і отримати безкоштовне
свідоцтво про публікацію
До визначення переможців залишилось:
3
Дня
3
Години
16
Хвилин
30
Секунд
Поспішайте взяти участь в акції «Методичний тиждень».
Щотижня отримуйте приємні подарунки.
Взяти участь

Літературне дослідження "Вічний пошук щастя, або Як віднайти втрачений рай"

Передплата на журнал
Бібліотека
матеріалів

Фефелова Н.І.,вчитель зарубіжної літератури

Рівненської загальноосвітньої школи І-ІІІ ст.№23

Рівненської міської ради

Літературне дослідження

«Вічний пошук щастя або Як повернути Втрачений Рай»

Хай кожна мить, що в вічність промайне,

Тебе вщасливлює, бо головне,

Що нам дається тут, - життя: пильнуй же!

Як ти захочеш, так воно й мине.

О.Хайям

Як з’явилась на Землі перша людина? Науковці стверджують, що шляхом еволюції: від мавпи. А звідки ж тоді взялась ота перша мавпа? Які атоми і молекули вступали у взаємодію, щоб та перша тварина набула свого вигляду, мавп'ячого? А чому обов’язково – від мавпи? Так, мабуть, легше пояснити власні вчинки, часто некеровані і спонтанні, вчинки не во благо навіть їй самій, людині, не кажучи вже про те, хто її оточує.

Придивімось уважніше до багатьох тварин. Царські повадки лева, хитрість лисиці, хижість вовка, вайлуватість ведмедя, граційність пантери, швидкість рисі, лінькуватість єнота, підступність змії, байдужість страуса, спостережливість і влучність орла, могутність слона, сила тура або бика, обмеженість вівці, спритність зайця, працелюбність їжака, вірність собаки, витончена краса павича, чутливість кішки, неповторність зебри, співочість пташки, непосидючість мавпи – усе це ми, наше суспільство. Вони всі по-своєму розумні, тільки, як кажуть в народі, говорити не вміють, а лише кричать, шиплять, ревуть, пищать, співають. І ми уміємо так. То чому ж обов’язково від мавпи? Чому не від усього звіринця відразу?

Люди, зупинімось, задумаймось. Може відбутися зворотній процес. Наїмося генетично модифікованих продуктів – озвіріємо вщент. І тоді не те що щастя будемо шукати, самих себе не знайдемо. Не вірмо цим казкам про еволюцію. Повірмо у досконалу казку-правду: ми від Бога, в нас – Його Дух, ми – Його діти. І тоді все стане на свої місця. Є у нас безмір літератури, маємо на чому вчитися. Чого нам ще треба?

Біблія… Вічна Книга, Божа Книга… Саме вона має бути найголовнішою у нашому житті. А наш моральний кодекс – це десять заповідей, даних Мойсею Богом на горі Сінай, та Золоте правило Біблії: стався до людей так, як би ти хотів, щоб ставились до тебе. Ось початок того щасливого шляху для життя кожної людини.

Бог створив людину за образом і подобою своєю. І дав їй Духа Свого, Дихання Боже, Дух Божий. Душа, духовність, одухотвореність – тільки від Бога у нас думка; тільки з Богом ми сильні, тільки покладаючись на нього, ми можемо бути впевнені у власних успіхах, досягненнях, перемогах, тільки від Нього у нас з’являється іскорка таланту, іскорка творчості. Ця іскорка є початком того світоча, що осяває наше життя, веде нас дорогою знань, умінь, майстерності.

– Я твій…  І хай не буде в тебе інших,

Сказав Господь, подумавши про нас,

Подумавши про праведних та грішних,

Щоб світ позбувся кривди та образ,

Щоб не ішли ми совісті супроти

Й лихе в собі зуміли побороть.

І перекресливши зневір турботи,

Щоб ми повірили, що є Господь…

Нашарування довгих літ зітерши,

Нехай звучить, як вірності сурма,

Святої книги заповідь найперша:

— Я твій. Ти інших не шукай… Нема!

