Конспект «Причини та наслідки голодомору»
Орієнтовне дослідження історика
Голодомор – цілеспрямована політика влади на створнння штучного голоду. Найбільшого прояву голод досяг у червні 1933.
Привід Голодомору 1932-1933 рр:
Цілеспрямована політика хлібозаготівель стала безпосереднім приводом голоду в Україні.
Причини Голодомору 1932-1933 рр:
Необхідність знищення українського селянства як свідомої національної верстви, яка загрожувала імперським прагненням Москви.
Непосильні для селян хліботоргівлі, конфіскація владою продовольчих запасів; надмірний хлібний експорт;
Небажання колгоспників працювати в громадському господарстві і прагнення влади покарати за це.
Економічні прорахунки, спроба здійснити соціалістичне будівництво воєнно- комуністичними методами.
Наслідки Голодомору 1932-1933 рр:
Завершення колективізації, утвердження колгоспної системи, розорення села.
Масові жертви (від 2.5 до 8 млн осіб). Підрив генофонду української нації.
Придушення опору укр. селянства
Переселення селян із Росії в Україну
Голодомор став приводом до розгортання боротьби з українським буржуазним націоналізмом
Масштаби Голодомору 1932-1933 рр.:
Про масштаби голодомору можна судити також за такими даними: населення СРСР з осені 1932 до квітня 1933 років скоротилося з 165,7 млн. чол. до 158 млн. або на 7,7 млн., головним чином за рахунок сільського населення. Лише за 3 місяці 1933 р. у в Харківській області, до складу якої на той час, крім районів нинішньої Харківської, входили також більшість Сумської, Полтавської та деякі райони Київської області, померло понад 600 тис. чол. Науковці Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна вивели коефіцієнт смертності за 1929 - 1933 рр. у регіонах, заселених українцями. У Харкові він перевищив 25%.Найбільше голод уразив Україну, де набув рис геноциду.
Додаток 2
Орієнтовне дослідження науковця
Проблема повної або часткової відсутності архівних документів міжвоєнного періоду відома чи не кожному досліднику історії України новітнього часу. Численними є і документальні згадки, і усні свідчення про втрати і винищення як поодиноких документів, так і цілих архівних масивів.
Незаперечними є архівні втрати під час і внаслідок війни, але сьогодні у нас є усі підстави для твердження, що основний масив втрат припадає саме на період весни 1934 р. і наступні передвоєнні роки. Йдеться про здійснене владою свідоме і навмисне винищення архівних документів, передусім – 1932–1933 рр. Хронологічні рамки цього феномену окреслюються кінцем 1933 р. – початком 1960-х рр., тобто від перших спроб у 1934 р. знищити метричні книги та інші документи демостатистичного характеру за 1932– 1933 рр. до останніх хрущовських чисток державних архівів на межі їхнього перебування у системі НКВС.
Репресії щодо книг розгорнулися по «гарячих слідах», вже наприкінці 1933 р., коли в Кремлі зрозуміли справжні масштаби демографічної катастрофи. Формальним приводом до них стало фальшиве обвинувачення реєстраторів у «злочинному» недообліку народжуваності і переобліку смертності. Окрім метричних книг чистки поширилися на інші первинні документи.
27 грудня 1933 р. Президія ВЦВК розіслала циркуляр «Про перевірку стану архівів колгоспів, радгоспів і МТС», яким передбачалося проведення негайного обстеження і надання відомостей про стан низових архівів. І такі чистки робились по всім можливим установам, де хоть якісь відомості містились по тим страшним подіям.
Таким чином, після винищення національної еліти, національної церкви, українського селянства, знищення архівів – слідів злочину і історичної Пам’яті нації – стало п’ятим, заключним і цілком логічним актом геноциду. Саме його ми і назвали українським архівоцидом. Короткотермінові наслідки архівоциду – це знищення безпосередніх слідів злочину комуністичного режиму проти народу України у 1932–1933 рр.
