Краєзнавчо-дослідницька робота «Відродження нації. Український світанок»

Опис документу:
Військові формування в Західній Україні у часи Української революції вписали в історію нашої держави свою сторінку, внесли свою лепту, свій вагомий внесок для боротьби за свободу. В Україні їх нев’януча слава буде жити в пам’яті всього українського народу віками. Смута, скорбота, почуття глибокої пустоти, приниження й образи та інші рани, що залишилися в душі українського народу після поразки національної-визвольної боротьби, будуть переслідувати народ протягом наступних поколінь.

Відображення документу є орієнтовним і призначене для ознайомлення із змістом, та може відрізнятися від вигляду завантаженого документу. Щоб завантажити документ, прогорніть сторінку до кінця

Перегляд
матеріалу
Отримати код Поділитися

Краєзнавчо-дослідницька робота

«Відродження нації. Український світанок»

2018 р.

Зміст

Вступ

Військові формування в Західній Україні у часи Української революції вписали в історію нашої держави свою сторінку, внесли свою лепту, свій вагомий внесок для боротьби за свободу. В Україні їх нев’януча слава буде жити в пам’яті всього українського народу віками.

Матеріал, зібраний у процесі краєзнавчої акції, пожвавлює нашу гурткову роботу, робить її цікавою, допомагає нам, гуртківцям, краще засвоїти історію свого краю, своєї країни. Заняття у гуртку «Історичне краєзнавство» розширюють і поглиблюють наше світосприйняття, формують у нас, юних патріотів своєї землі, вміння бути активними.

Також ми додаємо до нашої краєзнавчо-дослідницької роботи презентацію, яка є на диску.

Важливу роль у процесі написання нашої роботи відіграла ідеологія патріотизму, що для нас, юних краєзнавців, є великим фундаментом у засвоєнні вмінь та навичок для написання своїх праць. Який же патріотизм, з якими якостями і рисами він має бути? Серед характерних ознак патріотизму ми визначаємо:

- розуміння і сприйняття української ідеї;

- сприяння розбудові державної незалежності;

- засвоєння національних цінностей: української культури, мови, прищеплення шанобливого ставлення до історичної пам’яті;

- військово-патріотичне виховання.

Смута, скорбота, почуття глибокої пустоти, приниження й образи та інші рани, що залишилися в душі українського народу після поразки національної-визвольної боротьби, будуть переслідувати народ протягом наступних поколінь.

Українці мають усвідомити для себе, для свого розуміння те, що період великого зриву 1917-1921 рр. має вагоме значення для історії України, Європи та Світу.

Українські вояки… Вони схопилися за зброю заради своєї землі, свого краю, в обороні найсвятішого, найбажанішого права свого українського народу, пішли до бою за найцінніший скарб – землю і волю! Вони змогли здобути визнання для себе, для своєї землі і дали українцям ковток свободи.

Вони не хотіли бути приниженими, не хотіли панування ворога в своїм краю, на рідній землі їх батьків та дідів. Вони билися, як леви, відважно та рішуче, кров і піт стікали їхніми тілами, вони не жаліли свого життя.

Українська національна боротьба була нелегкою, вона не обійшлась без труднощів, але завзяття, працелюбність та любов до своєї Батьківщини зробили свою справу. Українці боролися з поляками, росіянами, і саме принцип суперництва між сторонами давав поштовх до саморозвитку суспільства задля єдиної мети.

Український народ сповнений духу національно-культурного відродження. Це знаходить свій вияв, зокрема, у прагненні мільйонів людей до пізнання власної історії. Народ гостро відчув наслідки завойовницької політики впродовж трьох поколінь, а також деформації історичної свідомості і не хоче вже більше миритися з цим.

Україна – це не просто територія на карті світу, а опоетизована легенда, за яку б’ються небайдужі серця мільйонів, – аби вона воскресла… І так з Божої ласки станеться. Віримо у щасливий день нації, котрий настане завдяки нашій нескореній волі.

