Роговий Феодосій Кирилович народився у селі Пугачівці колишнього Градизького району в селянській сім'ї. Дитинство його припало на тяжкі роки колективізації і Голодомору, а юність — на роки Другої світової війни. Його світогляд сформувався серед чудової посульської природи, серед простих і добрих людей, правдивих, але безправних і принижених. Характерними рисами посулян є пісня, гумор, соковите слово, давні звичаї і любов до рідної землі — всі ці риси успадкував письменник-посулянин Феодосій Роговий. Літературні критики писали про нього як людину, яка «Органічно не терпить фальші ніде і ні в чому — ні в людині, ні в оцінці життєвих явищ, ні в літературі».
Почав друкуватися у 1950-х роках. Перша книга вийшла в 1973 році — збірка оповідань «Провідини». На її основі побудовано наступний роман-епопею «Свято останнього млива» (1982), який був задуманий у 5 книгах. Із них завершено й опубліковано, крім першої, дві: «Поруки для батька» (1987), «Великі поминки» (1990). Четверта книга — «Сльоза покути» («Гріх без прощення») залишилася не завершена (розділи в журналі «Київ», 1994), а 5-ї відома лише назва — «Скажи мені кончину, Господи!».
Крім того, перу Феодосія Рогового належать повісті «Серце прагне любові» (1984) та «Над Дніпром» (1986) — обидві опубліковані в харківському журналі «Прапор».
Григору Тютюннику, із яким товаришував, присвятив «Новелу з великого життя» («Зоря Полтавщини», 1991, 20 листопада).
Феодосій Роговий не прийняв насильне виселення своїх земляків та руйнування віками сформованого укладу життя у зв'язку з будівництвом Кременчуцького моря: «Кличу-викликаю і шлю важкі заклинання всім тим, хто своєю силою розпорядив зігнати-зрушити з правічних осель сотні тисяч селянських сімей, розвіявши по всіх усюдах їхній дух і нажиток».
Письменник душею і серцем сприйняв Українську самостійну державу, закликав своїх земляків не бути в цей переломний час байдужими і покірними, якими були раніше, а сміливо йти до «повної волі», відновлювати гідність, вставати горою проти обману і глупства.
У період окупації України фашистськими загарбниками скуштував долі остарбайтера у Вестфал'ії, де працював на шахті. Надалі його трудова доля складалася так: робітник на заводі у Підмосков'ї (м.Електросталь), колгоспник у себе на малій батьківщині, потім працював у рибартілі і секретарем у Морозівській сільраді (1947–1950). З осені 1950 року викладав німецьку мову в Устимівській восьмирічній школі Глобинського району. В період 1952–1957 роках навчався в Харківському педагогічному інституті (факультет іноземних мов). З 1967 р. — працівник редакції обласної газети «Комсомолець Полтавщини», в якій працював до 1971 року. Пізніше повернувся в с. Устимівку, де оселилася сім'я після затоплення Пугачівки. Працював власним кореспондентом «Комсомольця Полтавщини», а в 1975 році повернувся до вчительської праці.
У літературному доробку письменника є сатиричні вірші, новели, оповідання, публіцистичні статті, рецензії, педагогічні етюди, нариси, які друкувалися в обласній та республіканській пресі, зокрема в журналах «Радянська жінка», «Дніпро», «Прапор» та ін. Романи "Свято останнього млива", "Зрушені люди", "Поруки для батька", "Великі поминки", "Гріх без прощення" (незавершений). Книгами вийшло лише два: "Свято останнього млива" та "Поруки для батька". Решта - окремими уривками чи журнальними варіантами.
Олесь Гончар писав: «Твори такого рівня, такого зрілого роздуму не часто з'являються в літературі».
З початку 1980-х років Феодосій Роговий хворів на ішемічну хворобу серця, яка й стала причиною його смерті. Похований у селі Устимівці Глобинського району на Полтавщині.
2009 року в Полтавському видавництві "Дивосвіт" вийшли дві книги: "Удосвіта, коли не спалось" Листи Феодосія Рогового" та "Я світові потрібен як приклад, як можливість" Із щоденників та записників Феодосія Рогового 1954-1992 рр." Вони підготовлені до друку й видані його сином Юрієм.
