Конспект уроку література рідного краю. Тема. "Мелодія душі Віктора Погрібного" (Урок - знайомство)

Українська література

Для кого: 9 Клас, 10 Клас, 11 Клас

16.02.2019

1379

55

0

Опис документу:
Конспект уроку літератури рідного краю "Мелодія душі Віктора Погрібного" (Урок - знайомство) стане у пригоді учителя української літератури при проведенні уроків української літератури та позакласних заходів. Може бути використаний у 9 - 11 класах.
Перегляд
матеріалу
Отримати код

Урок літератури рідного краю

Тема. Мелодія душі Віктора Погрібного. (Урок – знайомство з творчістю Віктора Погрібного)

Мета: познайомити учнів з життєвим і творчим шляхом Віктора Олексійовича

Погрібного, вчити аналізувати публіцистичні, епічні та поетичні твори,

виокремлювати головне і робити висновки; виховувати любов до слова і

рідного краю, України.

Обладнання: портрет В. Погрібного, презентація «Стежинами життя і творчості Віктора Погрібного», крос сенс «Віктор Погрібний».

Епіграф

Він прагне нас розбудити,

пропонує – і вимагає! – думати про високе і добре.

Григорій Клочек

Перебіг уроку

І. Організаційний момент

ІІ. Актуалізація навчальної діяльності

Запитання до учнів:

Кого з письменників рідного краю ви знаєте?

ІІІ. Оголошення теми і мети уроку

Сьогодні на уроці ми познайомимося з постаттю відомого (не тільки в нашій області, а й далеко за її межами) публіциста, письменника, поета, громадського діяча Віктора Погрібного. Спробуємо почути мелодію його душі і з΄ясувати , чому Григорій Клочек (український вчений-літературознавець, доктор філологічних наук, професор, колишній ректор Центральноукраїнського державного педагогічного університету) саме так сказав про Віктора Погрібного: «Він прагне нас розбудити, пропонує – і вимагає! – думати про високе і добре».

ІV. Мотивація навчальної діяльності

Оскільки Віктор Олексійович Погрібний – постать багатогранна, творча і неповторна, то ми вирішили, аби скласти якнайповніший його портрет, об΄єднавшись в чотири групи. Кожна група мала дослідити одну грань його життя і творчості. Бо про таку людину можна говорити багато і годинами.

І група досліджувала життєвий шлях та громадську діяльність;

ІІ група – публіцистичний доробок В. Погрібного;

ІІІ група – поезію;

ІV група – прозу .

Кожна група повинна підготувати 2 картинки – символи, які відображали б або життя Віктора Олексійовича, або певну сторінку його творчості.

Ми до кінця уроку маємо скласти кроссенс «Віктор Погрібний»

V. Вивчення нового матеріалу

Група І

Життєвий шлях. Формування світогляду

Віктор Олексійович Погрібний  народився 5 серпня 1935 в селі Матусівка Великовисківського району Одеського округу, нині село Матусівка Маловисківського району Кіровоградської області. Помер 1 жовтня 2017.

Віктор Погрібний про себе розповідає так:

— Коли отара, яку пас у дитинстві, у спекотний полудень збивалася до купи, я шукав височенький бур’ян, може, й татарник, і на тінь від нього клав книжку зі своєї полотняної торби й читав, читав, читав. Не зрозумілі мені слова записував у словничок. У такий спосіб перечитав усю колгоспівську бібліотеку.

Про стрижень свого життя Віктор Олексійович каже так: «Шевченко наситив серце моє з самого дитинства і вже — до скону наповнив гнівом до несправедливості, до тих, хто гнітив українців....
Тож сьогодні мені залишилося лиш кликати свій народ до нищення нищителів України і українців. Наші сльози їх не розчулять, наші палкі промови не проб’ють шкаралущу їхніх осоружних душ. Свобода приходить лиш тоді, коли кайдани і пута розрубують мечем». Тому Помаранчеву революцію у 2004 року та Революцію гідності 2013 року прийняв з піднесенням.

Його батьки працювали у сільському господарстві. Мати – колгоспниця, батько – бригадир рільничої бригади. Віктор Погрібний рано залишився без нього. На його долю випали важкі воєнні та післявоєнні роки. З самого раннього дитинства довелося важко працювати. Вже з 9-ти років був пастухом колгоспної отари, їздовим, вагарем.

. Вчився на відмінно, багато читав, тому й вступив до Київського університету ім. Т. Г. Шевченка на факультет журналістики, який закінчив у 1958 році. Деякий час Віктор квартирував у приміській Боярці разом з Василем Симоненком – майбутнім лицарем української поезії. Товаришував з Борисом Олійником, Богданом Лепким. Ходив на засідання університетської літературної студії .

