До ЗНО з ФРАНЦУЗЬКОЇ МОВИ залишилося:
0
5
міс.
1
8
дн.
2
3
год.
Готуйся до ЗНО разом із «Всеосвітою»!

конспект уроку для 10 класу з теми "Передумови формування арабсько-мусульманського культурного регіону"

Опис документу:
Мета: 1) формування предметних компетентностей: ознайомитися з культурою арабо-мусульманського регіону, а саме становленням релігії іслам, ставленням до стародавніх звичаїв шейхів, до Корану; 2) формування ключових компетентностей: - обізнаність: уміння оперувати інформацією про культурний розвиток регіону, складати загальний образ рівня життя арабів...

Відображення документу є орієнтовним і призначене для ознайомлення із змістом, та може відрізнятися від вигляду завантаженого документу. Щоб завантажити документ, прогорніть сторінку до кінця

Перегляд
матеріалу
Отримати код Поділитися

Тема: Передумови формування арабсько мусульманського культурного регіону

Мета: 1) формування предметних компетентностей: ознайомитися з культурою арабо-мусульманського регіону, а саме становленням релігії іслам, ставленням до стародавніх звичаїв шейхів, до Корану;

2) формування ключових компетентностей:

- обізнаність: уміння оперувати інформацією про культурний розвиток регіону, складати загальний образ рівня життя арабів;

- комунікація: розвивати уміння аналізувати, знаходити необхідні ознаки для характеристики культури регіону;

- самовираження: уміння розповідати про передумови формування культури мусульманців

Тип уроку: введення у тему

Наскрізна змістовна лінія: громадянська відповідальність

Очікуваний результат: розширення кругозору, розвиток вмінь інтегрувати предметні знання

Хід уроку:

1.Організаційний етап

На початку VIII століття нової ери Аравія, яка в ті часи вважалася таким собі ведмежим закутком світової цивілізації, несподівано для тодішньої Ойкумени породила лавину, що за кілька десятків років накрила собою велетенський простір від Середньої Азії до Іспанії. Численні народи Ближнього й Середнього Сходу, Північної Африки, Північної Індії та Іспанії були об'єднані в гігантську державу — Арабський халіфат. Після його розпаду виникла ціла низка самостійних держав. Але з моменту арабських завоювань усі ці держави, крім Іспанії, зберегли одну важливу спільну рису, що справила суттєвий вплив на їхній подальший культурний розвиток. Цією рисою стала релігія іслам (араб.— покірність), яка поширювалась арабськими завойовниками. 2.Мотиваційний етап

Культура ісламу починає формуватися в першій половині VII століття, багатого на драматичні події в Аравії. Вони стали елементами мусульманської культури, мали надзвичайне значення для молодого соціуму.

Розглянемо передумови формування культурного регіону

3.Етап засвоєння нових знань

Іудаїзм, християнство та іслам виникли в народів, котрі були етнічно й духовно близькими. Справа в тому, що араби (Араб — сам термін можна перекласти як бродяга, кочовик.) і євреї належать до однієї й тієї ж семітської сім'ї народів. Це, до речі, відображено і в Біблії, і в Корані. Обидва народи походять від одного прабатька Ібрахіма (Авраама). Тільки євреї ведуть свій рід від його сина Ісаака, а араби — від Ізмаїла (Ісмаїла).

За легендою, що має і біблійну версію (Буття, 16 : 21), мати Ізмаїла, наложниця-єгиптянка Авраама на ім'я Хаджар (біблійна Агар), вигнана з дому господаря за настійною вимогою його дружини Сарри, потрапила до Аравії. Там, змучена спрагою, вона шукала воду між пагорбами Сафа і Марва, залишивши Ізмаїла на землі. Прокинувшись, Ізмаїл заплакав, стукнув ніжкою, з-під землі вдарило священне джерело Зем-зем. На пам'ять про це прочани, котрі відвідують Мекку, сім разів пробігають між пагорбами й омиваються водою зі священного джерела.

Пізніше вже дорослий Ізмаїл повернувся разом із батьком у ці місця й відновив зруйнований під час потопу стародавній храм Кааба, побудований ще Адамом. Храм цей являє собою проекції небесного трону Аллаха на землю.

