Матеріали для дистанційного навчання

Увага! Автор матеріалу забороняє відтворення, передрук або розповсюдження іншим способом цього матеріалу з сайту «ВСЕОСВІТА» (тексти, фото, відео тощо). Дозволяється лише гіперпосилання на сам матеріал.

Українська література

Для кого: 9 Клас

17.01.2022

118

0

0

Опис документу:

У папці вміщено матеріали, що допоможуть у підготовці уроків під час дистанційного навчання. Пропоную вашій увазі короткий виклад теоретичного матеріалу, посилання на інтерактивні вправи, підсумнову контрольну роботу.

Оберіть документ з архіву для перегляду:
21,233 Кб
144,606 Кб
330,89 Кб
9,174 Мб
167,66 Кб
277,306 Кб
488,648 Кб
626,313 Кб
166,946 Кб
463,694 Кб
162,944 Кб
347,8 Кб
356,242 Кб
Перегляд
матеріалу
Отримати код

Контрольна робота з теми «УНТ, Давня українська література»


І рівень. Завдання 1-8 (0,5 б.)

1. Укажіть першу найдавнішу датовану рукописну пам’ятку церковнослов’янської мови Київської держави:

а) Ізборник Святослава;

б) Остромирове Євангеліє;

в) Ізборник.

2. Герой якого твору «убив єгиптянина і утік до іншої країни»?

а) Молодший син ( «Притча про блудного сина»);

б) Мойсей (біблійна легенда «Про Мойсея»);

в) Аарон (біблійна легенда «Про Мойсея»).

3. За жанровою характеристикою «Ой летіла стріла» -

а) балада;

б) суспільно-побутова пісня;

в) родинно-побутова пісня.

4. Жінки, які любили вдовиного сина (балада «Ой летіла стріла…»), асоціюються з

а) павами;

б) голубками;

в) зозулями;

5. Характер події, що відтворений у баладах , переважно:

а) гумористичний;

б) романтичний;

в) трагічний.

6. До родинно-побутових пісень належать:

а) пісні про кохання та сімейне життя;

б) пісні про підневільне становище селян;

в) пісні про сварки між чоловіком та жінкою.

7. «Вийде сестра - розгнуздає, Вийде мати - розпитає: - Ой коню мій вороненький! А де ж мій син молоденький?» – рядки з балади:

а) «Ой на горі вогонь горить…»;

б) «Бондарівна»;

в) «Козака несуть..»

8. Слово Біблія походить з грецької мови, у якій воно означає:

а) слова;

б) збірка книг;

в) спасінняб


ІІ рівень. Закінчити речення у завданнях 9-11 (1б.)

9. Як перекладається назва вірша «De libertate»


10. Який видатний історичний діяч прославляється у вірші «De libertate»


11. Яка система управління і ким запроваджена висміюється у пісні «Всякому городу звичай і права»?


ІІІ рівень. Дайте розгорнуру відповідь (2 б)

12. Розкрийте повчальний зміст байки Сковороди «Бджола та Шершень»


ІV рівень. Творче завдання 3 бали

13. Як ви думаєте, чому українські народні родинно-побутові пісні до цього часу популярні, співаються як у родинному колі, так і на естраді у вигляді реміксів?






Ключ

1 б

2 б

3 а

4 в

5 в

6 а

7 а

8 б

Перегляд
матеріалу
Отримати код

Вітаю! Сьогодні ми розпочнемо вивчення усної народної творчості, познайомимось з українськими родинно-побутовими піснями.


Фольклор (від англ. folk-lore - народна мудрість; народне знання) - художнє відображення дійсності в словесних, музичних, хореографічних, драматичних формах колективної народної творчості, пов’язаної з життям і побутом народу (народна творчість) (у широкому значенні); словесна творчість народу (у вузькому).


Перегляньте відео https://www.youtube.com/watch?v=0qvYpznHBrE




Характерні ознаки фольклору

✵ Колективність;

✵ усна форма творення і реалізації;

✵ постійні форми;

✵ строга послідовність композиції;

✵ повторюваність;

✵ традиційність;

✵ варіантність;

✵ відсутність автора (анонімність);

✵ простота і прозорість стилістики;

✵ переважання дієслівних рим;

✵ тривалий час творення (доповнення) багатьма поколіннями.


Художні прийоми фольклору

✵ Образи тварин, рослин, птахів, що набувають значення символів (калина - дівоча

краса, сокіл мужність, відвага);

✵ діалог;

✵ звертання;

✵ рефрени (повтори) („Ой роде ж мій, роде, ой роде ж мій милий“);

✵ психологічний паралелізм („явір похилився - козак зажурився“);

✵ характерні порівняння (позитивні - „тиха, як вода“, „чиста, як сльоза“, негативні „очі, як у жаби“;

✵ постійні епітети („рідна мати“, „хрещатий барвінок“, „ясні зорі“);

✵ гіперболізація;

✵ зменшено-пестливі слова („котику-братику“, „лисичко-сестричко“, „спатоньки хоче“);

✵ узагальнення („вдома і солома їдома“);

✵ вислови-порівняння („як грім серед ясного неба“).


Фольклористика - наука про усну народну творчість.


Родинно-побутові пісні — це ліричні поетично-музичні твори, в яких відбиті почуття, переживання, думки людини, пов´язані з її особистим життям, подіями в сім´ї, родинними стосунками.

Чи не найвідомішими та  найпопулярнішими із  українських народних пісень є пісні родинно-побутові, котрі відображають почуття, переживання, думки людини, пов'язані із  її особистим життям, подіями у  сім'ї, родинними стосунками.


Існує іще одна група пісень, котрі  усі  родинно-побутові проблеми висвітлюють гумористично, — це жартівливі пісні. В  таких піснях із  гумором згадуються залицяння хлопця до дівчини, залицяння самих дівчат до хлопців і т. п. в  них маємо химерні ситуації, вигадливі "сюжети", неправдоподібні сполуки. Відомими жартівливими піснями є «З  сиром пироги...", "Дівка у  сінях стояла...", "Кину кужіль на полицю...", "Послала мене мати...", "Бодай ся когут знудив..." і чимало інших.

Пісні про сімейне життя загалом охоплюють родинні стосунки, сімейні конфлікти, побут і т. п. .

Найбільш поширеніша тема — нелегка жіноча доля. Недоброзичливе відношення  свекрухи, жорстокість чоловіка, його пияцтво — проблеми, які постають перед дівчиною, котра  виходить заміж. й. Франко називав подібні пісні "жіночими невольничими псалмами".

Пісні про трагічні сімейні обставини пов'язані із  втратою членів сім'ї. Це насамперед сирітські пісні, в  котрих український народ оплакував нелегку долю сироти:

Та немає гірш нікому,

Як тій сиротині,

Що ніхто не пригорне

При лихій годині.

В цих піснях часто постає образ билини у  полі, котру  вітер ламає; тоненької очеретини, яка гнеться від життєвої бурі. Пестливі слова "матусенька", "батенько", "горенько" вживається із  метою викликати в  слухачів співчуття. Такою же образною структурою характеризуються й вдовині пісні, у  котрих  змальовується важка доля жінки, яка залишилася без чоловіка.

Центральне місце у  українській народній поезії посідають пісні про кохання. Відображають вони людські почуття — від ніжної прихильності до ненависті, зображують  відношення  до закоханих, їхніх батьків і інших людей. В  таких піснях постає кохання — вірне чи зрадливе, взаємне чи нерозділене, щасливе чи нещасне.

Для пісень про кохання властиві:

  1. романтичний характер зображення дійсності, котрому  властиві ідеалізація почуттів ліричного героя зокрема, закохана дівчина ні про що більш не думає, окрім  свого коханого, — не їсть, не спить, чекаючи на побачення із  ним),

  2. гіперболізація духовних драм (втрата коханої сприймається як кінець життя),

  3. сентиментальність — це надмірна чутливість героїв (вони плачуть, зітхають під час побачень, козак ридає як втрачає дівчину).

Пісням про кохання властива традиційна символіка. Найбільш поширеніші символи:

  1. хміль — символ невірного хлопця:

Ой хмелю мій, хмелю,

Хмелю зелененький,

Де ж ти, хмелю, зиму зимував,

Що й не розвивався?

  1. зірка — дівчина, місяць — хлопець:

Котилася зоря з неба

Та й упала додолу.

"Та й хто мене, молоду дівчину,

Проведе додому?"

  1. зозуля — дівчина, сокіл — хлопець:

Кувала зозуля в стодолі на розі,

Заплакала дівчинонька

В батька на порозі:

"Козаче-соколе, візьми мене з собою

На Вкраїну далеку".

  1. пара голубів — закохані:

Коло млина, коло броду

Два голуби пили воду.

Із художньо-поетичних засобів в  піснях про кохання найбільш часто застосовуються

  1. епітети (біле личко, ясні очі, уста малинові);

  2. порівняння (чорні очка, як терен);

  3. паралелізм ("Не усі  тії й  і сади цвітуть, Що весною розпускаються. Не

усі тії побираються, що любляться і кохаються").

Часто у  ліричних піснях інтимна задушевна атмосфера створюється за допомогою  пейзажів. Все здійснюється  на тлі майже казкової природи — квітучого вишневого садка: "Ой в  вишневому садочку там соловейко щебетав"; вечірнього гаю: "Ой в  гаю при Дунаю соловей щебече"; зоряної місячної ночі: "Місяць на небі, зіроньки сяють, тихо по морю човен пливе".


Пісні про сімейне життя. Друга, кількісно менша тематична група родинно-побутової лірики — пісні про сімейне життя. Вони дуже різноманітні за змістом, бо охоплюють різні грані буття: родинні стосунки, життєві конфлікти, побут та ін. Ці пісні різко відрізняються від пісень про кохання: у них немає романтичних картин, ідеалізованих почуттів. На першому плані — відтворення реальної дійсності, без прикрас і перебільшень, без поетизації. Елементи казковості поступаються місцем сірій буденщині, нелегкій праці, часто — жорстокій реальності.

Найпоширеніша тема — нелегка жіноча доля. Тема нещасливого сімейного життя розширюється мотивом безповоротності молодості, жалем за минулим.

Пісні про трагічні сімейні обставини, пов´язані з втратою членів сім´єї (вдовині, сирітські). У першу чергу до них зараховують цикл сирітських пісень, в яких співчутливий український народ оплакував нелегку долю сироти, що з дитинства поневірялась поміж чужих людей, у наймах.

Невипадково у цих піснях виникає образ билини в полі, яку вітер ламає, тоненької очеретини, що гнеться від життєвої бурі. Пестливі слова «матусенько», «досадонька», «серденько», «горенько» вживаються з метою викликати у слухачів співчуття до сироти, підкреслити трагічність і безвихідь сирітського життя.

Подібною художньообразною структурою характеризуються вдовині пісні, в яких змальовуються важка доля жінки, що залишилась без чоловіка і сама виконує всю роботу на полі і вдома, виховує дітей-сиріт, не маючи надії на допомогу інших людей (жонатий чоловік не допомагав, бо боявся ревнощів дружини, парубка не пускала до вдови мати, бо боялась, що вона його приворожить).

Подібні пісні про гірке життя вдівця, що залишився з дрібними діточками, мусить сам виконувати всю хатню роботу. Найважче переживається самотність, що нема до кого заговорити, нема кому випрати йому сорочку. Тематично до них примикають холостяцькі (парубоцькі) пісні про невеселу долю самотніх чоловіків, якій протиставляється щасливе життя у сім´ї


Гумористично-сатиричні пісні. Групою творів про родинний побут, яка виділяється на основі не тематики, а способу відображення життєвих явищ є сатирично-гумористичні пісні. На них позначилась весела вдача українця, який вміє з гумором сприймати несподівані повороти долі, знаходити розраду у влучному жарті. Ці пісні торкаються різних тем — від комічних життєвих ситуацій і до зовсім невеселих подій, на які люди пробують подивитися з іронією.

Найбільше жартівливих пісень присвячено темі кохання. У них з гумором згадується залицяння хлопця до дівчини, висміюється залицяльників-невдах, які не вміють заговорити до дівчини, або бояться її батьків.

Ще більш колоритно, з непідробним гумором народ співає про сімейні стосунки, родинні взаємини. Поширеною є тема залицяння кума до куми чи сусіда до сусідки.

У жартівливих піснях висміються речі, які в інших ліричних творах постають причиною сімейних драм. Так, з іронією народ змальовує дідів, які, розраховуючи на свої маєтки, сватаються до молодих дівчат.


Завдання: https://learningapps.org/20967822


Перегляд
матеріалу
Отримати код

Вітаю! Сьогодні ми поговоримо про українську літературу доби ренесансу й доби бароко.

Історичні обставини склалися так, що українські і білоруські землі стали здобутком об’єднаної литовсько-русько-польської держави, яка спочатку засвоювала київську культуру і вченість. Українська (руська) мова і культура тривалий час співіснувала з польською і збагачувала її, але згодом стала об’єктом гонінь і зазнала нищення єзуїтами – войовничим католицьким орденом.


Перегляньте відео https://www.youtube.com/watch?v=W1z84XS3JoM


Література XVI ст. (епохи Ренесансу) – складна система, яка творилася різними мовами, зокрема латинською. Поети, які нею писали, були колишніми студентами, а часто викладачами європейських університетів, вони міцно трималися своїх духовно-релігійних, народних традицій, з гордістю називали себе русинами, роксоланами, рутенцями, вихідцями із Руси, підкреслюючи цим свою національну приналежність.

