Літературний вечір, присвячений творчості В.Сухомлинського

Опис документу:
Конспект літературного вечора на основі творів В.Сухомлинського. В заході передбачені інсценування творів автора, музичний супровід, танці та виступ бібліотекаря. Вечір проходить у форматі літературного кафе.

Відображення документу є орієнтовним і призначене для ознайомлення із змістом, та може відрізнятися від вигляду завантаженого документу. Щоб завантажити документ, прогорніть сторінку до кінця

Перегляд
матеріалу
Отримати код Поділитися

Тема. Літературний вечір, присвячений творчості В.Сухомлинського.

Мета. Познайомити дітей с творчістю В.Сухомлинського, виховувати любов до ближнього, повагу до дорослих, працелюбність. Розвиток мовлення та акторских здібностей, повага до роботи однокласників. Естетичне виховання дітей, вміння бачити прекрасне в кожній живій істоті.

Запрошені на вечір сидять за столами, накритими білими скатертинами та усім приготовленим для чаювання. На свято запрошуються бібліотекарі, батьки, вчителі мови та літератури.

Хід заходу

Ведучий (під спокійну музыку)

Кожен твій крок врешті-решт відбивається на твоєму ближньому, тому що йдеш ти кудись і з якоюсь метою; кожне твоє слово в душі іншого відгукнеться, але, як воно відгукнеться, це залежить від тебе. Уже те, що ти дивишся на навколишній світ і бачиш його, таїть в собі і добро, і зло: все залежить від того, що ти побачиш і як побачиш. Василь Сухомлинський

Інсценування

Бо я — людина

Вечоріло. Битим шляхом йшло двоє подорожніх — батько й семирічний син. Посеред шляху лежав камінь. Батько не помітив каменя, спіткнувся, забив ногу. Крекчучи, він обійшов камінь, і, взявши дитину за руку, пішов далі.

Наступного дня батько з сином йшли тією ж дорогою назад. Знову батько не помітив каменя, знову спіткнувся і забив ногу.

Третього дня батько й син пішли тією ж дорогою. До каменя було ще далеко.

Батько каже синові:

— Дивись уважно, синку, треба обійти камінь. Ось і те місце, де батько спіткнувся й забив ногу.

Подорожні сповільнюють кроки, але каменя немає. Бачать, обабіч дороги сидить сивий старий дід.

— Дідусю, — запитав хлопчик, — ви не бачили тут каменя?

— Я прибрав його з дороги.

— Ви також спіткнулися й забили ногу?

— Ні, я не спіткнувся й не забив ногу.

— Чому ж ви прибрали камінь?

— Бо я — людина. Хлопчик зупинився у задумі.

— Тату, — запитав він, — а ви хіба не людина?

Ведучий (вчитель) виходить до артистів та бере одного за руку.

На кожному кроці перед дитиною, підлітком, юнаком - камінь, який можна обійти, але можна і прибрати з дороги, звільнивши її для інших людей і розчистивши стежку до власної совісті.

Перегляд слайдшоу про В.Сухомлинського

Найстрашніше для людини - це перетворитися в сплячого з відкритими очима: дивитися і не бачити, бачити і не думати про те, що бачиш, добра і зла слухати байдуже; проходити спокійно повз зла і неправди. Остерігатися цього, син, більше смерті, більше будь-якої найстрашнішої небезпеки. Людина без переконань - ганчірка, нікчема. Раз ти переконаний, що на твоїх очах твориться зло, нехай серце твоє кричить про це, борись проти зла, добивайся торжества правди.

Василь Сухомлинський

Інсценування

Василь СУХОМЛИНСЬКИЙ
Як Сергійко навчився жаліти

Маленький хлопчик Сергійко гуляв біля ставка. Він побачив дівчинку, що сиділа на березі.

Коли Сергійко підійшов до неї, вона сказала:

— Не заважай мені слухати, як хлюпають хвилі. Сергійко здивувався.