Розділ І. Українські Січові Стрільці

Хоч і як далеко була славна, трагічна й кривава козацька доба, велике минуле боротьби за свободу. Пам’ять про козаків ще тліла у серцях, у глибині душі українського народу. На початку ХХ ст. у Галичині й на Буковині розпочався процес заснування рахунково-пожежного товариства «Сокіл» та товариства «Січ». Треба сказати, що причиною створення таких товариств було бажання відновити хоча б якусь українську військову силу. Українська молодь, натхненна славним козацьким романтизмом, плекала ідеї та надії на відродження українського війська, на відновлення державності.

Коли Австро-Угорщина 25 липня 1914 р. розірвала дипломатичні відносини зі Сербією та проголосила часткову мобілізація й коли виявилося, що мову дипломатії заглушать гармати, українці почали перші заходи для організації легіону.

З цього приводу з ініціативи Костя Левицького відбулася 1 серпня 1914 р. спільна нарада представників українських партій, які погодились у цей важливий епохальний час покинути всі партійні чвари, щоб разом повести український народ в епохальну боротьбу за своє єство, за своє місце під сонцем. З цією метою на наступний день, 2 серпня, було створено Головну Українську Раду.

Головна Українська Рада як найвища українська політична установа перебрала на себе організацію українських добровольчих частин, причому довела до об’єднання Січових та Сокільських Стрільців у єдине формування – «Бойова Управа».

«Українська Бойова Управа» вже 4 серпня приступила до виконання своїх обов’язків, але почала вона роботу не з того, щоб роздобути потрібні ресурси для потреби організації стрілецької формації, а вона розпочала дебати про назву та однострій. Так на засіданні була прийнята назва – Українські Січові Стрільці.

На заклик Головної Української Ради відгукнулося 28 000 добровольців, але на збір У.С.С. у Стрию наприкінці серпня — на початку вересня 1914 зійшлося тільки 10 000, бо деякі повіти Галичини були вже захоплені російською армією. З них австрійська влада вибрала тільки 2500 стрільців (на це вплинули й перешкоди з боку поляків), яких поділено на 10 сотень по 250 стрільців, що згодом вирушили на вистрій до Закарпаття. Січові стрільці дали клятву служити своєму народові. Під час клятви Австрійська монархія вимагала, щоб дали клятву їй, але Січові стрільці вирішили, що потрібно виправити більшу частину тексту, тим самим підтверджуючи свою вірність українському народові.

Організацією У.С.С. займались: у повіті богородчанському – адвокат доктор Михайло Новаковський, у бережанському – посол Тимотей Старух, у жовківському – В. Галапац, у золочівському – Володимир Сроковський, у калуському – лікар Іван Куролець, у равському – Василь Сідельник, у самбірському – адвокат доктор Андрій Чайковський, у стрийському – адвокат доктор Іван Герасимів, у тернопільському – доктор Степан Чумак, у сокальському – Осип Семенюк та Осип Демчук, у чортківському – Іван Коссак, у перемиському – адвокат доктор Володимир Загайкевич, на Гуцульщині – П. Шеверик-Доникініїв56. Так розпочався кривавий шлях слави Українського Січового Стрілецтва. Під час всіх військових операцій австрійської армії стрільці були завжди в перших рядах.

Свою безсмертну славу стрільці здобули в боях за гору Маківку, що велися від 29 квітня до 2 травня 1915 р. Тут російське царське командування вирішило створити свій плацдарм для переправи військ до Угорщини. Австрійці програвали бої, таким чином їх потрохи відтісняли. Росіяни зайняли тоді вже половину гори, вони були за крок до перемоги. Тоді вже на допомогу австрійцям вирушили стрільці. Відбувся короткий рукопашний бій, підсумком якого було те, що стрільцям вдалося відтіснити росіян на попередні позиції.

Наступного дня росіяни повторили спробу наступу на праве крило гори Маківки. Стрілецький контрнаступ змусив росіян відступати, а крім того було захоплено 173 полонених.

Третій найважчий бій за гору Маківку розгорнувся 1 травня. Росіяни кинули в бій свіжі сили. Після довгого гарматного обстрілу на невеликий відтінок фронту, обсаджений сотнями Будзиновського і Мельника, рушив лавиною цілий московський полк. Стрільці відстрілювалися кулеметною чергою щосекунди не зупиняючись, вогонь вівся безперестанку, скошуючи росіян так, ніби господар весною засівав поле житом.

