Консультація "Олег Буцень. Талановитий мрійник"

Опис документу:
Консультація "Олег Буцень. Талановитий мрійник" із серії "Видатні діячі України". Містить портрет, інформацію про життя та творчість письменника Олега Васильовича. А, також, твори з якими можна ознайомити дітей у дошкільному закладі.

Відображення документу є орієнтовним і призначене для ознайомлення із змістом, та може відрізнятися від вигляду завантаженого документу. Щоб завантажити документ, прогорніть сторінку до кінця

Перегляд
матеріалу
Отримати код Поділитися

Олег Буцень

ТАЛАНОВИТИЙ МРІЙНИК

Олег Буцень народився в Києві. І Дитинство його пройшло у веселих роз- і вагах і цікавих походах. Мандруючи стежками рідного краю, він мріяв про подорожі — не менш як у джунглі Африки чи на Південний полюс. «Та не так часто діється, як в дитинстві мріється», — любив повторювати в зрілому віці Олег Васильович. Тільки закінчив десятирічку, як почалася війна. Усі мрії дитинства змінилися на шинель і гвинтівку. Після закінчення Тбіліського авіаційного училища юнак воював на фронтах Вітчизняної війни аж до Дня Перемоги. Демобілізувавшись, він вступив на філологічний факультет Київського університету. Після його закінчення працював учителем української мови і літератури в Бережанському педагогічному училищі на Тернопільщині, потім — у дитячій редакції Українського радіо, у видавництві «Веселка». Олег Буцень ще з дитинства писав вірші. Постійні зустрічі з дитячою аудиторією спонукали його писати для дітей. Це були здебільшого оповідання і казки.

Письменник любив ділитися з друзями своїми планами, спостереженнями. «Знаєте, — розказував він, — був нещодавно в лісі. Лежу під сосною, на небо дивлюся, замислився. Раптом: кап, кап.л Що за дивина? Небо як вимите, ані хмаринки. А тут дощ! Приглядаюся — аж то мурахи капають! Поспішають, бач, до хати, поки сонце не сіло. Без парашутів стрибають. Напишу...». І написав оповідання «Наше відкриття».

Твори для дітей

Чим скінчилася казка

Гуляла Маринка з подругами у під'їзді, бо надворі була гроза. А коли дощ ущух, першою на подвір'я вибігла Віра і весело загукала: Дивіться, яка калюжа велика! А я її перестрибну. За нею всі повибігали і теж почали стрибати.

Добре Вірі стрибати - вона довгонога, А от Маринці... Скільки не стрибала, так до краю калюжі і не дострибнула. Лише ноги намочила.

А потім Віру покликала мама, і всі діти непомітно розійшлися. Пішла й Маринка додому.

Увійшла до кімнати й подалась у' куток до своєї ляльки. Нагодувала її, уклала в ліжко і підсіла до тата, щоб казку розповів, Що ж тобі розповісти? - питає тато.

- Нову казку, якої я ще не знаю,- просить Маринка.

- Ну гаразд. - Подумав трохи тато і почав оповідати:

- Жила собі маленька дівчинка. Звали її чи то Галинка, чи то Маринка - забув, не пригадаю зараз. І от пішла вона якось гуляти. Гуляла, гуляла у дворі, аж поки не почався дощ. І великі такі калюжі поналивав. Спочатку дівчинка дивилась, як дощинки на калюжах пухирці вибивали, а потім і собі давай бігати під дощем. Незчулася, як уся й змокла. Прибігла додому і відразу ж до ляльок своїх. Раптом глянула на підлогу, а там -сліди на паркеті. Наче хто мокрими ногами пройшов.

Замовк тато, сидить, замислився.

- А далі що було? - питає цікава Маринка.

- Забув я, дочко, що далі було, - і знов мовчить. Подивилася Маринка на підлогу, а там і справді сліди від її ніг. Соромно їй стало. Підвелась мовчки, взяла суконку і почала витирати сліди. А тато все мовчить, тільки дивиться на Маринку. Коли ж вона затерла останню пляму, він і каже:

- Згадав, дочко, згадав, чим скінчилась казка!