Він кинув у ставок камінець. (звук) Дівчинка запитала:

— Що ти кинув у воду? Сергійко ще більше здивувався.

— Невже ти не бачиш? Я кинув камінець. Дівчинка сказала:

— Я нічого не бачу, бо я сліпа.

Сергійко від подиву широко відкрив очі й довго дивився на дівчинку. Так, дивуючись, він і додому прийшов. Він не міг уявити: як це воно, коли людина нічого не бачить?

Настала ніч. Сергійко ліг спати. Він заснув з почуттям подиву.
Серед ночі Сергійко прокинувся. Його розбудив шум за вікном. Шумів вітер, в шибки стукав дощ. А в хаті було темно.

Сергійкові стало страшно. Йому пригадалася сліпа дівчинка. Тепер хлопчик уже не дивувався. Його серце стиснув жаль.

Як же вона, бідна, живе в отакій темряві?!

Сергійкові хотілося, щоб скоріше настав день.

Він піде до сліпої дівчинки. Не дивуватиметься більше. Він пожаліє її.

Виходить дівчинка-осінь та розповідає оповідання «Золотокоса»

Василь СУХОМЛИНСЬКИЙ
Золотокоса

Коли сонечко стає нижче по небу ходити, в темному лісі прокидається золотокоса бабуся. А люди кажуть: осінь. Вона тихо йде зеленими лугами. Де стане, там на траві залишаються білі кристалики льоду (розкидує сніг). А люди вранці кажуть: заморозок. Приходить Золотокоса до саду, доторкається до дерева — і листя на ньому стає жовте, червоне, оранжеве...А люди вранці кажуть: золота осінь. А золотокоса бабуся удень ховається у темному лісі. Жде ночі.

Ведучий.

Мистецтво і майстерність виховання полягає в тому, щоб жоден камінець не залишився обійденою, щоб совість не давала людині спокою, якщо в душі заворушиться м'яке, з першого погляду невинне істота, ім'я якому - лінь.

Інсценування

Василь СУХОМЛИНСЬКИЙ
Навіщо кажуть "Спасибі"

Дрімучим лісом йшло двоє подорожніх. Дідусь і хлопчик. Було жарко і хотілося пити.

Нарешті вони прийшли до струмка. Тихо дзюрчала холодна вода. Мандрівники нахилилися, напилися. Дідусь сказав:

— Спасибі тобі, струмочку.

Хлопчик усміхнувся.

— Чого ти усміхнувся, хлопче? — запитав дідусь.

— Навіщо ви, дідусю, сказали струмкові "Спасибі"? Він же не жива істота і не дізнається про вашу подяку, не почує ваших слів.

— Це так. Якби води напився вовк, він міг би і не дякувати. Ми ж не вовки, а люди. Розумієш, навіщо людина каже "Спасибі"? А знаєш, кого це слово вшановує, звеличує, підносить?

Хлопчик замислився. Він ще ніколи не думав над цією мудрою істиною. Тепер саме час був подумати: дорога через ліс ще довга.

Виходять хлопчики, які не виступали, з трояндами в руках. Вони стоять поза ведучим та після його слів дарують троянди глядачам.

Велику увагу приділяє Сухомлинський вихованню у дітей уміння бачити, переживати, творити прекрасне. "... Якщо дитина виростив троянду, - пише він, - для того, щоб милуватися її красою, якщо єдиним винагородою за працю стало насолода красою і творіння цієї краси для щастя і роботи іншої людини, - він не здатний на зло, підлість, цинізм і бездушність ".

Інсценування

Василь СУХОМЛИНСЬКИЙ
Дівчинка і ромашка

Ясної сонячної днини маленька дівчинка вийшла погратися на зелену галявину. Раптом вона почула плач. Прислухалася дівчинка і зрозуміла, що плач доноситься десь з-під каменю, що лежить обабіч галявини. Камінь був невеликий, як голова кролика, але дуже твердий. Підійшла дівчинка до каменя і запитує:

— Хто там плаче під каменем?

