» сюжет, розкривають психіку героїв. Ці сцени виписані в гумористично-сатиричному плані (сутички Кайдашів через дрібниці: мотовило, яйця, курку, кухоль, півня, кабана, грушу. Наслідки цих сварок жахливі, адже вони призводять до порушення споконвічних етичних норм народної моралі). Завдяки майстерності діалогів, повість у багатьох місцях нагадує драматичний твір. Це є особливістю індивідуального стилю письменника. Важливими в композиції твору є описи — портрети, пейзажі, інтер’єри. Потворність дрібновласницького селянського побуту письменник викриває засобами гумору й сатири. Отже, композиція «Кайдашевої сім’ї» повністю підпорядкована темі та ідеї твору. Повість майстерно зіткана з реалістичних епізодів, які викривають і засуджують жорстокість та дріб’язковість у стосунках з людьми й розкривають причини їхнього духовного занепаду.

Проблематика:

добра і зла; батьків і дітей;

кохання і сімейних стосунків;

людської гідності та свободи;

злиденного життя селян, їх темноти, неосвіченості;

руйнування патріархального укладу; виховання й народної моралі;

авторитету в громаді та самореалізації.

«Кайдашева сім’я» хоч і весело читається, але це сумна повість про долю українського села другої половини XIX ст.; це гірка правда про згубність егоїзму й люті, про найгірші сторони нашого національного характеру, написана з метою, щоб ми, українці, ставали досконалішими, гідними себе. Водночас у цьому творі прочитується й справжній гімн українському світові з його неповторною природою; веселою, життєрадісною, поетичною душею людей; мелодійною, багатющою мовою; неповторною у своїй красі піснею. Мабуть, усі ці риси й зумовили популярність повісті.

Паспорт роману Панаса Мирного та Івана Білика «Хіба ревуть воли, як ясла повні?...»

Рік видання – 1880, Женева.

Літературний рід: епос

Жанр: соціально-психологічний роман

Інша назва (авторський підзаголовок): «Пропаща сила»

Тема: зображення життя та боротьби українського селянства проти соціального гноблення, зокрема кріпосництва, напередодні і під час реформи 1861 року; зображення життя і еволюції Чіпки Варениченка.

Ідея: соціальні умови вмотивовують вчинки героїв роману, штовхають їх на слизьку дорогу.

Головна ідея твору криється в його алегоричній назві: воли – символічний образ уярмленого селянства — не ревли б, якби було що їсти й пити. Автори намагалися показати соціальні умови життя селянства і мотивувати поведінку героїв, розкрити, що ж саме штовхало селян на слизьку дорогу, калічило їх душі, нівечило мораль, спричинило трагедію.

Композиція. Роман складається з чотирьох частин, кожна з яких відповідно поділяється на дрібніші розділи. Ці 30 розділів становлять так звану «зовнішню» композицію твору.

I частина розповідає про дитинство та юність Чіпки.

II частина присвячена сторічній історії села Піски.

III частина знайомить зі складною долею селянина-бунтаря., I

V частина завершує трагедію Чіпки Варениченка.

Історія написання: нарис «Подорож (подоріжжя) від Полтави до Гадяча»; повість «Чіпка»; роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

Прототип Чіпки – Василь Гнидка

Місце дії – село Піски

Час – понад 150 років

Головні герої:

Чіпка,

його мати Мотря («найбільш трагічний жіночий образ української літератури»);

батько – Іван Варениченко (Хрущ, Хрущов, Притика);

Оришка – бабуся Чіпки;

Максим Ґудзь, Матня, Лушня, Пацюк – «Пропаща сила»;

Явдоха (Явдошка) – дружина Максима;

пани Польські;

чиновництво – Порох, Чижик;

Галя («польова царівна») – дружина Чіпки,

Грицько – друг дитинства Чіпки;

Христя – дружина Грицька.

Проблематика роману:

Людина і суспільство

Батьки і діти

Добро і зло

Народна мораль

Жіноча доля

Кріпацька неволя

«Пропаща сила»

Хабарництво

Паспорт роману Пантелеймона Куліша «Чорна рада»

Підзаголовок: «Хроніка 1663 року»

Рік: 1857

Літературний рід: епос

Жанр: історичний роман, роман-хроніка

Тема: розповідь про Чорну раду, що відбулася в Ніжині в 1663 році

Ідея: заклик до єднання, цілісності України; утвердження думки, що тільки свідома українська інтелігенція має бути панівним класом суспільства.

Джерела роману: «История Малороссии» М. Маркевича, «История Малой России» Д. Бантиш-Каменського, літопис Самовидця.

Дві сюжетні лінії — соціальна і любовна.

Відхилення від історичних фактів: опис подорожі полковника Шрама, його перебування на хуторі Хмарище, зустріч його сина Петра з Лесею, двобій Петра з Кирилом Туром, переживання Лесі через коханого.

Проблематика:

Історична доля України

Взаємини між панством та біднотою

Стосунки між Україною та Росією

Вірність обов’язку, козацька честь

Місце Запорозької Січі в історії України

Любов і ненависть Вірність і зрада

Батьки і діти Історична постать і сучасність

Цінність людського життя

«Усякому єсть своя кара і награда од бога» Письменник акцентує увагу на суперечностях між простими козаками істаршиною, між міщанами і шляхтичами, між городовими козаками і запорожцями. Визначальним сюжетним «полігоном» для характерологічного увиразнення героїв є дорога, у яку вирушає козак Шрам зі своїм сином Петром, прямуючи з Правобережної України до Лівобережної до Якима Сомка. На цій дорозі вони зустрічають різних за соціальним статусом і політичними поглядами людей.

Головні герої

Яким Сомко — наказний гетьман Лівобережжя, переяславський полковник

Павло Тетеря — правобережний гетьман

Васюта Золотаренко — ніжинський полковник

Іван Брюховецький — кошовий — гетьман Запорозької Січі

московський князь Гагін

Кирило Тур — запорозький козак, курінний отаман

полковник і панотець Шрам (справжнє прізвище Чепурний)

Петро Шраменко — його син

Михайло Черевань — колишній козак, господар хутора

Меланія дружина Михайла Череваня

і дочка Леся

Божий Чоловік

Матвій Гвинтовка

Вуяхевич

Сюжет: Приїзд батька й сина Шрамів на хутір Хмарище до Череваня, знайомство Петра Шрама з родиною Череванів, спілкування з Божим Чоловіком — бажання Шрама заручити Петра й Лесю — Шрами й Черевані в Києві, розмова з незадоволеними міщанами — знайомство Лесі з Кирилом Туром — зустріч Череваня й Шрама з Якимом Сомком у Києво-Печерській лаврі — вечеря Сомка, Шрама, Череваня, Тура й Лесі в Києві, натяк Тура на викрадення Лесі — нічне викрадення Лесі, двобій Кирила Тура з Петром Шраменком — гостини Шрама на хуторі в Гвинтовки, недалеко від Ніжина — зустріч Петра Шрамен-ка з Кирилом Туром, сніданок у нього вдома — покарання біля стовпа Кирила Тура в урочищі Романовський Кут, повернення Кирила й Петра додому — перипетії в Ніжині — Чорна рада в Ніжині — обурення обдуреної черні, розчарування її в Брюховецькому — пропозиція Тура порятувати ціною свого життя Сомка (у в’язниці) й відмова останнього — засудження Тетерею на смерть старого Шрама («як бунтівника») — одруження Петра ІІІраменка й Лесі.

Композиція: Твір містить 18 розділів. Автор влучно використав композиційний прийом — подорож героїв. Цей прийом дає змогу показати широку панораму народного життя, різні стани, верстви населення, ознайомити і героїв твору, і читачів із тим, як і чим живе й дихає народ, складними соціальними проблемами тогочасності.

Експозиція: зображення історичної епохи, у якій відбуватимуться події твору, знайомство з головними героями роману.

Зав’язка: прагнення Шрама підтримати на раді Я. Сомка, подолати розбрат і безлад серед козацтва.

Кульмінація: проведення «чорної ради», за підсумками якої І. Брюховецький — гетьман, Я. Сомко — в’язень.

Розв’язка: смерть Я. Сомка, І. Шрама; одруження Петра з Лесею.

Паспорт твору Марко Вовчок «Максим Гримач»

Рік: 1857

Літературний рід: епос

Жанр: родинно-побутове оповідання з елементами романтизму

Стиль: романтизм

Тема: змалювання життя вільних селян у закріпаченій Україні серед ХІХ ст.

Ідея: возвеличення щирого почуття кохання; утвердження думки, що родинне щастя не можна спотворювати майновими розрахунками.

Основна думка: «— Катрю! Катрю! Дитино моя хороша! Загубив я твій вік молоденький».

Головні герої:

Максим Гримач — батько, став багатим господарем, займаючись контрабандним перевезенням товарів.

Катря — старша дочка, уже на виданні, але відмовляла всім женихам, бо таємно полюбила сміливого молодого кріпака Семена.

Тетяна — менша дочка

Семен — коханий Катрі, кріпак

Козак — приніс звістку про розбиті човни під час бурі.

Проблематика:

батьки і діти;

соціальна нерівність самогубство у чому щастя людини.

Сюжет: Заможний господар Максим Гримач (удівець) виховує своїх доньок: старшу Катрю й молодшу Тетяну — Катря зустрічається з кріпаком Семеном таємно від батька, адже той дасть згоду на одруження лише з вільний чоловіком — під час бурі Семен загинув — Катря з горя втопилася в річці — старий Гримач у розпачі п’ять років не виходить з двору, звеселило його тільки одруження молодшої доньки із сотником.

Композиція: Оповідання має традиційну композицію: класично розміщені сюжетні елементи —

експозиція (І частина), зав’язка (II частина), розвиток дії (III частина),кульмінація (IV частина) і в останній (V частині) розв’язка.

Експозиція: «…се діялось,— давно колись, як панувала на Вкраїні удвійці Польща і Московщина».

Зав’язка: Катря закохується в Семена; козака вирушає у похід.

Розвиток дії Кульмінація: Катря накладає на себе руки (топиться у Дніпрі) через смерть коханого.

Розв’язка: М. Гримач страждає через втрату старшої дочки.

Елементи романтизму у творі

усім позитивним героям притаманні високі моральні якості: доброта, співчутливість, милосердя, природжене →благородство, почуття особистої гідності, всепоглинаюча жадоба волі, любов до природи, здатність милуватися її красою;

героїня мовчки підкоряється важким сімейним обставинам;

уміння мислити й спостерігати, правильно оцінювати явища навколишньої дійсності героями твору;

задушевний, журливий тон оповіді.

Паспорт твору Івана Карпенка-Карого «Мартин Боруля»

Рік написання: 1886

Видання: 1891 р. у журналі «Зоря»

Літературний рід: драма

Жанр: трагікомедія

Тема: зображення нестримного потягу багатих селян дорівнятися у своєму статусі до дворянства.

Ідея: висміювання намагань простої людини вибитися у дворяни, хибно думаючи, що цим можна винищитися над іншими.

Головні герої:

>заможний селянин Мартин Боруля,

>його дружина Палажка

> їх діти Марися і Степан

>друг родини Гервасій Гуляницький

>Микола (син Гервасія Гуляницького)

>наречений Марисі Націєвський

>Красовський (пан, з яким судиться Мартин Боруля)

>повірений Трандалєв.

Проблематика:

Проблема людської гідності

Проблема усвідомлення щастя

Проблема праці Проблема батьків і дітей

Проблема кохання і сімейного щастя

У пєсі «Мартин Боруля» автор наголошує, що гідність людини визначається не її привілейованим станом, а способом життя – чесною трудовою діяльністю, щирістю і добротою у взаєминах з людьми.

Композиція:

Експозиція — знайомство з родиною Мартина Борулі.

Зав’язка — домовленість Борулі із повіреним Трандалєвим про апеляцію щодо визнання Мартина дворянином.

Розвиток дії – батькова наука синові, дочці Марисі. Зустрічі Марисі з нареченим Миколою. Відмова Борулі сватам від Миколи. Зневажливе ставлення економа поміщика Красовського. Повернення з міста Омелька, крадіжка коней і майна. Приїзд жениха Націєвського, його втеча із заручин, помста Борулі. Поміщик Красовський виганяє родину Мартина із села. Кульмінація – відмова у дворянстві.

Розв’язка – Мартин Боруля спалює бумаги про дворянство.

Головний герой твору — Мартин Боруля – заможний селянин. Він – здорова натура, гуманна людина, щира і до певної міри наївна. Численні комічні ситуації, пов’язані з героєм, не викликають антипатії. Адже Мартин не пройдисвіт, а потомственний селянин, який по-людяному ставиться до всіх. Головна мета Борулідобитися дворянства, тому і в своїй хаті встановлює «дворянські порядки», що створює глибокі комедійні ситуації. В гонитві за ілюзорним герой губить справжні цінності, вироблені народною мораллю. Сміховинність своїх вчинків Мартин не помічає. Свої плани він розповідає ще на початку п’єси. Він жалкує через те, що ще його батько не подбав про «гражданську службу». Хоче отримати чин та визнання. Своїх дітей він також хоче вивести в люди: «От сина опреділив у земський суд, та ще мало знає, не натерся, а, бог дасть, натреться, тоді повіреного не треба – самі всі іски поведем! Коли б ще дочку пристроїть за благородного чоловіка.»

Комізм ситуації в тому, що Мартин – людина старосвітських звичаїв і виховання. Сім’я його – дружина, син та дочка – також дотримуються старосвітських звичаїв. Боруля скрізь зазнає поразки: сусід-поміщик виграв у нього позов у суді, сина Степана «попросили» з канцелярії, де він працював, наречений Марисі виявився шарлатаном і втік, чому дівчина безмірно рада. Нарешті через одну букву в прізвищі (Боруля – Беруля)рід Мартина не визнали дворянським. Тому він спалює «дворянські» папери в печі. А в останньому монолозі розкриває увесь біль своєї душі : «Горять червоно, як кров дворянська, горять!…О-о-о!… Тепер ти бидло! Бидло! А Степан теля!( ридає)…Пустіть! Рятуйте бумаги!… Я сам поїду у дворянське собраніє, у сенат поїду…(підбіга до печі.) Згоріли… Тисяча рублів згоріла, половина хазяйства пропала, і все-таки бидло!( Тихо плаче.)»

Поряд з наївним Мартином драматург змальовує хижака Трандальова. Це – людина без певної професії, якій чужі поняття порядності та гідності. Він прижився біля такого, як дворянин Красовський, і одночасно веде справу Борулі проти Красовського, а справу Красовського проти Борулі. Цей тип — продовження суспільної системи.

Образами дружини, дітей Мартина і наймитів драматург стверджує здорову народну мораль. Вони не цураються тяжкої роботі на землі, шанують народні традиції і звичаї.

В своєму творі Карпенко-Карий стверджує принципи правди, простоти та любові до свого народу. Сміх у п’єсі не нищівний, а аналітичний та співчутливий. Описані події по суті трагічні,проте подані у комічній формі.

Паспорт поеми «Мойсей» Івана Франка

Літературний рід: ліро-епос

Жанр: філософська поема

Тема: зображення «смерті Мойсея як пророка, не признаного своїм народом».

Ідея: визволення українського народу з-під колоніального гніту як головна мета.

Головні герої:

ліричний герой,

пророк Мойсей,

новий поводир Єгошуа, Єгова (Бог),

Авірон та Датан — супротивники Мойсея,

єврейський народ,

Азазель (демон пустелі)

Композиція: пролог і двадцять пісень

Віршовий розмір: Анапест; пролог – ямб

Проблематика:

Буття особи і нації

Воля і рабство

Життя і смерть

Рік написання: 1905

Поема «Мойсей» написано в річищі неоромантичної стильової течії. Франко по-новому трактує проблему волі і рабства, яка набуває філософського виміру. Розповідач переконливо зображує, що духовне поневолення набагато страшніше за фізичне рабство.

Поема «Мойсей» була написана під враженням скульптурою Мойсея Мікеланджело Буонарроті в Римі.

Сюжет: Сорок років єврейський народ, який вийшов з єгипетської неволі, шукав землю обітовану, але за лічені дні до досягнення бажаного краю він зневіряється і втрачає оптимізм — у високу світлу мрію вірить лише провідник народу Мойсей — Датан і Авірон пропонують закидати Мойсея камінням — Мойсей виходить на широкий майдан, стає на камінь і виголошує промову (невже доведеться розтоптати, «як гнилу колоду», того, кого «батьки звали батьком народу»?) — Мойсей застерігає народ від Божого гніву, адже йому долею написано йти вперед — Мойсей розповідає притчу про дерева й розтлумачує її зміст — Авірон насміхається й наводить контраргументи (він не вірить у Єгову й пропонує євреям поклонятись іншим богам — Ваалу й Астарті) — Датан почав звинувачувати Мойсея (євреїв з Єгипту вийшло сотні тисяч, а сьогодні залишилася «жменька») і закликав народ закидати камінням пророка, проте ніхто не наважився зробити це — юрба виганяє з табору Мойсея, пророк підкоряється, прощається з народом і йде у степ — Мойсей звертається до Бога, але у відповідь чує голос злого духа пустелі Азазеля, котрий намагається довести йому марність справи, якій пророк присвятив життя — Мойсей упадає в розпач, і на якусь мить його охоплюють сумніви — у цей час з’являється Єгова й пояснює Мойсею, для чого він нині» сипів Ізраїлю з Єгипту — оскільки Мойсей «па момент» засумнівався, йому призначено, уже побачивши обіцяний край, не ступити до нього і вмерти перед самим порогом своєї мети — вихор у степу, раптом в оточенні парубоцтва з’являється князь конюхів Єгошуа й закликає євреїв до походу, до бою, ще мить — і всі зірвуться й ліниві кочівники перетворяться на завойовників, героїв, Авірона поб’ють камінням, а Датана повісять.

Критика: Поему розпочинає пролог — звернення до народу: «Народе мій, замучений, розбитий, мов паралітик той нароз-дорожжу…» Таким було українство на початку сторіччя: розштампова-не, розділене між кількома державами, після кількох століть панської неволі, воно, не маючи свого ватажка, пророка, не знало, куди і як рухатися. Мойсей присвятив себе служінню народові, та доля проводиря складна й підступна. Авірон і Датан підбурюють народ проти Мойсея. Вони навіть погрожують закидати Мойсея камінням. Та ні погрози, ні залякування не спинять пророка. Мойсей усвідомлює, що найголовніше для народу, який тільки-но піднявся, — увесь час рухатись уперед, не спиняючись ані на мить. Він розповідає народові алегоричну притчу— казку про те, як дерева обирали собі короля.

