Літературно-музична композиція «Ми чуємо тебе, Кобзарю, крізь віки»

Опис документу:
Метою даного заходу є поглибити знання учнів про життя і творчість видатного сина українського народу Т. Г. Шевченка, розкрити багатогранність його таланту. Формувати духовно-емоційний світ школярів, їхні естетичні позиції, світоглядні уявлення і переконання; розвивати інтерес учнів до художньої літератури, творчі здібності, музичний слух, акторські здібності. Виховувати національну свідомість школярів, повагу і любов до Шевченкового слова.

Відображення документу є орієнтовним і призначене для ознайомлення із змістом, та може відрізнятися від вигляду завантаженого документу. Щоб завантажити документ, прогорніть сторінку до кінця

Перегляд
матеріалу
Отримати код Поділитися

9

Літературно-музична композиція «Ми чуємо тебе, Кобзарю, крізь віки»

Мета: поглибити знання учнів про життя і творчість видатного сина українського народу Т. Г. Шевченка, розкрити багатогранність його таланту. Формувати духовно-емоційний світ школярів, їхні естетичні позиції, світоглядні уявлення і переконання; розвивати інтерес учнів до художньої літератури, творчі здібності, музичний слух, акторські здібності. Виховувати національну свідомість школярів, повагу і любов до Шевченкового слова.

Святково прибрана актова зала: посередині сцени портрет Тараса Григоровича Шевченка, прикрашений вишитим рушником; виставка його творів, ілюстрацій, книги письменників про Великого Кобзаря.

Звучить пісня “Реве та стогне Дніпр широкий”.

(Заходить ведучий з Кобзарем).

Ведучий 1: Покладу «Кобзаря « на скатертину

                  І змахну непрошену сльозину…

                 Підійди сюди , моя дитино,

                 Заплети розплетену косу.

                 Книжка ця – це наша Україна,

                 В ній не тільки мова солов ' їна, -

                 Стогнуть в ній ще дотепер руїни,

                 Скапуючи кров’ю у росу.

                 Ця роса – червоний цвіт калини…

                  Бережи той цвіт, моя дитино, -

                  Не зів’яв він у важку годину,

                  Хай не в’яне і у наші дні.

                  Цвіт калини завше нагадає

                  Тому, хто у грудях серце має:

                 України іншої немає.

                 Тільки та , що у твоїм вікні…

                 Візьми силу з «Кобзаря» , дитино,

                 Бо у ньому – для душі хлібина,

                  Її теж кладуть на скатертину

                  У великі свята і малі.

Ведуча 2. Березень. В Україні – це чудова весняна пора, якій радіють і природа , і люди. Саме у ту березневу пору послав Всевишній нашому народові Генія і національного Пророка Тараса Шевченка.Господь Бог кожному народові дав якусь велетенську постать , котра була б його зорею, проявом його душі. У нашого народу такою постаттю є Т.Шевченко, якого величають Велетнем Духа , українським Мойсеєм , Пророком , Батьком , Кобзарем і багатьма іншими славетними іменами.

1. І знов весна несе тепло,
Несе пробудження і радість,
І вкотре нас сюди звело
Шевченкове одвічне свято.

2. Уже спливло багато літ,
Як доля нам явила з неба
Нашу надію, сонця світ,
Художника, вождя, поета.

3. Його слова, його життя
Даровані були Вкраїні,
Щоб ми, нащадки Кобзаря,
Були щасливі, сильні, вільні.

4. Тож аби в пам’яті не згасла
Величність діл його безкрайня, –
Згадаймо ще раз про Тараса,
Пророка нашого згадаймо.

Ведуча 1. Шановні гості! Запрошуємо вас у царство мудрого й красивого, правдивого й цінного, сильного й ласкавого, доброго й мужнього слова.

Ведуча 2. Тарас Шевченко. Пророк. Месія. Син України, національний геній. З цим іменем сьогодні на планеті асоціюється Україна та українці. І хто б ти не був, де б не жив, якщо перечитаєш «Кобзаря», не зможеш уявити своєї долі без Шевченка.

Ведуча 1. Шевченко для України – все. Він став національним кодом, національним паролем. Україна – його Голгофа, воля ж – його хрест. Він розіп’ятий був за свою Вітчизну і воскрес через неї.