Ренесанс, або Відродження – період ідеологічного й культурного розквіту країн Західної і центральної Європи XIV-початку XVII ст. У цей період виник новий світогляд – гуманізм (від лат. - людяний), що утверджував право людини на земне щастя, боровся за визволення науки й людської особистості від обмежень.

Основна риса: у творах відображено інтерес до практичних знань, а також до матеріально-побутового, соціально-економічного життя людини.

Основна проблема: звільнення людини від надмірного церковного контролю.

Розв’язання проблеми: з’являються нові теми, мотиви (побутові, пейзажні, еротичні), ідеалізуються сила, активність людини. Латина поступається місцем національним мовам. Наука і мистецтво поступово починають відокремлюватися від церкви.

Світогляд: змінюється з догматично-церковного на природничо-науковий. Природа стає предметом наукового дослідження. Ідеал бачиться в усебічно розвиненій особистості людини.

Ознаки:

• повернення до зразків античного мистецтва (ідеалом стає краса форми);

• увага до особистості, її внутрішнього світу, до життя простих людей;

• поширення гуманістичних, волелюбних ідей;

• заперечення середньовічних традицій

Особливо помітні ідеї Відродження у зх-укр літературі, яка була пов'язана з літературами Зх Європи. Ренесансні ідеї позначилися на творчості визначних письменників-гуманістів, Павла Русина, Петра Скарги, Себастіана Кльоновича.

Результатом поширення ідеї гуманізму в Україні стала поява добровільних об'єднань громадян – православних братств (організовувалися при православних церквах) та їхня діяльність (ХVІ ст). 

До братств входили ремісники, торгівці, селяни, городові козаки, православні шляхтичі й священики. Вони сприяли розвитку укр. освіти, літератури і культури. Православні братства створювали укр. школи та засновували друкарні. Осередками нац. освіти і культури були: Острозька школа, заснована між 1576-1580рр зусиллями князя Острозького, школа Львівського Успенського братства (1586), Київська школа (1615). Київська братська школа злилась із організованим Петром Могилою Лаврським училищем і була перетворена на Києво-Могилянську колегію – пізніше – академію. В стінах шкіл працювали славетні педагоги-письменники: Герасим Смотрицький, Мелетій Смотрицький, Петро Могила, Феофан Прокопович, Стефан Зизаній та ін.

Братства також засновували друкарні, що давало новий імпульс до розвитку писемності. Іван Федоров надрукував у Львові 1574 р «Апостол» (перша точно датована книга в Україні) та «Буквар».

Поступово в Україні збільшується кількість пам'яток оригінальної літератури, розвивається полемічна література, найяскравішим представником якої є І. Вишенський.


Епоха українського літературного Бароко

Епоха українського літературного Бароко тісно пов’язана з історичними подіями XVII століття. Попереднє століття – це був тяжкий шлях патріотичної інтелігенції за оформлення духовного обличчя свого народу. Національно-визвольна війна була тісно пов’язана із боротьбою релігійною.





















Одним із культурних і політичних явищ доби Бароко була полемічна література, яка мала на меті протистояти покатоличенню українців після Люблінської унії (1569 р.) та Брестської унії (1596 р.).

Одним із найталановитіших полемістів був Іван Вишенський, автор відомих творів «Вельможним їхнім милостям панам…» (послання до єпископів), «Викриття диявола-світодержця», «Тобі, котрий мешкає в землі, що зветься Польська» та ін. Письменник був переконаний, що католицька церква відійшла від первісних християнських ідеалів простоти і чесної бідності, а її служителі втратили свою моральну чистоту, намагаючись здобути високі посади, маєтки, гроші та коштовності. Саме цим, на думку І. Вишенського, вони відступились від Бога. Щоб очиститися від гріхів, їм слід повернутися до простоти, жити аскетично, бо людина висока своєю духовністю, моральними чеснотами, а не багатством чи високим становищем.





















Завдання https://learningapps.org/20874351

Опрацюйте презентацію «Козацькі літописи»

Завдання https://learningapps.org/10510675

Український вертеп

Вертеп — старовинний пересувний український ляльковий театр, де ставили релігійні й світські (переважно жартівливі та іронічні) п'єси; відтворена стайня з народженням Христа.

Український вертепний театр — самобутнє явище у розвитку нашої театральної культури.

Вертепний ляльковий театр мав форму двоповерхового дерев'яного будинку. На другому поверсі показували різдвяну драму; на першому — механічно прив'язану до неї сатирично-побутову інтермедію. Перша, різдвяна, частина вертепу, яку називали «свята», мала більш-менш стабільну композицію, натомість друга змінювалася в залежності від місцевих умов, здібності й дотепності вертепника.

З часом вертеп із лялькового театру перетворився на справжній вуличний театр, де лялькову вертепну виставу сполучають із грою живих людей, а подекуди і цілковито вся вертепна вистава зводиться до гри живих осіб.

У найдавніших редакціях вертепної драми, які належать до XVIII ст., серед діючих осіб побутової частини зустрічаються персонажі, виділені за етнічною ознакою (їх реєстр у різних текстах не завжди збігається, але в цілому дає правдиве уявлення про коло основних етнічних партнерів і сусідів українців): так у тексті інтермедії до польсько-руської вертепної драми, що була опублікована в Записках НТШ І. Франком, фігурують такі національні персонажі: Козак, Москаль, Мужик (Іван, Хлоп), Лях (пан), Литвин (Білорус), Старий Циган, Циганчук, Жиди (перший, другий, ціла група). Сам публікатор тексту вважав його найстаршою копією вертепної драми з усіх відомих польських та українських записів. На думку І. Франка, цей текст був скомпонований у «північно-західній частині України».

Сюжети різдвяних вертепів більш-менш однакові: цар Ірод дізнається від волхвів, що народився Христос, претендент на його престол. Бажаючи позбутися суперника, він кличе воїна і наказує йому побити всіх вифлеємських дітей віком від 2 років і молодше. Воїн виконує наказ, але одна стара баба Рахиль не дає свою дитину на побиття, тому озлоблений Ірод наказує вбити її дитину. За цей злочин смерть відрубує Іродові голову, а чорти тягнуть його в пекло. Після смерті Ірода на сцені, з піснями та танцями, з'являються циган, лях, москаль, жид, селянин, дід, баба, панотець. Число дійових ляльок доходило іноді до сорока.

Перегляньте фільм за мотивами українського вертепу https://www.youtube.com/watch?v=M5ZGAm5_CCI



Перегляд
матеріалу
Отримати код
Опис презентації окремими слайдами:
Козацькі літописи ХVІІ- XVIII cтоліття
Слайд № 1

Козацькі літописи ХVІІ- XVIII cтоліття

Козацькі літописи – історико-літературні твори кінця ХVІІ –ХVІІІ століття, що мають мемуарний характер, зображують історичні події в Україні. Писал...
Слайд № 2

Козацькі літописи – історико-літературні твори кінця ХVІІ –ХVІІІ століття, що мають мемуарний характер, зображують історичні події в Україні. Писалися вони освіченими людьми, вихідцями зі старшинської верхівки. Основними джерелами були спогади самих авторів, свідчення сучасників подій, давньоруські літописи та хронографи, праці чужоземних історіографів, літературні пам’ятки, народні думи, історичні пісні, перекази. Історичні відомості в козацьких літописах викладені в різних жанрових формах: публіцистичних нарисів, переказів та художніх оповідань, розміщених у хронологічному порядку без зазначених дат або стислих повідомлень за роками.

Літопис Самовидця Літопис Самовидця – — найдавніший із великих козацьких літописів Автором літопису вважають генерального підскарбія Романа Ракушку...
Слайд № 3

Літопис Самовидця Літопис Самовидця – — найдавніший із великих козацьких літописів Автором літопису вважають генерального підскарбія Романа Ракушку-Романовського, військового та по­літичного діяча часів Руїни. Твір написаний літературною староукраїнською мовою, близькою до народної (ймовірно, 1702 р.).

І частина об’єднує низку окремих оповідань і висвітлює окремі події до 1676 року ІІ частина – традиційна літописна хроніка , яка докладно описує по...
Слайд № 4

І частина об’єднує низку окремих оповідань і висвітлює окремі події до 1676 року ІІ частина – традиційна літописна хроніка , яка докладно описує події до 1702 року Літопис має дві частини

У центрі розповіді — події війни та післявоєнної доби. Автор описує козацькі бунти (полк І. Золотаренка), вбивство гетьмана Брюховецького, події Пе...
Слайд № 5

У центрі розповіді — події війни та післявоєнної доби. Автор описує козацькі бунти (полк І. Золотаренка), вбивство гетьмана Брюховецького, події Переяславської ради; правильну політику, впроваджувану Хмельницьким (союз з кримським ханом проти поляків); зраду викупленого Хмельницьким з неволі І. Вигов- ського і благородного Д. Многогрішного, що відмовився від гетьманства «як стара дівка від хорошого жениха». З жалем розповідає Самовидець про міжусобні чвари старшини козацької після смерті Б. Хмельницького, марні намагання якось вийти з протекторату Росії.

Богда́н Хмельни́цький (6 січня 1596 — 6 серпня 1657) — гетьман війська запорозького, полководець і державний діяч.
Слайд № 6

Богда́н Хмельни́цький (6 січня 1596 — 6 серпня 1657) — гетьман війська запорозького, полководець і державний діяч.

Самовидцем автора назвав Пантелеймон Куліш, який не лише підготував літопис до друку, а й написав на його основі свій відомий роман “Чорна рада”. П...
Слайд № 7

Самовидцем автора назвав Пантелеймон Куліш, який не лише підготував літопис до друку, а й написав на його основі свій відомий роман “Чорна рада”. Першою згадкою про Миколаївський собор було повідомлення «Літопису Самовидця» від 18 червня 1663 року, що говорить про події Чорної ради в Ніжині. Самовидець свідчить, що після свого обрання гетьман І. Брюховецький «... попровадил в соборную церковь святого Николая, где присягу виконал...зо всім войском». Пантелеймон Куліш

Герб Війська Запорозького з літопису Григорія Грабянки Літопис Григорія Грабянки Цей літопис присвячений воєнним діям, що відбувалися у 1648–1654 р...
Слайд № 8

Герб Війська Запорозького з літопису Григорія Грабянки Літопис Григорія Грабянки Цей літопис присвячений воєнним діям, що відбувалися у 1648–1654 рр. Уперше він був надрукований у Києві 1854 р.

Г. Грабянка походить з козацького роду, вчився у Києво-Мо- гилянській академії. Спочатку був гадяцьким сотником, пізніше — полковником. Відомо, що ...
Слайд № 9

Г. Грабянка походить з козацького роду, вчився у Києво-Мо- гилянській академії. Спочатку був гадяцьким сотником, пізніше — полковником. Відомо, що Г. Грабянка — людина книжна, добре обізнана з літописами польськими й українськими. Головним завданням твору автор вважає докладне висвітлення подій Визвольної війни, зберегти для нащадків опис героїчних справ українського козацтва. У творі наводяться тексти багатьох державних актів, гетьманських універсалів, грамот, договорів.

Важливою сюжетною лінією у літописі є опис одностайної підтримки народом Визвольної війни, розпочатої Богданом Хмельницьким. За жанром літопис дуже...
Слайд № 10

Важливою сюжетною лінією у літописі є опис одностайної підтримки народом Визвольної війни, розпочатої Богданом Хмельницьким. За жанром літопис дуже близький до жанру давньоруської повісті, твір сформований «сказаніями»: "Сказаніє чего ради возстал Хмельницький на поляков", "Сказаніє о первой брані козацкой на Жолтой Воді з ляхами", "Сказаніє о Збаразькой і Зборовськой побіді над ляхами 1649 року", "Сказаніє о войні Берес- тецькой" тощо. Докладно пише Грабянка про мотиви, якими керувався Хмельницький, ідучи до Переяславської ради.

Головними героями літопису поруч з Хмельницьким і простими козаками стають хоробрі ватажки козацького війська І. Богун, М. Кривоніс та ін. Іван Бог...
Слайд № 11

Головними героями літопису поруч з Хмельницьким і простими козаками стають хоробрі ватажки козацького війська І. Богун, М. Кривоніс та ін. Іван Богун Максим Кривоніс

Літопис Самійла Величка Народився Семуїл Васильович Величко, як гадають учені,близько 1670 р. на Полтавщині в козацькій родині. Закінчив Києво-Моги...
Слайд № 12

Літопис Самійла Величка Народився Семуїл Васильович Величко, як гадають учені,близько 1670 р. на Полтавщині в козацькій родині. Закінчив Києво-Могилянську колегію, знав старослов’янську, польську, латинську, німецьку мови. На службу до канцелярії Величко потрапив уже немолодим, майже сорокарічним

«Літопис подібний до енциклопедії, він має характер і літопису, і вченого трактату» (Д. Чижевський).
Слайд № 13

«Літопис подібний до енциклопедії, він має характер і літопису, і вченого трактату» (Д. Чижевський).

Літопис починається з передмови до читальника, в якій розповідається про автора. Цей твір складається з чотирьох томів. Перший том містить відомост...
Слайд № 14

Літопис починається з передмови до читальника, в якій розповідається про автора. Цей твір складається з чотирьох томів. Перший том містить відомості про Визвольну війну 1648–1654 рр., другий і третій розповідають про провідні післявоєнні події й події після смерті Хмельницького, четвертий том містить додатки. Перша частина літопису, вважають дослідники, написана рукою самого Величка. Друга частина рукопису відрізняється від першої, її написано різними почерками, бо автор утратив зір і далі рукопис, на думку вчених, переписували учні літописця. Було їх четверо, в усіх почерки нерозбірливі, трапляється чимало помилок та правок.