Приїхавши після закінчення університету в Кіровоград, Віктор Погрібний одразу ж став однією з найпомітніших постатей області - приніс із собою все те, чим щедро обдарувало його київське оточення. Власне, через нього і таких як він, у місцевому літературному та журналістському середовищі стверджувалися морально-етичні та творчі принципи шістдесятництва: висока національна свідомість, демократизм світогляду, орієнтація на високу художність. Був власним кореспондентом республіканських газет «Молодь України», «Сільські вісті», «Літературна Україна».

З 1966 по 1975 р. редактор кіровоградської обласної газети «Молодий комунар», з 1979 по 1998 роки працює в обласній газеті «Кіровоградська правда».

Автор численних публіцистичних статей, нарисів, понад 50 теле- та радіопередач з проблем екології, збереження рідної мови, духовності.

Друкується з 1957 р.

Автор книг поезії: «Напис на шибці» (1993), «Прости мій гнів» (2006), «Знайдений зошит»; публіцистики «Жертовне вогнище» (1995), «Серед українців» (2004); прози «Царина» (2003), «Гуща» (2013); гумору й сатири «Маркове пекло» (2005); автор текстів фотоальбомів «Нескорений “Спартак”» (1982), «Кіровоград» та інших видань.

Окремі твори увійшли до колективних збірок, альманахів.

Неодноразово обирався депутатом Кіровоградської обласної ради.

Ініціював відновлення статусу села Арсенівка, де народився І. К. Карпенко-Карий: домігся прокладення асфальтового шляху, встановлення пам’ятних знаків, відкриття музейно-природного заповідника «Батьківщина Карпенка-Карого» (1992). Жив цим, гордився зробленим.

З 1969 р. і до самої смерті (48 років) – керівник Кіровоградського обласного літературного об’єднання «Степ».

Став ініціатором створення обласної організації «Зелений світ» (1989), заснував літературний фонд «Відродження» (1992), на кошти якого видано близько 100 книг літераторів Кіровоградщини та літературно-мистецький журнал «Степ».

Член Національної ради Конгресу української інтелігенції та голова його обласного відділення.

Лауреат премій: обласної комсомольської імені Юрія Яновського (1974), республіканської літературно-мистецької імені Івана Нечуя-Левицького (1996), літературних: обласної імені Євгена Маланюка в номінації «Літературознавство та публіцистика» за книгу «Серед українців» (2004), імені Остапа Вишні за книгу «Маркове пекло» (2008), імені Олеся Гончара за книгу «Куща» (2015).

Ціла плеяда кіровоградських письменників вважає його своїм „хрещеним батьком” на літературній ниві. Серед них – Юрій Обжелян, Олександр Косенко, Ольга Полєвіна, Олександр Жовна, який був з Віктором Олексійовичем в останні хвилини йогожиття.

До речі, останні двоє відвідували Вільшанку, читали свої твори.

1 жовтня 2017 року в селі Арсенівка Новомиргородського району перестало битися серце Погрібного Віктора Олексійовича. Це сталося в день закінчення 47-го свята театрального мистецтва «Вересневі самоцвіти», на якому він був присутній і виступав.

ІІ група

Публіцистика Віктора Погрібного

З – під пера Віктора Погрібного вийшли 2 збірки публіцистики «Жертовне вогнище» (1995), «Серед українців» (2004), за останню йому присуджено обласну премію імені Євгена Маланюка в номінації «Літературознавство та публіцистика».

Ми тримаємо в руках книгу «Серед українців» . Щоб розповісти усе, про що в ній ідеться, треба багато часу. Тому вибрали найцікавіше, на наш погляд.

Це розділ ІV «НА віче!»

З 1991 року , коли в Києві був І Всеукраїнський форум інтелігенції (і на всі наступні), Віктор Олексійович очолював делегації від Кіровоградщини.

Після проголошення незалежності нашої держави стала дуже гостро відчуватися потреба в українському культурному відродженні. За ініціативою інституту літератури ім.. Т.Г. Шевченка, Народного руху України, спілки письменників України був скликаний форум, де йшлося про пекучі проблеми української державності, про долю культури і духовності українського народу.

У 1992 році на другому форумі українців Віктор Погрібний підніме питання перейменування міста Кіровоград. Його обурювало, що Кіровоград хочуть називати Єлисаветградом. Він разом з однодумцями пропонує назву Златопіль. У своїй публіцистичній статті «Форум українців – за Золоте Поле» він пише:

- Пропонують Єлисаветград? – перепитав головуючий Чорногуз Олег Федорович. – Хто ці люди?..

