Матеріали ХХXV Обласної краєзнавчої конференції учнівської молоді. Запоріжжя, 19-20.11.2015 р.

Опис документу:
У першому розділі збірки надаються методичні рекомендації щодо підготовки юних дослідників до участі у наступних конференціях. У другому-третьому розділах збірки, відповідно до секцій (історичне та етнографічне краєзнавство), наводяться відредаговані кращі статті учасників конференції.

Відображення документу є орієнтовним і призначене для ознайомлення із змістом, та може відрізнятися від вигляду завантаженого документу. Щоб завантажити документ, прогорніть сторінку до кінця

Перегляд
матеріалу
Отримати код

Департамент освіти і науки

Запорізької обласної державної адміністрації

Комунальний заклад

«Запорізький обласний центр туризму і краєзнавства,

спорту та екскурсій учнівської молоді»

Запорізької обласної ради

 

 

«Земля за порогами»

Матеріали

Обласної краєзнавчої конференції

учнівської молоді

(м. Запоріжжя, 19-20.11.2015 р.)

Частина ІІ

Гуманітарне краєзнавство

Запоріжжя

2016

Овал 11

УДК 913(477.64)

М58

Рекомендовано науково-методичною радою

комунального закладу

«Запорізький обласний центр туризму і краєзнавства, спорту

та екскурсій учнівської молоді» Запорізької обласної ради

(протокол № 2 від 15.05.2016 р.)

Редакційна колегія:

Янущенко Д. В., керівник туристських груп (експедицій)

краєзнавчого відділу КЗ «Центр туризму» ЗОР;

Петроченко В. І., завідувач краєзнавчого відділу

КЗ «Центр туризму» ЗОР

М58 Земля за порогами: Матеріали ХХXV Обласної краєзнавчої конференції учнівської молоді. Запоріжжя, 19-20.11.2015 р. Частина 2. Гуманітарне краєзнавство / За ред. Янущенка Д. В.. – Запоріжжя, 2016. – 44 с.

Частина ІІ матеріалів конференції складається з трьох розділів. У першому розділі збірки надаються методичні рекомендації щодо підготовки юних дослідників до участі у наступних конференціях. У другому-третьому розділах збірки, відповідно до секцій (історичне та етнографічне краєзнавство), наводяться відредаговані кращі статті учасників конференції.

Для педагогічних працівників та учнівської молоді позашкільних, загальноосвітніх та професійно-технічних навчальних закладів, а також всіх зацікавлених у вивченні та збереженні природної спадщини Запорізького краю.

УДК 913(477.64)

© КЗ «Центр туризму» ЗОР, 2015

ПЕРЕДМОВА

Складовою частиною системи краєзнавчої роботи з учнівською молоддю Запорізької області є щорічна Обласна краєзнавча конференція, яка заснована і проводиться вже 35 років поспіль комунальним закладом «Запорізький обласний центр туризму і краєзнавства, спорту та екскурсій учнівської молоді» Запорізької обласної ради (далі – КЗ «Центр туризму» ЗОР). ХХХV Обласна краєзнавча конференція учнівської молоді «Земля за порогами», яка відбулася у м.Запоріжжя 19-20.11.2015 р., була присвячена 50-річчю утворення Державного історико-культурного заповідника на о. Хортиця (нині – Національний заповідник «Хортиця»).

Метою Конференції є залучення учнівської молоді до активної дослідницької діяльності з вивчення та збереження природної та історико-культурної спадщини рідного краю.

Основними завданнями Конференції є:

  • формування в учнівської молоді патріотизму, любові до своєї Батьківщини;

  • вивчення природи, історії та культури Запорізької області та рідного краю;

  • широке залучення учнівської молоді до краєзнавчої роботи;

  • розширення і поглиблення знань вихованців про природу та культуру Запорізького краю;

  • підвищення загальноосвітнього рівня учнівської молоді, освоєння ними нових форм обробки і подання інформації;

  • виявлення обдарованої молоді та створення умов для її розвитку;

  • методична та практична допомога педагогам у галузі краєзнавчої роботи з учнівською молоддю.

Конференція традиційно проводиться за чотирма напрямами (секціями):

  • географічне краєзнавство;

  • екологічне краєзнавство;

  • історичне краєзнавство;

  • етнографічне краєзнавство.

До частини 1 збірки матеріалів ХХХV Обласної краєзнавчої конференції учнівської молоді «Земля за порогами» увійшли 7 найкращих статтей юних дослідників природи Запорізького краю.

Петроченко В. І.

ПІДГОТОВКА МАТЕРІАЛІВ

ДО ОБЛАСНОЇ КРАЄЗНАВЧОЇ КОНФЕРЕНЦІЇ

УЧНІВСЬКОЇ МОЛОДІ

Методичні рекомендації

В. І. Петроченко,

завідувач краєзнавчого відділу

Запорізького обласного центру туризму і краєзнавства,

спорту та екскурсій учнівської молоді

Відповідно до Умов проведення обласної краєзнавчої конференції учнівської молоді, яка проводиться в Запорізькій області протягом багатьох років, учасники повинні завчасно надати заявку і електронну версію науково-дослідницької статті, а безпосередньо на Конференції – представити статтю та доповідь.

Не кожен педагог у змозі на достатньому рівні підготувати своїх вихованців до участі у краєзнавчій конференції, яка за своїми вимогами наближається до наукової. Складності виникають на всіх етапах цієї підготовки. І однією з основних причин часто є не рівень фахової підготовки педагога, а його необізнаність щодо вимог оформлення науково-дослідницьких статтей, а також особливостей доповіді на Конференції. Саме цій проблемі присвячений даний матеріал, який, сподіваємося, допоможе керівникам юних дослідників при їх сумісній підготовці до участі у Конференції.

1. ПІДГОТОВКА АНКЕТИ-ЗАЯВКИ

Кожен районний (міський) відділ (управління) освіти, або навчальний заклад повинні за місяць до початку Конференції надати анкету-заявку, в якій наводяться відомості про склад делегації, назви доповідей та необхідне технічне забезпечення (медіапроектор, стереоколонки і т. п.).

Нагадуємо, що згідно до Умов проведення конкурсу кожну окрему доповідь на конференції можуть представляти до трьох юних краєзнавців віком до 21 року, які навчаються у загальноосвітніх, професійно-технічних та вищих навчальних закладах І-ІІ рівня акредитації.

Анкета-заявка

на участь в обласній краєзнавчій конференції учнівської молоді

делегації ____________________________________________________________________

район (місто)

Профільні секції

Прізвище, ім’я

Навчальний заклад, клас

Назва доповіді

Географічне краєзнавство

Екологічне краєзнавство

Історичне краєзнавство

Етнологічне краєзнавство

Необхідне технічне обладнання: ________________________________________________________________

Керівник делегації __________________________________________________________________________________

посада, прізвище, ім’я та по батькові (повністю)

Адреса, контактні телефони: _____________________________________________________________________

Начальник рай (міськ) ВО ___________________________________ ( _________________________________ )

підпис П.І.Б

М.П.

2. ПІДГОТОВКА НАУКОВО-ДОСЛІДНИЦЬКИХ СТАТТЕЙ

Статті виконуються на стандартних аркушах формату А4 (210 х 297). Загальний об’єм роботи не повинен перевищувати 10 с. (текст – до 5 с., ілюстрації – до 5 с.). Треба звернути увагу авторів на те, що, на відміну від творчих робіт, які виконуються в рамках експедиційних програм «Моя Батьківщина – Україна», «Природа рідного краю», «Мій рідний край» та ін., додатки до статті робити не слід (не плутати з ілюстраціями!).

Текст набирається на одній стороні аркуша (шрифт Times New Roman 14 pt з 1 інтервалом, усі поля 2 см) і друкується на принтері

Графічні ілюстрації та фотографії друкуються на окремих аркушах і друкуються чи наклеюються на одній стороні аркуша, нумеруються (наприклад, рис. 1, рис. 2, рис. 3 і т.д.) і розміщуються у статті за порядком (на наступній сторінці після першого згадування), з обов’язковим посиланням на них у тексті. Графічні ілюстрації (карти, схеми, графіки, діаграми тощо) повинні бути якісними і контрастними, що легко піддаються чорно-білому копіюванню.

Обов’язковою умовою для публікації статті у тематичних збірках Запорізького обласного центру туризму і краєзнавства, спорту та екскурсій учнівської молоді є надання авторами електронного варіанту (на дисках CD-R, або CD-RW) тексту статті (у текстовому редакторі Word 2003-2015) та ілюстрацій (у форматі JPEG).

На першому аркуші надається назва статті (великими літерами, напівжирним шрифтом), прізвища наукового керівника та юних дослідників, місце їх роботи та навчання (аналогічно до оформлення тез). Нижче, через 2 інтервали, надається текст статті.

За структурою кожна стаття повинна складатись із таких обов’язкових частин:

І частина – Вступ. У цій частині статті послідовно викладаються:

  • актуальність досліджень за обраною темою з аналізом стану вивчення питання (на основі літературного огляду);

  • мета і основні завдання досліджень бажано, але не обовязково! (мета – основний результат досліджень, який планувалось отримати; завдання – основні види пошукових та камеральних робіт, які необхідно було провести задля здійснення мети, бажано не більше чотирьох);

  • матеріал і методика досліджень (місце і строки проведення досліджень, об’єм зібраного матеріалу; посилання на загальноприйняті методики досліджень, опис модифікованих та авторських методик).

Р

Обласна краєзнавча конференція учнівської молоді

Секція: «Географічне краєзнавство»

ПЕТРОЛІТОКОМПЛЕКСИ ЗАПОРІЗЬКОГО ПРАВОБЕРЕЖЖЯ

І ПРОБЛЕМИ ЇХ ЗБЕРЕЖЕННЯ

Петроченко В.І., Савін В., Обрєзков А., Лютий А.

Запорізький обласний центр туризму і краєзнавства учнівської молоді

Ліцей № 99, ЗОШ № 92 м.Запоріжжя

Запорізьке Правобережжя є маловивченим у геологічному відношенні районом Запорізької області [1, 2]. Найбільший інтерес з наукової та природоохоронної точки зору представляють нижньоархейські кристалічні гранітогнейси (2,2-2,6 млрд. років), які відслонюються по берегах Дніпра і прилеглих долинах малих річок і балок.

Дослідження проводились … … …

екомендований об’єм вступної частини – до 1 с. Вступна частина, як правило, не має окремої назви, як наступна – основна.

ІІ частина – Основна. У цій частині статті викладаються основні результати досліджень за заздалегідь наміченим планом. Якщо дані можна згрупувати в окремі логічні блоки, тоді матеріал розбивається на кілька частин, а відповідні підрозділи отримують свої назви. Кількісний матеріал доцільно представляти у графічній формі й не дублювати його у таблицях. Взагалі не потрібно зловживати кількісними показниками і не переобтяжувати ними текст статті.

Рекомендаваний об’єм основної частини – до 4 с. тексту + 1-5 с. ілюстрацій.

ІІІ частина – Висновки. Висновки робляться за результатами досліджень. Оптимальним треба вважати наявність 3-4 висновків. Якщо планується передати копію статті до певного державного органу (наприклад, до Державного управління охорони навколишнього природного середовища в Запорізькій області), установи (наприклад, до Обласного краєзнавчого музею, Національного заповідника «Хортиця» і т.д.) чи органу місцевого самоврядування, то доцільним може бути наведення у цій частині статті відповідних адресних рекомендацій.

IV частина – Література. Якщо крім друкованих видань у статті використовувались також інші джерела інформації, наприклад, архівні документи, Інтернет тощо, тоді цей розділ можна назвати «Список використаних джерел».

Посилання на джерела інформації у тексті даються у квадратних дужках у кінці речення, відповідно до номеру, за яким це джерело знаходиться у списку, наприклад, [2], [1, 2], [2, 3, 5]. Джерела у списку наводяться за алфавітом, спочатку українські та російські (шрифт «кірилиця»), потім – європейські та інші (латинський шрифт), у кінці – з Інтернету. Бажано, щоб список використаних джерел не перевищував п’яти. Існують певні правила надання джерел інформації у списку, наводимо кілька прикладів.

1. Петроченко В. И. Фауна позвоночных животных о.Хортица // Природа острова Хортица: Сборник научных трудов Национального заповедника «Хортица» – Запорожье, 1993. – Вып. 1. – С. 79-101.

2. Рідкісні рослини, тварини, гриби і лишайники Запорізької області: Навч. посібник / В.І. Петроченко, В.І. Шелегеда, О.В. Жаков та ін. – Запоріжжя: Поліграф, 2005. – 224 с.

3. Попович С.Ю., Устименко П.М., Костильов О.В. Сучасний стан рослинного покриву острова Хортиця // Укр. ботан. журнал. – 1992. – Т. 92. – № 1. – С. 77-82.

4. Фесенко Г.В., Бокотей А.А. Птахи фауни України: Польовий визначник. – К.: УТОП, 2002. – 416 с.

5. Proceeding of the 1th Conference of the Ukrainian Herpetological Society. Kyiv: Zoomuseum NMNH NAS of Ukraine, 2005.200 p.

6. Яворницький Д. Дніпрові пороги. – Видання www.gorod.dp.ua, 2002

7. Список ссавців України. Види, відомі за останні три століття / Упорядник І. Загороднюк // Теріологічна школа: Веб-сайт Укр. теріолог. тов.-ва НАН України. – Київ, 2012. – http://terioshkola.org.ua

3. ПІДГОТОВКА ДОПОВІДІ

На доповідь і відповідну дискусію на конференції надається 10 хвилин (6-7 хв. доповідь + 3-4 хв. дискусія). Тому рекомендований текст доповіді, не повинен перевищувати 2-2,5 стор. (шрифт Times New Roman 14 pt з 1 інтервалом).

Доповідь повинна складатись з таких частин:

  1. Вступ (1,5-2,5 хв.):

    1. представлення (П.І., місце навчання);

    2. назва доповіді;

    3. актуальність проблеми (коротко, з посиланням на основні літературні та архівні джерела);

    4. мета та основні завдання досліджень (не обовязково!);

    5. матеріал (район проведення досліджень, маршрути експедицій, об’єм зібраного матеріалу) методика досліджень (стисло).

  2. Результати досліджень (логічне, лаконічне викладення основних даних за певним планом) (3-5 хв.).

  3. Висновки і рекомендації (1-1,5 хв.).

Під час доповіді бажано використовувати медіапрезентацію, та/або наочно-ілюстративні матеріали (таблиці, колекції тощо).

Таблиці краще за все виконувати на аркушах (ватмані) формату А1, розміщуючи на них картографічні, графічні та фотографічні матеріали у масштабі, яких дозволяє їх «прочитати» навіть із задніх рядів аудиторії (те ж саме стосується і розміру шрифту, яким виконуються назви та позначення ілюстрацій на таблиці). Рекомендуємо не перевантажувати таблиці «цифрами», які зазвичай погано сприймаються аудиторією – краще кількісні дані представити у вигляді різноманітних яскравих діаграм та графіків. Рекомендована кількість таблиць 3 (2-4).

Останнім часом стає звичним використання під час доповіді медіа-презентацій, що значно підвищує рівень сприйняття доповіді слухачами (і, як правило, прямо впливає на оцінки журі!). Бажано, щоб розмір презентації не перевищував 15 (15±5) слайдів. Наявність більшої кількості слайдів ускладнює їх використання під час доповіді. Оптимальним слід вважати розміщення на одному слайді по одному графічному об’єкту (карта, діаграма, графік, схема, рисунок і т.п.), або до двох фотографій із невеликим текстовим супроводом (назви, стислі пояснення, які можна прочитати за 10-20 сек.). Розміщення на слайдах табличних кількісних даних ми рекомендуємо уникати (аналогічно до статті). На останок хочемо зауважити, що медіапрезентацію треба виконати у стандартному медіа-редакторі Power Point й надати організаторам Конференції на флешці або CD-диску заздалегідь (під час реєстрації).

