Конспект лекцій з фінансів підприємства

Опис документу:
Методичні рекомендації по самостійному, індивідуальному вивченню дисципліни для студентів галузі знань 07 «Управління та адміністрування» Надано рекомендації до вивчення кожної теми з дисципліни, питання для самоперевірки, ситуаційні завдання для закріплення знань, итання до заліку, а також список рекомендованої літератури.

Відображення документу є орієнтовним і призначене для ознайомлення із змістом, та може відрізнятися від вигляду завантаженого документу. Щоб завантажити документ, прогорніть сторінку до кінця

Перегляд
матеріалу
Отримати код Поділитися

ФІНАНСИ ПІДПРИЄМСТВ КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ Н.С. ПОСУНЬКО

Змістовний модуль 1. Теоретичні та організаційні

основи фінансів підприємств

Лекція 1

Тема 1. ОСНОВИ ОРГАНІЗАЦІЇ ФІНАНСІВ ПІДПРИЄМСТВ

1. Сутність фінансів підприємств, принципи їх організації та зміст

2. Функції фінансів підприємств і їх характеристика

  1. Фінансові ресурси та джерела їх формування

  2. Фінансова діяльність підприємств

  3. Фінансовий менеджмент та його роль в управлінні фінансами підприємств (самостійне вивчення)

1. Сутність фінансів підприємств, принципи їх організації та зміст

У фінансовій системі держави головною, визначальною її ланкою є фінанси підприємств, оскільки вони функціонують у сфері суспільного виробництва, в якій створюються матеріальні блага, валовий внутрішній продукт (ВВП) і національний дохід суспільства, а також формується основна частина фінансових ресурсів держави.

Розподіл і перерозподіл створюваних матеріальних і духовних благ у грошовій формі здійснюються за допомогою фінансів шляхом формування цільових грошових фондів у відповідних галузях народного господарства.

Використання фінансів дає можливість підприємствам сфери матеріального виробництва забезпечити безперервність процесу відтворення, вирішення виробничих, економічних та соціальних завдань, формування централізованих і децентралізованих фондів грошових коштів на рівні як держави, так і суб'єктів і господарювання.

Економічну сутність фінансів підприємств розкриває сукупність грошових відносин, які виникають у суб'єктів господарювання у процесі їх створення і здійснення ними виробничо-фінансової діяльності.

Це грошові відносини:

    • між підприємствами та їх засновниками, які виникають при формуванні статутного фонду (капіталу) - одержання грошей з державного бюджету, надходження пайових внесків та ін. Сума статутного капіталу державного (муніципального) підприємства відображає розмір статутного фонду, а акціонерного товариства - суму випущених ним акцій;

    • між підприємствами та іншими суб'єктами господарювання (постачальниками, покупцями, будівельними та іншими організаціями), що виникають у процесі купівлі-продажу продукції, надання послуг тощо;

    • між підприємствами та різноманітними ланками фінансово-кредитної системи щодо внесків у ці ланки (бюджет, централізовані фонди тощо) різних видів податків та платежів і отримання з них коштів на різні цілі. До них належать також фінансові відносини підприємств з установами банків, які виникають у процесі отримання і погашення кредитів, безготівкових розрахунків, а також відносини з органами майнового і особистого страхування з приводу сплати в них підприємствами страхових внесків і отримання від них відповідних страхових відшкодувань. У цю груп)' включаються також відносини підприємств з фондовим ринком та інвестиційними фондами;

    • між підприємством і зайнятими на ньому працівниками з приводу формування фонду оплати праці, її виплати, матеріального заохочення: виплати дивідендів за акціями, а також стягнення грошей за завдані збитки і утримання податків;

    • у межах підприємств, що виникають при розподілі отримуваних доходів і накопичень, формуванні різноманітних фондів грошових коштів. Так, при розподілі отримуваного виторгу частину його підприємства спрямовують передусім на відшкодування вартості спожитих у виробництві основних і оборотних фондів, потім - на відшкодування витрат живої праці, а і частини, яка залишилась. формують чистий дохід (прибуток), з якого створюються і поповнюються відповідні резерви і фонди: резервний, статутний, розвитку виробництва, дивідендів (в акціонерних товариствах) тощо.

Іншими словами, створення і функціонування підприємств, їх господарська діяльність пов'язані з грошовими відносинами, які опосередковують процеси виробництва і продажу продукції, отримання доходів і накопичень та їх розподіл за відповідними каналами (фондами).

У цьому зв'язку об'єктом фінансів підприємств є грошові відносини, пов'язані з отриманням доходів і накопичень, їх розподілом, формуванням і використанням відповідних фондів грошових коштів.

Суб'єктами є підприємства і організації, установи (банківські та бюджетні), позабюджетні фонди та інші суб'єкти господарювання.

Матеріальною умовою появи і функціонування фінансів є гроші, покладені в основу існування відповідних видів грошових відносин підприємств.

Виникають фінансові відносини на підприємствах у процесі їх створення, здійснення ними виробничо-фінансової діяльності, розподілу доходів і накопичень, формування відповідних грошових фондів.

Таким чином, фінанси підприємств є системою грошових відносин, що виникають у процесі отримання і розподілу грошових доходів і накопичень, формування і використання відповідних фондів грошових коштів.

Матеріальною базою фінансів підприємств є виробництво, тобто у процесі виробництва продукції, її продажу формуються відповідні доходи підприємств, фонди грошових коштів. Фінанси підприємств і виробництво взаємопов'язані і впливають один на одного. Що стабільніше економіка підприємств, то стійкіше їх фінансове становище. Іншими словами, стійкість фінансового становища підприємств забезпечується зростанням виробництва і підвищенням його ефективності.

Матеріальним змістом фінансів підприємств є фонди грошових коштів, які створюються на підприємствах у процесі розподілу їх доходів і накопичень.

Фінанси підприємств слід відрізняти від грошей, грошових коштів, фінансових ресурсів. Гроші, грошові кошти, фінансові ресурси - це специфічні, самостійні економічні категорії, які можна змінювати кількісно (збільшувати, зменшувати). Фінанси ж підприємств - це грошові відносини, які функціонують на основі грошей, їх не можна змінювати кількісно.

Призначення фінансів підприємств - забезпечувати фінансовими ресурсами безперервність процесу виробництва суб'єктів господарювання, розширювати їх виробничі фонди (основні й оборотні), активно впливати на підвищення продуктивності праці, зниження собівартості продукції, збільшення накопичень і підвищення ефективності виробництва.

До основних принципів організації фінансів належать такі:

    • демократичний централізм;

    • плановість;

    • господарський (комерційний) розрахунок;

    • самофінансування.

Демократичний централізм у галузі фінансів виявляється в централізації державою частини доходів підприємств у централізовані фонди (державний бюджет) шляхом стягнення різних податків і платежів. які встановлюються державою, а розраховуються і сплачуються безпосередньо платниками під контролем держави; у проведенні єдиної політики оподаткування, фінансування, кредитування і розрахунків, з одного боку, і в господарській самостійності здійснення підприємствами виробничо-фінансової діяльності, розподілу і використання отримуваних доходів і накопичень - з іншого.

Плановість у галузі фінансів виявляється в розробці на основі виробничих показників фінансових планів з визначенням у них фінансових ресурсів в обсягах, необхідних для виконання планів економічного і соціального розвитку підприємств.

Господарський (комерційний) розрахунок – основний метод господарювання підприємств, який базується на порівнянні витрат з результатами діяльності, що передбачає відшкодування витрат за рахунок власних доходів, а також забезпечення рентабельності виробництва.

Господарський (комерційний) розрахунок на підприємствах упроваджується шляхом реалізації його принципів:

    • господарсько-оперативної самостійності;

    • самоокупності;

    • матеріального зацікавлення і матеріальної відповідальності;

    • контролю гривнею за результатами діяльності.

Найважливішим принципом госпрозрахунку є самоокупність. Він передбачає покриття витрат підприємства власними доходами і отримання накопичень. необхідних для сплати відповідних податків у бюджет, вирішення соціальних питань і матеріального стимулювання працівників підприємства за результатами їхньої праці. Мінімальний рівень рентабельності, який забезпечує підприємствам отримання накопичень (прибутку), необхідних для їх роботи на принципі самоокупності, за розрахунками економістів, має становити 8-15 % собівартості проданої продукції, наданих послуг. Це означає, що на кожні 100 грн. витрат підприємство має отримати 8-15 грн. прибутку .

Важливим принципом організації фінансів підприємств є також самофінансування, яке виявляється в забезпеченні розширеного відтворення, матеріального стимулювання працівників і вирішенні соціальних питань підприємств за рахунок власних фінансових ресурсів (прибутку, амортизаційних відрахувань тощо). При самофінансуванні не лише відшкодовуються витрати на виробництво і продаж продукції, вносяться платежі до бюджету, вирішуються питання соціального розвитку підприємства і матеріального стимулювання працівників, як при самоокупності, а й фінансуються капітальні вкладення, приріст власних оборотних активів та інші витрати з розширення виробництва за рахунок власних фінансових ресурсів Водночас самофінансування не виключає (в разі нестачі власних фінансових ресурсів на фінансування розширення виробництва) залучення довгострокових кредитів банку на основі поворотності й платності. Фінансування ж з бюджету цих підприємств на розширення виробництва не практикується.

Для функціонування на умовах самофінансування підприємства, за розрахунками економістів, мають забезпечувати рівень прибутковості, який відповідає рентабельності 30-35 % собівартості реалізованої продукції, наданих послуг. Такий рівень рентабельності - величина відносна і залежить від віку й ступеня зносу основних фондів підприємства, що підлягають заміні. Зі збільшенням обсягів заміщуваних основних фондів і їх розширенням підприємствам необхідно збільшувати обсяги накопичень (прибутку) як основною джерела фінансових ресурсів для їх фінансування, що спричинюється, як правило, до підвищення рівня рентабельності, і навпаки.

2. Функції фінансів підприємств і їх характеристика

Фінанси підприємств як економічна вартісна категорія у процесі відтворення виявляються через дві головні функції:

    • розподільчу;

    • контрольну.

Розподільча функція фінансів Валовий внутрішній продукт, що виробляється у країні, призначений для споживання учасниками процес) виробництва та ін. Проте перед споживанням він обов'язково мас бути розподілений між державою, підприємствами і населенням. Розподіл ВВП. утворюваного у сфері матеріального виробництва, відбувається передусім на підприємствах та інших суб'єктах господарювання за допомогою фінансів із застосуванням їх розподільчої функції.

Ця функція фінансів підприємств виявляється в розподілі отримуваних суб'єктами господарювання виручки, інших доходів і накопичень за відповідними напрямками. Так. отримуваний виторг спрямовується насамперед на відшкодування вартості використаних у процесі виробів, її залишок – валовий дохід розподіляється на фонд оплати праці працівників сфери матеріального виробництва і чистий дохі (прибуток). Частина чистого доходу (прибуток) спрямовується передусім на сплату відповідних податків – платежів до бюджету, а частина, що залишилась – на створення резервів і фондів підприємства. Розподіл отримуваних підприємствами доходів і накопичень показано на рис. 1.

Іншими словами, при розподілі отримуваних доходів і накопичень за допомогою розподільчої функції фінансів на підприємствах утворюються фонди і резерви, які реально використовуються.

Наявність розподільчої функції виокремлює фінанси зі сфери дії грошей і перетворює їх на самостійну економічну категорію, інструмент розподілу та перерозподілу доходів і накопичень, формування відповідних фондів і резервів

Іншими словами, існує розподільча функція фінансів підприємств об'єктивно і в умовах ринкової економіки. Через неї фінанси здійснюють первинний розподіл і перерозподіл ВВП, який створюється у сфері матеріального виробництва шляхом формування централізованих і децентралізованих фондів грошових коштів, які використовуються на потреби держави і підприємств.

Рисунок 1 – Розподіл доходів і накопичень підприємств

Контрольна функція фінансів підприємств. Ця функція виявляється в контролі за виконанням підприємствами обсягів виробництва та продажу продукції, отриманням прибутку, формуванням і цільовим використанням фондів коштів, фінансових ресурсів підприємств.

Фінансовий контроль охоплює всі аспекти господарської діяльності підприємств, включаючи розподіл, перерозподіл, створення використання всіх видів ресурсів.

Фінансовий контроль – це контроль гривнею за формуванням та раціональним використанням матеріальних і фінансових ресурсів на кожному підприємстві га в народному господарстві країни загалом Мета контролю полягає в перевірці, збереження і правильності витрачання матеріальних та фінансових ресурсів згідно з чинним законодавством і нормативними документами, а також у виявленні та попередженні порушень при їх використанні.

Контроль за господарсько-фінансовою діяльністю підприємств здійснюють органи управління і відомства всіх рівнів за різними напрямками:

    • державні структури - щодо отримання прибутку, правильності вирахування і своєчасності сплати податків та платежів у бюджет і централізовані позабюджетні фонди:

    • установи банків - щодо порядку кредитування і здійснення розрахунків підприємств.

При цьому контроль за діяльністю підприємств пов'язаний із застосуванням різних санкцій і стимулів, які сприяють поліпшенню і підвищенню ефективності роботи підприємств.

Фінансовий контроль за господарською діяльністю підприємств і господарських організацій зумовлюється необхідністю співвіднесення витрат з результатами виробництва за допомогою грошей, вартісного (грошового) обліку.

Найбільший ефект фінансовий контроль забезпечує на базі госпрозрахунку, згідно з яким витрати підприємств безпосередньо залежать від їх доходів, а фінансовий стан від результатів діяльності. Цим фінансовий контроль сприяє зміцненню госпрозрахунку, підвищенню дохідності та ефективності функціонування підприємств.

Крім двох основних функцій розподільчої і контрольної - в економічній і фінансовій літературі наводяться й інші функції фінансів підприємств:

    • забезпечувальна,

    • стимулююча,

    • регулююча,

    • формування грошових фондів, їх використання та ін.

3. Фінансові ресурси та джерела їх формування

Дефініція «фінансові ресурси» - одна з найбільш уживаних економічних категорій у понятійному апараті економічної науки. Фінансові ресурси є складним, багаторівневим, історично мінливим утворенням, яке має різні форми прояву. Саме тому не існує одностайної точки зору щодо змісту та економічної інтерпретації фінансових ресурсів.

На сьогодні дискусії між українськими та зарубіжними вченими щодо дефініції «фінансові ресурси» потребують детальнішого розгляду генезису сприйняття й формування наукової думки про фінансові ресурси, які орієнтовані на задоволення інтересів суспільства в цілому та підприємства зокрема.

Фінансові ресурси – це грошові накопичення та доходи, що створюються в процесі розподілу та перерозподілу валового внутрішнього продукту й зосереджуються у відповідних фондах для забезпечення безперервності розширеного відтворення та задоволення інших суспільних потреб.

Фінансові ресурси – це грошові фонди, які створюються в процесі розподілу та використання ВВП за певний період часу (макрорівень).

Фінансові ресурси підприємства – це його власні та позичкові грошові фонди цільового призначення, які формуються у процесі розподілу та перерозподілу національного багатства, внутрішнього валового продукту й національного доходу та використовуються у статутних цілях підприємства.

Фінансові ресурси суб’єкта господарювання – це грошові кошти, наявні у його розпорядженні.

Фінансові ресурси – частина коштів підприємства у фондовій і нефондовій формі, яка формується у результаті розподілу виробленого продукту, залучається до діяльності підприємства з різних джерел і спрямовується на забезпечення розширеного відтворення виробництва.

Аналізуючи наведені визначення поняття «фінансові ресурси» можемо відзначити, що серед українських та зарубіжних вчених-економістів досі не існує одностайної думки відносно визначення цього терміна та його ролі у процесі функціонування будь-якого суб'єкта господарювання.

Таким чином під «фінансовими ресурсами підприємства» будемо розуміти наступне.

Фінансові ресурси підприємства – це наявні в розпорядженні підприємства кошти, які поділяються за двома ознаками:

  1. за їх видами та складом;

  2. за джерелами їх виникнення (формування).