Жодне з розкішних дерев: ані кедр, ані пальма, ані рожа, ані дуб, ані береза — не погодилися служити для захисту, честі, надії, підмоги інших дерев… лише терен згодився принести себе в жертву деревам, боронити їх, щоб вони буяли до неба. Мойсей розкриває алегорію казки — «виклад до неї»:

Дерева — се народи землі, А король у їх колі — Божий вибранець, син і слуга Господевої волі.

У цій притчі Франко викладає свій погляд на пророка-вождя народу, який прагне дістати свободу. Відданість своєму народові, усвідомлення його прагнень — риси, якими має бути наділений поводир. Зневірившись у власних силах, у подальшій боротьбі, піддавшись намовлянням Авірона й Датана, народ відмовляється слухати Мойсея, вірити йому, визнавати за свого пророка. Мойсей полишає табір. Після розмови з Азазелем Мойсей відчуває сумнів, чи справді він служив своєму народові, чи не варто було залишатися в Єгипті. За це Єгова суворо покарав його:

А що ти усомнивсь на момент Щодо волі моєї, То побачивши сю вітчину, Сам не вступиш до неї.

Паспорт поезій Івана Франка

Рік написання: 1896

Збірка: «Зів’яле листя»

Жанр: ліричний вірш

Провідний мотив: нерозділене кохання

Віршовий розмір: чотиристопний ямб

Тема: відображення внутрішнього світу закоханної людини, ії думок та страждань

Ідея: заклик шукати своє кохання та кохати всупереч усім бідам, не дивлячись ні на що.

Художні засоби : У творі використані прості тропи (звичайні та метафоричні епітети: «чудові очі… ясні»; «дно студене»; «зарево червоне»; «довгими ночами»; «щастя молодого»; «дива золотого». Порівняння: «очі…, немов криниці дно студене»; «уста…, мов зарево червоне»; «серце…, неначе перла у болоті», підкреслює надзвичайну красу дівчини, її байдужо-зневажливе ставлення до почуттів закоханого юнака і його високі душевні поривання)

Складні тропи — метафори: «докір займається і …тоне у тьмі»; «ти серце надірвала»; «вирвала ридання голосні»; «свій біль, свій жаль, свої пісні у серці здавлюю на дні». Вони підсилюються повторами, що увиразнюють душевний біль ліричного героя з приводу неподіленого глибокого почуття.

Тавтологічні повторення: «В житті мене ти знать не знаєш, хоч знаєш, добре знаєш, як я люблю тебе без тями, як мучусь Довгими ночами і як літа вже за літами свій біль, свій жаль, свої пісні у серці здавлюю на дні…», вони надають можливість усвідомити надзвичайність великого і справжнього почуття закоханого, який спочатку ніби протестує проти появи образу його коханої, що являється йому уві сні.

Риторичні фігури: риторичне заперечення «О ні!» змінюється на риторичне звертання «Являйся, зіронько, мені!», що підсилюється риторичним окликом «Хоч в сні!».

Застосування митцем художніх прийомів — допомагають нам усвідомити глибину почуття ліричного героя, що переповнювали душу закоханого, для якого кохання, як і для самого автора, — це «диво золоте», «щастя молоде».

Художній аналіз: У вірші «Чого з’являєшся мені?» кохання — це складне культурне явище, з допомогою якого можна більше дізнатися про людину. Ліричний герой живе у світі, у якому панує реальне, вигадане і неподілене кохання. Він бачить перед собою портрет коханої, таємничий духовний зміст її внутрішнього змісту, ідеал, яким його собі уявляє ліричний герой. Вірш змальовується крізь призму сну. Ці навіювання виникли через палке кохання ліричного героя до дівчини, яка не має взаємних почуттів, і прагнення знищити у своїй уяві образ коханої.

Вірш «Чого являєшся мені у сні?» — це зворушливий монолог, що вражає відображенням внутрішньої боротьби, душевних мук ліричного героя. Закоханий юнак, який любить дівчину безнадійно, вона не відповідщає на його кохання. Він намагається вирвати її із серця, бо любов завдає йому страждань.

Чого являєшся мені у сні? Чого звертаєш ти до мене Чудові очі ті ясні, сумні, Немов криниці дно студене? Чому уста твої німі? Читаєш вірш і відчуваєш всю силу почуття, глибину страждань цієї зраненої коханням людини.

Туга відчувається у сповнених великого душевного болю, в епітетах і порівняннях, використаних у вірші. Вони передають частину образу коханої, її стриманість у ставленні до ліричного героя. Про те, ця любов закоханого не знаходить відгуку в серці дівчини, свідчать у поезії словами «німі уста», «криниці дно студене» її прекрасних очей. Однак бажання забути образ милої було миттєвим. Ліричний герой просить , хоч у сні приходити до нього і приносити змученому серцю миті щастя.

Так ниє серце, що в турботі, Неначе перла у болоті, Марніє, в’яне, засихає.

Як яскраво, поетично і разом із тим правдиво зумів передати поет невимовні страждання люблячого серця, гіркоту нерозділеного кохання. Написати так може лише любляча людина, яка все це сама вистраждала.

І це було дійсно так. Франкові «тричі приходила любов».

Ольга Рошкевич — перша і незабутня любов поета;

Юзефа Дзвонковська, яка відмовила Франкові свідомо, знаючи про свою смертельну недугу;

Целіна Журовська — «гордая душа».

Не склалося його кохання, і з’явилися ці чудові поетичні рядки.

Який докір, яке страждання, Яке несповнене бажання На них, мов зарево червоне, Займається і знову тоне У тьмі?

Тільки вміючи так, до самозабуття, до самозречення, кохати, тільки маючи такий могутній, неповторний талант, можна було створити прекрасну пісню великої любові, яка хвилюватиме й захоплюватиме серця людей вічно.

ГІМН
Замість пролога

Вiчний революцйонер —
Дух, що тiло рве до бою,
Рве за поступ, щастя й волю,
Вiн живе, вiн ще не вмер.
Нi попiвськiї тортури,
Нi тюремнi царськi мури,
Анi вiйська муштрованi,
Ні гармати лаштованi,
Нi шпiонське ремесло
В грiб його ще не звело.

Вiн не вмер, вiн ще живе!
Хоч вiд тисяч лiт родився,
Та аж вчора розповився
I о власнiй силi йде.
I простується, мiцнiє,
I спiшить туди, де днiє;
Словом сильним, мов трубою
Мiлiони зве з собою,-
Мiлiони радо йдуть,
Бо се голос духа чуть.


Голос духа чути скрiзь:
По курних хатах мужицьких,
По верстатах ремiсницьких,
По мiсцях недолi й слiз.
I де тiльки вiн роздасться,
Щезнуть сльози, сум, нещастя.
Сила родиться й завзяття
Не ридать, а добувать,
Хоч синам, як не собi,
Кращу долю в боротьбi.

Вiчний революцйонер —
Дух, наука, думка, воля —
Не уступить пiтьмi поля.
Не дасть спутатись тепер.
Розвалилась зла руїна,
Покотилася лавина,
I де в свiтi тая сила,
Щоб в бiгу її спинила,
Щоб згасила, мов огень,
Розвидняющийся день?

Рід літератури: громадянська лірика.

Жанр: ліричний вірш.

Провідний мотив: боротьба народу за своє майбутнє, непохитна віра в перемогу.

Віршовий розмір: чотиристопний хорей, суміжне римування. Примітки: Поезія «Гімн» — один з найкращих зразків революційно-патріотичної лірики в українській літературі.

Ця поезія входить до збірки І. Франка «З вершин і низин». Автор змальовує образ «вічного революціонера» як утілення могутності, нездоланності народу, його одвічних прагнень до свободи та справедливості. Конкретизуючи цей образ, поет акцентує увагу не на закликах до руйнувань, а на великій перетворюючій силі «науки, думки, волі».

Це одна з найсильніших за звучанням, за могутністю думки та заклику поезій громадянської лірики в українській літературі.

Завжди в суспільстві будуть знаходитися «вічні революціонери», небайдужі до народного горя, страждань та неволі.

Вірш покладений на музику, його ритм експресивний, а художні засоби (анафора, перелічення, метафора) дуже виразні.

Художні засоби:
Художні засоби вірша надають твору виразності, конкретики, яскравішістості. Щоб підкреслити ідею незламності революціонера, І.Франко використовує анафору «ні»:

«Ні попівськії тортури,
Ні тюремні царські мури,
Ані війська муштровані,
Ні гармати лаштовані,
Ні шпіонське ремесло
В гріб його ще не звело»

«Дух» персоніфікується через нагнітання дієслів-присудків: живе, рве, йде, міцніє, спішить. Вони додають відчуття руху, незвичайної сили, для якої вже настає час.
Використання риторичних запитань: «І де в світі тая сила, щоб в бігу її спинила, щоб згасила, мов огень, розвидняющийся день?»
За допомогою чотиристопного хорея, анафор (повторів початкових ні, по, і в рядках різних строф) та алітерацій поет створює ритмізований звуковий малюнок, який навіть без музичного супроводу вистукує маршеву мелодію гімну.
Перелічення: "Рве за поступ, щастя й волю."

Паспорт повісті «Тіні забутих предків» Михайла Коцюбинського

Рік: 1911

Літературний рід: епос

Жанр: повість

Тема: зображення життя гуцулів у Карпатах на межі 19 - 20 ст. у гармонії з природою, традиціями і звичаями, з язичницькими й християнськими віруваннями.

Ідея: оспівування високого й красивого почуття - кохання.

Поштовх для написання: перебування М. Коцюбинського в селі Криворівня (Івано-Франківська область), під час якого він отримав багато вражень від життя, звичаїв і обрядів гуцулів.

Інші назви:

  • «Тіні минулого»

  • «Голос віків»

  • «Відгомін Предковіку»

  • «Дар Предків забутих»

Головні герої: Іван Палійчук, його кохана Марічка Гутенюк, Палагна (дружина Івана), сусід Юра (Мольфар), ватаг на полонині, щезник, нявка, чугайстр.

Художній напрям: модерний твір, у якому яскраво простежується імпресіоністична манера подачі матеріалу.

Проблематика

  • Гармонія між людиною та світом природи

  • Життя і смерть

  • Добро і зло

  • Язичництво і християнство

  • Сила кохання і неможливість жити без нього

  • Вплив мистецтва на людину

  • Роль праці в житті людини

  • Стосунки батьків і дітей

Сюжет: описується дитинства Івана та ворожнечі двох сімей. Під час бійки батьків Івась знайомиться з Марічкою Гутенюк, вони зближуються, зароджується кохання. Іван іде на полонину в найми, а коли повертається, то дізнається про смерть Марічки (вона втопилася). Іван не вірить в смерть коханої і іде її шукати. В сусідньому селищі знаходять тіло невідомої дівчини, але Палійчук не впізнає Марічку. Шість років блукає Івась, а потім повертається до села й одружується на Палагні. Через деякий час вона стає "любаскою" сусіда Юри. Іван про все знає, але йому цілком байдуже. Він іде в гори, йому чується голос нявки-Марічки, але зустрічає чугайстра. Іван іде за цим голосом і зривається в урочище, пізніше пастухи знаходять ледь живого Івана. Повість закінчується похованням, яке проходить за місцевим звичаєм.

Сюжет повісті перегукується з трагедією Шекспіра «Ромео і Джульєтта». Палійчуки і Гутенюки ворогують так само, як Монтеккі та Капулетті. Діти з ворожих родів кохають одне одного. Вкінці герої гинуть.

У повісті широко використовуються діалектичні слова.

У 1964 році режисер Сергій Параджанов та оператор Юрій Іллєнко зняли однойменний фільм.

Саме на прем’єрі фільму «Тіні забутих предків» Василь Стус висловив усім відомий протест проти радянської влади: «Хто проти тиранії, встаньте!»

У повісті широко використовуються діалектичні слова.


Конфлікт твору (складний, багатоплановий):

  • між родами (Палійчуки – Гутенюки) – Іван – кохання — Марічка;

  • людини з дикою гірською природою (Іван – злі духи та істоти);

  • людини із власним «я» (роздвоєність Івана);

  • побутовий (Іван – Палагна);

  • людини з людським буттям (Іван – смерть).

Цитатна характеристика персонажів:

Основні персонажі: Іван Палійчук, Марічка Гутенюк, Палагна, мольфар Юра;

Міфічні істоти: щезник, чугайстир, нявка.

Іван Палійчук. Іван дуже любив природу, завжди відчував глибокий духовний зв’язок із нею, з малих років був дуже вразливою дитиною з чутливою душею: «Туго росла дитина, а все ж підростала, і нестямились навіть, як довелося шить їй штани. Але так само була чудна. Дивиться перед себе, а бачить якесь далеке і не відоме нікому або без причини кричить» (Іван у дитинстві). Коли Іван підріс, він став гарним парубком: «Тепер Іван був уже легінь, стрункий і міцний, як смерічка, мастив кучері маслом, носив широкий черес і пишну кресаню». Іван дуже відданий у коханні, покохавши один раз (Марічку), він не може її забути протягом усього життя.

Марічка Гутенюк – кохана Івана. Марічка у творі показана як дуже добра, ніжна, палка дівчина, вона щиро віддана лише коханій людині – Івану. Марічка мрійлива, вона дуже любить співати: «Марічка обзивалась на гру флояри (сопілки), як самичка до дикого голуба, – співанками. Вона їх знала безліч. Звідки вони з’явились – не могла б розказати. Вони, здається, гойдалися з нею ще в колисці, хлюпались у купелі, родились у її грудях…» (про хист Марічки до складання пісень).

Палагна – дружина Івана. На відміну від ніжної, вразливої та романтичної Марічки, Палагна постає як доволі вульгарна, приземлена, меркантильна жінка. «Його Палагна була з багацького роду, фудульна [горда, пихата, зарозуміла], здорова дівка, з грубим голосом й воластою шиєю». «На добрім хазяйстві Палагна набралась тіла, стала повна й червона, курила люльку, носила пишні шовкові хустки, а на воластій шиї блищало в неї стільки намиста, що челядь із заздрощів аж розсідалась». Між Іваном та Палагною немає кохання, лише тверезий розрахунок, це шлюб, продиктований суто господарськими потребами. Проте Палагна теж потребує любові, яку вона знаходить в обличчі сусіда, могутнього чарівника Юри.

Юра – сусід Івана, коханець Палагни, мольфар (чарівник). «Він був як бог, знаючий і сильний, той градівник і мольфар [злий дух, чаклун]. У своїх дужих руках тримав сили небесні й земні, смерть і життя, здоров’я маржинки (худоби) й людини, його боялись, але потребували всі». Образ Юри набуває гіпертрофованих фантастичних рис: він своїми чарами керує хмарами, впливає на життя та здоров’я людей. Через пристрасну закоханість у Палагну вдається до чар, які підточують здоров’я Івана.

Крім людей, у творі також діють міфічні, казкові істоти (запозичені з язичницького фольклору карпатських гуцулів): щезник, нявка, чугайстир.

Щезник – злий дух: «На камені, верхи, сидів щезник, скривив гостру борідку, нагнув ріжки і, заплющивши очі, дув у флояру».

Чугайстир – добрий лісовий дух: «Він був без одежі. М’яке темне волосся покривало все його тіло, оточувало круглі і добрі очі, заклинилось на бороді й звисало на грудях… Се був веселий чугайстир, добрий лісовий дух, що боронить людей од нявок. Він був смертю для них: зловить і роздере».

Нявка – міфічна лісова дівчина, у котрої в спині діра, через яку видно всі нутрощі, ці істоти начебто з’являлися у вигляді людей і заманювали своїх жертв у різні пастки. «Він бачив перед собою Марічку, але йому дивно, бо він разом з тим знає, що то не Марічка, а нявка. Йшов поруч із нею й боявся пустити Марічку вперед, щоб не побачить криваву діру ззаду у неї, де видно серце, утробу і все, як се у нявки буває» (про зустріч Івана із нявкою під виглядом Марічки)

Паспорт новели «Intermezzo» Михайла Коцюбинського

Жанр

Твір розпочинається присвятою («Присвячую кононівським полям») та переліком незвичайних «дійових осіб» (Моя утома, Ниви у червні, Сонце, Три білих вівчарки, Зозуля, Жайворонки, Залізна рука города, Людське горе). Однак «Intermezzo» не драматичний, а епічний твір. За жанром це імпресіоністична новела.

Новела – один із видів епічних творів, близький за розміром до оповідання, але відмінний від нього надзвичайною стислістю викладу, напруженістю розвитку сюжету, несподіваністю розв’язки; властивий глибокий психологізм у розкритті внутрішнього світу персонажів, відступи від норм усталеної будови.

Історія написання

Твір має автобіографічну основу. М. Коцюбинський через інтенсивну роботу, виконання службових обов’язків виснажився фізично і морально. Улітку 1908 р. письменник відпочивав у садибі відомого українського громадського діяча Євгена Чикаленка в селі Кононівка поблизу м. Яготина (Київська область). Природа збагатила письменника численними враженнями. Так у 1908 р. з’явилася новела «Intermezzo».

Тема

Тема твору криється в його назві. Слово «intermezzo» означає «перепочинок, пауза». Цей музичний термін означає невелику інструментальну п’єсу, виконувану між діями драматичного чи оперного твору при його виставі. М. Коцюбинський вклав глибокий філософський зміст у назву своєї новели. Образом intermezzo новеліст указував не тільки на перепочинок утомленого митця, але й на органічний зв’язок, може, чимось перерваних періодів у творчості чесного громадянина, який залишився вірний своїм ідеалам. Тож новелу можна вважати й автобіографічним твором (автор в образі ліричного героя новели показав самого себе). Розповідь у творі ведеться від першої особи.

Основні ідеї твору

Можна виокремити дві основні ідеї новели. 1. Необхідний глибокий духовний зв’язок із природою, єднання з нею, щоб подолати втому, зневіру, перепочити, набратися сил для нової боротьби. 2. Ідея служіння митця народові. Попри власні проблеми, депресію, відчай, митець зобов’язаний пам’ятати про страждання й біди власного народу, служити йому своїм життям та творчістю (саме тому герой наприкінці твору покидає кононівські поля й знову повертається до міста, щоб продовжити свою духовну та творчу діяльність, спрямовану на служіння українському народові).