Богдан Хмельницький. З козацького літопису С.Величка Портрет І.С. Мазепи з літопису С.Величка Іван Мартинович Брюховецький. З літопису С.Величка
Слайд № 15

Богдан Хмельницький. З козацького літопису С.Величка Портрет І.С. Мазепи з літопису С.Величка Іван Мартинович Брюховецький. З літопису С.Величка

Козацькі літописи залишили великий слід в культурній свідомості народу Краса козацького мистецтва породила спогади про золоте життя під булавою гет...
Слайд № 16

Козацькі літописи залишили великий слід в культурній свідомості народу Краса козацького мистецтва породила спогади про золоте життя під булавою гетьманів, про козацьку країну, країну тихих вод та світлих зір Козацькі літописи наближаються до історичних творів, оскільки їх автори, крім власних спостережень, використовували старі літописи, хроніки, щоденники, історичні праці сучасників, доступні офіційні документи, частина з яких не збереглася до нашого часу. Це зумовило особливу цінність козацьких літописів як історичних джерел.  Мова більшості літописів —літературна, близька до народнорозмовної.

Перегляд
матеріалу
Отримати код

Вітаю! Сьогодні ми познайомимось з творчістю видатного українського філософа та письменника доби бароко Григорія Савича Сковороди.


П росвітитель, філософ і поет Григорій Савич Сковорода — один із видатних мислителів історичного минулого нашої держави. Людина універсальних знань і здібностей, палкий захисник інтересів знедоленого народу, він все своє свідоме життя присвятив пошукам істини, боротьбі проти соціальної нерівності.

Народився Сковорода 3 грудня 1722 р. у с. Чорнухи Лубенського полку на Полтавщині, в сім'ї малоземельного козака. У 1734—1753 рр, з перервами навчався у Київській академії, де під впливом Ф. Прокоповнча та інших прогресивних діячів вітчизняної культури осягнув просвітительські традиції. Студент Сковорода володів неабиякими музичними здібностями, чудовим голосом і слухом. Із класу філософії його взяли в придворну хорову капелу до Петербурга. Дворічне перебування при царському дворі згодом вилилося у гнівне засудження тамтешнього деспотизму, в критику самодержавства.

Протягом п'яти років (з 1745) Г. Сковорода навчався за кордоном — в Будапешті, Пресбурзі (нині Братислава), Відні, Венеції, Флоренції і, можливо, у Римі. Деякі дослідники стверджують, що три роки він студіював в університеті м. Галле (Німеччина), де слухав лекції відомого на той час філософа і фізика К. Вольфа.

Після повернення в Україну його запросили до Переяслава читати поетику в колегіумі. Проте підготовлений ним курс «Разсужденіе о поэзіи и руководство к искусству оной» місцевий єпископ заборонив. Восени 1751 р. Г. Сковорода продовжив навчання в богословському класі Київської академії, а через два роки (1753), не закінчивши її і залишаючись назавжди «студентом», розпрощався з академією. Блискуче знання мов, поетики й риторики, античної і нової філософії поєднувалося в Сковороді з неабиякями здібностями в галузі літератури і мистецтва. Він складав вірші і байки, писав музику, співав, грав на різних музичних іиструментах.

З 1759 р. Г. Сковорода викладач Харківського колегіуму. Однак постійний тиск з боку представників церкви, які вимагали, щоб він прийняв духовний сан, змушував кілька разів залишати колегіум (1760, 1764, 1766). У ці роки Григорій побував у Москві, в пошуках істини і правди пройшов всю Слобожанщину. 1768 р. його запросили викладачем у додаткові класи при Харківському колегіумі, де він прочитав курс лекцій з етики. Але й тут концепція моралі Сковороди розходилася з офіційно-церковною. Звільнений з посади (1769), він втратив можливість займатися педагогічною роботою, до чого мав великий хист і відповідні знання.

Г. Сковорода обрав стезю мандрівного філософа і протягом останніх 25 років побував у багатьох містах і селах України, проповідуючи свої ідеї і світогляд. Усе його життя було пов'язане з народом, з його ідеалами та прагненнями. «Мой жребий с голяками», — стверджував він і рішуче відхиляв численні пропозиції з боку духовенства і світських правителів зайняти ту чи іншу високу посаду. Так, на запрошення монахів Києво-Печерської лаври прийняти духовний сан і стати «столбом церкви и украшением обители» Сковорода відповів, що «я столботворения умножать собою не хочу, довольно и вас, столбов во храме божием». Подібна іронічна відповідь прозвучала і на пропозицію з боку Катерини її стати придворним філософом: «Мне моя свирель и овца дороже царского венца».

Свій високий моральний ідеал Г. Сковорода втілював у власному житті. Для багатьох він був мандрівною академією. Його світогляд відбивав найвищий рівень розвитку суспільної думки в Україні, а життя і послідовність у дотриманні переконань служили прикладом для багатьох сучасників і нащадків.

П омер Сковорода 9 листопада 1794 р. в с. Пан-Іванівці на Харківщині (нині с. Сковородинівка Золочівського р-ну). Неприйнятність і засудження тогочасної дійсності він виразив словами, які заповідав викарбувати на могилі: «Мир ловил меня, но не поймал».

У своїх філософських ідеях і просвітительській діяльності Г. Сковорода приділяв головну увагу людині й її суті, суспільству та його поступу. В розумінні Сковороди людина («микрокозм») і природа («макрокозм») мали внутрішню й зовнішню сторони. Внутрішню сторону людини він називав «телом духовянм», а зовнішню — просто «телесность». Заперечуючи божественну силу і не обмежуючи суть людини лише «телесной стороной», філософ шукав внутрішню сторону в самій людині, в її справах і вчинках й у такий спосіб дійшов до розуміння соціальної нерівності й несправедливості.

Г. Сковорода відстоював рівність між людьми, право кожного, незалежно від соціального становища, на щастя і волю, вважаючи останню найвищим досягненням людини.

Майбутнє суспільство Сковорода уявляв «горней республикой», де існували б загальна рівність і братерство. Шлях до ідеального суспільства він вбачав у вихованні нової людини через самопізнання, доступне їй за допомогою розуму і внутрішнього чуття. Керуючись власним розумом і спираючись на власне чуття, кожна людина, в розумінні Сковороди, здібна пізнати саму себе як особу, вірно визначити свій життєвий шлях, найти і зайняти в суспільстві гідне для себе місце.

Своє становище в суспільстві, на думку Сковороди, кожна людина зобов'язана визначити сама, відповідно «сродности», тобто природної схильності до праці. Невміння і небажання більшості осіб із панства керуватися своїми уродженими схильностями і здібностями, їх прагнення різними методами одержати незаслужені чини, звання, високі нагороди, матеріальні цінності та інші блага, тобто «несродньїй труд», як вважав Сковорода, були причинові соціальної нерівності і зла.

Ідея Г. Сковороди про забезпечення всіх і кожного «сродннм трудом» передбачала зміну соціального життя шляхом перетворення праці в найвищу насолоду людини. Праця мала бути її природною необхідністю, головним обов'язком і моральною потребою, а праця по «сродности» — джерелом і запорукою всенародного щастя, основою процвітання суспільства.

Та Сковорода шукав вихід із існуючого становища не в активній боротьбі, а уникаючи ненависного йому світу зла, розуміючи під ним прагнення до збагачення, паразитизм і хижацтво панівної верхівки суспільства. Найважливішим завданням для усунення зла він вважав необхідність поширення освіти серед народних мас.

Досягнення тогочасної науки, особливо природознавства, відбились на всіх суттєвих аспектах світогляду Сковороди. Він засуджував застій, вважаючи, що «пресильный и прехитрый есть неприятель застарелое мнение», віддавав перевагу практиці. Виступаючи прихильником найбільш сміливих наукових концепцій, великий просвітитель вірив у безмежні можливості людського розуму. «Не разум от книг, но книги от разума родились», — писав він.

З просвітительською діяльністю, викладацькою роботою Г. Сковороди пов'язані його педагогічні погляди. Критично ставлячись до існуючої системи виховання і навчання, він розробив свої принципи, що базувалися на «сродности», як основі формування суспільно необхідної людини. Виховання, на думку Сковороди, повинно бути святим обов'язком батьків, на яких покладались «две суть главныя... должности» — «благо родить и благо научить». Удосконалення нахилів, задатків, «природи» необхідно кожній людині, незалежно від її становища в суспільстві. «Воспитание и убогим нужно есть», — писав Сковорода. Обов'язком учителів він вважав врахування «природи» дітей, допомогу в удосконаленні уроджених здібностей. Одним із важливих важелів у вихованні підростаючого покоління Г. Сковорода вважав принцип — навчити вдячності дітей батькам. Невдячність, на його думку, зумовлювала суттєві моральні пороки суспільства.

Все корисне і потрібне людині Сковорода називав прекрасним. Під красою ж розумів не зовнішню сторону суб'єкта, а його внутрішню суть. В житті людей вважав красивими поступки, відповідні природні здібності. Мистецтво, поезія, музика повинні служити самопізнанню, а не бути самоціллю.

Найбільш мудрим вихователем людини Г. Сковорода визнавав саме життя: «Взглянь на род человеческий. Он ведь есть книга, книга же черная, содержащая беду всякого рода, аки волны, восстающия непрестанно на море. Читай ее всегда и поучайся, купно же будто из высокия гавани на беснующийся океан взирай и забавляйся».

Світогляд і просвітительська діяльність Г. Сковороди віддзеркалювалися в його поетичній творчості. Через пісні, кантати і псалми він викладав свої філософські погляди, таврував соціальне зло, прославляв природу, волелюбність людини.

Видатний український просвітитель, філософ і поет Григорій Сковорода своєю творчою спадщиною і сьогодні залишається разом з народом.

Перегляньте відео https://www.youtube.com/watch?v=nm2BT5Fmg0c

De libertate

Прослухайте аудіо https://www.youtube.com/watch?v=SAhfou9J3nU



Щ о є свобода? Добро в ній якеє?

Кажуть, неначе воно золотеє?

Ні ж бо, не злотне: зрівняши все злото.

Проти свободи воно — лиш болото.

О, якби в дурні мені не пошитись,

Щоб без свободи не міг я лишитись.

Слава навіки буде з тобою,

Вольності отче, Богдане-герою!


Історія написання твору

Перебування у селі Ковраї було важливим етапом у розвитку світогляду Г. Сковороди, у формуванні його естетичного ідеалу: як селянський просвітитель він живе серед народу, проймається його думами і надіями, безповоротно вирішує, що його доля — з народом. Тому антинародний рух 50-х pp. XVIII ст., селянські виступи і повстання не могли не відбитися у свідомості поета. У ті часи нерідко траплялося, що вільних людей поміщики самочинно приписували до своїх кріпаків. Ось чому цілком природним були побоювання мандрівного філософа, вихідця із селян, «вольности… лишитись». Ще живими були в пам’яті народній тяжкі бої за визволення від соціального і національного гноблення польською шляхтою, а вже трудовому селянству царизм накинув на шию нове ярмо, ще важче, позбавляючи завойованої «вольності». Наказавши зруйнувати Запорозьку Січ, Катерина II розпорядилася навіть саме «наименованіе Сечи и запорожских казаков отдать на вечное забвеніе». Це, можливо, було однією з причин, що спонукала поета до написання вірша «De libertate».

Тема: вияв громадянської мужності поета в період посилення кріпацтва, оспівування волі як найбільшого багатства людини.

Ідея: уславлення Богдана Хмельницького, народного героя, який присвятив своє життя боротьбі за волю і щастя українського народу; утвердження свободи людини як найвищої суспільної цінності.

Основна думка: тільки за умови отримання волі людина почуватиме себе щасливою; ніяке золото не замінить «вольности».

Віршування і рима: силабічний твір (Повторення однакової кількості складів у віршовому рядку, тобто рівноскладовість), точні жіночі рими. (Походження термінів «чоловіча» і «жіноча» рима пов’язане з французькими прикметникам, що в чоловічому роді мають наголос на останньому складі (vif — живий), а в жіночому наголос падає на передостанній склад (vive — жива), бо «е» на кінці глухе.)

Жанр: громадянська лірика, оскільки в ній поет пов’язує волю з боротьбою за національне і соціальне визволення трудящих.

Зміст твору

Поезія починається спокійним філософським міркуванням про те, що являє собою воля, яка її цінність. Дуже показовим є прославлення в цьому вірші Богдана Хмельницького як «батька вольності», як вірного сина українського народу. Таким чином, найбільшою радістю, яка повинна належати людині, є її свобода. Подібний лозунг за часів поступового наступу кріпосництва був дуже своєчасним і завбачливим. У протиставленні золота і свободи, на думку Г. Сковороди, безперечно перемагає свобода. І уособленням вільної людини, яка змогла подарувати надію на волю українцям, є Б. Хмельницький, тому його і славить митець у цій поезії.


Всякому городу свій нрав і права


Прослухайте аудіо https://www.youtube.com/watch?v=31gUH4IRgIU


Всякому місту — звичай і права,
Всяка тримає свій ум голова;
Всякому серцю — любов і тепло,
Всякеє горло свій смак віднайшло.
Я ж у полоні нав’язливих дум:
Лише одне непокоїть мій ум.

