Літературна казка( 5 клас).

Опис документу:
Короткі відомості про жанр літературної казки, її характерні ознаки, а такоє класифікацію.Також у рефераті містяться відомості про відомих зарубіжних казкарів та збирачів фольклору. Матеріали можна використовувати при підготовці до уроків у 5 класі прививченні жанру казка.

Відображення документу є орієнтовним і призначене для ознайомлення із змістом, та може відрізнятися від вигляду завантаженого документу. Щоб завантажити документ, прогорніть сторінку до кінця

Перегляд
матеріалу
Отримати код Поділитися

Літературна казка

Літературна казка — це авторський художній твір, в основі якого лежить захоппива вигадана історія, що об’єднує елементи дійсності і фантастики. Серед літературних казок є авторські казки, вигадані письменниками, і є такі, що створені на основіфольклору, тобто автори використовують сюжети і героїв запозичених із народних казок, легенд, переказів.

Звідси висновок, що поняття авторська казка більш вузьке, ніж літературна казка, оскільки включає в себе лише оригінальні твори, сюжети і герої яких створеніі самим автором.

Найдавніші казки — народні казки. Їх особливістю є відсутність особи автора (тобто автор, можливо, і був, але залишився невідомим, оскільки казка довгий час переказувалася з уст в уста, змінювалась). 

Великі зміни відбулися з появою письменності і книжок. У цей час на передній план вийшлаавторська казка — казка, створена одним чи декількома авторами, імена яких як правило відомі. 

В основі казки — захоплива розповідь про вигадані події і явища, які сприймаються і переживаються як реальні. Казки відомі з найдавніших часів у всіх народів світу. Споріднені з іншими фольклорно-епічними жанрами — сказаннямисагамилегендамипереказами, епічними піснями, — казки не пов'язані безпосередньо з міфологічними уявленнями, а також історичними особами і подіями.

Для них характерні традиційність структури і композиційних елементів (зачини, кінцівки та ін.), контрастне групування дійових осіб, відсутність розгорнутих описів природи і побуту. Сюжет казки багатоепізодний, з драматичним розвитком подій, зосередженням дії на героєві і щасливим закінченням.

Казка відзначається «замкнутим часом» і завершеністю, співвідносними з досягненнями героєм мети і перемогою добра над злом. Функціональна палітра казки надзвичайно розмаїтна: її естетичні функції доповнюються і взаємопереплітаються з пізнавальними, морально-етичними, соціально-виховними, розважальними та ін. У казок народів світу багато спільного, що пояснюється подібністю культурно-історичних умов їх життя. Водночас казки відзначаються національними особливостями, відображають спосіб життя народу, його працю і побут, природні умови, а також індивідуальні риси виконавця-оповідача (казкаря). Тому казки, як правило, побутують у багатьох варіантах.

Різниця між літературною казкою і народною казкою полягає в наступному: Літературна казка — авторський твір на відміну від народної казки, яка виникла як малий епічний жанр в результаті колективної творчості етносу. Літературна казка — жанр художньої літератури, в той час як народна казка — один із фольклорних жанрів, особливість якого — усний переказ. Літературна казка може мати придуманий автором вільний сюжет. У народній казці сюжетна лінія строго підпорядкована певній схемі, якої повинен дотримуватися оповідач, щоб зберегти канву розповіді. Система образів у літературній казці довільна, в народній — обумовлена ​​традиціями і уявленнями про добрі і злі сили. Народна казка в художній формі відображає глибинний пласт колективної свідомості і відноситься до найдавнішого виду усної народної творчості. Літературна казка може продовжувати національні традиції, але є плодом авторської уяви і в жанровому плані близька до сучасних видів пригодницької та фантастичної літератури.

Класифікація казок та педагогічні можливості їх різних видів

За тематикою та художньо-образною структурою жанр казки дуже різноманітний. Казкова традиція виробила та зберегла безліч сюжетів давньослов’янських та міграційних, часто в текстах поєднуються елементи різних періодів та історичних епох, різнонаціональні нашарування, територіальні та регіональні впливи в межах українських земель. Це спричиняє труднощі класифікації казкового матеріалу.

Здавна дослідники вказували на різноманітність художніх форм казки як її суттєву жанрову ознаку. В. Пропп навіть висловив думку, що групи казок, об’єднані на основі особливостей форми і поетики, є не жанровими різновидами, а окремими жанрами .

І. Франко у своїй спробі класифікації виділив:

1) казки звірині;

2) казки властиві:

а) казки чудесні;

б) казки легендарного характеру;

в) казки-новели;

г) казки про дурного чорта або велетня;

3) анекдоти [6, 119].

Але М. Грушевський критикував такий поділ, вважаючи основною помилкою те, що “він класифікує не прості мотиви, а доволі складні комбінації їх, і притім занадто притримується германських казкових тем...” . М. Грушевський не подає класифікації казок, а виділяє головні казкові мотиви-образи чи “мікротеми”. Тут розглядаються космічні сили чи космогонічні образи, образи змія, Баби-яги, Кощія, тваринні персонажі тощо.

В. Пропп вважав, що види казок можна визначати за їх структурними ознаками (особливо для творів з чіткою сталою композицією) або за характером дійових осіб (у випадку, коли нема єдності композиції) .

Традиційним, прийнятим у сучасній науці є поділ казок на казки про тварин (птахів, рослин, комах), чарівні (їх іноді називають героїчні чи фантастичні) та суспільно-побутові (реалістичні, новелістичні), з окремими розгалуженнями чи підвидами у кожній з названих груп. Така класифікація є цілком прийнятною, тому візьмемо її за основу, долучивши до неї казки з міфологічними мотивами (окрему групу яких виділяє М. Грушевський і яка у праці З. Лановик названа культово-анімістичними (міфологічними) казками, “оскільки ці оповіді витворились на основі давніх культів та анімістичних уявлень і вбирають в себе елементи доісторичних вірувань” ).

Найдавнішими з цих оповідей (і найменш чисельними) є казки про природні явища та небесні світила (наприклад “Про сонце, мороз і вітер”), герої яких анемічні істоти, наділені людськими характеристиками: мовою, думками, здатністю спілкуватися, почуттями, емоціями тощо. Ці твори дещо подібні до міфів, оскільки є давніми спробами людей пояснити незрозумілі явища дійсності і виявляють благоговіння перед вітром, дощем, морозом, сонцем, вогнем і т.п.; страх людини перед силами природи, її повну залежність від них, віру в те, що земні та небесні стихії здатні діяти в залежності від ставлення людини до них.