З давніх-давен в Аравії жили арабські племена. Араби — автохтонне семітомовне населення півдня Аравійського півострова. Семіти мігрували на північ уже в III тисячолітті до нашої ери й оселилися в Сирії та Межиріччі. У XIII столітті до нашої ери нова хвиля аравійських племен — арамейці — асимілювала майже все аборигенне населення цих територій. Арамейська мова стала основною в Передній Азії. За арамейцями на північ рухались етнічно близькі їм арабські племена. На межі ер саме вони складали основну масу населення Палестини, Південної Сирії та частини Межиріччя. Попри етнічну мішанину, що мала місце в історії, араби чітко розмежовуються на південних — єменітів (племінна група кахтан, яка веде свій родовід безпосередньо від легендарного Ноя через його сина Сіма і праправнука Кахтана, за Біблією — Іоктана) та північних — нізаритів (від нащадка згаданого вище Ізмаїла Нізара), чи ізмаїлітів. Це розмежування має реальним підґрунтям особливості расогенезу — належачи до однієї європеоїдної раси південні араби представляють її індосередземноморський тип, а північні — балкано-кавказький. До того ж відмінності в антропологічних характеристиках доповнюються суттєвими відмінностями в укладі життя, культурних традиціях, ментальності, родинних звичаях.

Аравія — оточене горами плоскогір'я з дуже посушливим і жарким кліматом. Населяли її в той час переважно кочівники — бедуїни (Бедуїни (від араб, бадауїн) — жителі пустелі.

Основою їхнього існування було здебільшого розведення верблюдів, скотарство. Осілі араби вели в оазах зрошуване землеробство, займалися посередницькими операціями між різними країнами.

В VI—VII століттях у арабів переважно зберігався родоплемінний устрій. Основою родової організації був намет окремої сім'ї. Група наметів утворювала рід, клан (каум), а кілька кланів об'єднувались у плем'я (кабілла). На чолі племені стояв сеїд (Сеїд (араб.) — пан.) або шейх(араб.тарий, старик), до компетенції якого входило розбиратися з суперечками й позовами, головувати на зборах старійшин (меджлісі), а під час воєнних конфліктів керувати військом, ставши раїсом. Між іншим, йому діставалася чверть здобичі. На шейха покладалася також відповідальність за зносини з іншими племенами.

Шейх приймав пришельців — звичай хлібосольності був священним. Як і всі кочові народи, араби славилися своєю гостинністю. На гостя не поширювався звичай кровної помсти. Навіть смертельний ворог, котрий встиг торкнутися намету, міг почувати себе в повній безпеці, адже з того моменту діставав право гостя.

Ще одним священним звичаєм племені був обов'язок кровної помсти. Око за око, кров за кров. Тому під час нападів на чужі каравани чи при викраденні худоби дбали, щоб кров людська не проливалася.

Жінки перебували в залежному становищі від чоловіків. Ще практикувався жорстокий звичай убивати новонароджених дівчаток, їх закопували живими. Чоловік міг мати необмежену кількість жінок та наложниць, що свідчило про стабільність його достатку, було символом заможності. До того ж у несприятливі для кочового господарства часи такій сім'ї гаремного типу менше загрожувала голодна смерть. Спостерігалися і реліктові елементи матріархату. Так, при вирішенні питань успадкування перевага віддавалася родинним зв'язкам по материнській лінії. Обличчя свого жінки не ховали й мали рівні права під час розлучення.

Своєрідними лівою й правою руками сеїда були поет, котрий прославляв щедрість і великодушність племінного вождя, мужність і військову доблесть племені, а також жрець (кахин), гадання якого, без сумніву, впливали на прийняття важливих для життя племені рішень.

У VI—VII століттях араби соціально розшаровувалися. Виокремилися роди, племена. В містах, які виростали в оазах, деякі види діяльності (караванна торгівля, лихварство) стали привілеєм окремих родів. Особливий авторитет мали сеїди, раїси та кахини цих родів. Громадські пасовища й джерела води захоплювали власники великих стад. Родова аристократія збагачувалася також завдяки хімам (невеликим оазам з ідолами чи святилищем племені). Місцевість, де розташовувалася хіма, вважалася священною, заповідною, її відвідували прочани. Тут же поруч вирувало розмаїте життя базару.

Панівне становище аристократії зміцнювалося побратимством, яке практикувалося землеробськими племенами оаз. Побратимство із сильним кочовим племенем гарантувало захист від інших кочовиків, котрі в посушливі роки концентрувалися біля оаз і часто через нужду й голод грабували сусідів, які там проживали. Звичайно, за таке заступництво треба було сплачувати сеїдові кочового племені-патрона данину з полів і садів.

Інституція рабства була малорозвиненою. Працю рабів використовували в скотарстві, на будівництві іригаційних об'єктів. До середини VII століття араби не мали постійних джерел поповнення чисельності рабів та й економічний стан господарства не давав змоги утримувати багато невільників.

Чимало богів Південної Аравії походило з пантеону богів стародавнього Вавилона. Серед північних арабських племен було дуже поширеним шанування так званих бетилів (від араб, бейтіл — букв, житло бога). Це були вертикально поставлені камені, в яких людська фантазія допомагала впізнавати антропоморфні фігури. Невеликі за розмірами бетили мандрували на спинах верблюдів разом із племенем.