Фінансовим ресурсам підприємства властиві певні ознаки, що виражають грошові відносини, залежать від первинного розподілу вартості валового внутрішнього продукту, формування та використання грошових доходів і децентралізованих фондів (рис. 1).

Рисунок 1 – Якісні характеристики фінансових ресурсів

Складовими фінансових ресурсів підприємств є:

    • статутний фонд (капітал);

    • додатково вкладений капітал;

    • резервний капітал;

    • централізовані кошти для фінансування капітальних вкладень;.

    • нерозподілений прибуток;

    • амортизаційні відрахування;

    • забезпечення поточних витрат і платежів;

    • кредити банків;

    • відстрочені податкові зобов'язання;

    • кредиторська заборгованість усіх видів.

Фінансові ресурси підприємств класифікують за основними ознаками:

    • за джерелами формування;

    • за етапами формування;

    • за використанням;

    • за формою реалізації.

Під джерелами формування фінансових ресурсів розуміється сукупність джерел формування додаткової потреби в капіталі на майбутній період, що забезпечує розвиток підприємства.

Ці джерела поділяться на:

    • власні та запозичені,

    • зовнішні та внутрішні.

Класифікацію фінансових ресурсів за джерелами формування подано на рис. 2

Рисунок 2 – Класифікація фінансових ресурсів за джерелами формування

Основними джерелами формування фінансових ресурсів є власні та залучені кошти:

1. Під час формування статутного капіталу:

    • внески засновників у статутний капітал.

2. За рахунок власних фінансових ресурсів:

    • доходи:

      1. валовий і чистий дохід, прибуток від основної діяльності;

      2. прибуток від іншої операційної діяльності;

      3. прибуток від фінансових операцій;

      4. прибуток від додаткової діяльності і надзвичайних ситуацій;

    • надходження:

      1. амортизаційні відрахування;

      2. цільові надходження;

      3. стійкі пасиви;

      4. цільові внески членів трудового колективу;

      5. інші види надходжень (спонсорська допомога).

3. Шляхом мобілізації на фінансовому ринку:

    • надходження коштів від емісії акцій, облігацій і інших видів цінних паперів;

    • кредитні інвестиції.

4. У порядку розподілу коштів?

    • фінансові ресурси, отримані від галузевих структур, концернів і асоціацій;

    • страхові відрахування;

    • бюджетні субсидії.

Формування раціональної структури джерел фінансових ресурсів підприємницьких структур для фінансування необхідного обсягу затрат та забезпечення бажаного рівня доходів є одним із найважливіших завдань фінансів цих структур. Будь-яке підприємство для фінансування своєї діяльності потребує достатнього обсягу фінансування, яке залежить від періоду обігу активів та відповідних їм пасивів.

Механізм формування фінансових ресурсів підприємства представлено на рис. 3.

Отже, фінансові ресурси підприємства формуються під час заснування підприємств, утворюються за рахунок власних та прирівняних до них коштів, мобілізуються на фінансовому ринку, надходять у порядку розподілу грошових надходжень. Фінансові ресурси, що формуються на рівні підприємств, забезпечують можливість здійснення виробництва продукції, інвестування, формування оборотних коштів, створення фондів економічного стимулювання, виконання зобов’язань перед бюджетом, фінансово-кредитною системою, постачальниками та працівниками, здійснення міжгосподарських розрахунків. Їх рух опосередковує рух матеріальних та трудових ресурсів, необхідних складових організації виробничого процесу. Достатній розмір фінансових ресурсів забезпечує: стабілізацію обсягів виробництва, а також можливість його розширення; високий, проте не повний рівень використання виробничих потужностей; достатній рівень забезпечення організації матеріальними ресурсами, а, отже, здатність у процесі виробництва відшкодувати авансовані фінансові ресурси в обсязі, що не буде поступатися використаному.

Рисунок 3 – Механізм формування фінансових ресурсів підприємства

4. Фінансова діяльність підприємств

В організаційній та управлінській роботі підприємств особливе місце займає фінансова діяльність.

Фінансова діяльність – це система форм і методів, які використовуються для фінансового забезпечення функціонування підприємств та досягнення ними поставлених цілей, тобто це практична фінансова робота, що забезпечує життєдіяльність підприємства, поліпшення її результатів.

Фінансову діяльність підприємства спрямовано на вирішення таких основних завдань:

    • фінансове забезпечення поточної виробничо-господарської діяльності;

    • пошук резервів збільшення доходів, прибутку, підвищення рентабельності та платоспроможності;

    • виконання фінансових зобов'язань перед суб'єктами господарювання, бюджетом, банками;

    • мобілізація фінансових ресурсів в обсязі, необхідному для фінансування виробничого й соціального розвитку, збільшення власного капіталу;

    • контроль за ефективним, цільовим розподілом та використанням фінансових ресурсів.

Фінансова робота підприємства здійснюється за такими основними напрямками:

  1. фінансове прогнозування та планування;

  2. аналіз та контроль виробничо-господарської діяльності;

  3. оперативна, поточна фінансово-економічна робота.

Організація фінансів підприємств за умов ринкової економіки ґрунтується на принципах саморегулювання, самоокупності та самофінансування, рис. 4.

Рисунок 4 – Принципи організації фінансів підприємств

Фінансова діяльність підприємств може бути організована трьома методами, а саме:

  1. комерційний розрахунок;

  2. неприбуткова діяльність;

  3. кошторисне фінансування.

Відмінність між окремими методами полягає у схемі організації фінансової діяльності, тобто у встановленні взаємозалежності між фінансовими ресурсами і джерелами їх формування, доходами, витратами і фінансовими результатами.

Основний метод фінансової діяльності – комерційний розрахунок. При ньому фінансова діяльність будується за такою схемою:

Комерційний розрахунок передбачає, що фінансові відносини регламентуються державою в основному економічними методами за допомогою важелів відповідної податкової, амортизаційної, валютної, протекціоністської політики.

Неприбуткова діяльність у цілому організована на такій самій основі, як і комерційний розрахунок, але за дещо обмеженою схемою:

Специфічною ознакою формування фінансових ресурсів є те, що досить часто воно здійснюється за рахунок спонсорських та інших надходжень, насамперед від засновників. Цей метод організації фінансової діяльності не передбачає принципу прибутковості. Головна мета функціонування неприбуткових підприємств, організацій та установ – забезпечення певних потреб суспільства, а не отримання прибутку. 

Кошторисне фінансування полягає у забезпеченні витрат за рахунок зовнішнього фінансування. Воно здійснюється за такою схемою:

Кошторисне фінансування може здійснюватися за двома напрямами:

    • з бюджету;

    • з централізованих фондів корпоративних об’єднань чи фондів підприємств.

Установи, які фінансуються з бюджету на основі кошторису, називаються бюджетними. На внутрішньому кошторисному фінансуванні перебувають відособлені підрозділи підприємств і організацій, як правило, соціального призначення.

В окремих випадках у межах одного підприємства чи організації може застосовуватись одночасно кошторисне фінансування і комерційна діяльність. Наприклад, у державних вищих закладах освіти студенти навчаються за рахунок бюджетних асигнувань і на платній основі. При цьому, як правило, ці напрями діяльності чітко розмежовуються.

Бюджетне фінансування може здійснюватися також за узагальненими нормативами, наприклад, у медичних закладах — за нормативом на одного жителя. Такий підхід означає послаблення цільового характеру бюджетних асигнувань, оскільки вони виділяються в загальній сумі, а їх розподіл за статтями витрат здійснює сама організація (установа).

Кошторисне фінансування як метод організації фінансової діяльності не включає достатніх стимулів до раціонального й ефективного господарювання. Тому він застосовується в тих сферах, де важко забезпечити самоокупність і прибутковість. Насамперед це установи соціальної сфери, які надають так звані безплатні послуги, тобто оплата здійснюється не отримувачем послуг, а державою чи за рахунок централізованих фондів.

5. Фінансовий менеджмент та його роль в управлінні фінансами підприємств (самостійне вивчення)

Дефініцію "фінансове управління" трактують як:

  • інструмент реалізації фінансів та фінансової політики;

  • сукупність методів впливу на організацію і використання фінансових відносин та фінансових ресурсів;

  • сукупність управлінських структур і фінансового апарату на всіх рівнях управління підприємством.

Предметом фінансового управління є регулювання І фінансових потоків.

Об'єктом управління фінансами підприємства є фінансові відносини у сфері грошового обігу, фонди фінансових ресурсів, що створюються і використовуються в усіх ланках фінансово-господарської роботи підприємства.

Значення управління фінансами підприємств полягає в такій організації роботи фінансових служб, яка дає змогу залучати додаткові фінансові ресурси на найвигідніших умовах, інвестувати їх із найбільшим ефектом, проводити прибуткові операції на фінансовому ринку.

Структура фінансового управління - упорядкована сукупність взаємопов'язаних елементів системи, що визначає розподіл праці і службових обов'язків між фінансовими підрозділами і працівниками апарату управління з підготовки, прийняття і реалізації управлінських рішень.

Побудова ефективної системи управління підприємством передбачає створення відповідної фінансової служби.

Під фінансовою службою підприємства розуміють самостійний структурний підрозділ, який виконує певні функції в системі управління підприємством.

Залежно від обсягів діяльності підприємства та складності вирішуваних завдань фінансова служба може бути різною. На малих підприємствах функції фінансового управляючого можуть здійснюватися власником підприємства, його директором або ж головним бухгалтером (рис. 5).

З рис. 5 видно, що роль фінансового топ-менеджера на малих підприємствах виконує головний бухгалтер. Фінансовий відділ на таких підприємствах, як правило відсутній. Всі фінансові питання стосовно формування та використання фінансових ресурсів вирішує головний бухгалтер, який підпорядкований керівникові підприємства.

На середніх підприємствах функції фінансового управління, як правило, покладаються на декілька фахівців, що можуть працювати як фінансовий сектор в економічному структурному підрозділі або ж як окремо відособлений фінансовий відділ.

Рис. 5 . Організаційна структура фінансової служби малого підприємства

На великому підприємстві може бути створене фінансове управління на чолі з фінансовим директором або фінансовим менеджером підприємства (рис. 6). Як засвідчує рис. 6 для великих підприємств найбільш характерним є виділення спеціальних служб та значна структурованість апарату управління фінансами (віце-президент з фінансів - фінансовий директор - керівники спеціалізованих фінансових підрозділів - фінансові менеджери різного рівня і різної спеціалізації) .

Рис. 7. Організаційна структура фінансової служби великого підприємства

Управління фінансами підприємств направлене у першу чергу на забезпечення діяльності підприємства необхідними фінансовими ресурсами і здійснюється за певними напрямами (рис. 7) .

Рис. 7. Напрями управління фінансами підприємства

До складу фінансового управління можуть входити кілька відділів, що мають виконувати такі завдання:

  • розроблення та реалізація фінансової стратегії розвитку підприємства;

  • формування та ефективне використання власних і позикових коштів підприємства;

  • розроблення політики управління активами підприємства;

  • розроблення інвестиційної політики підприємства;

  • забезпечення своєчасного виконання зобов'язань перед бюджетом, банківськими та фінансово-кредитними установами, постачальниками, працівниками та власниками підприємства;

  • організація розрахунків;

  • аналіз фінансового стану підприємства;

  • контроль за реалізацію прийнятих управлінських рішень у сфері фінансового менеджменту.

Зміст управління фінансами підприємства полягає в ефективному використанні фінансового механізму для досягнення стратегічних та тактичних цілей.

Стратегічні та тактичні цілі розробляють з врахуванням орієнтирів довгострокового розвитку підприємства і відповідно до основних аспектів його фінансової діяльності, і на їх основі формують його фінансову політику.

Фінансову стратегію можна визначити як формування системи довгострокових цілей фінансової діяльності підприємства і вибір найбільш ефективних шляхів їх реалізації. У зв'язку з орієнтацією фінансової стратегії на довгострокову перспективу стратегічні фінансові рішення мають незначну деталізацію.

На відміну від стратегічного управління фінансами тактика характеризується середнім рівнем деталізації рішень і залежить від поточних можливостей підприємства .

Механізм в перекладі з французької "Le petit Larousse" означає: 1) сукупність органів (елементів), які виробляють або передають рух; 2) вчення про механізми, їх побудову та функціонування; 3) пристрій, який досліджується з точки зору функціонування його механічних елементів; 4) сукупність засобів, що застосовуються в процесі певної діяльності.

Фінансовий механізм підприємства - це сукупність узгоджених між собою вироблених на основі фінансової політики управлінських рішень, пов'язаних з формуванням, розподілом та використанням фінансових ресурсів підприємства та організацією обороту його коштів.].

Що ж стосується самого визначення сутності дефініції "механізм фінансового управління підприємством", то варто відзначити, що в переглянутих наукових виданнях воно практично відсутнє. Тому є необхідним надати власне бачення сутності досліджуваного терміну.

Фінансові методи є способом впливу фінансових відносин на господарський процес. їхня дія виявляється в утворенні й використанні грошових фондів. У практиці фінансового менеджменту широко застосовуються такі фінансові методи, як планування, прогнозування, кредитування, самофінансування, оподаткування, оренда, лізинг тощо.

Фінансові важелі - це прийом дії фінансового методу. До таких важелів відповідно належать: собівартість, ціна, дохід, прибуток, види кредитів, процентні ставки, фінансові санкції, ставки податків, вклади, пайові внески, відрахування у фонди, орендна плата та інше.

Аутсорсинг - це передавання частини функцій з обслуговування діяльності підприємства стороннім підрядникам чи постачальникам за умови гарантування ними відповідного рівня якості та ефективності їх виконання на основі трансформації чи оновлення бізнес-процесів і технологій та з можливістю переходу частини персоналу підприємства до постачальника (аутсорсера).

Перші приклади аутсорсингу відносяться до 1930-х років, коли на заводах Генрі Форда задля зниження витрат на внутрішні постачально-збутові операції замість послуг власних підрозділів почали використовувати послуги сторонніх фірм [73]. Сам термін "аутсорсинг" у сучасному його розумінні виник на Заході в середині 1970-х років, однак особливо активно іноземні корпорації стали застосовувати його як інструмент управління близько двадцяти років тому.

Мета аутсорсингу - підвищення ринкової вартості підприємства завдяки поліпшенню результатів його діяльності, зниженню витрат і ризиків, підвищенню конкурентоспроможності продукції через залучення зовнішніх контрагентів, які спеціалізуються на виконанні певних, як правило не профільних для підприємства, виробничо-господарських функцій.

Аутсорсинг можна класифікувати за такими ознаками:

1. За особливістю об'єктів аутсорсингу:

    • - аутсорсинг у сфері інформаційних технологій - передбачає передавання зовнішньому виконавцеві таких процесів, як розробка, встановлення і супроводження програмних продуктів, обслуговування комп'ютерної техніки, створення і обслуговування баз даних тощо;

    • - аутсорсинг окремих бізнес-процесів, які не є основними у виробничо-господарській діяльності підприємства;

    • - виробничий аутсорсинг, коли підприємство передає підряднику всі процеси з виробництва певної продукції чи доручає йому виготовляти окремі вузли, деталі або напівфабрикати, які є складовими основної продукції;

    • - аутсорсинг персоналу - передбачає винаймання для роботи на підприємстві працівників без документального оформлення з ними юридичних відносин.

2. За обсягом охоплення аутсорсингом бізнес-процесу чи певної функції:

    • - повний аутсорсинг, за якого бізнес-процес чи функцію повністю передають аутсорсингу;

    • - частковий аутсорсинг, коли частину бізнес-процесів чи функцій підприємство виконує самостійно.

3. За результатами використання аутсорсингу:

    • - традиційний аутсорсинг, що передбачає стандартне для підприємства виконання бізнес-процесів і, як правило, певне зниження витрат;

    • - інноваційний аутсорсинг, за якого підвищується не тільки ефективність, але й якість виконання бізнес-процесів та функцій, а отже, і споживча цінність продукції підприємства.