Подібними є казки про рослин (“Стріча баба з цибулею”, “Про липку й зажерливу бабу”), де виявляються анімістичні уявлення про “жителів лісу та поля”. Казка “Про липку” чітко відображає культ дерев – липка виконує всі бажання людей, розмовляє з ними, є справедливим суддею тощо. Такими є і казки про предмети чи речі. У цих творах, де головними персонажами постають усілякі коржики, короваї (“Коржик”, “Хлібина”), елементи культу хліба нерідко поєднуються з культами зерна, ниви.

Найчисленнішу групу культово-анімістичних казок становлять казки про тварин, які відображають тотемічні вірування, що часто поєднуються з анімізмом та елементами інших культів.

Вважається, що казки про тварин – це в історичному плані найдавніший пласт народного казкового епосу. У праслов’янських племен, як і у багатьох інших народів, у період зародження та розвитку мисливства з’явилися прозові оповіді про звірів, що мали на меті замовляти тварин . Із розвитком людської свідомості змінюється і ставлення людей до навколишнього світу. З’являються нові мотиви в оповідях. В. Гнатюк пов’язував виникнення таких творів тим, що “на основі анімістичного світогляду первісний чоловік уважав звірів не тільки за рівних собі під кожним оглядом, але навіть за вищих від себе і розумніших” . Поряд із образами диких лісових звірів у цих розповідях почали з’являтися образи свійських тварин.

“Народні казки систематично почали записуватись порівняно пізно (коли даний жанр уже до певної міри почав “деградувати”), і, отже, вони стали відомі дослідникам не такими, якими були колись, а в значно зміненому вигляді, що утруднює їх вивчення”, – писав І.Березовський . З часом усна народна традиція переосмислюється, оповіді про тварин набувають нового трактування, характерних рис та відтінків, доповнюються казковою символікою. “Відколи у звіриному епосі з’являється специфічна художня алегорія, можна говорити, що такі твори переходять у розряд казок”. Отже, “українські казки про тварин, як вони відомі нам нині, – витвори уже більш пізнього часу, і їх образи, характери та ситуації, в умовах яких вони діють і розкривають свою сутність, мають аж ніяк не буквальне, а лише переносне значення”.

Серед казок про тварин, що в усних переказах чи записах дійшли до нашого часу, найчисельнішу групу становлять казки про диких (лісових) звірів. Є підстави вважати що генетично вони найдавніші .

Найпоширенішим образом тут є вовк. Найдавнішим зразком оповіді з центральним образом вовка є “Казка про вовка-колядника”, який приходить на Різдво до діда й виколядовує в нього овечку, козу, коня, бабу, а потім – самого діда, відносить це все до лісу і там з’їдає.

Але вовк у казках не завжди постає грізним і лютим. Він не завжди панує в лісовому царстві, його неважко обдурити. Можливо, в минулому оповіді про обдуреного вовка, мали на меті накликати на людей-мисливців здатність перехитрити лісового козака. Очевидно, у поширеному звертанні “вовчику-братику”, “вовчику-панібратику” криється бажання поріднитись із ним, заручитися його підтримкою і покровительством (адже брат – значить “свій” – не може завдати шкоди) .

У подібному плані постає образ іншого лісового хижака – лисиці, яку теж в казках нерідко величають “лисичкою-сестричкою”. Вона завжди зображається хитрою, облесливою, здатною на всілякі вигадки, тому може обдурювати навіть сильніших від себе. У багатьох казках вовк та лисиця постають разом як спільники чи побратими. Але часто вони намагаються перехитрити один одного у бажанні отримати більшу частину здобичі (“Про лисичку-сестричку і вовка”, “Лисичка-сестричка і вовк-панібрат”, “Як лисиця роздобула риби”, “Як лис учив вовка діставати рибу” та ін.).

На слов’янському ґрунті особливого значення набув культ ведмедя. Тотемні вірування багатьох племен зберегли думку про походження людини чи роду в цілому від цієї тварини. Ведмідь нерідко зустрічався разом з образами вовка та лисиці. Як найсильніший у лісі звір, він постає володарем лісу, царем (казки про лева – царя звірів є, очевидно, значно пізнішим нашаруванням, запозиченням із мандрівних сюжетів) .

Спостерігаючи за поведінкою лісових мешканців, прадавні люди витворили реальні картини співжиття звірів. Тому в народних казках хижаки панують над слабшими – зайцем, білкою, їжаком тощо і лише інколи можуть бути обдурені, піддавшись на хитрощі менших (“Як заєць обдурив ведмедя”, “Лев та заєць”). Переможцями нерідко стають птахи, миші (які підгризають дерево), бджоли, комарі (які кусають хижака). Вони перемагають ворога разом чи поодинці.

Віддавна мріючи панувати над дикими звірами, захиститись від них, люди створили велику кількість оповідей про стосунки хижаків з людиною. У цих казках змальовано багато ситуацій, коли людина потрапляє у безвихідь, опинившись сам-на-сам із диким звіром – вовком, лисицею, ведмедем, диким кабаном (рідше левом). Але за будь-яких обставин вона рятується, перемігши свого суперника хитрощами чи силою розуму. Часто при цьому людині допомагають дерева, у гіллі чи дупло яких вона ховається. В окремих творах одному чоловікові вдається побороти зграю вовків, яким він по черзі відриває хвости (“Як чоловік ловив вовків”), або, коли вони ставши один на одного, намагаються дістати чоловіка з дерева, радить відірвати нижньому голову і причепити верхньому (“Куций вовк”, “Старий вовчище”). Чоловікові вдається перехитрити хижака й іншим чином: він начебто погоджується, щоб вовк його з’їв, але каже, що брудний, і йде до річки вмиватись, а вмившись, просить вовчого хвоста, щоб витертись. Тримаючи хвіст, він намотує його на руку і б’є вовка (“Парубок і вовк”). Навіть малесенький хлопчик, який “народився з золотим ланцюжком на шиї”, може вийти переможцем (“Як хлопчик трьох вовків забив”).

В інших оповідях лісоруб перемагає ведмедя, якого кличе допомогти розколоти дубову колоду, а потім витягає клин, і ведмідь потрапляє у пастку. В деяких творах переможцем над лісовими звірами стає жінка чи баба (“Ведмежа лапа”). Інколи у казках такого типу натякається на людську природу вовків, ведмедів.