— Це я, Ромашка, — почувся ледь вловимий голосок. — Звільни мене, дівчинко, тисне на мене камінь...

Відкинула дівчинка камінь і побачила ніжну, бліду стеблинку Ромашки.

— Спасибі тобі, дівчинко, — подякувала Ромашка, виструнчившись і

зітхнувши на повні груди. — Ти звільнила мене з-під Кам'яного Гноблення.

— Як же ти потрапила під камінь? — запитала дівчинка.

— Обдурило мене Кам'яне Гноблення, — відповіла Ромашка, — коли я була маленьким насіннячком. Восени я шукала теплий куточок. Дало мені притулок Кам'яне Гноблення, обіцяло оберігати від холоду і спеки, дощу і вітру. А коли мені захотілося побачити Сонечко, воно ледве не розчавило мене. Я хочу бути твоєю, дівчинко.

Дівчинка приходила до Ромашки, і вони разом зустрічали схід Сонця.

— Як добре бути твоєю, дівчинко! — часто говорила Ромашка.

— А якби ти виросла в лісі або обабіч дороги? Якби ти була нічия? — запитала дівчинка.

Я б умерла від горя,— тихо мовила Ромашка. — Але я знаю, що нічиїх квітів не буває. Вони завжди чиїсь. Он та Вогняна Маківка — вона дружить із Сонечком. Сонечко шепоче їй: «Ти моя, Вогняна Маківко». Я чую цей шепіт, коли сходить Сонце, а Маківка назустріч йому розкриває свої прекрасні пелюстки. А он та Волошка — товаришка Весняного Вітру. Він першим щоранку прилітає до Волошки, будить її і шепоче: «Прокинься!» Квітка не могла б жити, якби вона була нічиєю.

Виступ бібліотекаря

Ведучий

Налаштувати найтоншу струну в людській душі - людяність - це значить перш за все навчити маленької людини творити радість для іншої людини і відчувати в зв'язку з цим вищу людську радість.

Дівчинка (під веселу музику)

МУХА І КІТ

Сидить наш кіт на вікні, гріється на сонечку. Заплющив очі й дрімає. Солодко так дрімає, аж мурчить. Аж тут прилетіла муха. Сіла котові на носик та як укусить! Прокинувся кіт, мотає головою. А муха вже й сховалася за вікном.

Знову заплющив очі кіт. Дрімає, мурчить. А муха знов підлетіла та як укусить носа! Розгнівався кіт, скочив додолу, заховався під ліжко.

Прилетіла муха, а кота немає.

Виходять діти в різнокольорових фартухах з альбомними листами та олівцями, сідають в коло та ніби малюють, поки вчитель (ведучий) говорить слова.

В. О. Сухомлинський ставить за мету познайомити маленьких хлопців з декількома буквами: "л", "у", "г".

Учні розташовуються на лузі під схилилась над ставком вербою.

Учитель каже: "Подивіться, яка краса перед вами. Над травою летять метелики, дзижчать бджоли. Вдалині - стадо корів, схожих на іграшки. Здається, що луг - це світло-зелена річка, а дерева - темно-зелені береги. Стадо як би купається в річці. Дивіться, скільки красивих квітів розсипала рання осінь. І прислухайтеся до музики луки: чуєте тонке дзижчання комах, пісню коника?


Учитель малює луг в своєму альбомі. Малює корів, гусей, що розсипалися по лузі, як білі пушинки, малює ледве помітний димок і хмара над горизонтом. Діти, зачаровані красою тихого ранку, теж малюють. Учитель підписує малюнок: "Луг". Для більшості малюків літери - це малюнки. Кожен з них щось нагадує. Що ж? Стеблинки трав. Учитель перегинає стебло - виходить буква "Л", складає два стеблинки - ось і нова буква "У". Кожна буква втілюється в формі яскравого образу, що викликає почуття захоплення у хлопців.