Після закінчення доповіді доповідач повинен кваліфіковано відповісти на запитання учасників Конференції та членів журі (звісно, у межах теми доповіді).

______________________________________________________________________________________________

ІСТОРИЧНЕ КРАЄЗНАВСТВО

Археологічні пам’ятки долини р. Лозоватки

Гуленко К.С., Лаврова Г.М., Лаврова В.

КЗ «Запорізький обласний центр туризму і краєзнавства,

спорту та екскурсій учнівської молоді» ЗОР, Новогупалівський НВК Вільнянського району

Наукове та суспільне значення роботи. Запорізька область знаходиться на території регіону, багатого на історичні події та їх рештки – археологічні пам’ятки. Це – Великий степ, а точніше рубіж степу та лісостепу – місце вічного зіткнення кочових завойовницьких цивілізацій з осілими землеробами. По безкраїх степах Приазов’я проходили народи починаючи від епохи бронзи до середньовічних кочівників. Їх історія на сьогоднішній час ще мало досліджена. Єдиними промовистими рештками перебування в степу кочовиків залишаються кургани. Натомість поселення племен епохи бронзи чи скіфів знаходять доволі нечасто. Ми – учасники гуртка «Історичне краєзнавство» КЗ «Центр туризму» ЗОР – спробували відшукати нові археологічні об’єкти на території Запорізької області. Найбільшого успіху в цій роботі ми досягли в 2013-14 роках. Її результатами ми хотіли б поділитися в цьому звіті.

Попередні дослідження давньої історії Запорізької області. Вивчення археологічних старожитностей у Запорізькому краї ведеться з кінця XVIII ст. Перші розкопки у Приазов'ї (1837) зробив німецький колоніст І. Корніс. У цей час відомий дослідник П. Кеппен зробив перший огляд унікальної природно-історичної пам'ятки – Кам'яної Могили в заплаві р. Молочної.

Кургани (високі земляні насипи) як давні могильники привертали увагу у першу чергу. З середини ХІХ ст. у Подніпров'ї починаються їх розкопки. Знахідки зі скіфського кургану Чортомлик на правому березі Дніпра стали всесвітньо відомими. Найбільш яскраві знахідки у Запорізькій області були зроблені в скіфських насипах – Чмирьова могила в с. В. Білозерка, Солоха в с. В. Знам'янка. Матеріали з цих розкопок надходили до музеїв Москви, Санкт-Петербурга, Києва, Одеси. У Запоріжжі музей з'явився лише у 1921 р.

У зв'язку з будівництвом Дніпрогесу (1927-1932 рр.) у Запорізькому краї діяла археологічна експедиція на чолі з Д. І. Яворницьким. Вивчалися території, що мали затоплюватися. У цей же період починається вивчення Кам'яної Могили, де на стінах печер було знайдено давні малюнки; також проводилися розкопки Кам'янського городища очолювані професором Б. М. Граковим.

У середині 50-х стали відомими знахідки у Мелітопольському кургані. Він містив поховання знатних скіфів із багатим інвентарем. В 60-х р. на території Запоріжжя був розкопаний сарматський курган, його назвали Запорізьким. З початку 60-х рр. у зоні меліоративних робіт на території області археологами було врятовано сотні курганів з похованнями від енеоліту до середньовіччя. Великий інтерес викликали матеріали знайдені у Гаймановій могилі, Чингульському кургані, Бердянському кургані та ін.

Археологічні дослідження на території краю продовжуються і в наш час. У нашому краї активно розвивається гідроархеологія. Гідроархеологи працюють на дні Дніпра. Зовсім недавно підняті судно створене за проектом козацької чайки, бригантина. Найбільші у Європі могильники скіфських часів (4 ст. до н. е.) й епохи середньовіччя (14 ст.) розкопують біля с. В. Знаменка Кам'янсько Дніпровського району фахівці з ЗНУ.

Об’єм проведених робіт. Археологія – тема, що викликає зацікавленість в багатьох: співробітників профільних археологічних установ, працівників освіти, краєзнавців, представників суспільних організацій та учнівської молоді. Тому, коли наш гурток почав активно займатися пошуком нових історико-культурних та археологічних пам’яток, до нас долучилося багато фахівців та зацікавлених археологічними пошуками людей. Наші експедиції по Запорізькій області організовувалися спільно КЗ «Центр туризму» ЗОР та Запорізьким обласним центром охорони культурної спадщини та краєзнавчим відділом суспільної організації «Інтелектуальний розвиток». Наукове керівництво нашою роботою здійснював досвідчений археолог, тримач відкритого листа Ільїнський Вадим Євгенович.

Основними районами краєзнавчих пошуків було обрано Надпорожжя, а саме місцевість в районі острова Таволжаний у Вільнянському районі та Приазов’я – узбережжя Азовського моря в межах Приморського району.

Були проведені наступні багатоденні експедиції: Острів Таволжаний (червень 2013 р., 26 учасників); Дельта річки Лозоватки (липень 2013 р., 32 учасники); Острів Таволжаний (серпень 2013 р., 10 учасників); Пошук поселень в Надпорожжі (травень 2014 р., 22 учасники); Пошук поселень в Приазов’ї (червень 2014 р., 36 учасників); Острів Таволжаний (серпень 2014 р., 8 учасників); Пошук поселень в Приазов’ї (листопад 2014 р., 6 учасників).

Наметові табори експедицій знаходилися на березі Азовського моря в околицях с. Орловка Приморського, на острові Таволжаний та на березі Дніпра в околицях с. Орловське Вільнінського району.

За час роботи експедиції були проведені великі розвідувальні роботи. Групи юних дослідників пройшли все узбережжя Азовського моря в приморському районі (біля 40 км), узбережжя Дніпра між селами Петро-Свистунове та Перун (біля 20 км) та виявили місця скупчення археологічних знахідок різних культур та періодів.

В експедиціях працювала польова лабораторія організована юними краєзнавцями Лаборанти фіксували всі знахідки та вносили їх до полового опису, художники замальовували найцінніші знахідки.

Була зібрана велика колекція фрагментів кераміки та інших знахідок, що нараховує більше 2000 одиниць. Виявлені вісім поселень різних періодів. Матеріали експедиції зараз досліджуються та потім будуть передані на зберігання в Запорізький обласний краєзнавчий музей .

Знахідки кам’яного віку. Під час розвідки Б.М. Гракова в 1950 р. в Приазов’ї було виявлено біля десятка крем’яних відшепів та один скребок. Розвідки, що були здійснені нашою групою, не виявили значних скупчень знахідок періоду кам’яного віку, які могли б свідчити про виявлення поселення. Скоріше за все за часів палеоліту-мезоліту в Приазов’ї були тільки окремі стоянки первісних людей. Про це свідчать поодинокі знахідки, що нам траплялися під час розвідок. Ми виявили шість відщепі, чотири скребка та один наконечник стріли. Знахідки були зроблені безпосередньо на береговій лілії моря та на розораних полях, що примикають до берегового обриву. Найбільш цікаві з них зробив краєзнавець Вілінов Ю. А., що докладно вивчав берег на протязі всієї дельти. Це перш за все дуже майстерно виконаний наконечник стріли, який можна віднести до періодів верхнього палеоліту-мезоліту.

Наконечники виділяються із загального складу виробів по наявності ознак штучної підробітку для насадки на рукоять. Найбільш відомі наконечники з бічною виїмкою, листоподібні наконечники з підробітком на черевці і справжні наконечники стріл – трикутні вироби. Саме такий наконечник вдалося нам відшукати.

Крім цього Вілінов Ю. В. разом з двома юними археологами Шишловою Юлією та Вартаняном Олександром знайшли добре збережений бивень мамонта. Бивень був вийнятий з лінії прибою та переданий для подальшої консервації в Обласний краєзнавчий музей. Підчас палеонтологічної експертизи біло встановлено, що бивень належав самці мамонта заввишки 3,5 метри. Відщепи ідентифікувати складно, а шкребки можуть належати будь-якій епосі від мустьє до мезоліту.

Поселення епохи бронзи. Рештки існування в Приазов’ї поселень епохи бронзи знаходили і раніше. Тощев Г.М. виявив два невеликі поселення на захід від села Райнівка. Ближче до дельти р. Лозоватки Граков Б.М. віднайшов ще три селища. Знайдені фрагменти кераміки Граков Б.М. відніс до пізньої бронзи. Вище за течією р. Лозоватки розвідку проводив Шилов Ю. О. Свої знахідки він теж відносив до пізньої бронзи, але докладних даних про цю розвідку ми, нажаль, не маємо.

Під час нашої експедиції на протязі 4 км долини дельти Лозоватки ми зібрали велику колекцію кераміки епохи бронзи. Якщо виділити місце концентрації знахідок кераміки, то можна говорити принаймні про п’ять поселень епохи бронзи, що видно за планом. Ще одне поселення було знайдено у верхів’ях безіменної балки, що виходить до азовського узбережжя.

Перше, на що можна звернути увагу – неоднорідність кераміки. Зустрічається фрагменти як зовсім темні грубо зліплені, так і світлі жовтуватого кольору з добре зарівненою поверхнею. На деяких фрагментах продавлені насічки, а на інших навпаки – зроблені гребінцеві орнаменти. З огляду на це можна зробити висновок, що в дельті Лозоватки існували поселення різного часу принаймні від середньої до пізньої бронзи.

Найкраще відзначилася у зборі кераміки Довголенко Каріна. На розораних полях в дельті вона віднайшла доволі великі фрагменти ліпного посуду, що дозволяють зробити перші припущення стосовно належності знахідок до певних археологічних культур.

Граков Б.М. вказує на знахідку кераміки катакомбної археологічної культури , але наші дослідження не дали великої кількості знахідок саме по цій культурі. При датуванні поселень перш за все треба зважити на те, що більшість знайденої кераміки має плоске дно, а отже належить до періодів середньої та пізньої бронзи.

Також треба враховувати результати отримані при розкопках декількох шурфів. Найбільш показним є шурф № 3, що був закладений біля краю берегового обриву в західній частині дельти в місці початку мису, що видається з берегової лінії та утворює велике підвищення. Основний культурний шар знаходився на глибіні 35 см та був представлений рештками кераміки та кісток тварин. Темні плями, що були виявлені під час зачистки говорять про існування тут наземних будівель. Взагалі на території дельти дуло знайдено багато кісток тварин. З цього можна зробити висновок, що населення поселень дельти було осілим, будувало наземні житла та займалося скотарством та, можливо, землеробством.

На основі названих фактів ми можемо віднести населення дельти р. Лозоватки епохи бронзи до культур багатоваликової кераміки, сабатинівської та зрубної.

Скіфські та античні поселення. У східній частині долини р. Лозоватки на підвищеному мисі в ході розвідок була знайдена велика кількість ліпної кераміки сірого кольору з помаранчевою обмазкою. Таку кераміку зазвичай відносять до скіфського часу. Територія мису представлена великою площадкою, що виразно виділяється над оточуючою місцевістю та має розміри 60х60 м. В найвищій точці площадки знаходиться круговий вал з воронкою всередині діаметром 2 м. Було зроблено припущення про існування тут поселення скіфських часів.

Також в ході розвідки берегом моря Касьяненко Іриною був знайдений бронзовий наконечник стріли, який був датований раннім скіфським періодом – часами війни скіфів з перським царем Дарієм І.

Разом з керамікою епохи бронзи та скіфського часу на протязі всієї території азовського узбережжя були знайдені інші фрагменти – гончарна кераміка високої якості червоного кольору. На знахідки подібної кераміки також вказує Граков Б.М. За технікою виготовлення кераміка може бути віднесена або до періоду пізньої античності, або до середньовіччя.

Отже ми зробили припущення, що в Приазов’ї могли існувати певні античні чи середньовічні поселення, в яких виготовлялася якісна гончарна кераміка. Найбільші скупчення такої кераміки дозволяють говорити про виявлення двох великих поселень античного часу: на схід від дельти р. Лозоватки та на захід від балки Арабки.

Висновки

В ході нашої дослідницької роботи були досліджені археологічні пам’ятки, які до цього часу не були відомі. На полях, що розорюються ми виявили вісім давніх поселень. За результатами нашої розвідки одне з поселень вже взяте під державну охорону Обласним центром охорони історико-культурної спадщини, документи для виділення інших поселень з орних земель зараз знаходяться в процесі підготовки. На основі результатів досліджень острова Таволжаний планується створення історико-культурного заповідника «Острів Таволжаний».

Поселення, що були виявлені як в Приазов’ї, так і в Надпорожжі ще не значаться в переліку археологічних пам’яток Запорізької області. Зараз ведеться робота з обробки даних розвідок та підготовки документів для взяття під охорону знайдених поселень.

Юні археологи під час експедицій зібрали величезну колекцію кераміки епохи бронзи, скіфського та античного часу, аналіз якої вже зараз дає цікаві результати і дозволяє казати про існування в Приазов’ї поселень культури багатоваликової кераміки, сабатинівської та зрубної.

Під час подальших розкопок може виявитися, що амфорна кераміка з Приазов’я належить ще невідомим античним колоніям або середньовічним генуезьким факторіям, що позначені на давніх картах Приазов’я.

Наша група у співпраці з Обласним центром охорони історико-культурної спадщини планує в наступні роки продовжити археологічні дослідження в Запорізькій області.

Список використаних джерел та літератури

  1. Атлас Блау. 1645.

  2. Військово-топографічна карта. Російська імперія. 1860. Масштаб: в одному англійському дюймі 3 версти.

  3. Карта чорного моря П. Вєсконте. 1318.

  4. Волков М. О соперничестве Венеции с Генуей в XIV веке // ЗООИД. Т.4., 1858. с.151-183.

  5. Граков Б.Н. Отчёт об археологической разведке по Азовскому побережью. 1949-50 гг. – 47 с.

  6. Рудинський М. Археологічна розвідка на Дніпрельстані//Збірник Дніпропетровського музею. Дніпропетровськ, 1929.

ДРУГЕ ЖИТТЯ ДНІПРОГЕСУ. УЧАСТЬ ЖИТЕЛІВ ПОЛОГІВЩИНИ У ПІСЛЯВОЄННІЙ ВІДБУДОВІ ЗАПОРІЗЬКОГО ІНДУСТРІАЛЬНОГО КОМПЛЕКСУ

Єфремов Ю. І., Ганічева Р.

КЗ «Запорізький обласний центр туризму і краєзнавства,

спорту та екскурсій учнівської молоді» ЗОР, Новокарлівська ЗОШ І-ІІІ ст. Пологівського району

Відбудова зруйнованого народногосподарського комплексу Запоріжжя після війни з фашистською Німеччиною є важливим етапом в історії нашого краю. В історичній науці, краєзнавчий літературі ці події висвітлені досить добре, відомі етапи проведення робіт, імена керівників будівництва та інших функціонерів періоду Радянського Союзу, але імена багатьох безпосередніх учасників відбудови, простих робітників, селян, жителів нашого краю, на плечах яких і було відновлено Дніпрогес, назавжди залишаються в історії невідомими, або в наш час невиправдано забуті . Таким чином, виходячи з вищесказаного, основним завданням нашого дослідження і є розповідь про цих людей з метою відновлення історичної справедливості.