В уяві арабів богів було багато, "жили" вони в певній місцевості. Звичайно плем'я, володіючи своєю територією, мало справи передусім із власними богами, які відповідали на те своїм заступництвом. Племінні божества виконували консолідуючу функцію, на них ґрунтувався племінний патріотизм.

Язичницькі уявлення про богів, ідолопоклонство мирно уживалися з вірою у верховного Бога, котрий, на відміну від рядових богів та богинь, не мав власного імені. Можливо, його надто священне ім'я заборонялося промовляти вголос. Через те його просто звали Богом (Аллахом), або словами, що прославляли його якості, — "Всевишній", "милосердний", "володар людей", "господь"... Усе ж таки верховного Бога шанували тільки окремі люди, яких називали ханіфами. Вони заперечували ідолопоклонство, вірили в потойбічне життя й стверджували, буцімто воно залежить від особистої поведінки людини, а не від заслуг роду чи племені. Ідеалом ханіфів, взірцем для поведінки було доброчесне життя, тому вони мали певний авторитет серед простолюду.

Арабам були відомі релігії народів, з якими вони воювали чи торгували. Поруч, у Бахрейні, що прилягав до Перської затоки, жили послідовники маздаїзму (Маздаїзм — релігійно-філософське вчення, поширене в Ірані й деяких сусідніх країнах у ранньому Середньовіччі. Виникло в III столітті й назване за іменем керівника маздакістського руху — Маздака) та пророка Заратуштри. Вони вважали, що в основі світового процесу лежить боротьба між добрим, світлим началом і темним, злим. Сильним був мотив критики соціальної нерівності, яка ототожнювалася зі злом.

Християн різних сект і течій називали насара, вони жили по всій Аравії. Араби підтримували тісні зв'язки з Візантією. Південна Аравія здавна перебувала в орбіті грецької, римської, а потім візантійської культури. Ще до нової ери в князівствах Ємену карбувалися монети з гербом міста Афіни — зображенням сови. Пізніше, коли правителі цих князівств стали "друзями Риму", з'явилися монети із зображенням римських імператорів. Християнство поширилося тут у III—IV століттях. Місто Неджран у Північному Ємені населяли насара. Там у VI столітті навіть було засноване єпископство, а місто протягом тривалого часу мало права автономії.

Значну роль у житті стародавнього Ємену відіграли і общини яхуді. Так араби називали послідовників іудаїзму. Законодавство стародавнього Ємену більше нагадувало іудейське, ніж вавилонське. Про давність зв'язків цих земель з Палестиною свідчить і згадка в Біблії про подорож царівни Сабейської держави (Цариці Савської) до Соломона.

В античних джерелах цей край відомий як Щаслива Аравія. Висока культура зрошувального землеробства; вміння зводити штучні оази (наприклад, таку, як біля велетенської Марібської греблі, — завдовжки 600 метрів і заввишки 15 метрів) та облаштовувати гірські схили терасами; скотарство, орієнтоване на розведення великої рогатої худоби, і прибуткова заморська торгівля (Близько 110 року до нашої ери географ з Олександрії Агатархід свідчив, що завдяки транзитній міжнародній морській торгівлі південноаравійські купці стали "найбагатшими людьми в світі".) з Індією, Китаєм та східним узбережжям Африки стимулювали державотворчі процеси.

Виникнення південноаравійських держав Саба, Катабан, Хадрамаут датується кінцем II тисячоліття до нашої ери. В державі Катабан головним богом був Ан-байя (вавилонський Набу). В 1970 році під час археологічних розкопок городища ас-Савда (стародавнє місто Нашан) в оазі Джайр на півночі Ємену знайдено тексти, написані на дерев 'яних паличках і черешках пальмового листя, шматочки гілок, обрізані у формі сигари, довжиною 16 і 12 см і діаметром приблизно 3 см, заповнені знаками, розташованими вздовж паличок, до того ж — справа наліво. Як з'ясувалося, ці документи написані південноаравійським консонантним алфавітом. Відомий сабіст-епіграфіст М. Ґуль зробив переклад одного з текстів, який доносить до нас образ, сповнений вишуканої поезії: "І серце твоє хай відвернеться від зла, що ти затаїла". Археологічні дослідження радянсько-єменської експедиції 1986—1987 років у Хадрамауті відкрили документи на черешках пальмового листя, датовані V—IV століттям до нашої ери. Знахідка показала, що такі документи були поширені по всій Південній Аравії.