4. Залежно від причин, які спонукають підприємство використовувати аутсорсинг:

    • - необхідний аутсорсинг, який підприємство змушене використовувати тоді, коли для реалізації певної діяльності воно не має власних потужностей та належного досвіду виконання бізнес-процесів;

    • - альтернативний аутсорсинг зумовлений відмовою підприємства від виконання певних функцій власними силами через їх низьку ефективність чи збитковість.

Механізм фінансового управління підприємством - це система економічних відносин, що формується під впливом діяльності суб'єктів господарювання, а також нормативно-правових чинників, і забезпечує формування та використання фінансових ресурсів шляхом застосування певних форм, методів та важелів, що надає можливість створити відповідні умови для підвищення ефективності функціонування системи управління фінансовими ресурсами підприємства.

Структура механізму фінансового управління підприємством відображена на рис. 8.

Рис. 8. Структура механізму фінансового управління підприємством

На фінансовий механізм прийняття рішень, який стосується управління фінансами підприємства, впливають внутрішні та зовнішні чинники.

До внутрішніх чинників відносять:

  • - стан фінансової звітності та бухгалтерського обліку на підприємстві;

  • - рівень ведення управлінського обліку;

  • - кадрове забезпечення реалізації завдань фінансового менеджменту.

До зовнішніх чинників належать:

  • - стабільність законодавства;

  • - рівень економічної активності країни;

  • - розвиненість фінансового ринку;

  • - рівень інфляції;

  • - рівень податкового навантаження;

  • - рівень конкуренції.

Функціонування будь-якої системи управління фінансами підприємства має бути в рамках чинних законодавчих актів і нормативної бази. У вітчизняній теорії та практиці питання стратегічного управління діяльністю підприємством до цього часу недостатньо розроблені. Частково це пояснюється тим, що функція стратегічного управління тривалий час належала державі. Крім того, дається взнаки недосконалість правового, законодавчого, економічного регулювання в державі, а також нестабільність законодавчої бази, відсутність практичного досвіду у фахівців.

Враховуючи, що ринок передбачає роботу підприємства в умовах конкуренції, сьогодні ділова стратегія підприємств націлена на досягнення стратегічних конкурентних переваг. Таким чином, управління фінансами підприємств (фінансовий менеджмент) забезпечує його господарську діяльність фінансовими ресурсами, вирішує існуючі фінансові протиріччя у фінансових відносинах, здійснює контроль за дотриманням фінансової дисципліни, націлений на подальший розвиток підприємства, на досягнення його стратегічних цілей.

Категорія "менеджмент" застосовується для характеристики трьох понять: системи економічного управління, органу управління, форми підприємницької діяльності. Найчастіше під менеджментом (управління) розуміють систему економічного управління виробництвом, яка включає сукупність принципів, методів, форм і прийомів управління.

Фінансовий менеджмент як спеціалізована сфера управління фінансами підприємства виник у кінці ХІХ - на початку ХХ століття. Саме в цей період у промислово розвинених країнах, головним чином у США, розпочався бурхливий розвиток таких галузей, як електроенергетика, зв'язок, залізничний транспорт, які вимагали не просто технічних проектів, але й обґрунтування економічної ефективності, оскільки для реалізації даних проектів необхідні були значні кошти. Фінансовий менеджмент - система відносин, що виникають на підприємстві з приводу залучення і використання фінансових ресурсів.

С. В. Ковальчук та І. В. Форкун стверджують, що фінансовий менеджмент - це підсистема загального управління комерційно-господарською діяльністю підприємства, яка включає сукупність принципів, методів і форм організації управління всіма аспектами його фінансової діяльності і спрямована на реалізацію стратегічних і тактичних цілей підприємства.

А. М. Поддєрьогін вважає, що фінансовий менеджмент - процес управління формуванням, розподілом і використанням фінансових ресурсів суб'єкта господарювання та оптимізації обороту його грошових коштів. А на думку групи авторів навчального посібника "Фінансовий менеджмент" І. О. Школьник, І. М. Боярко, Б. І. Сюркало " - це комплексна система принципів і методів розроблення та реалізації управлінських рішень, спрямованих на формування, розподіл і використання фінансових ресурсів підприємства й організацію його грошових потоків з метою досягнення оперативно-тактичних та стратегічних цілей [170, с. 20].

На основі фінансового менеджменту здійснюється управління всією фінансово-господарською діяльністю підприємства, формування і використання усіх видів його фінансових ресурсів із застосуванням методів та важелів фінансового механізму, тобто формується мистецтво управління фінансовою діяльністю підприємства .

Фінансовий менеджмент реалізує основну мету і завдання, що стоять перед ним, через систему функцій. В переважній кількості наукової літератури функції фінансового менеджменту поділяють на: функції керуючої та керованої системи (рис. 9).

Рис. 9. Класифікація функцій фінансового менеджменту

Однак зустрічаються й інші думки стосовно функцій фінансового менеджменту: планування, організації, регулювання фінансових потоків, захист активів, облік, контроль і аналіз.

В англосаксонській фінансовій літературі в контексті функціональних завдань фінансового менеджменту досить часто розрізняють два основні напрями діяльності: фінансовий контролінг та управління грошовими потоками (Cash- менеджмент).

Cash- менеджмент - включає управління залученням та використанням фінансових ресурсів.

Різнобічні аспекти фінансового менеджменту повинні враховувати мінімізацію оподаткування, розумне зниження ризиків і захист майна підприємства.

Лекція 2

Тема 2. ФОРМУВАННЯ КАПІТАЛУ ПІДПРИЄМСТВА

1. Поняття капіталу. Власний і позиковий капітал підприємства

2. Статутний фонд як джерело фінансово-господарської діяльності підприємства

3. Формування та рух коштів статутних фондів підприємств (самостійне вивчення)

    1. Поняття капіталу. Власний і позиковий капітал підприємства

Формування капіталу є основною початковою умовою створення підприємства.

Термін "капітал" походить від латинського слова "сарitalis", що у буквальному перекладі означає "основний, головний". Капітал є однією з фундаментальних економічних категорій, сутність якого розглядали економічна школа фізіократів, представники класичної політекономії А. Сміт та Д. Рікардо, неокласична економічна школа, К. Маркс та низка інших видатних економістів. Проте досі не існує універсального визначення капіталу. Виходячи з характеристик капіталу, що складають його сутність в економічній літературі, капітал розглядають як:

  • Об'єкт економічного управління.

  • Накопичену цінність.

  • Виробничий ресурс (фактор виробництва).

  • Інвестиційний ресурс.

  • Джерело доходів.

  • Об'єкт тимчасового надання переваги.

  • Об'єкт купівлі-продажу.

  • Об'єкт власності та розпорядження.

  • Носій фактора ризику.

  • Як носій фактора ліквідності.

Ураховуючи вищенаведене, будемо дотримуватись такого визначення капіталу: Капітал - накопичений шляхом заощадження запас економічних благ у формі грошових коштів і реальних капітальних товарів, залучений його власниками в економічний процес як інвестиційний ресурс і фактор виробництва з метою отримання доходів, функціонування яких в економічній системі базується на ринкових принципах і пов'язане з факторами часу, ризику і ліквідності.

Є такі основні класифікації капіталу:

  1. За належністю підприємству:

    • власний капітал;

    • позиковий капітал.

  2. За цілями використання:

  • виробничий капітал (засоби підприємства, які інвестовані в його операційні активи для здійснення виробничо-збутової діяльності);

  • позиковий капітал (використовується у процесі інвестування в грошові інструменти (короткострокові та довгострокові депозитні вклади в комерційних банках), а також боргові фондові інструменти (облігації, депозитні сертифікати, векселі тощо);

  • спекулятивний капітал (використовується у процесі здійснення спекулятивних фінансових операцій, що базуються на різниці в цінах).

  1. За формами інвестування:

    • капітал у фінансовій формі;

    • капітал у матеріальній формі;

    • капітал у нематеріальній формі.

  2. За об'єктом інвестування:

    • основний капітал (характеризує ту частину капіталу, яка інвестована в усі види його необоротних активів);

    • оборотний капітал (характеризує ту його частину, яка інвестована в усі види його оборотних активів).

  3. За формами знаходження у процесі кругообігу:

    • капітал у грошовій формі;

    • капітал у виробничій формі; - капітал у товарній формі.

  4. За формами власності:

    • приватний капітал;

    • державний капітал.

  5. За організаційно-правовими формами діяльності:

    • акціонерний капітал (капітал підприємств, створених у формі акціонерних товариств);

    • пайовий капітал (капітал підприємств, створених у формі товариств з обмеженою відповідальністю, командитних товариств, повних товариств, товариств з додатковою відповідальністю тощо);

    • індивідуальний капітал (капітал приватних підприємств).

  6. За характером використання в господарському процесі:

    • виробничий капітал (характеризує ту його частину, яка бере безпосередню участь у формуванні доходів і забезпеченні операційної, інвестиційної та фінансової діяльності підприємства);

    • невиробничий капітал (характеризує ту його частину, яка інвестована в активи, що не беруть безпосередньої участі в здійсненні господарської діяльності підприємства і формуванні його доходів).

  7. За характером використання власниками:

    • споживчий капітал;

    • накопичуваний (капіталізований) капітал.

У процесі формування капіталу необхідно враховувати вартість його залучення з різних джерел. Розглянемо складові власного і позикового капіталу в бухгалтерському балансі підприємства.

Бухгалтерський баланс - це звіт про фінансовий стан підприємства, який відображає на певну дату його активи, зобов'язання та власний капітал. За формою баланс є таблицею з двох частин: ліва (Актив) показує склад, розміщення та використання господарських засобів і складається з трьох розділів; права (Пасив) відображає джерела утворення та цільове використання господарських засобів і складається з б розділів. Підсумок Активу балансу завжди повинен бути рівним підсумку Пасиву.

Під впливом господарських операцій, які відбуваються на підприємстві, склад засобів та їхніх джерел безперервно змінюється. У бухгалтерському обліку ці зміни відображаються у вигляді збільшення або зменшення відповідних статей Активу і Пасиву балансу.

Але всі ці зміни рівність балансу не порушують. Якщо підсумок Активу і Пасиву балансу не є рівними - баланс складено неправильно, в бухгалтерському обліку допущено помилку.

Приклад:

Баланс (форма № 1)

Пасив

Код рядка

На початок звітного періоду

На кінець звітного періоду

І. Власний капітал

Статутний капітал

300

300

300

Пайовий капітал

310

Додатковий вкладений капітал

320

Інший додатковий капітал

330

Резервний капітал

340

Нерозподілений прибуток (непокритий збиток)

350

20

Неоплачений капітал

360

Вилучений капітал

370

Усього за розділом І. Власний капітал

380

300

320

Власний капітал характеризує загальну вартість засобів підприємства, що належать йому на праві власності та які воно використовує для формування визначеної частини активу. Ця частина активу, сформована за рахунок інвестованого в підприємство власного капіталу, - чисті активи підприємства. Власний капітал містить у собі різні за економічним змістом, принципами формування і використання джерела фінансових ресурсів: статутний, додатковий, резервний капітал тощо (табл. 2.1):

Таблиця 2.1.

Характеристика складових власного капіталу

Пасив

Код рядка

Коментар до статті

1

2

3

І. Власний капітал

Власний капітал складає статутний капітал, додатковий капітал, нерозподілений прибуток тощо

Статутний капітал

300

Відображають зафіксовану в статутних документах загальну вартість активів, які е внеском учасників до капіталу підприємства

Пайовий капітал

310

Відображають суму пайових внесків членів спілок й інших підприємств

Додатковий вкладений капітал

320

Акціонерні товариства показують суму, на яку вартість реалізації випущених акцій перевищує їхню номінальну вартість

Інший додатковий капітал

330

Відображають збільшення вартості активів у результаті їхньої переоцінки (дооцінки), а також безоплатно одержані необоротні активи

Резервний капітал

340

Відображають суму резервів, створених відповідно до статутних документів та чинного законодавства

Нерозподілений прибуток

(непокритий збиток)

350

Відображають суму нерозподіленого прибутку або непокритого збитку. Суму непокритого збитку наводять у дужках, що означає від'ємне значення

Неоплачений капітал

360

Відображають суму заборгованості учасників товариства за внесками до статутного капіталу. Суму відображають у дужках і при обчисленні підсумку розділу беруть з від'ємним значенням

Вилучений капітал

370

Відображають вартість акцій власної емісії, викуплених товариством в учасників. Суму відображають у дужках і при обчисленні підсумку розділу беруть з від'ємним значенням

Усього за розділом І

380

І (300 + 310 + 320 + 330 + 340 + 350 + + 360 + 370)

Також до власного капіталу підприємства відносять безоплатні надходження й урядові субсидії, які відображають у другому розділі пасиву балансу.

Власний капітал характеризують такі основні позитивні особливості:

  • простота залучення, оскільки рішення, пов'язані зі збільшенням власного капіталу (особливо за рахунок внутрішніх джерел його формування), приймають власники і менеджери підприємства без необхідності отримання згоди інших господарюючих суб'єктів;

  • вища здатність отримання прибутку в усіх сферах діяльності, оскільки при його використанні не потрібна сплата позикового відсотка в усіх його формах;

  • забезпечення фінансової стійкості розвитку підприємства, його платоспроможності у довгостроковому періоді, а відповідно, і зниження ризику банкрутства.

Разом із тим, йому властиві недоліки:

  • обмеженість обсягу залучення, а, отже, і можливостей істотного розширення діяльності підприємства в періоди сприятливої кон'юнктури ринку;

  • висока вартість порівняно з альтернативними позиковими джерелами формування капіталу.

Таким чином, підприємство, що використовує тільки власний капітал, має найвищу фінансову стійкість, але обмежує темпи свого розвитку.

Позиковий капітал товариства характеризує залучені для фінансування розвитку підприємства на поворотній основі кошти чи інші майнові цінності.

Джерела позикового капіталу можна розділити на дві групи - довгострокові (відображають у третьому розділі пасиву балансу) і короткострокові (відображають у четвертому розділі пасиву балансу). До довгострокового належать ті позикові джерела, термін погашення яких перевищує дванадцять місяців. До короткострокового позикового капіталу можна віднести кредити, позики, а також вексельні зобов'язання з терміном погашення менш одного року та кредиторську заборгованість.

Необхідність залучення позикових коштів як джерела фінансування підприємств визначається характером кругообігу основних і оборотних коштів.

Як правило, за рахунок власних оборотних коштів підприємства створюють мінімальні запаси товарно-матеріальних цінностей. Але потреба в коштах для створення запасів упродовж року коливається, особливо у підприємств із сезонним характером виробництва.

З позиції ефективності використання фінансових ресурсів підприємству раціонально вкладати в оборотні кошти мінімум власних фінансових ресурсів у розмірах, достатніх для створення лише мінімальних запасів товарно-матеріальних цінностей і витрат виробництва; а всі інші потреби в оборотних коштах доцільно задовольняти за рахунок позикових ресурсів.

Позиковий капітал характеризують такі позитивні особливості:

  • досить широкі можливості залучення;

  • забезпечення зростання фінансового потенціалу підприємства при необхідності істотного розширення його активів і зростання обсягу господарської діяльності;

  • нижча вартість порівняно з власним капіталом за рахунок забезпечення ефекту "податкового щита" (вилучення витрат з його обслуговування з бази оподаткування при сплаті податку на прибуток).

У той же час використання позикового капіталу має недоліки:

  • використання цього капіталу створює найбільш небезпечні фінансові ризики в господарській діяльності підприємства - ризик зниження фінансової стійкості й втрати платоспроможності. Рівень цих ризиків зростає пропорційно зростанню питомої ваги використання позикового капіталу;

  • - активи, сформовані за рахунок позикового капіталу, дають меншу (при інших рівних умовах) норму прибутку, яка знижується на суму позикового відсотка, що виплачується;

  • - висока залежність вартості позикового капіталу від коливань кон'юнктури фінансового ринку;

  • - складність процедури залучення (особливо у великих розмірах), оскільки надання кредитних ресурсів залежить від рішення інших господарюючих суб'єктів (кредиторів), вимагає у деяких випадках відповідних сторонніх гарантій або застави (при цьому гарантії страхових компаній, банків чи інших суб'єктів господарювання надаються, як правило, на платній основі).