Образи («дійові особи»)

 У підзаголовку до «Intermezzo» написано: «Дійові особи» і подається їх перелік: «зозуля, жайворонок, три білі вівчарки, ниви, сонце, моя утома, залізна рука города, людське горе». На перший погляд, їх дійовими особами не назвеш, та вони тісно пов’язані між собою, доповнюють одне одного, зумовлені ідейним змістом.

Серед мінорних (тобто негативних) образів новели – втома, залізна рука города (міста), людське горе.

Так, втома міцно тримає душу письменника, він бореться з нею за свій душевний спокій. І втома поступово відступає. М. Коцюбинський милується природою, подовгу гуляє полями. Залізна рука міста – це втілення проблем у житті героя, негативного впливу міського життя, відірваного від природи, що призводить до втоми, відчаю. Образ залізної руки згадується на початку та наприкінці твору (спочатку герой тікає від «залізної руки міста», потім вона повертає його назад, але коли він уже відпочив і морально готовий продовжувати боротьбу).

Спочатку природа ніби протистоїть ліричному герою: «На небі сонце — серед нив я». Поступово відновлюються сили героя, сонце змінює його настрій, стає бажаним гостем. У закличних словах: «Погаси сонце й засвіти друге на небі…» відчувається готовність героя до нової боротьби. Розгортанню образу сонця допомагають зозуля й жайворонок. Під натиском сил природи відступає «утома». Спершу вона повністю заволоділа героєм, та проходить час, і вона нагадує про себе тінню чи хмаринкою на якийсь час та й поступається місцем сонцю.

Єдиний людський образ у творі, крім образа автора, це образ селянина. Він пов’язаний з образом «людського горя». Образ селянина — це втілення українського народу в цілому. Зустрівшись із ним, герой відчув усі страждання бідного безземельного затурканого селянства. Образ селянина уособлює народ, за щастя і свободу якого повинен боротися митець своїм художнім словом. Ліричний герой співпереживає горю селянина, думає про долю трудящих.

Новела «Intermezzo» — нібито суцільний пейзаж, і в той же час ми майже не бачимо природи, не знаємо, що в ній відбувається. Перед нами — душа ліричного героя. Саме душею заволоділа втома, саме в душі грає жайворонок на голосній арфі, глибоко в душу западають слова селянина. «Дійові особи» символізують складну боротьбу, що відбувається в душі героя, передають, як поступово, відпочиваючи, приходить він до усвідомлення необхідності боротьби. Отже, так звані дійові особи новели «Intermezzo» — це символи суперечливих почуттів та переживань ліричного героя, який втілює кращі риси митців своєї епохи.

Художні засоби

Вдало створені пейзажі передають нерозривний зв’язок людини і природи. Оповідач відчуває «соболину шерсть ячменів, шовк колосистої хвилі», йому вітер набиває вуха «шматками звуків, покошланим шумом», «тихо пливе блакитними річками льон», пливе так спокійно, що «хочеться сісти на човен і поплисти». Ця картина виглядає розкішною завдяки багатій художньо – виражальній системі (епітети, метафори, порівняння), словам-звукам і словам-барвам. Перед нами майстерна імпресіоністична картина.

Літературний напрям – імпресіонізм. М. Коцюбинський вважається яскравим представником імпресіоністичної течії в українській літературі.

Імпресіонізм (від франц. «враження») – художній напрям, заснований на принципі безпосередньої фіксації вражень, спостережень, співпереживань.

Паспорт повісті «Земля» Ольги Кобилянської

Літературний рід: епос

Жанр: соціально-психологічна повість

Літературно-мистецький напрям: символізм (модернізм)

Епіграф: Юнос Лі: «Кругом нас знаходиться якась безодня, що її вирила доля, але тут, у наших серцях, вона найглибша.» Тема: зображення трагедії братовбивства, що сталася в селянській родині Федорчуків.

Ідея: земля повинна бути для людини, а не людина для землі.

Провідні мотиви: біблійний мотив братовбивства (комплекс Каїна), першогріх і людина; фатум.

Передісторія твору: у селі Димка в сім’ї Жижияна молодший син Сава убив брата Михайла через землю.

Головні герої:

Івоніка Федорчук та його дружина Марічка,

їхні діти — Михайло Федорчук та Сава Федорчук,

циганка Рахіра, її батько Григорій,

заможний ґазда Василь Чоп’як, його дружина Докія і дочка Парасинка,

чоловік Парасинки Тодорика,

наймичка Анна.

Тема повісті перегукується з народною піснею «Кров людська — не водиця, проливати не годиться».

Використано детективний прийом у творі (немає прямої вказівки на вбивство).

Проблематика: О. Кобилянська художньо досліджує на українському матеріалі біблійний мотив про Каїна й Авеля — братовбивство як першозлочин. Отже, тема повісті — трагедія братовбивства, що сталася в селянській родині Федорчуків; ширше — тема влади землі над селянином, над людиною. З головною темою пов’язана побічна — тема солдатчини, страждання українського селянства на службі в арміях чужих йому держав, досліджена з винятковою силою психологізму.

В основі твору — морально-етична проблематика, заглиблення у філософську й навіть містичну царину. Промовистим є епіграф до повісті, взятий з твору норвежця Юнаса Лі (поданий німецькою мовою): «Кругом нас знаходиться якась безодня, що її вирила доля, але тут, у наших серцях, вона найглибша».

Таким чином наголошується, що хоч проблема власності на землю соціальна, авторка акцентує на морально-етичних проблемах, і для неї важливо пояснити причини того, що сталося, дослідити психологію кожного персонажа.

Письменниця порушує проблеми:

сакрально-містичний зв’язок людини і землі

влада землі над людиною

фатум, влада долі над людиною

життя і смерть

гріх і святість

злочин і спокута

любов і ненависть

сумлінна праця на землі як священний моральний обов’язок, єдиний засіб і виправдання буття селянина

Головна ідея повісті сформульована у словах: «земля повинна бути для людини, а не людина для землі».

Твір проймає життєдайна віра в духовне розкріпачення людини, в перемогу світлих начал життя.

Цікаві факти про повість «Земля»:

Ольга Кобилянська розпочала писати продовження повісті «Земля», але цей намір не був реалізований.

Повістю «Земля» Ольга Кобилянська започаткувала символізм як модерністську течію в українській літературі.

Повість «Земля» було інсценізовано у Чернівецькому українському музично-драматичному театрі імені О.Кобилянської.

За повістю «Земля» на київській кіностудії імені О. П. Довженка у 1954 році було створено однойменний художній фільм. →Повість «Земля» було перекладено багатьма мовами світу.

До повісті «Земля» відомий художник С. Адамович створив ряд гравюр.

Сюжет:

Головними дійовими особами твору є заможний селянин Івоніка, його дружина Марія та їх сини — Михайло й Сава. Значну роль у розвитку сюжету відіграють образи Анни (коханої Михайла) й Рахіри (коханої Сави). Основною сюжетною лінією повісті є переживання батьків — Івоніки й Марії. З цією лінією органічно зв’язані дві інші — кохання Михайла й Анни та Сави й Рахіри. В розлогій експозиції, перед читачем постає пейзажна картина: село Д. із панським лісом по західній його частині. Читач знайомиться також із заможною ґаздинею Докією Чоп’як, із її нелегкими роздумами про долю єдиної дочки Парасинки, яку турботлива мати хоче якнайшвидше видати заміж, бо в разі своєї можливої смерті, її чоловік- «пияк і марнотратець» Василь, може залишити доньку ні з чим, розтринькавши родинне майно. Найкращим нареченим для Парасинки був би Михайло Федорчук, син Івоніки, бо й землі їхні межують. Але не без вагань відмовляється від думки про цей шлюб, адже Михайлові треба йти на трирічну службу до війська, а за цей час Докія може й померти. Тож Докія зупиняється на синові багатого односельця Онуфрія Жемчука Тодориці, який хоч і не був такий показний, як Михайло, але теж працьовитий і дбайливий, а головне — єдиний син заможних батьків. Далі дія переноситься на весілля Парасинки і Тодорики.

Читач знайомиться з братом Докії — «старим парубком» Петром, панською наймичкою Анною, Михайлом Федорчуком, що був на весіллі дружбою, а також його батьком Івонікою, який у щирій розмові з Докією розповідає про синів, про своє нелегке життя з Марійкою, про їхню тяжку працю, завдяки якій стали заможними господарями, але жодної розкоші собі не дозволяють, тремтять над нажитим добром, особливо над землею. Їх особливо турбує те, що нікому буде обробляти землю, коли Михайла заберуть у військо. Івоніка без вагання вирішує дати пару биків тому, хто допоможе Михайлові залишитися вдома. Але його намагання марні — Михайло змушений іти до цісарського війська. Тут же, на весіллі, Михайло звертає увагу на Анну, яка не може відвести очей від показного хлопця. Він запрошує дівчину до танцю, але через обірвану струну музика змовкла, а руки Михайла і Анни так і не поєдналися. Михайло розуміє, що батьки навряд чи схвалять його почуття до наймички Анни, адже в них своє розуміння щастя дітей; вони ніколи не погодяться, щоб їхній син одружився з бідною дівчиною. Так окреслюється конфлікт між батьками і дітьми. Зав’язка сюжетної лінії завершується у третьому розділі, де Михайло й Анна зустрічаються в полі. Розвиток дії пов’язується з перебуванням Михайла у війську. З сьомої глави розповідається про страшні знущання офіцерів над солдатами австро-угорської армії, особливо над колишніми українськими селянами, що не розуміли німецької мови, якою користувались офіцери. Паралельно розвивається сюжетна лінія Сави — Рахіри, яка має великий вплив на юнака. Батьки засуджували сина за намір одружитися з двоюрідною сестрою по матері. Однак головною причиною їх ворожого ставлення до Рахіри була її бідність. Батько Рахіри походив з циган, був безземельний, жив з випадкових заробітків. Сама Рахіра не любила працювати, була злодійкуватою й хитрою. Тож Івоніка дає зрозуміти Саві, що в разі непослуху може позбавити його належної тому частки землі на користь Михайла. Коли ж Сава всупереч волі батьків хоче одружитися з Рахірою, то вона цілком резонно остерігає його: «Як не будеш мати землі, то не зможемо побратися! З чого нам жити?» Так старший брат став на заваді молодшому, викликаючи в того почуття заздрості й ненависті. Рахіра, довідавшись, що Анна чекає дитину від Михайла, спробувала висварити її, проте дістала відсіч. У події втручається Сава, обіцяючи помститися Анні. Драматизм дії зростає, наближаючись до кульмінації. Діставши відпуску з війська, Михайло таємно зустрічається з Анною. Розуміючи, що батьки будуть проти його шлюбу з Анною, Михайло вирішує просити їхньої згоди на свої іменини, у день свого небесного покровителя святого Михайла. Одної ночі Сава з Михайлом пішли в ліс за деревом, щоб полагодити пліт. На другий день Михайла знайшли в лісі вбитим. Драма, що розігралася в лісі, у творі не показана. Головну увагу письменниця приділила зображенню реакції, яку викликала страшна подія в головних персонажів твору та в односельців. У цій частині повісті розвиток душевних переживань героїв досягає своєї кульмінації. Івоніка майже відразу запідозрює Саву в убивстві, але не виявляє цього, бо боїться втратити останнього сина. Цим і пояснюється, що під час огляду комісією трупа він блискавично сховав кулю, яка випала з плечей Михайла. Під час похорону чути розмови, з яких видно, що селяни знають вбивцю, але не виявляють цього, бо жаліють батьків. На кладовищі чути плачі, зойки. Івоніка звертаючись до Михайла, в розпачі говорить: «Не для тебе, синку, була вона, а ти для неї! Ти ходив по ній, плекав її, а як виріс і став годний, вона отворила пащу й забрала тебе! Дурень ти був на ній, дурень…» Івоніка почав втрачати віру в те, що він є господарем землі. Він відчув її владу над собою, відчув себе її рабом. Вже тут починається розв’язка сюжету, яка логічно випливає з кульмінаційної частини.

В останніх трьох розділах розповідається про те, що сталося через шість років. Івоніка підтримав Анну, що вийшла заміж за Петра, які вирішили вчити свого малого сина, щоб відірвати його від землі.

Паспорт драми «Лісова пісня» Лесі Українки

Рік: 1911

Літературний рід: драма

Жанр: драма-феєрія

Тема: зображення світу людини і світу природи в їх гармонійних та суперечливих взаєминах.

Ідея: утвердження думки, що мрію убити неможливо, адже людина завжди буде прагнути до неї та до досконалості. «Ніяка туга краси перемогти не повинна».

Конфлікт: боротьба між світлою і високою мрією (мистецтво, кохання - Мавка) та буденним життям людини (мати, Лукаш, Килина).

Головні герої: лісова царівна Мавка, Лукаш, дядько Лев, мати Лукаша, Килина, Лісовик, Перелесник, Русалка; Той, що греблі рве; Водяник, Русалка Польова, Потерчата, Куць, Злидні, Доля.

Місце дії: старезний ліс на Волині.

Дія розпочинається напровесні.

Проблематика:

  • Людина і природа

  • Батьки і діти

  • Кохання і зрада

  • Висока мрія і буденне життя

Композиція: пролог і 3 дії, які співвідносяться з трьома порами року. Перша дія - весна, друга дія - літо, третя дія - осінь.

Сюжет

Перша дія: дядько Лев і його небіж Лукаш будують хату на лісовій галявині. Лукаш грає на сопілці і будить Мавку від зимового сну. Лукаш хоче наточити березового соку, але Мавка його зупиняє, бо береза - сестра Мавки. Мавка й Лукаш закохуються, вперше цілуються. Лукаш розповідає, що восени його оженять, Мавка засмучується.

Друга дія: вже пізнє літо. Мати постійно дорікає Лукашу, що робота стоїть, а він все грає. Мати Лукаша називає Мавку відьмою і каже, що не можна дівчині впадати за хлопцем. За Мавку вступається дядько Лев.

Мати наказує Мавці жати, але тут з'являється Русалка Польова і просить Мавку не губити її. Мавка ріже собі руку. На полі з'являється мати і Килина. Приходить Лукаш, він допомагає молодиці жати, а потім проводжає її додому. Мавка сидить біля озера і плаче, вона просить Лісовика зробити її такою як вона була колись.

Лісовик одягає її в багряницю та срібний серпанок, над Мавкою у вирі шаленого танцю кружляє Перелесник. Раптом з'являється Марище і вмовляє лісову царівну піти з ним. Приходить Лукаш, бачить Мавку і не впізнає її. Повернувшись додому, Лукаш посилає старостів до Килини. Мавка просить Марище забрати її з собою.

Третя дія: осінь. Мавка розмовляє з Лісовиком про те, як вона опинилася тут, а не у «Того, що в скалі сидить».

Виявляється, що це Лісовик звільнив її, коли перетворив Лукаша на вовкулаку, а коли Мавка прокинулася, то звільнила Лукаша. Мати докоряє Килині, що та погана господиня. Килина вибігає з дому, бачить Мавку і запитує, що вона тут робить. Мавка відповідає: «Стою та дивлюся, які ви щасливі».Килина каже: «А щоб ти стояла у чуді та в диві». Мавка перетворюється на вербу. Перед хатою з'являється Лукаш, Килина йому дорікає, а на запитання, куди подівся дуб Дядька Лева, відповідає, що продала його. До Лукаша підходить хлопчик з сопілкою, зробленою із верби-Мавки, і просить заграти. Лукаш починає грати і чує голос Мавки.

Килина просить Лукаша зрубати вербу, але він не зміг цього зробити, тоді Килина сама замахнулася сокирою. З'являється Перелесник, обіймає вербу вогнем. Вогонь перекидається на хату. Мати і Килина виносять майно, а разом з ним і Злиднів. Килина просить Лукаша повернутися у село, але той відмовляється.

З-за берези виходить біла постать схожа на Мавку. Лукаш починає грати на сопілці, а Мавка спалахує давньою красою. Заметіль вщухає, і Лукаш бачить, що він один.

Особливості драми:

  • Написана за 12 днів у Грузії

  • Використання розлогих ремарок

  • Органічне переплетіння двох світів - природи і людського життя

  • Тема мистецтва розкривається через взаємини Мавки і Лукаша. В алегоричному образі Лукаша показано, як реальне буденне життя затьмарює мрію, як важко бажане зробити дійсним, як людину засмоктує буденщина.

  • Образ Лукаша перегукується з образом Грицька Бобренка із твору Ліни Костенко "Маруся Чурай"

Паспорт поезії «Contra spem spero!» Лесі Українки

Рік написання: 1890 р.

Літературний рід: лірика.

Жанр: ліричний вірш.

Художній напрям, стиль — модернізм, неоромантизм

Вид лірики: особиста (філософська).

Провідний мотив: заперечення тужливих настроїв, протиприродних молодості, оптимізм людини за будь-яких життєвих ситуацій.

Художні засоби:

Епітети: хмари осінні, весна золота, молодії літа, думи сумні, вбогім сумнім перелозі, барвисті квітки, сльози гіркі, кора льодовая, кора міцна, весела весна, гора крута крем’яная, камінь важкий, вага страшна, пісня весела, довга нічка, зірка провідна.

Метафори: владарка темних ночей

Звертання: гетьте, думи, ви хмари осінні! ; геть, думи сумні!

Віршовий розмір: анапест.

Тип римування: перехресне.

Літературознавці про твір. Уся поезія побудована на антитезах, причому художні протиставлення звучать як крилаті, афористичні вислови, їх виразність досягається за допомогою метафоричної образності, яка посилює емоційність звучання твору. Імпульсом до створення вірша стало загострення в авторки хвороби, проте подолання особистої недуги переросло в утвердження героїчної особистості, яка готова всі зусилля віддати боротьбі проти кривди в найширшому соціальному та національно-визвольному аспектах. Леся Українка утверджувала незламність духу людини й оптимістичним мотивом, і всіма художніми засобами, й експресивним художнім звучанням, коли категоричне «Ні!» на початку твору змінилося ще рішучішим «Так!» в останній його строфі (П. Хропко).

Паспорт вірша «Блакитна панна» Миколи Вороного

Рік написання: 1912.

Літературний рід: лірика.

Жанр: ліричний вірш.

Вид лірики: пейзажна (весняні настрої).

Віршовий розмір: нерівностопний хорей.

Римування: перехресне (абаб).