Багато казок про диких звірів присвячені темі помсти лісових хижаків людині (як звірі мстилися чоловікові). Але і у цьому випадку людина виявляється спритнішою та хитрішою і отримує перемогу над мешканцями лісу. До мотиву перемоги долучається мотив вигоди, яку людина отримує, поборовши звірів: з вовчої шкіри шиє одяг, з лисиці робить бабі комір на шубу, із зайця – шапку та рукавиці тощо.

Наступну групу звіриного епосу становлять казки про свійських тварин. Серед головних персонажів цих казок найпоширенішими є кінь, корова, собака, коза, віл, цап та баран. Поряд з казками про допомогу домашніх тварин у господарствах існує багато оповідей про їх сприяння у битві з хижаками. У цих оповідях свійські тварини завжди постають спритнішими та хитрішими від диких .

Серед даної групи казок часто зустрічається мотив втечі домашніх тварин до лісу та їх пригоди. Хоча є й мотиви про те, що свійських тварин, як постаріли, люди виганяють у ліс вмирати, і тоді їм допомагають лісові мешканці. Часто у казках свійські тварини допомагають людині в полюванні, заманюючи здобич в яму чи заганяючи у сітку. У казках людина розуміє необхідність мати хоч якусь тварину, оскільки вона може принести користь. Так, головний персонаж казки “Солом’яний бичок”, пасучись у лісі, допомагає дідові та бабі “зловити” зайця, лисицю, вовка та ведмедя, які за звільнення обіцяють і приносять винагороду.

Поряд з групами народних казок про диких та свійських тварин існують групи творів про диких та свійських птахів, риб, земноводних та комах (“Про півника”, “Як курочка помстилась чоловікові” та ін.). Казки про тварин пізнішого походження тяжіють до новелістичних творів (зокрема, суспільно-побутових казок). У багатьох з них в сюжеті поряд із тваринами центральні місця відводяться людям, майновий чи суспільний стан яких відіграє недругорядну роль (“Як лисиця оженила діда на царській дочці”, “Котофей і пан Печерський”, “Як лисиця зробила чоловіка багачем”). Пізнішим нашаруванням є також надання тваринам суспільних ознак життя людей – професій, чинів, звань. Тут хижаки часто виступають царями, міністрами, панами, війтами (“Лев і осел, що удавав царя”, “Як вовк хотів бути війтом” та ін.). У таких казках звірі виконують ролі, властиві лише людям (“Лисичка-суддя”, “Лисиця-сповідниця і вовк”, “Як звірі хату будували”, “Грошовитий когут” та ін.).

У таких текстах часто протиставляються тварини села та міста (“Польова миша і міська миша”). Ці твори набувають навчально-розважального характеру. На відміну від звіриного епосу, в таких казках за кожним персонажем криється щось більше, ніж просто опис поведінки диких та свійських тварин. Тут кожен образ є алегоричним уособленням певних людських рис, якостей чи характеристик: вовк – жорстокості, лисиця – хитрості, заєць – боягузтва, осел – впертості, собака – вірності, віл – витривалості, бджоли – працелюбства тощо. За допомогою образів тварин, наділених чинами, званнями, почестями, викриваються та висміюються людські та суспільні вади, виявляється народне ставлення до пороків. Ці твори характеризуються високим рівнем узагальнення, в них образ кожної тварини постає як сформований тип. Такі казки алегоричного характеру є проміжними між казками про тварин і байками .

Найбільшу групу казкового народного епосу становлять чарівні (героїчні) казки. Інколи їх ще називають фантастичними. Але те, що сучасна людина сприймає як елемент фантастики “в далекому минулому частиною образного розуміння світу, елементами обряду, розгорненими метафорами, що збереглись із праміфів” .

Означення “чарівні” щодо цього виду казок може вживатися лише умовно, оскільки елемент чарівності зустрічається й у інших жанрах усної народної творчості (у плані надзвичайних персонажів чи подій). Але у казковому епосі “до цього виявляється неабиякий інтерес, а чари, чарівні речі, чарівні персонажі набувають найширшого трактування”. Серед чарівних казок виділяється велика група творів, які окреслюються терміном “героїчні казки”. Героїчними вони називаються тому, що у центрі зображення у них знаходиться образ героя-богатиря, лицаря, завдяки доблесті, мудрості та звитязі якого відбуваються всі описувані події. Героїзм обов’язковий для казок цього типу, оскільки вони виникли та розвинулись у передкняжий та княжий періоди слов’янської історії.

Значна частина героїко-чарівних казок носить виразний історичний характер. Їх головні герої (Кирило Кожум’яка, Ілля Муромець) мали реальних прототипів. У них зустрічаються описи чи згадки про дійсні події минулого. Але серед чарівних казок є й такі, що майже або й зовсім позбавлені героїки. Це твори типу “Дванадцять місяців”, “Про дідову дочку та бабину дочку”. У них центральним персонажем постає знедолена героїня, яка подібно до лицаря з героїчних казок, потрапляє в інший світ (дивний ліс, підземне чи морське царство), і там з нею відбуваються незвичайні події.

Вирішальною та обов’язковою ознакою всіх вищезгаданих груп чарівних казок є незвичайність описуваного, надприродність, таємничість, чудесність подій, динамічність їх розгортання. Центральним мотивом кожної казки, яку зараховують до цього жанрового різновиду, є зображення подорожі, дороги її головного персонажа . Як явище пізніше за походженням, ніж тваринний епос, чарівні казки – значно складніші у сюжетно-композиційному та художньо-образному планах. Вони об’єднані рядом спільних ознак.

Важливою особливістю цих творів є їх динамізм. Розвиток сюжету відбувається у зв’язку з подіями навколо центрального героя. Дія, як правило, розгортається не лише у часі, а й у просторі, який постійно змінюється. Категорії часу та простору (хронотоп казки) функціонують за певними законами. Час як такий майже не вказується – не повідомляється, скільки часу минуло між вказаними подіями (наприклад, скільки герой був у дорозі). Часові періоди часто поділяють один одного. У багатьох казках вік героя, який досягнув зрілості, залишається незмінним.

Простір у чарівній казці плинний. Він поділяється на світ “своїх” і “чужих”, “живих” і “мертвих” (своє царство, тридесяте царство тощо). Чуже, потойбічне царство знаходиться під землею, у воді, на небі, або “за тридев’ять земель”. Воно функціонує за своїми особливими законами. Межею між царствами служить ліс, море, річка, колодязь, міст, гора, вогонь, дерево чи інша рослина, яма, печера, щілина в горах і т. п., перейшовши або перестрибнувши які герой опиняється у потойбічні. Інколи цей перехід можливий в певний зачарований час. Героєві можуть допомагати інші персонажі – одухотворені чи неодухотворені. Чуже середовище завжди виявляється ворожим до головного героя. На нього звідусіль чатують небезпеки та випробування, що вимагають фізичної та магічної сили. Пройшовши, герой отримує винагороду.