Ведуча 2. Коли б волею якоїсь казкової сили наш народ постав перед необхідність з-поміж усіх людських книг вибрати дві, то мав би взяти Біблію і «Кобзар». Без першої він був би неповноцінний духовно, без другої – немислимий як народ.

Ведуча 1. Пізнавати Шевченка – це вчитися жити, боротися і перемагати за для процвітання нашої України. Думаймо про Шевченка , живімо Шевченком, продовжуймо його безсмертя в собі.

Ведуча 2. Шевченкове свято – то кришталево чисте свічадо, що зоріє нам, і з роками воно не меркне , не тьмяніє, а все яскравіше розгоряється. Тож слухаймо Кобзареве слово.
Звучить пісня “Думи мої, думи мої…”.

Ведуча 2. Крутою, тернистою була життєва дорога Т. Шевченка. Із 47 років життя 24 – роки кріпацтва, 10 – заслання, 3 з половиною провів під поліційним наглядом, 9 років – вільним. Усе, що любив, чого бажав, до чого рвався – усе завжди втікало від нього. Тисячі бід і нещасть тяжіли над ним з самого малечку. Навіть його народження було захмареним, бо з’явився на цей світ уже невільним.

Перегляд фільму

Ведучий 1: Нашого святого пророка і заступника породила українська жінка-кріпачка на ім’я Катерина. Вона обдарувала свого сина чутливим серцем і великою душею, та не встигла побачити його зросту:

...Добре, мамо,
Що ти зарані спать лягла,
А то б ти Бога прокляла
За мій талан...

Ведучий 2: За віруванням наших предків душа материнська бачить з того світу поневіряння своєї дитини, мучиться і страждає разом з нею. Але в такому разі мати Тараса не раз відчувала й радість, коли слово її сина повертало до життя закам’янілі й омертвілі душі і колись, і нині живущих.

Ведуча 1. В похилій хаті, край села,
Над ставом чистим і прозорим
Життя Тарасику дала
Кріпачка – мати , вбита горем.

(Ведучі непомітно виходять у глибину імпровізованої сцени. Виходить мати.)

Мати. Як гірко, як нестерпно жаль,
Що долі нам нема з тобою!
Ми вбогі, змучені раби,
Не знаєм радісної днини.
Нам вік доводиться терпіть,
Не розгинать своєї спини.
Промовиш слово – і нагай
Над головою люто свисне.
І так усюди – з краю в край
Панує рабство ненависне.

(Мати виходить. Виходять читці на сцену.)

Дівчина. Якби ти знала, як твій син
І возвеличить, і освятить
Усе, чого торкнеться він,
Але найперше- слово ” мати”.

Хлопець. І ти живеш в його словах,
Святая мати свого сина!
Бо колихала на руках
Майбутнє рідної Вкраїни.

Дівчина. В сльозах, в неволі, між рабів
Дала йому ти ум великий
І вільну душу, й гордий спів,
І правду Божу сонцелику.

Хлопець. Спасибі, рідна! Я тобі
Через віки вклонюся низько,
Благословенна ти в журбі
Й твоя вербовая колиска.

Ведучий 2: Доля жінки в кріпосницькому суспільстві була справді трагічною. Хто тільки з неї не збиткувався! На панщині шмагав її канчуками осавула, вдома вона несла тягар усієї хатньої роботи, обробляла город, виховувала дітей.

Ведучий 1: А скільки жінок стало жертвами поміщицької розпусти, скільки наклало на себе руки, скільки помандрувало за військовими – та й без сліду пропало.

Ведучий 2: Одним із кращих творів про жіночу долю є його поема «Катерина». Інсценізація уривка з поеми «Катерина»

Інсценізація 1

Ведучий 1: Сидить батько кінець столу

На руки схилився;

Не дивиться на світ божий:

Тяжко зажурився.

Ведучий 2: Коло його стара мати

Сидить на ослоні

За сльозами ледве-ледве

Вимовляє доні:

Мати: Що весілля, доню моя?

А де ж твоя пара?

Де світилки з друженьками,

Старости, бояри?

В Московщині, доню моя!