Тема: «має крилами Весна запашна, лине все в прозорих шатах, у серпанках і блаватах…»

Ідея: довгожданна, нездоланна… ось вона — Блакитна Панна!…

Художні засоби:

епітети: «весна запашна», «прозорих шатах», «вродою святою», «неземною чистотою», «променистою росою»

метафори: «сміючись на пелюстках, на квітках»

порівняння: «а вона, як мрія сна чарівна»

гіпербола: «сміючись на пелюстках, на квітках»

анафора: «має крилами Весна запашна»

окличні речення: «ось вона — Блакитна Панна! ЇЇ виспівує: Осанна!»

інверсія: «лине все», «крізь блакить майорить», «сяє вродою», «сміючись на пелюстках»

Провідний мотив: возвеличення краси природи та єдність її з мистецтвом.

Блакитна панна – це образ-символ Весни «у серпанках і блаватах», якій уся земля виспівує: «Осанна!» і тривожить душу ліричного героя: І уже в душі моїй В сяйві мрій В’ються хмелем арабески, І Миготять камеї, фрески, Гомонять-бринять пісні Голосні І сплітаються в гротески.

Новаторство Миколи Вороного виявилося в розширенні музичних можливостей українського вірша. «Я писав не так од образу, як од звуку «, – зазначав він. Джерелом його поезії є мелос, мелодія. Звук для символістів – понад усе. Специфічним є розміщення рядків у строфах «Блакитної панни»: вони ніби сходинки, по яких скрапує навесні талий сніг під грою сонячного проміння. Таке розміщення рядків поезії будить особливий темпоритм.

Критика Вірш має витончену форму, яскраві тропи. Провідні мотиви твору — возвеличення краси природи і єдність її з мистецтвом. Блакитна панна — це образ Весни «у серпанках і блаватах», якій уся земля виспівує: «Осанна!» і тривожить душу ліричного героя. Для символістів, як і для представників інших модерністських стилів, форма вірша, художні засоби набували дуже великого значення: важливо не стільки що сказати, а як сказати. Микола Вороний став, по суті, новатором у розширенні музичних можливостей українського вірша. «Блакитна панна» рясніє асонансами й алітераціями, як і сама Весна, що приходить до нас із співом птахів і ручаїв. Сам автор зазначав: «Я писав не так од образу, як од звуку. І дійсно, мелос, спершу примітивний, а далі технічно все більше ускладнений, був джерелом моєї пісні-вірша». Справді, джерелом поезії, її ритму й звучання, є мелодія. Звук для символістів — понад усе. У науці навіть відоме поняття «звукосимволізм». Не можна не помітити в «Блакитній панні» Вороного і специфічного розміщення рядків у строфах: вони ніби сходинки, по яких скрапує на весні талий сніг під грою сонячного проміння. Таке розміщення рядків поезії будить особливий темпоритм. Отже, форма у поетів-символістів — це надважливий засіб витворення потужного ліричного струменя.

Паспорт поезії «О слово рідне!Орле скутий!» Олександра Олеся

Рік написання: 1909

Рід літератури: патріотична лірика.

Жанр: ліричний вірш.

За жанром це — медитація, історико-філософське осмислення ролі рідного слова, загалом митця в історичній долі народу. Тема: любов до рідної мови і заклик до її збереження.

Ідея: рідне слово має стати духовною зброєю народу.

Віршовий розмір: чотиристопний ямб.

Римування: кільцеве.

Художні засоби виразності: алітерація; епітет; порівняння; метафора; метонімія; риторичне звертання, риторичне заперечення. У вірші багато риторичних окликів.

Мотиви: «сила слова», «національне безпам’ятство», «краса слова», «слово — зброя»; «місія митця».

Образи:

людей: ліричний герой — людина-патріот, яка любить рідну мову й займає активну громадянську позицію;

діти — українці, які відцуралися рідного слова;

чужинці;

природи: орел, дерева, зорі, Дніпро, сонце, дощі; предметів і явищ: слово; шум, музика, спів, рев, меч.

Символічні образи:

скутий орел (символ великої сили й свободи, яка неприродно скута);

сонце (символ нового життя);

судні дощі (символ покари за гріх безпам’ятства);

меч (символ сили слова).

Композиція (зміст): ліричний герой звертається до слова, називаючи його скутим орлом — говорить, що слово чужинцям кинутого на сміх безпам’ятними дітьми — показує красу слова — звертається до слова бути його мечем, сонцем, дощем судним для краю рідного.

Критика

У збірці «Будь мечем моїм…» О. Олесь, розвиваючи традицію Т. Шевченка та Лесі Українки, гостро порушує проблему рідного слова, щиро захоплюється ним і нищівно картає колонізаторів, які його нищать, і своїх безбатченків, котрі його зневажають. Вірш буквально пульсує потужним патріотичним почуттям, яке особливо посилюють риторичні вигуки й звертання. Красу, мелодійність і багатство української мови О. Олесь розкриває через емоційно насичені пейзажні порівняння, метафоричні епітети (співочий грім, шовковий спів, левій рев Дніпра). Ідея вірша висловлена в міфологічно-біблійних символах меча, сонця, судних дощів. Меч тут символізує войовничу грань українського слова, а отже, і самої нашої національної душі; сонце — миролюбну, окрилену, творчу властивості мови. У будь-якому разі автор переконаний, що мовне, національне відродження України обов’язково стане судними дощами для її ворогів. Турбота поета про долю рідного слова, «чужинцям кинутого на сміх», особливо гостро поставлена у поезії «О слово рідне! Орле скутий!» Як і в багатьох інших випадках, громадянський пафос вірша тут поєднано з глибокою задушевністю, ліричністю. Вже у другій строфі значення рідної мови у духовному житті людини та її велич асоціюється з розкішшю природи, яку О. Олесь завжди вмів змалювати найкращими барвами.

Характеристика

Три частини композиції виконують роль тези, антитези і синтезу. Поезія вибудувана як монолого — звертання ліричного героя до рідного слова. Анафоричне «О слово рідне!» увиразнює не тільки композиції єдності, а й змістову наповненість, підкреслює щирість ліричної оповіді, схвильованість героя, зумовлює ораторські інтонації, патріотичні почуття. У його серці виникає біль через зневажливе ставлення до рідної мови й історичне безпам’яство співвітчизників. Наскрізна антитеза розгортає сюжет вірша. Поет використовує яскраві метафори й епітети : Ураїнське слово уподібнюється «скутому орлу», тобто поневоленому народові, слово якого звучало завжди як «співочий грім батьків моїх», а тепер «дітьми безпам’ятно забутий». Ідея вірша випливає з переконань митця, що рідне слово відбиває драматичну історію України, стало духовною зброєю народу. Зображуючи поетичний образ неповторної краси укр.мови і Вітчизни, поет висловлю своє творче кредо : «О слово! Будь мечем моїм!\ Ні, сонцем стань!\ Вгорі спинись,\Осяй мій край і розлетися\ Дощами судними над ними.» Образ меча в Олеся пергукується з емблемою апостола Павла, в якого він символізує меч духовний:» Меч духовний є слово Боже». Автор переосмислює цей образ, воєднуючи в ньому духоне і творче начала, слово-меч стає атрибутом свободи і справедливості. У річищі символізму поет вдається до міфологічних образів космічного простору — сонця, синього неба, музики зір, а також біблійних образів (судні дні), що очищають рідний край від зла і стнуть запорукою відродження нації, якщо вона поставить слово-меч собі на службу, оберігатиме рідне слово — символ безсмертя народу.

Паспорт поезії «Чари ночі» Олександра Олеся

Олександр Олесь

ЧАРИ НОЧІ

Сміються, плачуть солов'ї
І б'ють піснями в груди:
"Цілуй, цілуй, цілуй її, —
Знов молодість не буде!

Ти не дивись, що буде там,
Чи забуття, чи зрада:
Весна іде назустріч вам,
Весна в сей час вам рада.

На мент єдиний залиши
Свій сум, думки і горе —
І струмінь власної душі
Улий в шумляче море.

Лови летючу мить життя!
Чаруйсь, хмелій, впивайся
І серед мрій і забуття
В розкошах закохайся.

Поглянь, уся земля тремтить
В палких обіймах ночі,
Лист квітці рвійно шелестить,
Траві струмок воркоче.

Відбились зорі у воді,

Летять до хмар тумани...
Тут ллються пахощі густі,
Там гнуться верби п'яні.

Як іскра ще в тобі горить
І згаснути не вспіла, —
Гори! Життя — єдина мить,
Для смерті ж — вічність ціла.

Чому ж стоїш без руху ти,
Коли ввесь світ співає?
Налагодь струни золоті:
Бенкет весна справляє.

І сміло йди під дзвін чарок
З вогнем, з піснями в гості
На свято радісне квіток,
Кохання, снів і млості.

Загине все без вороття:
Що візьме час, що люди,
Погасне в серці багаття,
І захолонуть груди.

І схочеш ти вернуть собі,
Як Фауст, дні минулі...
Та знай: над нас — боги скупі,
Над нас — глухі й нечулі…"
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Сміються, плачуть солов'ї
І б'ють піснями в груди:
"Цілуй, цілуй, цілуй її —

Знов молодість не буде!"

1904

Рік написання: 1904

Збірка: «З журбою радість обнялась».

Літературний рід: інтимна лірика.

Жанр: романс (він став популярною народною піснею).

Вид лірики: інтимна (любовна).

Провідний мотив: захоплення красою життя й красою кохання.

Віршовий розмір: чотиристопний ямб.

Римування: перехресне.

Тема: скороминущість людського життя, тимчасовість життя людини на землі; момент кохання.

Ідея:

утвердження кохання як найважливішого в житті людини, як сенсу життя;

заклик насолоджуватися життям перед обличчям тлінності;

гімн природі й красі.

Лірична оповідь у творі ведеться трьома особами: автора, ліричного героя, тебе.

У вірші наявне обрамлення. Поезія побудована на паралелізмах.

Образи: людей: ліричний герой — закоханий; Фауст — людина, яка хоче повернути минуле; примарна кохана;

міфологічних істот: боги;

природи: солов’ї, весна, шумляче море, земля, лист, квітка, струмок, зорі у воді, хмари, туман, верби п’яні;

предметів і явищ: поцілунок, мить життя, струни золоті, бенкет весни, дзвін чарок, бажання, холодні груди.

Символічні образи:

солов’ї (символ весни, кохання);

іскра (символ душевної енергії, завзяття);

бенкет весни (символ буяння природи й життя);

Фауст (символ неповоротності минулого, минущості, марності намагань).

Композиція: вірш складається з 12 куплетів-чотиривіршів, при цьому починається й закінчується однаковим катреном (прийом обрамлення): (І) сміються-плачуть солов’ї, закликаючи кохати — (II) заклик не дивитися в майбутнє, а радіти цій весні — (ЛІ) заклик залишити свій сум, думки і горе й улити душу в шумляче море — (IV) заклик ловити мить життя і в мріях закохатися — (V — VI) картини розлитості кохання в природі — (VII) заклик горіти, бо життя — мить, а смерть — вічність — (VIII) заклик рухатися, на лагодити струни золоті під час бенкету весни — (IX) заклик сміливо йти на свято квіток, кохання, снів і млості — (X) попередження про тлінність усього — (XI) передбачення про майбутнє бажання повернути дні минулі, як цього прагнув Фауст, чого не вдасться зробити, бо над «нас — боги скупі, глухі й нечулі» — (XII) повтор першого катрену.

Художні засоби: «Сміються, плачуть солов’ї» — антоніми. Також використовуються метафори, анафора, епітети.

Ліричність поезії «Чари ночі» посилюється влучними метафорами («тут ллються пахощі густі, там гнугься верби п’яні», «сміються, плачуть солов’ї і б’ють піснями а груди», «…уся земля тремтить в палких обіймах ночі»);персоніфікованим образом весни, яка завжди була символом молодості, краси, оновлення («весна іде назустріч нам», «весна бенкет справляє»). «Чари ночі» — філософська поезія, в якій поет закликає цінувати кожну мить короткочасного життя. Треба подивитися на природу, чари весни, на солов’їв — і кохати, мріяти, віддавати свою любов, тепло душі іншим, поки є час і можливість. Вірш став прекрасним романсом, гімном життю й любові.

Завдяки глибокій поетичності, мелодійності поезія «Чари ночі» стала улюбленою піснею українців. Вона виконувалася в народі і в той час, коли поезія О. Олеся була недоступною. Важливим штрихом її музичної інтерпретації на сьогодні є своєрідне виконання Ніною Матвієнко.

Паспорт поезій Павла Тичини

«О панно Інно» Павла Тичини

Рік написання: 1915.

Збірка: «Сонячні кларнети» (у другому виданні).

Рід: лірика.

Жанр: ліричний вірш.

Тематичний різновид: інтимна лірика.

Тема: звертання Павла Тичини до панни Інни зі своїми почуттями та спогадами!

Ідея: утвердження думки про непостійність і суперечливість кохання як великого почуття; своєрідна сповідь-звернення ліричного героя перед собою про свої почуття.

Головна думка: передача ніжних та щирих почуттів. Намагання відкрити своє серце панні,яку кохає.

Мотив твору — нестерпна туга за втраченим коханням, поєднана зі світлим спогадом про нього.

Художні засоби:

> Епітети: зимовий вечір

> Метафори: любові усміх квітне

> Порівняння: очі пам’ятаю, як музику, як спів

> Рефрен: О, панно Інно, панно Інно

> Неологізми: дитинно, злотоцінно

Римування: кільцеве

Рима: чоловіча(2 і 3 рядки), жіноча (1 і 4 рядки)

Віршовий розмір: 5-стопний ямб

Аналіз:

Вірш написаний 1911 року і за деякими джерелами є першим друкованим віршем Павла Тичини. 1911 рік — це лише період становлення майбутнього поета, як особистості, рік навчання в Чернігові, перші зустрічі з творчою молоддю Чернігівщини. Проте вірш засвідчив неабиякий талант майбутнього символіста. Вірш не належить до жодної збірки, пізніше входить до збірки «Сонячні кларнети». Кохання не потребує слів, це надзвичайно тонке почуття, яке досить часто брудниться словами, пафосність тут недоречна, вона дратує. Якщо вже і писати про кохання, то саме так, без од и дифірамбів на адресу об’єкта почуттів, а так просто и щиро, я повірила почуттям цього юнака, він досить щирий в них, коли кохаєш, то все навколо змінюється, оживає, і насамперед змінюєшся сам!

«Арфами, арфами…» Павло Тичина

Рік написання: 1914.

Тема: зображення краси природи, прихід весни.

Головна думка: автор передае у творі красу природи.

Жанр: пейзажна лірика

Художні засоби: епітети (плач перламутровий, золоті арфи), метафори (йде весна), повтори, пестливі слова, авторські неологізми (ніжнотонні, самодзвонними).

Ліричний герой мрійливий і обдарований.

Римування перехресне.

Віршовий розмір — дактиль з хореєм.

У цій поезії передано відчуття наближення весни. Текст можна прочитати на трьох рівнях: ідеться про пору року в природі, про прихід життєрадісної юності ліричного героя і про весну воскресіння, відродження рідної землі.

Мотив: гімн весні, молодості, вірі в щастя.

У вірші постає прекрасний персоніфікований образ дівчини-весни, до ніг якої схиляються й квіти, і живодайні дощі, і громи, і веселки. Цей образ творять вишукані неологізми (самодзвонними, ніжнотонними), епітети (золоті, голосні арфи, перламутровий плач), порівняння (поточки, як дзвіночки) та ін. Невичерпну музичну енергійність приходу весни передають постійні повтори, алітерації, асонанси, чергування довгих і коротких рядків:

Арфами, арфами —

золотими, голосними обізвалися гаї

Самодзвонними:

Йде весна

Запашна,

Квітами-перлами

Закосичена.

Поезію написано під впливом вірша М. Вороного «Блакитна панна». Павло Тичина по-своєму талановито розвинув і поглибив звукозорові експерименти свого вчителя.

Вражає асоціативне багатство твору: шум гаїв нагадує ліричному героєві мелодію арф; він просить чи то весну, чи кохану, чи Україну: «Ой одкрий // колос вій!» Ця красива метафора — заклик до молодої людини, молодої нації пильно, удумливо й сміливо подивитися в майбутнє і бути готовими не тільки до злетів, а й випробувань: «Сміх буде, плач буде //Перламутровий».

Зверніть увагу на дату написання вірша: улітку 1914 р. розпочнеться Перша світова війна, яка стане початком бурхливих змін у світі, відкриє шлях надіям і розчаруванням, тріумфам і трагедіям XX ст. Поет пророче відчув наближення цієї нової епохи та и суперечливу суть.

«Пам’яті тридцяти» Павло Тичина

В основу твору «Пам’яті тридцяти» покладено дійсні події, що відбулися 29 січня 1918 року. Проти регулярної більшовицької армії виступили юні патріоти-українці. Загиблих у бою під Кругами юнаків поховали в Києві на Аскольдовій могилі.

Вид лірики: громадянська.

Жанр: вірш-реквієм.

Віршовий розмір — тристопний-чотиристопний хорей із пірихієм та усіченими стопами.

Римування: перехресне; римуються окремі звуки: їх — молодих, цвіт — світ, рука — ріка, покарай — край, святих — їх.

Провідний мотив. У творі «Пам’яті тридцяти» П. Тичина зобразив приклад самопожертви молодих патріотів заради Батьківщини, утвердив ідею патріотизму й гуманізму, засудив жорстокість, терор і класову ненависть.

Композиція твору. Вірш має кільцеву композицію. Поезія «Пам’яті тридцяти» складається з п’яти строф. Поезія починається й закінчується рядками: «На Аскольдовій могилі поховали їх».

Образи твору. Ліричний герой — це збірний образ тридцяти юних захисників України, які загинули, захищаючи незалежність Батьківщини. Це тридцять мучеників, цвіт нації. У творі багато образів-символів: сонце, вітер, Дніпро. Символічним є й образ Каїна, який підняв руку на патріотів рідної землі.

Художні засоби:

епітети «славних, молодих», «український цвіт», «кривава дорога», «коханий край» окреслюють смисловий візерунок вірша;

метафори: «квітне сонце, грає вітер», «рука посміла знятись», «вмерли в Новім Заповіті»;

риторичні оклики «на Аскольдовій могилі український цвіт!», «Боже, покарай!» допомагають зрозуміти ідею вірша — показати подвиг патріотів України;

риторичні питання «На кого посміла знятись зрадника рука?», «На кого завзявся Каїн?» передають оцінку ліричним героєм того, що відбулося;

рефрен: «На Аскольдовій могилі».