Основу роботи склали архівні матеріали Пологівського районного краєзнавчого музею, з якими ми працювали під час роботи над проектом протягом вересня – жовтня 2015 року. Було багато проведено зустрічей з різними людьми, які пам’ятають ті далекі вже від нас і в той же час героїчні часи, записані розповіді. Народна пам'ять є безцінним архівним матеріалом по історії нашого краю, але на превеликий жаль вона недовговічна і зібрані матеріали пошукової роботи, ми дуже сподіваємося, залишаться на довгі часи наступним поколінням пологівців як згадка про трудовий подвиг наших дідів і прадідів.

Окремим унікальним джерелом по історії відбудови є фотоальбом Козлова Н.В. , який знаходиться в експозиції і з яким ми мали змогу ознайомитися під час роботи в музеї. Також проведення дослідження було б не повним без безпосереднього відвідування Дніпрогесу, подорож куди ми здійснили під час походу вихідного дня у кінці вересня цього року.

Результати нашої роботи будуть передані до Пологівського районного краєзнавчого музею, районної бібліотеки, а також можуть використовуватися на уроках історії України, рідного краю, заняттях історичного гуртка.

Джерельна база роботи ґрунтується на архівних матеріалах, фондах та експозиції Пологівського районного краєзнавчого музею з якими нам люб’язно дозволила ознайомитися директор музею, Садова Ірина Павлівна, також неоціненну методичну допомогу нам надали працівники цього закладу. У музеї зберігся машинописна версія лекції про відбудову Дніпрогесу, яка створена у радянський період, приблизно у 70-ті роки минулого століття, і вміщує інформацію про наших земляків, учасників відбудови. Наступні роботи наукових працівників базуються лише на передруковуванні частин цієї лекції і цінності для дослідження не мають, хоча і в них наголошується на необхідності проведення подальшого дослідження.

В бібліотеці та фондах музею зберігається література періоду «розвинутого соціалізму», 60-80 років, з якої ми теж маємо змогу отримати потрібну інформацію, але враховуючи особливості пануючої комуністичної ідеології та цензури цього часу. Свідків відбудови нам знайти не вдалося, на превеликий жаль час бере своє.

Початком відбудовчих робіт радянські джерела називають травень 1944 року, а саме в «Нарисах історії Запорізької комуністичної організації» повідомляється, що пологівці підтримали ініціативи комсомольських організацій Васильївки та Якимівки і у грудні 1944 року направили бригади на відбудову Дніпрогесу. Поруч з іменами відомих працівників згадуються назви колгоспів, з яких вони прибули. Це: «імені Чапаєва», «імені Уллянова», «Зелене Поле» та інші… Можна припустити, що кожен колгосп району відряджав працівників до Дніпрогесу. У архівах Пологівського краєзнавчого музею знаходимо інформацію про кількісний склад робітників з Пологівського району, а саме наводиться цифра у 1650 чоловік. Небагато прізвищ нам відомо на сьогодні завдяки архівним джерелам, а ще менше відомо облич, які ми бачимо у експозиції нашого районного музею. Там знаходяться лише двоє, Горбенко (Губа) А.К. та Козлов Микола Васильович.

Коротенькі відомості біографії дізнаємося з розповіді в телефонному режимі колишнього завідувача фондами музею Безверхої Л. О., : «Про Горбенко А. К. відомо дуже мало. Достовірно відомо, що вона родом з с. Костянтинівки Пологівського району. До музею якось приїздила її родичка і повідомила, що її вже нема. На Дніпрогесі вона працювала трактористкою. Більше про неї нічого не знаємо. Стосовно Козлова Миколи Васильовича маємо наступну інформацію, що він працював у нашому місті міліціонером (так у розмові називає посаду Лариса Олексіївна), на будівництві він був старшим уповноваженим інженерного батальйону». Як і коли було передано унікальний альбом до музею нам вияснити не вдалося, у кінці зазначено 1946 рік і кількість світлин 115.

Нижче нерозбірливий підпис з зазначенням звання «капітан». На фото в експозиції музею він вдягнений у військову форму з погонами майора. Наш районний музей відкрився лише у 1970 році до 100-річчя з дня народження лідера комуністичної партії Леніна, так як у цей період все робилося до різних визначних дат радянської історії, а де до цього часу зберігався альбом невідомо і чи фотографії зроблені власноруч власником альбому, чи він збирав їх завдяки своїй службі у внутрішніх органах. Також можна припустити, що такими пам’ятними альбомами нагороджували вище керівництво учасників відбудови, тому, що рядовим працівникам явно було не до «фотосесій». Інформацію у письмовій формі про вищезгаданих людей нам виявити не вдалося і тому можливо вона записана нашою групою вперше.

Про побут та умови праці робітників ми також дізнаємося з музейних архівів. «Жили будівники у бараках та палатках на березі Дніпра. Спали на дерев’яних нарах у два яруси. Харчі привозили з собою та самі готували їжу. Працювали вдень і вночі позмінно. Всі роботи жорстко контролювалися органами НКВС. Головними засобами праці були ручні знаряддя: лопата, лом, кирка…».

Якщо умови проживання і приготування їжі на вогнищі підтверджуються світлинами з альбому Козлова, то також на них можна побачити важку техніку. Також набір на будівництво трактористів, зокрема Горбенко А. К., свідчить про певну механізацію важких робіт на будівництві. У той час жінки-трактористи часто зустрічалися у народному господарстві, ще йшла війна і основний тягар відбудовчих робіт ліг на плечі жінок та підлітків.

Марія Носик, Ганна Гринь, Марія Бут, Мотря Киян, Марія Марисенко, Сиваш Григорій Федорович, бригадир Малачинський Марк Сафронович з колгоспу імені Чапаєва, Горбенко (Губа) А.К., Мяло Феня з хутора Андріївського, Будило Петро Васильович з села Вербового, Сова з колгоспу імені Уллянова, Манько з колгоспу «Зелений Яр», Лось Павло Кіндратович, Галич Григорій Дмитрович, Макарович Марія Тимофіївна з Кінських Роздор, Маленко М. з Чубарівки, Семенівці: Солодченко М.С., Кашниченко У.А., Недовба П.Г., старшим уповноваженим інженерно- будівельного батальону служив на будівництві Микола Васильович Козлов, ось і всі відомі на сьогодні прізвища з півтори тисячі пологівців, які своєю героїчною працєю відбудовували це рукотворне диво, а саме Дніпровську гідроелектростанцію.

Про численні досягнення жителів нашого району сурмить на своїх сторінках радянська преса: «Комсомольська Правда на Дніпробуді»: «…несмотря на трудности пологовцы работали хорошо. Они выработали 10325 человекодней, выполнив задание на 122 % и заработали 148360 рублей. Первенство завоевала бригада товарища Малачинського, выполнив задание на 225%.» За 11 квітня 1945 року ця ж газета повідомляла: «…Пологовскому району, победителя среди 20 районов области, за помощь в возрождении Днепрогэса было вручено Переходящее Красное Знамя Управления Днепростроя и Запорожского обкома ЛКСМ» За 18 вересня цього ж року знаходимо знову ж у статті «Вы победили в соревновании» повідомлення про наших земляків: «…колектив Пологовского района вышел победителем, ему присвоено Красное Знамя и премия в размере 10000 рублей». Всі отриманні кошти пологівці перерахували у фонд Червоної Армії на будівництво ескадрилії літаків «Восстановитель Днепрогеса». Таким чином і пологівці внесли свій значний вклад у відбудову Дніпрогесу.

Ось і завершилась робота дуже цікава і в той же час кропітка робота над проектом «Друге життя Дніпрогеса…», яка поглинула нас з головою і перенесла у ті далекі, героїчні часи. Зараз відомо прізвища лише 20 чоловік пологівців з 1650, які відбудовували Дніпрогес.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ І ЛІТЕРАТУРИ:

1. В.М. Новіков «До 75-річчя пуску Дніпрогесу» 2007 р. Рукопис. // Архів Пологівського краєзнавчого музею.

2. «Комсомольська Правда на Дніпробуді», квітень-вересень 1945р.// Архів Пологівського краєзнавчого музею.

3. Запорожская область в Великой Отечественной войне. Сборник документов. Запорожье. 1959., с.305, док.243.

4. Нариси історії Запорізької парторганізації. К., 1968, с.224

5. Фотоальбом Козлова М.В. // Архів Пологівського краєзнавчого музею.

ТИМЧАСОВІ ЗАЛІЗНИЧНІ МОСТИ ЧЕРЕЗ ПЛАВНІ ХОРТИЦІ 1944–1952 РР.

Окорокова І.Г., Колосов А., Лазунько І.

КЗ «Запорізький обласний центр туризму і краєзнавства,

спорту та екскурсій учнівської молоді» ЗОР, м. Запоріжжя

Період Другої світової війни у Запоріжжія вляє собою дуже цікаву ланку в історії. Наше місто було стратегічно важливим для обох воюючих сторін. Втрата Запоріжжя означала просування ворога на другий берег Дніпра. Крім того, певні тактики бою, використані під час його оборони та визволення. Були проведені лише декілька раз за всювійну.Особливе місце у цих подіях посіда є о.Хортиця.

Тимчасовий залізничний міст, зведений у південній частині острова, давав вже з визволенням Запоріжжя, давав радянським військам можливість подальшого наступу. Адже в умовах руйнації мостів Стрілецького він став єдиним залізничним зв’язком між берегами Дніпра на цій ділянці фронту.

Питання мостів є загалом дуже актуальним для Запоріжжя. Вже понад десять років триває будівництво нових мостів, якому передували дискусії про місце їх зведення. І на цьому тлі варто пригадати вражаючі дані про те, що тимчасовий міст через плавні було збудовано усього за 48 днів. В умовах зими та постійних ворожих авіанальотів. Що цей міст із дерев’яними опорами витримав дев’ять років руху по ньому вантажних потягів.

Разом з тим про цей об’єкт дуже мало загально доступної інформації. Відповідно, більшість запоріжців навіть не знають про цей міст. Лише частина дамби у хортицьких плавнях, що є сьогодні екскурсійною стежкою у Націнальному заповіднику «Хортиця», нагадує про нього. Все це зумовлю є актуальність даної роботи.

Мета дослідження дослідити історію зведення та функціонування тимчасового залізничного мосту у південній частині острова Хортиця.

Об’єктом досліджень є періоди ІІ Світової війни та повоєнного відновлення у Запоріжжі

Предметом досліджень ми обрали мости та залізничну розв’язку на острові Хортиця, збудовані у 1944 р.

Ми поставили перед собою завдання: проаналізувати наявну історіографію та джерела з окресленого питання; простежити основні події війни в Запоріжжі та на о. Хортиця; дослідити історію будівництва та функціонування тимчасового залізничного моста; з’ясувати, що сьогодні лишилося від даного об’єкту та в якому стані ці пам’ятки.

Узявшись за пошук матеріалів з обраного питання, ми зіткнулися з їх браком. Із знайденої літератури стали у пригоді наступні роботи.

Опублікований рукопис Л. И.  Адельберга «Мости Запоріжжя». Автор був інженером, художником-оформлювачем, членом секції містобудування Українського товариства пам’яток історії та культури. Про обрані нами мости розповідає К. І. Сушко у книзі «Острів Хортиця: Історико-публіцистична розвідка» . Торкається цієї теми Борисенко О. Є. у статті «Спогади М. О. Артеменка про будівництво мостів через р. Дніпро в районі м. Запоріжжя» .

Та найбільше інформації ми отримали у безцінних джерелах з фондів Національного заповідника «Хортиця», за що висловлюємо подяку його співробітникам Кобалії Д.Р. та Борисенко О. Є. Це вже згадані вище спогади М. Артеменка та «История жизни и боевой деятельности мостопоезда № 7».

Микола Олександрович Артеменко – інженер-мостобудівник, почесний громадянин м. Запоріжжя. Він брав участь у демонтажі Кічкаського мосту, будівництві мостів Стрілецького, був автором проекту тимчасових залізничних мостів через південну частину Хортиці та консольного крану, що значно пришвидшив їхнє спорудження. Був задіяний М. Артеменко і в будівництві мостів Преображенського, та інших мостів України, Білорусі, Польщі. Його спогади написані від руки у звичайному зошиті на 96 аркушів. І хоча вони описують передусім мости Преображенського, вони дають дуже цікаву інформацію і про обраний нами об’єкт.

Багато цінних відомостей знаходимо у машинописі «История жизни и боевой деятельности мостопоезда № 7». Тут описується діяльність мостобудівників на території СРСР, зокрема і в Запоріжжя. Передусім надзвичайно докладно описано технічні моменти будівництва тимчасового мосту. Читач може простежити його створення мало не по кожному болту, кожній вбитій сваї. Джерело цінне й тим, що показує не лише будівництво, а і людей, що брали у ньому участь, їхні проблеми й переживання, надзвичайні умови, в яких доводилося працювати.

Звільнене Запоріжжя було з частково зруйнованою інфраструктурою. Було пошкоджено греблю ДніпроГЕС, знищено мости Стрілецького. Для подальшого наступу радянської армії було потрібне повноцінне сполучення між берегами Дніпра, у т.ч. залізничне. Тому,за свідченням Адельберга, вже у листопаді почалася підготовка до будівництва . Спершу насипали земляну дамбу у хортицьких плавнях. До цих робіт залучали переважно молодь допризовного віку з навколишніх сіл, яким за це записували трудодні. Їжею забезпечували себе самі. Землю носили на ношах. Використовували працю військовополонених.

З 3 січня почали будівництво мостів частини УВВР-20. Очолив його генерал Борисов, заступником був командир першої залізничної бригади полковник Тиссон. Брали участь мостобудівники 29-ої бригади, міськрему № 22, мостопоїзда № 7 та № 44 і велика кількість місцевих мешканців. Головним інженером був М. Артеменко. Це дані з життєпису мостопоїзда №7. Л. Адальберг серед будівничих мосту згадує 126-у окрему мостобудівну батарею 4-го українського фронту. Проект, за його твердженням, розробив капітан роти Перендєєв, вів будівництво батальйон підполковника Манкевича. Ми вважаємо, що автором допущені неточності, адже і Спогади Артеменка, і життєпис мостопоїзда наводять інші дані. Ще одна недоречність – у твердженні Адальберга про те, що вже у перших днях січня почалося перекидання військових вантажів. Тоді як в цей час лише почато будівництво моста.

У перші дні будівництва працювало близько п’яти тисяч осіб, під кінець – до дванадцяти тисяч . Поки в дно ріки на семиметровій глибині вбивали сваї одночасно 15 копрів, на березі монтувалися прольотні конструкції.

Цікаві дані наводить життєпис мостопоїзда про те, щонайбільшу прольотну конструкцію привезли з берега річки Кагальник (Ростовська обл.), де її кинули німці. Залізницею доправили до станції Запоріжжя-1, звідти автомобілями до берега. Її монтаж тривав з 11 по 17 січня. Вона була укріплена шістьма тонами металу із встановленням понад чотирьох тисяч болтів. Піднімали конструкцію на п’ятиметрову висоту дамби на шпальних клітках по два метри на добу .

Будівельники працювали у нелюдських умовах: «Дул штормовой силы морозный ветер, слепил снег, мост обледенел, приходилось перебираться с бруса на брус, рискуя сорваться в ледяную стремнину Днепра. Восстановители работали на мосту круглые сутки. По десять раз на день им приходилось перебираться из конца в конец моста с тяжелыми ломами в руках, с брусом на плечах, с болтами».

І це в умовах регулярних авіанальотів ворога, від яких захищаврозташована біля мостів зенітно-артилерійський полк.