Таким чином, підприємство, що використовує позиковий капітал, має більш високий фінансовий потенціал свого розвитку (за рахунок формування додаткового обсягу активів) і можливості приросту фінансової рентабельності діяльності, однак більшою мірою генерує фінансовий ризик і загрозу банкрутства (які зростають за збільшення питомої ваги позикових коштів у загальній сумі капіталу, що використовується).

Структура капіталу - співвідношення власних і позикових коштів, що використовує підприємство в процесі своєї господарської діяльності. Управління структурою капіталу на підприємстві зводиться до двох основних напрямів:

1) встановлення оптимальних для цього підприємства пропорцій використання власного і позикового капіталу;

2) забезпечення залучення на підприємство необхідних видів і обсягів капіталу для досягнення розрахункових показників його структури.

2. Статутний фонд як джерело фінансово-господарської діяльності підприємства

Статутний фонд - це виділені підприємством або залучені ним на засадах, визначених чинним законодавством, фінансові ресурси у вигляді грошових коштів або матеріальних цінностей, нематеріальних активів, цінних паперів, які закріплені за підприємством на засадах власності або повного господарського відання.

За допомогою статутного фонду підприємство формує власний капітал. Порядок і джерела формування статутних фондів залежить від типу підприємства і форми власності. Ці права закріплені Господарським кодексом [2]. Величина статутного фонду та реальні надходження коштів до нього контролюють органи державної влади і банки.

Розмір статутного фонду фіксують у статуті підприємства і знаходить своє відображення у пасиві балансу.

Бухгалтерський баланс - це звіт про фінансовий стан підприємства, який відображає на певну дату його активи, зобов'язання та власний капітал. За формою баланс є таблицею, яка складається з двох частин: ліва (Актив) показує склад, розміщення та використання господарських засобів і має три розділи; права (Пасив) відображає джерела утворення та цільове використання господарських засобів і має п'ять розділів. Підсумок Активу балансу завжди повинен бути рівний підсумку Пасиву.

Під впливом господарських операцій, які відбуваються на підприємстві, склад засобів та їх джерел безперервно змінюється. У бухгалтерському обліку ці зміни відображаються у вигляді збільшення або зменшення відповідних статей Активу і Пасиву балансу.

Але всі ці зміни рівність балансу не порушують. Якщо підсумок Активу і Пасиву балансу не є рівні - баланс складено неправильно, в бухгалтерському обліку допущено помилку.

Приклад:

Баланс (форма № 1)

Пасив

Код рядка

На початок звітного періоду

На кінець звітного періоду

1

2

3

4

І. Власний капітал

Статутний капітал

300

300

300

Пайовий капітал

310

Додатковий вкладений капітал

320

Інший додатковий капітал

330

Резервний капітал

340

Нерозподілений прибуток (непокритий збиток)

350

20

Неоплачений капітал

360

Вилучений капітал

370

Усього за розділом І. Власний капітал

380

300

320

Величина власного капіталу в процесі здійснення підприємницької діяльності може змінюватися, проте розмір статутного фонду (статутного капіталу) у балансі залишається незмінним. Змінити розмір статутного капіталу у балансі можна лише у разі внесення змін до статуту підприємства. Розмір статутного фонду підприємства визначається установчим договором і фіксується у статуті. Вклад (внесок), оцінений у гривнях, становить частку учасника у статутному фонді. Порядок оцінки вкладів визначається в установчих документах товариств.

Незалежно від типу підприємства і форми власності власний капітал може зростати за рахунок:

  • 1) безпосереднього приєднання до нього частини прибутку (капіталізації чистого прибутку);

  • 2) введення в дію об'єктів капітальних вкладень за рахунок власних коштів, централізованих коштів та інших спеціальних джерел фінансування;

  • 3) дооцінки основних засобів унаслідок проведення переоцінок;

  • 4) дооцінки оборотних активів.

Зменшення власного капіталу може відбуватись шляхом:

  • 1) нарахування зносу основних засобів;

  • 2) уцінки основних і оборотних засобів;

  • 3) за рахунок збитків.

Вкладами (внесками) учасників підприємства можуть бути будинки, споруди, обладнання та інші матеріальні цінності, цінні папери, права користування землею, водою та іншими природними ресурсами, будинками, спорудами, обладнанням, а також інші майнові права (серед них на інтелектуальну власність), грошові кошти, в тому числі в іноземній валюті.

Бюджетні кошти, кошти, одержані в кредит та під заставу, забороняється вносити як вклад до статутного фонду підприємства.

3. Формування та рух коштів статутних фондів підприємств

(самостійне вивчення)

Підприємство - самостійний господарюючий статутний об'єкт, який має права юридичної особи та здійснює виробничу, науково-дослідницьку та комерційну діяльність з метою одержання прибутку. Підприємство завжди є юридичною особою.

Юридичною особою визнається організація, що має відокремлене майно, може від свого імені набувати майнових і особистих немайнових прав і нести обов'язки, бути позивачем і відповідачем у суді (ст. 23 Цивільного кодексу).

Основним законодавчим актом, що визначає правовий статус підприємств, у тому числі приватних, є Закон України "Про підприємства в Україні"]. Саме цей закон містить положення щодо їх створення, реєстрації, реорганізації та ліквідації. Принципи управління підприємством регламентують установчі документи (статут, установчий договір).

Підприємства мають право створювати філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи з правом відкриття поточних рахунків.

Філією вважається структурно відокремлена частина юридичної особи, що розміщена поза межами розташування керівного органу юридичної особи та виконує ту саму діяльність, що і юридична особа. Філія має своє керівництво, підпорядковане керівництву юридичної особи.

Представництво є структурно відокремленою частиною юридичної особи, що діє за межами розташування юридичної особи від її імені. Діяльність представництва обмежується винятково представницькими функціями - укладання угод, здавання-приймання продукції тощо.

Залежно від форм власності, що діють в Україні, розрізняють такі види підприємств (ст. 63 Господарський кодекс України) (рис. 2.1):

  • приватні (діють на основі приватної власності громадян);

  • колективні (діють на основі колективної власності);

  • комунальні (діють на основі комунальної власності територіальної громади);

  • державні (діють на основі державної власності);

  • підприємства, засновані на змішаній формі власності (на базі об'єднання майна різних форм власності);

  • інші підприємства.

Залежно від способу створення та формування статутного фонду підприємства поділяють на:

  • унітарні - створені одним засновником, який виділяє для цього майно, формує статутний фонд, не розділений на частки, затверджує статут, розподіляє доходи, безпосередньо або через призначеного ним керівника управляє підприємством та формує його трудовий колектив на засадах трудового найму, вирішує питання реорганізації та ліквідації підприємства. Унітарними є державні, комунальні підприємства, а також підприємства, засновані на власності громадян, релігійних організацій або приватній власності;

  • корпоративні - створені, як правило, двома чи більше засновниками за їхнім загальним рішенням, які діють на основі об'єднання майна та (або) підприємницької чи трудової діяльності засновників (учасників), їх спільного управління справами, а також на основі корпоративних прав. Корпоративними є кооперативні підприємства, підприємства створені у формі господарського товариства, а також інші підприємства, засновані на власності двох і більше осіб.

Державні та муніципальні підприємства - утворюються компетентними органами державної влади в розпорядчому порядку на базі відокремленої частини державної (муніципальної) власності, як правило, без поділу її на частки, і входить до сфери її управління. Орган державної влади, до сфери управління якого належить підприємство, є представником власника (держави (територіальної громади)). Майно державного(муніципального) підприємства перебуває у державній (муніципальній) власності й закріплюється за таким підприємством на правах господарського відання. Органом управління державного (муніципального) підприємства є керівник підприємства, що призначається органом влади, до сфери управління якого входить підприємство. Державні підприємства діють на основі Положення.

Різновидом державних підприємств є казенне підприємство, яке створюється рішенням Кабінету Міністрів України у галузях, в яких основним (понад 50 %) споживачем продукції є держава, переважаючим (понад 50 %) є виробництво суспільно необхідної продукції, яке не може бути рентабельним; і де за умовами господарювання неможлива вільна конкуренція.

Приватні підприємства - це організаційно-правова форма підприємства, заснована на власності фізичної особи, тобто окремого громадянина, але має права юридичної особи. У цьому разі власник підприємства одночасно є засновником підприємства та підприємцем. Приватне підприємство є статутним суб'єктом - діє на підставі статуту. Створивши таке підприємство, засновник здійснює господарську діяльність безпосередньо, але може також наймати працівників. Законодавство не визначає розміру мінімального статутного фонду приватного підприємства. Розмір статутного фонду приватного підприємства визначає його власник. Для приватних підприємств законодавством не передбачена фіксована (в установчих документах) сума статутного капіталу.

Створивши юридичну особу, підприємець несе відповідальність за зобов'язаннями юридичної особи лише у розмірі майна юридичної особи. Приватне підприємство має бути засноване лише однією фізичною особою, інакше воно буде вважатися господарським товариством.

На основі приватної власності підприємницьку діяльність також можуть здійснювати фізичні особи.

Приватний підприємець - громадянин - визнається суб'єктом підприємництва в разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи. Існують деякі види діяльності, яку законодавство дозволяє здійснювати лише юридичним особам (наприклад, операції з лікарськими засобами, психотропними речовинами і прекурсорами), тому якщо суб'єкт підприємницької діяльності хоче займатися такими видами діяльності, він зобов'язаний реєструватися як юридична особа - тобто створювати приватне підприємство.

Підприємствами колективної власності є господарські товариства, виробничі кооперативи, підприємства споживчої кооперації.

Господарське товариство - це підприємство (організація), створене на засадах угоди між юридичними та (або) фізичними особами шляхом об'єднання їх майна та здійснення підприємницької діяльності з метою одержання прибутку. Господарські товариства завжди є об'єднаннями кількох осіб та юридичними особами. Види господарських товариств, правила їх створення, діяльності, права й обов'язки їхніх учасників і засновників в Україні визначає Закон України "Про господарські товариства" .

В Україні існують такі види господарських товариств (організаційно-правові форми підприємництва):

  • - акціонерні товариства;

  • - товариства з обмеженою відповідальністю (ТзОВ);

  • - товариства з додатковою відповідальністю (ТзДВ);

  • - повні товариства;

  • - командитні товариства.

Акціонерне товариство, товариство з обмеженою та товариство з додатковою відповідальністю створюються і діють на підставі установчого договору і статуту, повне та командитне товариство - на підставі установчого договору.

У господарських товариствах створють резервний (страховий) фонд у розмірі, встановленому установчими документам, але не менше як 25 % статутного фонду. Резервний фонд створюють шляхом щорічних відрахувань до резервного фонду з прибутку підприємства, розмір яких визначають установчими документами, але не може бути меншим від 5 % суми прибутку.

Резервний капітал - це частина власного капіталу, що виділяють з прибутку організації для покриття можливих збитків і втрат.

Будь-які зміни, що вносять до установчих документів товариства, підлягають державній реєстрації за тими самими правилами, що встановлені для державної реєстрації товариства.

Припинення діяльності товариства відбувається шляхом його реорганізації (злиття, приєднання, поділу, виділення, перетворення) або ліквідації. Товариство ліквідується:

  • 1) після закінчення строку, на який воно створювалося, або після досягнення мети, поставленої при його створенні;

  • 2) за рішенням вищого органу товариства;

  • 3) на підставі рішення суду або арбітражного суду за поданням органів, що контролюють діяльність товариства, у разі систематичного або грубого порушення ним законодавства, або за банкрутства.

Ліквідація товариства проводиться призначеною ним ліквідаційною комісією, а у разі банкрутства та припинення діяльності товариства за рішенням суду - ліквідаційною комісією, призначеною цими органами.

Акціонерне товариство - господарське товариство, що має статутний фонд, поділений на визначену кількість акцій рівної номінальної вартості, учасники якого несуть відповідальність за зобов'язаннями товариства тільки майном товариства.

Акція - цінний папір без визначеного часу обігу, що засвідчує участь у статутному фонді акціонерного товариства, підтверджує членство в акціонерному товаристві та право на участь в управлінні ним, дає власнику акції право на одержання частини прибутку у вигляді дивіденду та на участь у розподілі майна у разі ліквідації товариства.

Акції можуть бути:

  • - іменними;

  • - привілейованими;

  • - на пред'явника;

  • - простими.

Привілейовані акції дають власникові переважне право на одержання дивідендів та на пріоритетну участь у розподілі майна товариства в разі його ліквідації, але власники привілейованих акцій не мають права брати участь в управлінні акціонерним товариством. Привілейовані акції, можуть випускатися з фіксованими (у відсотках до їхньої номінальної вартості) щорічно виплачуваними дивідендами. Виплата дивідендів здійснюється у розмірі, зазначеному в акції, незалежно від величин отриманого товариством прибутку. Якщо прибуток відповідного року є недостатнім, виплата дивідендів за привілейованими акціями здійснюється з резервного фонду.

Акціонери відповідають за зобов'язаннями товариства тільки в межах належних їм акцій. Загальна номінальна вартість випущених акцій становить статутний фонд товариства; статутний фонд акціонерного товариства не може бути меншим суми, еквівалентної 1250 мінімальним заробітним платам, виходячи зі ставки мінімальної заробітної плати, чинної на момент створення акціонерного товариства.

Мінімальна заробітна плата - це законодавчо встановлений розмір заробітної плати за просту, некваліфіковану працю, нижче якого не може здійснюватися оплата за виконану працівником місячну, погодинну норму праці (обсяг робіт) [29, ст. 3; ст. 4, ст. 95]. Розмір мінімальної заробітної плати встановлюється і переглядається Верховною Радою України в законі про Державний бюджет України на відповідний рік і є обов'язковим на всій території України для підприємств, установ, організацій усіх форм власності, а також для фізичних осіб.

Бувають відкриті та закриті акціонерні товариства.

Відкрите акціонерне товариство (ВАТ) - це акціонерне товариство, акції якого можуть розповсюджуватися шляхом відкритої підписки та купівлі продажу на біржах; закриті акціонерні товариства (ЗАТ) - усі акції розподіляють між засновниками і не можуть відкрито купувати та продавати. ЗАТ має право випускати лише іменні акції.

Засновники акціонерного товариства укладають між собою договір, що визначає порядок здійснення ними спільної діяльності зі створення акціонерного товариства. Для створення акціонерного товариства засновники повинні повідомити про намір створити акціонерне товариство, здійснити підписку на акції, провести установчі збори і державну реєстрацію акціонерного товариства.

Строк відкритої підписки на акції не може перевищувати 6 місяців. Особи, які хочуть придбати акції, повинні внести на рахунок засновників не менше 10 % вартості акцій, на які вони підписалися, після чого засновники видають їм письмове зобов'язання про продаж відповідної кількості акцій. Якщо до кінця підписки не вдалося покрити підпискою 60 % акцій, акціонерне товариство вважається не заснованим. Особам, які підписалися на акції, повертають внесені ними суми чи майно впродовж 30 днів.

Зареєстроване державними органами акціонерне товариство здійснює емісію (випуск) цінних паперів відповідно до вимог Державної комісії по цінних паперах та фондовому ринку, яка проводить реєстрацію випущених акцій. Не пізніше ніж через 6 місяців після реєстрації випуску акцій акціонерне товариство зобов'язано видати акціонерам акції (сертифікати акцій).

Акції купують учасники при створенні акціонерного товариства на підставі договору з його засновниками. Засновники акціонерного товариства повинні бути держателями акцій на суму не менше ніж 25 % статутного фонду товариства. До дня скликання установчих зборів особи, які підписалися на акції, повинні внести з урахуванням попереднього внеску не менше ЗО % номінальної вартості акцій. У разі, коли всі акції розподіляють між засновниками, вони повинні внести до дня скликання установчих зборів не менше 50 % номінальної вартості акцій.