(В. Крищенко)

Ще давні греки вірили, що люди почали думати тоді, коли Прометей приніс їм вогонь. «Всі уміння у людей від Прометея», - про це свідчать міфи. Наші предки, давні слов’яни, вважали, що Ярило вдарив людину у голову своєю золотою віжкою-блискавкою, і зародилась у людини думка. Жоден твір усної народної творчості не стверджує, що ми – від мавпи. чи то із Землі вийшла людина, бо Яр обігрів Землю, чи то з глини виліпив Прометей, чи Бог з пороху земного створив, чи від ребра Адама, як було із жінкою. Але не від мавпи? Виявляється: давні, язичники, про науку не чули, але людині віддавали належне – підносили її до бога, заставляли пишатися собою, поважати себе, навіть з богами на рівних бути, сперечатися з ними. Для прикладу візьмемо оповіді про Троянську війну. Ахілл, бажаючи здолати троянців, несеться так до мурів Трої, що ладен навіть вступити у двобій з Аполлоном, та й самі боги розділилися на два табори: одні підтримують ахейців, інші – троянців, а Зевс час від часу бере терези і зважує життя того чи іншого героя. І у давніх греків, і у давніх германців, і у давніх індіанців та індусів людина залишалась людиною, спраглою щастя, справедливості, добра. У давніх слов’ян навіть деякі люди богами стали, на небо піднялись (як це було із Сварогом). А Геракл, напівбожественний герой, по своїй смерті був забраний на Олімп. Гайавата на схилі свого життя відправляється на захід( захід сонця і захід життя – поняття споріднені), до свого батька Меджеківіса; індіанці бачили, як його пірога поступово піднялася до небес. Хіба мавпа може таке? Та вище дерева чи ліани, по яких вона лазить, вона ж не сягне. А людина думкою куди завгодно потрапить, думкою-іскоркою, думкою, що здатна запалити полум’я ідей, думкою, що не має меж. І найперше, що хвилює людину, як стати щасливою, як же жити, щоб горе і нестатки минали. І взагалі, що воно таке, оте щастя? Мабуть, те, що перші люди пішли проти Бога, і відібрало у нас той рай, який Бог нам створив. Первородний гріх, гріх спокуси, потягнув за собою інші: заздрість Каїна і вбивство ним Авеля; розпуста і невіра в Бога привели до потопу; зарозумілість і пихатість Німрода, онука Хама, та його прибічників під час будівництва Вавилонської вежі привели до змішання мов; пошуки євреями землі обіцяної закінчились тим, що тільки двоє праведних увійшли туди, останні ж розгнівили Бога, зробивши золоте теля, і молились йому у відсутність Мойсея. А Бог? Він хоче щастя для людини. Він дає людям своє творіння – Землю, після потопу він посилає веселку на знак своєї єдності з людьми; у пустелі він дає манну. А люди все ще сумніваються! Бог дає людям найдорожче – часточку себе – єдинородного Сина – Ісуса. Ісус приносить людям щастя: повчає їх, зцілює, воскрешає. Він живе поряд з ними. А вони? Вони творять свій суд над ним: глузують, плюють в лице, прив’язують до стовпа і б’ють батогами, сплетеними з мотузків і прив’язаними до них шматочками кісток, одягають в багряницю, наче царя, кладуть на голову терновий вінок, кладуть на плечі хрест і ведуть на Голгофу, розпинають на хресті вербовими ромбовидними кілками і далі глузують! Природа не витримує таких знущань! « Дщері Єрусалимські! Не плачте за мною, але плачте за себе і за дітей ваших. Бо настають дні, коли будете казати горам: покрийте нас! і горбам: заховайте нас!» Настануть дні, коли євреї будуть бажати, щоб гори впали на них, бо несила їм буде переносити наругу своїх ворогів». Це Його пророцтво, Боже. Вже скільки часу минуло з тих пір, а й досі здригається земля ханаанська від пострілів та вибухів, гинуть люди, нащадки тих, хто стратив Живого Бога. Страждають нащадки тих іудеїв, блукають світами, шукають землі обіцяної. Хитрі та підприємливі, як лихвар Ісак із роману В.