Іди ж їх шукати,

Та не кажи добрим людям,

Що є в тебе мати…

Доню моя, доню моя,

Цвіте мій рожевий!

Як ягідку, як пташечку

Кохала, ростила

На лишенько… Доню моя,

Що ти наробила?

Оддячила! Іди ж шукай

У Москві свекрухи.

Не слухала моїх речей,

То її послухай.

Будь щаслива в чужих людях,

До нас не вертайся!

Не вертайся дитя моє,

З далекого краю…

А хто ж мою головоньку

Без тебе сховає?

Хто заплаче надо мною,

Як рідна дитина?

Хто посадить на могилі

Червону калину?

Хто без тебе грішну душу

Поминати буде?

Доню моя, доню моя,

Дитя моє любе!

Іди од нас…

Бог з тобою!… ( перехрещує)

Батько: Чого ждеш, небого?

( Катерина падає йому в ноги)

Катерина: ( Плаче)

Прости мені, мій батечку,

Що я наробила

Прости мені, мій голубе,

Мій соколе милий!

Батько: Нехай тебе Бог прощає.

Та добрії люде;

Молись Богу та йди собі –

Мені легше буде.

Катерина: Осталися сиротами Старий батько й мати

Така моя доля. О Боже мій милий!

За що ти караєш мене сироту?

За те, що так щиро і вірно любила

Козацькі очі? Прости сироту…

( Заходить за лаштунки)

Читець

У всякого своя доля

і свій шлях широкий.

В того доля ходить полем,

Колоски збирає,

А моя десь...

Єсть на світі доля,

А хто її знає...

Доле, моя доле,

Чом ти не такая,

Як інша чужая?

Доле, де ти? Доле, де ти?

Нема ніякої

На сцену виходить дівчина Доля в білому одязі. Скраю сцени сидить хлопчик-підлітокТарас.

Доля

Я тиха Доля, доленька Тарасова

У вінку терновім, боса на снігу...

Втирала сльози, зранені завчасно,

Співала «люлі» ще у сповитку,

І проводжала маму Катрю в вічність

Разом з Тарасом Свічку їй несла.

Тихенько в бур’яні писала вірші

І малювала мрії крадькома,

Ще з ним ходила тих стовпів шукати,

Що небо підпирають...

Та дарма...

Нема стовпів Лише дуби на чатах,

Бо світ цей тлінь..

Одна душа жива!

(Доля виходить, Тарас залишається)

Інсценізація 2

Ведучий 1. Передвечірній український степ. Червоне сонце стало на могилі – на хвилину перед тим, як покотиться у прірву обрію. Село не видно – степ. Здалеку лине пісня чумаків, а зблизька срібні коники сюркочуть. Заплутуючись у тім земнім сюркоті, бреде біленьке втомлене хлопча. Його питають  коники цікаві – лунають степом їхні голоси:

(Виходять голоси)

Голоси: “Це ми тебе питаємо з трави! Як звешся хлопчику?”

Тарас : Тарас… Тарас!.. А ви?

Голоси:Торкнулося сонечко твоєї голови!..Як звешся хлопчику?

Тарас.:Тарас, кажу! А ви?

Голос 1:

А ми коники-стрибунці,

Нас незліченні табунці,

Срібнодзвінні підківки,

Ними дзвоним залюбки

В материнці й в чебреці!

Тарас. А я піду до них стовпів, Що небо підпирають.

Голос 2:

Там обрій смерком закипів!

Він пропаде серед стовпів

Цікаві – не вмирають

Тарас. А де ви? Я не бачу вас

Голос 3.

Ми всюди! Всюди! Всюди!

Ми – мерехткий вечірній час…

Ми – іскри місячних прикрас…

Ми – тихий сон, приблуди…

Тарас. Ви, може, душі козаків?

Голос 1 .

Він упізнав нас!

Він зазирнув у глиб віків…

Хороший син росте в батьків.

Відвага і завзяття!

Голос 2.

Це він іде до тих стовпів,

Що небо підпирають…

Там обрій смерком закипів…

Ще пропаде серед степів!..

Цікаві – не вмирають.

Ведучий 2. Запала тиша. Перша іскра зірки з жалю за сонцем забриніла в небі.

Голос 3.

Пропало сонечко… Зайшло…

А де хлопча? Не чую?