Того дня в денному звіті командира 55 дивізії австрійської армії було написано: «У дводенних боях вдалося ворогові здобути вигідні позиції для подальшого наступу, але в один час з’явилися українці і переломили хід бою. Нехай коштує, що хоче, відвічний ворог мусить бути відбитий!

Зі запалом, одушевлені правдивим патріотизмом, з розмахом, як шумна буря, якій ніщо опертися не може, кинулися молоді хоробрі галицькі сини в оборону рідної землі на ворога й приневолили ворога залишити те, що він вважав за здобуте. Небезпеку усунено. Українські Стрільці двічі вирішили бій на свою користь. Вони можуть гордо дивитися на свої подвиги, бо навіки залишилася в історії слава їхніх хоробрих заслуг та золотий лавровий вінок в історії їхнього народу.

Боротьба була важка і вимагала жертв. Тим, хто залишилися в живих, висловлюємо нашу щиру подяку й наш подив. Героям, що не можуть уже радіти перемогою, присвячуємо цю згадку.

Українець! З великою гордістю може глядіти на ваші неймовірні геройські подвиги. Кожний мусить славитися приналежністю до вашого корпусу, бо він матиме право назвати себе вибраною частиною». [2, 45ст.]

Перший лавровий листок, вплетений Українськими Стрільцями у вінок слави українського народу, коштував дорого – 42 убиті, і 76 поранені, це як на кількість частини дуже багато.

Після поразки росіян на Маківці почався зворотний ефект для українців. Російський наступ перетворився на втечу солдат з фронту, а для стрільців відкрилася терниста дорога зі Львова до Києва.

Яка короткозора була австрійська політика стосовно війни тоді, коли під напором антантських військ західний фронт тріщав і сипався, а на італійському фронті Австрії загрожувала неминуча поразка. Та й навіть тоді владна верхівка заперечувала створення федерації, до якої ввійшли б усі народи імперії.

У жовтні 1918 р. Січові Стрільці вирушили на Буковину, де їх і заскочила зненацька звістка про те, що влада Габсбургів над поневоленими народами закінчилась.

Розділ ІІ. Підготовка Листопадового перевороту

Події за подіями змінювалися щодня, а то і щогодини. На засіданні Національної Ради 30 жовтня увечері радилися над тим, що робити в найближчому часі: чи чекати директив екзекутивної делегації з Відня, чи самостійно приступити до захоплення влади в краю. Головне слово мала українська військова делегація, що під проводом сотника Дмитра Вітовського брала також участь в нарадах. Цікаво було знати, на якій стадії знаходиться організація українського війська та чи воно готове до виступу, тобто зіграти свою роль у драматичній п’єсі «Воля України».

Після отриманих схвальних доповідей було прийнято рішення Національної Ради вирушити наступного дня до намісника Гуйна і вимагати передачі влади в Галичині. Наступного дня преса почала писати, що 1 листопада з Кракова до Львова має прибути польська ліквідаційна комісія, щоб перебрати владу у свої руки.

Цікавий той факт, що австрійський уряд дійсно відправив до Львова телеграму, де було написано, що вони дають дозвіл на передачу влади українцям, але в Кракові телеграму перехопили поляки.

Падав холодний дощ, осіння мряка накрила Львів, біля 14 години делегація відправилася до намісника Гуйна. До складу делегації входили Кость Левицький, Іван Кивелюк, отець Олексій Стефанович, Сидір Голубович, Лонгін Цегельський і Степан Баран. У приймальній намісника делегація зустрілася з кількома польськими політиками, що вже виходили з кабінету намісника. Дані свідчать, що поляки теж намагалися прибрати владу у свої руки в Львові.

Голова делегації Кость Левицький висунув вимоги про передачу влади українцям у Східній Галичині, він опирався на право самовизначення народу, що вважає цей край українським. Також Кость Левицький посилався на цісарський маніфест від 16 жовтня 1918 р., що визнавав за українцями це право, а вкінці вказував на небезпеку, яка грозить українцям від сусідів, що взяли вже у свої руки західну частину краю ще й хочуть східну. В доповнення цих слів Лонгін Цегельський подав до відома намісника, що австрійський уряд видав розпорядження про передачу влади українцям.