Документи з віднайденого архіву написані на черешках пальмового листя чи гілках дерев різних порід, розрізаних на шматочки потрібної довжини, як правило 10—20 см, але інколи й до 40 см, з трохи заокругленими краями, діаметром 2—3 см. Під час розкопок у Райбуні разом із документами знайдено й черешки пальмового листя, підготовлені до записів,, але не використані. Ймовірно, писали на свіжозрізаних гілках, легко прорізаючи незасохлу кору (згадаймо наші дитячі "досліди" на стовбурах молодих дерев!). Після висихання кора ставала твердою й добре зберігала текст. Написи робили загостреним етилом довжиною 5—6 см. Відомі бронзові й кістяні стійла, а також дерев'яні з металевою вставкою — вістрям. Чорнило чи фарба не використовувалися, сіле іноді, певно, про дряпаний текст заповнювався якоюсь сполукою-барвником. Писали вздовж, справа наліво, горизонтальними рядками. Зміст передавався 5—6 рядками, а іноді й 14—18. Праворуч — невеличке вільне поле, часто обмежене вертикальною лінією. Ліворуч, де переписувач тримав паличку, поле більше. Якщо текст не вміщався, його продовжували на полі, але "догори ногами". Над першим рядком часто проводили горизонтальну лінію. В лівій частині деяких паличок є отвір для зберігання її на шворці чи для навішування печатки.

Серед письмових знахідок вирізняють:

1) шкільні або навчальні тексти;

2) списки імен, іноді доповнені цифрами, тобто записи платежів чи податків;

3) приватні листи (Листування постає як звичний засіб спілкування.);

4) платіжні або боргові документи (Один з них перекладено так: "На сікль фініків за звичною ціною від Марсадума". Звідси довідуємося, що ціни в ті часи були досить стабільними, що єменці тоді користувалися відомою близькосхідною монетою й мірою ваги сі клем, яку знаємо тепер як шекель);

5) юридичні документи (контракти), інколи досить складні й детальні. Таким є, наприклад, контракт про передання родом Ганан, "залежним" Нашану (тобто його клієнтом), якійсь Бараам, "служниці" третьої особи, трьох овець на випас упродовж року. В контракті обумовлено розподіл приплоду й вовни, а також відповідальність сторін за можливі збитки: від хвороб овець чи їхнього безпліддя, від поганого випасу тощо. Через рік вівці мають стати власністю Бараам, але приплід, як і раніше, ділитиметься пополам. До окремої групи належать різні господарчі записи. Наприклад, документ із Райбуна фіксує кількість тварин для принесення в жертву богині зат-Сахран. Є цікавий запис про наймання верблюда й плату погоничеві. Основні центри культури, столиці держав стародавнього Ємену (Маїн і Маріб, Тімна і Шабва, Нашан), розташовані на вузькій смузі вздовж пустелі, де пролягав і головний торговий шлях, що з'єднував Кану на узбережжі Індійського океану через названі міста з Близьким Сходом і Месопотамією.

Саме на перехресті караванних шляхів з Китаю та Індії через Ємен в Єгипет, Сирію й Палестину, на "дорозі ладану", на заході Аравійського півострова, за 70 км від узбережжя Червоного моря, виникло місто Мекка. Населення його походило переважно з племені Курейш. Управляла містом рада старійшин, та на початку VII століття великі привілеї мав рід Омейя. Значну роль відігравали представники кланів Абд Шамс, Макзум Асад, Абд ад-Дар — прямі нащадки славного предка Курейша. Поруч із Меккою розташовувалися відомі святині арабів, головними з яких були Кааба (араб— куб) і вже згадане джерело Зем-зем. За легендою, Каабу збудовано на місці, де вперше після вигнання з раю молився на землі Адам. Хавва (біблійна Єва) ступила на землю біля сучасного порту Джидца. Зустрілося перше в історії людства подружжя там, де пізніше виникла Мекка. Поблизу Мекки, на священній горі Арафат, вони пізнали одне одного.

В Каабі зберігається Чорний камінь — головна святиня ісламу. Під час паломництва необхідно сім разів обійти навколо каменя (це своєрідна позначка для початку руху) і торкнутися його. За легендою, Чорний камінь — то скам'янілий ангел, котрого послав Аллах на землю. Він почорнів від поцілунків грішників, але в день Страшного Суду знову відновить свою первозданну чистоту. Камінь було вмонтовано в північно-східну стіну храму на висоті півтора метра.

