Консультація "Обрядова символіка традиційного житла українців"

Опис документу:
Призначено для вихователів дошкільних установ, батьків та дітей. Містить матеріали пов’язані із ознайомленням з народними звичаями, обрядами традиційного житла українців (оздоблення зовнішньої та внутрішньої частини хати), Все, що наповнювало оселю - мало глибоку обрядово - символічну доцільність.

Відображення документу є орієнтовним і призначене для ознайомлення із змістом, та може відрізнятися від вигляду завантаженого документу. Щоб завантажити документ, прогорніть сторінку до кінця

Перегляд
матеріалу
Отримати код Поділитися

Обрядова символіка традиційного житла українців.

Українська хата – це затишна і мальовнича, найчастіше побілена зовні та всередині будівля, переважно під солом’яним дахом. Вона була не лише архітектурним об’єктом, а й водночас виконувала естетичну і символічну функції, виявляла ступінь заможності й уподобання господаря.

Важливе значення мало й оздоблення зовнішньої частини хати. На відміну від багатьох інших народів, українці застосовували побілку. Втім, українську хату ще й розписували. Розпис – рослинні й геометричні орнаменти, фігурки птахів і тварин розміщувався у різних частинах фасадної стіни, під дахом, між вікнами та довкола вікон і дверей. Оздоблення хати як зовні, так і всередині мало не тільки естетичне значення, але виконувало певні магічні функції. Наприклад, обведення побіленої хати кольоровою фарбою внизу має ті ж властивості, що й замкнене коло – оберігати від злих духів та різних напастей всю родину.

Хатні обереги

Традиційна українська хата – воістину колиска нашого народу. В ній жили і вмирали цілі покоління, сподіваючись на кращу долю. І хто б що не говорив, Вітчизни без рідної хати не було і не може бути. Бо Батьківщина починається з рідного порога, а отже, із батьківської домівки. Хата традиційно була не тільки місцем, де родина проводила більшу частину свого життя, але й вогнищем, довкола якого зберігалися давні й прекрасні традиції. Кожна деталь житла виконувала, окрім практичних, і оберегові функції. Все, що наповнювало оселю – стіл, піч, мисник, колиска, сволок, поріг, навіть призьба, – мало глибоку символічну обрядово-ритуальну доцільність.

Людина вірила: якщо дотримуватися давніх форм звичаєвої практики – постійно тримати рушники над вікнами й дверима, прикривати стіл скатертиною, не гойдати порожньої колиски або ж оздоблювати писанкою покуть – то в оселі буде злагода, не цуратимуться статки, обходитимуть злі сили й духи. Відповідно до цього старші члени родини привчали своїх дітей ретельно виконувати ці та інші приписи, котрі згодом ставали внутрішньою потребою.

Дім захищав не лише від негоди, але й від зла, беріг чистоту людської душі. Тобто сама українська хатина вже була оберегом.

Посуд

Такий звичний елемент побуту також мав силу оберега. Наші предки користувалися глиняним посудом, який, як правило, виготовляли власноруч. Не зважаючи на те, що посуд був простим, в нього вкладали найтепліші думки. Якщо ж посуд купували, то обов’язково слухали, що він “говорить”. Наприклад горщики, які є символом життя, розрізняли за тембром: «горщик» — чоловік і «горщиця» — жінка. Щоб у домі панувала злагода, потрібно мати у господарстві і горщики, і горщиці.

Кожен з нас знає повір’я, що вдома не варто зберігати надбитий посуд. Таке твердження виникло тому, що посуд вважали живим. Він, як і людина: народжувався, жив і помирав. Надщерблений, розбитий глечик чи тарілку прийнято було закопувати в землю.

Підкова

Підкова у багатьох народів має одне значення — символ удачі, щастя, достатку і оберіг від злих сил. Існувало повір’я, що злий дух ходить колами, але дійшовши до того місця, де підкова розірвана, він змушений повертати назад. Через це й підкову вішали над всіма місцями в домі, через які може проникнути злий дух: дверима, вікнами, піччю тощо.