Намісник був здивований такою заявою або просто подавав вигляд здивування. В цій справі говорив він, що не отримував нічого з Відня і тому вважає своїм обов’язком залишатися на посаді намісника.

Подальша розмова з намісником була зайва і тому українська делегація покинула кабінет. З часом з’ясується, що Гуйн уклав угоду з поляками, за якою він мав передати їм владу, а навзамін отримати свою вигоду у новій польській державі, про це у своїх спогадах писав Вінцентій Вітос, прем’єр міністр Польської держави, який був членом польської ліквідаційної комісії.

Вернувшись у залу для засідання комітету Національної Ради, було вирішено почекати ще день-два, але сотник Дмитро Вітовський заявив, що до виконання військового перевороту все підготовлене і вже неможливо його відкладати. На випадок відкладення він як представник української збройної сили не може взяти на себе відповідальність за подальший хід подій, бо завтра українці можуть бути вже безсильні проти польської переваги. Переворот може вдатися тільки в даний час. Як цієї ночі ми не візьмемо Львів, то завтра візьмуть його, напевне, поляки.

До вашої уваги виписка з діалогу Костя Левицького та Дмитра Вітовського.

- Чи ви є справді приготовані до виконання військового перевороту? – Кость Левицький.

- Цілковито! – Дмитро Вітовський.

- Чи маєте настільки військової сили, щоб обсадити й втримати місто? – Кость Левицький.

- По дотеперішнім обчисленням маємо. - Дмитро Вітовський.

- Чи будете розпоряджати потрібною кількістю зброї та амуніції, щоби здавати евентуальний польський опір? – Кость Левицький.

- Без найменшого сумніву. – Дмитро Вітовський.

- Чи будете мати достатньо запасів харчів? – Кость Левицький.

- Здобудемо повні магазини. – Дмитро Вітовський.

- Коли думаєте приступити до перевороту? – Кость Левицький.

- В ночі біля 4 години вдосвіта. Українські вояки під проводом українських старшин обеззброять усі неукраїнські військові частини та займуть всі державні будівлі краєвих і міських установ. Те саме має статися в цілому краю. – Дмитро Вітовський.

Рішучість і самовпевненість представника подіяла переконливо навіть на тих учасників наради, що досі ще вагалися і хотіли чекати чогось із Відня. Всі погодилися зі становищем української військової організації, для якої Австрія і Відень перестали існувати.

Згідно з таємним наказом від шефа польського головного штабу, генерала Розвадовського, до генерала Лямезана у Львів, зміст телеграми:

Варшава, 1 листопада 1918 р., година 10:45 перед полуднем.

«Князь Вітольд Чарторийський призначений генеральним комісаром для цілої Галичини і зараз обіймає управу краю з рук генерала намісника губернатора Гуйна.

Начальну команду війська в Галичині обіймає аж до дальшого розпорядження генерал Пухальський. Польським військовим комендантом у краківському окрузі є бригадир полковник Роя. Для Львова призначений генерал Лямазен.

Польське військо має негайно має бути святочно заприсяжене. Треба ввізвати населення до спокою і порядку. Населення непольської народності треба уважити заприязненим, доки збереже спокій. Від марш австро-угорського і німецького війська наступить після повного управильнення відносин. Переїжджаючі транспорти цього війська мають бути негайно пропущені. Польське військо має носити однострій давного допомогового корпусу, а коли це не дасться перевести, що найменше польського орла на шапці. Українське військо, оскільки появиться, треба вважати заприязненим, розуміється, якщо збереже нейтральність. На випадок конфлікту треба його роззброїти, перешкодити кожному виступові, проступки карати безоглядно, запевнити функціонування державних установ. Саботаж і грабунки карати негайною дорогою».

Ексцеленцій Розвадовський, шеф польського головного штабу». [5, 55 ст.]

Це все ускладнювало і так не просту ситуацію в краю, всі нові труднощі, що виходили на поверхню довкола української справи, підтверджували погляд на те, що було потрібно негайно брати у руки зброю для перевороту, а то буде пізно.

Зайняття Львова вирішувало долю краю, накази перш за все були на те, щоб взяти Львів та утримати його. Осередками, що могли прийти на допомогу, були в першу чергу Чернівці з околицею, де були розквартировані частини У.С.С., Станіславів з двома корпусами, Коломия і Золочів по одному корпусу. Інші міста не мали в своїм розпорядженні війська, або, як Перемишль, самі потребували його для себе.