Таке подивування висловили голова Спілки письменників України Юрій Мушкетик, поет і художник Андрій Німенко та інші.

Другого дня Віктор Олексійович вивісив плакат «Кіровоград на Єлисаветград», де Є була царська корона. А нижче відповідь – «Златопіль! » Златопіль підтримували, підписувались на плакаті. Ще пропонували –Тобілевичі.

Погрібний подав запит до президії, і там відповіли, що треба створити топонімічну комісію, яка б вивчала такі питання.

Питання вивчалося до 2016 року, і Кіровоград став Кропивницьким. Оскільки сам Віктор Олексійович переймався долею заповідника «Батьківщина Карпенка-Карого» та ініціював відновлення статусу села Арсенівка, де народився І. К. Карпенко-Карий, то ця назва йому подобалася.

Про форуми українців він напише не одну статтю, де майстерно змалює без прикрас очікування, сподівання і розчарування щодо роботи віче. Навіть у 1997 у статті «Хоч які молотобійці, а вона живе» зазначить у кінці :«…Не треба було огороджувати місце біля пам΄ятника Т. Шевченку, навпроти Національного університету, коли сюди в день урочистого засідання приїхав Президент, щоб покласти до підніжжя квіти. Хай би цього дня українці вільно підійшли до свого українського Президента. Україна тихо всміхнулася б…»

Ще багато можна говорити про цю сторінку життя Віктора Погрібного, де суспільне переплітається з особистим і виливається у публіцистичні твори. Ці твори стають свідками доби, її історією і, найголовніше, правдою часу. У 2001 Погрібний занотує: «Важко. Але – якщо хочемо мати Україну…» А три крапки значать – жити для України, творити для України, усього себе віддавати їй. І боротись…

ІІІ група «У царині прози»

Віктор Погрібний був ще майстром у прозі. Видав збірки «Царина» (2003), «Гуща» (2013), за останню отримав премію імені Олеся Гончара. У прозі своїм учителем вважав Ернеста Хемінгуея.

У нас в руках збірка оповідань та новел «Царина» . Треба сказати, що таке «царина». Сам автор у післямові пояснює: «Одне із значень цього слова – засіяне поле. У мене – це поле життя люди засівають своїми вчинками. Вчинок – це зернятко, яке потім дає колосок, а колосок – або йде до коша у млин, або знову лягає в землю і зароджує цілий рядочок нових колосків…» Не в усіх моїх оповіданнях зернятка розсіюються по полю, а є просто засіяне вчинками поле.. Що буде з тих сходів? Те вже побачити, відчути читачеві…»

Ми і є ті читачі. Узявши книгу до рук, листали, по черзі читали і зупинились на новелі «…А гуси гелготіли». У творі - трагедія маленького Ванюшки-свинопаса, дитини фронтовика й слабохарактерної, аж примітивної матері-солдатки  , полягає у жорстокій, заради глуму й сміху, розправі над ним синів старости й соцького, Ванющиного грубого приниження фізично сильнішими й за віком старшими хлопцями, холоднокровної безпідставної зневаги, невимовного фізичного («Ванюшці попливли чорні сонця перед очима. Звідти, з Ковалівського горба, позбігалися вони всі і стали йому замість очей… Сльози від губ потекли на чистеньку випрану сорочину, скотилися на траву і потекли у… степове озеро»), але ще більше - душевного болю, якого він не зможе забути ніколи і який жодного разу не йтиме в порівняння навіть із набагато жорстокішими життєвими негараздами («Ні до цього, ні опісля цього, за своє не таке вже й молоде життя Іван сліз таких не пам'ятає. Хоч було! Ой було! І від матері перепадало, і від вітчима. І бійки були. І втрати були. І страшні Іванові доля посилала сонця на увесь його шлях… Але сльози… Вони пам'яталися йому лиш одні. Оці - від отого реготу парубійків - старостиних і соцького, - що стікали до степового озера»)

Згідно з сюжетом, дорослий Іван, якому пощастило зреалізувати себе, несподівано досить зневажливо веде себе в хаті, куди його запросили випити чарчину. Почали хвалити його покійного батька, та він ставить на місце старих Петренків, а згодом жорстоко розправляється з їхнім сином Васьком, мало не до смерті лупцюючи «одутлуватого глевтяка», отже, на час дії вже слабосилу, хвору людину. Письменник описує епізод помсти, навіть передає жах героя від того, що його колишній кривдник мертвий: «Ні, Васько, ти не вмирай. Мені не можна, щоб ти помер. У мене ще діти не дуже дорослі… Сидіти мені геть не з руки…». Іван на мить легко зітхає. Та це на якусь мить. Бо потім знову попливли чорні сонця у Ванюшчиних очах, а сльози покотилися по зелених травах… І щось ще важче лягло Іванові на душу…

Головному героєві після помсти стало ще важче, хоч про неї він думав усе життя.