Вірш П. Тичини «Пам’яті тридцяти» — глибоко психологічний твір. Автор тужить за вбитим цвітом нації, оплакує смерть борців за волю, підводить читача до думки, що щастя на крові не збудуєш. У розпачі автор вигукує: «Боже, покарай!» — і цей вигук про покарання летить у вічність, адже тільки Бог може карати й милувати. Ідейно-художній аналіз «Пам’ятi тридцяти» Сюжетна основа твору — проста. Поховання на Аскольдовій могилі українців-воїнів. Проте твір більше емоційний, ніж розповідний. Читач дізнається про те, що тридцять воїнів поховали в одній могилі, що вони були молоді й славні, що навкруги буяла чарівна природа… А їх немає не буде вже ніколи. Вони навіки залишили те, що найбільше любили — свою Україну.

Ліричний герой — збірний образ. Це тридцять мучеників. Це — український цвіт! Їхня загибель — початок кривавої дороги. Скільки ще того цвітузагине? Що було далі, ми вже знаємо. Далі був геноцид… Така перспектива думки. Від 1918 року до кінця ХХ століття. У поезії «Пам’яті тридцяти» багато символів. Сонце, вітер, Дніпро — символи життя, можливого щастя, радощів, Кривава дорога — нещасливе майбутнє. Символічний і образ Каїна. Те, що загинули дуже юні, а навкруги буяє життя, ще більше загострює усвідомлення такого тяжкого лиха, такої втрати, неприродності смерті. Разом із юнаками загинули і їхні ненароджені діти, онуки, правнуки, яким так і не судилося побачити свою Україну.

«Ви знаєте, як липа шелестить?..» Павло Тичина

Рік написання: 1911

Літературний рід: епос

Жанр: ліричний вірш або елегія

Вид лірики: інтимна та пейзажна

Провідний мотив: світле й радісне почуття кохання весняної ночі.

Тема: Показ кохання через призму кольорів природи

Ідея: Возвеличення найкращіх людських почуттів

Художні засоби:

Епітети: місячні ночі

Риторичні питання («Ви знаєте, як липа шелестить у місячні весняні ночі?», «Ви знаєте, як сплять старі гаї?»),

Риторичні окличні речення («А солов’ї!.. Та ви вже знаєте, Як сплять гаї!»)

Звертання риторичне ствердження

Метафори

Присутня синекдоха — «дідугани» (дерева).

Віршовий розмір: ямб (Вірш написаний чотиристопним ямбом з незакінченою стопою, жіноча рима чергується з чоловічою, римування перехресне)

Композиція: дві шестирядкові строфи. Композиційно вірш поділяється на дві частини. Обидві починаються риторичними питаннями. Спочатку простір обмежений лише липою, яка шелестить, у другій частині він ширшає – це вже гаї, вони сплять, але «все бачать крізь тумани». Простір враз стає глобальним – «місяць, зорі», а потім швидше звуковий образ — «солов’ї». У творі паралельно (настроєво суголосно) зображуються два світи — світ природи і світ людини (прийом паралелізму). Вдало застосовані тропи, майстерне створення словесно-музичних асоціацій роблять поезію стрункою й елегантною.

Паспорт поезії «Молюсь і вірю…» Максима Рильського

Рік створення: 1918.

Збірка: «Під осінніми зорями».

Літературний рід: інтимно-філософська лірика.

Жанр: вірш-рефлексія

Вид лірики: філософська.

Віршовий розмір: чотиристопний ямб

Римування: перехресне

Тема: людина у вирі життя.

Ідея: утвердження віри й краси як стрижнів, які тримають людину в цьому світі; возвеличення краси й гармонійності світу; висловлення бажання жити.

Мотиви: відтворення краси почуттів людини, її єднання з природою, стану закоханості у світ, звеличення любові до життя. Образи: людей: ліричний герой — людина, яка любить життя, його красу й натхненно йде в майбуття; міфологічних істот: вид пречистої надії; дух життя; природи: вітер, зграї голубів, води; предметів і явищ: моління й віра, клятва, синя глибина, берег, серце.

Символічні образи:

  • голуби (символ божественної присутності);

  • пречиста надія (символ чистоти, асоціація з Пречистою Дівою Марією як символом надії, захисту);

  • неба береги (символ досяжної гармонії);

  • блакитний, ясний, золотий (християнські символічні кольори чистоти, божественості);

Композиція (зміст): вірш складається з 4-х катренів: ліричний герой, натхненний молитвою й вірою, знаходячись у бурхливому житті, радіє й виносить спокій із осереддя бурі, пов’язуючи майбутнє з любов’ю до великого щасливого світу. Художні засоби

  • Епітети — пречиста надія, синя глибина, веселий світ, щасливі води, тремтячі зграї

  • Метафора — вітер грає, даль ясніє, стоїть у глибині,

  • Порівняння: серце б’ється як в огні.

  • Риторичні оклики: мені дозволить дух життя! Ходім!

  • Інверсія: голубів тремтячі зграї, черкають неба береги.

  • Анафора: кленусь; і-і-ї.

  • Повтор(рефрен): черкають неба береги.

У творі відтворено красу природи і почуттів. Автор показує радості почуттів героя, який впевнений у собі,він уже вважає світ своїм другом, і готовий жити дуже довго, поки «дозволить дух життя» У вірші поет майстерно відтворює красу почуттів ліричного героя, його єдність з природою, стан закоханості у світ. Поет здійснює своєрідний психоаналіз внутрішнього світу персонажа. Вірш пройнятий життєрадісністю, спрагою жагучого серця, вишуканістю почуттів. Композиційно твір будується як монолог. Оповідь веде ліричне «я», звертаючись до «ти», як до «іншого», унаслідок чого виникає діалогізм: І ти смієшся, й даль ясніє, І серце б’ється, як в огні, І вид пречистої надії Стоїть у синій глибині. У вірші виразно проступає неокласицистична поетика: витонченість образів, захоплення красою світу, гармонія думки і почуттів.

Паспорт новели «Я(Романтика)» Миколи Хвильового

Рік: 1924

Літературний рід: епос

Жанр: новела

Тема: протистояння добра і зла в душі героя, його роздвоєність.

Ідея: вимріяне майбутнє не може наблизити людина з роздвоєним «я», ціною злочину його не побудувати. Головні герої: Головний герой «Я», мати, доктор Тагабат, Андрюша, дегенерат.

Сюжет: Іде засідання «чорного трибуналу комуни» у будинку розстріляного шляхтича. Без участі прокурорів і адвокатів ухвалюється один і той же вирок: «Розстрілять!» Увечері мати «Я» заспокоює «сина революції». Якось «чорний трибунал» приймає рішення розстріляти черниць за антирадянську агітацію. Серед черниць «Я» впізнає свою матір. «Я» сам застрілює свою матір, щоб довести свою відданість революції.

Композиція «Я (Романтика)»: пролог (лірико-романтичний зачин), що вводить читача в складний психологічний світ (показана розмова матері з сином напередодні грози); три частини — три різні фронтові ситуації, три різні душевні стани героя.

Проблематика:

Суперечність, полярність одвічного ідеалу любові, гуманізму, добра, традиційних етичних цінностей, вироблених християнською цивілізацією — з одного боку, і служінням ідеї абстрактного гуманізму, фанатизму, фальшивої романтики — з другого.

Неминучість утрати людської сутності через зраду принципів людяності. Хто вбиває іншого — вбиває себе.

Проблематика носить надчасовий, філософський характер.

Стильові ознаки новели:

1. Розповідь від першої особи.

2. Драматизм.

3. Внутрішні монологи героя.

4. Відсутність безпосередньої авторської оцінки.

5. Лаконізм.

6. Виразні художні деталі.

7. Глибокий психологізм.

8. Відмова від традиційного описового реалізму.

9. Часові зміщення.

10. Зіткнення віддалених епізодів.

11. Історичні алюзії, асоціації (термін «версальці» тощо) з метою поставити революцію в контекст визначних подій світової історії.

12. Змістове згущення.

13. Символічний зміст образів, деталей.

14. Своєрідність зорового та звукового тла подій.

15. Засоби поетичного синтаксису.

Присвята: «Цвітові яблуні». М. Хвильовий присвятив новелу «Я (Романтика)» «Цвітові яблуні» М. Коцюбинського. По-перше, М. Хвильовий-прозаїк був пильним учнем М. Коцюбинського. По-друге, у «Цвіті яблуні» теж виведено персонаж із роздвоєною свідомістю; це письменник, який, переживаючи трагедію смерті власної дитини, одночасно відчуває й муку батьківських почуттів, і роботу письменницької пам’яті. Для нього навіть момент смерті дитини стає творчим матеріалом — поза контролем свідомості, поза його волею. Він страждає, зневажає себе, але не владен будь-що змінити. Однак торжествує в цій трагедії творча, життєстверджуюча сила. Письменник розкриває глибини підсвідомості персонажа. Але при цьому показує, що він сам несе повну відповідальність за вчинене. Його вибір був свідомим, і злочин його непрощенний.

Ідейно-художній аналіз. Новела «Я (Романтика)» має ліричний зачин. Саме з нього постає зримий, реальний образ матері-України: «З далекого туману, з тихих озер загірної комуни шелестить шелест: то йде Марія». Матір приходить до сина, коли він має хвилинку для перепочинку між жорстокими битвами. «Моя мати — наївність, тиха жура і добрість безмежна… І мій неможливий біль, і моя незносима мука тепліють у лампаді фанатизму перед цим прекрасним печальним образом». Але поступово наростає тривога, насувається гроза, син бачить в очах матері «дві хрустальні росинки». Чому ж у чудових очах рідної людини сльози, над чим плаче мати-Україна? Мабуть, над дилемою гуманності й фанатизму, людяності та сліпої відданості абстрактній ідеї. Письменник хоче допомогти осмислити протиставлення світлого й чорного, добра і зла, що живуть у душі головного героя новели. З одного боку — це інструмент, який повинен вершити революційний суд, а з другого — людина, яка вміє любити, бути ніжною, яка невидимою силою любові зв’язана з матір’ю. М. Хвильовий по-новому розкрив перед читачем споконвічну суперечку між життям і смертю. Стомлений син шукає спокою на старечих материних долонях. «Я — чекіст, але я і людина», — підкреслює головний герой. Отже, хочеться вірити, що цією людиною насправді має чинитися справедливий суд іменем народу. Але між двома началами терзається душа «м’ятежного сина: Андрюша і мати, Тагабат — людина, з холодним розумом і з каменем замість серця». Герой не бачить виходу. Саме в такі хвилини він, комунар, викликає співчуття. Через роздвоєність душі син мусив застрелити матір. «Тоді я у млості, охоплений пожаром якоїсь неможливої радості, закинув руку на шию своєї матері й притиснув її голову до своїх грудей. Потім підвів маузера й нажав на скроню». І це в ім’я революції, в ім’я дороги до загірних озер невідомої прекрасної комуни…». Отже, письменник намагається підвести нас до висновку, що такий вчинок міг здійснити тільки справжній революціонер, який у критичну хвилину «голови не загубив». Але ми все більше починаємо розуміти, що фанатична відданість ідеї несе тільки зло, убиває почуття справедливості, почуття розуміння добра й правди, руйнує людську особистість, людське «я». «Там, в далекій безвісті невідомо горіли тихі озера загірної комуни». Цими сумними словами закінчується трагічна новела — драма роздвоєності людської особистості, примушуючи замислитися над високістю матері, яку вбиває блудний син. А Україна, котра породила революціонера, якого морально знівечила абстрактна ідея, прощає йому цей смертний гріх.

Новела Миколи Хвильового «Я (Романтика)» стала своєрідним викриттям жорстокості та несправедливості нової системи. Намагання вбити в собі людину, убити добро в ім’я фанатизму, приводить до переродження в дегенерата. Разом зі своїми героями письменник шукав вихід із лабіринтів історії, помилявся й пророкував, свято вірив і люто ненавидів, і нарешті, не витримав дуалізму сучасної йому доби. Пролунав постріл…

Паспорт новели «Дитинство» Юрія Яновського

Рід літератури: епос.

Жанр: новела.

Тема: життя Данила Чабана та історія його роду, що уособлює шлях українського народу.

Ідея: утвердження віри в нетлінну вартість національних основ буття, спадковість поколінь, духовну пам’ять; оспівування міцних родових традицій, гуманістичного сприйняття життя, здорового існування людини на землі.

Композиційно-стильові особливості: новела «Дитинство» не має єдиної наскрізної сюжетної лінії. Твір побудовано на системі окремих сюжетних картин, епізодів пейзажного і побутового характеру. Ці епізоди тісно пов’язані з календарним циклом буття українського селянина. Оповідь насичена описами звичаїв, народних свят: Вербної неділі, Великодня, Білого тижня, Сорока святих та ін. Письменник щедро використав багаті фольклорні джерела, майстерно відтворив народні звичаї, побут, злидарське життя трудового люду України, його велич і незламну духовну силу.

Філософське кредо новели — у ствердженні невмирущості й волелюбності людської гідності. Мандрівка прадіда з правнуком у степ, до моря символізує шукання світлої долі: вони «ішли великий день і все панською землею», і прадід по дорозі розкриває перед малим Данилком могутність народу, пророчить йому чудове майбутнє. Несподівана смерть прадіда серед квітучого степу дає Данилкові відчути себе самотнім, але не втамовує його спраги до життя. «Топчи землю, синок», — такими були останні слова мудрого старого, звернені до нащадка його роду. Оспівування міцних родових традицій, гуманістичного сприйняття буття, здорового існування людини на землі стає провідним гаслом письменника. Примітки: Новела входить до роману «Вершники».

Місце дії новели — безкраїй степ, «український Техас», що ставав полем бою на зламі багатьох епох. Цей твір розповідає не тільки про дитинство одного героя. Це ніби екскурс в історію свого народу, його звичаї, у яких відображається ментальність українців. Саме тут коріниться суть гуманістичного світосприймання героїв: вони повинні шанувати людей, нести життя і волю, берегти саме життя.

Паспорт роману у віршах Ліни Костенко «Маруся Чурай»

Назва «Маруся Чурай» твір названий на честь відомої молодої дівчини. Маруся Чураївна – легендарна українська народна співачка та поетеса часів Хмельниччини, яка, за переказами, жила в Полтаві. Їй приписують авторство низки відомих у народі пісень: «Ой не ходи, Грицю», «Котилися вози з гори», «Засвіт встали козаченьки» та інші.

Рік написання: 1979.

Літературний рід: ліро-епос.

Жанр «Маруся Чурай»: історичний роман у віршах (визначення Л. Костенко).

Тема «Маруся Чурай»: зображення нещасливого кохання Марусі та Грицька в поєднанні з широкою картиною життя України XVII ст.

Головна ідея: незнищенність українського народу (особистості з багатим духовним світом), глибока віра в його (її) духовну силу і могутність.

Головні герої «Маруся Чурай»: Маруся Чурай, Гриць Бобренко, полковий обозний Іван Іскра, полтавський полковник Мартин Пушкар, козак Лесько Черкес, Галя Вишняківна, війт Семен Горбань.

Сюжет і композиція «Маруся Чурай» Дві сюжетні лінії, які переплітаються, — особиста (Маруся-Грицько) й історична (боротьба українського народу проти загарбницької політики польської шляхти).

Роман складається з дев’яти різних за обсягом розділів.

I розділ «Якби знайшлась неопалима книга». Дощенту знищена пожежею Полтава 1658 р. Суд над Марусею, яку звинувачено в отруєнні коханого Грицька Бобренка. На захист Марусі стають козаки — полковник Мартин Пушкар та Іван Іскра. Марусі виносять смертний вирок.

II розділ «Полтавський полк виходить на зорі». Полтавський полк на зорі вирушає в похід боронити волю свого народу.

III розділ «Сповідь». Маруся перебуває у в’язниці, вона згадує дитинство, батьків, родинні стосунки; дитинство Гриця, його батьків і їхні сімейні стосунки; далі постає історія кохання Марусі й Гриця і його зрада з Галею Вишняківною. У кінці розділу (він найбільший у творі, центральний) Марусю виводять на страту.

IV розділ «Гінець до гетьмана». Іван Іскра мчить до гетьмана Богдана Хмельницького, щоб сповістити про суд над Марусею. Гетьман своїм універсалом скасовує смертний вирок Марусі.

V розділ «Страта». Марусю виводять на площу для страти, де зібралася чи не вся Полтава, люди по-різному висловлюються щодо Ма-русиної трагедії. В останній момент перед стратою на площу вривається Іван Іскра з добутим універсалом, у якому наказано скасувати вирок з огляду на пісенний талант Марусі і героїзм її батька Гордія, якого як оборонця України було покарано на горло у Варшаві.

VI розділ «Проща». Маруся вирушає на прощу до Києва і по дорозі знайомиться з мандрівним дяком-філософом, який розповідає їй про Якова Остряницю, Северина Наливайка та Ярему Вишневецького. Маруся глибоко осмислює історію України з розповідей дяка і з побачених у дорозі картин зруйнованої Батьківщини.

VII розділ «Дідова балка». Іван Іскра відвідує старого запорожця, колись визволеного з двадцятилітньої турецької неволі, який оселився під Полтавою й займається різьбярством. Іван попереджає діда про наступ ворожих військ, але той вирішив не покидати свою домівку.

VIII розділ «Облога Полтави». Брами Полтави зачинені, гармати націлені на ворога. Полтава мужньо тримається в польській облозі вже четвертий тиждень. Іван Іскра відвідує самотню Марусю (її мати померла) і пропонує одружитися. Маруся відмовляє парубкові.