Кріпити підкову над дверима повинен господар будинку разом з господинею. Потрібно позитивно налаштуватися, думати про хороше, про успіхи в справах і про таємні бажання.

Знайти підкову – було знаком, що зовсім скоро вам неабияк пощастить.

Вишитий рушник – стародавній оберіг української родини, роду, оселі. Рушниками прикрашали оселю, накривали хліб на столі, ушановували появу немовлят в родині, одруження дітей, зустрічали рідних і гостей, проводжали людину в останню путь. Коли виряджали в далеку дорогу дарували рушник – як оберіг від лиха.

Рушник характеризував працьовитість, майстерність і охайність господині та її дочок. Гарно оздоблений рушник завжди висів біля порога на кілочку в кожній хаті. Таким рушником (утирачем) витирали руки, тож він завжди був напоготові, щоб подати його гостеві, якого запрошували до столу. Окремими рушниками накривали хлібину, діжу з тістом, спечені паляниці, з рушником ходили доїти корову, рушником витирали посуд.

Мати навчала дочку: «Тримай хату, як у віночку, і рушничок на кілочку!»

Даючи рушник-утирач гостеві, господиня або дочка на знак поваги до гостя клала рушник йому на плече або на руки, промовляючи: «Вода холоднесенька, гостечку, вмийся, рушничок чистесенький, гостечку, втрися!» Рушником не тільки вшановували гостей, а й проводжали людину в останню путь. А виряджаючи в далеку путь-дорогу батька чи сина, чоловіка чи коханого, мати, дружина чи наречена давали їм хлібину, сіль та горсточку рідної землі, загорнуті в найкращий рушник-провідник.

Сама смуга полотна має символічне значення — дороги, долі, захисту. Захисної сили рушнику надавали вишиті знаки-обереги, візерунки.

Покуть

За давнім звичаєм, у традиційній селянській оселі найсвятішим місцем вважався покуть (червоний або красний кут). Розміщувався він, як правило, по діагоналі від печі й обов’язково «обличчям до сонця», себто на схід. На покуті ставили Дідуха – духа дідів, предків роду, і кутю – ритуальну страву для померлих душ. Звідси, очевидно, й назва – покуть, тобто місце для куті; а можливо, від «по куту». Отже, покуть був своєрідним домашнім вівтарем. Біля нього вивішували писанку, котра мала оберігати родину од грозових блискавок, пожеж, злих духів. Пізніше, із запровадженням християнства, тут знайшлося місце для божниці з іконами, а сам покуть завішували спеціальним рушником, який в народі називали божником.

За народним звичаєм, коли народжувалася дитина, першу купелю вчиняли також на покуті. Це було й традиційне місце господаря. Сюди запрошували найдорожчих гостей, садовили молодого з молодою під час весілля; зрештою, коли помирала людина, труну також ставили біля покутя «головою до красного кутка». Отже, від народин і до смерті людина постійно «трималася покутя».

З цим місцем пов’язані найурочистіші дійства. На покуті зберігали зажинковий вінок чи обжинковий сніп, тримали галузки свяченої верби, обрядові свічки; тричі на рік – перед Різдвом, Новим роком та Водохрестям – тут виставляли кутю. Великим святотатством вважалося сідати до покуття спиною – «оскільки то святе місце». Всі, хто заходив у світлицю, знімали головний убір і хрестилися на червоний кут.

Піч

Піч – невід’ємний атрибут традиційної української оселі – виконувала не лише важливу господарську, але й обрядову роль. Нерідко її називали хатнім вогнищем чи опікункою дому. У традиційному інтер’єрі піч обов’язково зводили при вході до оселі, її розміщували по діагоналі до покутя, котрий також виконував оберегову функцію. Таке розташування хатнього вогнища зумовлене насамперед магічними його здатностями: оберігати оселю від злих духів, які здебільшого пробираються через вхідні двері.