Там, у Мецці, 29 серпня 570 року н. е. й народився, за арабськими джерелами, Мухаммад, пророк ісламу. Він походив із небагатого, але знаменитого роду Ха-шим. Прапрадід майбутнього пророка Кусай брав активну участь у побудові міста. В генеалогічному дереві Мухам-мада особливе місце посідав його дід Абд ель-Мотталіб. За часів, коли він став старійшиною племені, основні посади в Мецці були в руках нащадків Кусая, котрі очолювали найбільші клани. їм належали ключі від Кааби, нагляд за криницями, судочинство, вирішення питань стосовно зносин з іншими племенами, зберігання священного стяга, що майорів над курайшитами під час битв, контроль за сплатою податків на користь бідняків, головування під час засідань ради старійшин, право скликати загальні збори, управління фінансами міської общини й, нарешті, зберігання гадальних стріл. Такими були десять основних посад, що існували в Мецці.

На час народження Мухаммада родина його батька збідніла. Абдаллах (Букв. — раб божий), батько пророка ісламу, помер у дорозі, повертаючись з торговим караваном із Сирії, так і не побачивши сина, і залишив у спадок тільки п'ять верблюдів, кілька овечок та рабиню-абіссинку. За звичаєм мекканців середнього достатку Мухаммада ще немовлям віддали майже на чотири роки на виховання до сім'ї кочівників племені Бану Саад. Після повернення до Мекки близько трьох років Мухаммад жив з матір'ю Аміною (Букв. — вірна) та рабинею Бара кат. Ставши круглим сиротою в шість років, він проводив багато часу, спілкуючись з дідом Абдель-Мотталібом, хранителем ключів від святилища Кааба. З восьми років, після смерті улюбленого діда, майбутній пророк виховувався в сім'ї дядька Абу Таліба, що очолив рід Хашим. Сирота-племінник виховувався "класично" для тих часів — з дев'яти-десяти років він випасав худобу дядька поблизу Мекки та на далеких пасовищах, по кілька днів залишаючись наодинці із самим собою. Згадуючи цей час, Мухаммад говорив, що "всі пророки в дитинстві випасали стада", маючи на увазі, очевидно, певний зв'язок між виконанням обов'язків пастуха та даром пророцтва.

За легендою, вже у дванадцятилітньому віці Мухаммад здійснив свою першу караванну подорож до Сирії (з дядьком Абу Талібом). У п'ятнадцять років він служив своїм мекканським дядькам зброєносцем на полі бою. З двадцяти років Мухаммад почав самостійне життя, наймаючись до заможніших торговців прикажчиком, провідником караванів чи торговим агентом. Особливих успіхів у цьому він не досяг, однак здобув репутацію людини чесної і ділової. Мухаммад мав привабливий вигляд: "З-під чорних дугоподібних брів, з-під довгих вій сяяли нестримним блиском великі чорні очі. Виразність, якої вони надавали всьому обличчю, посилювалася ще більш довгастим, ледь вигнутим носом".

Близько 595 року Мухаммад найнявся виконувати торгові доручення досить заможної й родовитої мекканської вдови Хадіджі-бінт Хувайлід, від якої скоро прийняв пропозицію укласти шлюб. Хадіджа народила йому кількох синів, що вмерли в дитячому віці.

За іменем первістка Касима Мухаммада звали Абу-л- Касим. Залишилося чотири дочки: Рукайя, Умм Кульсум, Зайнаб та Фатіма. Доки жила Хадіджа Мухаммад не брав собі інших жінок. Після її смерті, за переказами, у пророка було одинадцять офіційних дружин. Ці шлюби мали переважно політичний характер і були своєрідним засобом підкріплення родоплемінних союзів. Особливим було ставлення Мухаммада до коптської невільниці Марії, що народила йому сина Ібрахіма, ранню смерть якого пророк гірко оплакував.

Завдяки "божественним прозрінням", які сходили на Мухаммада в сорокарічному віці, він дістав підтвердження обрання його єдиним богом Аллахом своїм посланцем (расулом).

Мухаммад почав свою проповідницьку діяльність у рідному місті близько 610 року. Як релігійний центр, одна з найшанованіших хім Мекка приваблювала багатьох прочан. Поряд із Чорним каменем у Каабі зберігалися зображення богів сусідських кочових племен. Раз на рік ці племена ставали табором довкола Мекки для того, аби виконати релігійні обряди, а заразом і поторгувати, укласти міжплемінні та шлюбні угоди.

Першими прихильниками нової релігії стали найближчі родичі пророка та їхні раби. Між послідовниками нової віри і язичниками виник конфлікт. Життю пророка загрожувала смерть попри належність його до знатного роду. Отож Мухаммад з невеликою групою прибічників повинен був тікати в сусідню оазу Ясріб. Прихильників Мухаммада, котрі залишили Мекку слідом за ним, назвали мухаджирами. Ті, хто приєднався до пророка в оазі, були названі ансарами (помічниками).