IX розділ «Весна, і смерть, і світле воскресіння». Маруся попрощалася з Іскрою, виснажена горем і хворобою, чекає свого кінця. Облогу знято, і місто повертається до звичного життя. Повз будинок Марусі проходять козаки й співають її пісні, а далі дівчата — пісню «Ой не ходи, Грицю». Проблематика й композиція «Маруся Чурай» Тематично й композиційно роман надзвичайно складний, багаторівневий, багатопроблемний. Він «нагадує кристал, у якому безліч граней» (В. Панченко). За своєю суттю це — глибоко національний твір. Ліна Костенко здійснила величезну дослідницьку роботу, щоб якомога точніше, зриміше показати, «оживити» Україну XVII ст. Письменниця спершу осягнула, відчула її сама, а згодом, працюючи над романом, відкрила її й для нас, обезсмертила в Слові. Серед порушених у творі проблем: • таїна, сила й незбагненна, часто безжальна логіка любові; • фатальне зіткнення духовного й матеріального, піднесеного й приземленого в людському житті; • доля як наслідок вибору між цими цінностями; • шляхетність і вірність як шлях порятунку, пристосуванство й зрада як шлях до загибелі; • творець і суспільство, нелегка, але висока місія митця в історії свого народу; • славна й трагічна боротьба народу за свою державність Така широка проблематика роману й зумовила необхідність ускладненої, «багатоярусної» композиції. В основі твору — дві наскрізні взаємопов’язані сюжетні лінії: доля Марусі й доля України. Вони прочитуються не лише в конкретно-історичній площині, а й у понадчасовій: Маруся — неповторна, одухотворена, творча особистість, яку намагається поглинути дріб’язковий, егоїстичний, безжальний буденний світ; Україна — сильна й прекрасна країна, яка протягом століть прагне здобути свободу, державність, але цьому заважають інтриги сусідів і підступність своїх перевертнів.

Паспорт роману «Собор» Олеся Гончара

Назва – «Собор» – Троїцький собор — історична пам'ятка у Новомосковську, колишньому запорозькому місті Самарь (Новоселиці), центру Самарської паланки. Споруджений у 177281 народним майстром Якимом Погребняком із дерева без жодного залізного цвяха.

Рік написання — 1967

Жанр «Собор» — проблемно-філософський роман, у якому важливі соціальні та національні проблеми розглядаються під кутом зору вічних гуманістичних істин, якими мусить керуватися людська цивілізація, щоб не прийти до свого остаточного руйнування і знищення.

Тема — збереження духовних святинь, без яких людина перестає бути людиною, нікчемніє, стає безбатченком.

Головні герої «Собор»: Микола Баглай Роман Орляченко Іван Баглай Єлька Ізот Лобода Ягор Катратий Володька Лобода Семен Таратута

Проблематика У центрі твору — проблема духовності сучасної людини, а точніше— проблема духовності сучасного українця. Тому вона так тісно пов’язана з проблемами батьків і дітей, наступності поколінь, збереження історичної пам’яті та національної гідності, національного нігілізму, відступництва від свого народу.

Сюжет – головна сюжетна лінія роману пов’язана з собором. Собор є центральним образом, епіцентром подій, що розгортаються навколо. Його можна назвати головним персонажем роману.

Роман складається з багатьох розділів, у кожному з яких розповідається про одного і героїв. Та всіх їх об’єднує образ собору. Він став справжнім художнім відкриттям Олеся Гончара, сприйнявся як болюче попередження для всіх українців. Саме через цей образ автора так гостро критикували, а твір заборонявся довгий час. Пробудити національну свідомість, вказати на небезпеку народові — цього найбільше боялась імперська тоталітарна влада.

Собор—як історична реальність, архітектурний пам’ятник доби козаччини. Він—свідок багатьох важливих історичних подій, змін різних влад. У своєму ставленні до нього кожна влада виявляла своє істинне обличчя. Був складом зброї, складом комбікорму… Тепер, обдертий і вицвілий, стоїть сиротою (навіть охоронну табличку знімають!) і чекає нової долі: горе-правителі в особі Володьки Лободи взагалі хочуть його знести, а на звільненому місці збудувати «кафе для трудящих», яке можна назвати, скажімо, «У козака Мамая». Ми, мовляв, пам’ятаємо свої корені, бережемо історію… Отак, прикриваючися гарними, але порожніми словами (тобто демагогією), партійна влада проводила політику так званого наці о карного розквіту однієї з п’ятнадцяти республік-сестер. Але національний розквіт—це не популяризація національної атрибутики, це насамперед пробудження національної свідомості. Викорінення з народу рабської покори, повернення йому внутрішньої суті, гордості вільної людини, його моралі, віри. До таких думок намагається привернути увагу читачів Олесь Гончар. У творі маємо також собор як художній символ самої України, її духовності, яка обвіяна багатьма вітрами, стоїть напівзруґшована, в риштованні обіцянок щасливого майбутнього. Тепер її остаточно хочуть доруйнувати, знищити. Собор для зачіплянців став ніби частиною їх самих, вони підсвідомо звіряються йому в найпотаємнішому, шукають захистку в найтяжчі хвилини свого життя.

Собор— ніби остання опора українського духу, якому загрожує смертельна небезпека. Олесь Гончар вірить, що український народ прокинеться, що Баглаї (Микола, Іван). Вірунька, Єлька, баба Шпачиха захистять собор від безбатченків так, як мусять захистити і свої душі від небезпеки спустошення. Це інше покоління, тут поряд є Лобода-молодший, а він—браконьєр. Ті, хто довів свою незрушність—дядько Ягор, старий металург Ізот — відходять від нас, поступово забираючи з собою щось важливе, часом незрозуміле молоді. Доба НТР пропонує інші орієнтири, моральні правила — чи ж убереже сучасна людина в собі дух свого народу, чи ж захистять собори власних душ? Над цими актуальними і зараз питаннями розмірковує письменник на сторінках свого роману.

Паспорт новел Григіра Тютюнника «Завязь», «Три зозулі з поклоном»

Новела «Три зозулі з поклоном»

Літературний рід: епос.

Жанр: новела.

Тема: складність людських стосунків, виражена через історію нещасливого кохання.

Головна ідея: возвеличення любові як високої християнської цінності, яка вивищує людину над буденністю, очищає її душу. Головні герої: оповідач, його батьки — Михайло й Соня; Марфа Яр-кова, поштар — дядько Левко.

Сюжет: заміжня Марфа Яркова кохає одруженого чоловіка Михайла, який має сина. Історію цього кохання синові (оповідачеві новели) розповідає мати Софія. Михайло засланий до Сибіру, звідки він ніколи вже не повернеться, від нього раз на місяць надходять листи дружині Соні; прихід їх інтуїтивно відчуває Марфа, якій поблажливий листоноша дає пригорнути листи до грудей і «подержати». Соня, яка знає про Марфину любов до її чоловіка, не картає за це суперницю.

Символи твору : Софія — мудрість, а ще мучениця, матір Віри, Надії, Любові;

зозуля – міфічна істота, образ зустрічається в народних піснях, баладах, в творах Тараса Шевченка, символ туги;

символічне число 3 : три зозулі з поклоном посилає Михайло Марфі. Можливо, це позначає побажання щастя, спокою, любові. Для автора — це підказка назви твору, для читача – ключ для розуміння непростого плетива трагічного й високого в долях героїв. Три – християнський символ. У цьому творі це число безпосередньо пов’язано з епіграфом «любов Всевишня», а значить вчить не засуджувати, розуміти, прощати; сосна — цар-дерево, вічнозелене, шишки сосни символізують плодючість, багатство. Недарма, булочки, якими запрошували на весілля випікали в формі шишок. Це дерево вважають також і надгробним. Тому «татова сосна» — натяк на те, що чекає батька в майбутньому і спроба лишити щось по собі на землі.

Смола сосни – живиця — гоїть рани, а значить допоможе з’ясувати болючі для сина питання;

чорна хустина – символ жалю, туги, горя;

ромашка – символ кохання і чистоти.

Символічність назви: «Три зозулі з поклоном» чому така назва? В українського народу існує віра не лише у приворотне зілля, а і у відворотні замовляння. Коли закоханій людині не могли відповіст ивзаємністю, щоб позбавити,тоді виникло бажання створити новелу про віддане кохання, людську чесність і порядність. «Три зозулі з поклоном» глибоко розкриває внутрішній світ Г. Тютюнника, його світобачення. Зозуля – це багатозначний символ наших пращурів. Зозуля віщує весну і пророкує людині, скільки років та житиме. Кажуть, що зозуля кує тільки навесні від Благовіщення до Купала, а як викинеться ячмінний колос, вона ним «давиться» і перестаєкувати. Вірили в те, що в зозулі-золотоключниці зберігаються ключі від вирію, а тому вона прилітає останньою, а у вирій летить першою. Це символ туги, бездітної вдови, але найголовніше – це символ віщування. Відомо, зозуля гнізда не мостить, тож людина повинна була зрозуміти, що її кохання приречене, не матиме у відповідь такого ж почуття. І Марфа, і Софія, і Михайло сподівалися на щастя. Але даремно. Із змісту зрозуміло, що до всіх них линули три зозулі з поклоном. Герої залишаються на роздоріжжі: Михайло безслідно зникає на каторзі, Соня одна ростить сина, Марфа продовжує чогось чекати, вдивляючись в обличчя сина Михайла.

Авторбіографічний аспект твору. У головних героях новели «Три зозулі з поклоном» легко впізнаються сам автор і його безталанний батько. Присвячена новела «любові Всевишній». А любов ця й справді була, як кажуть, неземна. Тридцятитрирічного чоловіка Михайла, батька оповідача, безнадійно покохала молода дівчина Марфа Яркова. Вона й жила на світі тільки тим, що могла бачити його — односельцями ж були. І ось прийшла біда. Михайло попав у веремію сталінських репресій і опинився в сибірських таборах. Тепер дівчину тримали на світі листи Михайла, які він, зрозуміла річ, писав не їй, а своїй родині. Вона ж потайки просила листоношу тільки в руках «подержати письомце». Так були знедолені всі четверо — оповідач із матір’ю, його батько й Марфа. Знедолений весь народ. Григір Тютюнник довго не міг опублікувати новелу, цю, без перебільшення, художню перлину — у застійні роки не допускали навіть натяку на жахіття сталінщини (А. Шевченко).

Новела «Зав’язь»

Літературний рід: епос.

Жанр: новела.

Тема: показ першого чистого, юнацького, наївного, кохання , подібного до зав’язі навесні
Ідея: ствердження добра, гуманізму, уславлення великої любові - найсильнішого почуття, даного Богом.

Головні герої: дід Лаврін, Микола, Соня.

Сюжет: Раннє оповідання «Зав’язь» є зворушливою ліричною сповіддю про перше кохання, про незабутню ранню весну, коли в гіллі «зав’язуються дрібні, мов роса, прозеленкуваті крапельки» — зав’язь. Цю зав’язь потрібно берегти, захищати від весняних холодів. Зав’яззю є перше кохання юних Миколки й Соні, сором’язливих і чистих, прекрасних у своїй наївності й щирості. Символічно, що юнак, ніби боячись втратити найдорогоцінніший скарб любові, обкурює свій і Сонин садок, рятуючи при цьому й зав’язь їхнього почуття. Саме в час цвітіння саду й появи зав’язі — майбутнього плоду народжується перше юнацьке почуття. І нехай на дні глибокого провалля ще лежить сніг, нехай насміхається дід, у юнака зривається голос, коли він дивиться в дівочі очі, паморочиться голова, а серце починає калатати, як дзвін, від одного лише слова коханої. Та й дід насміхається з онука не від злоби, це щось подібне до тренування. Дід готує хлопця до життя, а водночас і згадує свою молодість. Те, що в нього слово колоритне, підтверджує характеристика, яку дід дає онуковій коханій. «ї ...то дівка з тієї куряви, що чорти на дорогах крутять. Просто в неї міцний характер, кажу спокійно аби випорснути з дому». Оповідання «Зав’язь» вражає відчуттям автора и умінням передати найтонші порухи людської душі. Вдалим є і те,що розповідь ведеться від першої особи, що допомагає краще розкрити внутрішній світ героїв, передати їхні настрої, переживання й радості. Символічна й назва твору: зав’язь першого юнацького почуття, яке народжується в благословенний час цвітіння саду й появи зав’язі майбутнього плоду. Хочеться вірити, що в Миколи й Соні попереду довге й щасливе життя, що в їхніх серцях надовго оселилося велике людське кохання, яке зігріватиме душі, допомагатиме й підтримуватиме їх на нелегкій життєвій дорозі.

Лексика твору: Лексичне багатство твору, зокрема використання синонімів, теж поглиблює психологічний світ героїв. Так, до слова “говорити” письменник знаходить такі синоніми: бубоніти, озиватися, вигукувати, шепотіти, видихати, горлати, одказувати, гукати. Вони дуже доречно вписуються в конкретну ситуацію, виконуючи надзавдання — відтінити почуття героїв, ту загальну світлу атмосферу, яка створюється несміливим виявом їхніх почуттів. У мовній палітрі Григора Тютюнника є й кілька розмовних — соковито-точних, ніби м’ясистих — слів: наджигурився, обербенимось, оскиряються. У контексті вони створюють іронічний, але доброзичливий фон для змалювання стосунків закоханої пари.

Символічнісь назви новели: йдеться не тільки про зав’язь на деревах, а й про народжуване весняне світле почуття, про “вічну загадку любові”, яка прекрасна у своїй повторюваності і разом з тим неповторності. Григір Тютюнник утверджує думку про необхідність захищати від усілякого лиха і зав’язь плоду — основу багатого і щедрого урожаю, і перше кохання — символ вічності життя.

Паспорт збірки Василя Стуса «Дорога болю»

Київ: Радянський письменник, 1990. – 256 с.

Протягом довгого часу вилучена з літературного життя, сьогодні поезія Василя Стуса (1938—1985 pp.) повертається до читачів, її публікують газети й журнали, народжуються пісні на вірші поета, його твори входять до сценічних вистав.

Книгу «Дорога болю» складено з уцілілих рукописів і списків поезій В. Стуса, які збереглися в рідних та друзів поета. (з анотації)

Одне з перших видань поезій Стуса в Україні ("не-самвидавних"); з післясловом М.Коцюбинської.

До книги увійшли вірші зі збірок "Зимові дерева" (1970), "Веселий цвинтар"(1971) та "Палімпсести"(1977).

У 1990 році прокурор України Михайло Потебенько опротестував вирок судової колегії в кримінальних справах Київського обласного суду від 7 вересня 1972 року і вирок судової колегії в кримінальних справах Київського обласного суду від 2 жовтня 1980 року.

У тому ж році Постановою № 2381н90 Василь Стус був посмертно реабілітований.

Поезія Василя Стуса характеризується ліричністю, мелодійністю, її основу становить усвідомлення внутрішньої свободи, готовності до боротьби за кращу долю народу і України. Проте поступово домінуючими в творах поета стали песимістичні настрої, зневіра, породжені «соціалістичною» дійсністю. Після смерті поета в Україні видали збірки «Поезії» (1990), «Вікна в позапростір» (1992), «Золотокоса красуня» (Київ, 1992), «І край мене почує» (Київ, 1992), «Феномен доби», написано у 1970—1971 рр. (Київ, 1993), Твори в шести томах, дев'яти книгах (Львів, 1994—95; ред. Д. Стус і М. Коцюбинська) та спогади «Не відлюбив свою тривогу ранню…».

1991 року В.Стуса посмертно відзначили Державною премією ім. Т. Шевченка за збірку поезій «Дорога болю» (1990).

Паспорт роману Павла Загребельного «Диво»

Літературний рід: епос.

Жанр: роман.

Рік видання: 1968.

Тема: змалювання історичної спадщини українського народу у взаємозв’язку з сучасним та минулим.

Ідея: показати людинознавче новаторство у висвітленні культурного життя, мирної праці та побуту часів Київської Русі, висвітлити відношення минулого до сучасного та навпаки.

Сюжет: Життєві шляхи героїв — зодчого Сивоока та князя Ярослава — перехрестилися на майдані, де підіймався величний та дивовижний храм. Софія Київська з'єднала долі талановитого майстра і мудрого правителя. Дві людські драми розгортаються на сторінках роману. Сивоок, для якого будівництво храму стає головною справою життя, трагічно гине і його ховають під плитами собору. Ярослав Мудрий вінчається в Софії на кесаря землі Руської. Але і він дійшов цього ціною великих душевних втрат, зрікшись заради влади єдиного в своєму житті справжнього кохання.

Події першої сюжетної площини відбуваються в часовому проміжку від літа 992 р. до осені 1037 р. XI ст., другої — від осені 1941 р. до весни 1942 р. XX ст., третьої — з весни 1965 р. до літа 1966 р. XX ст.) І сюжетна площина -події сорокарічних поневірянь героя: Сивоок розпочинає свою подорож із пущі (життя у діда Родима й у Ситника), потім прямує до Києва, Радогості, потрапляє в Болгарське царство, у Константинополь, на острів Пелагос, після чого знову опининяється в Київській Русі, а саме в Києві. Тут сюжетна лінія Сивоока переплітається з лінією Ярослава. ІІ сюжетна площина — події другої часової площини розгортаються в Києві. У цій площині лише одна сюжетна лінія: Гордія Отави — професора Шнурре. Дія третьої сюжетної площини розпочинається в надмор'ї, розгортається в Києві через зображення подорожей Бориса Отави до Західніої Німеччини, Москви, а завершується в Києві.

Паспорт роману Валерія Шевчука «Дім на горі»

Літературний рід: ліричний епос.

Жанр: роман-балада.

Рік видання: 1983.

Тема: ствердження ідеї єдності усього живого, сущого на землі, яке передбачає необхідність для кожного нового покоління виборювати свій досвід пізнання себе і світу й так перевіряти досвід поколінь минулих задля майбутнього.

Ідея: розкрити людину через психо-iнтуїтивне пiзнання її долi, коли вона творилася не лише за логікою національної доцільності, а слідувала передусім за почуттями. Пізнати сенс буття, побачити, відчути, естетично пережити добро і зло, світло і тінь, їх вічне протистояння, яке лежить в основі руху, динаміки поступу, допомагає оголити людську душу, художньо дослідити людську природу.

Проблематика: сутнiсть добра i зла; протиборство між світлом і тінню; вiдповiдальнiсть кожного за свої вчинки на цiй землi; пошук сенсу свого буття, самого себе; прагнення розібратися в довколишньому світі; душевна роздвоєність людини; відповідальність кожного за свої вчинки; прагнення внутрішньої чистоти, гармонії.