Ставлення до печі як до своєрідної святині засвідчують численні звичаї. Скажімо, було за непорушний обов’язок щодня підмазувати й підмітати причіпок, а по суботах – білити. В багатьох регіонах піч ззовні розмальовували візерунками, які виконували роль хатніх оберегів. У побуті опікунці дому належала й обрядова функція. Біля неї найчастіше ворожили дівчата, щоб завбачити свою долю; або згадаймо такий звичай: дівчина, до якої прийшли свати, мусила сидіти на печі, а коли давала згоду, то, злізши, колупала її.

Переходячи жити до молодого, відданиця разом із приданим брала й шматок цеглини від родовідної печі – на щасливе подружнє життя. Як до живої істоти звертаються до печі й коровайниці при випіканні обрядового хліба.

Нерідко її порівнювали з матір’ю і годувальницею, приказуючи: «Добрі речі біля печі» чи «Як піч не згуртує, то лихий запанує»

Стіл

В хатньому інтер’єрі стіл відігравав не меншу роль, ніж, скажімо, піч або покуть. Оселя вважалася неповноцінною доти, допоки на почесному місці не з’являвся «господар хати», як його називали в народі. Тому, переселяючись у новий дім, мешканці перед входинами переносили й стола, що слугував їм у попередньому житлі. Це родинне надбання мав привнести в оселю статки й злагоду.

Постійне місце столу – біля покутя. Під час сніданку, обіду й вечері члени сім’ї щодня гуртувалися довкола столу. Існувала непорушна ієрархія цього обряду: першим, як правило, сідав господар або найстаріший член родини – на покуть, за ним відповідно займали місця й інші родичі. Кожен чітко знав своє місце і не порушував цього звичаю навіть за відсутності інших. Лише за випадків, коли з’являлися бажані й поважні гості, то їх годилося запросити «на покуть» – це було виявом особливої уваги й честі.

Відтак упродовж усього життя людина була «прив’язаною» до столу: тут відзначали народження, весільний церемоніал і, зрештою, справляли похоронні обряди. Кульмінацією будь-якого свята була колективна трапеза – різдвяна з дванадцятьма пісними стравами, щедра та голодна, великодні свята, коли розговлялися за столом посвяченими крашанками, писанками та паскою. Тут же розбивали горщик каші хрещені батьки на честь новонародженого, ставили Дідуха, застеляли сіном в різдвяний святвечір, залишали їжу і клали ложки для покійників, щоб їхні душі приходили на частування.

У якій би скруті не жили господарі, на столі обов’язково мав лежати буханець хліба і дрібок солі як ознака родинної злагоди й гостинності. Вважалося святотатством, коли стіл був голим, себто не застеленим спеціально витканим обрусом. Не годилося сідати за стіл у головних уборах або з незаплетеним волоссям, лаятися, голосно розмовляти чи вмощуватись «спиною до столу». Загалом він, як і покуть, був своєрідним оберегом і святилищем у світлиці.

Як бачимо, стіл виконував важливу функцію в побутовому житті наших пращурів. Звідси й вірування в те, що оселя без столу – пустка або сирота, його присутність виконувала роль «господаря хати»

Лава

Якщо стіл вважався «господарем хати», то лава – «господинею оселі». Й це природно, адже від того, який вигляд вона мала, складалося враження про охайність, працьовитість жінки. Досить, як стверджує народна мудрість, подивитись на лаву, щоб зрозуміти, яка хазяйка в хаті. Тому українські жінки постійно стежили за «візитними картками» своєї домівки – напередодні свят і навіть у будні їх ретельно чистили й мили.

За давнім звичаєм, гостям спочатку пропонували присісти на лаву, а вже потім запрошували до столу. Це ж саме стосувалося й сватів; традиційно свати не мали права сідати доти, доки не запропонують батьки або їхня дочка. Звідси, отже, й вислів: «Сідайте, щоб свати сідали».