Панські Петро для чинів тре кутки,
Федір-купець обдурити прудкий,
Той зводить дім свій на модний манір,
Інший гендлює, візьми перевір!
Я ж у полоні нав’язливих дум:
Лише одне непокоїть мій ум.

Той безперервно стягає поля,
Сей іноземних заводить телят.
Ті на ловецтво готують собак,
В сих дім, як вулик, гуде від гуляк.
Я ж у полоні нав’язливих дум:
Лише одне непокоїть мій ум.

Ладить юриста на смак свій права,
З диспутів учню тріщить голова,
Тих непокоїть Венерин амур *,
Всякому голову крутить свій дур.
В мене ж турботи тільки одні,
Як з ясним розумом вмерти мені.

Знаю, що смерть — як коса замашна,
Навіть царя не обійде вона.
Байдуже смерті, мужик то чи цар,-
Все пожере, як солому пожар.
Хто ж бо зневажить страшну її сталь?
Той, в кого совість, як чистий кришталь...


Історія створення

10-та пісня збірки Г. Сковороди «Сад божественних пісень» — «Всякому городу нрав и права…» – вважається класичним зразком соціальної сатири в давній українській літературі. Слова «всякому городу нрав і права» наштовхують на думку про адміністративні заходи Катерини II щодо міст у кінці 60-70-х років. Імператриця в цей час посилено запроваджувала дворянсько-бюрократичну систему управління губернських та повітових міст, визначала своє розуміння тези «всякому городу нрав и права». Отже, вірш спрямований не тільки проти загальних соціальних пороків, а й конкретно — проти запроваджуваних порядків бюрократичної системи. Десята пісня написана у селі Ковраї десь у 1758-1759 pp., коли автор перебував у панському маєтку в ролі вчителя-слуги і пильно придивлявся до життя селян-кріпаків, гостро реагував на жорстоке поводження з ними.

Тема: сатиричне зображення панів, чиновників, купців, дворянсько-бюрократичної системи управління.

Ідея: нищівне висміювання і засудження моральних вад тогочасного суспільного життя (спосіб життя, інтереси і прагнення поміщиків та купців; тлумачення чиновниками законів з вигодою для себе, їхнє «крючкодерство»; «чинодралів» і віршомазів-панегіристів, які прислужництвом і підлабузництвом прагнули здобути високі посади, що давали добрі прибутки; схоластичну систему освіти, яка завдавали «спудеям» великих мук.)

Основна думка: Г. Сковорода сатирично викриває і заперечує весь тогочасний лад як антилюдяний і аморальний; підносить розум та чисте сумління, контрастно протиставляючи їх тогочасному соціальному і побутовому злу.

Жанр: сатиричний вірш, пісня, де поет представляє й осміює цілу галерею грішників, що не живуть за своїм покликанням і ганьблять інших: це жадібний поміщик, лихвар, брехливі купець і юрист, підлабузник-сластолюбець.

Віршування: написана пісня десятискладовим розміром з цезурою після шостого складу. Кожна строфа пісні має шість рядків, з яких перші чотири дактилічні, а останні два — силабічні і звучать як її антитеза, як рефрен.

Рима: як новатор, поет застосовує виключно чоловічі рими (дума — з ума), «неточні» рими, яких не вживали тогочасні митці; у творі вжито чотиристопний дактиль.

Композиція: Створивши окремі художні деталі, які відображали різні соціальні пороки, Г. Сковорода намалював широку картину тогочасних суспільних порядків, дав їм оцінку.

Кожна строфа вірша складається з шести рядків. У чотирьох перших автор відображає ті чи інші риси живої дійсності, а в двох наступних, що звучать як рефрен, протиставляє їм свої роздуми.

Зміст твору

Пісня починається в спокійному тоні. Автор передає особисті роздуми про різну вдачу людей, уподобання, які у кожного свої. Яка ж думка непокоїть поета, що в нього постійно «не йде с ума»? Поета як людину чесну, безкорисливу турбує несправедливість світу, потворні явища сучасної йому дійсності. Саме в цьому причина його неспокою, його різко негативного ставлення до кріпосницького ладу. Тому вже в наступній строфі він розгортає яскраві картини тогочасного життя, типові образи шахраїв і злодіїв, панів і підпанків, гостро висміюючи їх. Тут і Петро, який заради чинів витирає панські кутки, і Федько-купець, який «при аршині все лжет», і лихвар, що мріє про свої проценти, і пани, котрі, наслідуючи моду, перебудовують свої палаци за іноземними зразками. У третій строфі Г. Сковорода нищівно висміює поміщика-кріпосника (заводить англійську худобу) і козацьку старшину, що постійно збільшують свої земельні володіння, грабуючи селян, а також викриває панський побут з п’яними оргіями в маєтках. У четвертій строфі бичується і висміюється несправедливе судочинство тих часів («Строит на свой тон юриста права»), схоластичні науки («С диспут студенту трещит голова»).

Особливу увагу звертаємо на останню строфу, що передає основну ідейну спрямованість сатиричного твору. Потворному життю представників кріпосницького суспільства Г. Сковорода протиставляє свій морально-етичний ідеал, ідеал мудрої людини, яка знає справжню ціну життя і має чисте сумління – «совість, как чистый хрусталь».

Отже, у творі сатирично викривається і засуджується весь суспільний лад як безчесний й нерозумний. Кожний рядок вірша Г. Сковороди, кожний його образ несе у собі велике смислове навантаження, відтворюючи живу дійсність у її найхарактерніших проявах.

Цей вірш виконується як пісня, використаний І. Котляревським у п'єсі «Наталка Полтавка».


Бджола та шершень


Прочитайте байку https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=271


Байки Г. Сковороди стислі й лаконічні, вони складаються з двох частин: у першій частині коротко розповідається про якийсь випадок, а в другій — подано мораль, яку автор називає «силою». Інколи друга частина байок — «сила» — у кілька разів об’ємніша за основну частину й сприймається як філософський трактат. Головне в байках Сковороди — глибокий зміст, про це він так сказав: «Байка тоді нікчемна та баб’яча, коли в простому та чудному лушпинні своєму не ховає зерна істини».

Тема. Одна з найвідоміших байок Г. Сковороди «Бджола та Шершень» у формі діалогу між персонажами розкриває одвічну тему суперечності між трудовим способом життя й паразитичним існуванням. Образи Бджоли й Шершня алегоричні: Бджола — «герб мудрої людини, що в природженому тілі трудиться», а Шершень — «образ людей, що живуть крадіжкою чужого й родилися на те тільки, щоб їсти й пити». Бджола бачить своє щастя лише в «сродній праці», тобто праці за покликанням: «Нам незрівнянно більша втіха збирати мед, ніж споживати. До цього ми народжені». Шершень цього збагнути не може й зарозуміло наділяє Бджолу такими характеристиками: «ти така дурна», «багато у вас голів, та безглузді».

Ідея байки: праця має стати для людини природною потребою і «найсолодшою поживою», лише тоді праця «потрібне робить неважким, а важке — непотрібним». У «силі» (мораль, пояснення змісту) байки автор бачить щастя людини в «природженому ділі», яке є справді «найсолодшим бенкетом».

Мораль байки

Шершень — узагальнений образ людей, що живуть грабунком інших і створені лише для того, щоб їсти й пити.

Бджола — мудра людина, яка трудиться в «сродному ділі», тобто за своїм покликанням. Чимало Шершнів безглуздо кажуть: навіщо, наприклад, студентові вчитися, якщо нічого за це не має. Вони не розуміють, що справа, яка припадає до душі, дає найбільше задоволення. За природними законами живуть тварини (Хорт, Кішка, бджола) та наймудріші з людей (наприклад, давньоримський державний діяч і письменник Катон).

Немає більшої радості, як «жити за натурою». Це означає не вдоволення низьких потреб і скотської похоті, а виконання свого природного призначення в житті. Саме про таку близькість до природи сказав давньогрецький філософ Епікур: «Дяка велика блаженній натурі за те, що потрібне зробила неважким, а важке непотрібним». Дотримуватись таких правил у житті — значить догодити Богу, бо «усе в ньому і він в усьому».


Перегляньте відео https://www.youtube.com/watch?v=cxBzWuiasCU


Перегляньте відео афоризми Григорія Сковороди

https://www.youtube.com/watch?v=SwABcMyjA-o


Завдання https://learningapps.org/15129921



Перегляд
матеріалу
Отримати код

Вітаю! Сьогодні ми продовжимо вивчення родинно-побутових пісень та здійснимо ідейно-художній аналіз деяких з них.


Українська пісня — одне з найцінніших надбань українського народу. Коли вона звучить, серце не може залишитися байдужим і холодним, бо в ній стільки тремтячої щирості, ніжності, відвертої довіри.

Наша країна надзвичайно багата і щедра на пісні, які виникли в сиву давнину. Вони відображають характер, звичаї, вірування, боротьбу за кращу долю, за визволення від поневолювачів та загарбників. У ній відтворились доброта, щирість, душевність, весела вдача українців, їх мрії, надії, сподівання.

Пісенне слово в характерних поетичних образах передає і узагальнює людський досвід.

Мові української народної пісні властиві особлива поетичність, м’який ліризм.

Окрім музичного багатства, народна поезія українська має такі художні засоби: народнопоетичні паралелізми, глибокі й точні порівняння, яскраві епітети, добірні слова живої народної мови, зменшувально-пестливі форми.

Отже, поетика народної пісні — це сукупність художніх засобів, за допомогою яких яскраво відображуються події, явища у творі.


Поетика (гр. poietike — творче мистецтво) — наука про систему засобів і способів вираження думки в літературних творах. Одна з найстаріших галузей літературознавства.

Аналізування програмових соціально-побутових пісень


Перегляньте відео https://www.youtube.com/watch?v=FIAmsqpwM6U


«Місяць на небі, зіроньки сяють».


Місяць на небі, зіроньки сяють,
Тихо по морю човен пливе.
В човні дівчина пісню співає,
А козак чує, серденько мре.

Пісня та мила, пісня та люба
Все про кохання, все про любов.
Як ми любились та й розійшлися,
Тепер зійшлися навіки знов.

Як ми сиділи мило з тобою,
А місяць ясний світив до ніг.
Я все дивився у твої очі
І надивитись ніяк не міг.

Ой очі, очі, очі дівочі,
Темні, як нічка, ясні, як день.
Ви ж мені, очі, вік вкоротили,
Дє ж ви навчились зводить людей?


Тема: оспівування палкого кохання козака до дівчини.

Ідея: возвеличення щирого почуття, яке не розлучить героїв за будь-яких обставин.

Основна думка: Як ми любились та й розійшлися, / Тепер зійшлися навіки знов.

Жанр: пісня, інтимна лірика.

Художні особливості твору.

Метафори: «серденько мре», «очі вкоротили вік», «очі навчились заводить людей».

Епітет: «пісня люба… мила», «очі дівочі темні… ясні».

Повтори: «…очі, очі, очі…».

Порівняння: «темні, як нічка», «ясні, як день».

Звертання: «Ви ж мені, очі…».


«Сонце низенько, вечір близенько»

Перегляньте відео https://www.youtube.com/watch?v=0DkXsnKNRgs


Сонце низенько, вечір близенько,
Вийди до мене, моє серденько!

Ой вийди, вийди, та не барися –
Моє серденько розвеселиться.

Ой вийди, вийди, серденько Галю,
Серденько, рибонько, дорогий кришталю!

Ой вийди, вийди, не бійсь морозу –
Я твої ніженьки в шапочку вложу.

Через річеньку, через болото
Подай рученьку, моє золото!

Через річеньку, через биструю
Подай рученьку, подай другую!

Ой біда, біда, який я вдався, –
Брів через річеньку, та не вмивався.

Ой завернуся та умиюся,
На свою милую хоч подивлюся.

“Ой не вертайся та не вмивайся,
Ти ж мені, серденько, й так сподобався

Ой там криниця під перелазом –
Вмиємось, серденько, обоє разом.

Моя хустина шовками шита,
Утремось, серденько, хоч буду бита.

Битиме мати – знатиму за що:
За тебе, серденько, не за ледащо!”

“Сонце низенько” — надзвичайно мелодійна та прониклива українська народна пісня. Вона належить до родинно-побутового циклу фольклору. Ця пісня також звучала з вуст персонажа опери “Наталка Полтавка” Петра. А автентичний народний текст навіть має кілька варіантів, які побутують у різних регіонах.

Тема: присягання у вірній любові одне до одного двох закоханих.

Ідея: уславлення почуття, яке є сенсом життя двох люблячих сердець.

Основна думка: вірність у коханні — основа родинного затишку.

Жанр: пісня, інтимна лірика.

Римування: паралельне.

Твір побудовано на діалозі двох закоханих.

Художні засоби 

Повтори: «Ой вийди, вийди».

Метафора: «Спішу до тебе, / Моє серденько».

Звертання: «Серденько моє».

Епітет: «Кохання вірно, чесно, примірно».

«Сонце низенько» – народна пісня, в якій оспівується кохання парубка та дівчини, які чекають вечора, щоб зустрітися. Головне у стосунках молодих людей — вірність та чесність, ніжність.

Хлопець називає дівчину «мої серденько», дівчина — «мій голубочку». Їхні почуття глибокі, такі, що закохані не уявляють собі життя одне без одного. У пісні є характерні вигуки, пестливо-зменшувальні слова та інші засоби виразності.