Так і у житті буває. Ситуація не нова, але твір дає змогу багато переосмислити. І поставити іноді собі запитання: «А чи треба?»

Письменник у новелі ставить акцент на людину, її внутрішній світ, намагається мотивувати вчинки героїв, показати їх переживання, страждання, відтворити повний спектр почуттів.

Об'єктом спостереження й дослідження, обирає людську душу, її стан, її рухи в тих чи інших обставинах.

На запитання, що пишете, і що готуєте до друку, Віктор Олексійович відповів:

— Новели. Особливо з часів минулої війни. Я спілкувався з десятками її учасників, і вони розповідали мені про будні війни, про людину у війні, про що тоді оприлюднювати в будь-якому жанрі, газетному чи художньому, можливості не було. Тих людей уже немає. І якщо я не розповім, то воно піде прахом до прахів їхніх. Тут уже не до натхнення. Я повинен! Актуальне воно чи не актуальне. У видавництві “Український пріоритет” — трилогія “Гріх і честь. Дівчина Ганя Кравець”. Це епічна розповідь про жінку виняткової краси, сили й мужності, юність і дівоцтво якої припало на воєнний і післявоєнний — без хлопців і чоловіків — час. Я провів її майже через усе ХХ сторіччя й початок ХХІ-го. Драматичне особисте (прототипом головної героїні є сестра Віктора Олексійовича Галина) в книжці переплітається з драматичним у житті українського народу.

Якби він жив ще, то усе заплановане збулося б.

ІV група «Поетична сторінка»

Ми тримаємо в руках книгу віршів Віктора Погрібного «Прости мій гнів», видану у 2006 році. Спочатку полистали, хотіли вибрати якийсь один вірш, та не змогли визначитись саме який. Кожен був по – своєму гарний і промовистий. Тому й вирішили скласти розповідь, пересипану цитатами з поетичних творів. Саме таким способом ми спробуємо зробити декілька штрихів до портрета Віктора Погрібного – поета. Наставником в поезії для Віктора Олексійовича є Микола Вінграновський , для якого,за словами самого Погрібного, Богом був образ.

Про збірку: сам автор у передмові пише, що у тут «Прости мій гнів» зібрані «викопані в моїх паперових курганах» (ст.. 3) вірші 50 – 60 років. Це перші спроби пошуку, осмислення того, до чого хоче сам кликати людей. «Шевченко наситив серце моє з самого дитинства і вже – до скону наповнив гнівом до несправедливості» (ст..5-6). До тих знайдених додав і свіжіші.

Віктор Олексійович горить змінами, приймає Помаранчеву революцію та Майдан і розчаровується, що не все досягнуто…

Але спробуємо його віршами:

…Життя од своєї брами

Мені довірило клоччя.

Від брами є три дороги:

1 губиться, 2 – шукати ближнього раю .

На третій, отій, широкій, -

Нам лиця відкрили люди,

Там воля дзвенить у кроках,

Вкраїна живе у грудях…

І у цій ході йому потрібен товариш вірний. Бо вибирає дорогу правди.

Тут поет по – філософськи розмірковує про своє призначення у цьому світі.

Далі читаємо…

Над Синюхою вітер

Гойдає – колише осоки,

Над Синюхою зорями

Всіялось чисте небо.

А далі – мама дитину спати вкладає….

І згадує своє дитинство воєнне..

А кінець: Не дамо ми споганити землю Вкраїни священну,

Ми такую фортецю збудуєм своїми руками…

Засинай…

На сторожі Синюха, осики і зорі над нами. (ст.. 23)

Поет неначе робить Україну всесильною істотою, яка обов΄язково захистить, і є люди, яким не байдуже доля своя і України.

У цьому вірші – Погрібний – патріот України і справжній син рідного краю.

Віктор Олексійович дуже переймався охороною навколишнього середовища. Про це писав і як кореспондент газети, в якій працював, і коли виступав на радіо, і у приватних розмовах. Читаємо вірш «Верби у сквері Богдана Хмельницького»

Десять верб осталось коло ринку…

Десять мучениць…

А як вони просили!..

Як шуміли їх жовто – зелені віти:

-Не чіпайте наші довгі коси..

Десять верб осталось біля ринку.

Десять мучениць..