У бухгалтерському балансі акціонерного товариства статутний капітал відображається на всю задекларовану у статуті суму, рівну номінальній вартості випущених акцій. Сума, на яку не викуплені акції товариства, відображається в балансі у статті "Неоплачений капітал". Власний капітал акціонерного товариства вираховується як різниця між статутним капіталом та неоплаченим капіталом.

Приклад:

Баланс (форма № 1)

Пасив

Код

рядка

На

початок

звітного

періоду

На

кінець

звітного

періоду

1

2

3

4

І. Власний капітал

Статутний капітал

300

36 000

36 000

Пайовий капітал

310

Додатковий вкладений капітал

320

Інший додатковий капітал

330

Резервний капітал

340

Нерозподілений прибуток (непокритий збиток)

350

Неоплачений капітал

360

10 000

6 000

Вилучений капітал

370

Усього за розділом І. Власний капітал

380

26 000

30 000

Установчі збори акціонерного товариства скликають у строк, зазначений у повідомленні, але не пізніше ніж через 2 місяці з моменту завершення підписки на акції, і вважають правомочними, якщо на них присутні особи, що підписалися більш як на 60 % акцій. Голосування на зборах проводиться за принципом: одна акція - один голос. Рішення про створення акціонерного товариства, його дочірніх підприємств, філій та представництв, про обрання ради акціонерного товариства (спостережної ради), виконавчих і контролюючих органів та про надання пільг засновникам за рахунок акціонерного товариства повинні бути проголосовані більшістю у 3/4 голосів присутніх, інші питання приймають простою більшістю голосів. Установчі збори встановлюють термін повної оплати акціонерами вартості акцій, він не може перевищувати 1 рік від моменту реєстрації товариства.

Вищим органом акціонерного товариства є загальні збори акціонерів. Загальні збори акціонерів скликають не рідше 1 разу на рік, якщо інше не передбачено статутом товариства, і визнають правомочними, якщо в них беруть участь акціонери, що мають відповідно до статуту товариства більш як 60 % голосів.

Виконавчим органом акціонерного товариства, що здійснює керівництво його поточною діяльністю, є правління, голова і члени якого є акціонерами товариства, обираються загальними зборами акціонерів. Голова правління товариства має право без довіреності здійснювати дії від імені товариства. Правління підзвітне загальним зборам акціонерів і спостережній раді. Загальні збори обирають і можуть відкликами членів виконавчого органу, спостережної ради і ревізійної комісії.

Спостережна рада товариства створюється з акціонерів у цілях контролю за діяльністю правління.

Контроль за фінансово-господарською діяльністю товариства здійснюється ревізійною комісією, що також створюється з акціонерів. Без висновків ревізійної комісії загальні збори акціонерів не мають права затверджувати річний баланс товариства.

Акціонерні товариства можуть збільшити статутний капітал шляхом додаткового випуску акцій. Проте у балансі акціонерних товариств сума статутного капіталу залишається незмінною. А суму додаткової емісії акцій відображають у статті "Додатковий вкладений капітал".

Зменшити статутний капітал акціонерні товариства можуть шляхом викупу й анулювання власних акцій або зменшення номінальної вартості акцій.

Зменшення чи збільшення статутного фонду акціонерних товариств регулює Положення про порядок збільшення (зменшення) розміру статутного фонду акціонерного товариства. Вартість акцій власної емісії, викуплених товариством в учасників, відображається у балансі у статті "Вилучений капітал".

Приклад:

Баланс (форма № 1)

Пасив

Код рядка

На початок звітного періоду

На кінець звітного періоду

І. Власний капітал

Статутний капітал

300

70 000

70 000

Пайовий капітал

310

Додатковий вкладений капітал

320

Інший додатковий капітал

330

Резервний капітал

340

Нерозподілений прибуток (непокритий збиток)

350

Неоплачений капітал

360

Вилучений капітал

370

20 000

Усього за розділом І. Власний капітал

380

70 000

50 000

Приклад:

Баланс (форма № 1)

Пасив

Код рядка

На початок звітного періоду

На кінець звітного періоду

І. Власний капітал

Статутний капітал

300

30 000

30 000

Пайовий капітал

310

Додатковий вкладений капітал

320

40 000

Інший додатковий капітал

330

Резервний капітал

340

Нерозподілений прибуток (непокритий збиток)

350

Неоплачений капітал

360

Вилучений капітал

370

Усього за розділом І. Власний капітал

380

30 000

70 000

При цьому товариство не має права:

  • - придбати власні акції до повної оплати всіх раніше випущених акцій;

  • - приймати рішення про зменшення статутного фонду, якщо попередній випуск акцій не зареєстрований;

  • - допускати, щоб сумарна, номінальна вартість акцій, що залишаються в обігу, стала нижче мінімального розміру статутного фонду, передбаченого чинним законодавством на дату ухвалення рішення про зменшення статутного фонду;

  • - зменшувати статутний фонд при наявності заперечень кредиторів (термін подання заперечень кредиторів не може бути меншим ЗО днів з дати опублікування повідомлення про намір зменшити статутний фонд).

Акціонер не має права вимагати від АТ викупити належні йому акції. Органи управління АТ не мають права вимагати від акціонера продати належні йому акції. Вирішення питання про придбання акціонерним товариством акцій власного випуску належить до компетенції його найвищого органу управління - загальних зборів акціонерів.

Акціонерне товариство - емітент може викупити в акціонерів тільки оплачені ними акції власної емісії, тобто викуп може бути здійснено тільки на вторинному ринку в осіб, яким ці акції належать. Акціонерне товариство не може викупити свої акції само в себе на первинному ринку при їх первинному розміщенні (емісії), а також не може само передплатити власні акції додаткової емісії. Викуп власних акцій може бути здійснено АТ виключно за рахунок сум, що перевищують його статутний фонд, тобто чистого прибутку.

Акціонерні товариства є найбільш складною організаційно-правовою формою підприємництва. До недоліків цієї форми відносять складну структуру управлінських та контролюючих структур. Загальні збори акціонерів, що деколи мають велику кількість (декілька тисяч) учасників, не в змозі вирішувати питання оперативно; інтереси менеджерів товариства (правління) та його власників (акціонерів) часто відрізняються, що призводить до різноманітних махінацій, інтриг усередині самого товариства та нейтралізує його позитивний розвиток.

Товариство з обмеженою відповідальністю - вид господарського товариства, що має статутний фонд, розділений на частки, розмір яких визначається установчими документами. Учасники товариства несуть відповідальність за зобов'язаннями товариства лише в межах їх вкладів. Статутний фонд товариства з обмеженою відповідальністю повинен бути не менше суми, еквівалентної 100 мінімальним заробітним платам.

До моменту реєстрації товариства з обмеженою відповідальністю кожен з учасників зобов'язаний внести не менше ЗО % вказаного в установчих документах вкладу та повністю внести свій вклад не пізніше 1 року від моменту реєстрації товариства. Учаснику товариства з обмеженою відповідальністю, який повністю вніс свій вклад, видають свідоцтво товариства.

Припинити участь у статутному капіталі ТзОВ учасник може двома способами:

  • 1) вийти з ТзОВ (при виході учасника з товариства з обмеженою відповідальністю йому виплачується вартість частини майна товариства, пропорційна його частці у статутному фонді (статутний фонд ТзОВ зменшується);

  • 2) відступити (продати, обміняти, подарувати) частку іншому учаснику (або іншим учасникам), третій особі (лише за згодою всіх інших учасників ТзОВ) або самому товариству (тоді статутний фонд ТзОВ не змінюється). При розрахунку сум, виплачуваних учаснику ТзОВ, який виходить з товариства, враховується не лише його частка у статутному капіталі, а й поточний фінансовий стан товариства.

Приклад 1:

Учасник, що має частку в статутному фонді ТзОВ у розмірі 33 %, виходить з товариства. Статутний фонд становить 20 000 грн. Проте діяльність товариства призвела до того, що власний капітал становить 30 000 грн (статутний капітал 20 000 грн + нерозподілений прибуток 10 000 грн = власний капітал ЗО 000 грн).

На дату заснування товариства (коли статутний капітал був рівний власному капіталу) при виході учасник отримав би 20 000 * 33/100 = 6600 грн. Але оскільки підприємство отримало прибутки, то учасник отримає ЗО 000 * 33/100=9900 грн. Приклад 2:

Учасник, що має частку в статутному фонді ТзОВ у розмірі 33 %, виходить з товариства. Статутний фонд становить 20 000 грн. Проте діяльність товариства призвела до того, що власний капітал становить 10 000 грн (статутний капітал 20 000 грн - непокритий збиток 10 000 грн = власний капітал 10 000 грн). Але оскільки підприємство мало збитки, то учасник отримає 10 000 o 33/100 = 3300 грн.

Статутний капітал ТзОВ підлягає зменшенню (з обов'язковою реєстрацією змін у статутних документах), якщо за підсумками другого (і кожного наступного) року вартість чистих активів ТзОВ виявиться меншою його статутного капіталу, а учасники ТзОВ не приймуть рішення про здійснення додаткових внесків.

Якщо вартість чистих активів ТзОВ стане менше встановленого Законом мінімального розміру статутного капіталу, товариство підлягає ліквідації.

Зменшення статутного капіталу ТзОВ допускається лише після повідомлення про це кредиторів, які мають право вимагати дострокового припинення або виконання відповідних зобов'язань товариства і відшкодування їм збитків, а збільшення - дісля здійснення всіма учасниками внесків у повному обсязі.

Вищим органом товариства з обмеженою відповідальністю є збори учасників, які скликаються не рідше 2 разів на рік. Учасники мають кількість голосів, пропорційну розміру їх часток у статутному фонді. Збори учасників товариства обирають голову товариства. Збори учасників вважають повноважними, якщо на них присутні учасники, що володіють у сукупності більш ніж 60 % голосів. Одностайність у вищому органі (100 % голосів) необхідна при вирішенні таких питань:

  • 1) встановленні розміру, форми та порядку внесення учасниками додаткових вкладів;

  • 2) вирішенні питання про придбання товариством частки учасника;

  • 3) виключенні учасника з товариства.

Виконавчим органом ТзОВ є дирекція (колегіальний виконавчий орган) або директор (одноособовий виконавчий орган). Дирекцію очолює генеральний директор. Членами виконавчого органу можуть бути особи, які не є учасниками товариства. Дирекція (директор) діє від імені товариства, підзвітна зборам учасників і організовує виконання їх рішень.

Контроль за діяльністю дирекції (директора) здійснює ревізійна комісія, яку утворюють збори учасників у кількості не менше 3 осіб; це означає, що мінімальна кількість учасників ТзОВ є 3 особи. Без висновку ревізійної комісії збори учасників не мають права затверджувати річний баланс товариства.

ТзОВ в Україні здебільшого є малими підприємствами. Такий вид господарських товариств є найпоширенішим, що пояснюється незначним мінімальним статутним фондом та обмеженням відповідальності за зобов'язаннями товариства виключно вкладами учасників, тобто лише майном юридичної особи.

Товариство з додатковою відповідальністю - це товариство, статутний фонд якого поділений на частки визначених установчими документами розмірів. Учасники такого товариства відповідають за його боргами своїми внесками до статутного фонду, а при недостатності цих сум - додатково належним їм майном в однаковому для всіх учасників кратному розмірі до внеску кожного учасника. За своєю сутністю товариство з додатковою відповідальністю повністю ідентичне ТзОВ, але його учасники відповідають за борги товариства своїми внесками до статутного фонду, а при недостатності цих сум - своїм особистим майном, але лише в певному обсязі, вказаному в установчих документах. Статутний фонд товариства з додатковою відповідальністю повинен бути не менше суми, еквівалентної 100 мінімальним заробітним платам.

Повне товариство - товариство, всі учасники якого займаються спільною підприємницькою діяльністю і несуть солідарну відповідальність за зобов'язаннями товариства всім своїм майном. Ведення справ повного товариства здійснюється за загальною згодою всіх учасників; усіма учасниками або одним чи кількома з них, які виступають від імені товариства. В останньому випадку обсяг повноважень учасників визначає доручення, яке повинні підписати решта учасників товариства. Статутний фонд товариства з повною відповідальністю повинен бути не менше суми, еквівалентної 100 мінімальним заробітним платам.

Передача учасником повного товариства своєї частки іншим учасникам цього товариства або третім особам може бути здійснена лише за згодою всіх учасників.

З передачею частки (чи її частини) третій особі здійснюється одночасно перехід усієї сукупності прав та обов'язків, що належали учаснику, який вибув з повного товариства або відступив частину своєї частки.

При реорганізації юридичної особи, учасника повного товариства або смерті громадянина, учасника повного товариства, правонаступник (спадкоємець) має переважне право вступу до товариства і несе відповідальність за борги учасника, що виникли під час діяльності товариства перед товариством, борги товариства перед третіми особами. У разі відмови правонаступника від вступу до повного товариства йому виплачують вартість частки, що належить реорганізованій юридичній особі.

Якщо при ліквідації повного товариства виявиться, що майна не вистачає для сплати боргів, за товариство у недостатній частині несуть солідарну відповідальність його учасники всім своїм майном. Учасник товариства відповідає за борги товариства незалежно від того, виникли вони після чи до його вступу до товариства.

Командитне товариство - це товариство, в якому разом з одним або більше учасниками, що здійснюють від імені товариства підприємницьку діяльність і несуть відповідальність за зобов'язаннями товариства всім своїм майном, є один або більше учасників, відповідальність яких обмежується вкладом у майно товариства.

Вкладник може вступити до командитного товариства шляхом внесення грошових або матеріальних вкладів. Сукупний розмір часток вкладників не повинен перевищувати 50 % майна товариства, зазначеного в установчому договорі. Статутний фонд командитного товариства повинен бути не менше суми, еквівалентної 100 мінімальним заробітним платам.

Управління справами командитного товариства здійснюється тільки учасниками з повною відповідальністю. Вкладники не мають права перешкоджати діям учасників з повною відповідальністю щодо управління справами командитного товариства.

Наявні у командитного товариства грошові кошти, включаючи виручку від продажу його майна при ліквідації, після розрахунків по оплаті праці найманих працівників товариства і виконання обов'язків перед банками, бюджетом, іншими кредиторами, передусім розподіляють між вкладниками для повернення їм їхніх вкладів, а потім між учасниками з повною відповідальністю.

Іншими видами підприємств колективної форми власності, але не організаційно-правовими формами господарювання, є:

  • - виробничі кооперативи;

  • - споживча кооперація;

  • - підприємства об'єднання громадян;

  • - підприємства релігійних організацій.

Виробничим кооперативом визнається добровільне об'єднання громадян на засадах членства з метою спільної виробничої або іншої господарської діяльності, що базується на їхній особистій трудовій участі та об'єднанні майнових пайових внесків, участі в управлінні підприємством та розподілі доходу між членами кооперативу відповідно до їхньої участі у його діяльності. Діє на основі статуту, має статус юридичної особи, найменування виробничого кооперативу повинно містити слова "виробничий кооператив" або "кооперативне підприємство".

Споживча кооперація - система самоврядних організацій громадян (споживчих товариств і їх спілок), а також підприємств та установ цих організацій, яка є самостійною організаційною формою кооперативного руху. Діє на основі статуту, має статус юридичної особи. Метою діяльності є досягнення статутних цілей товариств, спілок і об'єднань, що входять до складу споживчої кооперації, а не отримання прибутку, тому не може вважатися суб'єктом підприємництва. Для підприємств споживчої кооперації законодавством не передбачена фіксована (в установчих документах) сума статутного капіталу. Основою діяльності підприємств споживчої кооперації є не статутний капітал, а пайовий капітал, що формується з внесків фізичних і юридичних осіб у розмірі, передбаченому установчими документами.

Релігійні організації мають право засновувати видавничі, поліграфічні, виробничі, реставраційно-будівельні та сільськогосподарські й інші підприємства, необхідні для забезпечення діяльності цих організацій. Підприємство - об'єднання громадян релігійної організації, засноване на власності громадян або релігійної організації, для здійснення господарської діяльності з метою виконання їх статутних завдань. Діє на основі статуту, має статус юридичної особи. Основною метою діяльності є досягнення статутних цілей організації, а не отримання прибутку, тому не може вважатися суб'єктом підприємництва.