Існує два види свідчень про голод 1932-33 рр. Перший вид інформації - від найстаріших людей, які самі пережили голодомор і пам’ятають усі його жахи.
Другий вид інформації – це перекази батьків, родичів, сусідів молодому поколінню, яке народилося після голоду. Саме свідчення очевидців дозволяють отримати унікальні дані, які не знайшли відображення в офіційних документах. Вони роблять історію об’ємною, дозволяють показати голодомор на рівні мікроісторії, історії окремих людей, родин, сіл...
Додаток 3
Орієнтовне дослідження дослідника
Насильницька колективізація призвела до кризи сільськогосподарського виробництва в Україні. Селяни, примусово об’єднані в колгоспи, були не зацікавлені в результатах своєї праці, оскільки за свою роботу майже нічого не одержували. Вироблена продукція діставалася в основному державі, яка ставила нереальні плани норми хлібозаготівлі.
Зрештою в 1930—1931 рр. дезорганізація й деградація колгоспного виробництва позначилася не стільки на поставках державі, скільки на матеріальному становищі селян, які опинилися без будь-яких запасів продовольства. Унаслідок безгосподарності та небажання селян працювати за безцінь на державу (було засіяно лише половину посівних площ), голоду в багатьох районах кампанія із сівби та збору врожаю 1932 р. фактично була зірвана.
Від червня до жовтня 1932 р. в колгоспів та одноосібників удалося витиснути 132 млн пудів хліба, тобто полови -ну скороченого порівняно з попереднім роком плану. Але сталінському керівництву цього було замало.
7 серпня 1932 р. ВЦВК і РНК СРСР прийняли постанову «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперативів та про зміцнення суспільної (соціалістичної) власності». Згідно з нею розкрадання майна колгоспів прирівнювалося до розкрадання державного майна й каралося розстрілом, а за «пом’якшуючих обставин» — позбавленням волі на строк не менше ніж десять років. За рік дії постанови було засуджено 54 тис. осіб, із них 2 тис. осіб — до вищої міри покарання. У народі ця постанова дістала назву «Закону про п’ять колосків». Також у листопаді 1932 р. Раднарком УСРР ухвалив застосувати судові репресії щодо одноосібників за нездачу хліба.
Із метою «виправлення» ситуації з хлібозаготівлею восени 1932 р. до України направляється надзвичайна хлібозаготівельна комісія на чолі з головою Раднаркому СРСР В. Молотовим. Ця комісія викачала із села весь хліб у рахунок хлібозаготівель (додатково до 132 млн пудів ще 104,6 млн пудів), але так і не виконала плану (261 млн пудів). Наприкінці грудня 1932 р. в Україну прибув Л. Каганович, який привіз директиву Й. Сталіна про здачу (у разі невиконання плану хлібозаготівель) посівних фондів. У республіці не залишилося жодних хлібних запасів.
Але комісія не обмежилася конфіскацією, для покарання боржників вона запровадила «натуральні штрафи». В усіх регіонах України, за винятком прикордонних, з активною участю комітетів незаможників (комнезамів) і відряджених на хлібозаготівлі робітників із міст (яких запевняли, що їхні сім’ї голодують через куркульський саботаж хлібозаготівель) розпочалися подвірні обшуки. Вилучалися запаси будь-якої їжі — сухарів, картоплі, сала, солінь, фруктової сушні, цибулі тощо. Забирали все продовольство, яким селяни мали харчуватися до нового врожаю. Конфіскація продовольства оголошувалася карою за «куркульський саботаж». Вона здійснювалася гласно, із висвітленням у районних газетах.
Але державі був потрібний хліб, а не ті продукти, що забиралися в селян. Практика «натуральних штрафів» стала свідомо здійснюваним терором голодом. Терор голодом, як і експропріацію заможного (і не тільки заможного) селянства під гаслом боротьби з куркульством, — можна кваліфікувати як геноцид українського народу.