Цікаво, де його село?..

Хоча б додому шлях знайшло…

Голос 1.

Перепочинь, перепочинь,

Перепелятко в полі…

Ти чий? Нічий! Ти чий? Нічий!

Торкнувся сон його очей…

Ми всі заснем поволі…

Голос 2.

Це він іде до тих стовпів,

Що небо підпирають…

Там обрій смерком закипів…

Ще пропаде серед степів!..

Цікаві – не вмирають

(Голоси виходять, заходить мати)

Тарас. Матусю, а правда, що небо на залізних стовпах тримається?

Мати. Так, синочку, правда.

Т. А чому так багато зірок на небі?

М. Це, коли людина на світ приходить, Бог свічку запалює, і горить та свічка, поки людина не помре. А як помре, свічка гасне, зірочка падає. Бачив?

Т. Бачив, матусю, бачив. Матусечко, а чому одні зірочки ясні, великі, а інші ледь видно?

М. Бо, коли людина зла, заздрісна, скупа, її свічка ледь-ледь паліє. А коли добра, любить людей, робить добро, тоді свічечка такої людини світить ясно і світло.

Т. Матусю, я буду добрим. Я хочу, щоб моя свічечка яскраво світила.

Мати. Не журися. Ти народився під високою зорею. Тобі випала велика Доля.

Малий Тарас. Мамо, а що то є доля?

Мати. Той блукає за морями,

Світ перепливає,

Шука долі, не находить —

Немає, немає! —Мов умерла.

Інший рветься з усієї сили

За долею; от-от догнав

І — бебех в могилу!

А в третього, як у старця,

Ні хати, ні поля,

Тілько торба, а з торбини

Виглядає доля —Як дитинка;

а він її лає, проклинає

(Мати виходить)

Учень. Важка в Шевченка була доля,

Вся молодість пройшла в неволі.

Але він мріяв про Вкраїну,

Віддав їй все аж до загину.

Вірші писав про рідну неньку

Про світ людей, який він знав.

Якщо ти щирий українець,

То це знайдеш в його віршах.

Свобода – долі подарунок,

Так несподівано прийшла,

Щоб світ вітав уже пророка

Вітав месію Кобзаря.

Ведучий 1. Кріпак із забутого людьми і Богом села, де єдиною книгою були «Четьї-Мінеї», а найбільшою культурною силою — напівп’яний дячок, Тарас Шевченко піднісся до вершин людського духу, освітив шлях українського народу, став речником нашої свободи.

На сцені дівчина Доля читає вірш, наближаючись до мольберта.

Доля Отой хлопчина мій, Тарас,

Призначено йому і хлів, і рисувальний клас,

І церкву, і тюрму.

Його в житті проводжу я по закутках усіх,

Щоб він уплів своє ім’я

В сльозу, у гріх, у сміх.

Все що знайде, щоб загубив,

Щоб каятись не вмів,

Щоб ненавидів і любив під нагаями слів.

Йому призначено таке, що й не усяк двигне

Він, мовби мед, своє гірке приречено ковтне.

Тарас

Ти не лукавила зо мною,

Ти другом, братом і сестрою

Усім ти стала. Ти взяла

Мене, маленького, за руку

І в школу хлопця одвела

До п’яного дяка в науку.

Учися, серденько, колись

З нас будуть люде”, – ти сказала.

А я й послухав, і учивсь,

І вивчився. А ти збрехала.

Які з нас люде? Та дарма!

Ми не лукавили з тобою,

Ми просто йшли; у нас нема

Зерна неправди за собою.

Ходімо ж, доленько моя!

Доля

Мій друже вбогий, нелукавий!

Ходімо дальше, дальше слава,

А слава – заповідь моя.

Ведуча 1. Безрадісне, рясно зрошене слізьми дитинство протупотіло босоніж колючою стернею в голоді і холоді. Але і це було не найгіршим. Коли виповнилося Тарасові 9 років – померла мама, а коли 11 – не стало й батька.