«Цвіте терен»

Перегляньте відео https://www.youtube.com/watch?v=CBx0OrtvBUs










Цвіте терен, цвіте терен,
А цвіт опадає.
Хто в любові не знається,
Той горя не знає.

А я, молода дівчина,
Та й горя зазнала,
Вечероньки не доїла,
Нічки не доспала.

Ой візьму я кріселечко,
Сяду край віконця,
Іще очі не дрімали,
А вже сходить сонце.

Хоч дрімайте, не дрімайте –
Не будете спати,
Десь поїхав мій миленький
Іншої шукати.

Нехай іде, нехай іде,
Нехай не вернеться,
Нехай йому молодому
Щастя усміхнеться.

А я молода дівчина,
Не буду я спати,
Буду його виглядати,
День і ніч чекати.

Тема: оспівування страждань дівчини через те, що «миленький поїхав іншої шукати».

Ідея: засудження зради у палкому коханні.

Основна думка: Хто з любов’ю не знається, / Той горя не знає.

Жанр: пісня, інтимна лірика.

Художні засоби

Пісня має характерні ознаки фольклору — повтори, звертання, риторичні питання, зменшувально-пестливі слова.

Повтори: «Цвіте терен», «нехай їде», «очі, мої».

Метафори: «Очі не дрімали», «очі наробили», «очі полюбили».

Риторичні запитання: Що ви наробили / Що всі люди обминали, / А ви полюбили? 

Звертання: Очі мої, очі мої, / Що ви наробили…

Терен — символічна рослина і в літературі, і у фольклорі. Це символ перешкод, страждання. Дівчина полюбила того, хто, можливо, не вартий її кохання, бо поїхав «іншої шукати». А може, це тільки ревнощі, і дівчина вірить, виглядає милого.

Любов — це віра й надія, щастя й нещастя, і хоч у пісні співається, що «хто з любов’ю не знається, той горя не знає», усе ж без любові, навіть нерозділеної, людині не можна, вона не пізнає справжнього щастя.


Завдання: https://learningapps.org/13905772


Перегляд
матеріалу
Отримати код

Вітаю! Сьогодні ми поговоримо про українські народні балади.


Балада — жанр усної народної творчості, який є популярним сьогодні. Хто на Україні не знає чи не чув, скажімо, таких балад, як «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці», «Ой чиє ж то жито, чиї то покоси», «Виряджала мати сина у солдати», «Ой у полі жито копитами збито », а також інших пісень про отруєння, згубу переважно молодих людей?! Сповнені натхненної поетизації краси і душевної величі простої трудящої людини трагічної долі, уболівань за безневинно страченим життям, ці твори з по­зиції здорової народної моралі засуджують будь-яке насильство й злочин, зраду й наругу.


Історія виникнення цього жанру

Балада — один з улюблених видів словесної творчості українського народу. Цей фольклорний жанр став широко вживатись в Україні з початку XIX ст.

Цей жанр виник як пісня до танцю. Слово «балада» походить від грецького «рухатися», від якого утворене і латинське «танцюю». Поступово словесний текст разом з мелодією відділялися від танцю, і балада стала одним із видів народних пісень, в яких зображувались героїчні або незвичайні фантастичні події переважно героїчного характеру, через які відтворились гострі переживання дійових осіб.

Тематичне розмаїття балад

  • Родинно-побутові (взаємини між батьками і дітьми, братами і сестрами).

  • Історичні (змальовується козацьке життя, смерть козака на полі бою).

  • Поетичний світогляд народу, його міфологічні уявлення (перетворення людини на рослину, тварину, птаха; розуміння нею природи).

  • Про кохання (розкриваються почуття кохання і ненависті, образи й ревнощі).



Класифікація балад

Балада та історична пісня

Народні балади близькі до історичних пісень. Але якщо в історичних піснях на першому місці — правдиве зображення конкретної події чи конкретного героя, то в баладі основним є висловлення глибоких переживань, що викликані цими подіями. Вони відзначаються виразною драматичною напруженістю, відо­бражають фантастичні і трагічні події з життя.


Метаморфоза— перетворення людини на рослину чи тварину.

До найвідоміших належать балади «Бондарівна», «Лимерівна», «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці», «Козака несуть», «Ой чиє ж то жито, чиї ж то покоси».


«Ой летіла стріла».


Перегляньте відео https://www.youtube.com/watch?v=LfCcAYagC2Q


У баладі змальовується, як загинув удовин син від стріли. Горе рідних — безмірне. Вони, як зозулі, прилетіли та й плачуть над убитим. У баладі присутні гіпербола (перебільшення), метаморфози.

Тема: оспівування суму за вбитим стрілою вдовиним сином.

Ідея: висловлення співчуття до загиблого.

О сновна думка: Ой матінка плаче, / Поки жити буде, / А сестриця плаче, / Поки не забуде; / А миленька плаче, / Поки його бачить…



«Ой на горі вогонь горить».



Перегляньте відео https://www.youtube.com/watch?v=0dCt8Q5alpc



Тема: оспівування трагічної долі козака, який після бою в долині лежав «порубаний, постріляний».

Ідея: висловлення співчуття загиблому козакові.

Основна думка: Та вже ж твій син оженився / Та взяв собі паняночку,/В чистім полі земляночку.

Римування: паралельне.

Віршовий розмір: ямб.

Композиція.

Експозиція: А в долині козак лежить, / Порубаний, постріляний...

Зав’язка: Ой коню мій вороненький, / Біжи, коню, дорогою, / Та прибіжиш під батьків двір.

Кульмінація: Ой коню мій вороненький, / А де ж мій син молоденький?

Розв’язка: Та вже ж твій син оженився, / Та взяв собі паняночку, / В чистім полі земляночку.

Художні особливості твору.

Метафори: «Накрив очі осокою», «коник плаче».

Пестливі слова: «ніженьки», «рученьки», «вороненький», «вірненький», «паняночку», «земляночку».

Звертання: «Не плач, коню, надо мною», «Біжи, коню, дорогою», «Не плач, мати, не журися».

Риторичне запитання: «А де ж мій син молоденький?». Риторичний оклик: Ой коню мій вороненький, / Товаришу мій вірненький!

Повтори: «Ой коню мій вороненький», «А ніженьки китайкою».

Завдання:

https://learningapps.org/20897923

https://learningapps.org/14623909

Перегляд
матеріалу
Отримати код

Вітаю! Сьогодні ми розпочнемо вивчати українську середньовічну літературу XI-XV століття, познайомимось з найдавнішими рукописними книгами Руси-України.

Основою літературної або писемної мови Київської Русі була жива давньоруська мова, що сформувалася, як вважають вчені, із праслов’янської мови спершу в усному, а згодом, ще задовго до прийняття християнства, у писемному варіантах. Її використовували для написання ділових паперів (договори руських князів з греками), складали уснопоетичні твори і твори нецерковної літератури, цією мовою користувалися люди у спілкуванні.

Із введенням християнства на Русь прийшла церковнослов’янська (або ще книжно-слов’янська, староболгарська) мова, яка наприкінці Х-го ст. була близькою до давньослов’янської. Це була мова церкви і школи, застосовувалася не тільки в церковних книгах, а й частково у світській літературі (літописах, повчаннях тощо). Аж до XVIII ст. церковнослов’янська мова була засобом міжслов’янського літературного спілкування.

У взаємодії обох мовно-літературних типів (староруської, або давньоруської, з одного боку, та церковнослов’янської - з іншого) творилося письменство Київської Русі, яке за два з половиною століття (кінець Х - середина XIII ст., до поневолення монголо-татарами) досягло високого розвитку.

Основою для письма в Київській Русі був дорогий пергамент.

Книги в ті сиві часи багато і високохудожньо орнаментувались геометричним, рослинним або тваринним орнаментом, кольоровими заставками, мініатюрами. Для оправи використовували дерев’яні дощечки, обтягнуті пергаментом (спеціально обробленою телячою шкірою), дорогою тканиною, прикрашеною іноді сріблом та золотом.

Найдавнішими рукописними кириличними пам’ятками є яскраво орнаментовані Остромирове Євангеліє (1056-1057), Реймське євангеліє (перша частина з XI ст.), що його вивезла до Франції дочка Ярослава Мудрого Анна, Ізборники Святослава (1073 і 1076), Новгородська мінея (1095-1097), Мстиславове Євангеліє (1115), знамениті написи на стінах Софійського собору в Києві, численні новгородські, смоленські, тверські берестяні грамоти.


Особливості написання давніх книг:

-устав -літери мали майже квадратну форму, кожна з них була ніби вписана в квадрат і писалася окремо від іншої. Слова не розділялися. Букви писалися чорним залізистим чорнилом, а заглавні літери, заставки, кінцівки виводились спеціальним червоним чорнилом — кіновар’ю (звідси й походить назва “красная строка”);

- півустав (друга половина XIV ст.) - напівокругле похиле письмо, в якому букви (з метою прискорення самого процесу написання та економії матеріалу) витягуються вгору, лінії з прямих стають ламаними;

- скоропис (розвивається паралельно з півуставом) - літери набувають овальної форми.

Перегляньте відео https://www.youtube.com/watch?v=pHpqxL98nLs

Остромирове Євангеліє (1056–1057) (оригінал ХI ст.) - одна з найстаріших пам’яток старослов'янського письменства, яка створена на Русі. Вона містить євангельські читання для неділі і свят. Її вважали найдавнішою датованою рукописною книгою до виявлення в 2000 році Новгородського кодексу. Переписана ця книга з староболгарського оригіналу, як гадають, у Києві дияконом Григорієм для новгородського посадника Остромира, який в написі книги названий «близьким» (родичем) князя Ізяслава Ярославича.

Євангеліє написане уставом, причому розмір букв поступово зростає до кінця книги (від 5 мм до 7 мм). Текст написаний у два стовпчика по 18 рядків на площі близько 20x24 см. Численні багатобарвні ініціали, фігурні заставки, зображення євангелістів (Іоана, Луки і Марка), що виконані з вражаючою майстерністю; в тексті вживається кіновар хорошого, але не вищої якості: є листи з зашитимі розрізами і з дірками, які були до написання тексту. Ініціали, які яскраво розфарбовані нетускніючими фарбами(зеленою, червоною, блакитною і білою) і обведені чистим (накладним) золотом — найпомітніша особливість художнього оформлення Остромирового Євангелія.

Зберігався рукопис у Софійському соборі в Новгороді. Вперше було виявлено в 1701 році (зазначено в описі одного з храмів московського Кремля). У 1720 році відіслано, поряд з іншими старими книгами, за наказом Петра I, в Санкт-Петербурзі. Потім сліди його губляться до 1805 року, коли воно було виявлено серед речей у гардеробі покійної Катерини II. Олександр I розпорядився передати книгу в Імператорскую публічну бібліотеку (нині Російська національна бібліотека ім. М. Салтикова-Щедріна, Санкт-Петербург), де вона зберігається і донині.

Рукопис був прикрашений перетином-окладом з коштовним камінням, з-за чого мало не загинув: в 1932 році його, розбивши вітрину, викрав водопровідник. На щастя, зловмисник, відірвавши палітурку, закинув рукопис в шафу (за іншими даними - на шафу), де її незабаром знайшли. Заново переплітати не стали. Ця книга – джерело вивчення тогочасної мови, на основі його матеріалу були створені сучасні граматики і словники старослов'янської мови.

Ізборник Святослава (1073)– перша рукописна книга енциклопедичного змісту. Це список з болгарського оригіналу, що являє собою переклад з грецького (до нашого часу не зберігся) для болгарського царя Симеона Київську копію зроблено за вказівкою синів Ярослава Мудрого Святослава Ярославича, а можливо, й Ізяслава Ярославича.

Книга  містить понад 380 статей щонайменше сорока авторів з християнського богослов’я, філософії, логіки, поетики, граматики, етики, історії, ботаніки, зоології, медицини, мінералогії, фізики, математики, астрономії тощо. Основну частину збірника складають “Відповіді Анастасія Синаіта” – зведення виписок зі Святого Писання та творів найавторитетніших візантійських богословів: Кирила Олександрійського, Іустина Філософа, Василя Великого, Григорія Ніського, Іоанна Златоуста, Кирила Єрусалимського, Іоанна Лєствічника, Діодоха, Орігена, Марка Чернеця, Максима Ісповідника, Нила Синайського та багатьох інших.

Книга великого формату, написана на пергаменті гарним уставним письмом, вирізняється мистецтвом оздоблення різнобарвними заставками, малюнками, ініціалами з використанням фарб і золота. Незвичайним є зображення символів євангелістів: янгола, орла, лева, які трапляються лише у Мстиславовому Євангелії. Тут бачимо символи зодіаку: стрільця, діву, рака, козерога тощо. Привертає увагу вихідна мініатюра, що зображує замовника книги Святослава Ярославича з княгинею та синами.


Ізборник  (1076) – визначна пам’ятка духовної культури Київської Русі  – містить статті релігійно-моралістичного характеру, багато з них – твори оригінальної літератури.

Найбільше місце в ньому займають Афанасієві відповіді, Стословець, Премудрість Ісусова сина Сірахова та ін. Переписав книгу "грішний Іоанн", про що свідчить його приписка. Однак він був не просто писарем, а редактором-упорядником, який намагався полегшити читачам розуміння складних філософських понять.