Та Маринка вже й так знала, бо сама тій казці придумала добрий кінець.

Чергова Настуся

Сьогодні Настуся прийшла в дитячий садок раніше, ніж завжди. Адже вона - чергова. Прийшла і відразу спитала Марію Петрівну: А що мені робити? А Марія Петрівна й каже:

- Візьми ганчірку й витри листочки фікуса. Щоб пилу на них не було. Знаєш, як це робити?

- Знаю, знаю,- відповіла Настуся. Взяла вона ганчірку і почала обережно витирати листочки.

А тут і інші діти прийшли. Хто за машину взявся, хто за кубики, хто за ляльки. А Юрась підійшов до Настусі й каже:

- Хочеш, я тобі допоможу?

- Не треба, - відповіла Настуся, сама всі листочки витру.

- Ну, то я поллю квіти,- сказав Юрась і побіг по кружку. Приніс води і почав поливати квіти.

- Не лий так багато, а то потече,- каже йому Настуся.

А Юрась знову приніс повну кружку води і все поливає. Аж поки й справді не потекло.

- Ну що ти наробив! - спалахнула Настуся. -Гляди, яка калюжа на підвіконні. От я зараз розкажу Марії Петрівні.

- Та я... я не знав, що вони протікають,- виправдувався Юрась. Але Настуся й слухати його не стала, побігла шукати виховательку.

- Маріє Петрівно! - закричала вона. - Юрась на вікні калюжу зробив!

- Як же він її зробив?

- А він не слухався мене і все поливав і поливав квіти. А вони не схотіли більше пити, і зробилась калюжа.

Увійшли вони до кімнати. Бачать: коло вікна стоїть Юрась, червоний, насуплений. Глянула на нього Марія Петрівна, а він ще більше зашарівся, бо знає, що зробив шкоду. Мабуть, соромно йому. А обік нього стоїть Женя і витирає ганчіркою підвіконня.

Молодець, Женю. Так і треба робити,- говорить Марія Петрівна.

Дивується Настуся; чому це хвалять Женю, а не її? Адже вона перша помітила, що Юрась калюжу на вікні зробив...

Зелене сонце

Якось після полудня Марія Петрівна сказала дітям: Сідайте всі за столи, будемо малювати. Кожному дала по аркушику паперу і поклала на стіл кольорові олівці. А що можна малювати? - спитали діти.

Що схочете. А потім ці малюнки покажете батькам. Хай вони подивляться, як ви малюєте.

І діти почали малювати. Юрась - корабель на морі, Петрик - літака, Вова - велику автомашину, а Дмитрик - трактора. Він недавно їздив у село і бачив там, як трактор працює в полі.

Потім Дмитрик тим же коричневим олівцем намалював шлях, синім -небо, а поле... Він пошукав зеленого олівця на столі - і не знайшов.

- У кого зелений олівець? - спитав Дмитрик. Ніхто з дітей не відповів. Він ще раз спитав.

- У мене нема,- сказала Женя.

- Я жовтим малюю,- сказав Юрась.

- А я червоним,- сказав Тимко.

Тоді Дмитрик побачив, що зелений олівець у Галі.

- Дай мені зеленого олівця,- звернувся він до неї.

- А я дерево малюю,- відповіла Галя. Зачекав трохи Дмитрик. Бачить, що Галя вже намалювала дерево, та й знову просить.

Не хоче Галя віддавати йому зеленого олівця. Вона сьогодні на нього образилась: прийшла з двору, а руки брудні-брудні. Дмитрик був черговий і не пустив її в кімнату обідати. Як не сперечалась з ним Галя, а все ж довелось помити руки. І на обід через це вона спізнилась.

Мені ще квіти малювати треба, - каже Галя Дмитрикові.

А потім сказала, що й дах малюватиме. А коли вже не було чого малювати зеленим, вона й вікна в будинку зеленими зробила, і навіть сонце зеленим намалювала, аби тільки не дати Дмитрикові олівця.