Жанрова характеристика: Балада, як відомо, ліро-епічний поетичний твір про кохання з фантастичним, часто фольклорно-фантастичним елементом. Отже, Валерій шевчук модернізував літературний термін, перевів з одного жанру в інший. Логіка такого перенесення цілком зрозуміла, виправдана, бо перед нами справді ліро-епічний твір із фольклорно-фантастичним елементом. Роман-балада «Дім на горі» написано під впливом та на основі народнопоетичних традицій. Герой естетики бароко загадковий, дивакуватий. Він любить усе земне і звичайне, невибагливе, але тягнеться до вічного і високого, навіть, недосяжного. Сюжет динамічний, напружений, захоплюючий, бо у кожній із 13 новел II частини роману діють загадкові демонічні сили (домовики, відьми, чорти, перелесники, злі духи). Вони є невід’ємною часткою того світу, який оточує людину, спонукає її до протистояння, боротьби. Автор анатомізує, тобто художньо досліджує сутність добра і зла («Відьма», «Чорна кума»), в оповіданні «Панна сотниківна» він тривожиться душевною роздвоєністю людини. Згадаймо, ця проблема хвилювала й давнє українське бароко. Він навіть показує, як ця роздвоєність може погубити («Перелесник»).

Композиція твору: Роман-балада «Дім на горі» складається з двох частин. У першій («Дім на горі. Повість-преамбула») розповідається про життя чотирьох поколінь, які живуть у домі на горі з 1911 по 1963 рр., але в долі кожного чомусь уперто простежується низка загадкових і дивовижних послідовностей. Друга частина роману, що має назву «Голос трави», складається з 13 новел, які об’єднуються підзаголовком «Оповідання, написані козопасом Іваном Шевчуком і приладжені до літературного вжитку його правнуком у перших». У структурі твору відбувається складне «переломлення» елементів і форм синкретичного мислення. Через баладу, яка, як й інші жанрові різновиди пісенної епіки, «за типом свідомості тяжіє до світу міфології, проте як явище мистецтва належить літературі», роман взаємодіє з міфом, іноді ж ця взаємодія не опосередковується ніякими проміжними ланками.

Сюжетні лінії: *Іван Шевчук – його сини, народжені від перелесників-джиґунів.

*Галя – її син (далі – Хлопець) – їхня бабуся(прабабуся).

*Володимир – Галя.

*Володимир – його дочка Оксана.

*Хлопець – Неоніла, його кохана.

Образи – символи: Дім нагорі – фортеця нашої духовності.

Підніжжя гори – поле боротьби добра і зла,світла і темряви.

Дім на горі — символ Парнасу з його жіночим населенням (музи); дім на горі живе водночас реальним життям свого часу і мусить поборювати житейські клопоти, яких не оббігти.

Образи демонічних істот:

Перша частина роману:

Пришельці, які «з’являються бозна-звідки» перед жінками Дому, подані в романі як демонологічні істоти. Вони сірим птахом спускаються з неба, перетворюються на чоловіків і намагаються спокусити юних мешканок Дому. Якщо зваблення вдається — народжуються дивні хлопчики, «доля яких майже завжди була сумна». Ці хлопчики мають демонологічні властивості.

Демонологічні образи другої частини роману-балади представлені конкретніше:

У новелі «Дорога» розповідається про домовика-невдаху з комплексом «білої ворони». Фактично, він є псевдодомовиком, бо його тягне не до хатнього життя, а до мандр.

Образ юного чорта з новели «Панна сотниківна» теж не відповідає фольклорно-фантастичному стереотипу: закохавшись в панночку, він прагне взаємності без кривди. «Я не хочу її дурити», — каже він своєму дідусеві. Через це чорт має загинути, бо не здатен виконувати своїх обов'язків — шкодити людям.

У новелі «Відьма» теж створено подібний образ: молода жінка, над якою знущається пан, перетворивши її на свою коханку, втомилась бути безсилою річчю хазяїна. Вона повертається до свого природного стану відьми; її магічні здібності прокидаються лише внаслідок тривалої ганьби над дівочою гідністю. Наславши мор на село, молода жінка не здатна боронитися від роззлюченого натовпу: її спалюють на вогнищі, а пан залишається і далі бенкетувати у маєтку.

Фольклорно-типовими є обставини і образи новел «Швець», в якій людина перемагає чорта, і «Чорна кума», де Смерть допомагає бідному селянину, а потім забирає його до себе. Ставлення до чорта у Жабунихи, героїні новели «Голос трави», алегоричне: «Чорт — це наші лихі помисли».

Символічність назви: У творі відчувається барокове поєднання високого (духовного) й низького (буденного): дім на горі — це фортеця нашої духовності, а підніжжя гори — це поле боротьби добра й зла, світла й темряви. Багато епізодів нагадують притчі, мають символічне значення, наприклад, самотності, роздвоєння людини, блудного сина, дороги і т. ін.

Головні герої: Образи роману:

Чоловіче начало: Іван Шевчук:

*син Галиної прабаби;

*колишній урядовець, у якого ненароком з’явилася зрілість до ясновидіння;

*уміння проникати в глибину явищ вигнало його з бюро в природу, спонукало читати Сковороду й тримати журнал своїх спостережень;

*козопас;

*Іван не залишається жити на горі, його вабить світ, бо без з’єднання із світом людей творчість неможлива;

*вивчити науку про навколишній світ, залишити її людям у спадок — так розуміє свою життєву місію козопас;

*безмежно чутливий, він і на відстані відчуває сльози і горе близьких собі і чужих, з пильною увагою розглядає "долоню своєї вулиці" – отой світ людей, адже й сам він частина його плоті і його любові.

Хлопець:

*онук Івана;

*носій творчого начала;

*народився від сірого птаха-джигуна,тому Хлопець прагнув літати, багато років був «птахом перелітним», непосидючим і загадковим; «блудний син»;

*дід його, козопас Іван, передав хлопцеві 5 списаних зошитів, які той «приладить до літературного вжитку»;

*спрагло вчитувався у фантастичні історії з дідових зшитків, причащався до казки, бо "казка – це те, чого ми хочемо. Це своєрідні символи наших бажань«;

*любить усе земне і звичайне, невибагливе, але тягнеться до вічного і високого, навіть, недосяжного;

*оселяється у дідовому домі, з дружиною кохається на тій же галявині, повній квітів та бджіл, де свого часу побував з Марією Іван.

Жіноче начало:

Галя:

*другий центральний персонаж повісті, одна з властительок дому;

*об’єднує всіх — бабуню, Володимира, сина свого і дочку;

*вчителька початкових класів місцевої школи;

*багато читає, мудріє з літами;

*мрійниця, молодої ще жінки з неприспаними пристрастями;

*перше кохання - сірий птах-джигун , від якого народила сина;

*дружина директора школи Володимира, має дочку Оксану.

Галина баба — третій головний персонаж роману, вона належить до твердих жінок, житейськи мудра. Стара воює за лад і спокій в домі, прагне утримати Галю й захистити її.

В Оксані, її правнучці, творче начало начебто відсутнє. «Алло, Оксано,— спитав якось у сестри хлопець,— скажи, ти прочитала книжки з нашої бібліотеки?» — «Я? — повернулася Оксана.— До вашого відома я взагалі не читаю книжок! А що ж ти читаєш? — Я?.. Я не читаю,— сказала вона, гордо зносячи підборіддя,— я живу!».

Паспорт творів Галини Пагутяк «Ранок без вечора», «Потрапити в сад», «Душа метелика»

«Ранок без вечора»

Жанр: новела.

Проблема: У новелі змальовані почуття дитини, яка раптом відкрила для себе страшне й незбагненне слово. До цього вона жила, допомагала бабусі й мамі, мала свої нехитрі розваги й радощі. Думала, що так буде вічно, що завжди буде ранок, а вечір ніколи не настане. Це відкриття злякало дівчинку, змусило пригадати страшні історії, які бабуся розповідала про утоплеників і тільки рух машини по мосту прогнав страшні видіння. Кажуть, що діти щасливі, поки думають, що вони безсмертні. Нікому ще не вдалося відмінити одвічні закони природи, тому треба, мабуть, цінувати кожну хвилину, вміти радіти життю - найвищій цінності, яка є в людини.

Сюжет: У новелі "Ранок без вечора" розповідається про одну дівчинку. Ім'я героїні ми не знаємо, оскільки письменниця не вказує, як її звати. З бабусиних слів ми знаємо, що "онука йде нечесана" і старенька говорить, що "дівчата з такою шалапутною й гратися не захочуть". От і весь портрет героїні. У дівчинки є обов'язок вона доглядає за каченятами. Одного літнього дня вона жене каченят до річки, дивиться, як по мосту їдуть машини, як бульдозер риє яму, як баба Орина пасе корову. Дівчинка купається, кришить каченятам хліб, згадує, що мама прийде з роботи, а "малій принесе її улюблене морозиво". Потім вона буде допомагати мамі по господарству, далі повечеряють і дивитимуться телевізор. "І так аж до смерті". Від цієї думки дівчинка злякалася, а ще вона пригадала, як бабуся розповідала, що з річки підіймаються утопленики. Маленька героїня ховається у кущах і уявляє, як за її спиною "поверх води йшли діти, жінки й чоловіки". Коли дівчинка відчуває, що вони пройшли, вона заспокоюється.

«Потрапити в сад»

Якщо у новелі "Ранок без вечора" головна героїня маленька дівчинка, то в нашій новелі головний герой - Грицько. Грицько не мав ні хати, ні жінки. Все, що в нього було - це гармошка та чорна хвороба від переляку ще з війни. Німець так пожартував із хлопцем: вистрілив йому над вухом, хотів злякати. Правда у Грицька ще була сестра Нуська, але не міг він сидіти в неї із своєю хворобою. Грицько пробував описати свою жалісливу історію на папері, але не дав йому Бог таланту, як Сковороді. Гармошка давала Грицькові заробіток. Він ходив по вагонах електрички і грав на гармошці. Кожному, хто кидав йому копійки, він казав: "Цілую руку". Потім ішов до буфету за пивом з копченою рибою - це його найулюбленіша їжа. "Голови й шкіри забирав із собою - для котів чи собак". Хоча сам Грицько волоцюга, але турбується про тварин. Його турбота проявляється і до людей. Зустрівши Стьопку, який хотів похмелитися, Грицько "тільки потилицю пошкріб. Що з чоловіком зробили? Золоті ж руки мав..." Грицько приходить до хворого Микольця (лагодив людям черевики). Микольця хоче, щоб Грицько залишився із ним і він віддасть чоловікові свою хату й собаку. Хворий чоловік відчуває свій близький кінець і чимось хоче допомогти Грицькові. Микольця просить, щоб Грицько не кидав собаку Боска, "бо заберуть його на буцегарню". Грицько залишився у Микольця, але довго не спав вночі, бо думав про сад. Він уявляв, що "однієї теплої ночі вилізе з останньої електрички і, йдучи до вокзалу, побачить відчинені двері, увійде в сад, ляже в сплутану траву, притулиться до матінки-землі й спитає, у кого він вдався такий нещасний та волоцюга".

Неприкрита й неприкрашена правда життя. Як часто ми відвертаємося від жебраків, інвалідів, безпритульних, зневажаємо їх. Можливо, хтось і заслуговує такого ставлення. А якщо це жертви непереможних обставин? Нещасний Грицько, невезучий, та у нього є свої поняття про честь, гордість, товариську взаємодопомогу, тяга до філософських роздумів про життя. Такий же і Микольцьо. Зворушливе їхнє ставлення один до одного, до собаки, до духовних цінностей. Письменниця закликає завжди пам'ятати, що ми - люди, берегти й шанувати в людині її внутрішній потенціал.

«Душа метелека»

Композиція новели: складається із чотирьох новел- есеїв, об’єднаних спільною назвою. Таке подвійне визначення жанру твору ґрунтується на подібності характеристик. Як відомо, новела - «невеликий за обсягом прозовий епічний твір про незвичайну життєву подію з несподіваним фіналом, сконденсованою та яскраво вимальованою дією», есей - «невеликий за обсягом прозовий твір, що має довільну композицію і висловлює індивідуальні думки та враження з конкретного приводу чи питання і не претендує на вичерпне і визначальне трактування теми».

Символіка назви: У символічній назві реалізується сприйняття метеликом фатальної сили вогню, адже метелик, як і людина, любить світло і тепло. Душа для авторки не абстрактне поняття, тому що виражає сутність усього живого: птахів, рослин, метеликів, людини.

Проблематика: У новелі письменниця подає картину людського життя - скороминущого, ніжного, яке легко може розбитися, загинути, як метелик, що летить на світло лампи і згорає. Тому треба намагатися жити в гармонії з природою, про що ми дуже часто забуваємо. Необхідно бути відповідальними за свої вчинки та дії. Сучасний світ досить жорстокий, і людина часто ціною неймовірних зусиль прагне досягти сумнівнох за своєю цінністю мети, отримати матеріальні блага, будь-що, забуваючи про цінності духовні.

Сюжетні лінії: Таємницю сюжетів розкриває сама письменниця: знаходить «там, де їх можна знайти: в повітрі. Вітер приносить їх з різних куточків світу й пам ’яті». Тому й не дивно, що у прозі Галини Пагутяк присутні чотири стихії: повітря, вода, земля, вогонь. Твір «Душа метелика» - філософсько-алегоричний, тому що кожному явищу, рослині, істоті письменницею надається певна роль, яку вони змушені виконувати в абсурдному житті. Сам же метелик символізує прагнення до світла, спалюючи тіло, залишаючи душу. Людина, котра борсається у прірві життя, нагадує метелика. Світло для неї стає стимулом яскравого горіння, щоб хоч на мить відчути благодатний уплив життєдіяльності, а не жевріння. В образі людинометелика втілюється жага до життя і смерті. У буденному існуванні людинометеликів важко пізнати у натовпі людей, адже вони чекають відповідного моменту, поклику душі. Тому й не дивно, що хтось хапається за соломинку життя, а інший кидається у його горнило. Саме до останніх і належить героїня «Душі метелика».

Так, уже в першій новелі «Небо птахів» перед нами постає панорама далекого дива неба, у якому хмари асоціюються із пір’їнами, із яких не можна скласти великого птаха. Це стає можливим лише для творчої уяви: «Кожного дня - інший птах - сизо- білий, рожево-білий, просто білий на тлі невимовно блакитної барви». Відчувається тісний зв'язок між небом і землею (героїнею і птахами - як уявними, так і реальними). Небо виступає просторовим безмежжям, що кличе розгадувати його таїну. У творах Г алини Пагутяк символічну роль відіграють ворота як вхід і вихід в інший світ, змодельований авторкою. У метафоричному образі «похмурих воріт» дешифрується плинність часу як реалізація послідовності.

Для героїні земля і небо - два полюси, підвладні різним стихіям, що вносять корективи в існування, умиротворення для душі. Здається, нібито протиріччя не відповідає істині, але насправді воно передає два різні есхатичні модуси (теперішній, реальний і минулий, коли героїня згадує про Карпатські гори). Її відчуття, що ходила між хмар, не зітерлися із пам’яті, адже небо і земля (гори) наче поєдналися так, що жінка відчула себе володаркою цих двох незбагненних світів. Змальовуючи самотню постать на горі, письменниця передає не лише зорові, а й дотикові враження. І далекий «хтось», хто спостерігає за героїнею, можливо, сприймає її невіддільно від хмар. Аксіомою для Галини Пагутяк є зображення руху як вічної субстанції. У філософських сентенціях відображено прагнення людини літати, адже вона несвідомо махає руками-крилами. Тільки природа розпорядилась по-своєму: птахам - небо, людині - землю.

Відчувається, що єдність із природою не рятує героїню від самотності, хоч дарує відчуття рівноваги: «самотність можна розділити із небом птахів. Ти дивишся на нього, воно на тебе ». Іншого вираження набуває усамітнення, коли людина знаходить естетичне і моральне задоволення у буденних речах: блиск алое, пір’їни, колір тіней на траві. Дія зовнішнього декору така цілюща, що нівелюються фізіологічні потреби. Жало самотності підступне, воно у будь-яку мить може ужалити, особливо тоді, коли поруч нікого немає. Цей стан порожнечі стає вироком, вираженим гіперболою, що тоді не існуватиме людини. Світ цивілізації згубно діє на особистість. Єдиним шляхом порятунку для неї стає втеча від людей в іншу іпостась. «Як добре не бути людиною » - цей крик душевного болю героїні не з’явився раптово. Він символізує намагання homo sapiens заховатися у мушлю спокою і рівноваги, звільнитися від пристрастей, тягаря виснажливих рефлексій. Авторка не вказує причину песимістичного (хоч і миттєвого) стану героїні, даючи змогу інтерпретувати зображене реципієнтам. «Небо птахів» є преамбулою до трансформації людини у людинометелика.

Друга новела «Тінь, світло» репрезентує філософські роздуми про досконалість та недосконалість світу.

Символом світла виступає сонце, що дає життя рослинам. У кожній подробиці відображено сутність прекрасних моментів стану душі, умиротвореної навколишнім середовищем. Для героїні літнє сонцестояння асоціюється із теплим, вологим світом. Вороже світобачення нівелюється красою світлої днини, коли, мабуть, з’являється потреба шукати компроміс із людьми, природою, власними амбіціями. Героїня - дитя природи - знаходить тимчасовий спокій серед різнобарв'я трав, дихає ароматом росяно-соковитих рослин, осягає зором красу рідного локусу: «Трави ще тільки цвітуть: м ’ята, звіробій, рум’янок, подорожник, буркун, іван-чай, молодило, іван-та-марія». Вони нагадують лоно матері, до якого хочеться пригорнутися, як у дитинстві, вони вічні.

На нас, читачів, такі одкровення діють, як ковток джерельної води, а зір починає помічати сховане у нетрях свідомості, що межує з irratio. Безперервність людського існування ілюструється есхатичними модусами. Реальне відчуття спокою трансформується у візуальну картину тліну скошених трав. Різноманітні обставини впливають на життя рослин і людей.

Щастя таке швидкоплинне, коли затьмарюється деструктивними явищами буття.

Інтертекстуальним у новелі є образ заходу сонця, що набуває амбівалентного значення: як просвітлення для героїні «Захід сонця в Урожі»: («жінка стояла до мене спиною і дивилась на гори, за якими сідало сонце):

Як гарно! - сказала вона, повертаючи до мене усміхнене освітлене лице») та як шлях до вічної темряви: («Хтос, приречений на смерть, кидає довгий погляд на омитий дощем захід сонця. Хтось проклинає цей світ, затулившись власним болем»). Галина Пагутяк доводить, що людина і природа існують за спільними законами, коли життя асоціюється зі світлом, а смерть - із тінню.

Протиставляючи ірраціональні слова реальним перлам, Галина Пагутяк створює свій образ часу, що спинився. Варто зазначити, що неординарність структурування твору не дає впевненості у чіткому розмежуванні авторки, персонажа чи якоїсь вигаданої третьої особи: «а ти вже оплакуєш його (часу) неминучий рух до смерті».

