Криза в українській драматургії не гальмувала розвиток останньої, а сприяла створенню неповторного явища, в якому актуалізувалися дві парадигми образності, одна з яких репрезентувала усталену однорідність (традиційність, реалізмоцентричну модель художньої образності), друга – рухливу різнорідність (новаторство, нереалістичні структури авторської ідейно-естетичної свідомості, що стали модерністськими і нетрадиційними для національної драми і сцени)