(Виходить ТАРАС)

Тарас. … В тім гаю,
У тій хатині, у раю,
Я бачив пекло …
Там неволя,
Робота тяжкая, ніколи
І помолитись не дають.
Там матір добрую мою
Ще молодую – у могилу
Нужда та праця положила.
Там батько, плачучи з дітьми
(А ми були малі і голі),
Не витерпів лихої долі,
Умер на панщині!..
А ми розлізлися межи людьми,
Мов мишенята…

(Тарас виходить.)

Ведуча 2. Залишившись без батьків, Тарас стає попихачем у дяка , наймитує в школі, пасе громадську худобу.

Ведуча 1. Єдиною відрадою малого сироти було дитяче кохання – Оксана Коваленко. Очі її світили, як дві зорі на сумному небі, кликали його думки, душу отерплу з убогого горища маляра в степи ,під високе небо. Ті перші почуття на тлі безрадісного дитинства, нещасливого життя Шевченка перетворилися на полум’я, що горіло у його серці до останніх років життя.

Сценка.

Оксана. Чому ти плачеш ? Ох, дурненький Тарасе. Давай я сльози витру. Не сумуй. Тарасику, адже кажуть, найкраще від усіх ти читаєш, ще й кажуть, малюєш. От виростеш і будеш малярем. Еге ж?

Тарас. Еге ж, малярем.

Оксана. І ти розмалюєш нашу хату.

Тарас. Еге ж. А всі кажуть, що я ледащо і ні на що не здатний. Ні, я не ледащо. Я буду таки малярем.

Оксана. Авжеш будеш! А що ти ледащо, то правда. Дивись , де твої ягнята. Ой бідні ягняточка, що чабан у них такий – вони ж питочки хочуть! Жени їх до води!

(Оксана і Тарас вибігають.)

Ведуча 2. Спогади про тепло материнського серця, про розкіш родинного тепла гріли душу Шевченка , але тисячі розтоптаних доль мам, жінок, дівчат болем пекли йому і гіркою сльозою виливались у рядки.

Дівчина. 

«За що мене, як росла я,
Люде не любили?
За що мене, як виросла,
Молодую вбили?
За що вони тепер мене
В палатах вітають,
Царівною називають,
Очей не спускають
З мого цвіту? Дивуються,
Не знають, де діти!
Скажи мені, мій братику,
Королевий Цвіте!»
«Я не знаю, моя сестро».
І Цвіт Королевий
Схилив свою головоньку
Червоно-рожеву
До білого пониклого
Личенька Лілеї.
І заплакала Лілея
Росою-сльозою…
Заплакала і сказала:
«Брате мій, з тобою
Ми давно вже кохаємось,
А я й не сказала,
Як була я людиною,
Як я мордувалась.
Моя мати… чого вона,
Вона все журилась
І на мене, на дитину,
Дивилась, дивилась
І плакала? Я не знаю,
Мій брате єдиний!
Хто їй лихо заподіяв?
Я була дитина,
Я гралася, забавлялась,
А вона все в’яла,
Та нашого злого пана
Кляла-проклинала.
Та й умерла. А мене пан
Взяв догодувати.
Я виросла, викохалась
У білих палатах.
Я не знала, що байстря я,
Що його дитина.
Пан поїхав десь далеко,
А мене покинув.
І прокляли його люде,
Будинок спалили…
А мене, не знаю за що,
Убити не вбили,
Тілько мої довгі коси
Остригли, накрили
Острижену ганчіркою.
Та ще й реготались.
Жиди навіть нечистії
На мене плювали.
Отаке-то, мій братику,
Було мені в світі.
Молодого, короткого
Не дали дожити
Люде віку.

Ведуча 2. Він був і пастухом, і погоничем, і ким він тільки не був, і чого тільки не робив. Але йому ж хотілося бути малярем! Все, що бачив, хотілося змалювати.

Читець (вірш «І золотої й дорогої…»)

І золотої й дорогої

Мені, щоб знали ви, не жаль

Моєї долі молодої;

А іноді така печаль

Оступить душу, аж заплачу.

А ще до того, як побачу

Малого хлопчика в селі.

Мов одірвалось од гіллі,

Одно-однісіньке під тином

Сидить собі в старій ряднині.

Мені здається, що се я,

Що це ж та молодость моя.