Скотта «Айвенго», як крамар Янкель з повісті М. Гоголя «Тарас Бульба», жили вони у середні віки і терпіли приниження, знущання, а часто – і збитки. «Брешеш, чортовий Юдо! Брешеш, собако! Ти й Хреста розіп’яв, проклята Богом людино! Я тебе вб’ю, сатано!» - кричить, вийшовши із себе Тарас, коли Янкель повідомляє йому про зраду Андрія». «Бачиш, Ісаку, цю залізну решітку над розпеченими вуглинами? Тебе покладуть на цю теплу постіль, роздягнувши догола. Один із невільників буде підтримувати вогонь під тобою, а інший почне поливати тебе маслом, щоб печеня не підгоріла. Вибирай, що краще: лягати на гарячу постіль чи заплатити мені тисячу фунтів срібла?» - залякує Фрон де Беф Ісака. Навіть благородний рицар Айвенго, в якого закохалась Ісака Ребека, вважає, що вона не вміє так відчувати, як християнка: «Ти не християнка, Ребеко, тому і не знаєш тих піднесених почуттів, котрі хвилюють душу благородної дівчини, коли її коханий здійснює великий подвиг во ім’я любові». Вона ж, знаючи про їхню нерівність, тільки в думках може звертатись до Айвенго. Ребека ж всього-навсього єврейка! Що тільки не робив Тев'є, - герой Шолом-Алейхема – аби знайти своє щастя. Гострий розум, почуття гумору тримають його на цім світі. А живе цей бідняк тільки надією: «Людина повинна мати надію, тільки надію, ну, а що тим часом поневіряєшся, просвітку не бачиш? На те ж ми євреї – недарма нам так заздрить цілий світ…» Всі його шість дочок, його надія, покидають батьківське гніздо, помирає дружина. Осиротів Тев'є. Розмірковуючи над долями доньок, Тев'є приходить до думки: « А що таке єврей і не єврей!», «Чому вони мусять бути такі роз’єднані?». Отже, не втрачаючи запалу, боротись до кінця: «Поки душа в тілі, вперед, Тев'є!» А чи не у єднанні наше людське щастя? Уявімо собі величезну Утопію, де всі рівні, де мають однакові права, можливості для гармонійного розвитку, як у Телемській обителі Ф.Рабле. Коли земля звільнилася від води після потопу, першою звісткою була гілочка маслини, принесена голубкою у дзьобі; коли іудеї зустрічали Ісуса в Єрусалимі, вітали його пальмовим гіллям; Міннегага з «Пісні про Гайавату», запрошуючи на весілля, посилала гостям гілочки верби. Та й у всесвітній емблемі миру присутня гілочка маслини. Коли люди будуть єдині з природою, вони об’єднаються, не зважаючи на колір шкіри, на національні, мовні та інші перестороги. Бог далі продовжує нас вчити, даючи нам такий символ єднання: Спитала дитина: "Що таке трава?" - і повні пригорщі мені простягла. 
Що відповісти дитині? Не більше за неї я знаю, що таке трава,  
Може, це вдачі моєї прапор, із зеленої - барви надії - тканини зітканий. А може, це хустинка від Бога,  
Запашна, умисно нам зронена у подарунок, на згадку… (В.Вітмен). Трава росте всюди. Зійдімо до її рівня. Прислухаймось. Може, і прочитаємо щось необхідне нам, знайдемо ті заповітні відгадки, які дадуть можливість відімкнути важкі двері, що заховали від нас щастя. «Усяка травинка на світі жива… От ходиш так, думаєш, - воно так собі, як камінь… Аж воно – живе, і чує, і розбирає… І земля чує, і трава чує, і дерево чує… А ми не чуємо їх… Може, й вони мене не чують, тільки себе… і я серед них, як травинка, манюсінька травинка» (Б. Грінченко). Коли ми найбільше чекаємо дива, яке свято ми пов’язуємо з оновленням життя, з приходом щастя? Звичайно, це Новий рік та Різдво Христове. Навіть сама оселя набирає тоді урочистого настрою. Цікавий погляд щодо святкування Нового року висловлює американець Рей Бредбері у своїм « Вині з кульбабок»: «Який це дурень вигадав, щоб новий рік починався першого січня? Ні, слід би виставляти дозорців, щоб спостерігали, як росте трава на мільйонах лужків… і того ранку, коли вона стане придатна до скошування, хай повсюди гряне велична бравурна мелодія газонокосарок, що стинатимуть свіжу соковиту траву