На карті видно закрема і розташування його казарм. Залізничний роз’їзд на Хортиці названо Гвардійським на честь будівників, як і одноіменний хутір.

Були й невдачі в роботі мостобудівників. Так, 31 січня зламалась одна з насадок та опора осіла на 30 см. разом з візком консольного крану. Вже 6 лютого все полагодили і ця двадцятитрьохметрова конструкція була встановлена. 19 лютого було повністю завершено будівництво мостів.

Дамба у плавнях вийшла 650 м. у довжину, 10 м. в ширину, висотою 5 м . Вона була облицьована гранітним каменем, який розібрали, коли дамба стала непотрібною. Довжина мостів через Новий та Старий Дніпро склала, відповідно, 1330 та 550 метрів.

На цьому не завершилися випробування для будівників. Із потеплінням почався криголам, вода піднялася й почала сильним потоком почала підмивати опори моста. Щоб врятувати його було забито ще 190 свай, облаштовано 17 кригорізів. Розмиви засипалися камінням. Одночасно русло ріки укріплювали плетеними з хмизу та наповненими камінням ємностями.

У 1951 р. на мосту через Новий Дніпро трапилася аварія. Ось як це описує М. Артеменко: «Провалились на опоре моста два паровоза (тянули состав дойной тягой) и вагоны с зерном в Днепр. Погибли два человека и два ранены.

Остановилось движение поездов через Днепр... Ликвидировали эту аврию... начали меня таскать органы по расследованию, как бывшего главного инженера и автора проэкта. Пришлось доказать, что я невиновен, и военные тоже никто не виновны, виновные были эксплуатационники. Мост проработал уже восьмой год и все было хорошо. Просто по халатности эксплуатационн. не подсыпали опоры каменным щебнем, что должны были сделать, и опору подмыло. Поезд остановился на мосту с двумя паровозами на опоре, которая провалилась, когда два паровоза на ней забуксовали, чтоб сдвинуть состав».

Ця аварія змусила ще більше прискорити будівництво мостів Преображенського. У 1952 р. воно було завершено і наприкінці грудня опори тимчасового мосту розібрали.

Наш гурток здійснив краєзнавчі експедиції з метою з'ясувати, що сьогодні залишилося від мостів.

Частина земляної дамби, довжиною у 200 м., збереглася і стала екскурсійною стежкою на Хортиці. Сюди виходив міст із Лівого берегу Дніпра. Насип цей можна простежити до виходу на інший берег, або знайти його, ідучі західним узбережжям Хортиці.

На Правому березі Дніпра, в районі с. Нижня Хортиця, також зберігся насип, бетонні плити, та залишки дерев'яних опор мосту.

Ситуація тут найбільш цікава. Залізничне полотно не було знищене разом з мостом, а використовувалося піщаним кар'єром, розташованим тут же.

Гілка, що найбільш віддалена від води і з якої ми знімаємо, добре простежується до мосту Преображенського. Її використовували для транспортування піску з кар’єру ще на початку ХХI ст.

Зараз рельсів немає, але шпали та інші елементи можна бачити на всій довжнині шляху. Цікаво, що і тут частина шпал дерев'яні, частина – бетонні. Можливо, дерев’яні збереглися ще з часів дії тимчасових мостів. Подекуди старі шпали валяються обабіч дороги. На насипу, що виводить до берега, також збереглися шпали з дерева та бетону.

Таким чином, історія тимчасового залізничного мосту 1944–1952 рр. є прикладом трудового подвигу нашого народу. Збудований за 48 днів на дерев’яних опорах з металевими перекриттями, у жахливих погодних умовах та стані військової небезпеки, він слугував 9 років та зіграв важливу роль в останні воєнні та повоєнні роки, будучи єдиним залізничним сполученням між берегами Дніпра у цьому районі. Тому вважаємо, що це питання потребує подальшого вивчення та популяризації.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

  1. Адельберг Л.И. Мосты Запорожья. – Запорожье: РА «Тандем-У»

  2. Борисенко О.Е. Спогади М.О. Артеменка про будівництво мостів через р. Дніпро в районі м. Запоріжжя // Заповідна Хортиця. Матеріали міжнародної науково-практичної конференції «Історія запорозького козацтва в пам’ятках та музейній практиці». Спеціальний випуск. Збірка наукових праць. – Запоріжжя, 2011. – С. 186–188

  3. История жизни и боевой деятельности мостопоезда № 7. Издана к трехлетию мостопоезда 28 окт. 1941 – 28 окт. 1944. – Действующая армия // Фонди Національного заповідника Хортиця. КН 27605а / П17528. – С. 52–72

  4. Спогади ветерана містобудування М.О. Артеменка 01.08.1986 р., 20.02.1987 р. // Фонди Національного заповідника Хортиця. КН 27605а / П17528. – 85 с.

  5. Сушко К.І. Острів Хортиця: Історико-публіцистична розвідка. – Запоріжжя: Дике Поле, 2001. – 200 с.

______________________________________________________________________________________________

ЕТНОГРАФІЧНЕ КРАЄЗНАВСТВО

ХРАМИ ЧЕРНІГІВСЬКОГО РАЙОНУ

Похилько Н. А., Паш А., Кухлик Д., Романішен А.

Просторівська ЗОШ І-ІІІ ст. Чернігівського району

Від самого початку заселення Чернігівських земель в населених пунктах будувалися церкви. В українських селах будувалися православні храми, в німецьких колоніях – менонітські церкви чи молитовні будинки.

Однак протягом десятиліть суттєво змінилися роль та місце релігії у житті громади сіл Чернігівського району. Деякі храми було зруйновано, деякі відбудовано. Це викликає необхідність осмислити закономірності розвитку і відродження традицій населення нашого краю. Адже кожен храм – це, перш за все, історико-культурна пам’ятка нашого народу.

Мета нашої роботи полягає в тому, щоб проаналізувати стан культових споруд в Чернігівському районі, їхній вплив на духовну культуру народу нашого краю в минулому і сьогодні.

Ми поставили перед собою такі завдання:

– дослідити сучасний стан культових споруд в селах Чернігівського району Запорізької області;

– визначити роль церкви у духовному житті чернігівців, жителів сіл району.

З історії розвитку церкви на території району. Територія Чернігівського району почала активно заселятися в 1783 р., після приєднання території Кримського Ханства до Російської імперії. До того Північне Приазов'я населяли кочові ногайські племена. На початку заселення краю войовничі орди ногайців кочували в степах долини річки Молочна і становили небезпеку для перших поселенців та чумаків і мандрівників на Муравському та інших торгових шляхах. Тому перші православні храми на території краю були форпостами православної віри.

Розвиток православної церкви на території нинішнього Чернігівського району з початку XIX ст. проходив в оточенні протестантських громад менонітів, що були в 27 менонітських колоніях.

Крім того, з початком Першої світової війни до Чернігівки переселилася велика кількість євреїв, які утворюють релігійну громаду, будують синагогу і релігійну школу хедера.

Практика храмового будівництва на Півдні України була співвідносною з динамікою зростання чисельності православною населення. Після заселення Чернігівки у 1783 р. переселенцями з Чернігівського воєводства, з розселенням поселян по хуторах на початку XIX ст. починається утворення православних громад на території сучасного Чернігівського району.

Щодо стилю церковного будівництва, то тут переважали релігійні споруди, притаманні краю та місцевостям, звідки прийшли переселенці та майстри.

На початку заселення храми на території району будувалися невеликі, із дерева, як то у Чернігівці та Верхньому Токмаку. Були і випадки купівлі храмових споруд в інших місцях.

Особливістю нашої території була наявність великої кількості граніту та піщаника, що дало можливість зводити храми з цих матеріалів. Із такого каменю було зведено храми в Чернігівці, Низянах, Новомихайлівці та інших селах. А з розвитком промисловості та будівництвом великої кількості цегельних заводів у краї, в кінці XIX та на початку XX ст., храми будувалися з червоної обпаленої цегли, як то в селах Могиляни, Новополтавка, Верхній Токмак, Низяни.

Щодо назви релігійних споруд, то територія нашого краю не відрізнялася в цілому від Півдня України. Однією з найбільш поширених назв храмів була назва на честь Покрови Пресвятої Богородиці. Покровські церкви діяли в Новогригорівці, Обіточному, Низянах.

Досить поширеними в регіоні були храми, освячені на честь Святителя Миколи Чудотворця. Річ у тім, що культ Миколи був значно поширенішим за Покровський і на Україні, і в цілому в Російській імперії. Храми в ім'я Святителя Миколи були в селах Новополтавка, Низяни та Верхній Токмак.

Поблизу храмів будували церковно-парафіяльні школи. Традиція функціонування шкіл при храмах збереглася на Півдні ще з часів Запорізької Січі. В церковних школах головним предметом був закон Божий. Але не залишалися без уваги й інші предмети, знання яких вимагалося лише на самому початковому рівні.

В 30-ті роки церкви починають масово закривати. Їх перетворили на клуби, кінотеатри, склади. Проте будівлі церковно-парафіяльних шкіл залишалися. Вони довгий час використовувалися як звичайні школи.

В роки Другої світової війни на окупованій німцями території Чернігівського району було відновлено богослужіння в більшості храмів.

В середині 80-х років ХХ століття були знищені приміщення церков в селах Низяне, Новомихайлівка, Новополтавка, Обіточне. З культових споруд у районі залишилась тільки будівля Чернігівського храму, в якому функціонував районний будинок культури, та приміщення церкви Архістратига Михаїла в селі Верхній Токмак, де голова колгоспу «Росія» Слободченко Л.О. вирішив зробити музей, зберігши таким чином його від руйнації. У жовтні 2008 р. у селі Верхній Токмак відкрився жіночий монастир. Настоятельницею Святомихайлівського монастиря призначено ігуменію Аркадію. Монастир має храм в ім’я архістратига Михаїла, який було збудовано і освячено 1863 р.

Для того, щоб краще уявити собі, яку історично-культурну цінність мають церкви Чернігівського району, ми вирішили здійснити експедицію по селам району і своїми очима побачити їх. До того ж, кожне село і кожна церква має свою історію, з якою ми хотіли б ознайомитися.

Селище Чернігівка. Тут нині діє найбільша і найкрасивіша церква в районі.

Селище Чернігівка – однойменний районний центр Запорізької області, розташований на берегах річки Токмак та її притоки Сисикулак. Село засноване у 1783 р. переселенцями з сіл Роменського району Сумської області. Через декілька років тут поселилися чернігівські переселенці, які й дали назву селу, а на початку ХІХ ст. в Чернігівці оселилися переселенці з Катеринославської та Могильовської губерній.

Усі переселенці були православними українцями, а серед переселенців з Могильовської губернії були і євреї. За переказами старожилів першу дерев’яну церкву було збудовано у кінці ХVІІІ ст., а вже на початку ХІХ ст. встановили красиву кам’яну будівлю. Ось як описується будівництво храму Різдва Богородиці в літературних джерелах:

«Чернігівський храм Різдва Богородиці будувався з піщаника. Це м’який білий камінь, який легко піддавався обробці. На північній околиці Чернігівки, поблизу центрального кладовища, був кар’єр, де ще від початку заселення добували цей камінь, використовуючи спеціальні долота. З нього й викладали будівлі.

А клали камінь на вапняному розчині, який робили наступним чином: викопували яму, туди скидали негашене вапно, яке заливали водою (гасили), і додавали до нього пару забитих биків (для міцності майбутнього розчину) та велику кількість яєць, що їх здавало населення. Через певний час отримували чудовий розчин, який використовували для кладки. Стіни були міцні і стоять донині.»

4 грудня 1824 р. замість старої дерев’яної церкви, що згоріла, парафіянами була збудована й освячена кам’яна церква.

В 1933 р. церкву закривають, приміщення храму перетворюють на зерносклад. В роки війни церква працювала у приміщенні колишньої церковно-парафіяльної школи, поблизу храму. В самому храмі в 1946 році розпочали ремонт, а в 1953 р. відкрили районний будинок культури. Тільки в 1993 році споруду храму Різдва Богородиці було передано віруючим. Але й після цього ще більше двох років на другому поверсі працював духовий оркестр РБК. Чернігівський художник Горобей В.Р. написав 52 ікони для храму, декілька ікон написав художник Мащенко В. Зараз при церкві співають два хори, один з них створений вчителями і учнями Чернігівської музичної школи.

У західній частині Чернігівки (Низяни), сьогодні немає храмової споруди, однак ми вирішили, що нам варто ознайомитися з деякими сторінками історії, адже колись в цій частині функціонувало одразу дві церкви.

Низяни (Низяне) – село, що виникло в нижній частині Чернігівки по обох берегах річки Токмак. Із початку заселення Чернігівки у 1783 році селяни жили однією общиною, а в 1852 році під час відмежування від общини утворили нову общину – Низянську.

У 1887 р. на центральній вулиці села Низяни було збудовано Миколаївську церкву. Ось, як згадує про цю церкву житель села Линник В.Я. «Миколаївська церква знаходилася на місці школи і контори. За розмірами вона була велика і гарна. Огороджена кованим забором. У 1932 році її підпалили, а можливо в неї потрапила блискавка. Добу горіла, влада не дозволяла гасити полум’я. Потім її просто розтягли».

Так закінчилася історія цього православного храму. Сьогодні про цю церкву майже ніхто з жителів Низян не пам’ятає. Про її існування нагадує тільки будинок церковно-парафіяльної школи, який був збудований біля церкви. В роки війни тут був розміщений шпиталь, потім школа, а пізніше ще довго в цій будівлі була колгоспна їдальня. Потім її використовували як склад. Зараз будинок не використовується.

Однак, як ми знаємо, на Низянах була ще одна церква. Населення Низян швидко зростало і жителі південної частини села майже в цей час вирішили також збудувати храм. Дозвіл на будівництво отримали в 1895 році, а закінчили будівництво храму та освятили його 14 жовтня 1898 р. на честь Покрови Божої Матері. На початку ХХ ст. поблизу храму було збудовано церковно-парафіяльну школу. В 30-і роки церкву закривають. В 1932 р. було знято церковні дзвони, а в 1934 р. заборонено служіння в храмі. В 1935 р. церкву переоблаштували під клуб. Однак в роки війни церква знову працювала і в 1944 р. її офіційно зареєстрували. В 50-ті роки парафіяни відремонтували приміщення, місцевий житель Щербань І. С. розмалював стіни. Крім того, переселенці з Західної України перевезли іконостас церкви свого села в Низяни. Та працювала церква знов недовго. Вже на початку 60-х років її було закрито. Приміщення церкви спочатку використовували під склади, а в 1985 році вирішили зовсім зруйнувати, але до кінця так і не знищили. І сьогодні можна побачити руїни церкви. Проте навіть на руїнах можна побачити красу і велич цього храму. Можна легко побачити, що стіни зводилися із великого каміння, яке навіть не завжди обтісували, але лише добре прикладали одне до одного. Навіть можна роздивитись специфічну до того часу штукатурку. До речі, місце олтаря добре прибране, ми побачили, що тут навіть висаджувалися квіти. Отож, за храмом і досі доглядають. А от позаду храму, серед зораного поля, ми побачили могилу. Табличка з надписом нам повідомила, що тут похований священик Левицький Михайло Кирилович. Поховали його у 1917 році у віці 62 роки. За могилою добре доглядають.

Село Верхній Токмак. У цьому селі діє єдиний жіночий монастир в Чернігівському районі. Село Верхній Токмак розташоване у верхів’ях річки Токмак за 16км від Чернігівки. Засноване воно в 1790 р. як хутір державних селян села Чернігівка.