Наказ У.С.С., відправлений старшинським кур’єром на руки сотника Букшованого, був такого змісту:

Команда Українських Січових Стрільців. Чернівці.

В ночі з 31 жовтня на 1 листопада Українська Національна Рада переймає владу над українськими землями Австро-Угорщини. Тої ночі українські військові частини займають Львів. Те саме відправлено по всіх містах Східної Галичини.

Всі частини У.С.С. мають переїхати до Львова. Боєві частини, що знаходяться в Чернівцях, мають виїхати зараз, не гаючи ні хвилини часу. Труднощі в доставці потягів опанувати силою. Переведення акції в Чернівцях оставити 41 полк піхоти. [5,56 ст.]

Наказ розповсюдили для всіх окружних військових комітетів, а після було наказано:

Окружний Військовий Комітет. Коломия.

Після одержання цього приказу негайно опанувати місто. Оставити відповідну до місцевих потреб залогу, решту війська вислати негайно до Львова. Оскільки Станіславів потребував допомоги, слід її уділити.

Окружний Військовий Комітет. Станіславів.

Оставити відповідну залогу для вдержання міста, а решту війська вислати через Стрий до Львова. В Болехові має бути більше число польських легіоністів. Якщо це правда, очистити по дорозі райони Болехова і Стрия.

Окружний Військовий Комітет. Золочів.

Зайві частини вислати негайно до Львова.

Окружний Військовий Комітет. Перемишль.

Найдальше до 4 години опанувати місто. Залізнодорожний міст на Сяні за всяку ціну до тої години знищити.[5, 57 ст.]

Коли до 5 години план акції у Львові був готовий. З тої хвилини Центральний Військовий Комітет став «Українською Генеральною Командою» і перенісся до Народного Дому. Всіх, хто тільки був під рукою, вислано на місто шукати старшин українців на загальну воєнну раду для реалізації плану.

Старий Лев пробудився, як фенікс з попелу постав, злетівши над Україною, гордо дивлячись до низу, відчув радість і смуток українського народу, що вступив на тернистий шлях боротьби, в горнило кривавого століття, залитого сльозами та кров’ю.

Хто з очевидців забуде той день?! 1 листопада 1918 р., була це п'ятниця, до того ж свято за латинським обрядом – день Всіх Святих, і населення міста тим численніше висипалося на вулиці, дивлячись на цей несподіваний переворот і власним очам не вірило. Навіть українське населення було ошелешене, бо відкривався шлях в майбутнє, так тоді здавалося.

У місті було повну народу. Українці зворушені, захоплені і на радощах обіймаються між собою. Більш чутливі плачуть сльозами неймовірного щастя, що не зрівняється з усіма радощами світу. Всюди видно українських вояків, що уважно слідкують за правопорядком в місті. Своє українське військо в рідному місті, а тепер ще столиці новоствореної держави, є для народу казкою. А вояків наповнювала гордість за свою службу, не дбаючи про себе, а про народ, вони ще від вечора нічого не їли і не знали, коли їх змінять, давши відпочити. Вони щиро служили національній справі. Багато громадян приїхало до міста з робочими питання, а саме 1 листопада мав відбутися з’їзд українських делегатів краю, відчувши той порив вони теж розділили велику радість з городянами.

Тим часом на мурах міста появилися дві відозви української цивільної влади, що пояснювали причини і ціль державного перевороту. Одна відозва звучала так:

До населення м. Львова!

Волею українського народу утворилася на українських землях бувшої австро-угорської монархії - Українська держава.

Найвищою державною владою Української держави є Українська Національна Рада.

З нинішнім днем Українська Національна Рада обняла владу в столичнім місті Львові і на цілій території Української держави.

Подальші розпорядження видадуть цивільні і військові органи Української Національної Ради.

Взивається населення до спокою і послухи тим розпорядженням.

Українська Національна Рада

Львів, 1 листопада 1918 р. [5,73 ст.]

Одночасно оголошено другу відозву такого змісту:

Український народе!