Підприємствами змішаної форми власності є спільні підприємства.

Спільні підприємства - це форма господарювання, що передбачає об'єднання майна різних форм власності. Розрізняють такі спільні підприємства:

  • - національні (об'єднують капітал виключно українських фізичних і юридичних осіб);

  • - спільні підприємства з іноземними інвестиціями (об'єднують капітал українських та іноземних фізичних і юридичних осіб; за законодавством України частка іноземного інвестора у статутному фонді спільного підприємства повинна бути не нижче 10 %).

Приклад:

У 1995 p. ЗАТ "Галка" та англійська фірма Е. D.&F Man створили спільне українсько-англійське підприємство СП "Галка Лтд".

Інші види підприємств:

  • - дочірнє підприємство (ДП) є підприємством, єдиним засновником та власником якого є інше підприємство [102, п. 2.24]. Все майно дочірнього підприємства формується за рахунок внесків одного власника - материнського підприємства. Частка власності материнського підприємства у статутному фонді ДП становить 100 %;

  • - селянське (фермерське) господарство - є формою підприємництва громадян з метою виробництва, переробки та реалізації товарної сільськогосподарської продукції;

  • - орендне підприємство - створюється орендарем на основі оренди цілісного майнового комплексу наявного державного або комунального підприємства з метою здійснення підприємницької діяльності;

  • - підприємство з іноземними інвестиціями - це підприємство, іноземна інвестиція до статутного фонду якого становить не менше 10 %;

  • - іноземне підприємство - підприємство, створене за законодавством України, іноземна інвестиція до статутного фонду якого становить 100 %.

Для цілей оподаткування частка у статутному фонді є корпоративними правами, а підприємства, в яких статутний фонд поділено на частки, відповідно відносять до корпоративних.

Корпоративними правами є право власності на статутний фонд (капітал) юридичної особи або його частку (пай), включаючи права управління, отримання відповідної частини прибутку такої юридичної особи, а також активів у разі її ліквідації.

Корпоративні права є об'єктом права власності. У зв'язку з придбанням чи реалізацією корпоративних прав виникають доходи або витрати - база оподаткування.

Приклад:

ТзОВ викуповує частку учасника за ціною 10 000 грн. Внесок учасника становив 5000 грн. Упродовж року реалізує цю частку третій особі за 11 000 грн. Отже, в результаті реалізації корпоративних прав ТзОВ отримує дохід на суму 6000 грн.

З позиції державного регулювання ринку цінних паперів та оподаткування фінансової діяльності акціонерні товариства, що здійснюють емісію (випуск) акцій, називають емітентами, а осіб, які придбали акції (корпоративні права), називають інвесторами; внесення грошових коштів або майна до статутного фонду юридичної особи в обмін на емітовані такою юридичною особою корпоративні права називають прямою інвестицією.

Лекція 3

Тема 3. ФІНАНСОВІ АСПЕКТИ ФОРМУВАННЯ ТА ВИКОРИСТАННЯ НЕОБОРОТНИХ АКТИВІВ

  1. Склад, класифікація необоротних активів підприємств і його відтворення (самостійне вивчення)

  2. Поняття, класифікація і необоротних активів підприємства

  3. Знос і амортизація необоротних активів

  4. Показники використання основного капіталу

  5. Фінансування ремонту та полліпшень основних засобів на підприємствах

  6. Сутність капітальних інвестицій, їх види та джерела фінансування (самостійне вивчення).

  1. Склад, класифікація необоротних активів підприємств і його відтворення (самостійне вивчення)

Основний капітал підприємства – це кошти, вкладені у майно (активи) довготривалого (більше одного року або одного виробничого циклу) використання. У балансі та фінанасовому обліку такі активи називають необоротними (не обіговими).

Характерними ознаками необоротних активів є:

• очікуваний термін їх корисного використання (експлуатації) більше одного року (або операційного циклу, довшого за рік): основні засоби, нематеріальні активи, довготермінові фінансові інвестиції;

• поступове зменшення їх вартості у зв'язку з фізичним або моральним зношенням: основні засоби і нематеріальні активи;

• відшкодування їх вартості: основні засоби, нематеріальні активи, довготермінові фінансові інвестиції.

Рис. 3.1. Склад основного капіталу підприємства

Матеріальні активи (основні засоби) - вартість нерухомого та рухомого майна, що протягом тривалого часу (більше 365 календарних днів) бере участь у процесі господарської діяльності й амортизується. Вартісний кри-терій віднесення матеріальних необоротних активів до основних засобів – 1 000 грн. Активи меншою вартістю, які відповідають однакам основних засобів відносять до інших необоротних матеріальних активів.

Незавершені капітальні вкладення вкладення в основні засоби, нге завершені, не встановлені і не прийняті до монтажу. Ці затрати ще не перетворились на основні засоби, не беруть участі в процесі господарської діяльності і не амортизуються.

Нематеріальні активи довготермінові витрати підприємства на прид-бання активі, які можуть бути ідентифіковані (відокремлений від підприємст-ва) та утримується підприємством з метою використання протягом періоду більше одного року (або одного операційного циклу, якщо він перевищує термін в один рік) для виробництва, торгівлі, з адміністративними цілями чи надання в оренду іншим особам.

Нематеріальні активи поділяються на такі групи:

• права користування природними ресурсами (право користування надрами, іншими ресурсами природного середовища, геологічною та іншою інформацією про природне середовище тощо);

• права користування майном (право користування земельною ділянкою, будівлею, право на оренду приміщень тощо);

• права на знаки для товарів і послуг (товарні знаки, торгові марки, фірмові назви тощо);

• права на об'єкти промислової власності (право на винаходи, корисні моделі, промислові зразки, ноу-хау, захист від недобросовісної конкуренції);

• гудвіл;

• авторські і суміжні з ними права (програми для ЕОМ, бази даних тощо);

• інші нематеріальні активи (право на провадження діяльності, використання економічних та інших привілеїв тощо).

Придбані нематеріальні активи повинні бути визнаними, тобто має існувати ймовірність отримання майбутніх економічних вигод від зас тосування таких активів, а їх вартість повинна достовірно встановлюватись.

Довготермінові фінансові (зовнішні) інвестиції витрати на придбання корпоративних прав, витрати на пайову участь у статутному капіталі інших підприємств, придбання акцій і облігацій на довготерміновій основі. До фінансових інвестицій належать довготермінові позики, надані іншим підприємствам під боргові зобов'язання.

У процесі господарської діяльності кругооборот основних виробничих засобів проходить три стадії.

На першій стадії відбувається продуктивне використання основних виробничих засобів та нарахування амортизаційних відрахувань

На другій стадії відбувається перетворення частини основних виробничих засобів, на грошові кошти через нарахування амортизаційних відрахувань.

На третій стадії в процесі виробництва відбувається оновлення основних виробничих засобів.

Відтворення основних виробничих засобів — це процес безперервного їх оновлення. Розрізняють просте та розширене відтворення.

Просте відтворення основних засобів здійснюється в тому самому обсязі, тобто постійно відновлюється попередня виробнича потужність Просте відтворення основних виробничих засобів здійснюється у двох формах: 1) заміна зношених або застарілих основних виробничих засобів; 2) капітальний ремонт діючих основних засобів.

Розширене відтворення передбачає кількісне та якісне збільшення діючих основних засобів або придбання нових основних засобів, які забезпечують вищий рівень продуктивності устаткування. За розширеного відтворення кожного наступного циклу здіиснюється кількісне і якісне зростання основних виробничих засобів.

Процес відтворення основних виробничих засобів має низку харатерних ознак, зокрема:

1) поступове перенесення вартості на вироблену продукцію;

2) відбувається рух споживчої вартості та вартості;

3) нарахуванням амортизації відрахувань здійснюється нагромадження в грошовій формі частково перенесеної вартості на готову продукцію;

4) засоби поновлюються в натуральній формі протягом тривалого часу, що створює можливість маневрувати коштами амортизаційного фонду.

2. Поняття, класифікація і необоротних активів підприємства

Основні засоби це матеріальні цінності, що використовуються у виробничій діяльності підприємства понад один календарний рік з початку введення їх в експлуатацію, а також предмети вартістю за одиницю понад 1000 гривень (за ціною придбання).

Основні засоби підприємства включають основні виробничі засоби й невиробничі основні засоби.

Виробничі основні засоби є частиною основних засобів, яка бере і участь у процесі виробництва тривалий час, зберігаючи при цьому натуральну форму. Вартість основних виробничих засобів переноситься на вироблений продукт поступово, частинами, у міру використання. Поновлюються основні виробничі засоби через капітальні інвестиції.

Невиробничі основні засоби це житлові будинки та інші об'єкти соціально-культурного й побутового обслуговування, які не використовуються у господарській діяльності і перебувають на балансі підприємства (рис. 3.2.).

Основні виробничі засоби з урахуванням специфіки їх виробничого призначення за натурально-речовим складом поділяються на такі групи:

Будівлі - це архітектурно-будівельні об'єкти, що призначені для створення необхідних умов праці. До цієї групи відносяться: житлові будинки, виробничі корпуси цехів, депо, гаражі, складські приміщення, виробничі лабораторії та ін. До цих об'єктів включаються також системи опалення, внутрішня мережа каналізації та водопроводу, освітлювальна арматура й електропроводка, внутрішні телефонні та сигналізаційні сітки, вентиля­ційні пристрої, підіймачі.

Споруди - це інженерно-будівельні об'єкти, що призначені для здійс­нення процесу виробництва та не пов'язані зі зміною предметів праці. До них відносяться: стволи шахт, греблі, естакади, водопідйомні станції та криниці, резервуари, мости, автомобільні шляхи, залізничні колії внутрішньозаводського, внутрішньогосподарського транс­порту та ін.

Передавальні пристрої - пристрої, за допомогою яких проводиться передача електричної, теплової або механічної енергії, а також передача рідких і газоподібних речовин від одного об'єкта до іншого. До цих при­строїв відносяться: нафтопроводи та газопроводи, водорозподільні мережі, електромережі, тепломережі, газові мережі, лінії зв'язку та ін.

Машини та обладнання використовуються для безпосереднього впливу на предмет праці або його переміщення в процесі створення про­дукту чи послуг виробничого характеру, для виробітку і перетворення ене­ргії. До них відносяться: силові машини та обладнання, турбінне устатку­вання, трактори, металорізальне, ковальсько-пресове, компресорне устаткування, насоси, підйомно-транспортне, вантажно-розвантажувальне уста­ткування, ємності всіх видів для технологічних процесів, обчислювальна техніка та ін.

Транспортні засоби призначені для переміщення людей та вантажів у межах підприємства та зовні.

Інструменти всіх видів - це механізовані та немеханізовані знаряддя праці, що ріжуть, давлять, ущільнюють та ін., а також пристрої, що при­кріпляються до машин та слугують для обробки виробів (затискачі, тиски, оправлення і т.п.). До цієї групи відносяться інструменти вартістю за одиницю вище 500 грн. та зі строком служби більше одного року.

Виробничий Інвентар і приладдя слугують для полегшення вироб­ничих операцій (робочі столи, верстати та ін.); для збереження рідких та ня машин). До цієї групи відносяться також, шафи торгові та стелажі, інвентарна тара, предмети технічного призначення, які не можуть бути віднесені до робочих машин.

До господарського інвентарю відносяться предмети конторського та господарського обзаведення: конторська обстановка, вішалки, гардероби, столи, шафи, друкарські машинки, розмножувальні апарати, а також предмети протипожежного призначення;

За галузевою належністю основні фонди поділяються на фонди промисловостібудівництва, сільського господарства, транспорту, зв'язку та ін.

Не належать до основних засобів:

1) предмети терміном служби менше одного року незалежно від їх вартості;

2) предмети вартістю до 1000 гривень за одиницю (за ціною придбання) незалежно від терміну служби. При цьому гранична вартість предметів, що не належать до основних засобів, може змінюватися Міністерством фінансів України;

3) спеціальні інструменти і спеціальні пристосування підприємств серійного і масового виробництва певних виробів або для виготовлення індивідуального замовлення незалежно від їхньої вартості;

4) спеціальний одяг, спеціальне взуття, а також постільні речі незалежно від їхньої вартості і терміну служби;

5) формений одяг, призначений для видачі працівникам підприємства, незалежно від вартості й терміну служби.

Оцінка основних засобів.

Повна вартість основних фондів визначається без урахування тої частини їх вартості, яка перенесена на продукцію, виготовлену за участю цих фондів, а залишкова - з урахуванням перенесеної вартості.

Первісна вартість основних засобів — це історична (фактична) собі-вартість необігових активів у сумі грошових коштів або справедливої вартос-ті інших активів, витрачених для їх придбання (створення).

Первісна вартість обладнання визначається таким чином:

ОЗп =Цп+Рз+Вм +Нп+Вс +Ву+ Ві, де (3.1)

ОЗп — первісна вартість основних засобів;

Цп — суми, що сплачені постачальникам та підрядникам за виконання будівельно-монтажних робіт (без непрямих податків), крім витрат на сплату відсотків за користування кредитом;

Рз — реєстраційні збори, державне мито та аналогічні платежі, що

здійснюються у зв'язку з придбанням прав на об'єкт;

Вм — суми ввізного мита;

Нп — суми непрямих податків, якщо вони не відшкодовуються підприємству;

Вс - витрати зі страхування ризиків доставки основних засобів;

Ву— витрати на установку, монтування, налагодження;

Ві — інші витрати, пов'язані з доведенням основних засобів до стану, в якому вони придатні для використання.

Ліквідаційна вартість основних засобів — сума коштів або вартість інших активів, яку підприємство очікує отримати від реалізації (ліквідації) необігових активів після закінчення терміну їх корисного використання (експлуатації), за вирахуванням витрат, пов'язаних із продажем (ліквідацією).

Справедлива вартість основних засобів — сума, за якою здійснюють обмін активу або оплачують зобов'язання в результаті операції між обізнаними, зацікавленими та незалежними сторонами.

Відновлювальна вартість основних активів — це вартість відтворення основних засобів у сучасних умовах і дійсних цінах (сучасна вартість придбання).

Залишкова вартість відображає вартість основних засобів на відповідний момент з урахуванням зносу. Залишкова вартість визначається у вигляді різниці між первісною вартістю активів і величиною їх зносу.

За вимогами національних бухгалтерських стандартів основні засоби підлягають переоцінці, якщо їх залишкова вартість більш як на 10 відсотків відрізняється від справедливої вартості на дату балансу.

Переоцінена первісна вартість та сума зносу групи основних засобів визначається множенням відповідно первісної вартості і суми зносу цього об'єкта на індекс переоцінки.

Індекс переоцінки розраховують шляхом ділення справедливої вартості об'єкта на його залишову вартість.

ОЗпо = 03п х Іп - Зоз х Іп, Іп = 03с/ОЗз (3.2.),

ОЗпо переоцінена залишкова вартість основних засобів;

ОЗп – первісна вартість основних засобів;

ОЗс — справедлива вартість основних засобів;

ОЗз – залишкова вартість основних засобів;

Зоз — сума зносу основних засобів;

Іп — індекс переоцінки основних засобів.

3. Знос і амортизація необоротних активів

Знос основних засобів – це втрата їх вартості внаслідок впливу різних факторів. Розрізняють два види зносу основних засобів — фізичний і моральний.

Фізичний знос це поступова втрата основними засобами споживної вартості в процесі експлуатації, тобто суто матеріальний знос їх окремих елементів.

Моральний знос це знос основних засобів унаслідок створення нових, більш прогресивних і економічно ефективних машин та устаткування.

Розрізняють повний і частковий знос основних засобів.

Повний знос передбачає повну заміну зношених основних засобів через нове капітальне будівництво або придбання нових основних засобів.

Частковий знос компенсується здійсненням капітального ремонту основних засобів.

Сума нарахованого зносу характеризує стан основних виробничих засобів. Сума нарахованої амортизації береться за вартість фізичного зносу.