Більшого приниження, ніж утеча, здавалося, не можна було пережити. Араб, від якого відмовилося його плем'я (а ще за три роки до втечі Мухаммада виключили за проповідницьку діяльність із клану Хашим, і він жив у Мецці як клієнт клану Науфал), здебільшого потрапляв у цілковиту залежність від племені, котре його приймало. Та випадок з Мухаммадом був, у певному відношенні, винятковим. Справа в тому, що племена оази Ясріб сповідували різні релігії. Серед них були язичники, іудеї й християни. Вузькокланові інтереси теж не допомагали місцевим жителям дійти згоди у вирішенні спірних питань.

Учення ж Мухаммада, вже відоме жителям оази, містило важливу й цікаву для них думку — знищення міжплемінної і внутрішньої ворожнечі. Пророк Аллаха виходив із того, що всі віруючі становлять один народ — єдину умму, за його термінологією. Та община віруючих, яка згуртувалася навколо пророка в Мецці, стала мовби зародком такої умми. Ця умма із самого початку була задумана як позаплемінна спільнота, що приймає до своїх лав усіх бажаючих — представників різних племен, різних рас. Чорношкірий Біляль, раб у минулому, став його вірним охоронцем, прийнявши іслам і увійшовши до умми пророка серед перших кількох десятків віруючих. Згадуючи в Корані давніх пророків, Мухаммад постійно підкреслював, що послідовники кожного з них утворювали єдину умму, єдиний народ без поділу на клани й племена. Слід узяти до уваги й те, що Мухаммад, хоч і був курайшитом, та все ж мав родичів у Ясрібі — його прабабка, мати Абд ель-Мотталіба, й предки його матері Аміни походили з цієї оази.

Отже, поява Мухаммада, котрий не належав до жодної з релігій, що побутували в Ясрібі, його родинні зв'язки допомогли розрядити ситуацію в оазі. Йому запропонували стати третейським суддею, який вирішував спірні питання міжобщинного життя. Таким чином, Мухаммад потрапив в умови, що давали змогу вільно пропагувати своє віровчення. В Ясрібі остаточно сформувалася мусульманська община — умма, яка стала ядром майбутньої мусульманської держави.

Обов'язки кожного мусульманина в основі своїй мають так звані п'ять стовпів ісламу. Це п'ятиразова молитва (салат), що відправляється кожного дня, 30-денний піст у світлу частину доби (саум) в місяці рамадані, пожертвування грошей на користь бідняків (закят*), паломництво у священні міста мусульман Мекку й Медіну (хадж), а також виголошення формули "Немає богів, крім Бога Єдиного, і Мухаммад — його посланець" (шахада).

На краю оази в поселенні Куба Мухаммад заклав і першу в мусульманському світі мечеть — "Місце поклоніння". Мечеть ця була квадратним майданчиком, обнесеним стіною, вздовж якої йшла крита пальмовим листям колонада. Даху не було, і молитовні збори проходили під

відкритим небом. * Закят (араб, очищення) — багата людина немовби очищається перед Аллахом за свої гріхи, надмірне багатство.

Кожна зі сторін мечеті мала в довжину близько 34 м. Вхід до мечеті розташований у західній стіні. Саме до неї підступала площа з колодязем; біля колодязя лежав великий плоский камінь із заглибленням, він використовувався для обмивання віруючих. Оскільки вхід був на заході, то молитви, вірогідно, в цій мечеті відбувалися обличчям на схід. Орієнтація на схід характерна для християнських базилік того часу, а в оазі проживало досить багато насара. Можливо, на виборі кібли, тобто напрямку молитви, а, отже, і орієнтації храму позначився вплив послідовників Христа.

Через рік була закінчена мечеть і в Медіні, центрі оази, розвинувши далі архітектурний образ мечеті в Куба. Вона мала вже троє воріт — із західної, північної та східної сторін. Через східні ворота входив Мухаммад, котрий керував спільними молитвами. В центрі мечеті містився басейн для обмивання, а вздовж стін ішла крита колонада. Всередині будівля ділилася на дві частини — чоловічу і жіночу. Водночас мечеть слугувала й прихистком для безпритульних мусульман.

Мухаммад стає на чолі міста, яке пізніше називатиметься Медінат ен-Набі, Містом Пророка, або просто Містом, Медіною. Після кількох військових сутичок з мекканцями була укладена угода: вони визнали над собою владу пророка, навернулися до ісламу, в обмін на це Кааба проголошувалася головною святинею мусульман. Узвичаїлася кібла — правомірний мусульманин під час молитви повинен звертатися в бік Кааби (Мекки).

Отже, Мухаммад проповіддю й силою зброї добився визнання родовою аристократією Мекки. Політичне об'єднання арабів у рамках нової релігійної системи дало змогу арабському купецтву та аристократії боротися з Іраном і Візантією за ключові позиції в міжнародній торгівлі, за політичне домінування на Близькому Сході, в Передній і Середній Азїї.