на лугових обширах. І того єдиного дня на рік, що насправді знаменує собою Початок, хай би люди обсипали один одного не конфетті і серпантином, а свіжоскошеною травою». Якщо ми не відчуваємо щастя від єднання з природою, від споглядання її краси, то й людину полюбити важко, прокласти до неї місточок. Якщо природа не хвилює нас, то й землю рідну можна втратити, стати манкуртами, які гублять свій зв'язок з близькими, з пращурами, з народом і його історією. Жахливу легенду про манкуртів переповідає нам Ч. Айтматов у «Буранному полустанку». Давнє кочове плем’я жуаньжуанів знищувало пам'ять раба (захопленого в полон воїна) жахливою тортурою: спочатку цим рабам начисто брили голови, ретельно вискоблювали кожну волосинку під корінь. До того часу забивали поряд старого верблюда. З верблюжої шкіри відділяли найбільш важку її частину і в ще розпареному стані надягали на голови полонених – як шапочки на плавців. Після цього рабів заковували в шийну дерев’яну колоду, щоб вони не могли торкнутись землі. В такому вигляді їх відвозили далі від людних міс, щоб не чути було їхніх жахливих криків, і кидали там у відкритому полі зі зв’язаними руками і ногами, на спеці, без води та їжі. На другу добу брите волосся починало проростати. В більшості випадків, не знаходячи виходу, воно знову йшло кінцями в шкіру голови. Останні випробування супроводжувались помутнінням свідомості… Манкурт не знав, хто він, звідки він, не знав свого імені, не пам’ятав дитинства, батька і матері – він був «рівнозначний безсловесній істоті і тому абсолютно покірний і безпечний». Ні, ми таки можемо бути щасливими під пурпуровими вітрилами кохання, як Ассоль і Грей; ми можемо стіною стояти за дружбу, як запорізькі козаки чи герої Ремарка; ми можемо простягнути руку допомоги бідним і знедоленим, як Вася Валекові та Марусі; ми здатні підійматися до небес, бо в кожному з нас живе чайка на ім’я Джонатан Лівінгстон; ми повинні поважати в собі людину. «Бути людиною –це якраз і означає відповідати за все. Горіти з сорому за злидні, хоч вони, здавалося б, і не залежать від тебе. Пишатися перемогою, яку здобули твої товариші. І відчувати, що, кладучи свій камінь, ти допомагаєш будувати світ»(А.де Сент-Екзюпері). Один із героїв «Планети людей» А. де Сент-Екзюпері розповідає історію однієї людської смерті. Помирав садівник. А перед смертю він казав, що, копаючи землю і саджаючи дерева, обливався потом, проклинав цю каторгу. « А ось тепер я так хотів би копатись і копатись у землі. Це так гарно! Почуваєш себе таким вільним!» Він залишав по собі оброблену планету. Любов зв’язувала його з усією землею і з усіма деревами землі. Ось хто був її великодушним , щедрим господарем… в ім’я Творення він боровся зі смертю». Якщо ми відкинемо ті виразки нашого суспільства, якими є пристосування, кар'єризм, бездарність, крадіжництво, пияцтво, хабарництво, наркоманія та паління (це в силах кожного з нас),тоді у нас , у всього суспільства залишиться один-єдиний ворог – це смерть. Якщо всі засоби, які люди зараз витрачають в боротьбі один проти одного, вони віддадуть на боротьбу один за одного, то переможуть не тільки хвороби, а й саму смерть. «Можливо, смерть – це теж хвороба, тільки вірус її не відомий нам»( Є.Євтушенко). В своїй повісті «Ягідні місця» Є.Євтушенко вважає, що «життя дуже коротке. Дріб’язок на долоні вічності. Людина часто вмирає нещасливою тільки тому, що не встигає стати щасливою… Коли ж всі стануть безсмертними, земля для них буде мала. Для цього є зірки. А для зірок – ракети!» Наверно, так уж повелось от века, В народе говорится иногда, Что где-то есть порой у человека Далекая, счастливая звезда... Звезда моя! Прозрачно-голубая! Всю жизнь воюя, споря и любя, Как ты добра – я в точности не знаю. Но с детских лет я верую в тебя…