Близько 1850 р. в селі було збудовано невелику дерев’яну церкву. А в 1863 р. парафіянами замість старої церкви, що згоріла, було збудовано нову кам’яну церкву з такою ж дзвіницею, яку було освячено в ім’я Архістратига Михаїла. Церкву було збудовано на околиці села на плато. Купол має 12 віконних пройм. Дзвіниця двоярусна. Стіни храму прорізані арочними віконними проймами. Завершуються геометричним фризом. Стіни, стеля під куполом були розписані майстрами-іконописцями.

Убранство церкви захоплює кожного відвідувача Особливо вражають стародавні ікони, написані на стінах. Час майже не змінив їх, хоча стіни були вкриті товстим шаром вапна і знадобилася справжня майстерність, щоб розчистити і відновити розписи.

Ця церква мала таку ж історію, як інші церкви району: її неодноразово закривали і відкривали, а з 1960 р. стали використовувати як зерносклад. І тільки наприкінці 80-х років голова колгоспу вирішив відреставрувати приміщення церкви для музею. Реставрація тривала довгі 15 років. Церква стала об’єктом гордості селян, бо майже кожен житель села вклав у неї посильну частку своєї душі і праці.. Виготовленням нових ікон та художніми роботами у храмі опікувалися бердянські художники Паламар Сергій та Паламар Ірина.

В селі Верхній Токмак було раніше дві церкви. Проте зараз мало хто пам’ятає цей факт, а тому й не говорять. Однак, коли учні Просторівської школи під час літньої практики приїжджали в село на екскурсію, нам розповідав про це вчитель Бадіон О.П.. Гадаємо, варто про це згадати і зараз.

Село Верхній Токмак природно було розділено ніби на дві частини: Центральну та Вершину. Після будівництва церкви в ім’я Архістратига Михаїла у 1863 році у Вершині, жителі центральної частини вирішили збудувати церкву і собі. Храм було збудовано в північно-західній половині села на найвищому місці і освячено на честь Святителя Миколи Чудотворця у 1895 р.

За переказами місцевих жителів, церква була кам’яною, з гарною дзвіницею, огороджена парканом. В 30-ті роки в приміщенні церкви влаштовували склади, але в роки війни релігійна община відновила свою роботу, тут правилася служба.

Є ще один факт, про який пам’ятають місцеві жителі і переказують його один одному. Під час відступу німецьких військ на дзвіниці сховався німецький спостерігач, що координував дії артилерії. Радянські війська несли тяжкі втрати і не могли визволити село до тих пір, поки розвідники не скинули фашиста з дзвіниці.

В роки війни храм був дуже зруйнований, до того ж влада не мала бажання реєструвати церковну громаду, а тому храм був закритий у 1946 році. Будівлю розібрали у 1961 р., а будівельні матеріали використали для будівництва контори колгоспу та сільського магазину, що й зараз стоїть напроти школи. Проте ще до середини 70-х років у будиночку священика була школа. На початку 80-х рр. члени історичного гуртка Верхньотокмацької школи на чолі із вчителем історії Харченко П. Х. знайшли і розчистили фундамент церкви Святителя Миколи Чудотворця. Зараз фундамент майже непомітний, в деяких місцях вже навіть немає каміння, немає й будиночка священика, залишилися тільки розвалини.

Село Салтичія розташоване за 17 км на південний схід від Чернігівки на берегах однойменної річки, яка є притокою річки Обіточна. Село засноване у 1815 р. як хутір державних селян із сусіднього села Попівка (нині – с. Смирнове Куйбишевського району), які в свою чергу прибули із Полтавської губернії.

Релігійну громаду було утворено в 1860 році. Громада придбала молитовний дерев’яний будиночок в селі Новогригорівка, перевезла і освятила його в 1862 році на честь Казанської ікони Божої Матері. В 1880 році замість старої дерев’яної церкви була збудована нова церква з червоної цегли з дзвіницею. Ми зустрілися із старостою церкви Паніною Світланою Володимирівною, яка й розповіла нам чимало про історію церкви свого села.

В 1929 році церкву було зруйновано, ікони спалили, а все майно знищили. «…Церква була невелика, однокупольна, хрещата в плані, з червоної випаленої цегли, з дзвіницею. Була огороджена парканом, викладеним із червоної цегли в шахматному порядку. В паркані було двоє воріт: на південь і на захід. Під церквою був великий погріб, на церковному дворі був колодязь та будівля церковної сторожки, обсаджена деревами…» Ось такі спогади про стару церкву, за переказами бабусь і прабабусь, мають жителі села. Нам же староста церкви Паніна С.В. розповіла, що нову церкву збудували поряд із старою, на тому ж пагорбі. Нова церква збудована за зразком першої, дерев’яної церкви. Для будівництва запросили майстрів із Західної України. Вони привезли з собою й необхідне дерево. В середині церкви все прибрано, ікони прикрашені рушниками, вишиті салтичійськими майстринями. А дзвони на майданчику біля церкви створюють неповторну урочисту атмосферу.

За церквою добре видно церковну сторожку, що якимось дивом збереглася до нашого часу. А от в будинку церковної школи до середини 90-х років ХХ ст. була Салтичійська восьмирічна школа. Потім школу закрили, хотіли збудувати нову на місці колишньої церкви, та не збудували чомусь. Відтоді в селі школа не працює. За школою зберігся також будиночок для вчителів, що викладали ще в церковній школі. За церквою, на великому пустирі добре помітний фундамент старого храму. Дерев’яний хрест вказує на місце олтаря. За переказами, за церквою була могила першого священика, проте зараз ми її не побачили.

Село Обіточне було засноване як хутір с. Попівка у 1815 р. за 25 км на південний схід від Чернігівки, у верхів’ях річки Обіточна.

У 1889 році було розпочато будівництво, а в 1890 році введено в дію й освячено кам’яний храм на честь Покрови Пресвятої Богородиці. На початку ХХ ст. поблизу храму було збудовано церковно-парафіяльне училище.

У період репресій 30-х рр. було засуджено до розстрілу священика храму Артемовського Данила Григоровича. В період війни та окупації громада відновила свою роботу і проводила богослужіння в храмі. Однак в 1961 році церкву закривають. В храмі влаштовують склади, а в 1986 році його повністю знищують.

«Пригадую, 1985 році ламали нашу церкву. За архітектурою вона була дуже гарною. Закрили її ще в 60-і роки, потім там був склад. А цього року знищили будівлю храму. Пригнали трактор з двохтонною гирею і почали бити стіни, а церква стоїть. Пригнали тоді трактор із п’ятитонною гирею, знов почали бити стіни. Земля двиготіла, повилітало віконне скло в сусідніх будівлях. Усе-таки зламали церкву. А так шкода, кому ж вона заважала?» Так згадують літні люди про знищення церкви. До речі, на пустирі, де стояв храм, так нічого й не збудували. Фундамент храму і досі добре видно. Староста нинішньої церкви Корпан Віра Яківна погодилася зустрітися з нами і розповісти дещо з історії церкви в своєму селі. Нині церква займає дві маленькі кімнатки в приміщенні колишньої контори місцевого колгоспу.

Село Могиляни розташоване за 12 км на південний схід від Чернігівки. Засноване воно у 1804 р. переселенцями з Могильовської губернії.

У 1900 р. в селі збудували й освятили храм на честь Святої трійці. В 1903 р. поблизу храму було зведено церковно-парафіяльну школу. Церква працювала недовго, вже у 1930 р. її закрили. У період окупації було здійснено ремонт храму та проводились служіння. Однак 2 жовтня 1949 року церкву знов закрили, на цей раз назавжди. Після закриття храму в церкві влаштували зерносховище. А в 1985 р. будівлю церкви зруйнували, з останків стін насипали греблю у ставку Чернігівки.

Могилянська церква була на високому пагорбі, з якого було видно не тільки все село, а й далеко навколо. Коли дзвонили дзвони, то їх було чутно аж до Чернігівки (так кажуть люди). Зараз же на місці церкви тільки груди каміння, присипані землею та порослі бур’янами.

«В будинку церковної школи і в будинку священика аж до середини 70-х років була школа. Біля школи ще зберігався сад та палісадники, що були ще навколо церкви.» – так розповідав нам Захаров В. Г., 1955 р. н. А Макаренко В. І, 1949 р.н., добре пам’ятає, як «…ми з друзями, ще малими хлопцями, часто навідувалися до закритої церкви, потайки пролазили туди і роздивлялись розписи на стінах..» А от старші жителі Могилян Діденко К.С. та Саєнко С.С., 1937 р.н., пам’ятають, що під церквою був великий підвал, з якого по тунелям можна було дійти з церкви до будинку священика, до церковної школи і, можливо, ще далі. За переказами, «…в роки війни в цьому підземеллі ховалися під час бомбіжок діти, літні люди, поранені. А вихід був далеко від села, аж біля залізниці.»

Село Просторе (Ґроссвайде) засноване у 1820 р. 22 родинами менонітів, які прибули із Західної Пруссії. Село розташоване на березі річки Сисикула, правої притоки річки Юшанли за 16 км на південь від селища Чернігівка. Після Другої світової війни село заселялося українцями з різних областей України.

За всі роки існування Просторого тут не було своєї церкви. В 2010 році громадою було вирішено збудувати в центрі села православний храм. Для цього можна було використати зовсім невелику будівлю на розі вулиць Перемоги та Супетенка. Ця будівля раніше використовувалася як крамниця, як «швейпром», однак частіше самотньо стояла і немов чекала свого часу. У 2011 році силами громади с.Просторе було розчищено пустир і насаджено сад, окультурено територію навколо будинку. В 2012 році розпочалися ремонтні роботи, а 19 серпня 2013 року відбулося відкриття Спасо-Преображенської церкви. Відтоді 19 серпня вважається храмовим святом в селі Просторе. Церква розташована в центрі села і чудово прикрашає вулицю.

Село Розівка розташоване за 20 км на південь від смт. Чернігівка на лівому березі річки Сисикула, правої притоки Річки Юшанли було засноване у 1820 р. як німецька колонія Руднервейде.

Жителі колонії були людьми віруючими, і тому в 1822 році в селі було збудовано церкву. Будівництво церкви фінансував сам цар Олександр І. Цікавим також є той факт, що це була остання церква, яку він фінансував. На початку ХХ століття поселення с. Руднервейде стає релігійним і культурно-освітнім центром сходу Молочної колонії.

Влітку 1933 р. церкву закрили. Спочатку тут зробили клуб для усієї Гросвейдської сільської ради (всього чотири села). Але в кожному селі також був свій клуб, тому в 1939 році центральний клуб зовсім закрили. Перед війною в цій будівлі був розміщений курятник, та потім будівлю вирішили розібрати і побудувати корівник. Будівлю колишньої церкви розібрали, але корівник так і не збудували. На цьому місці зараз великий пустир. Тільки старожили пам’ятають те місце, де колись стояла гарна будівля церкви.

З того часу пройшло багато років і тільки сьогодні громада знову вирішила відродити церкву. У 2006 році в селі відкрили православну церкву. Зараз церква займає стару німецьку будівлю. Силами громади було зібрано невеликі кошти, зроблено ремонт будівлі. Місцеве населення привело до ладу прилеглу територію, поставили паркан

Церква в ім’я Первоверховних Апостолів Петра і Павла відноситься до Запорізької єпархії Української православної церкви Київського патріархату.

Село Квіткове. Село розташоване у верхів’ях річки Нельгівка, притоки річки Юшанли за 24 км від Чернігівки. Засноване воно у 1820 р. як німецька колонія під назвою Паства.

Колишні колоністи були дуже релігійними людьми. Проте своєї церкви в селі не було. В 90-х рр.. було відкрито молитовний будинок. А в 1998 році в селі Квіткове було відкрито православну церкву Московського патріархату.

Висновки. Під час роботи над даною темою ми мали можливість проїхатись по селам району і на свої очі побачити, в якому стані зараз храми. Треба сказати, що деякі церкви, як у Чернігівці, Верхньому Токмаку, являють собою справжні пам’ятки історії та архітектури, а тому обов’язково повинні бути збереженні. Сучасні церковні споруди у Просторому та в Салтичії також є чудовою прикрасою населених пунктів, вони надихають на добро. Пройде небагато часу і вони також стануть історичними пам’ятками. Ми повинні вже сьогодні думати про культурне надбання завтрашнього дня.

Під час нашої роботи ми багато працювали з різними літературними джерелами. Однак головну перевагу, все ж таки, ми віддавали розповідям старожилів наших сіл. Часто літні люди згадували те, що колись їм розповідали батьки чи бабусі та дідусі. Адже зв'язок поколінь в наших селах був дуже міцний.

Література:

1. Єременко М.М. Край шляху Муравського. – Запоріжжя: Лана-друк, 2006.

2. Етнографічні дослідження Південної України. збірник наукових праць Всеукраїнської ювілейної конференції, присвячений 145-річчю з дня народження Я.П.Новицького. Запоріжжя, 1992

3. История городов и сел Украинской ССР. Запорожская область. – Киев, Інститут истории АН УССР, 1981. – С.726.

4. Народи Північного Приазов’я (етнічний склад та особливості побутової культури). Видавництво Просвіта, 1997.

5. Твердыня православной веры. Свято-Михайловский женский монастирь. сост. Адам Андриюк, – с.Верхний Токмак.

6. Фрізен Руді. Менонітська архітектура. – Мелітополь, ТОВ «Видавничий будинок ММД», 2010.

ОСТРІВ ХОРТИЦЯ В ЛЕГЕНДАХ ТА ПЕРЕКАЗАХ

Чирко А. М., Чирко Т.

КЗ «Запорізький обласний центр туризму і краєзнавства,

спорту та екскурсій учнівської молоді» ЗОР,

Кіровська ЗОШ І-ІІ ст. Оріхівського району

Національний заповідник «Хортиця» є одним з найцікавіших туристичних об’єктів України. Це єдина комплексна історико-культурна та природна пам’ятка, що охоплює період історії людства від доби палеоліту до сьогодення. Зважаючи на унікальність, заповідник «Хортиця» занесений до Державного реєстру нерухомих пам’яток України як пам’ятка національного значення, яка вже святкує своє п’ятдесятиліття. На його території нараховується понад 100 пам’яток археології та історії, що мають загальнодержавне та історичне значення.

Серед головних завдань заповідника ‒ збереження пам’ятних місць та відтворення природно-історичного середовища доби запорозького козацтва та природного середовища о. Хортиця. Для цього на території заповідника було створено Музей історії запорозького козацтва та історико-культурний комплекс «Запорозька Січ». До сьогодні о. Хортиця оповита таємницями, легендами, переказами, які багато століть передаються з вуста у вуста ті, кому цікава історія неньки-України та Запорізького краю. З точки зору етнографічних вчень, вся народна творчість, пов'язана з островом, є цінним матеріалом для дослідження. У своїй роботі ми звертаємо увагу на історію острова Хортиці, що відображена в численних легендах та переказах нашого народу і не тільки.

Актуальність дослідження полягає у збереженні невичерпних багатовікових фольклорних надбань, пов'язаних з островом, збільшенні уваги до національної спадщини українського народу.

Об'єктом дослідження є острів Хортиця в різні історичні періоди свого існування.

Предмет дослідження – легенди та перекази, пов'язані з островом Хортиця.

Мета робити – дослідити легенди та перекази про острів, класифікувати їх, поділивши на тематичні групи.

Реалізація поставленої мети передбачає виконання таких завдань:

1) опрацювати наявні фольклорні усні та писемні джерела;

2) виокремити основні тематичні групи легенд та переказів, охарактеризувати їх;

3) узагальнити значення легенд та переказів для сучасної етнографічної науки;

4) показати роль досліджуваних фольклорних жанрів на формування патріота та свідомого громадянина України.