Голосимо тобі святу вість про Твоє визволення з віковічної неволі. Віднині Ти господар своєї землі, вільний громадянин Української держави.

Дня 1(19 жовтня) листопада Твоєю волею утворилася на українських землях бувшої австро-угорської монархії Українська держава і її найвища влада, Українська Національна Рада.

З нинішнім днем Українська Національна Рада обняла владу в столичному місті Львів і на цілій території Української Держави.

Український народе! Доля Української Держави в твоїх руках. Ти станеш як нездоланний мур при Українській Національній Раді і відіб’єш всі ворожі замахи на Українську Державу.

Доки будуть установлені органи державної влади в законному порядку українські організації по містах , повітах і селах мають обняти всі державні, краєві, і громадські уряди від імені Української Національної Ради виконувати владу.

Як тільки буде забезпечене й закріплене існування Української Держави, Українська Національна Рада скличе на основі загального, рівного, безпосереднього й таємного виборчого права Установчі Збори, які вирішать подальше майбутнє Української Держави.

Склад утвореного Українською Національною Радою кабінету і його програму оголоситься.

Український народе!

Всі свої сили, все нами кинуто, щоб укріпити Українську Державу!

Львів, 1 листопада 1918 р. [5,75 ст.]

Тимчасовий основний закон

Про державну самостійність українських земель бувшої австро-угорської монархії. Цей тимчасовий основний закон містить тільки постанови для законного затвердження державної самостійності українських земель бувшої Австро-Угорщини. Найважливішим змістом постанов було затвердження назви нової держави. [5, 260 ст.]

Артикул І.

Назва.

Держава, проголошена на підставі права самовизначення народів Українською Національною Радою у Львові дня 1 (19 жовтня) 1918 р., займаючи простори минулої австро-угорської монархії, заселеної переважно українцями, має назву: Західно-Українська Народна Республіка. [5,261 ст.]

Артикул ІІ.

Границі.

Простір Західно-Української Народної Республіки покривається з українською суцільною етнографічною областю в межах бувшої австро-угорської монархії, то є з українською частиною бувших австрійських коронних країв Галичини з Володимирією і Буковиною, та з українськими частинами бувших угорських комітатів: Спис, Шариш, Земплин, Уг, Берег, Угоча і Мармарош (Закарпаття).

Артикул ІІІ.

Державна Суверенність.

Отся державна територія творить самостійну Західно-Українську Народну Республіку. [5,260 ст.]

Артикул ІV.

Державне заступництво.

Права влади іменем Західно-Української Народної Республіки виконує весь її народ через своє заступництво, вибране на основі загального, рівного, безпосереднього, таємного і пропорціонального права голосування без різниці статі. На цій самі основі мають бути вибрані Установчі Збори Західно-Української Народної Республіки. До часу зібрання Установчих Зборів виконує всю владу Українська Національна Рада і Державний Секретаріат. [5, 261 ст.]

Артикул V.

Герб і прапор.

Гербом Західно-Української Республіки є: золотий лев на синім полі, обернений у свою праву сторону. Державний прапор є синьо-жовтий. Державна печать має довкола гербу напис: Західно-Українська Народна Республіка. [5,262 ст.]

Прапор ЗУНР

Герб ЗУНР

Територіальні межі ЗУНР, 1918 р.

Висновок

Воюючі сторони намагалися прихилити нас, українців, на свій бік, обіцяючи нам визволення. Тоді український народ нарешті діждався вперше з часів Гетьманщини нагоди домогтися створення своєї держави.

Першими з українських військових формувань вступили в бій Українські Січові Стрільці. Вони залізом і кров’ю намагалися відвоювати втрачену волю й державність для українського народу. Бойові подвиги стрільців є невмирущими, вони сповідували національно-політичні ідеали, які сколихнули світогляд галицького Українця, що призвело до листопадового зриву 1918 року.

Українські Січові Стрільці відновили традицію національного війська й передали її пізніше київським Січовим Стрільцям та Українській Галицькій Армії.

У лавах УГА стрільці продовжували гідно боротися, віддаючи за свою справу свій колосальний досвід і життя. Вони перші йшли в бій і останні покидали поле бою, залишаючись до кінця вірними, гордими, справжніми лицарями військової справи.