Увечері прийшли батьки забирати дітей додому. Всі діти показували їм свої малюнки. Показала й Галя свій малюнок мамі. Подивилась на нього мама та й каже:

Добре намалювала. Тільки чому в тебе сонце зелене?

Стоїть Галя, насупилась, мовчить. Що їй відповісти мамі?

Ложечка

Найбільше Зіна любила гратись у піску: робити пиріжки, бабки різними формочками або просто будувати домики й прикрашати їх камінчиками. А як в дитячий садок привезли купу свіжого піску, вона просто не відходила від пісочника.

От і сьогодні, коли після сніданку діти вийшли у двір, Зіна одразу побігла до пісочника. З дому вона принесла маленьку ложечку, точнісінько таку, яка вчора була у Валі. Бо Валя своєї нікому гратись не давала, все сама. А з ложечкою зручно. Набереш повнісіньке блюдечко піску, не якоюсь там паличкою приминаєш, а справжньою ложечкою. І вікна в будиночках добре нею робити, не розвалюються вони. Довго так гралася Зіна. Коли бачить -Валя біжить, усміхнена така, рада.

- Ой, ти мою ложечку знайшла! - закричала здаля.

- Це моя ложечка! - заперечила Зіна.

- Ні, моя, моя! - заголосила Валя. - Я вчора тут у піску гралась і загубила її. -1 вихопила у Зіни з рук ложечку.

- Віддай, Я її з Дому принесла!

- Таню,- звернулась Валя до дівчинки, яка теж сиділа в пісочнику,- ну скажи, чия це ложечка? Ти ж бачила, що я вчора з нею гралась?

- Бачила,- неохоче відповіла Таня. - А може, і в Зіни є така?

- Ні, це мені мама купила.

А Зіна стоїть, от-от заплаче. Вона б і забрала у Валі свою ложечку, тільки битися з нею не хоче. Галасу буде на весь дитячий садок. І знов Марія Петрівна поскаржиться її матері.

- Можеш її зовсім собі забрати. У мене дома краща є! А з тобою я більше не хочу гратись,- сказала Зіна. Повернулась і пішла.

А Валя на радощах відразу заходилась робити пиріжки з піску. Ось уже і Таня пішла гратись до інших дітей, і Світлана, а Валя все ніяк не може розлучитись із своєю ложечкою. Збудувала вона Ще будиночок, а поряд вирішила зробити криницю. Та тільки-но почала копати ямку, як раптом її рука намацала в піску якусь дивну залізячку. Потягнула її Валя, а це... ложечка. Ну точнісінько така, як у неї в руках!

Озирнулась Валя, чи ніхто не побачив, що вона знайшла ложечку. Ні, здається, ніхто. Що ж тепер робити?

Якусь хвилину Валя сиділа задумана, а потім підвелась і так, начебто нічого не сталось, пішла в будинок. Шафочки для одягу стояли відразу ж у передпокої. Валя швидко розшукала Зінину шафку, поклала на поличку ложечку і хутенько вибігла у двір...

Перед обідом, коли Зіна відчинила свою шафочку, то й очам не повірила: на поличці лежала її ложечка. Та сама маленька ложечка з подряпинкою на ручці, яку вона сьогодні принесла в дитсадок. Звідки тут узялася ложечка? Зіна одразу ж хотіла спитати про це Валю. Та передумала. Хто ж, крім неї, міг покласти ложечку? Ні, не така вже й погана подруга Валя. От тільки вибачитись забула...

Зверніть увагу, свідоцтва знаходяться в Вашому особистому кабінеті в розділі «Досягнення»

Всеосвіта є суб’єктом підвищення кваліфікації.

Всі сертифікати за наші курси та вебінари можуть бути зараховані у підвищення кваліфікації.

Співпраця із закладами освіти.

Дізнатись більше про сертифікати.

До ЗНО з ІСПАНСЬКОЇ МОВИ залишилося:
0
3
міс.
0
6
дн.
0
5
год.
Готуйся до ЗНО разом із «Всеосвітою»!