На відміну від казок про тварин, чарівні казки характеризуються значно багатшою художньо-образною структурою. У них діє більша кількість образних типів. Російський дослідник В. Пропп виділив сім основних типів персонажів:

1) герой;

2) суперник (той, проти кого бореться герой);

3) лжегерой (той, хто присвоює результати героя);

4) чудо-помічник (людина, тварина, чи предмет);

5) дарувальник (той, хто дарує героєві чарівний предмет);

6) об’єкт, якого шукає герой (жива істота чи предмет);

7) відправник (той, хто ставить умови, виряджає героя в дорогу; як правило виконує епізодичну роль) .

Поряд з головними образами діє значна кількість персонажів для зв’язку дії – скаржники, наклепники, зрадники і т. п. Л. Дунаєвська подає три категорійну систему казкових персонажів, поділяючи їх на зло творців, добро творців та знедолених [3, 94].

Усі персонажі чарівних казок є статичними, остаточно сформованими. В оповіді не вказуються фактори, не змальовуються обставини, за яких вони викристалізувались, під впливом чого сформувався їх характер. У дії жоден персонаж не міняє своєї приналежності до визначеної категорії (добротворець не стає злотворцем і навпаки), морально-ціннісні характеристики не змінюються. Більшість дослідників вбачають обов’язкову умову казки в тому, що торжествує добро та справедливість (а отже, і їх прихильники), а зло покаране .

У трактуванні до бра і зла у чарівній казці простежується дохристиянський підхід; принцип корисності та шкоди (шкода чужим заради користі своїм). Тому мотив перемоги добра над злом є тільки умовно трансформованим мотивом перемоги “своїх” над “чужими”. Тобто головний герой (“свій”) виходить переможцем із світу “чужих” чи “мертвих”.

Чарівні казки як жанровий різновид відрізняються сталими законами побудови. Їх сюжет розгортається динамічна та в хронологічній послідовності. Елементи сюжету завжди розміщені у традиційному порядку, який ніколи не змінюється. Поширене явище – наявність кількох кульмінацій, часто однотипних за силою та емоційним напруженням. Експозиція казки завжди коротка і чітка, у ній, як правило, повідомляється про місце або час подій. Розвиток дії завжди динамічний; основні події розгортаються у потойбічні; найпоширеніша кульмінація чарівної казки – двобій героя та антигероя, який, як правило, завершується перемогою героя; розв’язка завжди проста – зло переможене, зло творці покарані, добро творці нагороджені за свої вчинки.

Соціально-побутова казка – пізніший за походженням жанровий різновид цієї епічної групи, що й зумовлює її особливості. Вона виникла в період уже розвинених суспільних відносин, що характеризувалися чітко вираженою ієрархічною розшарованістю народу. Ф. Колесса у своїй класифікації називає цей жанровий різновид новелою, вважаючи, що “новела – це оповідання, основане на побутовому підкладі, ...часом пройняте тенденцією соціальною, рідше національно-політичною або церковно-конфесійною” . Новелами ці казки називав і В.Гнатюк, вважаючи їх відмінними від власне казок: “1) всі казки дуже старинні і поставали в часах на кілька тисяч літ перед Христом; 2) всі казки мандрівні; 3) всі казки пересипані фантастичним елементом і коли б його вилучено з них, вони перестали би бути казками. До новел не можна сих прикмет прикласти” .

Продовживши народно-епічну традицію, соціально-побутова казка увібрала елементи інших різновидів – тваринного та героїчного епосу, але поступово у ній стерся вплив давніх культів. Натомість цей жанровий різновид набуває нових характеристик, головною з яких є комізм – гумор, іронія та сарказм. “Те, що у фантастичній казці сприймалося як чудесне, проте цілком суголосне законам чарівного світу, у побутовій стає джерелом сміху через невідповідність законам реального буття” .

Соціально-побутові казки тематично багаті та різноманітні. Найважливіша їх прикмета – реалізм: “Усі вони зачерпнені з реального побуту і основані на нім у цілості”. У них відтворюються різні грані народного життя. Але у порівнянні з чарівною казкою, їх сюжет менш розгалужений, композиція спрощена, оповідь охоплює один – два епізоди. Героями виступають представники різних соціальних груп: селянин, мельник, коваль, шинкар, піп, пан, солдат; інколи – національностей: москаль, жид, циган, турок та ін. нерідко головні ролі відводяться жінкам.

Багатство тематики та проблематики соціально-побутових казок зумовлює певні труднощі класифікації. Існує розподіл їх на родинно-побутові та соціально-побутові, але й він умовний, оскільки у багатьох творах, що відносяться до першої групи наявне соціальне начало.

Л. Дунаєвська виділяє чотири групи соціально-побутових казок:

1) дидактичні “в яких відображені уявлення ... селянина про його залежність від Долі, Щастя, Злиднів, від якихось надприродніх сил”;

2) сімейно-антагоністичні, “про старшого та молодшого братів, деякі реалістичні казки про пасербицю та бабину дочку”;

3) гумористичні – про дурнів, ледарів, брехунів, п’яниць, витівки солдатів та ін.;

4) сатиричні – “казки про боротьбу двох антагоністичних соціальних сил”.

Такий поділ також не можна вважати остаточним, бо існує багато творів, у яких сімейний конфлікт поєднується з гумором та дидактизмом тощо. Тому часто соціально-побутові казки ділять на тематичні цикли на основі спільності конфлікту чи сюжету, що також об’єднані спільним головним персонажем.

Соціально-побутові твори – велика група соціально-побутових казок, тематика та проблематика яких стосується не особистого і родинного життя, а суспільного. Тому, на відміну від родинно-побутових творів, головні персонажі тут представники різних суспільних верств та груп. Часто вихідці двох протилежних станів зображені одночасно (тобто в одному творі), і шляхом антитези розкриваються позитивні якості одного та негативні іншого. Народ у таких казках втілив своє ставлення до суспільних недоліків та соціального зла. У цих казках нерідко прості люди виявляються розумнішими від багатих та вчених, оскільки покладаються не на титули та звання, а на справжню мудрість та чесність.