Тільки глибокий ідеалізм, жертовність і віра в успіх зброї зберегла в українському народі іскру, вогник боротьби за себе, за своїх близьких, за свій край, за свою Вільну Україну!

Наша робота викликає у нас, молодого покоління української держави, покоління молодих і енергійних, велику і неприховану радість, тому що ми змогли висвітлити період стрілецтва та час листопадового пробудження народу як єдиної нації.

Життя не повинно бути порожнім, нещирим, тільки для «галочки». Якщо за словами та вчинками не стоїть робота для душі і справжній патріотизм, то тоді життя перетворюється на формальність, користі від якого ніякої, а от можливість згадати, пом’янути героїв минулого стане для нас втіхою. Люди у всі часи, перед тим як пом’янути героїв у скорботі, молилися. Нас, юних українців, молитва налаштовує на духовний лад, заспокоює, звертає нашу увагу до Бога, Якого ми просимо своїм блаженством зігріти душі українських патріотів, які поклали своє життя на вівтар боротьби за свободу рідної серцю України.

На жаль, не так давно спостерігалася відсутність культури вираження співчуття до подій Української революції 1917-1921 рр. Незручність, яка відчувається у відношенні самого факту як подвигу, прояви поваги, жалю переводили тему революції в розряд небажаних, незручних сторінок минулого.

Для багатьох революційна боротьба швидше елемент історії, усвідомлена необхідність, ніж щира потреба у спільному переживанні. З цієї причини замість внутрішнього відчуття втрати, поділу болю з тими, хто переживав тоді горе, величезна кількість людей обмежується формальними фразами. Щоб ви хотіли почути в трагічний момент свого життя? Що для вас з’явилося б розрадою і підтримкою? Дайте собі відповідь. От тоді все стане на свої місця, і справа не обмежиться лише словами, за ними обов’язково підуть благі дії і самопожертва.

У своїй роботі ми користувалися матеріалами з книги автором якої є Микола Голубець «Велика історія України від найдавніших часів до 1923 року», книгою Осип Думіна «Історія Легіону Українських Січових стрільців 1914–1918» та книгою Олекси Кузьми «Листопадові дні 1918 р.: з ілюстраціями і шкіцами», автори книг безпосередньо брали участь у відродженні державності. У 90 –х роках покійний Іван Андрусяк, голова Української Стрілецької Громади Канади (заснована Євгеном Коновальцем у 1928р.), почесний член Дирекції Українського національного об’єднання Канади, відомий громадський діяч, великий патріот рідної землі і наш земляк у свій час привіз книги в Україну з Канади. Одна з книг є у бібліотеці Конгресу США, а також книга «Велика історія України від найдавніших часів до 1923 року» сьогодні коштує десятки тисяч гривень і є бажаною для музеїв та приватних колекціонерів. Ця книга має величезну історичну і культурну цінність – це обумовлено тим, що вона була видана обмеженим тиражем – усього 1,5 тис. примірників.

Після приходу в Західну Україну польських та радянських окупантів зберігання цих книг вважалося кримінальним злочином, що тягнуло за собою 10-15 років ув'язнення. У зв'язку з цим багато книг було вивезено закордон і зараз на території України кількість подібних книг вкрай рідкісна!

І ми дуже задоволені, що тримали в руках і вивчали такі оригінальні праці, які видані ще в 30–х роках ХХ століття. Участь в акції стане для нас воістину цінним досвідом написання подібних праць. Ми є патріотами своєї країни, які шанують історію та традиції свого народу.

Список літератури

1.Велика історія України від найдавніших часів до 1923 року. М. Голубец. - Львов, 1935 год.

2.Історія Легіону Українських Січових стрільців 1914–1918. Думін О. - Львів, 1936.

3.Історія галицького стрілецтва. Литвин М., Науменко К. - Львів, 1991

4.Історія Українського війська. І. Крипякевич, Б. Гнатевич. В 2-х книгах в 3-х частинах з 383 ілюстраціями в тексті. – Київ, 1992р., репринт видання Івана Тиктора, Львів 1936 року.

5.Листопадові дні 1918 р.: з ілюстраціями і шкіцами / Олекса Кузьма. – Львів: Накладом авт., 1931 р.

