і отримати безкоштовне
свідоцтво про публікацію
До визначення переможців залишилось:
3
Дня
3
Години
16
Хвилин
30
Секунд
Поспішайте взяти участь в акції «Методичний тиждень».
Головний приз 500грн + безкоштовний вебінар.
Взяти участь

Лист до матері

Курс:«Основи фінансової грамотності»
Часнікова Олена Володимирівна
72 години
3600 грн
1080 грн
Свідоцтво про публікацію матеріала №XQ593463
За публікацію цієї методичної розробки Діденко Людмила Миколаївна отримав(ла) свідоцтво №XQ593463
Завантажте Ваші авторські методичні розробки на сайт та миттєво отримайте персональне свідоцтво про публікацію від ЗМІ «Всеосвіта»
Бібліотека
матеріалів
Отримати код

Супровідний лист

Автор: Зайченко Олена Кирилівна, с. Пилипча, Білоцерківського району, Київської області, тел. 0979227091, Пилипчанський НВК «ЗОШ-І-ІІІступенів-ДНЗ» с. Пилипча, Білоцерківського району, Київської області, 10 клас, учитель Діденко Л. М.

Про кого: Ізваров Олександр Юрійович. Місце проживання: с. Пилипча, Білоцерківського району, Київської області. Місце служби: 80 Львівська аєромобільна бригада.