Українська народна соціально-побутова казка упродовж тривалого розвитку увібрала в себе елементи поглядів та уявлень народу на різні суспільні явища, зазнала впливів перекладної християнської та світської європейської літератур, “скристалізувавши оригінальне народне світобачення, своєрідне ставлення до життя, розуміння моралі” . На перший погляд соціально-побутові казки здаються картинами реальної дійсності; насправді ж закони, за якими живуть і діють герої побутової казки, докорінно відрізняються від тих, котрі діють у повсякденності.

Брати Грімм

Брати Грімм народилися в родині чиновника в місті Ганау. Батько їх був спочатку адвокатом в Ганау, а потім займався юридичними питаннями у князя Ганауского. Старший, Якоб, народився 4 січня 1785 року, Вільгельм - 24 лютого 1786 року.  З самого раннього віку брати були пов`язані тісними узами дружби, яка була міцною все життя. Батько братів помер в 1796 році і лише завдяки допомозі тітки з боку матері брати Грімм змогли закінчити навчання, до якої у них вже дуже рано проявилися прекрасні здібності. 
Закінчивши Кассельський ліцей, брати поступили в Марбурзького університет, бажаючи вивчати юридичні науки за прикладом батька. Проте пізніше брати Грімм стали присвячувати все більше вільного часу вивченню вітчизняної німецької та іноземної літератури і в підсумку займалися цим все своє життя. 

З 1805 р. по 1809 Якоб Грімм перебував на службі. Спочатку був деякий час бібліотекарем Жерома Бонапарта в Вільгельмсгеге, а потім статсаудітором. У 1815 році він був відправлений разом з представником Кассельского курфюршества на Віденський конгрес. 

Однак служба була йому в тягар і в 1816 році він покидає її, відхиливши запропоновану в Бонні професуру, і займає місце бібліотекаря в Касселі, де брат його Вільгельм з 1814 року був секретарем бібліотеки. Обидва брати постійно займалися своїми науковими дослідженнями. 
Цей період в їх житті був дуже плідним. У 1825 році Вільгельм Грімм одружувався; але брати продовжували працювати разом. У 1829 році директор Кассельской бібліотеки помер, але його місце дісталося не Якобу Грімму, а зовсім сторонній людині. 

Братам довелося подати у відставку. У 1830 році Якоб Грімм був запрошений в Геттінген професором німецької літератури і старшим бібліотекарем при місцевому університеті. Вільгельм поступив туди ж молодшим бібліотекарем, а в 1835 році був проведений в ординарні професори. 
Але перебування Братів в Геттінгені було недовгим. До влади в 1837 році прийшов новий король. Брати висловили протест з приводу зміни ним конституції і були звільнені. Їм довелося тимчасово оселитися в Касселі, але там їм не довелося затриматися надовго. У 1840 році вступив на престол Фрідріх-Вільгельм Пруський, він негайно ж викликав братів до Берліна. Вони були обрані в члени Берлінської Академії Наук і отримали право на читання лекцій в Берлінському університеті. 
З тих пір брати Грімм жили в Берліні постійно до самої смерті. Вільгельм Грімм помер 16 грудня 1859 року, а через чотири роки, 20 вересня 1863 року, помер і Якоб. За своє життя брати опублікували безліч творів, а їх збірку "Дитячі і сімейні казки" по праву зайняв місце в скарбниці світової літератури.

Брати Грімм почали збирати народні казки в 1807 році у відповідь на хвилю інтересу до німецького фольклору, яка постала з публікацією Ахима Людвіга фон Арніма і Клеменса Брентано колекції народних пісень нім. Des Knaben Wunderhorn («Чарівний ріг хлопчика») у 1805—1808 роках. На відміну від попередніх публікацій, брати Грімм намагалися не модернізувати мову оригіналів. В 1810 році Грімм підготували рукопис колекції декількох десятків казок, які вони записали, запросивши казкарів у свій дім. Хоч часто вважають, що вони збирали свої казки серед селян, багато з казкарів належали до середнього класу і навіть до аристократів, які розповідали казки, почуті від своїх слуг, а деякі з казкарів були з роду гугенотів і розповідали казки французького походження.

У 1812 році брати опублікували збірник з 86 німецьких казок під назвою «Дитячі й сімейні казки» нім. Kinder-und Hausmärchen. У 1814році вони опублікували другий том з 70 казок.

Брати Грімм написали двотомну роботу під назвою нім. Deutsche Sagen, яка включала 585 німецьких легенд, яка була опублікована в 1816 та 1818 роках. Легенди в книжці надані в хронологічному порядку історичних подій, з якими вони були пов'язані. Регіональні легенди в книжці надані тематично для кожної казкової істоти: карликів, велетнів, чудовиськ тощо без будь-якого історичного порядку. Ця книжка легенд не була настільки ж популярна, як книжки казок.

Два томи казок Якоб і Вільгельм Грімм видали у 1812 і 1815 роках. Згодом книги витримали шість редакцій — казки зробили менш жорстокими, в них додали відсилання на християнські цінності, прибрали згадки про фей.[1] У всьому світі найвідоміший варіант казок від 1857. Зокрема, в першій редакції книги принцеса Рапунцель проводить ніч з принцом в замку і вагітніє, зла королева у «Білосніжці» — це власна мати головної героїні, а голодуюча мама маленьких дітей в іншій казці збирається їх вбити і з'їсти.

Друге видання «Kinder-und Hausmärchen» у 1819-22 роках було розширене до 170 казок. Ще п'ять видань були опубліковані протягом життя братів, в яких деякі казки були додані або вилучені. У сьомому виданні 1857 року містяться 211 казок. Багато змін було зроблено після негативних критичних відгуків, особливо тих, хто стверджував, що не всі казки були придатні для дітей, не зважаючи на назву. Вони також критикували недосконалу німецьку мову казок.

Ці видання, з науковими нотатками, — серйозні дослідження з німецького фольклору. Брати також опублікували нім. Kleine Ausgabe (малі видання), які містять збірки з 50 казок, безпосередньо призначених для дітей (на відміну від більш формальних нім. Große Ausgabe (великих видань). Десять «малих видань» були випущені в період між 1825 і 1858 роками.

Брати Грімм не були першими серед тих, хто публікував колекції казок. Серед найвідоміших — французькі колекції Мішеля Олександра Ненашева 1697 року, хоч існує ряд інших, в тому числі німецька колекція Йоганна Карла Августа Мусауса, опублікована в 1782—1787 роках.

Французький критик і поет, знаменитий казкар – Шарль Перро

12 січня 1628 в дружній сім'ї П'єра Перро народилися брати-близнюки - Шарль і Франсуа. Через півроку Франсуа помер від запалення легенів, але його братові Шарлю належало прославити сім'ю і стати одним з найбільших казкарів в історії людства. Правда, старший брат Шарля, Клод, був досить відомим у Франції архітектором - досить сказати, що він є автором Східного фасаду в Луврі.