6.Українські Січові Стрільці. Календар «Червоної Калини». Микола Угрин-Безгрішний. – Львів, 1923 р.

Додатки

Січові Стрільці в окапах на горі Маківка, 1915 р.

Спільне Шевченківське свято молоді та Січових стрільців біля Болехова, 1915 р.

Комендант сотні Клим Гутковський у центрі середнього ряду у товаристві старшин і підстаршин сотні. Хуст, листопад 1914 р.

Вправи похідної сотні в Коші У.С.С. Замкова Паланка, квітень 1915 р.

Стрільці сотні Букшованого на горі Салашище, біля Славська. Березень 1915 р.

На становищі У.С.С. на схилі гори Маківки, під час Великодня 1915 р., де стрільці, які скориставшись великоднім перемир’ям, вийшли з окопів і перекликуються з російськими вояками.

Спільна могила полеглих на Маківці У.С.С. в боях 29-30 квітня 1915 р.

Фото могили датоване 1915 р.

Польова Служба Божа в селі Головецько. Квітень 1915 р.

Українські Січові Стрільці в поході з Тухлі до Сколього. Травень 1915 р.

Комендант (команда) 55 дивізії виголошує подяку і признання легіонові У.С.С. за перемогу на Маківці, біля села Головецько, початок травня 1915 р.

Стрілецький обоз переходить річку Лімницю. Бринь, початок червня 1915 р.

Поранені в бою на горі Лисоня стрілецькі старшини в лікарні у Відні.

В Запасній лікарні №16, підхорунжий Клим Коник, Осип Федаків та поручник

Осип Яримович. Листопад 1916 р.

Шевченківське свято в Коші У.С.С. Промовляє комендант Коша сотник Никифор Гірняк. Свистільникки. 1916 р.

Народна школа в Нудижах на Волині. Учитель У.С.С., В. Лучинський під час уроку, травень 1915 р.

Делегати Боєвої Управи доктор Володимир Сінгалевич і доктор Лонгін Цегельський у Коші У.С.С. Замкова Паланка, весна 1915 р.

Сотник Дмитро Вітовський зі своїми старшинами: Г. Трухом, доктором О. Левицьким і підхорунжий Іваненко. Славське, лютий 1915 р.

«Український Жіночий Комітет допомоги раненим» Відень 1916 р.

Члени Боєвої Управи Іван Боберський (перший зліва) і доктор Кирило Трильовський (п’ятий у ряду) переглядають матеріали до стрілецької вистави у Відні. Поміж ними (зліва направо) підхорунжий Михайло Гайворонський, Дмитро Каматай, Григорій Грищай, і архівар пам’яток У.С.С Олекса Кузьма.

Загальна Українська Рада під час першого засідання, 5 травня 1915 р. у Відні.

Військо-патріотичні плакати для гуцулів, 1914-15 рр.

Князь Вільгельм Габсбург разом з Українськими Січовими Стрільцями.

Прапор Українських Січових Стрільців, 1914 р.

Поручник доктор О. Левицький у центрі із старшинами своєї сотні. Зліва: хорунжий О. Коберський, хорунжий І. Тучанський, хорунжий І. Рогульський,

О. Навроцький, підхорунжий В. Боднарук, доктор І. Сіяк.

Біженці із сіл над Стрипою таборують під голим небом через бойові дії, серпень 1916 р.

Бої У.С.С під час оборони Болехова, 30 травня – 2 червня 1915 р. – бойовий фронт 29 травня – оборонна лінія після наступу росіян. Подвійні стрілки – напрямки ударів росіян по стрільцях, 1 червня.

Фрагмент німецького тексту Брестського Миру з підписом кайзера Німецької Імперії Вільгельма ІІ.

Зверніть увагу, свідоцтва знаходяться в Вашому особистому кабінеті в розділі «Досягнення»

Всеосвіта є суб’єктом підвищення кваліфікації.

Всі сертифікати за наші курси та вебінари можуть бути зараховані у підвищення кваліфікації.

Співпраця із закладами освіти.

Дізнатись більше про сертифікати.

До ЗНО з ІСТОРІЇ УКРАЇНИ залишилося:
0
3
міс.
1
4
дн.
0
4
год.
Готуйся до ЗНО разом із «Всеосвітою»!