У роботі використано такі методи наукових досліджень: літературно-історичний, структурний, функціональний та порівняльно-описовий.

Дослідження зазначеної тематики проводилися запорізьким вченими М. П. Киценком, який був одним з ініціаторів створення національного заповідника та території острова, також відомими є збірки легенд і переказів про острів Хоритиця, які зібрав та видав запорізький письменник і журналіст О Є. Виженко.

В історії України, мабуть, не знайти такої землі, яка б була так щедро оспівана народом, овіяна безліччю легенд і переказів, як Хортиця. Народження цих легенд обумовлене передусім тією фантастичною природою, тим безприкладним героїзмом, зневагою до смерті, що їх проявляли в ім’я батьківщини наші предки ‒ запорозькі козаки.

В ході свого дослідження ми намагалися виокремити певні тематичні групи легенд та переказів на основі наявної образної системи. Перейдемо до більш детального розгляду тематичних груп.

1. Легенди та перекази про походження назви «Хортиця». Щодо походження назви «Хортиця» не має єдиного тлумачення і думки вчених розходяться. У різних джерелах Хортиця згадується під різними назвами: Хортич, Хорчик, Хортиц, Хортичий, Варязький, Кортицький, Ортинський, Інтриський, Хордецький, Хородецький.Так, є декілька версій щодо утворення назви: від імені слов’янського бога Хорса; від грецького слова «хорсос» – півень; від тюркського «орда», «орта», «орт», що означає середній, або той, що знаходиться між двома гирлами Дніпра. В народі ж побутувала версія, що острів отримав таку назву від українського слова «хорт»(тонконогий, з видовженим тулубом і довгою гострою мордою, з прямою шерстю мисливський собака), оскільки у контурах острова можна побачити його силует.

2. Легенди й перекази про Геракла та заснування Скіфії, що пов'язані з Хортицею. Взагалі, збір легенд про острів бере свій початок з далекого V століття, коли Хортицю відвідав давньогрецький вчений-філософ Геродот. Тут він записав легенду про родональника скіфів. Головним героєм легенди був славнозвісний Геркулес або як його ще називають Геракл ‒ син бога Зевса і простої жінки Алкмени.

Коли він служив у царя Еврісфея, той доручив йому викрасти стадо пурпурових корів у трехголового велетня Геріона. В історії Антічной Греції це завдання відомо, як десятий подвиг Геракла. Геркулес був справжнім героємі він впорався з цим завданням. Після цього відібрав кращих биків і корів, і відправився в путь. По дорозі в Мікени, захищаючись від негоди, він завернувся в левову шкіру і заснув. Поки Геркулес спав, його стадо зникло. Геркулесові нічого не залишалося як вирушати на пошуки. Він обійшов всю землю з заходу на схід, і прибув у землю Гіллею. У цій землі він зустрів напівдівчину, напівзмію. Дівчина-змія, так представилася його нова знайома, сказала йому, що стадо корів знаходиться у неї і вона згодна віддати їх Гераклу, якщо він розділить з нею її самотність. Геркулес погодився на ці умови. Коли Геркулес,пробувши у неї три роки, збирався назад в дорогу, Дівчина-змія звернулася до нього зі словами: "У мене від тебе є три сина. Скажи мені, що з ними робити, коли вони виростуть? Послати їх до тебе або залишити в цій землі?". Геркулес відповів: «Коли сини виростуть, поглянь, який з них зможе натягти мій лук, так як це роблю я, і одягне пояс, як я, тому і доручи управління цією землею».

За легендою синів Геракла і Дівчіни-змії звали: Агафірс, Гелон і Скіф. Коли всі троє виросли, запропонувала Дівчіна-змія натягти ім лук батька і одягти на себе його пояс. Спробували вони по черзі зробити це. У старших не вийшло, і тільки молодший Скіф зміг натягнути лук, так само сильно, як це робив Геркулес. Так Скіф став правителем Гіллеї. Він став родоначальником скіфських царів.

Багато вчених сходяться на думці, що ця зустріч відбулася, швидше за все, на острові Хортиці, біля Зміїної печери. Історик, професор Н.І. Надеждін у статті «Геродотова Скіфія», визначаючи місце розташування Герроса ‒ царства Скіфів, зупиняється на Хортиці та зауважує: «Я думаю тут саме пристойне місце для цвинтаря скіфських царів, посеред цього дикого величного ландшафту». Як доказ він наводить той факт, що Геродот, описуючи цю легенду, вказував, що зустріч Геракла і Дівчіни-змії відбулася там, «докуда Борисфен судоходен». Знаючи, що Борисфен – давня назва Дніпра, така легенда засвідчує, що навіть у історії стародавньої Греції та Великої Скіфії зайшлося місце для славетної Хортиці.

Легенду про Змієву печерузаписав Яків Новицький в 1887 р. на о. Хортиця від Й. Шутя. Пропонуємо уривок з цієї легенди:«Поки жили тут козаки, багато було риби, звіра, птиці й лісу по Дніпру, а на степах росли такі трави, що як їдеш конем, то й не видно. А гаду було!.. Були жовтобрюхи, полози, а в печері, що у Вищій Голові острова Хортиці, жив змій. Він нікого не чіпав – і козаки його не боялися. Було, кажуть, вночі як засяє, так і освітить Дніпро!

Змій не щоночі показувався, а так: у місяць або на тижнів три по разу, і все біля тієї печери, що зветься Змієвою.

Як подалися звідси запорожці під турка, то пішла за ними риба і птиця, пішов і звір усякий. Після того як зійшли запорожці, тут, по скелях, щось ходило й тужило... Було вночі як заголосить, так аж тіло похолоне. Потім із Кічкаського боку як почне кидати каміння на Хортицю, як почне, то так те каміння і прикипає до Чорної скелі... Сумно і страшно було тоді...

Після запорожців лишились одні пугачі. Вони й тепер щоночі сумують по скелях.».

3. Легенди та перекази Хортиці, пов'язані з добою козацтва. Найчисельніша група переказів та легенд про острів Хортиця нероздільно пов'язана з мужніми та непереможними козакам. Найбільша кількість фольклорного матеріалу прямо чи опосередковано стосується ландшафту острова. Звернемо увагу на деякі з них.

Уздовж Хортиці розташована велика кількість прибережних скель, в яких багато печер. Найвідоміша з них Змієва печера. За переказами, у старовину тут жив змій з дванадцятьма головами. Старожили оповідали, що на Запоріжжі жили три змії-богатирі. Один з них‒на Хортиці, другий ‒ на Пурисовому острові, а третій, найлютіший, найстрашніший, ‒ Цар-змій, Змій над зміями, ‒ на Перуні. Змії жили як богатирі і билися тільки з богатирями. Не займали лише запорожців, бо серед них були дуже сильні богатирі і характерники. У пізніші часи Змієва печера використовувалась козаками як сховище для зброї.

Про перебування запорозьких козаків на Хортиці свідчать численні назви, які вони давали визначним місцям: Думна скеля, Козача могила, Музичина балка, Дурна скеля, Верхня голова, Совутина скеля, Холодна криниця… Кожна з цих назв має свою історію, з ними пов’язані народні легенди. Наприклад, Думна скеля так зветься тому, що на ній цілу ніч сидів гетьман Іван Сулима і думав, що робити з Кодаком. Як на нього йти: прямо з Хортиці чи в обхід Самари?

Один із цікавих переказів про Січові ворота – здавна поширений серед дослідників нашого краю. Мова йде про глибоку гранітну ущелину біля Чорної скелі. Це одне з найкрасивіших місць, створених природою на Хортиці. Голос давнини доносить: коли тут виставлялась козацька варта, всі знали, що в цьому районі небезпечно. Дозорні чи козаки, які виїжджали з Хортиці за іншим завданням, попереджались і могли потрапити на острів тільки через Січові ворота. Ворог, не знаючи дороги, йшов навмання і потрапляв у засідку.

За легендами, ті запорозькі козаки, які після зруйнування Січі Катериною ІІ емігрували за Дунай, ідучи на чужину, брали з собою пригорщу рідної землі. Коли султан примусив прийняти клятву, вони насипали землю в чоботи і говорили: «На чиїй землі стоїмо, тій і служити будемо».

Збереглися перекази і про те, як найвродливіші козацькі доньки і наречені відволікали увагу ворога під час бою. Одягнувши найкраще вбрання, вони піднімалися на високу скелю, так, щоб татари їх могли бачити, і починали кружляти в танці чи співати. Вражене цим явищем, вороже військо на якусь мить розгублювалось, завмирало, що давало шанс козакам нанести нищівний удар.

Але найголовніша легенда Хортиці пов'язана з Запорізькою Січчю і скарбами запорізьких козаків. За переказами, після зруйнування Січі там залишилося двоє запорожців, щоб оберігати скарби, які козаки, відчувши поразку, закопали до кращих часів. Ці запорожці бідували, харчувалися милостинею, за житло їм слугувало дупло дерева, але вони ані трохи не скористалися захованим скарбом. Так і померли, не розголосивши, де він схований. Це залишається загадкою й до сьогодні. Можливо, комусь із нас пощастить хоч краєм ока побачити ті славетні скарби наших славних предків.

Неподалік самої Хортиці видніють три високі скелі-острови. Їх називають Трьома братами, або Трьома Стогами: Похилий, Середній та Диван. Урочище навпроти стовпів називають Чорною Скелею. Якщо, діставшись Стовпів, придивитись до гранітних тіл «кам’яних братів», можна побачити на одному з них різних розмірів лунки. Всього їх є 7. Сповідники старої віри наших предків мають свій погляд на значення цих лунок. Мовляв, вони позначають сім зірок сузір’я Плеяди. А самі скелі можуть асоціюватися з трьома вогняними стовпами.

У народі ж найбільшу кам`яну лунку зазвичай називають «Запорозькою мискою». Існує легенда, що нібито козаки використовували виглиблення у камені як посудину для їжі. В страшну спеку в цій мисці варили галушки й годували один одного півтораметровими дерев’яними ложками через миску, сидячи у колі. Було таке, чи ні, звичайно, ми не можемо достеменно сказати, але було б дуже цікава подивитися на такий процес приготування та споживання їжі.

Чимало легенд ходить про чорні камені острову Хортиця. Кам`яні брили різних розмірів (найбільша глиба має вагу близько 600 кілограм), що відрізняються від інших місцевих порід насиченим темним кольором, були знайдені у північній частині острова. Кажуть, таких було вісім. І усі були покриті невідомими петрогліфами. Зміст цих малюнків досі розшифровують. За переказами каміння мали чудодійні властивості:на них в козаки вигрівали, заліковували свої рани.Чорний колір чудово притягує сонячні промені і навіть вночі зберігає тепло.

Геологи кажуть, що це не рідне нашій землі каміння, і про те, як воно потрапило сюди, можна лише будувати здогади. Інші ж дотримуються версії, що «гості» потрапили сюди ще мільйони років тому разом із льодовиками.

4. Легенди та перекази з використанням символічного образу дуба. Неначе вої Святослава, – писав відомих вчений В. А. Чабаненко, знаючи про те, що у літописі «Повість временних літ» за Іпатіївським списком, розповідається автором про перебування на острові в 1103 році війська великого князя Святополка Ізяславовича: «И поидоша на коних и в лодьих, и придоша ниже порог и сташа в Протолчех и в Хортичим острове...» Святополк не раз згадував величні хортицькі дуби, які асоціювалися в нього з мужністю та міццю справжнього воїна.

Згадується острівта його величні дуби в праці візантійського імператора Костянтина VІІ Багрянородного «Про управління імперією» (946 - 953). Він писав: «Руси досягають острова, названого Георгієм (авт. одна з багаточисленних наз острова), і на цьому місці здійснюють свої жертвоприношення, оскільки там росте величезний Дуб…»

В кінці ХХ століття працівники місцевого музею дістали з дна Дніпра унікальний артефакт – старовинний дуб, вік якого, за експертними оцінками – 8,5 тисяч років. Хто знає, можливо це той самий дуб, про який згадував Констянтин у своїй праці..

Відомо, що на Хортиці справді росли старезні дуби-велетні. З 1871 існує легенда про «Священний Червоний дуб запорозьких козаків». Вже тоді його вік був більше як 500 років, а товщина стовбура – 6 метрів в обхваті. Це було непросте дерево. У легенді розповідалось, що його листя протягом всієї зими було червоним і не спадало аж до весни. На жаль, до наших днів дерево не дожило. Зараз вік найстарішого дуба на Хортиці оцінюють приблизно у 300 років, всі інші великі дуби були вирубані протягом XIX-XX століть.

700-літній козацький дуб зараз росте в селищі Верхня Хортиця. Він справді жив в один час із козаками. Легенди розповідають, що повз цей дуб Богдан Хмельницький вів своє військо до переможних Жовтих Вод. І, зупинившись, побажав хлопцям бути такими ж нерозривними з Батьківщиною, як коріння дерева із землею.

Кажуть, саме під цим дубом у 1675 році козаки писали славнозвісний лист турецькому султану та «так реготали, що з дуба жолуді обпадали».

Отже, дослідження, показало, що існує незліченна кількість легенд та переказів так чи інакше пов'язаних з островом Хортиця. Одночасно вони мають і міфічний, і героїчний, навіть казковий сюжет. Основними образами в переказах та легендах є: змія або змій, наділений людськими якостями або надприродними силами; величезний дуб, що уособлює силу, міцність та єдність людини з батьківською землею; козаки ‒ символ українськогонезламного духу, хоробрості та відданості Батьківщині. За результатами дослідницької роботи можна зробити висновок, що легенди та перекази є цінними етнографічними джерелами для комплексного вивчення історії рідного краю, вони поповнюють духовні та культурні надбання нашого народу. Нас, жителів Запорізької області, має огортати величезне почуття гордості за те, що нам судилося народитися і жити на священній землі наших славних предків-козаків.

ЛІТЕРАТУРА

1. Виженко О. Є. Істоторія запорозьких козаків для українських дітлахів ‒ Запоріжжія: Гілея. – 180 с.

2. Виженко О. Є.Легенди та казки Хортиці. ‒Запоріжжя: Просвіта, 2000. ‒54 с.: іл.

3. Киценко М. П.Хортиця в героїці і легендах. ‒ 2-е вид., доп. / М. Киценко. - Дніпропетровськ: Промінь, 1972. – 147 с.

4. Киценко М. П. Хортиця в героїці і легендах: Історико-краєзнавчий нарис / М.П. Киценко. ‒ Дніпропетровськ: Січ, 1991. – 127 с.

6. Савур-могила. Легенди і перекази Нижньої Наддніпрянщини / Упоряд. і авт. приміт. В.А. Чабаненко. – К.: Дніпро, 1990. – 261 с.

ПОКРІВЛЯ ЯК ВЕРХНІЙ КОНСТРУКТИВНИЙ ЕЛЕМЕНТ ДАХУ НАРОДНОГО ЖИТЛА НА СЕЛІ

Калашникова Т. І., Калашников М.

Олексіївська ЗОШ І-ІІІ ст. Куйбишевького району

На сучасному етапі особливої гостроти і актуальності набуває інтерес до вивчення історії рідного краю. Гордістю є пам’ятки архітектури, серед яких чимало витворів світового значення. Та бажання доторкнутися до спадщини, яка протягом багатьох століть плекалася в українському народному середовищі, є закономірним.