Щодо джерел книги Іоанн зазначає: "избърано из мьногъ книгъ княжихъ". Тут, вірогідно, згадано бібліотеку Софійського собору. Частину творів, що увійшли до Ізборника, перекладено безпосередньо з грецької мови, але деякі уривки були взяті з більш ранніх київських перекладів, зокрема з Ізборника 1073 р.

У кінці книги є дата її написання - 6584 р. (тобто 1076 р.) і зазначено, що це було князювання Святослава Ярославича - князя Руської землі, тобто Київщини. Саме завдяки цій приписці не виникає жодного сумніву, що Ізборник написано у Києві за часів Святослава Ярославича.

Книга відіграла велику роль у формуванні основ національного державотворення на українських землях.


Перегляньте відео https://www.youtube.com/watch?v=RkUYNUABpHk

Завдання

https://learningapps.org/20898007

Перегляд
матеріалу
Отримати код

Вітаю! Сьогодні мова йтиме про перекладну літературу, ми докладно поговоримо про Біблію, знайомлячись з її легендами. Кожна з них містить ґрунт для засвоєння моральних повчань, духовних цінностей, є справжньою скарбницею.


Минуло більше двох тисячоліть з часу написання перших рядків Книги Книг. Але нічого нового немає під Сонцем. Від гріхопадіння Адама і Єви вся історія зводиться до противоборства Добра і Зла. Проте цей шлях позначений складними і болючими процесами самопізнання і морального вдосконалення людства. Біблія не лише відтворює, а й намагається спрямувати цей шлях.

Кожна людина йде до Бога  своїм шляхом, і то її особиста справа, справа власної душі. Ми відкриваємо священну книгу для того, щоб пізнати себе і світ, сенс буття і свою дорогу до Бога. І в кожного з нас будуть свої відкриття Біблії – однієї із наймудріших та найдавніших книг світу, яку називають Вічною книгою.

Біблія – (грец. ЬіЬііа — книги) є священною книгою християн, однією з найвизначніших пам’яток світової релігійної думки, яка міцно вросла в духовність і культуру багатьох народів.

Біблія  – збірка давніх історичних та літературних пам`яток, що вважаються Святим письмом у християн. Слово «біблія» – грецьке, що означає «книги». В основі цієї назви лежить назва стародавнього сирійського міста Бібліос, у якому виготовляли папір (папірус). Греки називали той папір бібосом, а книги, написані на ньому, – бібліями.


Р обота з лінією часу.

Біблія — це передусім священна книга християн та іудеїв (Старий Заповіт). Проте ми розглядатимемо її на уроках української словесності як одну з найвидатніших пам’яток світової літератури.

Ця найстаріша книга світу, написання якої тривало з XII ст. до н. е. по II ст. н.е., містить твори різних жанрів: міфи, пророцтва, проповіді, повчання, історичні хроніки, ритуальні молитви, притчі, пісні (псалми) та ін. По суті це «божественна бібліотека», яка складається з різних як за формою, так і за змістом релігійних і світських творів, що сприймаються як окремі книги.

До Старого Заповіту входить 50 книг (у православних — Старий Заповіт містить 50 книг, у протестантів — 39, у католиків — 47), а до Нового — 27.

Відомо, що написання цієї найстарішої у світі книги тривало багато століть, її творили представники шістдесяти поколінь — тож автор у Біблії не один. Дослідники нараховують понад сорок творців Біблії, серед них — люди різного соціального становища: вихований у знатній єгипетській сім’ї Мойсей, митник Матвій, цар Соломон, рибалка Петро та ін. Біблію писали в Азії, Африці та Європі трьома мовами — давньоєврейською, арамейською і грецькою. Єремія писав свої твори у в’язниці, Лука — під час подорожей, Мойсей — у пустелі, а деякі автори навіть під час воєнних походів. Започаткував Книгу Книг Мойсей, а завершили — апостоли Христа.

Біблія складається з двох частин — Старого й Нового Заповіту.




























Старий Заповіт містить:

  • літописно – розповідні книги (Буття, Вихід, чотири книги «Царств», книга приповістей Соломонових та ін.);

  • художні книги (твори Пророків, книга Іова, Псалтир, Пісня Пісень та ін.). З літературного погляду найцікавіші епічні фрагменти Біблії, у яких розповідається про створення землі, неба, світла, тварин і перших людей — Адама і Єви (про вигнання їх із раю через гріхопадіння), про всесвітній потоп і Ноїв ковчег, про виведення Мойсеєм єврейського народу з єгипетської неволі.


Новий Заповіт складається з:

  • Євангелій (усього чотири — від святих Матвія, Марка, Луки та Іоанна);

  • історичного твору («Дії святих апостолів»);

  • послання (усього 21 послання апостолів та Апокаліпсис).

Книги Нового Заповіту розповідають про життя Ісуса Христа, про Його вчення і вчинені Ним чудеса, про Його смерть і воскресіння. Отже, в основі поділу Біблії на Старий і Новий Заповіт є народження Ісуса Христа.

Святе Письмо закінчується пророцтвом Апокаліпсиса, у якому описано передбачення й видіння, які відкрилися апостолові Іоанну Богослову, — кінець світу, що мав статися через занепад віри й падіння моралі.

У нашій культурі Біблія посідає особливе місце. Перший повний текст Біблії в Україні з`явився у друкарні Києво – Печерській лаврі в 1758 році. Переклад на староукраїнську мову здійснив архімандрит монастиря міста Пересопниця Григорій у 1561 році. Ця книга вважається нашою першокнигою. Спроби перекласти Біблію українською мовою відомі ще з XVI ст. Першим за цю важливу справу взявся видатний український письменник Пантелеймон Олександрович Куліш, допомагав йому фізик Іван Пулюй. На жаль, смерть Куліша не дозволила закінчити переклад. Продовжив і завершив цю роботу Іван Нечуй-Левицький. Перший перекладом українською мовою є переклад зроблений Рафаілом Туконіком переклад було видано  в 1903 році. Другий переклад Біблії здійснив український письменник та священик Іван Огієнко. Третій переклад священої книги належить українському письменнику визначенням Папою Іваном Павлом ІІ найточнішим та найдосконалішим, який довгий час подорожував святими місцями, вивчав давньоєврейську та грецьку мови, навчався в Римі., науковцю та авіатору Івану Хоменку.

Завдання

https://learningapps.org/19421173

https://learningapps.org/7776777



Перегляд
матеріалу
Отримати код

Вітаю! Сьогодні ми з вами познайомимось із легендами із Старого Заповіту.


Погортаймо перші сторінки Біблії, які розпочинаються легендами, що, здавалося, були відомі нам завжди, ніби ми з ними народилися. Легенди про створення світу, про перших людей Адама та Єву, про потоп на Землі й Вавилонську вежу невеликі за обсягом, проте насичені образністю. Лише кількома штрихами створюється кольорова рельєфна картина світу: «Сказав Бог: "Нехай на землі виросте всіляка зелень: трава і дерева". Хоча легенди сприймаються як окремі завершені твори, проте всі вони пов'язані за змістом, і події в них розвиваються в хронологічному порядку. Проблеми, які порушено у біблійних легендах й через тисячоліття не втратили своєї актуальності для різних народів світу. Своєрідною є мова біблійних творів. Святе Письмо творили різні автори, але деякі виражальні засоби можна визначити як типові для всієї книги. У  більшості оповідей реальність тісно переплетена з міфологічністю.

Людина розглядається як сфера боротьби добрих і лихих сил. У зв'язку з цим виникли поняття раю і пекла (запозичена з мітраїзму). Рай — вічне пристановище душ праведників і святих після їх смерті. У Старому Завіті він постає закритим садом країни Едем.


Ідейно-художній аналіз програмових легенд


«Про Вавилонську вежу»

Прочитайте легенду

https://dovidka.biz.ua/vavilonska-vezha-bibliyna-legenda/


Перегляньте відео

https://www.youtube.com/watch?v=vZv8RIyy5b0&t=207s


І сторична основа легенди.

Події, що змальовуються в легенді про зведення Вавилонської вежі, відбуваються «після потопу» й відносяться до «початку людської історії». У межах однієї біблійної оповіді органічно об’єдналися два мотиви: 1) побудова міста Вавилона і змішання мов;2) зведення вежі й розпорошення людей. Археологічні розкопки підтверджують, що в цій оповіді відбилося будівництво у Вавилоні зіккуратів — величезних будівель ритуально-храмового призначення. Легенда могла виникнути не пізніше ІІ тис. до н. е., причому не в осілого, а в кочового народу, суспільна свідомість якого осідлий спосіб життя сприймала як певне відхилення від норми, а у фактах зведення величезних ритуальних споруд вбачала вияви «гордині» та «зухвальства», гідні страшної божої кари.

Місто Вавилон знаходилось у північній частині Дворіччя (Месопатамії) на березі ріки Євфрат. Вавилонські руїни можна побачити недалеко від сучасного міста Вілли (Ірак). Перші згадки про Вавилон датуються ІІІ тис. до н. е. На початку ІІ ст. до н. е. місто остаточно зійшло з історичної арени.

Тема: розповідь про спорудження людьми Вавилонської вежі та перешкоду, яку вчинив Ягве щодо будівництва.

Ідея: уславлення миру, праці, взаєморозуміння між людьми на землі; засудження заздрості (Ягве).

Основна думка: спільна мова серед людей сприяє їх дружбі, злагодженій праці.

Композиція.

Експозиція: рішення людей збудувати вежу.

Зав’язка: заздрість Ягве, викликана спільною, злагодженою працею людей.

Кульмінація: буря, яку послав бог на землю, сприяла тому, що розлетілись людські слова, через це народ був позбавлений можливості спілкування між собою.

Розв’язка: припинення будівництва вежі, поява різних народностей на землі.

Проблематика:

  • взаєморозуміння і заздрість;

  • стимул для плідної праці;

  • спільна мова — запорука миру на землі між людьми.


«Про Мойсея»


Прочитайте легенду https://dovidka.biz.ua/pro-moyseya-bibliya/


А бо прослухайте аудіокнигу https://www.youtube.com/watch?v=lT-_hUUIUnY


Тема: розповідь про народження, виховання і змужніння Мойсея, який прагнув захистити свій народ від приниження і рабства, відродити його культуру і релігію.

Ідея: возвеличення вільного і щасливого життя, яке необхідно здобути шляхом боротьби з гнобителями.

Основна думка: честь, справедливість, відсутність приниження однієї нації іншою, повага, щирість, доброта — ось основні заповіді Бога.

Проблематика:

  • воля і рабство;

  • цар і раб;

  • соціальна несправедливість і борці проти неї;

  • добро і зло.

М ойсей — великий визволитель і законодавець єврейського народу, що жив у ХІІІ–ХІІ ст. до н. е. за часів царювання Рамзеса ІІ. Своє ім’я (по-єврейськи — моше) він одержав від єгипетської принцеси, що врятувала його, воно означає «врятований з води». Ім’я це відповідає біблійному оповіданню, у якому говориться про те, що дитина, яка народилася в Авраама Йохаведи, була захована матір’ю (за наказом фараона всі єврейські діти чоловічої статі топилися в Нілу), а потім був покладена в смолений кошик, а той — опущений в очерети річки. Тут його знайшла дочка фараона, що прийшла купатися. Вона взяла дитину до себе і виховала її, як свою власну. Мойсей одержав блискуче виховання, він був посвячений «у всю мудрість єгипетську», тобто в усі таїнства релігійного і політичного світогляду Єгипту. Будучи жерцем Озириса і займаючи посаду священного переписувача, Мойсей був посланий фараоном у долину Гесем для перевірки робіт, що там велися, з будівництва фортець. Єврейський народ, що жив у ті часи в долині Гесем, був данником Єгипту і піддавався рабському приниженню на важких роботах. Ненависть єгиптян до євреїв збільшувалася непокірливою вдачею цього кочового народу, за-

переченням єгипетських богів і поклонінням своєму єдиному богові. Одного разу він побачив, як єгипетський воїн б’є мирного єврея. Обурення Мойсея було настільке велике, що, захищаючи одноплемінника, він убив ворога. Після цієї події йому довелося бігти за межі царства фараона. Єдиним місцем, придатним для укриття, була Синайська пустеля. Там Мойсей міг зустріти лише голі камені і рідких кочівників-бедуїнів. Мандруючи Синайською пустелею, Мойсей забрів далеко в гори і опинився в невідомому древньому святилищі. Тут з ним і відбулося те перетворення, що вплинуло на весь хід історії єврейського народу. Мойсей побачив кущ тернику, що горів, але не згоряв, а з надр куща йому був голос Господа Бога. І сказав Яхве Мойсеєві, що він повинен вивести євреїв з рабства єгипетського і привести сюди, до святої гори на Синай. І обіцяв Яхве дати синам Ізраїлевим, які шанують Бога своїх батьків, багату землю. Мойсей, пройнявшись одкровенням, яке він одержав близько 1230 р. до н. е., з’явився серед ізраїльських рабів у Єгипті. Він відчув на собі печатку Божого пророка й обов’язок урятувати свій народ. Великою була праця Мойсея, оскільки зустрівся він зі страхом і тупістю, лінню і відсталістю. Необхідно було відродити у своїх одноплемінниках колишню релігійність. Мойсей прийшов зі звісткою, що Бог Авраама, Ісаака й Іакова знову призиває свій народ і обіцяє дати йому у володіння родючі землі Ханаану. Психологія людини улаштована таким чином, що навіть найважче, нестерпне, але передбачуване сьогодення сприймається краще, ніж благополучне, але невідоме майбутнє. Мойсеєві необхідно було зрушити з насидженого місця цілий народ, розбудити в ньому гордість і енергію, згуртувати його під єдиною вірою. Обстановка в самому Єгипті сприяла ви- конанню задуманого. В ті роки Єгипет відновлював колишню могутність. Армія фараона знову завойовувала чужі землі, а в долині Нілу вибухнула епідемія.