Танець під пісню «Я рисую этот мир»

Три учня, які не танцювали говорять слова

ЗЕЛЕНИЙ ЛУГ, КВІТИ, МЕТЕЛИКИ

Зелений луг. Він здавався мені тоді таким великим, безмежним, немов увесь світ — це луг. У блакитному небі сяє сонце. На зеленому килимі — жовті, сині, рожеві квіти. Бринить бджола. Літають метелики — великі, барвисті. Я стою на березі цього великого зеленого океану, мені хочеться обійняти поглядом усю красу, що хвилює мене.

День у дитинстві здається безконечним, луг — безмежним, поле — безкраїм.

Недавно я пішов весною на той самий луг. Та ж зелена трава, ті ж квіти, ті ж метелики. І сонце сяє в блакиті, і бджоли бринять. Але чомусь усе таке маленьке, мов іграшкове.

Чого воно так? Мабуть того, що саме в дитинстві перед нами відкриваються найтонші, найніжніші барви рідної землі.

Ведучий

Не повинно бути людей непомітних, людей - безвісних пилинок. Кожен повинен виблискувати, як виблискують на небі мільярди мільярдів Всесвітів. Бути неповторною особистістю - це залежить в більшій мірі від самої особистості. Треба прагнути до того, щоб не бути сірим, непомітним. Треба тонко відчувати три речі: можна, не можна і треба. Той, хто відчуває ці речі, володіє найважливішою особливістю громадянина - почуттям боргу Ти маєш право говорити про зло в рідному домі тільки тоді, коли ти зробив щось добре. Право сказати одне слово про погане добувається десятьма добрими справами.

2 учениці

ЯКБИ Я СТАЛА НЕВИДИМА

Ой, якби я стала невидима — стільки б цікавого побачила! Пішла б лугами, берегами, підійшла б до соловейка- співуна та й слухала б його пісню. Сиділа б поруч із ним і слухала, як він співає. Ще й дивилася б йому в очі — які вони? Що він бачить тоді, коли співає свою дивну пісню?

І ще одне диво хотілося б мені побачити. Десь у нашому саду ввечері починає свою пісню цвіркун. Це не пісня, а гра на скрипочці. Є в нього маленька скрипочка, перед заходом сонця він бере її, веде смичком по струнах — дзвенить чарівна мелодія. Якби я стала невидима, побачила б і скрипочку, й смичок. А то як тільки хочу побачити, підкрадаюся до цвіркуна, а він помітить мене й замовкає.

Увечері червона троянда стуляє докупи пелюстки, а вранці, дивлюся, красується — розкрита, пишна. Мама каже, що троянда прокидається на сході сонця. Але ніколи не розтуляє пелюсток, як хтось на неї дивиться. Бо вона дуже соромлива. Якби я стала невидима, то підгледіла б, як троянда вмивається росою й розтуляє свої пелюстки. Але ні, не наважилася б я підглядати. То непорядно. Соромливість — це велика краса, а красу треба берегти.

Танець Вальс в білих парадних фартухах, на початку учениця говорить слова.

Василь СУХОМЛИНСЬКИЙ
Відлітають журавлі

Був ясний осінній день. Тихо надворі, у повітрі пливуть павутинки. А в блакитному небі — ключ журавлів. Пролетіли журавлі над селом, потім повернулись, покружляли й знову полетіли. Але за селом, недалеко від лісу, сіли журавлі на землю. Довго сиділи, немов радились про щось. Чому це журавлі кружляли над селом, а потім сіли біля лісу? Бо вони вирушають у далеку дорогу. Летять у теплий край. Та хоч і теплий, але чужий. Бо батьківщина там, де народився, зріс і почав літати. Тож їм і тяжко розлучатися зі своєю вітчизною.

Учні залишаються на сцені, дівчинка та хлопчик виносять квіти до портрета В.Сухомлинського.

Зверніть увагу, свідоцтва знаходяться в Вашому особистому кабінеті в розділі «Досягнення»

Курс:«Географічні задачі»
Довгань Андрій Іванович
36 годин
590 грн