Упродовж другої половини ХХ – початку ХХІ століття знищено комплекс самовідновного народного будівництва. Поодинокі зразки архітектурних забудов швидко зникають. Традиційні технології будівництва відходять у минуле разом зі старими майстрами. Звернення до даного питання дає можливість відтворити реалії буття на селі. До того ж, з’являється тенденція до використання давно забутих екологічно чистих природних матеріалів.

У період відродження української культури необхідно примножувати знання про ті архітектурно-мистецькі досягнення, котрі зберігають етнічне коріння нації.

Об’єктом дослідження є народне житло на території сіл Смирновської сільської ради Куйбишевського району Запорізької області: Олексіївка, Смирнове (до 1946 року Попівка), Вершина Друга.

Предметом дослідження є дах та покрівля сільських будинків.

Автори роботи ставлять за мету вивчити форми дахів та різновиди покрівель народного житла.

Досягнення поставленої мети передбачає виконання наступних завдань: проведення пошукових експедицій, узагальнення інформації, переліку покрівельних матеріалів, визначення їх особливостей, переваг і недоліків, опис технологій перекриття дахів, збереження звичаїв та традицій рідного краю для наступних поколінь.

У першій половині ХХ століття у нашому окрузі забудова здійснювалася хаотично, хати-мазанки були під очеретом та соломою. Підтвердження знаходимо у «Истории городов и сел»: «Накануне Первой мировой у Поповке … из всех жилых строений лишь 6 были крыты железом, 325 – черепицей, а 905 – соломой или камышом».

Люди зводили житло на схилах балок, поблизу річок, порослих очеретом. «Цей природний матеріал заготовляли пізньої осені. Очищали не до гладкого стебла, листя краще захищало від опадів», - розповідає жителька с.Вершина Друга М.Т.Тарасович.

Є. Бабенко пригадує: «Жили бідно. Тому новозведену оселю вкривали самотужки». Особливості технології покриття очеретом були такими. На крокви клали «лати». У більшості випадків накидали гілля. Першу лаву вкладали «корінцями» донизу, листям угору. Наступні ряди навпаки. М.М.Марочко доповнює: «І так ходили навколо хати по колу, щоб усі схили були у єдиній «зв’язці». Старожили говорять, що квадратний метр «комишу» товщиною 35-40 см важив до 40 кг. Не кожен з чоловіків знав тонкощі цієї справи. Тому визнаними майстрами, до яких зверталися в окрузі, були Степан Бригида, Павло Рева, Федір Горбань та ін.

Хата, вкрита очеретом, була дуже теплою взимку, а влітку - пропускала прохолоду влітку і захищала взимку від холоднечі. Туго стягнута маса не пропускала вогонь всередину себе, а тільки обгорала. Така покрівля могла слугувати близько 50 років.

Жителі Смирнового пам’ятають останні три оселі: Г. Семенко, Т. Ткалі, С. Загребельного, вкриті цим природним матеріалом. Але, на жаль, жодна із будівель не збереглася.

Подружжя Івченків наводить цікавий факт, який свідчить про використання очерету у будівельних цілях. Їхня вулиця Жовтнева у с.Олексіївка свого часу називалася Очеретяна.

У 50-х роках минулого століття в Радянському Союзі існувала державна програма щодо вжитку очерету в будівництві, однак - не набула належного впровадження.

«Царську Росію називали солом’яною, – пише у своїй праці О.Лукашевич». «Солом’яними» залишалися і наші села. Люди не забули давню традицію – будувати житло толокою.  П. Г. Білобабченко допомагали сусіди, родичі: «Починали рано. Робота йшла швидко. Разом сідали до вечері, яка була винагородою за добросовісну працю. Лунали пісні, приказки …».

Дах вкривали соломою. Для селян цей матеріал був доступний. В. М.Глухота розповідає, що використовували як пшеничну, так і житню солому. Проте попит на житню був більший, тому що стебло довше, її не так полюбляли гризуни. Урожай звозили гарбами, у які впрягали коней або волів. До речі, на такому «транспорті» полюбляти кататися діти. Снопи молотили ціпами.

Процес перекриття мав технологічні особливості. На першому етапі роботи із снопів укладали стріху. «Кулики», як їх називає І. Павленко, кріпляться як один до одного, так і до крокв та рейок. Про наступний етап роботи дізнаємося із бесіди з К. І. Грипась. Вона пам’ятає, як лагодили стару покрівлю на хаті бабусі Г. Д. Отірко (1899 р. н.): «Поки майстер закладав стріху, члени сім’ї розстилали солому рівним шаром по подвір’ю, поливали водою. Подавали вилами на дах, а майстер розрівнював граблями та дощечкою з набитими з цвяхами».

Про другий спосіб розповіла Таїсія Яківна Киричук (1918 р. н.): «Солому молотили котками, пропускали через решета, змішували з гноєм, підсушували і вкривали хати. За словами А.С. Білоцицької, шар настилу сягав товщини 50-60 см.

Старожили називають таких майстрів, як Василь Гавриленко, Микола Заєць, Грицько Цибулько. К.І.Грипась додає, що бабуся наймала Никифора Івановича Діденка із Комиш-Зорі, який жив у неї.

На колгоспних будівлях покрівлі теж були солом’яні (Додаток Б).

Із розвитком промисловості про очерет та солому почали забувати. У 1914р. у Попівці четверта частина житла уже була вкрита черепицею, що становило 26%. Із 1236 осель тільки 6 мали покрівлю із заліза, тобто 0,5%.

Н.Ф.Івченко розповідає, що рідню, сім’ю Головків, яка мешкала по вулиці Центральній (нині Юрченка) в Олексіївці було розкуркулено на початку 30-х і заслано на шахти у Макіївку. Оселю надали Дмитру Калині – голові місцевого колгоспу. Ця будівля збереглася і до наших днів.

Велика Вітчизняна війна завдала значних збитків селу. У період відбудови з’являлися нові хати, вкриті черепицею. Це є свідченням економічного розвитку і пояснюється наявністю легкодоступної сировини та близькістю до промислових підприємств.

Автори роботи зібрали понад 15 видів черепиці, якою були покриті сільські оселі. Розглянувши колекцію, треба зазначити, що використовувався матеріал місцевого виробництва, але більшість завозилася із сусідніх районів і навіть областей.

У Попівці працювало підприємство по виробництву цегли і черепиці. Для виготовлення останньої використовувалася глина, якої було вдосталь. Власником цегельні був Расколупа. Про це розказав М.М.Марочко, який хлопчаком, випасаючи худобу, бачив на Аульському пустирі залишки двох печей підприємства.

У Царекостянтинівці (нині Куйбишеве) у 1913 р. працювали аж три «заводи». Виробництво відбувалося найпростішим способом: ногами вимішували глину з піском, формували сировину вручну, закладали у форми і випалювали бур’янами.

Привозили черепицю і з Білоцерківки Царекостянтинівського району. С.М.Бусол передає спогади діда Олексія: «У 20-х роках ХХ століття було утворено дві артілі. У артілі ім.Рози Люксембург освоїли випуск цементної черепиці, а у «Крепости» – черепиці «татарки» і цегли. Зразки місцевої продукції з клеймом «АКС» (Артіль «Крепость Сталина») ще й досі збереглися в селі. С.М.Бусол передав у музей форму для лиття черепиці. Її довжина 38, 5 см, ширина – 23 см, товщина – 2 мм. Зроблена з оцинкованої сталі.

Т.Я. Киричук розповідає, що черепиця була грабовська, басанівська, ланговська. «Остання носить ім’я єврея Лангоса, – пояснила Таїсія Яківна. Він очолював підприємство з виробництва черепиці». Басанівська отримала назву від однойменного села Пологівського району (з 1928 до 1937 р. Чубарівський).

Інший вид черепиці з логотипом «10 лет Октября. Пологи» прямо вказує на місце її виробництва. Черепиця з написом «Новоспасівка. Данильченко» вироблялася у Бердянському повіті. Цікаво, що цієї черепиці знайшли 3 види.

У музеї школи представлений експонат з логотипом «Нейфелдъ и Энне Б.Токмак». Із роботи В.І. Мєдвєдського відомо, що у Великому Токмаку завод працював з 1886 р. Твердий розділовий знак підтверджує виготовлення виробу у дорадянський період. «Олексіївці завозили покрівельний матеріал також із Маріуполя», – говорить С.В.Большова. Інтерес викликають два екземпляри черепиці, яку привезли із Криму.

У ході пошукової роботи віднайшли цементно-піщану черепицю. Вона спрощена, з жолобками, всередині овал, сірого забарвлення. Розміри цементної черепиці приблизно ті ж самі, що і глиняної. Вага становить 2 кг 980 г. Заготовка із суміші цементу не потребує обпалення в печі. Вартість її менша. Краще витримує морози, не вигорає, має низьку теплопровідність, поглинає шум дощу. 

Унікальною є гребенева черепиця виготовлялася з місцевої сировини, але за кримською технологією, тому й прозвали «татарка». Люди вкривали нею весь дах, а згодом вона почала виконувала функцію так званих вершалів («коньків»).

В.С. Мусенко, колишній будівельник, «десятник», говорить, що не кожен вмів накривати хати черепицею. Цим займався В.М.Голінько, йому допомагали В. І. Машталер та В. І. Кейда.

Недоліками глиняної черепиці є крихкість, що є небезпечним при перевезенні, цементно-піщаної – велику вагу, яка потребує витрат на посилення стропильної системи, обмежений вибір кольорів. 

Порівняльний аналіз показує, що колір черепиці залежить від сировини, складу глини і режиму випалювання. Найменший розмір черепиці 3514, найбільший - 4326 см. Вага цементно-піщаної черепиці більша за вагу керамічної, 35-40 кг проти 32-38 кг на м2.

На сьогодні у наших краях можна побачити чимало хат, вкритих залізом. Ці оселі не сучасного типу, і проживають там переважно люди похилого віку. В.С.Мусенко розповідає, що спеціалістів даної справи називали «жерстяниками». Цінували талант М.Д.Саєнка. Він здобув освіту у Запоріжжі. «За правилами технології, листи укладали з нижнього кутка, справа наліво, рухаючись вгору. Кріпили матеріал так, щоб наступний лист находив на попередній. Для захисту від згубного впливу опадів листи фарбували». У нашій місцевості перевагу надавали коричневому кольору.

Майстри відзначають, що залізо було декількох видів, які відрізнялися за розмірами листів та товщиною. Спершу залізо виписували у місцевих господарствах. Це були довгі листи, їх різали на менші, потрібної форми і самі ж робили «зачепи» для перекриття. Пізніше купували готове залізо промислового виробництва у Пологах та Андріїївці. М. М. Марочко для свого будинку їздив по «кровельне залізо» у селище Куйбишеве у побуткомбінат. Зі спогадів І. П. Будника дізнаємося: «У 1954 р. у Марії Шиш купили хату, вкриту очеретом. Заплатили 500 рублів. У 1957 р. перекрили її залізом з Андріївського комбінату. Розміри його становили 60х40. Використано близько 120 листів. Справою керував Антон Ревка».

До нашого часу збереглися будівлі під черепицею та залізом. Більшість їх у Смирновому, менше – у Олексіївці і найрідше зустрічаються у Вершині.

Поява шиферу на будівельному ринку не відразу була відчутна у селах. Ним почали вкривати хати у середині XX ст.. До так званої горілої школи доходила стара частина Олексіївки, а нова з’явилася у 60-х рр. Про період зведення будівель свідчать викладені виступами на стінах, причілку дати. Всі новозведені будинки того періоду однотипні і вкриті шифером. За ним їздили в м. Амвросіївка Донецької обл., у с. Комиш-Заря нашої області. Оселю Василя Івченка із Вершини Другої перекривали у 1964 р. шифером із Казахстану. Там жив брат, він і допоміг матеріалом.

У 70-80-х роках почався масовий процес будівництва житла, яке зводили для спеціалістів радгоспу, вчителів, медиків: 42 будинки по вулиці Юрченка, 7 – по вул. Матросова і 3 – по вул. Миронова. Із них 6 – на два господаря. Всі 52 будинки теж вкриті шифером.

Любов Білан ділиться спогадами про свого чоловіка Івана Арсенійовича, який працював у радгоспі «Олексіївському» та називає його колег – В.Половинкіна, Ф.Василенка, В.Машталера, М.Дорошенка, Ф.Павленка, братів Федіра та Григорія Дем’яненків.

У радгоспі «40 років Жовтня» працювала бригада Точилкіна (П.Богомол, І.Панченко, В.Калашников, П.Скрибець, І.Скрибець, Л.Леонов та В.Мусенко). Оздоблювальні роботи виконували жінки (Додаток Ж). Нові оселі прикрасили Смирнове: 5 – по вул.Салтана, 3 – по Криничній, 8 – по Молодіжній, 6 – по Абрашина. У Вершині Другій звели 5 будинків по вул. Миру та 6 – по Свердлова.

«Перш, ніж приступити до монтажу шиферного даху, необхідно було набити «обриштовки» на крокви. На один лист повинно припадати три дошки. Крок решетування може становити від 50 до 60 см. Під шифер майстри укладали руберойд для утеплення», – пояснює технологію роботи В. С. Мусенко. Шифер застосовували всюди – для парканів, господарських будівель, сінників.

Раніше, як і зараз, шифер був хвилястої форми. Шестихвильовий з розмірами 100х80 см став «першопроходцем». Використовували і восьми- та семи хвильовий шифер. Перший – розміром 115х175 см. Товщина його від 0,5 до 0,6 см, вага від 22 до 25 кг. Його виготовляли із суміші цементу, азбесту і води. Другий (100х150 см) був легшим і зручнішим і тому швидко набув популярності. Проте більшість будівельників вибирала великі листи, робота з ними йшла швидше.

Ринок пропонує широкий вибір: ондулін, єврочерепиця, профнастил, металопластик. Сучасна архітектура вимагає більшої фантазії і будинки стають оригінальними.

До 2012 року у селі Олексіївка працювала бригада під керівництвом Сергія Петрована. Колектив розпався і майстри створили власні бригади. В. В. Юхимець запровадив сімейний підряд. Окрім покрівельних робіт, виконують різні замовлення жителів навколишніх сіл оздоблювального характеру.

Н.В.Міщенко говорить, що їхню хату перекривала бригада О.Бабенка із Куйбишевого. Процес тривав 3 тижні. Будівельний матеріал ОСБІ купували у місцевого підприємця С.Л.Борща, сайдинг у м. Бердянську, металочерепицю привозили із Маріуполя.

Крім умільців нашого округу, жителі користуються послугами спеціалістів із міст Бердянська, Запоріжжя, котрі пропонують свої послуги через рекламні оголошення у газеті «Рідний край».

Та прогресивне людство повертається до традиційних, природних матеріалів, екологічно чистих. Прикладом є сім’я І.Помазана із Олексіївки. Вона власними руками зводить житло. Для утеплення даху використовують наступну черговість: дошка, плівка, очерет, дошка, шифер. Родина Левади із Вершини Другої використовує очерет як теплоізолюючий шар для стін та даху. Свіжий, висушений, неочищений очерет щільно укладається на дошки. Загальна товщина «листкового пирога» близько 50 см. Дбайливі господарі застосовують очерет і для покрівлі вуликів.

За словами О. І. Білана, хати перекривали переважно пізньої осені. Старожили пояснюють це тим, що сире повітря сприяло кращому загартуванню будівельного матеріалу, цвяхи трималися міцніше у деревині. Восени відчутні протяги і всі похибки відразу ліквідуються. Ці набуті знання використовують і сучасні жителі. Восени масово перекривали будинки наші односельці, серед яких сім’ї Попіжука, Стецюна, Коншина, Дорошенка, Павленка, Міщенка.