Вихід з-під ярма рабства було зроблено в день весняного свята. Наспіх виконавши необхідний обряд, єврейський народ вирушив на схід. Як говориться у Біблії, їх було всього 70 чоловік, але імовірніше — 70 родин, тобто більше тисячі чоловік, оскільки кожна родина могла нараховувати до тридцяти чоловік.


Композиція.

Експозиція: переховування жінкою народженого єврейського немовляти у кошику біля річки.

Зав’язка: перебування Мойсея при царському дворі, де він був свідком приниження євреїв єгиптянами.

Кульмінація: наказ Бога Мойсею: «Виведи євреїв з Єгипту, захистити їх тим самим від приниження і рабства».

Розв’язка: цар погодився відпустити євреїв після того, коли Янгол наслав смерть на всіх дорослих дітей єгиптян.

Завдання https://learningapps.org/10355612

Перегляд
матеріалу
Отримати код

Вітаю! Сьогодні ми розглянемо Новий Заповіт та дізнаємось, що таке притча.


Новий Заповіт (грец. Καινὴ Διαθήκη, Kainē Diathēkē) — священна книга християнства, частина Біблії, написана християнськими святими давньогрецькою мовою (діалект Койне). За деякими джерелами, Євангеліє від Матвія вперше було створено арамейською мовою. Для християн уся Біблія з Новим Заповітом є Божим Словом, яке, хоч і писалося людьми, є богонатхненним.

У Новому Заповіті розповідається про союз Бога з людством через Ісуса Христа. Слово «заповіт» має два тлумачення: умова між двома сторонами і заповіт умираючого. Заповіт Бога з людиною є в тому, щоб людина прийняла в своє серце Христа, як свого власного Рятівника, і дістала усиновлення від Бога; заповіт Христа, складений напередодні хресної Його смерті і скріплений кров`ю, як кров`ю безневинних жертовних тварин, був скріплений заповіт Бога з Ізраїлем.


Притча — повчальне алегоричне оповідання філософсько-етичного змісту. Складається, як правило, із сюжетної розповіді про людське життя і повчального висновку.


«Притча про блудного сина»


Прочитайте притчу https://dovidka.biz.ua/pritcha-pro-bludnogo-sina/


Або прослухайте аудіокнигу https://www.youtube.com/watch?v=W-saVgqjL8M&t=10s


Перегляньте відео https://www.youtube.com/watch?v=ZZuaBKWvqHg


П ритча про блудного сина — одна з найвідоміших притч Ісуса Христа. Сюжет цієї притчі у символічній формі ілюструє взаємовідносини між людиною та Богом. Син спочатку відходить, а потім повертається до батька, ніби людина повертається до свого небесного Отця Бога.

БЛУДНИЙ Який блудить, блукає, постійно змінюючи місце перебування.

Блудний син, заст. — про людину, що після довгих блукань і розпусного життя з каяттям повертається до своєї родини. Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 203.

Тема: розповідь про блукання меншого сина по світу, в результаті якого він зазнав багато поневірянь і бідності.

Ідея: засудження марнотратства, хвалькуватості, невміння раціонально користуватися власним майном.

Основна думка: сприйми свою помилку, покайся, попроси вибачення — і ти отримаєш прощення «Так, ти винен, але не повернувся, покаявся»).


Композиція

Експозиція: рішення молодшого сина отримати частку батьківської спадщини і вирушити у світову подорож.

Зав’язка: в результаті розгульного життя подорожуючий «розтринькав» все своє майно.

Кульмінація: бідкання молодшого сина по наймах, через що він вирішує повернутися додому і покаятися.

Розв’язка: прощення батьком сина і влаштування бенкету.


Проблематика

багатство і бідність;

батьки і діти;

хто є справжніми друзями;

праця і лінь;

провинна і покаяння.

Коли юнак повертається до батькового дому, той приймає його з розпростертими обіймами, біжить назустріч, влаштовує справжній бенкет. У такий спосіб батько показує, що любов — це найбільше, що він може дати. І що цінність не в тому, ким людина є, а сама людина — улюблена дитина Отця.


Завдання https://learningapps.org/19551466

Перегляд
матеріалу
Отримати код

Вітаю! Сьогодні ми розглянемо пам’ятки оригінальної літератури княжої Руси-України.


Розвивалася успішно давньоруська культура, збагачувалася з кожним десятиліттям і література Київської Русі: від перекладних церковних книг візантійсько-болгарського походження до цілком оригінальних самобутніх творів прадавніх східних слов’ян.














Найбільш відомі літературні пам’ятки оригінальної літератури XI – XII ст.- літописи, «Повчання Володимира Мономаха», «Слово про закон і благодать» Іларіона.

Літопис – це жанр історично – мемуарної прози, у якому в хронологічному порядку, порічно записували події, а також фрагменти міфів, житій святих, легенд, ораторської прози, дружинного епосу тощо.


Осередком творення оригінальної літератури княжої доби була Києво-Печерська лавра. Спершу це був монастир. Його заснували 1051 року монахи Антоній і Феодосій у печерах біля літньої княжої резиденції Берестово поблизу Києва.(презентація).

У XI ст. монастир став центром утвердження християнства в Київській Русі. Тоді тут ще не було вражаючого своєю красою архітектурного комплексу, а були лише печери. У цих печерах жили божі люди, поринувши в молитви. Але час ішов, населення монастиря зростало, і він перетворився на великий культурний центр Київської Русі.

Києво – Печерська лавра унікальна за кількістю похованих тут святих. У монастирських печерах зберігаються мощі 120 людей, яких православна церква визнала святими (серед них Нестор – літописець).

На базі школи яку в 1631 році при Києво – Печерській лаврі заснував Петро Могила, незабаром було створено перший в Україні вищий навчальний заклад – знамениту Києво – Могилянську академію.

На жаль, найстаріші будови Києво – Печерської лаври не збереглися у своєму первісному вигляді. За довгі віки існування монастиря церкви часів Київської Русі були зруйновані або перебудовані. Більшість будов є яскравими зразками славнозвісного українського бароко.

Нині на території лаври, крім релігійних закладів, розміщений музей, де зберігаються культурні скарби, культові обладунки, старовинні книги, витвори мистецтва різних часів.

Перегляньте відео https://www.youtube.com/watch?v=wN9xzgWTGzY


Жоден народ, жодна література світу не знають нічого схожого на давньоруські літописи. Вони замінювали для наших предків і любовну лірику, і розважальні повісті, і наукові трактати, і енциклопедичні збірники, і повчальні твори, і ясна річ, історичні хронічки. Наші літописи це не просто випадкові щорічні записи про ті чи інші події, а єдина грандіозна праця, пронизана ідеєю єдності. Ми майже нічого б не знали про давнину, якби історія не подарувала нам літописи - зведені у хронологічному порядку короткі й більш докладні розповіді про історичні події.

Перше таке зведення має назву «Літопису Руського» і об’єднує в собі три розгорнуті оповіді: «Повість минулих літ», «Київський літопис» та «Галицько-Волинський літопис». 

Повість минулих літ


Ознайомтесь з текстом повісті

https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=13465


«Повість минулих літ» є окрасою давньої української літератури, найдавнішим літописним зведенням.

«Повість минулих літ» була написана в добу князівських міжусобиць після смерті Ярослава, і цей розбрат найбільше гнітив автора. Він з болем споглядав занепад великої держави.

Найгостріші міжкнязівські суперечки впродовж ХІІ - у першій половині ХІІІ ст. спалахували за київський стіл. Нічого дивного, адже Київ лишався на ті часи одним із найбільших і найбагатших європейських міст. Правителі в Києві заступали один одного через 6 – 8 років. І жоден не мав спокійного князювання. Найдовше тривало князювання співправителів Святослава та Рюрика. Домовившись про спів правління, вони поклали край запеклим міжкнязівським чварам.

Найдавнішими вважають список Лаврентіївський (1377) та Іпатіївський (XV ст.).

Мова: давньоукраїнська (мова Київської Русі).

Рік створення: 1113 р.

Рід: епос.

Жанр: літопис (хроніка).

Тематичний різновид: історична оповідь.

Історія написання: за однією з легенд, Нестора, який вирішив піти в ченці до Києво-Печерського монастиря, відправили послушником розбирати й упорядковувати рукописи; вивчивши папери й побачивши хаос, який там був, Нестор починає упорядкування існуючих хронік і навіть дописує свої відомості про події, очевидцем яких був сам автор; у результаті він докорінно переробляє скупі відомості про виникнення Русі та її місце в історії, широко подає географічні, етнографічні та культурно-історичні відомості про Руську землю. Його працю продовжить Сильвестр. Загалом літопис писатиметься й дописуватиметься понад 200 років.

Тема твору: висвітлення історії східних слов’ян і князівської влади, утвердження християнства на Русі, розповідь про виникнення слов’янської писемності.

Ідея твору: возвеличення давності слов’янського роду, уславлення загальноруського патріотизму.

Загальні мотиви: історія й становлення Київської Русі; захоплення безстрашністю князів і героїчним минулим Руської землі; глибокий сум через княжі чвари та міжусобиці; наскрізний мотив — заклик до безкорисливого служіння Вітчизні, до єдності як запоруки держави; уславлення Русі; засудження міжусобиць; осуд язичництва, утвердження християнського світогляду.

Перегляньте відео https://www.youtube.com/watch?v=ouuBTlxyXKM


«Повчання Володимира Мономаха дітям»


Ознайомтесь з тестом повчання https://ukrclassic.com.ua/katalog/usna-narodna-tvorchist-ta-davnya-ukrajinska-literatura/1621-povchannya-volodimira-monomakha


Перегляньте відео

https://www.youtube.com/watch?v=gI4LD3HkzUw


Володимир Мономах - руський князь, який був на престолі протягом 1113 – 1125 р. р. Боровся проти князівських міжусобиць, відновив великокняжу владу майже на всій території Київської Русі, здійснив ряд важливих реформ, зокрема заборонив переводити вільних людей у стан рабів за невиплачену позику.

Найкращим твором вважається «Повчання». Літопис подає легенду, що царські регалії (барми і корону) Володимир Мономах отримав від свого діда по материнській лінії – Костянтина. Насправді так звана «шапка Мономаха» - ювелірний виріб не грецького, а східно – азіатського походження ( зберігається в Оружейній палаті Московського Кремля). Вираз «Тяжка ти, шапко Мономаха!» слід розуміти як неймовірний тягар влади й відповідальності за керівництво державою.

Володимир Мономах увійшов в історію не тільки мудрим і далекоглядним правителем, а й відомим, по – справжньому талановитим письменником, чиє слово ось уже стільки століть не змізерніло і не змаліло в своїй мудрості.

«Повчання» - це слова зрілої, вже немолодої людини про те, як належить жити в світі, яких непорушних законів треба дотримуватися. Усі ті закони продиктовані вимогами християнської моралі, спрямованої на очищення помислів людських і виховання в дусі доброзичливого ставлення до всіх на світі.

У «Повчанні» помітно три частини: вступна, дидактична та автобіографічна, які композиційно пов’язані між собою.

Князь пояснює, чому взявся за «Повчання». До цього його підштовхнули міжусобиці руських князів, які порушують «хресне цілування» (присягу) і чинять у своїх інтересах на згубу Київській Русі; а також літній вік, відчуття наближення смерті. Повчальна частина звернена насамперед до рідних дітей, але водночас стосується і всіх.

Володимир Мономах застерігає не порушувати людську і Божу мораль:

  • пам’ятати про найстрашніший гріх гордині,

  • прислухатися до порад мудрих і старших,

  • дбати про сиріт, вдів і вбогих,

  • прощати молодшим їхні помилки,

  • не клястися без крайньої потреби, а давши клятву, свято її дотримуватися,

  • у державному керівництві нести тягар влади на своїх плечах,

  • не брехати,

  • не пиячити,

  • не бути розпусними,

  • шанувати жіноцтво,

  • вчитися протягом усього життя,

  • любити рідний край і заради нього бути готовим на найбільші жертви.

Повчальна частина підкріплюється автобіографічною, де на прикладі власного життя показує, як має вести себе князь.

Третя частина – лист до Олега Святославовича – очевидно був написаний у 1096 р. й тільки згодом приєднаний до послання.









Києво-Печерський патерик

Києво-Печерський патерик — збірка оповідань про ченців Києво-Печерського монастиря, заснованого в середині XI ст.


Ознайомтесь з текстом патерика

http://litopys.org.ua/paterikon/paterikon.htm


Тема: розповідь про благодійну діяльність ченця Прохора, його намагання подолати зло — добром у складні для Київської Русі часи.

Ідея: возвеличення щирості, доброти, милосердя (Прохор), засудження підступності, жадібності, заздрості, жаги до збагачення (торговці, князь Святополк).

Основна думка 

  • «Бог дбає про рід людський і дарує йому корисне, очікуючи нашого каяття;

  • «Суд без милості тому, хто сам не творить милості».