Несподівані наслідки виходу (хіджри) Мухаммада з Мекки так вразили його сподвижників, що один з них, Омар, ставши в 634 році халіфом — наступником пророка, розпочав нове літочислення. Згідно з цим ера ісламу почалася 16 липня 622 року, а по-арабськи — в перший день місяця мухаррам*. У 632 році Мухаммад помер і був похований у Медіні. Влада перейшла до халіфів. Почалося становлення Арабського халіфату, що характеризувалося жорстокою внутрішньою боротьбою й завоюваннями. Об'єднання арабів під зеленим знаменом ісламу завершили перші наступники Мухаммада — "праведні халіфи". Усі вони були в тісних родинних стосунках з пророком. Абу-Бекр — перший халіф, котрий правив у 632—634 роках, був, між іншим, тестем пророка, віддавши за нього свою десятирічну дочку Айшу. Омар (635—644 рр.) теж був тестем Мухаммада, віддавши за нього дочку Хафсу. Осман ібн аль-Аффан (644—655 рр.) — племінник першої дружини пророка Хадіджі й зять Мухаммада двічі (одружений з дочкою пророка Рукайєю, а після її смерті — з другою його дочкою Умм Кульсум). За Османа була завершена справа, розпочата ще Абу-Бекром, — збирання тексту Корану. Та навіть Коран у руках Османа не зберіг йому життя — його вбили у власному помешканні в Медіні ревні мусульмани, котрі звинуватили халіфа в несправедливому розподілі здобичі й милостині та в очевидному упередженому ставленні до близьких родичів, яких він призначив намісниками в підкорені міста.

Після дворічної боротьби із супротивниками четвертим халіфом став Алі (656—661 рр.), двоюрідний брат і вихованець Мухаммада, його зять (був одружений з дочкою пророка Фатімою). Його підтримали рядові мусульмани, незадоволені засиллям за правління Османа представників роду Омейя. Прибічників Алі стали називати "шиїт Алі", тобто "партія Алі". Звідси — назва релігійно-політичної течії шиїтів, яка сформувалася пізніше. Алі започаткував імамат*. Він вважав, що на чолі державної влади повинен бути представник пророка. Тільки родинні зв'язки з Мухаммадом дають духовну владу, а разом з нею й право на вищу світську посаду. Через свою досить непослідовну політику стосовно роду Омейя Алі втратив підтримку низів мусульманської общини. Більше того, декого з колишніх союзників він знищив, наприклад так званих хариджитів**. Саме один із хариджитів і вбив халіфа Алі в мечеті міста Куфа. В ісламському світі виник глибокий розкол, вплинувши на подальшу долю мусульманської культури.

* Імам (від дієслова амма — стояти попереду, керувати) — предстоятель під час молитви, духовний керівник, голова мусульманської общини.

** Хариджити (від араб, хаваридж) — ті, що вийшли, обурені.

Халіфом став Мумія з роду Омейя, котрий заснував династію Омейядів. Йому вдалося відкупитися від старшого сина Алі Хасана. Молодший син Алі, Хусейн, очолив повстання проти халіфа й після поразки в битві під Кер-белем 10 мухаррама 680 року його розірвали на шматки, адже ніхто не бажав нести персональну відповідальність за смерть внука Мухаммада. З того часу Хусейн — святий мученик шиїтів. Щороку в перші 10 днів місяця мухаррам відбуваються траурні церемонії. Вони складаються з містерій, що зображають події з життя халіфа Алі та його сина Хусейна, і супроводжуються самобичуванням, навіть самогубством релігійних фанатиків. Від цих містерій бере початок театр мусульманського Сходу. А святинями, до яких, окрім Мекки й Медіни, шиїти здійснюють хадж, стали іранські міста Неджеф (де похований Алі) і Кербела (де покоїться прах Хусейна).

Перевага халіфату над імаматом мала велике значення. Почалася досить швидка ісламізація завойованого населення. Язичники вже буличином підготовлені до сприйняття ідеї Єдиного Бога. Християнське населення Близького Сходу та зороастрійці Ірану "заохочувалися" до прийняття ісламу економічними засобами. В разі прийняття ісламу християни й зороастршці сплачували до скарбниці халіфату лише десятину — ушр. Іновірці ж були зобов'язані виплачувати значний поземельний податок — харадж (від однієї до двох третин урожаю) і подушну подать — джизію. Звичайно, це не могло не стимулювати ісламізацію.

Іншим важливим фактором поширення й утвердження ісламської культури була арабізація. Цей процес підтримувався розселенням арабських племен на захоплених територіях, знищенням чоловічої частини населення й приведенням до гарему представниць місцевого населення.