В оселі обов’язково мала бути одна, дві, а інколи й більше лав. Розташовувалися вони уздовж стін. Це було важливе обрядове місце, де пеленали й робили купелі немовлятам, на яке запрошували сідати шанованих гостей. Важливу роль виконувала лава у весільному обряді. Вручаючи подарунки, гості ставали на лаву й привселюдно хвалилися ними, розмахуючи сувоями полотна чи іншими дарунками. Іноді ставати на лаву змушували хрещену матір, тещу або свекруху. «Стати на лаву», отже, означало бути особливо шанованим гостем, виголосити добре побажання або підняти тост на чиюсь честь.

Варто зупинитися на ще одному цікавому елементі, пов’язаному з лавою, під час різдвяно-новорічних свят. На лаві біля покутя робили кубельце з сіна і ставили в нього обрядову (Багату, Щедру або Голодну) кутю, яка мала стояти протягом усіх трьох свят (Різдва, Нового року й Водохреща); тут же перебував і Дідух..

Скриня

Цей обов’язковий елемент хатнього умеблювання. Однак в давніші часи не було жінки, котра не мала б свого іменного приданого. Як тільки в сім’ї підростала дочка, батьки обов’язково замовляли для неї скриню. До весілля кожна дівчина мала наготувати певну кількість рукодільних виробів – сувоїв домотканого полотна, рушників, вишитих сорочок, наволочок, блузок тощо. Вважалося особливою чеснотою, ознакою працьовитості, якщо в дівчини було багате придане. З цього приводу казали: «Як повна скриня, то й лиш господиня».

Згідно з традиційними приписами, скриня мала стояти в коморі. Одначе, якщо дозволяли умови, її тримали і в хаті, неподалік столу. Але основне призначення скрині – тримати в ній переважно жіночі речі: весільний одяг і, зокрема, вінець (за традицією їх зберігали до кінця життя), святкові рушники, вишивки, обрядовий серпанок, святкове вбрання, «одяг на смерть». В прискринку – обов’язковому елементі традиційної скрині – зберігалися амулет, прикраси (коралі, сережки, намиста), обручки, цінні папери, навіть книги, свічки-трійці та багато іншого. Це був своєрідний музей родинних реліквій. Цей елемент умеблювання привносив у оселю святковість, був тим незгасним вогником родини, довкола якого гуртувалася сім’я. Напередодні свят кожна господиня ретельно прибирала хатню скриню, мила її, наповнювала запашними травами й новими виробами.

Колиска

Колиска (гойдалка, люля) була ще й родинним символом, виколихувала майбутнє родоводу, зберігала традиції, материнську цінність і батьківську гордість. Традиційно колиску виготовляли лише з «чистих», тобто благородних порід дерев (клена, калини, ясена, ліщини, горіха). Все начиння – бильця, вервечки – також робилися за окремою технологією і супроводжувалося спеціальними обрядодіями, – адже колиска мала оберігати немовля від нечистої сили.

Підвішували колиску до сволока або до стелі на спеціально виготовленому гачку (крюкові). Вона мала знаходитися біля ліжка. За звичаєм, кожна родина користувалася однією колискою, змінюючи лише попінки, тобто тканину, яку підшивали до основи. При народженні немовляти в колиску клали посвячений часник і хліб та деякі інші речі, що виконували оберегові функції. Якщо подружжя вже не здатне було народжувати дітей, колиску виносили на горище, де воно зберігалося доти, допоки господарі мешкали в оселі. Святотатством вважалося нищити, а особливо спалювати її – «тоді в роду не буде дітей».

Зверніть увагу, свідоцтва знаходяться в Вашому особистому кабінеті в розділі «Досягнення»

Курс:«Інтегрований курс «Мистецтво»: теоретико-прикладний аспект»
Просіна Ольга Володимирівна
36 годин
590 грн