Жанр: оповідання.

Проблематика

• керівник і народ;

• милосердя і користь;

• гріх і покаяння;

• добро і зло;

• вічне і тимчасове.

Композиція

Експозиція: роздуми про призначення Бога, його вплив на людей; розповідь про жорстокість Святополка і скромне життя монаха Прохора.

Зав’язка: гуманність Прохора у голодні часи на Руській землі у доброзичливість у ставленні до людей.

Кульмінація: конфлікт між іноком і торговцями, пограбування монаха за наказом князя.

Розв’язка: примирення Святополка з Прохором; поховання ченця князем у печері.

Анімістичні елементи у творі:

• гірка лобода (хліб) — стає насолодою;

• попіл — сіль;

• покаяння Святополка — його перемога у війні.

Серед книжок житійної літератури найвизначнішим і найулюбленішим у читаючої публіки був «Києво-Печерський патерик». Його укладено в другій половині ХІ — першій половині ХІІ ст. Довгий час поширювався в рукописах. Це збірник оповідань про заснування Печерського монастиря та про його перших діячів. Включає в себе відомості про анімістичні уявлення тих часів (анімізм — донаукове, містичне уявлення первісних людей, згідно з яким кожна річ має свого духа, душу; одухотворення сил і явищ природи), тобто про уявлення, коли своєрідно поєднувалися дохристиянські язичницькі вірування з християнськими, відомості про економічні, соціальні й культурні відносини в Київській Русі. В його основу покладено «Посланіє» колишнього Києво-Печерського ченця Симона, єпископа Владимирського і суздальського (помер у 1226 р.), до монаха Печерського монастиря Полікарпа (з додатком житій перших печерських монахів) і «Слово о созданії церкви Печерської», а також «Посланіє» Полікарпа до архімандрита Акіндіна й оповідання його про печерських ченців. Формування збірника в основному завершилося в ХV ст. Існує кілька редакцій «Патерика». Перше друковане видання його побачило світ 1661 р. (ініціатор — Інокентій Гізель).

Тематика збірки.

• Історія Києво-Печерського монастиря (реальні та легендарні сюжети).

• Розповідь про діяльність засновників Лаври — Антонія і Феодосія.

• Відомості з історії Київської Русі, зокрема Києва.

Ідейне спрямування патерика: возвеличення православної віри; вшанування наших предків, їх патріотизму і миролюбності; відбиття високого рівня руської культури.


Завдання https://learningapps.org/7980597


Перегляд
матеріалу
Отримати код

Вітаю! Сьогодні ми поговоримо про «Слово про Ігорів похід» – найвида Київська Русь почала підупадати, роздрібнюватись на окремі князівства, які ворогували між собою, вели братовбивчі війни за території сусідів.

Давньоруська держава втратила свою колишню могутність. Саме тому на останню чверть XII ст. припадає збільшення нападів половецьких ханів на Русь. Провина частково лягає на самих князів, які запрошували ворогів руського народу для зведення рахунків з суперниками.

Незгоди між князями, майже безперервні уособиці все глибше проникали у її межі, неодноразово загрожуючи навіть Києву. Руський народ вимагав від князів, щоб вони припинили свої чвари і об'єдналися для боротьби проти половців.

23 квітня 1185 р. князь Ігор виступив у похід. Разом з ним пішли також його сини Володимир, що княжив у Путивлі, і племінник Святослав Ольгович. По дорозі до них приєднався і четвертий учасник походу — брат Ігоря Всеволод, князь трубчевський.

Спочатку вони одержали перемогу над половцями і захопили їх вежі (намети, кибитки), потім половці здобули перемогу і ринули на Русь, князь Ігор потрапив в полон.

Про справжність «Слова...» свідчить також знайдена у 1852 році поетична повість XIV ст. «Задонщина», яка присвячена подіям Кулі-ковської битви.

Таким чином, історичну основу «Слова...» становлять (учні фіксують у зошит»):

1. Феодальне роздріблення Русі кінця XII ст.

2. Підсилення половецької небезпеки в 70-х р. XII ст.

3. Ворогування Ольговичем і мономаховичей як одна з причин послаблення держави.

4. Розгром половців Святославом Київським при сприянні інших князів (1184р.).

тнішу пам'ятку літератури Київської Русі.

Прочитайте текст твору http://litopys.org.ua/slovo67/sl18.htm



Перегляньте відео https://www.youtube.com/watch?v=NwyWMtbu4Oo

https://www.youtube.com/watch?v=HsD1tl3ZoEw

У «Слово про похід Ігорів» присутні елементи двох жанрів: прози й поезії (тому це – ліро-епічний твір). Перші видавці визначили його як героїчну пісню, сучасники – як поему. Сучасні вчені відзначають, що тут наявні яскраво виражені епічні елементи, сильний ліричний струмінь, ритмізована мова, своєрідна композиція, що дає підставу вважати цей оригінальний високохудожній твір героїчною поемою.

Автор

Автор поеми невідомий. Думки вчених розійшлися: одні вважають, що твір написаний кимось із тогочасної феодальної верхівки (може, самим Ігорем чи його сином Володимиром), інші – незнатною людиною, вихідцем з Чернігово-Сіверщини, одним із учасників походу, який повернувся на батьківщину. За іншою версією, твір написано не раніше кінця XVIII ст. і є майстерною стилізацією під давньоруські часи.

Віднайдений текст «Слова...» був написаний скорописом без проміжків між словами, з надрядковими літерами і знаками (титлами), що для економії дорогого пергаменту ставилися замість пропущених літер.

Згодом О. І. Мусіним-Пушкіним текст був поділений на слова, речення, абзаци. Було зроблено копії.

1792 р. - час відкриття рукопису;

1800 р. - перше видання «Слова...».

Тема твору

Зображення невдалого походу князя Ігоря проти половців 1185 р. (у вузькому розумінні); історична доля Руської землі, її минуле, сучасне й майбутнє (у широкому розумінні).

Ідея твору:

Заклик до єднання, любові до рідної землі.

«Слово про похід Ігорів» – не тільки найвидатніша пам’ятка давньоруської літератури, але й зразок героїчного епосу народу. Невідомий автор закликає берегти й любити Русь-Україну, примножувати її багатства.

Характерні риси «Слова…» (спільні для всіх усних і писемних творів героїчного епосу):

-проводиться тема захисту рідної землі від народу-агресора;

-історичне тло створюється у протистоянні ворогу;

-у центрі боротьби стоїть держава;

-епічні герої орієнтуються на верховного правителя, який уособлює народну єдність;

-з повагою мовиться про родоначальників;

-герої проявляють небачену сміливість і в бій за рідну землю йдуть, як на свято.

Історична основа

Невідомий автор розповідає про реальну історичну подію: похід новгород-сіверського князя на половців 1185 р. Міжусобні змагання князів Київської Русі за землю призвели до жахливої руїни: пограбування міст, спалення сіл, захоплення полонених, убивства родичів. Ситуацією скористалися половці, які з 1061 р. нападали на східнослов’янські землі. Керуючись головним завданням (захист Руської землі), у 1183 р. великий князь київський Святослав з допомогою ще кількох князів переміг половців. Князь Ігор також вирішує завоювати половців: перший похід – вдалий, другий (через 2 роки, у 1185 р.) – закінчився поразкою у битві на р. Каялі.

Композиція

1. Вступ (пісня Бояна) – роздуми автора над манерою описування подій.

2. Основа частина (кілька оповідань):

– виступ Ігорової дружини;

– похід;

– битви з половцями (перша вдала, друга невдала)

– сон і «золоте слово» Святослава;

– «плач Ярославни»; ліричні відступи

– втеча Ігоря з полону;

3. Закінчення (величання Ігоря, князів і дружини).

Характеристика основних персонажів

Князь Ігор Святославич. Новгород-сіверський князь Ігор із перших рядків поеми постає перед нами як патріот: він мужньо боронить рідну землю від найзапеклішого ворога — половців. Своїм найсвятішим обов’язком Ігор вважає захист батьківщини. Він готовий віддати життя за її свободу: «Сповнившись ратного духу, він навів свої хоробрі полки на землю Половецькую за землю Руськую». Князь Ігор — вірний син Руської землі.

Ігор — безстрашний і рішучий воїн. Ці його риси найповніше розкриваються перед початком походу на половців. Він не зважає на віщування природи, а прагне досягти своєї мети. У бою Ігор поводиться як мужній і хоробрий воїн. Моральною і фізичною силою князів Ігоря і Всеволода захоплюються і сам автор, і київський князь Святослав, який говорить: «Ваші хоробрі серця в жорстокім харалузі сковані, а в смілості загартовані».

Благородство штовхає Ігоря на допомогу Всеволоду, адже князь розуміє, як потрібні в бою взаємодопомога і взаємовиручка: «Ігор полки завертає, жаль бо йому милого брата Всеволода».

Потрапивши у полон, він не втрачає надії повернутись на батьківщину, навіть подумки долає перешкоди:

«Ігор спить, Ігор не спить,

Ігор мислю поля мірить од великого

Дону до малого Дінця».

Але поряд із позитивними рисами Ігор має і вади. Честолюбство і нерозсудливість стали причиною поразки. Адже він виступив у похід сам, не порадившись ні з ким, навіть із київським князем. Самовпевненість і нехтування попередженням природи дорого обійшлися руському війську, про що у творі говориться так: «Ігоря хороброго полку — не воскресити!» Отже, прославляючи мужність і патріотизм князя Ігоря, автор засуджує його легковажність, честолюбство, підкреслюючи, що тільки спільними зусиллями русичів можна подолати ворога.

Князь Всеволод Святославич (брат Ігоря). Всеволод основними рисами характеру нагадує свого брата князя Ігоря. Він є хоробрим, відважним воїном. У битві з половцями зображений як билинний богатир – “буй-тур”. У вирі бою князь забуває про почесті, багатство, золотий батьківський престол у Чернігові, про ласку та пестощі своєї дружини, прекрасної красуні Глібівни. Отже, Всеволод є уособленням бойової відваги й сили.

Князь Святослав (батько Ігоря та Всеволода) Він замальовується як глава всієї Руської держави, який турбується про загальноруські інтереси. Це не тільки мудрий державний діяч і організатор ефективного захисту Вітчизни, й талановитий воєначальник, який в 1184 році зумів об’єднати руські сили і розгромити половецьке військо. Слава про цю перемогу вийшла далеко за межі Русі. Автор «Слова…» всіляко ідеалізує Святослава, оточує його ореолом слави. Високо підносячи Святослава Київського, перетворюючи його на шанованого патрона всіх руських князів, поет змальовує його як основного виразника загальноруської єдності, як втілення ідеї необхідності спільних дій проти половців. Ця патріотична ідея знайшла найсильніший вияв у «золотому слові» Святослава. Дорікаючи Ігореві і Всеволодові за їх необдуманий вчинок, Святослав сумує з приводу їх поразки, яка завдала багато горя усій Руській землі, скаржиться на те, що князі не хочуть допомагати йому у великій справі захисту рідної землі.

Ярославна (дружина Ігоря, справжнє історичне ім’я – Єфросинія, дочка галицького князя Ярослава Осмомисла). Ярославна – юна дружина Ігоря, яка, вирядивши в небезпечний похід чоловіка, з тривогою чекає звістки від нього. Дізнавшись про поразку Ігорового війська, Ярославна тужить за полеглими, оплакуючи не тільки полонення Ігоря, а й загибель його воїнів. Поразка і полон Ігоря, криваві рани на його тілі — це не лише її особисте горе, це горе всього руського народу, яке пекучим болем відгукується в її душі. Ярославна, сумуючи, плаче, мов чайка, вона, якби змогла, полетіла би пташкою до любого чоловіка, щоб, знаходячись поруч з ним, полегшити його страждання. Тоді б вона, омочивши рукав у Каялі, витерла б «кривавії рани на дужому тілі князя». У відчаї княгиня звертається до сил природи: вітру, Дніпра-Славутича і світлого сонця. Плачучи у Путивлі, Ярославна докоряє вітрові:

«Чому мечеш ти хановськії стріли

На своїх легесеньких крильцях

На моєї лади воїв?»

Звертаючись до великого Дніпра-Славутича, Ярославна благає його, заступника руських воїнів, принести на хвилях князя, щоб вона не посилала своїх сліз на море. Звертаючись до сонця, Ярославна і йому, плачучи, докоряє, що воно своїм гарячим промінням немилосердно посилювало спрагу руських воїнів, які три дні билися у безводному степу.

Ярославна так невимовно страждає, так пристрасно благає сили природи про допомогу, що, здається, вони почули її і відгукнулися:

«Ігореві князю Бог путь явить

Із землі Половецької

На землю Руськую

К отчому золотому столу».

Поетичний образ Ігорової дружини Ярославни є одним з найпривабливіших жіночих образів світової літератури, а в східнослов’янській є першим за часом створення досконалим художнім образом жінки. Образ Ярославни приваблює людяністю, задушевністю і разом з тим патріотизмом, вражає внутрішньою красою, красою вірності.



Завдання:

https://learningapps.org/3947918

Відображення документу є орієнтовним і призначене для ознайомлення із змістом, та може відрізнятися від вигляду завантаженого документу.

Увага! Автор матеріалу забороняє відтворення, передрук або розповсюдження іншим способом цього матеріалу з сайту «ВСЕОСВІТА» (тексти, фото, відео тощо). Дозволяється лише гіперпосилання на сам матеріал.