На основі аналізу джерел, літератури, свідчень старожилів авторам вдалося простежити тривалий еволюційний розвиток будівельних матеріалів для даху, розглянути технологію покрівельних робіт.

На початку – у середині ХХ ст. матеріалом для будівлі слугувало все те, що знаходилося в оточуючій природі, було результатом селянської праці і коштувало найдешевше. З роками невеликий прошарок селянства міг собі дозволити купувати будівельні матеріали промислового походження. Тому за виглядом житла, покрівлею можна визначити, до якого соціального прошарку належить господар.

Серед проблем традиційного даху і покрівлі на території Смирновської сільради необхідно назвати такі: мала кількість фахових майстрів, що знають традиційні технології, мода новизні, надання переваги будівельним матеріалам європейського зразка. На разі, країни Західної Європи починають повертатись до традицій минулого. Але в нашій місцевості привабливість такого покриття ще не оцінено.

Пошуковцями встановлено, що за формою переважають двосхилі дахи. Фронтони будують із цегли, дерева. Чотири схили характерні для старих хат. Найбільше сільських будівель вкрито шифером, йому поступається залізо, рідко зустрічаються хати під черепицею. Не збереглося жодної оселі, вкритої очеретом чи соломою. Два новозведені будинки у селах Вершина Друга та Олексіївка мають сучасну комбіновану покрівлю з використанням очерету.

Ці народні будівельні традиції, як і пісенний фольклор, необхідно примножувати і передавати із покоління в покоління.

ЛІТЕРАТУРА

  1. Бойко О., Турченко Ф. Історія рідного краю, ХVІІІ – початок ХХ століття. – Запоріжжя, Прем’єр, 2000. – 127 с.

  2. Данилюк А.Г. Давня архітектура українського села. – К.: Наук. думка, 1991. – 112 с.

  3. Історія української культури. – К.:, «Либідь», 1994. – 650 с.

  4. Калашникова Т, Калашников М. Історія села в музейних експонатах. - Олексіївка, 2012

  5. Ковальчук О.В. Українське народознавство.– Київ, «Освіта»,1994.–174 с.

  6. Косміна Т.В. Поселення та житло// Культура і побут населення України. - К.:, «Либідь»,1993.

  7. Лукашевич О. Житло як один з основних критеріїв якості повсякденного життя селянина 20-х років ХХ ст. // Проблеми історії України : факти, судження, пошуки. – 2004. – № 12. – С.257-274.

  8. Удод О.А. Житло у повсякденному житті Українського селянина (30-ті роки) // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки. Міжвідомчий збірник наукових праць. – 2003. - №8. - С. 311-321.

  9. Супруненко В. П.  Народини: витоки нації: символи, вірування, звичаї та побут українців. - Запоріжжя: Берегиня, 1993. – 463 с.

ФОРМУВАННЯ ГЕОКУЛЬТУРНОГО ОБРАЗУ ОСТРОВА ХОРТИЦЯ

Мамулькіна О. Г., Нагорний І.,

гімназія № 31м. Запоріжжя

Постанова проблеми. Свідомість сучасної людини складають міфологічні, наукові уявлення які базуються на побутовому розумінні. На ці нашарування накладаються образи, що формуються мистецтвом або науковими уявленнями та створюють особливі просторові образи. Отже, кожна особистість формується під впливом навколишнього середовища, тобто природа спонукає людину до специфічного способу освоєння дійсності, визначає напрямок його діяльності. Зараз Україна формує свій геокультурний образ у сприйнятті світовим суспільством нашої країни. Знятий короткометражний документальний фільм компанії ВВС «Острів Хортиця» у 2015 році показав, що нашу країну показують світу з одного боку. Тому виникла потреба написання даної статті.

Аналіз останніх досліджень та публікацій. Автор статті при розгляді поняття геокультурного образу базується на теоретичних викладках Замятіна Д.М. та Мамулькіної О. Г.

Замятін Д. М. визначає, що геокультурний образ охоплює найбільш сучасні геополітичні, геоекономічні, геосоціальні проблеми, в яких розглядаються найбільш потужні і структуровані, масштабні і довгострокові геокультурні образи. Кожний локальний простір, регіон, країна мають свій геокультурний образ, де вони співіснують, перетинаються, взаємодіють у різноманітних просторах.

Мамулькіна О. Г. розглядає геокультурний образ суто географічно-культурним явищем, яке формується як власне ім’я у відповідному контексті, з урахуванням природних особливостей місця проживання етносів, рівня їх культури, що сприяє створенню його, за відповідний історичний час.

Одним зі засобів формування геокультурного образу острова Хортиця є традиційна форма передачі інформації з поколінь до покоління – це легенда.

Міфологічна свідомість, яка була панівною протягом тривалого періоду, не втратила актуальності і сьогодні – її відгомін можна спостерегти не лише у різноманітних фольклорних явищах, але й в обрядах, у віруваннях та забобонах сучасників. Також сучасні відео кліпи та реклама побудовані за принципами міфів і легенд. Міфологічна свідомість помітна в художній системі таких епічних контекстів, як легенди. Цей жанр надзвичайно різноманітний за своїм складом. Як і міфи, легенди відповідають на питання як, яким чином, через що, чому. Легендам властива не лише пояснювальна, а й моралізаторська функція. Міфологічний елемент, що став джерелом вимислу в легендах і зумовив їх фантастичний характер, з плином часу поступово доповнювався й історичним.

Внаслідок цього легенди наближались до переказів і розповідали про реальні події, вдаючись при цьому як до безпосереднього документального відтворення історії, так і до її художнього осмислення. Отже, легенди показують рівень соціальної культури етносу у осмисленні навколишнього середовища.

Постанова завдання. Об’єктом розгляду даної статті є вивчення традиційної форми подачі інформації у вигляді легенд для формування геокультурного образу острова Хортиця вздовж часового проміжку з кінця XIX-го сторіччя, на протязі XX-го сторіччя та на початку XXI-го сторіччя.

Виклад основного матеріалу. На сторінках даної статті автор пропонує свої міркування щодо формування геокультурного образу острова Хортиці. Проведемо дослідження процесу пізнання геокультурного образу острова Хортиці з багатьох точок зору відображених в легендах різних авторів за період з кінця XIX сторіччя, за період XX-го й на початку XXI століття.

Назва легенда походить від латинського legenda – текст, призначений для читання. Первісно вона вживалася на означення житій святих, написаних для читання в день їх пам'яті, а згодом почала використовуватися у фольклористиці щодо ширшого кола творів. Тому легенди записані етнографами з вуст представників народу свого історичного часу мають інформацію формування геокультурного образу того часу. В легендах домінує народна оцінка, а наприклад, в літописах вона часто була більш офіційною, могла, ілюструвати точку зору князя, на замовлення якого створювався літопис. Таким чином, в усній традиції формувався своєрідний народний геокультурний образ, що поєднував і міфологічне, й історичне трактування подій. Це особливо виразно простежується в ряді легенд присвячених подіям заселення земель за порогами річки Дніпро, а також у творах топонімічного характеру, як про острів Хортиця.

Міфологічна свідомість перехрещується з іншими видами людської свідомості і, таким чином, виникають політичні, економічні, історичні, соціальні міфи та легенди. Як невід’ємна частина людської свідомості, міфологічне має свою логіку, особливим чином пояснює оточуючий світ та процеси, що в ньому відбуваються, і найяскравіше воно проявляється в періоди потрясінь, трансформацій і критичних обставин. Міфологічній свідомості, яка сприймає як архаїчні міфи й легенди, так і міфи й легенди сучасні, притаманна важлива властивість – некритичне ставлення до себе і до змісту міфу, взагалі нерозуміння самого факту його створення й існування. Тому людство постійно перебуває під впливом міфів: соціальних, культурних, національних, політичних. Є три причини необхідності та об’єктивності існування міфів: психологічна, онтологічна та соціальна. Отже, міфологічна свідомість присутня в сучасних новітніх формах представлення легенд, як відеоматеріал. Автором статті були розглянуті легенди записані Яковом Новицьким у кінці XIX сторіччя, легенди написані у XX сторіччі Орловою Л. О. та Виженко О., легенди створені у формі відеокліпу компанією ВВС та студенткою Львівського університету Ганною Стукало. Головними показниками дослідження формування геокультурного образу були взяти аспекти тематики та мети легенд і проаналізовані напрями формування геокультурного образу острова Хортиця.

Геокультурний образ острова Хортиці

Легенди

Автори

Основні аспекти

Тема

Мета

«Балка Бабурка та річка Середня Хортиця»

Я.П.Новицький

1887 рік

ознайомлення з заселенням острова Хортиця менонітами

показати уклад життя козаків та менонітів

«Річка Нижня Хортиця (зміна населенення)

Я.П.Новицький, 1884 рік

ознайомлення з особливостями заселення та природою річки Нижня Хортиця

показати природний потенціал річки Нижня Хортиця і території навколо неї

«Спаси»

Любов Хортицька (Орлова Л.О.)

2007

розповідання про життя сім’ї родини на острові Хортиця

повідомити про життя наших предків на острові Хортиця під час свят Спасів

«Зимові святки»

Любов Хортицька

(Орлова Л.О.), 2003

Розповідання виникнення свята Коляди

показати, що наші пращури були мудрими людьми

«Стрітення»

Любов Хортицька

(Орлова Л.О.), 2004

розповідання про те, як люди святкують Стрітення й чим це свято важливо

розповісти про звичаї і традиції українців живших на острові Хортиці

«Січові школи»

Олександр Виженко, 2013

висвітлення життя учнів в січовій школі

показати необхідність додати у освіту військові засоби виховання

«Січові вчителі»

Олександр Виженко, 2013

висвітлення особливостей вчителів січової школи

показати,що вчителів поважали на Запорожжі за те, що вони вчили дітей своїм прикладом

«Вчитель Наум Цікавий»

Олександр Виженко, 2013

розповідь про мудрість і розуміння дітей вчителем Наумом Цікавим

розповісти читачам вчителі на Січі були мудрими, але в душі були дітьми

«Вчтитель Грицько Сокіл»

Олександр Виженко 2013

розповідь про вміння Запорозьких вчителів

розповісти, що на Запорожжі були вмілі вчителі

Острів Хортиця

ВВС

розповідь про значення острова Хортиця для українців

Ознайомити світ з ост. Хортиця

Про Запоріжжя

Стукало Ганна

освітленняособливостей архітектури міста Запоріжжя та творчої молоді

показати світу, що Запоріжжя – це не тільки Січ та не добудовані мости

Автор кожної легенди мав мету розповісти про подію (історичну, традиційну, навчальну, пізнавальну) використовуючи стиль легенди.

В легендах Я. Новицького можна прослідкувати відношення німців менонітів, як переселенців, до природи та людей, що живуть на острові Хортиця. Малюється картина – багатого краю з господарями та злиднями.

В легендах Л. О. Орлової можна прослідкувати бажання оновити образ наших пращурів орачів. Малюється картина – народу, який живе в єдиних законах з природою.

В легендах О. Виженко можна прослідкувати бажання показати необхідність вивчення «козацької справи» у школах вчителями, які самі розуміються на видах військової справи. Малюється картина – вояків розумних та мудрих, яким допомагає природа Хортиці.

У відеоролику ВВС побудованому за принципом легенди – формується картинка бідного та воюючого народу.

У відеоролику Стукало Ганни можна прослідкувати спробу дівчини показати багатства цікавих місць Запоріжжя та творчих людей цього міста.

На фоні різних за темою легенд та їх напрямів опису можна прослідкувати єдине бажання авторів донести до нащадків можливі дії формування суспільства у новій державі. На жаль геокультурний образ острова Хортиця складається не позитивний, тобто «Острів-колиска творчого, воюючого бідного народу». Таким чином, потрібно уважно віднестися до формування матеріалів, що формують геокультурний образ самого народу та його сприйняття у світі.

Висновки. Формування геокультурного образу острова Хортиці має важливе значення для сприйняття народом молодої держави України себе, як хранителя памяті предків та творчого руху до нового життя.

ЛІТЕРАТУРА

1. Актуальні проблеми історії, теорії та практики художньої культури: збірник наукових праць. Вип. 29 / М-во культури України, Київ: Міленіум, 2012. - 505 с. Мамулькіна, О. Г. Зміст поняття геокультурний образ Запорозького степу / О. Г. Мамулькіна. - С .258­264.

2. Байбурин А.К. Миф // Народные знания. Фольклор. Народное искусство. Вып. 4. – М., 1991. – С. 75 – 78.

3. Грабович Г. Вічне повернення містифікацій // Критика. – Рік V. – Ч. 1-2 (39-40). – 2001. – С. 6–10.

4. Грабович Г. Слідами національних містифікацій // Критика. – Рік V. – Ч. 6 (44). – 2001. – С. 14–23.

5. Дунаєвська Л. Ф. Українська народна проза (легенда, казка): Еволюція епічних традицій. – К., 1997

6. Замятин Д.Н. Географические образы мирового развития./ Дмитрий Замятин //Общественные науки и современность. - № 1. - 2001.

7. Новицький Яків. ТВОРИ / Упорядн. Людмила Іваннікова. НАН Запорізький національний університет; Запорізьке наукове товариство ім. Я. Новицького. У 5 т. - Т. 2. - Запоріжжя: 2007. - 510 с.

8. Орлова Л.О. Легенди Хортиці. Рукопис.

З м і с т

Передмова. Петроченко В. І. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

4

Петроченко В. І. Підготовки матеріалів до обласної краєзнавчої конференції: Методичні рекомендації.. . . . . . . . . . . . . . . .

6

ІСТОРЧНЕ КРАЄЗНАВСТВО

Гуленко К.С., Лаврова Г.М., Лаврова В. Археологічні пам’ятки долини р. Лозоватки. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

10

Єфремов Ю. І., Ганічева Р. Друге життя ДНІПРОГесу. Участь жителів пологівщини у післявоєнній відбудові запорізького індустріального комплексу . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

17

Окорокова І.Г., Колосов А., Лазунько І. Тимчасові залізничні мости через плавні Хортиці 1944–1952 рр. . . . . . . . . . . . . .

22

ЕТНОГРАФІЧНЕ КРАЄЗНАВСТВО

Похилько Н. А., Паш А., Кухлик Д., Романішен А. Храми Чернігівського району. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

28

Чирко А. М., Чирко Т. Острів Хортиця в легендах та переказах. .

40

Калашникова Т. І., Калашников М. Покрівля як верхній конструктивний елемент даху народного житла на селі. . . . . . .

48

Мамулькіна О. Г., Нагорний І., Формування геокультурного образу острова хортиця. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

56

Н а в ч а л ь н е в и д а н н я

Янущенко Дмитро Вікторович

Дослідження національних меншин Запорізького краю

Формат 62х84 1/16. Папір офсетний. Друк струминний.

Умовн.-друк. арк. 1,6. Тираж 50

Видання підготовлене до друку і віддруковане у

КЗ «Центр туризму» ЗОР

69091, м. Запоріжжя, вул. Немировича-Данченка, 46-а

Тел./факс: (061) 224-02-71. Тел.: 224-24-71

E-mail: info_turcenter@ukr.net

Сайт: www.zoctkum.ucoz.ua

Зверніть увагу, свідоцтва знаходяться в Вашому особистому кабінеті в розділі «Досягнення»

Всеосвіта є суб’єктом підвищення кваліфікації.

Всі сертифікати за наші курси та вебінари можуть бути зараховані у підвищення кваліфікації.

Співпраця із закладами освіти.

Дізнатись більше про сертифікати.

Приклад завдання з олімпіади Українська мова. Спробуйте!