Звезда моя! Ты тоже не сдаешься, Как я, таким же пламенем горя! И в час, когда ты, вздрогнув, оборвешься, Не скажут нам, что мы горели зря! И я мечтаю вопреки примете, Когда судьба нас вычеркнет навек, Пусть в этот миг родится на планете Какой-нибудь счастливый человек! (Е.Асадов) Щастя… Воно може з’явитись до нас обшарпаним і немічним стариганом, як в оповіданні Г.Маркеса. Потрібно бути уважним, аби не закидати камінням свого ангела, вберегти його від образ. Щастя – це душевна насолода. «Дивися на все з подивом, живи так жадібно, ніби через десять секунд помреш. Намагайся побачити світ. Він прекрасніший за будь-яку мрію, створену на фабриці і оплачену грішми. Не проси гарантій, не шукай спокою – його зараз не існує на білому світі. А коли і є, то він родич мавпи-лінивця, що висить день і ніч на дереві вниз головою і спить, спить протягом усього життя. До дідька! Струсони дерево, хай те ледащо гепнеться об землю!» (Р.Бредбері). Отож, працюймо, трудімося, душею перш за все, не даймо їй ледарювати і пам’ятаймо, що «счастье… что оно? Та же птица – упустишь и не поймаешь. А в клетке ему томиться трудно ведь, понимаешь…» Прокладаймо доріжку до Божого Храму і будуймо в своїй душі храм любові до себе і до ближнього, тоді і повернемо втрачений рай повернемо щастя, якого так прагне людина. Ми поступово йдем до віри, Пізнавши прикрість помилок, Щоб власним досвідом відмірять Те, що для нас послав пророк. Не перекреслиш, не повернеш Гріховні дії та слова… Але очиститись од скверни Ніколи пізно не бува. Я зрозумів…Святий наш Боже, В тобі заховано усе, Твоя лиш воля допоможе, Твоя лиш благодать спасе. Спасе мене і мого сина, Що не знайшов причал добра, Спасе мій край – мою Вкраїну, Що сльози кривдою втира! Душа прийме молитву щиру, І важкість відійде як сон… Стою… Надіюся… І вірю… У сяйві праведних ікон (В.Крищенко). «Проявляючи любов до Бога, людина полюбить свого ближнього. Якщо полюбить свого ближнього, то буде любити себе. Якщо буде любити саму себе, все стане на свої місця. Зміниться хід Історії. Її не змінять ні політика, ні завоювання, ні теорії, ні війни, оскільки це повторення того самого – того, що ми бачимо від початку усіх часів. Історія зміниться тоді, коли ми зуміємо використовувати енергію любові, як використовуємо енергію вітра, моря атома» (П.Коельо).

Відображення документу є орієнтовним і призначене для ознайомлення із змістом, та може відрізнятися від вигляду завантаженого документу

Опис документу:
Що заважає людині бути щасливою? Чому люди не можуть порозумітися?Де причини людських страждань? Як прокласти дорогу до храму? - ці питання хвилювали і хвилюють письменників багатьох епох... А все дуже просто ... і дуже важко... Повернутись до Бога, любити людей, любити життя і світ...
  • Додано
    24.02.2018
  • Розділ
    Зарубіжна література
  • Клас
    11 Клас
  • Тип
    Інші методичні матеріали
  • Переглядів
    5357
  • Коментарів
    0
  • Завантажень
    0
  • Номер материала
    SL328471
Збірник методичних матеріалів проекту «Всеосвіта» I видання

Бажаєте дізнаватись більше цікавого?


Долучайтесь до спільноти

Збірник методичних матеріалів проекту «Всеосвіта» I видання