П'єр Перро, який займав посаду судді в Паризькому парламенті, дворянського титулу не мав, але намагався дати своїм чотирьом синам найкраще освіту. В основному з дітьми займалася мати - саме вона навчила дітей читати і писати. Незважаючи на велику зайнятість, її чоловік допомагав у заняттях з хлопчиками, а коли восьмирічний Шарль почав вчитися в коледжі Бове, батько часто перевіряв у нього уроки. У сім'ї панувала демократична атмосфера, і діти цілком могли відстоювати близьку їм точку зору. Однак зовсім інші порядки були в коледжі - тут потрібні зубріння і тупе повторення слів вчителя. Суперечки ж не допускалися ні за яких обставин. І все ж брати Перро були відмінними учнями, а якщо вірити історику Філіпу Арьесу, то за весь час навчання вони ні разу не піддавалися покаранню різками. На ті часи - випадок, можна сказати, унікальний.

Однак в 1641 році Шарль Перро був вигнаний з уроку за суперечку з учителем і відстоювання своєї думки. Разом з ним з уроку пішов і його друг Борен. До коледжу хлопчики вирішили не повертатися, і в той же день, в Люксембурзькому саду Парижа, склали план самоосвіти. Три роки друзі разом вивчали латину, грецьку, історію Франції і античну літературу - фактично проходячи ту ж програму, що і в коледжі. Значно пізніше Шарль Перро стверджував, що всі свої знання, які знадобилися йому в житті, він отримав саме за ці три роки, навчаючись самостійно разом з товаришем.

Як продовжив свою освіту друг Перро Борен - невідомо, а ось Шарль почав брати приватні уроки правознавства. У 1651 році він отримав диплом юриста і навіть купив собі ліцензію адвоката, але це заняття йому швидко набридло, і Шарль вступив на роботу до свого брата Клоду Перро - став клерком. Як і багато молодих людей у ​​той час, Шарль писав численні вірші: поеми, оди, сонети, захоплювався і так званої «придворної галантної поезією». Навіть за його власними словами всі ці твори відрізнялися неабиякою довжиною і надмірної урочистістю, але несли занадто мало сенсу. Першим твором Шарля, яке він сам вважав прийнятним, стала поетична пародія «Стіни Трої, або Походження бурлеску», написана і видана в 1652 році.

Кілька років тому на Шарля Перро звернув увагу Жан Кольбер. У шістдесятих роках XVII століття Кольбер фактично визначав політику при дворі короля Людовика XIV у відношенні мистецтв. Коли була знову утворена Академія написів і витонченої словесності, саме посередництво Кольбера призвело Перро в 1663 році на пост секретаря цієї Академії. Крім того, Шарль мав посаду генерального контролера в сюрінтендантстве королівських будов.

У 1665 році Шарль допоміг своєму братові Клоду виграти королівський конкурс з проектів фасадів Лувру. Це була дуже велика перемога архітектора, і з тих пір Клод Перро пішов у гору. Став для сім'ї Перро і для всієї Франції знаковим і 1666 рік - Кольбер створив Академію Франції, і Клод Перро отримав в ній членство. А Шарль був прийнятий в Академію лише через кілька років - але зате очолив роботу по створенню «Загального словника французької мови». У всі ці роки він з успіхом виступав також як поета і літературного критика.

Активно займаючись своєю кар'єрою, Шарль Перро одружився лише в сорок чотири роки. Хоча для того часу це було цілком нормально. Його дружиною стала дев'ятнадцятирічна Марі Гюшон. Мабуть, шлюб виявився щасливим - але, на жаль, був недовгим. Марі залишила чоловікові трьох синів і дочку і померла у віці двадцяти п'яти років ...

У 1683 році помер покровитель Перро, Кольбер, і ласки, що сипалися з королівського Олімпу на голову Шарля, майже вичерпалися. Покрайней мірою, припинилися виплати пенсії, яку виклопотав йому, як літератору, Кольбер.

Свою найпершу казку Шарль Перро написав у 1685 році - це була історія пастушки Грізельди, що стала, незважаючи на всі неприємності та негаразди, дружиною принца. Казка іменувалася «Грізел». Сам Перро значення цього твору не надав. А ось через два роки була опублікована його поема «Вік Людовика Великого» - і цей твір Перро навіть зачитав на засіданні Академії. З багатьох причин вона викликала бурхливе обурення літераторів-класицистів - Лафонтена, Расіна, Буало. Вони звинуватили Перро у зневажливому ставленні до античності, якою прийнято було наслідувати в літературі того часу. Справа в тому, що визнані письменники XVII століття вважали, що всі кращі і досконалий витвір вже створені - в античні часи. Сучасні ж літератори, по усталеній думці, мали право лише наслідувати еталонам давнини і наближатися до цього недосяжним ідеалом. Перро ж підтримував тих письменників, які вважали, що в мистецтві догматів бути не повинно і копіювання древніх означає всього лише застій.

Творча спадщина

Ганс Крістіан Андерсен

Ганс (Ханс) Крістіан Андерсен (1805-1875) - датський письменник і поет, автор всесвітньо відомих казок для дітей і дорослих: «Гидке Каченя», «Нове плаття короля», «Тінь», «Принцеса на горошині», « Русалонька», «Снігова Королева».

Ганс-Крістіан Андерсен народився 2 квітня 1805 р. в Оденсе на датському острові Фюн. Батько Андерсена був бідним башмачник, мати Ганна Марі Андерсдаттер була прачкою з бідної сім'ї, їй доводилося в дитинстві просити подаяння, вона була похована на кладовищі для бідних. У Данії існує легенда про королівське походження Андерсена, оскільки в ранній біографії Андерсен писав, що в дитинстві грав з принцом Фрітсом, згодом - королем Фредеріком VII, і у нього не було друзів серед вуличних хлопчиськ - тільки принц. Дружба Андерсена з принцом Фрітсом, згідно фантазії Андерсена, продовжувалася і в дорослому віці, до самої смерті останнього. Після смерті Фрітса, за винятком родичів, один лише Андерсен був допущений до труни покійного. Причиною цієї фантазії з'явилися розповіді батька хлопчика, що він родич короля. З дитинства майбутній письменник виявляв схильність до мріянню і письменництва, часто влаштовував імпровізовані домашні спектаклі, що викликали сміх і глузування дітей. У 1816 р. батько Андерсена помер, і хлопчикові довелося працювати заради прожитку. Він був підмайстром спершу у ткача, потім у кравця. Потім Андерсен працював на сигаретної фабриці. У ранньому дитинстві Ханс Крістіан був замкнутою дитиною з великими блакитними очима, який сидів у кутку і грав в свою улюблену гру - ляльковий театр. Це єдине своє заняття він зберіг і в юності.