Амортизація це процес поступового перенесення вартості основних виробничих засобів і нематеріальних активів з урахуванням витрат на їх придбання, виготовлення або поліпшення згідно з нормами амортизаційних відрахувань, установленими законодавчими актами. Амортизаційні відрахування включаються до складу валових витрат, що беруться для обчислення оподатковуваного прибутку.

Амортизацшні відрахування - грошове відображення розміру амортизації, відповідного ступеня зносу основних фондів. Вони включаються до собівартості продукції та компенсуються при її продажу у виручці, що надходить.

За рахунок амортизаційних відрахувань фінансуються витрати:

• на придбання основних засобів та нематеріальних активів для власного виробничого використання, у тім числі на самостійне виготовлення основних засобів для власних виробничих потреб (включно з витратами на виплату заробітної плати працівникам, які були зайняті на виготовленні таких основних засобів);

• на здійснення всіх видів ремонту, реконструкції, модернізації та інших способів поліпшення основних засобів.

Балансова вартість груп основних засобів на початок звітного періоду розраховується за формулою:

БВп = БВпп + П - В – А (3.3),

де БВп — балансова вартість групи основних засобів на початок звітного періоду;

БВпп — балансова вартість групи основних засобів на початок періоду, що передував звітному;

П — сума витрат, понесених на придбання основних засобів, здійснення капітального ремонту, реконструкцію, модернізацію та інші поліпшення основних засобів протягом періоду, що передував звітному;

В — вартість виведеної з експлуатації відповідної групи основних засобів протягом періоду, що передував звітному;

А — сума амортизаційних відрахувань, нарахованих у період, що передував звітному.

Амортизація окремого об'єкта основних засобів групи 1 провадиться до досягнення балансовою вартістю такого об'єкта ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Тоді залишкову вартість об'єкта відносять до валових витрат за результатами відповідного податкового періоду, а надалі вартість об'єкта вважається нульовою.

Амортизація основних засобів групи 2 і 3 провадиться до досягнення балансовою вартістю групи нульового значення.

4. Показники використання основного капіталу

Показники стану й ефективності використання основних засобів можна об'єднати в три групи, які характеризують: 1) забезпечення підприємства основними засобами; 2) стан основних засобів; 3) ефективність використання основних засобів

Формули розрахунку, та економічний зсміст показників представлено у табл. 3.1.

Умовні позначення:

Вб — балансова вартість основних виробничих засобів;

ОВ — вартість виробленої продукції;

Вз — залишкова вартість основних виробничих засобів;

М — вартість майна підприємства;

З — сума зносу основних виробничих засобів;

Сч — середньооблікова чисельність працівників;

ОЗн — вартість уведених основних виробничих засобів;

ОЗв — вартість виведених основних виробничих засобів;

Кз — коефіцієнт зносу основних виробничих засобів;

ЧП — чистий прибуток підприємства.

Таблиця 3.1.

Показники забезпеченості, стану і використання ОЗ

Показник

Формула розрахунку

Економічний зміст

1. Фондомісткість

Вб /ОВ

Характеризує забезпеченість підприємства основними засобами, вартість витрачених ОЗ на одиницю виробленої продукції

2. Фондоозброєність

Вб/ Сч

Показує величину основних засобів на одного працівника

3. Коефіцієнт реальної вартості основних засобів у майні

Вз/ М

Відображає питому вагу залишкової вартості основних засобів у загальній вартості майна підприємства

4. Коефіцієнт зносу

З/Вб

Показує ступінь зносу основних виробничих засобів

5. Коефіцієнт придатності

1-Кз

Відображає частину основних за- собів, придатну для експлуатації

6. Коефіцієнт оновлення

ОЗн /Вб

Показує частку введених нових ос- новних засобів у загальній вартості основних засобів

7. Коефіцієнт вибуття

ОЗв /Вб

Характеризує інтенсивність вибуття основних виробничих засобів

8. Коефіцієнт приросту

(ОЗн-ОЗв)/Вб

Показує ступінь збільшення основних засобів у звітному періоді проти минулого періоду

9. Фондовіддача

ОВ/ Вб

Характеризує ефективність викорис-тання основних виробничих засобів. Відображає суму виробленої продукції на одну гривню основних виробничих засобів

10. Рентабельність основних засобів

ЧП/Вб*100%

Визначає ступінь використання ос- новних виробничих засобів

5. Фінансування ремонту та поліпшень основних засобів на підприємствах

Обсяг витрат на капітальний ремонт, здійснюваний підприємством у відповідному році, визначається при складанні плану капітального ремонту. План складається на основі кошторисно-фінансових розрахунків по ремонту окремих об'єктів, виходячи з видів і кількості витрачених ремонтних матеріалів, вузлів, агрегатів, деталей, конструкцій, витрат живої праці і діючих на них цін і тарифів. Складений план затверджується керівником підприємства.

Виконання капітального ремонту основних фондів може проводитися як підрядним, та і господарським способами. У залежності від способу проведення капітального ремонту обирається й порядок його фінансування.

При підрядному способі проведення капітального ремонту машин, устаткування, транспортних засобів відповідно до договорів або нарядів замовлень розрахунки з підрядником (виконавцем) проводяться на підставі актів приймання цілком закінчених ремонтом вузлів, агрегатів, машин і т.д.

При господарському способі проведення капітального ремонту об'єктів основних фондів розрахунки здійснюються, як правило, за елементами витрат (виплата заробітної плати ремонтникам, оплата матеріалів, деталей, запасних частин, що були використані при ремонті й т.ін.).

Включення до собівартості витрат на ремонти в межах встановлених

обмежень можна проводити двома методами:

• шляхом повного їх віднесення на собівартість в обсязі вартості фактично зроблених ремонтів за відповідний звітний період;

• шляхом віднесення цих витрат на ремонтний фонд, створюваний попередньо за рахунок собівартості продукції.

Що стосується ремонту основних невирорбинчих фондів, то витрати на його виконання покривається за раухнок прибутку, що залишається в розпорядженні підприємства.

Своєчасний ремонт основних виробничих засооїв запобігає передчасному їх зносу та вибуттю, продовжує строк служби, підвищує виробничу потужність та скорочує потребу в нових капітальних вкладеннях.

Поточний ремонт здійснюється для забезпечення роботи основних виробничих засобів і полягає в усуненні окремих поломок основних засобів і заміні або поновленні їхніх окремих частин.

Середній ремонт провадиться для часткового поновлення основних засобів із заміною деталей, вузлів обмеженої номенклатури, яка визначається технічною документацією.

Капітальний ремонт машин, устаткувань провадиться для відновлення їх виробничого ресурсу. При цьому здійснюється, як правило, повне розбирання машини або верстата, виявлення дефектів, контроль технічного стану, власне ремонт, складання устаткування після ремонту, його регулювання та випробування.

Витрати на всі види ремонтів визначаються підприємствами самостійно, виходячи з технічного рівня, фізичного зносу основних виробничих засобів та забезпечення ремонтних робіт матеріально- технічними ресурсами.

Економічна доцільність капітального ремонту основних виробничих засобів визначається порівнюванням витрат на капітальний ремонт об'єкта з вартістю аналогічного нового устаткування.

Фінансування капітального ремонту на підприємстві здійснюється згідно з планом капітального ремонту. План складають на підставі кошторисно-фінансових розрахунків щодо ремонту окремих об'єктів з урахуванням чинних норм, цін, тарифів. Затверджує план керівник підприємства.

До складу витрат на капітальний ремонт включають проектнокошторисні витрати; оплату ремонтних робіт; вартість придбання нових деталей, вузлів, агрегатів; вартість заміни зношених конструкцій і деталей у будівлях і спорудах.

Порядок фінансування капітального ремонту залежить від способу його проведення. У разі здійснення капітального ремонту машин, устаткування, транспортних засобів підрядним способом на основі договорів розрахунки провадяться за актами приймання повністю відремонтованих вузлів, агрегатів тощо. Розрахунки стосовно ремонту, який здійснюється господарським способом, провадяться, як правило, за окремими елементами витрат: виплата заробітної плати, оплата рахунків за матеріальні цінності, деталі, які використані в період проведення ремонту основних засобів тощо.

Підприємства (незалежно від підпорядкування і форм власності) протягом звітного періоду мають право витрати на всі види ремонтів (поточний, середній, капітальний) віднести до валових витрат у сумі, що не перевищує 10% балансової вартості групи основних засобів на початок звітногоперіоду.

Витрати на капітальний ремонт орендованих основних виробничих засобів провадяться згідно з договором оренди.

Орендар має право протягом звітного періоду віднести до валових витрат будь-які витрати, пов'язані з поліпшенням основних засобів, у сумі, що не перевищує 10% балансової вартості групи основних засобів на початок звітногоперіоду. Витрати, що перевищують зазначену суму, відносяться на збільшення балансової вартості груп 2 і 3 або балансової вартості окремого об'єкта основних засобів групи 1 та підлягають амортизації за нормами, передбаченими для відповідних основних засобів.

Під час розбирання об'єктів, що підлягають ремонту, можуть виявитися придатні для дальшого використання матеріали, запасні частини тощо. Вони оприбутковуються, оцінюються, відображаються в обліку і згодом можуть бути реалізовані або використані в процесі ремонту основних виробничих засобів. Отримані при цьому кошти є джерелом фінансування ремонту основних виробничих засобів.

Ремонт основних невиробничих засобів фінансується з прибутку, що залишається в розпорядженні підприємства, а також інших джерел, за рахунок яких фінансується поточне утримання зазначених основних засобів.

6. Сутність капітальних інвестицій, їх види та джерела фінансування

(самостійне вивчення)

Витрати на придбання (будівництво, виготовлення) основних засобів - це капітальні інвестиції; лише після введення в експлуатацію готового об'єкта (документом "Акт введення в експлуатацію") сума цих витрат становитиме первісну вартість об'єкта основних фондів. При придбанні підприємством основних засобів зберігається така послідовність дій (рис. 3.3):

Рис. 3.3. Послідовність дій при придбанні підприємством основних засобів

Рахунок "Капітальні інвестиції" має такі субрахунки (складові):

  • Капітальне будівництво.

  • Придбання (виготовлення) основних засобів.

  • Придбання (виготовлення) інших необоротних матеріальних активів.

Відповідно до чинного законодавства, джерелами фінансування капітальних вкладень (інвестицій) можуть бути:

  • Власні фінансові ресурси.

  • Залучені фінансові ресурси.

  • Кошти, отримані від продажу цінних паперів, внески членів трудового колективу. Кошти державного бюджету та місцевих бюджетів.

  • Кошти іноземних інвесторів.

Підприємства мають право впродовж звітного року відносити до валових витрат будь-які витрати, пов'язані з поліпшенням основних фондів, у сумі, що не перевищує 10 % сукупної балансової вартості груп основних фондів ("ремонтного ліміту") на початок року. Витрати, які перевищують зазначену суму, відносять на збільшення балансової вартості груп 2, З, 4, або окремого об'єкта групи 1, і підлягають амортизації.

Приклад:

На початок року на підприємстві були такі об'єкти основних фондів:

Групи 1 - 150 000 грн, з них об'єкт № 1 - 80 000 грн; об'єкт №2 - ЗО 000 грн; об'єкт № 3 - 50 000 грн. Групи 2 - 60 000 грн. Групи 3 - 50 000 грн. Усього: 260 000 грн.

У лютому цього самого року було проведено ремонт об'єкта основних фондів групи 2 на суму 32 000 грн.

Отже, 26 000 (10 % від 260 000 грн) підприємству можна віднести на валові витрати, а 6000 грн (32 000 грн -- 26 000 грн = 6000 грн) треба розподілити пропорційно сукупній балансовій вартості груп і окремих об'єктів основних фондів групи 1.

У результаті сума, що перевищує 10 % балансової вартості всіх груп, збільшує цю балансову вартість таким чином:

об'єкта № 1 - 60 000 o (80 000/260 000) = 1846 грн; об'єкта № 2 - 60 000 o (ЗО 000/260 000) = 692 грн; об'єкта № 3 - 60 000 o (40 000/260 000) = 923 грн; Групи 2 - 60 000 o (60 000/260 000) = 1385 грн; Групи 3 - 60 000 o (50 000/260 000) = 1154 грн.

У бухгалтерському обліку, згідно з [75, п. 14], витрати, які понесло підприємство на поліпшення основних засобів, у повному обсязі відносять на збільшення первісної вартості об'єкта основних засобів.

Витрати на ремонт основних засобів відносять до складу (згідно з П(С)БО 16 "Витрати" [81]):

- загальновиробничих витрат - щодо основних засобів, які використовують безпосередньо в процесі виробництва;

- адміністративних витрат - щодо основних засобів загальногосподарського призначення;

- витрат на збут - щодо основних засобів, пов'язаних зі збутом продукції;

- інших операційних витрат - щодо основних засобів соціально-культурного призначення.

Модернізація обладнання - вдосконалення конструкції, що забезпечує підвищення продуктивності об'єкта, який модернізується, сприяє розширенню його технологічних можливостей до рівня сучасних технічних і технологічних вимог, досягнення економії ресурсів, поліпшення умов праці. Полягає у незначних змінах конструкції робочих механізмів, машин, установок та іншого обладнання, а також у відносно незначній зміні матеріалів і методів обробки.

Реконструкція виробництва - комплекс заходів щодо збільшення виробничих потужностей, підвищення продуктивності праці, технічного рівня виробництва з метою збільшення випуску продукції, зниження її собівартості при найменших затрат матеріальних і грошових ресурсів на одиницю введеної потужності.

Ремонт основних фондів - часткове відновлення окремих об'єктів для підтримки їх у робочому стані.

Отже, модернізація стосується лише обладнання (машин, устаткування), реконструкція - підприємства загалом або його виробничих підрозділів (цехів, дільниць), а ремонт - кожного окремого об'єкта або його складової.

Порядок фінансування капіталовкладень залежить від способу проведення капітальних робіт. Якщо підприємство здійснює капітальне будівництво господарським способом, у нього формуються специфічні джерела фінансування, які мобілізуються у процесі будівництва.

Суму мобілізації (іммобілізації) внутрішніх ресурсів у будівництві визначають за формулою:

Мо=(0-Л)-(#,-#2), (3.13)

де О - очікувана наявність оборотних активів у капітальному будівництві на початок планового періоду, грн;

П - планова потреба в оборотних коштах будови на кінець планового періоду, грн;

К. - наявність кредиторської заборгованості на початок планового періоду, грн;

К2 - перехідна кредиторська заборгованість на кінець планового періоду, грн.

Лекція 4

Тема 4. ОБОРОТНІ АКТИВИ ТА ДЖЕРЕЛА ЇХ ФОРМУВАННЯ

  1. Сутність, склад і структура обігового капіталу (ОК) (самостійне вивчення)

  2. Джерела формування оборотного капіталу (ОК) підприємства

  3. Загальний порядок нормування ОА

    1. Сутність, склад і структура обігового капіталу (ОК)

(самостійне вивчення)

У процесі виробництва беруть участь засоби праці, предмети праці і, власне, праця. Матеріальною основою є засоби праці і предмети праці. Залежно від характеру функціонування та способу перенесення вартості на готову продукцію засоби виробництва поділяють на необоротні і оборотні. Але, за існування грошових відносин у товарному виробництві, оборотні засоби набувають не тільки матеріальної форми, а й вартісної (грошової).

Для безперервності діяльності, що приносить прибуток у підприємства постійно повинні бути наявні матеріальні ресурси, грошові кошти, які перетворюються за схемою (3 стадії).

Г – Т.... В.... Т' .... Г', де Г' = Г + ΔГ,

де ΔГ – прибуток і є метою діяльності.

Перетворення Г у Г' є самозростанням капіталу в процесі його кругообігу.

Оборотні активи як натурально-речовинна категорія в процесі вироб-ництва не споживаються, не витрачаються, а авансуються у знов створену вартість, причому одна частина (сировина, матеріали) у речовій формі входить у готову продукцію – набирає товарної форми, а інша втрачає речову форму (паливо).