Мені здається що ніколи

Воно не бачитиме волі,

Святої воленьки. Що так

Даремне, марне пролетять

Його найкращії літа,

Що він не знатиме, де дітись

На сім широкім вольнім світі,

І піде в найми, і колись,

Щоб він не плакав, не журивсь,

Щоб він де-небудь прихиливсь,

То оддадуть у москалі.

Ведуча 1. Та минали літа, так і відплив якось непомітно Тарас від берега дитинства. Він стає козачком Енгельгардта. Його чекають мандри з паном. Далекий холодний Петербург. Товариство достойних освічених людей.

Ведуча 2. Спливали роки ,осяяні сонцем свободи- одні з найщасливіших у Тарасовому житті. Прийшла до нього слава як і художника , так і поета.У 1840р. виходить збірка віршів Шевченка “Кобзар”. Та все частіше, перед очима Шевченкової душі з’являється мила, люба Україна зі своїми лугами, степами, вишневими садочками, сповненими духмяних пахощів і соловейкового співу.

Реве та стогне Дніпр широкий

Ведуча 1. За участь у Кирило-Мефодіївському товаристві, за написання обурливих і вищою мірою зухвалих для царської Росії віршів Шевченка було заслано солдатом в Орську фортецю , далеко від рідної землі. Цар заборонив йому писати і малювати.

Ведуча 2. Понад 10 літ Шевченко «карався, мучивсь, але не каявся». Це були тяжкі дні в житті поета. Він тужить за своїм народом, за Україною, а вона, змучена і розтерзана, боліла йому і вдень , і вночі.

Читець (вірш «Мені однаково»).

Мені однаково, чи буду 
Я жить в Україні, чи ні. 
Чи хто згадає, чи забуде 
Мене в снігу на чужині – 
Однаковісінько мені. 
В неволі виріс меж чужими, 
І, не оплаканий своїми, 
В неволі, плачучи, умру, 
І все з собою заберу, 
Малого сліду не покину 
На нашій славній Україні, 
На нашій – не своїй землі. 
І не пом'яне батько з сином, 
Не скаже синові: “Молись, 
Молися, сину: за Вкраїну 
Його замучили колись”. 
Мені однаково, чи буде 
Той син молитися, чи ні… 
Та не однаково мені, 
Як Україну злії люде 
Присплять, лукаві, і в огні 
Її, окраденую, збудять… 
Ох, не однаково мені.

Ведуча 1. Свічка його життя догорала. Мрії про одруження, розраду в сім`ї , хатину над Дніпром залишились ілюзіями.

Ведуча 2. Багато чого змінилося з часу Шевченкового, але його мудрі і теплі слова завжди будуть дороговказом у житті.

Ведуча 1. Срібна земля, як і вся велика Україна, живе і творить за Шевченковим заповітом, і нині немає такого села чи міста, де б не звучала полум’яне слово- мрія про єднання, взаєморозуміння та злагоду.

Читець (уривок із поеми “І мертвим, і живим…”)
Обніміте ж, брати мої,
Найменшого брата,-
Нехай мати усміхнеться,
Заплакана мати.
Благословить дітей своїх
Твердими руками
І діточок поцілує
Вольними устами.
І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України,
І світ ясний, невечерній
Тихо засіяє…
Обніміться ж, брати мої,
Молю вас, благаю!

Ведуча 2.У німій холодній майстерні , в будинку Академії мистецтв він пішов із життя. Було це 10 березня 1861р. Але залишився його заповіт – мрії тобі, нам, українському народові.

Звучить "Заповіт".

Ведуча 1. Тож працюймо самовіддано, очищаймо свої душі і серця, живімо Шевченком і втілюймо його заповіді у життя.

Ведуча 2. А ми прощаємося сьогодні із вами, щоб знову зустрітися ще на одних іменинах нашого Кобзаря. Щиро вдячні усім присутнім. До нових зустрічей!

Зверніть увагу, свідоцтва знаходяться в Вашому особистому кабінеті в розділі «Досягнення»

Курс:«ZOO-психологія: як навчитися розуміти тварин»
Левченко Вікторія Володимирівна
36 годин
590 грн

Всеосвіта є суб’єктом підвищення кваліфікації.

Всі сертифікати за наші курси та вебінари можуть бути зараховані у підвищення кваліфікації.

Співпраця із закладами освіти.

Дізнатись більше про сертифікати.