Лист до матері Героя

Тихо… Сонце стомилося і, збираючи свої промені у небесну скриню, поступається місцем володарю ночі – місяцю. Вечірній вітер злегка колише верхівки старих могутніх дерев. Широкою безлюдною вулицею села йде жінка. Вона ще відчуває тепло яскравого сонця, яке от-от сховається за обрій рідного краю. Стомлена, бо роботи по господарству додалося чимало, а рук поменшало. Та не так фізична втома її доймає, як з’їдає мука душевна- сини на війні… Жінка йде від матері. Раніше за домашніми клопотами нечасто вдавалося урвати годинку- тепер же провідує її щодня і сидить подовгу. Обидві, нашвидку обмінявшись новинами, мовчать, бо слова непереконливі й марні- сини на війні… Жінка йде додому. Змарніла, безсила. В очах її смуток і печаль. Вона не поспішає додому, бо віднедавна рідна хата здається їй пусткою. Йде додому з думкою, що там її не зустрінуть радісні голоси рідних синочків. Діти виросли, вдома їх більше немає. Але сини не просто розлетілися по світу - вони на війні. Ця думка не дає спокою ні вдень, ні вночі, не дає їсти й пити, не дає жити, бо війна, не спитавши дозволу й згоди, прийшла в хату, в життя, в серце. Іде собі жінка та й іде, розмовляє тихенько сама з собою, чи то пак, з синочком своїм. Про все їм розповідає, в усьому радиться. Буває, побачить хто її на дорозі, й подумає: «Бережи, Господи, синів її!» І ця мовчазна молитва найщиріша, бо кожен розуміє: аби не такі сини, то хто знає, в яке іго всі ми б потрапили. А так, хвалити Бога, є ті, хто ціною свого життя захищає нашу Батьківщину. Валентина Вікторівна все життя прожила в селі Пилипча. Її мрією було мати великий затишний будинок, щасливу сімю та гарних і здорових дітей. Валентин із Сашком виросли мужніми і розумними. Вони добре навчалися в школі, та саме мати дала їм ті знання, завдяки яким ними сьогодні пишається вся країна. Валентина Вікторівна мріяла про щасливе майбутнє, але лихо, яке прийшло у наш край, завадило здійсненню мрії. Прийшла війна, ввірвалася безцеремонно і повела з дому найдорожче – дітей. Недарма навчала своїх синів любові до Батьківщини - повчання матері розбудили у серцях синів дух патріотизму й хлопці пішли на війну. Скільки безсонних ночей пережила Валентина Вікторівна! Життя її розділилося надвоє: на «до війни» і саму війну, довгу, липку й тягучу, наче смола. І було те життя зовсім нове, страшне і незрозуміле: від дзвінка до дзвінка від рідних синочків. Вона жила в очікуванні почути рідний голос своєї дитини. Старший, Валентин, був у Дебальцево, а менший, Сашко - у Донецькому аеропорті… Після запеклих боїв старший син, хвалити Бога, повернувся додому. Ото, здається, прийшла пора радіти! Радість була, та ще й яка величезна, але, на жаль, радість затьмарена. І була вона крізь сльози і стогін, бо мамина заплакана душа болісно сумує за своїм меншим синочком, який все ще там, на тій триклятій війні… Хоча сьогодні майже ніхто не пише листів, жінка телефонні розмови сприймає як паперові листи і «перечитує» їх знов і знов, безліч разів, «зачитує» до того, що знає кожен «лист» напам’ять, наче боїться забути хоч словечко, сказане рідними устами. І частенько замість того, щоб сказати: «Дзвонив Сашко», каже: «Сашко написав». Кожної вільної хвилини молиться за нього. Вона чує його голос і сама з ним розмовляє у тяжкі для нього хвилини:
— Мамо! Матусю! Я живий!
— Чую, синку! Я ж молюся, аби Господь тебе беріг.
— Я відчуваю твоє хвилювання і твою любов за сотні кілометрів.
— Бо я посилаю тобі любов усього свого зболілого серця.
— Кожного разу, коли закриваю очі, я бачу тебе, мамо. Після кожного звуку гармати я чую твій голос, який гукає на мене, нагадує про життя і повертає до нього.
— Добре, синку, що ти чуєш, як я кличу тебе.
— Мамо! Ти пам’ятаєш, як водила мене малого у поле? Як розповідала про наше село, про нашу Вкраїну, про наш трудовий народ, скільки пережив він лиха й не зломився? Тоді, ще малим, я уявляв собі, що я козак, воїн, лицар, який захищає всіх і все від біди. Я був упевнений: щоб не сталось, я буду захищати цю землю, буду захищати тебе, матусю. Тоді та ще й зовсім недавно я й гадки не мав, як і від кого доведеться захищатися, і що це може статися насправді, але воно сталось…
— Синку-соколику, хіба такої долі я тобі хотіла?
— Мамочко! Заради тебе я тут. Заради твого щасливого життя. Заради твоєї мрії! Кожну хвилину свого життя ти маєш бути впевнена в моїй любові до тебе і до неньки-України, маєш бути гордою за те, що зростила мене патріотом, вірним своєму народові.
— Я горда, сину, що ти у мене справжній патріот! Ніколи не сумнівалася у тобі!
— Матусю! Знай, що кожної миті я пам’ятаю про тебе. Знай, що відчуваю твою любов і турботу. Знай, що вірю в твою молитву за всіх нас, хто на полі борні. Ніколи не вір у те, що нас можна здолати, бо допоки у нас є матері, які ростять синів-лицарів, ми непереможні.
— Дякую тобі, сину! Мир буде. Нехай кожен вірить і ніхто не сміє сумніватися: наші бійці зуміють захистити рідну Батьківщину, перемогти клятого ворога і встановити мир в країні, душах і серцях! Тихо… Сонце стомилося і, збираючи свої промені у небесну скриню, поступається місцем володарю ночі – місяцю. Вечірній вітер злегка колише верхівки старих могутніх дерев. Широкою безлюдною вулицею села йде жінка. Вона ще відчуває тепло яскравого сонця, яке от-от сховається за обрій рідних країв…


Відображення документу є орієнтовним і призначене для ознайомлення із змістом, та може відрізнятися від вигляду завантаженого документу

Опис документу:
Твір
  • Додано
    28.02.2018
  • Розділ
    Українська література
  • Переглядів
    156
  • Коментарів
    0
  • Завантажень
    0
  • Номер матеріала
    XQ593463
  • Вподобань
    0
Шкільна міжнародна дистанційна олімпіада «Всеосвiта Осінь – 2018»

Бажаєте дізнаватись більше цікавого?


Долучайтесь до спільноти