У віці 14 років Андерсен поїхав в Копенгаген, мати відпустила його, так як сподівалася, що він побуде там трохи і повернеться. Коли вона запитала причину, по якій він їде, залишаючи її і будинок, юний Андерсен негайно відповів: «Щоб стати знаменитим!» Він поїхав з метою влаштуватися на роботу в театр, мотивуючи це своєю любов'ю до всього того, що з ним пов'язано. Він отримав гроші за рекомендаційного листа полковника, в сім'ї якого він влаштовував у дитинстві свої спектаклі. Протягом року життя в Копенгагені він намагався потрапити в театр. Спершу він прийшов додому до відомої співачки і, від хвилювання заливаючись сльозами, просив її влаштувати його в театр. Вона, щоб тільки відв'язатися від настирливого дивного довготелесого підлітка, обіцяла все влаштувати, але, звичайно, не виконала своєї обіцянки. Набагато пізніше вона скаже Андерсену, що просто прийняла тоді його за божевільного.

Ханс Крістіан був довгов'язим підлітком з видовженими і тонкими кінцівками, шиєю і таким же довгим носом, він був квінтесенцією гидким каченям. Але завдяки його приємному голосу і його прохань, а також з жалю, Ганс Крістіан, незважаючи на неефектно зовнішність, був прийнятий в Королівський театр, де грав другорядні ролі. Його все менше і менше задіяли, а потім почалася вікова ломка голосу, і він був звільнений. Андерсен тим часом склав п'єсу в 5-ти актах і написав листа королю, переконавши дати гроші на її видання. В цю книгу входили також вірші. Ханс Христіан подбав про рекламу і дав анонс у газеті. Книга була надрукована, але ніхто її не купував, вона пішла на обгортку. Він не втрачав надії і поніс свою книгу в театр, щоб за п'єсою був поставлений спектакль. Йому було відмовлено з формулюванням «зважаючи на повну відсутність досвіду у автора». Але йому запропонували вчитися через доброго до нього відношення, бачачи його бажання.

Поспівчувати бідному і чутливого хлопчика люди клопотали перед королем Данії Фредеріком VI, який дозволив вчитися в школі в містечку Слагелсе, а потім в іншій школі в Ельсінорі за рахунок скарбниці. Це означало, що більше не потрібно буде думати про шматок хліба, про те, як прожити далі. Учні в школі були на 6 років молодше Андерсена. Він згодом згадував про роки навчання в школі як про найпохмурішою порі свого життя, через те що він піддавався суворій критиці ректора навчального закладу і болісно переживав з цього приводу до кінця своїх днів - він бачив ректора в кошмарних снах. У 1827 році Андерсен завершив навчання. До кінця життя він робив на листі безліч граматичних помилок - Андерсен так і не здолав грамоти.

У 1872 році Андерсен впав з ліжка, сильно побився і більше вже не оговтався від травм, хоча прожив ще три роки. Він помер 4 серпня 1875 і похований на кладовищі Ассістенс («Assistens») в Копенгагені.

Оскар Уальд

Народився у сім'ї лікаря-офтальмолога Вільяма Уайльда і письменниці Джейн Франциско Елджі (англ. Jane Francesca Elgee). Отримав класичну освіту: естетичні погляди формувались у Триніті Коледжі (Дублін) та оксфордському коледжі святої Магдалени, — проте йшов власним шляхом, керуючись власною тезою: «Те, що дійсно треба знати, не розтлумачить ніхто».

У 1881 вийшла перша друкована збірка його поезій «Вірші». Проте, з 1882 по 1888, щоб здобути кошти на утримання сім'ї, займається здебільшого журналістською працею: редагує дамський журнал «Жіночий світ» (англ. Woman's World), часопис «Драматичне рев'ю» (англ. Drama Review). У 1888 році вийшла друкована збірка казок «Щасливий принц та інші казки» (англ. The Happy Prince and Other Stories).

У 1891 відзначився друкованою збіркою «Злочин лорда Артура Севайла та інші історії» (англ. Lord Arthur Savile's Crime and Other Stories), та оприлюдненням, як критичних праць «Наміри» (англ. Intentions (Oscar Wilde)), «Занепад брехні»(англ. The Decay Of Lying: An Observation), «Критик як митець» (англ. The Critic As Artist), «Людська душа при соціалізмі» (англ. The Soul of Man under Socialism), так і єдиного роману «Портрет Доріана Грея» — тепер найбільш уславленого його твору, який після публікації приніс доволі неслави: скандал, процес, суд і дворічне ув'язнення за моральні збочення. Знову власною тезою-підсумком пролунали гіркі слова виданої анонімно «Балади Редінзької в'язниці» (англ. The Ballad of Reading Gaol, 1898): «Коханих убивають всі».

Успіх і визнання принесли автору його п'єси «Віяло леді Віндермір» (англ. Lady Windermere's Fan, 1892), «Жінка, не варта уваги» (англ. A Woman of No Importance, 1893), «Саломея» (фр. Salomé, 1893), «Ідеальний чоловік» (1895). І все ж найкращою вважається п'єса «Як важливо бути серйозним» (англ. The Importance of Being Earnest, 1895).

Останні роки добровільного вигнання з Батьківщини провів у Франції, де оселився після звільнення з тюрми під несправжнім ім'ям, зазнавши там матеріальної скрути, а ще більш — духовної.

Жив у Парижі, де й помер. Похований був на цвинтарі Пер-Лашез.

Погляди майбутнього письменника формувалися в батьківському домі: тут же влаштовувалися поетичні вечори, дім відвідували цікаві, творчо обдаровані люди. У шкільні роки читав в оригіналі трагедії Есхіла і з дитинства привчався існувати у світі поетичних образів, поваги до краси, створеної людиною. Атмосферу краси, що панувала у батьківському домі, сприймав як єдину можливу атмосферу існування.