Ісламізація передбачала вивчення Корану, але переклад з арабської мови, якою ця книга написана, заборонявся. Це теж стимулювало вивчення віруючими арабської мови. Знання мови давало на територіях, захоплених арабами, помітні переваги. Арабська мова стала засобом спілкування, її необхідно було знати для просування по щаблях державної служби, для успішного ведення торгівлі, лихварської справи. Прилучення до арабської мови, безперечно, слугувало поширенню арабо-ісламської культури.

Арабо-мусульманська культура не мала пластичного мистецтва — живопису, скульптури в традиційному європейському чи античному розумінні. Тому ці види мистецтва представлені орнаментальним та абстрактними мотивами. Можна сказати, що пластичне мистецтво присутнє в ісламській культурі через каліграфію й мініатюрний живопис. Сила впливу нової релігії ґрунтувалася на слові, а не на зображенні живих істот. Головними святинями стали не ікони й статуї, а давні рукописні Корани. Високо розвинута каліграфія була письмом не лише релігії, а й поезії, філософії, науки. Досягти особливої витонченості у використанні різних ускладнених типів письма, каліграфія перетворилася в одну з форм орнаменту, який відіграв значну роль у мистецтві мусульманського Середньовіччя. Писали справа наліво, обов'язково використовуючи певний графічний стиль. Найпоширенішими були стилі дівані, магріб, талік, насх, куф, насталік, сульс. Якщо, згідно з приписами Корану, Бога не дозволялося зображати, то все ж таки можна було його позначати буквами й знаками. Тому в мистецтві, особливо в оздобленні культових споруд, дістав розвиток геометричний орнамент, який в основі своїй мав знаки й мотиви із символічним релігійним змістом. Наприклад, слово "Аллах" позначалося чотирма вертикальними лініями, котрі схематично виражали літери цього арабського слова. Формуючи геометричну фігуру квадрат, вони ставали символом Кааби. Два перехрещених квадрати утворювали восьмикутну зірку — найпопулярніший елемент мусульманської орнаментики. Накладання багатьох квадратів породжувало складний багатокутник. Трикутник, пов'язаний з магічними уявленнями ще доісламської пори, позначав "око" Бога. П'ятикутник символізував п'ять стовпів ісламу. Характерні риси і особливості культури арабо-мусульманського регіону, вплив ісламу на розвиток цієї культури. Поняття «каліграфія» і «орнамент» як основа художньої творчості мусульман.

4.Етап закріплення засоєних знань

*Назвати священні звичаї шейха (гостинність, помста за зло , залежність жінки віл чоловіка)

*Релігійно-філософське вчення, пов’язане з Маздаком і Заратустрою (маздаїзм)

*Письмові знахідки археологів в Південній Аравії (шкільні або навчальні тексти; списки імен, записи платежів чи податків;приватні листи, платіжні або боргові документи, юридичні документи)

*5 стопів ісламу (Обовязків) - (п'ятиразова молитва (салат), що відправляється кожного дня, 30-денний піст у світлу частину доби (саум) в місяці рамадані, пожертвування грошей на користь бідняків (закят*), паломництво у священні міста мусульман Мекку й Медіну (хадж), а також виголошення формули "Немає богів, крім Бога Єдиного, і Мухаммад — його посланець" (шахада).

*Що слугувало папером для арабів? (черешки пальмового листя)

5.Практична частина

-Поекспериментуйте в царині каліграфії та запишіть імена членів сімї

6.Підсумки й висновки

Іслам – «покірність». «Рівноправ’я» чоловіка й жінки. Рукописний Коран –священна книга, філософія, кодекс, поезія, наука, каліграфія. Образотворче мистецтво арабо-мусульманців – каліграфія і мініатюрний живопис.

https://www.youtube.com/watch?v=9szFJJPN480

https://www.youtube.com/watch?v=DThvLSg5gEA

7.Рефлексія

  • Найголовніша святиня арабо-мусульманскої культури – це … (Коран)

Скамянілий янгол, присланий на землю Аллахом зображається у вигляді… (Чорного каменю)

  • Мова Корану - … (арабська)

  • Голова мусульманської общини - …(імам)

  • Траурні церемонії Алі і Хусейна дали початок розвитку ….(театру)

  • Місце поклоніння мусульман -…(мечеть)

Зверніть увагу, свідоцтва знаходяться в Вашому особистому кабінеті в розділі «Досягнення»

Курс:«Сучасні проблеми адаптації та соціалізації особистості»
Левченко Вікторія Володимирівна
36 годин
590 грн

Всеосвіта є суб’єктом підвищення кваліфікації.

Всі сертифікати за наші курси та вебінари можуть бути зараховані у підвищення кваліфікації.

Співпраця із закладами освіти.

Дізнатись більше про сертифікати.