А поруч – десять пнів, як десять білих трун,

У яких ми душі поховали…(ст. 53)

Автор голосно говорить про реалії часу, про те, як бездумно винищується природа, люди не задумуючись вирубують дерева, забруднюють екологію. А природа – жива, з нею треба рахуватися. Погрібний – патріот, він бачить у малому велике.

На цю тему говорив не раз. В одному з інтерв΄ю він скаже, що дуби, які він посадив біля батьківської хати в Матусівці, теж після його смерті зрубають. Бо зараз все нищать. Прикро, але … це жива гірка правда.

А в наступному вірші неначе як Шевченко говорить:

А чи поет я, а чи ні –

Це геть однаково мені . ( ст.. 58)

Поет ніколи не зрадив собі, не забував звідки він, де його коріння. Цей вірш, на наш погляд, неначе девіз, з яким жив цей чоловік.

У наступному вірші пише:

Біжать літа…

Біжать по колу,

Біжать - ні швидко, ні спроквола.

А де життя?

А де життя?

Лиш каяття. (ст.. 68)

Письменник відчуває провину перед рідним краєм, перед, Україною, перед світом, що зроблено мало. Літа і життя для нього – це різні речі. Літа – біологічний процес. Життя ж – це боротьба, творчість, рух уперед. А рух кволий, або нема, боротьба не дає очікуваних результатів, а значить – не та дорога і т. д. Треба шукати… Аби тільки не схибити!

В одному із останніх віршів Віктор Олексійович напише:

Ніщо не кладіте мені в останню хатину –

Хай буде тихо і просторо там.

Лиш прихиліть чисте небо Вкраїни

Й засльозену мамину хустку без плям. (ст. 78)

По великому рахунку, Погрібному не соромно за своє життя. Він не кривив душею, ні під кого не прогинався, бачив у людині людину. І той молодечий запал, яким загорівся ще у студентські роки проніс упродовж життя. Дух волі, свободи, цінності кожної людини… Про це мріяли І друг Симоненко, і друзі шістдесятники, з яких багато хто поплатився за свої погляди життям. Свої вірші Погрібний теж не міг тоді надрукувати. Вони були надруковані уже після проголошення незалежності України.

«Прости мій гнів», - самою назвою збірки поет просить в рідної України пробачення.

Ще були збірки «Напис на шибці», «Знайдений зошит».

Перед нами віші патріота, людини з власним Я, чесної до глибини душі людини.

VІ. Закріплення вивченого матеріалу.

Ми з вами склали кроссенс. Прочитаймо його.

Діти розшифровують зашифроване.

Слово вчителя.

Отакий він Віктор Погрібний. Цей патріот рідної землі вважає , що духовний порятунок земної цивілізації — боротьба за збереження національних держав.

Усе життя не змінював своєму принципу: «Найголовніше – це добро і любов».

Має багато однодумців і друзів. Переймається тим, що ми живемо «в епоху невдячності матері, батькові, своїм дітям, сонцю, вітрові, які дають тобі здоров’я, дереву, яке для тебе цвіте і з гілля якого тобі співає птаство, щоб твоя душа не перетворилася на скол залізобетону».

Ще клопотався, щоб у пришкільному саду в рідній Матусівці встановили пам’ятник малому Тарасові Шевченку, який тутешнім колишнім поштовим трактом добирався до Єлисаветграда, а дехто той сад запланував зрубати на дрова. Тут же, в глибині саду, планував поставити невелику Христову церкву святого Тарасія.

«Читача я аж дуже поціновую і називаю його моїм Царем. Але це не означає, що Цар мій — велелюдні маси. Мене влаштовує один, але щоб прочитав і був справедливим».

VІІ.Домашнє завдання.

1.Написати висловлення на запропоновану тему.

«Золотий вік»- в тому, щоб берегти кожну особистість, визнавати цю особистість, визнавати її неповторність, незамінність, щиро сумувати за нею, коли її не стане, дбати про неї, поки вона є…

Доведіть або спростуйте думку.

Чи буде ХХІ століття тим періодом в історії , коли настане «Золотий вік», де кожна людина відчуватиме себе щасливою.

2. Дібрати матеріали про життя і творчість Олександра Косенка.

VІ. Рефлексія.

Назвіть одним словом емоції, які отримали сьогодні на уроці.

Додаток

То що залишиш по собі?

Число лелек, крилаті вірші,

Чи ті крислатії дуби,

що посадив ти на узвишші?

То що залишиш по собі?

Дорогу, що єднає душі,

Чи серця з спрагою двобій,

І всі чесноти невмирущі?

То що залишиш по собі?

Відображення документу є орієнтовним і призначене для ознайомлення із змістом, та може відрізнятися від вигляду завантаженого документу.