Право на життя дається кожному, а значить, існує право на смерть. В опозиції «життя - смерть» відчувається залежність людини від природних катаклізмів. Дискусійним є судження про досконалість, що вбиває, і недосконалість світу із позитивними якостями нескінченності. Сумніви і віра - це заперечення одних явищ і ствердження інших, що неоднозначно діють на чуттєвість людини. В оптимістично- песимістичному сприйнятті навколишнього світу виражається внутрішня боротьба декількох Я. Намагання розгадати душу рослин як втілення сонця і тіні символізує амбівалентність світобудови. У творі лексема «порох» стосується лише рослин, але у контексті асоціюється із трансцендентністю людини: «Воно (сонце - Г.О.) висушить сльози і душу, а за нею бігтиме невидима тінь і кричатиме: зажди!» Мисленнєва діяльність особистості характеризується здатністю відчувати думки природи, яка знає, що в досконалості - смерть, а в рівновазі життя.

Авторка обмежує людину у варіантності вибору, вважаючи єдиною можливістю лише вибір світлотіні. Сутінки - не лише межа між темрявою і світлом - викликають у героїні багато думок. Найбільше вражає твердження про неможливість вийти із оболонки, що зветься людиною. Галина Пагутяк не подає жодного натяку, ким би хотіла стати героїня, але апріорі зрозуміло - НЕЛЮДИНОЮ. У новелі «Тінь, світло» розкрито намагання героїні знайти себе у вирі життя.

Третя новела «Маленький шлях - не для людей» - це інтермецо для душі героїні, котра споглядає за діями комах. Її спостережливість ілюструється деталізацією побуту маленьких істот: кожен їхній рух по землі зображується із материнською ніжністю, що віддзеркалює тісний зв’язок людини і природи. Героїня виступає диригентом працьовитої команди, яка, здається, за помахом невидимої чарівної палички ілюструє своє існування. Художньому прийому перифразу - «маленький народ» - надається соціального, морального та естетичного значення - як антитезі - великий народ - люди. Кожен епізод із існування маленьких істот - це цікавий кадр кінофільму, що сприймається зором і рефлексіями особистості.

Звичайно, Галина Пагутяк знає, що багато небезпек чатує на комах, відображаючи переважно безпечні моменти, надаючи людині роль захисника, а не ворога: «Навіть впасти неболяче, коли ти комаха і можеш на льоту прикріпитися міцно надійною павутиною». Варто зазначити, що письменниця вибудувала власний стереотип мислення: «Моє гасло: так є, але так не повинно бути ». Для неї важливим чинником є не реальність факту, а його інтерпретація. Гуманне і ніжне ставлення до маленьких істот передано пестливими словами: місцинки, стежечка, листочки, камінчик, маленькі, хатки, нірки, дітки, травинка. Героїні притаманний природжений інстинкт - любов до беззахисних істот, бажання оберігати їх. Спілкування маленьких комах адекватне людському: «як ото в селі сусіди перегукуються через пліт». Підкреслюється важлива індивідуальна риса маленького народу - не приносити один одному зла. Таке їхнє співіснування можна вважати повчальним прикладом для homo sapiens.

Справді, люди і комахи мають різні звичаї, але є й спільне - тяжіння до землі, турбота про власні домівки і дітей. У кожній подробиці передається сенс існування комах, які мають мініатюрну батьківщину із розмаїттям природних багатств.

Для Галини Пагутяк всі живі істоти мають право на існування, тому що «не хочуть смерті й хаосу на власній землі від більших, сильніших істот».

У таємничій, химерній, хаотичній світобудові для людини також існує загроза, адже знайдеться хтось сильніший за неї. Проблематично створити ланцюг від найменших до найбільших істот, тому що людське пізнання безмежне і залежить від часово-просторових модусів.

Беззахисна людина за порятунком звертається до Бога. В уявному діалозі (запитання - відповідь) реалізується ставлення до нього: «Але, перемігши страх, ми уявляємо його подібним до нас, тільки у стократ кращим і досконалішим». У третій новелі декодується провідна думка героїні про сутність і вірогідність метаморфоз, коли особистість сприймається чужою істотою, а значить, самотньою. Переконання авторки у відсутності тільки добра відображається у поєднанні протилежних тверджень. Людина перестає бути чужою, коли живе у злагоді з іншими істотами - саме в цьому вбачається її сенс існування і дорога до щастя - бути у злагоді. Здається, що розгадка про людську екзистенцію близька, але афоризм останнього речення - це ще одна загадка: «Ми нікуди не йдемо - ми просто тікаємо».

Алегорія цієї сентенції є благодатним матеріалом для досліджень, у ній заховано безліч таємниць, що є стимулом для дискусій, що залежить від інтонації прочитання. Отже, есей «Маленький шлях - не для людей» - це ще один крок до трансформації людини в людинометелика.

В останній, кульмінаційній новелі «Душа метелика» фокусується сугестія непереборних бажань, крики зраненої душі, боротьба за існування.

«Душа - це безпосереднє внутрішнє переживання (матеріал для феноменології); все те, що продукує усвідомлені (значущі) або експресивні прояви, єдність «Я», фундаментальна психічна субстанція».

Людськими якостями наділяє авторка природні явища, зокрема дощ і вітер, закликаючи жити з ними у злагоді. Людина існує серед стихій, залежить від них і тому повинна вивчити їхні звички, навчитися керувати їхнім бурхливим характером. Підкоряючись стихіям, особистість приборкує їхні лихі наміри і звільняється від страху. Для авторки рівноцінним є вплив розгніваних дощу і вітру на істот, які можуть позбавити сну пташок і розбити шибки. Прагнення до гармонії стає для людини першочерговим завданням. Досягнення мети можливе через нелегкі випробування, що найкраще ілюструються у діях метелика. Лише творча особистість може глибоко проникнути в його душу і зрозуміти його потяг летіти на світло: «... нарешті запалиться світло, біймося за комах, які злітаються до нього». Першим людинометеликом можна вважати Ікара, який порушив настанови батька: «Палюче проміння розтопило віск, що скріплював пера крил, повипадали пера і розлетілись далеков повітрі, гнані вітром. Махнув Ікар руками, але немає на них більше крил. Стрімголов упав він зі страшної височини в море й загинув у його хвилях». У неусвідомленому самоспаленні метеликів немає сенсу, але за мить щастя вони жертвують тілом, залишаючи блукати всесвітом безсмертну душу. Для людинометелика таке тяжіння набуває пріоритетного значення, хоч Там переходить у Ніщо: людина розлучається як і тілом, так і з непривабливими сторонами буття. У новелі смерть набуває не рис страхітливої тіні, а жалю за втратою бути комусь потрібним. Різнопланові емоції викликає епітет «заклякле» (тіло) як варіант неживого і проклятого. Реальна смерті протиставляється уявній, коли комахи і лисиці прикидаються мертвими. Це твердження викликає згадки про образ хитрої лисиці із казок. Сутінки мають екзистенційну спрямованість як шлях до небуття, межа між життям і смертю. Отже, денне світло символізує життя, нічне - смерть. Майже для всіх персонажів прози Галини Пагутяк характерне таке світобачення. Людина будь-якої миті може відчути на собі подих гострого леза ножа. Оригінально трактується письменницею НІЩО, мешканцям якого надається рис інфантильності, адже їх можуть повчати, як дітей. Сприйняття життя тут і життя Там як продовження діє заспокійливим бальзамом і не викликає тривоги.

Паспорт повісті Оксани Забужко «Казка про калинову сопілку»

Рік видання: 2000

Тема та ідея твору
Тема повісті «Казка про калинову сопілку» - це сумна розповідь про двобій Добра і Зла, про велику трагедію українського роду.
А ідея твору - пересторога людям у виборі Добра чи Зла, у дотриманні цінностей християнської моралі.

Жанрові особливості

Визначаючи жанр «Казк про калинову сопілку», літературознавець Ярослав Голобородько стверджує: "Це — повість-притча, повість-міф, повість-метафора, виконана у «прафольклорному» річищі із використанням величезного фольклорного матеріалу.

Визначення самою авторкою жанрової природи твору — повість, є свідченням того, що у ній зображено життя, працю, виховання дітей у родині Василя та Марії протягом двадцяти років. Але ж поряд з цим у повісті багато жанрових ознак казки: дідова дочка й бабина дочка, трикратні повтори- звернення Ганни-панни до панотця і сатани, калинова сопілка, що сама співає, фантастична кінцівка твору. Все це дає підстави стверджувати, що повість Оксани Забужко тісно переплітається з казкою. І все ж перевагу слід надати ознакам повісті: відповідний спосіб художнього зображення дав можливість письменниці показати рух життя, розвиток характеру головної героїні — Ганни-панни. Отже, «Казка про калинову сопілку» — це повість і казка водночас, тобто це твір жанру мішаної форми, оскільки в ньому наявне перехрещення різних способів художнього зображення. Є в цьому творі елементи і ліричні, і драматичні, але вони підпорядковані епічній організації художнього матеріалу.

Специфіка твору

Міфологізований твір сповнений алюзій, символів, алегорій і просякнутий образно-філософськими струменями. У ньому вибудувана ціла низка традиційних для фольклорних і міфологічних творів антиномій: два протилежні персонажі-іпостасі (Ганнуся й Оленка), два протиставлених духовних центри (батьки — Василь і Марія), Каїн і Авель, Бог і Диявол.

У свій твір авторка ввела образок того двовір'я, який існував в українських селах в кінці ХVІІІ — першій половині ХІХ ст. В кожному із них когось вважали відьмою, когось вовкулакою, вважали, що до якоїсь жінки вночі приходить мрець-упир, а до котроїсь з дівчат прилітає змій-перелесник. Кожна така оповідка існувала в народній творчості окремо.

Непересічна зовнішність і вміння бачити те, чого не бачать звичайні люди — це ті властивості, якими наділяє народна міфологія відьм . Пошуком місць для копання колодязів займалися чоловіки-знахарі. Цей досвід передавався по чоловічій лінії від батька до сина і ніяким відьмацтвом не вважався. Перенесення цього феномену на жіночий образ спровокував особистий досвід Оксани Забужко. Як зазначає письменниця у своєму творі «Автобіографія», щодо жінок-предків, то скільки згадує авторка, всі були якісь відьмуваті: «Ще моя покійна тітка без усякої лозини чула під землею воду й по цілій окрузі визначала, де копати криницю». Можливо і Ганна-панна в цій своїй якості підсвідомо чи навмисно списана з котроїсь із цих родичок.

На думку Віри Агеєвої, «Ганна відзначена з-поміж гречкосійського загалу небуденною вродою, аристократизмом духу й даром чи не містичного відання й провіщення, терпляче чекає своєї непересічної долі. Обраниця не повинна заскніти у хатніх клопотах сільської господині, вона не для сусідських парубків з їхніми грубими пестощами й почуваннями»

"Метачасовість образу-символу калини зумовлює його багатозначність, в основі якої медитативність, рубіжність між світами дівчини-жінки, молодості — одруження, зрілості, життя земного і потойбічного"У свій твір авторка ввела образок того двовір'я, який існував в українських селах в кінці ХVІІІ — першій половині ХІХ ст. В кожному із них когось вважали відьмою, когось вовкулакою, вважали, що до якоїсь жінки вночі приходить мрець-упир, а до котроїсь з дівчат прилітає змій-перелесник. Кожна така оповідка існувала в народній творчості окремо Для твору Оксани Забужко притаманна наявність хронотопів, тих своєрідних згустків словесної матерії, які вказують на час і місце, хоча безпосередньо вони й не вказуються. Численні побутові подробиці вказують, що дія, описана в повісті, відбувається в українському селі кінця XVIII — першої половині XIX ст.

Кульмінацією цих усіх проявів стало вбивство рідної сестри. За цими темними вчинками героїні стояв її невидимий наречений — змій-перелесник за народно міфологічними уявленнями, а за християнським переосмисленням — звичайний Диявол, який являвся до Ганни вночі у вигляді найдосконалішого чоловіка й щезав із першими півнями. Таємний коханець дає змогу Ганні осягнути зовсім інший вимір буття — потойбічний світ.

Сюжет

Дівчинка народилася з місяцем на лобі — невеликою багряною міткою-серпиком. Мати переживала, що то за знак, хотіла вірити, що на добре, на якусь особливу долю. Вечорами розчісувала доньку, розказувала казки про дівчину-золотоволоску, про Ганну-панну. Ганна росла гордою, розумною не по літах, а сільські кумасі тільки дивувалися. Не знали, яка гризота матері Марії — адже вона вийшла за свого чоловіка Василя з досади.

Коли її прийшли сватати, батько не дозволив віддатися за любого, але далекого й непевного чоловіка. Тоді вона дала згоду першим, які прийшли, сватам. Незабаром батько помер і часто приходив до дочки у снах. Друга дочка, Оленка, народилася кволенькою, плаксивою. Батько за нею упадав, панькався понад міру, захищав від матері, навіть на роботу брав, вставав уночі до малої, співав пісню. Ця пісня так вразила Ганнусю, що вона з ревнощів відлупцювала Оленку й добряче дістала за це від матері.

Сестри щодалі все більше не любили одна одну. Мала намагалася весь час вивести із себе Ганнусю, дратувала її, старша сестра била молодшу. Батько, ніби відчуваючи за собою якусь вину, привіз Ганнусі з ярмарку багато шовкових стрічок, а Оленці — тільки горіхів та родзинок. Якось, дивлячись на місяць, Ганнуся спитала батька про плями на ньому. І той розповів про Каїна та Авеля. У дівчини залишилося лише одне питання: чому Бог прийняв жертву Авеля і не прийняв Каїнової, чому одного брата полюбив більше, адже вони обоє добре працювали. Якось до них завітала циганка і сказала, що Ганнусі краще б піти в монастир, бо не будуть батьки нею тішитися. А от про молодшу подбають і так. Марія здивувалася і стривожилася, але, звичайно ж, відмовилася.

Ганна стала вже дівчиною, і про неї розпитували матері сільських парубків. Декотрі й сватів уже засилали, але отримали чемну відмову — мала ще. Мати більше вболівала за Ганну, а батько — за Оленку, то й приліпилося — дідова дочка й бабина дочка. Ганна могла визначати, де є вода, щоб копати криницю. Це виявилося випадково, і з тих пір її запрошували в усі навколишні села. Мала вже й свій заробіток. Якось на ярмарку, побачивши отамана чумаків, спитала у матері, що то за біла пані поряд із ним сидить. Мати, звичайно, нікого не побачила. Потім виявилося, що ті чумаки завезли чуму.

Оленка вилюднилася, зробилася славним дівчам. Найбільше любила прясти. Але продовжувала робити сестрі різні капості. Ганнусі не хотілося й бути в хаті.

Через хатні заколоти Ганна переставала чути воду. Якось замість води показала на вбитого й закопаного чоловіка, вказала й на вбивцю. Дівувати сестри почали майже одночасно. Батькам довелося справити їм чимало одягу, хоч Ганна й сама вже заробляла, але не вважала це серйозним, не дорікала сестрі, що й та користується її працею.

Ганнусю в гурті обирали на Лелю й на «тополю», вона була в усьому найгарнішою. Тому інші трималися якось осторонь, не вважали за свою, і це засмучувало дівчину.

Якось Ганнусю помітив найкращий та найбагатший хлопець на селі Дмитро Маркіянів. Найняв для неї музики, сказав, щоб вийшла увечері на леваду. Вона відмовилася. Усі вже вважали їх гарною парою, навіть не думали, що дівчина буде проти. Дмитро не любив, щоб було не по його, підстеріг Ганну і ледь не взяв силою. Вона вкусила його і втекла.

Непомітно розквітла й Оленка. Коли восени прийшли свати, Ганнуся не одразу й зрозуміла, що Дмитро сватає не її, а молодшу сестру. Це був сором. У душі Ганни застигла образа, потім усе гостріше їй хотілося помститися. Якось, повертаючись додому, знайшла красивий чоловічий пояс. Узяла додому, поклала під подушку. Уночі якийсь приємний чоловічий голос сказав, щоб повернула пояс, а як не оддасть, то мусить стати його дружиною. Вирішила, що то і є її доля.

Щоночі дивний чоловік був із нею, а на ранок відлітав через комин, як дим. Ганнуся змарніла, тільки й ждала ночей. А ще мріяла про помсту Оленці. Адже незабаром — її весілля, і вони, мабуть, разом із Дмитром задумали її так покарати.

У неділю Ганна взяла ніж і запропонувала Оленці піти до лісу прогулятися. Та погодилася, і Ганна її там зарізала. Повернулася надвечір сама не своя, на питання, де сестра, говорила, що не знає. Чоловіки шукали Оленку в лісі, але так і не знайшли.

Ганна збожеволіла, лежала мовчки на печі вагітна. Одного разу селом проходила чумацька валка. До Василя й Марії попросилися переночувати кілька. Стали розмовляти. Молодий чумак вийняв сопілку, вирізану з калини біля села, а та заспівала Оленчиним голосом. Ганнуся скочила з печі й зареготалася, сказала, що справдилося все. Зрозуміли, хто вбивця, послали по сторожу. Поки прийшли, а в хаті нікого не виявилося, тільки на полу слід смоляний залишився.

Головні персонажі

  • Сестри Ганнуся й Оленка

  • батько й мати

  • Дмитро Марчишин

Післямова

Паспорт літературного твору перш за все покликаний допомогти узагальнити та запам’ятати інформацію про те чи інше письменницьке надбання. Тому під час укладання автор намагався сконцентрувати увагу студента на найважливіші дані, які стосуються завдань заліку та ЗНО. Саме на другий вид перевірки знань було зроблено великий акцент. Адже нововведення, які торкнулися організації навчальної діяльності в закладах І-ІІ р.а., вимагають від викладача та студента ще більшої концентрації уваги не тільки на творах навчальної програми, а й на творах, які вчать учні 10-11 класів за шкільною програмою.

Маю надію, що такий вид роботи зацікавить не тільки студентів, а й викладачів інших дисциплін.

Також потрібно зауважити, що дані, які вміщенні в посібнику не є вичерпними та суттєво не нові, адже теорія літератури протягом років залишається незмінною.

Саме такий вид роботи дає змогу трішки урізноманітнити літературні та критичні джерела, а це в свою чергу викликає інтерес у студентів до сприйняття матеріалу.

30

Відображення документу є орієнтовним і призначене для ознайомлення із змістом, та може відрізнятися від вигляду завантаженого документу.