Значною мірою на формування естетичних поглядів вплинула університетська освіта. Його обдарованість визнавали всі викладачі. Найбільше він цінував думки двох професорів, ім'я кожного з яких багато важить в англійській культурі. Спочатку був Джон Раскін, чудовий лектор, який викладав курс історії мистецтва; згодом Раскіна змінив Волтер Пейтер, який не славився таким красномовством, як його попередник, проте мав неабиякий хист до письменства. Раскін був автором багатьох досліджень античного мистецтва й філософії: особливий вплив на сучасників мали його роботи про мистецтво Відродження, яких автор назвав «святим письмом краси». Пейтер вивчав архітектуру Франції, малярство Італії, був автором праць із «поезії архітектури», ренесансного й сучасного живопису. Висновком його праць стало положення про те, що мистецтво надихається самим мистецтвом і що існує воно лише для себе, йому не потрібні інші обґрунтування. Це положення визначило розвиток цілого напряму в мистецтві кінця XIX ст. Віддаючи належне їхнім творчим пошукам, Уайльд ішов власним шляхом, засвоївши з ренесансної естетики положення про те, що мудрість досягається лише через досвід.

Шлях цей був і складним, і небезпечним: досягав успіху, і робив помилки. Напередодні 1882, маючи лише цю першу книжку, але вже знаменитий незвичністю своїх суджень та неординарною поведінкою, вирушив на «завоювання» Америки. Там читає «естетські» лекції, пропагує «нове відродження» в англійській літературі.

Письменник прагнув, щоб проза стала не просто хронікою чи проповіддю, а мистецтвом, в якому так багато важать вигадка, барвистість, гротеск, умовність, гра. Шукаючи можливості говорити про реальність іншою мовою, ніж фактографічна література, яка, на його думку, була нездатна передати все багатство й різноманітність дійсності, він звернувся до жанру казки. Як зазначав сам Оскар Уайльд, він поставив перед собою завдання описати те, чого ніколи не було.

Зі спогадів його сина Вівіана: «Він був для нас справжнім товаришем і завжди доставляв нам задоволення своїми частими появами у дитячій. Він залишався в душі настільки дитиною, що обожнював брати участь у наших іграх. Коли ж він втомлювався від ігор, він умів нас змусити заспокоїтися, розповідаючи казки про добрих чарівників або які-небудь історії зі своєї невичерпної пам'яті. Він був великим шанувальником Жюля Верна, Стівенсона і Кіплінга. Одного разу Сиріл (перший син Оскара Вайлда) запитав, чому в його очах стояли сльози, коли він читав нам „Велетня-себелюбця“, і він відповів, що істинно прекрасні речі завжди викликають у нього сльози».

Про своє розуміння складних взаємин між вигадкою й реальністю, фантазією й фактом (зокрема між життям і літературою) говорив уже у «Кентервільському привиді»(англ. The Canterville Ghost, 1887), який мав підзаголовок «Матеріально-ідеалістична історія». У 1888 році виходить перша збірка казок «Щасливий принц та інші казки»(англ. The Happy Prince and Other Tales / Stories). Прагнення звернути увагу читачів на різноманітність життя, яке не вичерпується фактами буденності, доводило, що його твори звернені не тільки до дітей. Через кілька років Вайлд повернувся до жанру казки і створив нову збірку «Гранатовий будиночок» (англ. A House of Pomegranates, 1891). За художньою фактурою його казки нагадують Ганса Крістіана Андерсена, і тогочасна критика так сприйняла казки Оскара Уайльда: «Якщо це і відлуння Андерсена, то вторить воно йому чарівно».

Сам автор називав казки «короткими історіями» або «етюдами в прозі для дітей від 18 до 80 років» і рекомендував їх дорослим, котрі не втратили здатності радіти і дивуватися.

У всіх своїх літературних творах, як і у житті, письменник широко використовував парадокс, який був, і літературним прийомом, і способом мислення. Письменнику була близька теза його літературних попередників, діячів доби Відродження, які гостро поставили проблему про співвідношення правди й красномовства, усвідомивши, що гра словом може бути небезпечна, вона може віддаляти від істини, а не вести до неї. Парадоксальними в Уайльда стають не тільки окремі вислови, а й ситуації.

У казці «Щасливий принц» живий принц не знав сліз. Його Палац безтурботності був розташований за високим муром, який відмежовував прекрасний придворний садок від міста. А після смерті принц зміг пізнати жаль і смуток людей і навчився співчувати їм — сльози котилися із сапфірових очей його статуї, яка стояла на високій колоні над містом. Ластівка знімала з неї шматочки позолоти і відносила бідним. Але статую забрали з міської площі: «У ній уже немає краси, а відтак, немає і користі» — промовляв в Університеті професор Естетики". Проте з цим не могло погодитись жодне читацьке серце. Так автор прагнув викрити утилітарний, занадто практичний підхід до розуміння краси. І парадоксально суперечив сам собі: краса душі і серця принца реалізувались саме в його бажанні бути корисним людям. Роздуми про співвідношення добра, користі й краси червоною ниткою пройшли через усі його твори.

Казка «хлопчик-зірка» була вміщена автором у збірку «Гранатовий будиночок (англ. «А House of Pomegranates») (1891). Чому саме гранатовий? У такій країні, як Ірландія, напрочуд потужними с традиції християнства, а гранат (дерево та його плоди) — цс один із традиційних символів християнської віри: страждання, відродження й воскресіння. У кожній з чотирьох казок цієї збірки («Молодий король*, «День народження інфанти», «Рибалка та його душа», «Хлопчик-Зірка*) розповідається про різні події, пов’язані зі стражданнями людей та їхнім духовним відродженням. Слово гранат (або гранатовий) з’являється в найбільш напружені для персонажів моменти випробувань, але водночас немовби вказує їм шлях до відродження. А чому слово будинок з’явилось у назві збірки? Так в Англії XIX ст. називали салон1, місце, де зустрічалися високоосвічені люди й говорили про мистецтво, філософію, науку. Деякі салони мали назви. Наприклад, О. Уайльд у той час відвідував салон під назвою «Душа*. Кожна з чотирьох казок збірки присвячена одній леді із салону, а в цілому «Гранатовий будиночок» присвячений дружині письменника — Констанції Уайльд.

13

Зверніть увагу, свідоцтва знаходяться в Вашому особистому кабінеті в розділі «Досягнення»

Всеосвіта є суб’єктом підвищення кваліфікації.

Всі сертифікати за наші курси та вебінари можуть бути зараховані у підвищення кваліфікації.

Співпраця із закладами освіти.

Дізнатись більше про сертифікати.

Приклад завдання з олімпіади Українська мова. Спробуйте!
До ЗНО з МАТЕМАТИКИ залишилося:
0
3
міс.
2
3
дн.
0
6
год.
Готуйся до ЗНО разом із «Всеосвітою»!