Існують різні думки фінансистів щодо визначення сутності оборотного капіталу:

  1. Оборотні кошти – грошові ресурси, вкладені у оборотні фонди і фонди обігу для забезпечення безперервності виробництва і реалізації продукції.

  2. Оборотні кошти (оборотний капітал) – активи, що протягом одного виробничого циклу можливо перетворитися на гроші.

  3. ОК – кошти авансовані у оборотні фонди і фонди обігу (обертання) для безперервності виробництва, реалізації продукції і одержання прибутку.

  4. ОК – вартість, авансована в кругообіг обігових фондів для забезпечення безперервності виробництва.

В організації оборотних активів виділяють основні поняття:

- склад;

- структура;

- класифікація;

- функції;

- принципи;

- вдосконалення.

Склад ОА – сукупність елементів (статей). Різниться залежно від галузі і виду діяльності технологій, інших умов ведення діяльності.

Наприклад: економіка (галузі) – промисловість – виробнича сировина

транспорт – паливо

сільське господарство – добрива, корми

торгівля – папір, упаковка.

Структура – співвідношення (звичайно питома вага у %) окремих складових елементів ОК у загальній сукупності, яка визначає галузеву належність підприємства, його спеціалізацію. Свідчить про швидкість обертання коштів та стан розрахунків, абсолютну та поточну ліквідність підприємства. Залежить від рівня розвитку виробничих відносин, структури витрат, умов поставок і реалізації, розрахунків, галузі. Наприклад 1) легка і харчова промисловість – у структурі переважають матеріали; 2) вугільна промисловість – витрати майбутніх періодів – підготовчі потреби; Нафтохімічна – відвантажені товари (у дорозі).

Склад обігового капіталу підприємства представлено на рис. 4.1.

Прямая соединительная линия 16703Прямая соединительная линия 545Прямая соединительная линия 544Прямая соединительная линия 546

ОБОРОТНІ КОШТИ

Фонди обігу

Обігові виробничі фонди

Прямая соединительная линия 16695Прямая соединительная линия 16696Прямая соединительная линия 16697Прямая соединительная линия 16698

Оборотні кошти у виробничих запасах

Оборотні кошти у виробництві

Готова продукція, товари

Кошти і розрахунки

Прямая соединительная линия 16688Прямая соединительная линия 16689Прямая соединительная линия 16690

Сировина, матеріали, допоміжні матеріали, МШП тара, запчастини

Незавершене виробництво, напівфабрикати, витрати майбутніх періодів

Відвантаже-на

Кошти на рахунку в банку і в касі підпри-ємства. Дебіторська заборгованість

Прямая соединительная линия 16683

На складі

Прямая соединительная линия 16681

Прямая соединительная линия 16680

Прямая соединительная линия 16677Прямая соединительная линия 16678Прямая соединительная линия 16679

Прямая соединительная линия 16676

Нормовані оборотні кошти

Ненормовані оборотні кошти

Рис. 4. 1. Класифікація оборотних коштів (активів) за участю у кругообі-гу, роллю у виробництві, елементами, ступенем керованості і регулювання.

Класифікація ОА – це розподіл і групування їх за ознаками:

    1. участі в кругообігу: оборотні виробничі (обігові) – сфера виробництва - забезпечують процес створення Т' (виробництва);

фонди обігу (обертання) – сфера обігу - процес руху створеного Т' до споживача.

2) Методами і принципами планування та регулювання: - нормовані, ненормовані. Такий розподіл здійснюється для економічної доцільності, досягнення найвищого результату за найменших витрат (схема 1).До нормованих належать запаси, продукція, витрати майбутніх періодів. До ненормованих: продукція відвантажена, кошти у розрахунках.

3) за джерелами формування – власні; залучені; позичені.

4) за ступенем ліквідності та ризиком (рис. 4.2)

Рис. 4.2. Склад і класифікація оборотних коштів за ступенем ліквідності та ризиком вкладення.

Встановлення на підприємствах необхідної кількості і співвідношення оборотних активів, визначення джерел формування, потреб, контроль за зберіганням та ефективністю використання ОА називається організацією оборотних активів. Від раціональної організації ОА залежить результат діяльності і фінансовий стан підприємства – в цьому її значення.

Основними принципами організації ОА:

    1. Самостійність формування, розпорядження, управління ОА підприємства.

    2. Створення мінімального запасу ОА, що забезпечують безперервність виробництва.

    3. Раціональне розміщення ОА всередині підприємства.

    4. Розробка і коригування нормативів ОА.

    5. Формування ОА за рахунок різних джерел згідно раціональності.

    6. Ефективне використання і контроль.

    7. Створення фінансових резервів.

Функції обігового капіталу (ОК)

  1. Виробнича – безперервність виробництва, забезпечують виробничі фонди.

  2. Розрахункова – обслуговування завершення кругообігу коштів на стадії Т' - Г' – забезпечують фонди обігу.

2. Джерела формування оборотного капіталу (ОК) підприємства

Як було відзначено при розгляді класифікації ОА за ознакою джерел формування, власне джерела розподіляють також на:

1) власні – постійно знаходяться на підприємстві, термін їх використання не обмежено. Їх відсутність спричиняє збитки і нестабільний фінансовий стан, надлишок свідчить про неефективність використання.

До власних джерел належать: статутний капітал, резервний, додатковий, нерозподілений прибуток. Наявність власних джерел формування оборотних активів на підприємстві визначають:

ОКв = Власний капітал + Забезпечення + Довгострокові кредити – Необоротні активи ( Розділ 1+2+3 пасиву – Розділ 1 активу).

2) залучені – не належать підприємству, але тимчасово перебувають у розпорядженні внаслідок діючої системи розрахунків (різні види поточної кредиторської заборгованості).

3) позичкові – їх використання характеризується строковим обмеженням, платністю та іншими принципами кредитування – тобто позикові джерела – є кредити банків, позики, надходження від розміщення цінних паперів (векселів). Вважається, що звичайно довгострокові кредити є джерелом фінансування необоротних активів, а короткострокові – поточних активів.

Фактична наявність ОА, джерел формування визначається за балансом підприємства.

Склад та структура ОК не є постійними величинами, так як і склад і структура джерел їх формування, наявність і збільшення власних джерел підвищує рентабельність, ефективність використання.

Задовільнити усі потреби в оборотних коштах за рахунок власних джерел у сучасних умовах господарювання практично неможливо і економічно недоцільно – це знижує можливості підприємства щодо фінансування діяльності. Кредити дають можливість органічно повязати усі джерела фінансування ОК і справляють вплив на раціональну організацію і ефективне використання ОК. Потреба у кредиті визначається розрахунковим шляхом: як різниця між наявними джерелами формування ОК та сумою необхідних ОА за діючими цінами.

Вексель – найпоширеніша форма комерційного кредиту. Використовується також і звичайний комерційний кредит – відстрочка в оплаті товарів.

  1. Загальний порядок нормування оборотних коштів

Для функціонування підприємства (безперервності діяльності) суттєвим є дотримання оптимального рівня виробничих запасів що дозволяє: максимально скоротити рівень витрат на їх формування, зберігання; забезпечити в повторному обсязі потреби виробництва. Розмір ОК має відповідати потребам і можливостям підприємства.

Визначається оптимальна потреба шляхом нормування ОА – встановлення мінімальної суми коштів, постійно необхідних підприємству у його роботі (для виробництва, реалізації та розрахунків).

Нормування здійснюється з урахуванням факторів:

  • умови постачання (кількість, партії, терміни, форми розрахунків);

  • організація процесу виробництва (тривалість виробничого циклу, розподіл витрат, номенклатура);

  • умови реалізації продукції (форми розрахунків, розмір партій, місцезнаходження і кількість споживачів).

Зниження норми призводить до перебоїв в діяльності, зменшення обсягів виробництва та страти доходів і прибутку; завищення – до вилучення з обігу оборотних коштів. Основне завдання нормування – встановлення на кожному підприємстві економічно обґрунтованих норм і нормативів, що забезпечують прискорення обігу та ефективне використання кошів.

Значення нормування:

  • забезпечення безперервності;

  • ефективне використання коштів;

  • досягнення запланованої мети – прибутку;

  • мінімізація підприємницьких ризиків.

Основні поняття (показники) нормування – норма та норматив.

Мінімальна або відносна величина ОА, обчислена за їх видами для визначення нормативу називається нормою. Обчислюється у днях, відсотках або гривнях за окремими елементами оборотних активів або за видами матеріальних цінностей.

Норми розподіляють відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України і Національного банку України від 19.04.1993 р. «Про нормативи запасів ТМЦ державних підприємств і організацій та джерела їх покриття» та «Типового порядку визначення норм запасів ТМЦ» комісією на кожному підприємстві на визначений термін змінюються при зміні умов виробництва.

Норми одноденного виробництва визначають на підставі даних четвертого кварталу несезонних галузей виробництва або на підставі даних кварталу з найменшим обсягом виробництва.

Норматив – мінімальна потреба власних ОА у грошовому виразі для виробництва, реалізації і розрахунків – потреба. Для розрахунку нормативів Міністерством економіки разом із Міністерством фінансів ухвалено

«Типовий порядок визначення норм запасів ТМЦ» від 16.12.1997 р. №332.

Розрізняють сукупну потребу в обігових виробничих фондах; елементи (авансовані) у окремі запаси:

  • сировина, матеріали, напівфабрикати;

  • допоміжні матеріали;

  • комплектуючі вироби;

  • паливо;

  • тара;

  • запасні частини;

  • МШП;

  • спеціальні пристрої та інструменти;

  • витрати майбутніх періодів;

  • готова продукція на складі;

  • незавершене виробництво;

  • інші.

Особливістю в обчисленні нормативів є те, що за одними видами ОА, які відшкодовуються систематично, нормативи встановлюються у обсязі мінімальної потреби, за іншими – у повному обсязі (незавершене виробництво).

Методи нормування

  1. прямий;

  2. аналітичний (економічний);

  3. метод коефіцієнтів.

Прямий метод передбачає визначення норм та нормативів за елементами, які потім додаються для визначення сукупного нормативу.

За другим методом не проводиться розрахунок за елементами, а визначається сукупний норматив коригуванням на зміну обсягів виробництва та прискорення обігу ОК.

За третім методом норматив попереднього року нормується на коефіцієнт змін запасі і затрат у плановому році.

Тема 5. Організація грошових розрахунків підприємств

(самостійне вивчення)

  1. Сутність грошових розрахунків підприємств та принципи їх організації.

  2. Зміст та організація готівкових розрахунків підприємств.

  3. Види безготівкових розрахунків та порядок здійснення.

  4. Розрахунково-платіжна дисципліна та її вплив на фінансово-господарську діяльність підприємств

1. Сутність грошових розрахунків підприємств та принципи їх організації

Розрахунки – одне з найбільш масових явищ в господарському житті будь-якого підприємства. Здійснюючи безперебійний процес виробництва, кожне підприємство, з одного боку, безперервно завозить сировину, матеріали, паливо, тару, товари, а з іншого – безперервно реалізує готові вироби, що виготовляються, або закуплені товари.

Розрахунки – це спосіб взаємодії суб’єктів господарювання в процесі реалізації, розподілу та перерозподілу суспільного продукту на засадах чинного законодавства країни.

Розрахунками в народній економіці називається система грошових відносин, пов’язаних з оплатою товарів, послуг і виконанням інших фінансово-кредитних зобов’язань підприємств, організацій, населення.

Основним способом здійснення розрахунків між будь-якими контрагентами є переказ грошей.

Переказ грошей – рух певної суми грошей з метою їх зарахування на рахунок отримувача або видачі йому в готівковій формі.

Він може здійснюватись трьома способами:

1) попередня оплата

2) авансовий платіж

3) післяплата (рос. «наложенный платеж»)

Розрахунки і платежі здійснюються за допомогою грошових коштів.

Грошові кошти – це готівка, кошти на рахунках у банках та депозити до запитання.

Грошові кошти є найбільш ліквідними активами. Вони присутні на початковому та кінцевому етапах облікового циклу, який включає придбання товарів, виробництво продукції, виконання робіт, надання послуг, а також їх продаж і отримання виручки.

Інформацію про рух грошових коштів на підприємстві відображає форма № 3 «Звіт про рух грошових коштів».

До грошових коштів належать:

    • касова готівка;

    • кошти на рахунках у банку;

    • інші кошти, які відповідають визначенню грошових коштів

У загальній грошовій масі розрізняють:

    • активні кошти, що в кожний момент беруть участь в обороті,

    • пасивні кошти (кошти на рахунках суб’єктів господарювання, громадських організацій, кошти населення, інші фонди накопичення і зберігання), що є лише потенційним платіжним засобом.

Отже, маса грошей, яка перебуває в обороті, завжди буде меншою за загальну кількість грошей на суму грошових фондів накопичення і зберігання. Останні постійно залучаються в активний грошовий оборот.

Сукупність різноманітних розрахунків і платежів утворює грошовий оборот, який охоплює процеси розподілу та обміну (рис. 5.1)

Рисунок 5.1 – Види грошових розрахунків

Грошові розрахунки здійснюються за такими формами:

– готівкову;

– безготівкову;

– товарну (бартерну)

Готівкові розрахунки – це сукупність матеріальних цінностей у вигляді готівки, які перебувають у розпорядженні підприємства для забезпечення його поточної фінансово-господарської діяльності.

Безготівкові розрахунки – це грошові розрахунки, які здійснюються за допомогою записів на рахунках у банках, коли гроші списуються з рахунка платника і переказуються на рахунок отримувача коштів.

Між обігом готівкових і безготівкових коштів існує тісний зв’язок (рис. 5.2).

Рисунок 5.2 – Взаємозв’язок готівкової та безготівкової форм розрахунків

Весь платіжний оборот підприємств (безготівковий і готівковий) поділяється на дві частини:

  1. розрахунки за товарними операціями – це взаємні розрахунки підприємств за товарно-матеріальні цінності, виконані роботи, надані послуги. Вони є переважними, бо визначають характер і зміст роботи фінансової служби підприємства у сфері розрахунків. Від безперебійності та планомірності організації розрахунків за товарними операціями вирішальною мірою залежить стан усіх розрахунків підприємства, його фінансовий стан;

  2. розрахунки за нетоварними операціями – велика група платежів нетоварного характеру, які відбуваються, головним чином, у зв’язку з виконанням усіляких фінансових зобов’язань підприємств. Такі платежі бувають між:

– підприємством та органами загальнодержавних фінансів (платежі підприємства до бюджету з прибутку, оплата податку на додану вартість, акцизного збору, платежі до загальнодержавних цільових грошових фондів, інші податкові та неподаткові платежі на користь держави);

– підприємством і комерційними банками (одержання та повернення кредитів, сплата процентів за користування ними, оплата інших банківських послуг);

– підприємством і його вищим органом або його засновниками – юридичними особами (платежі коштів на створення централізованих фондів, одержання коштів із цих фондів,перерозподіл фінансових ресурсів, одержання та повернення тимчасової фінансової допомоги та ін.).

Відповідно до територіального розміщення підприємств (покупців – продавців) і банківських установ, що їх обслуговують, безготівкові розрахунки поділяються на

  1. місцеві – здійснюються між покупцем і постачальником продукції, якщо їх обслуговує одна установа банку або коли банк постачальника і банк покупця розміщені в тому самому населеному пункті;

  2. міжміські – це розрахунки, які здійснюються між покупцем і постачальником через банки (постачальника і покупця), що знаходяться в різних регіонах

  3. міжнародні – це розрахунки, які здійснюються за операціями купівлі-продажу через банк постачальника, яким є зарубіжний банк

Організація грошових розрахунків ґрунтується на наступних принципах:

– обов’язкове зберігання грошових коштів на рахунках у банку;

– вільний вибір установи банку для відкриття поточних рахунків;

– вільний вибір способів розрахунків і платежів;

– списання коштів за дорученням власника рахунку;

– здійснення платежів у межах наявних на рахунку коштів;

– дотримання установлених законодавством правил.

2. Зміст та організація готівкових розрахунків підприємств

Розрахунки за готівку підприємств сфери торгівлі, громадського харчування та послуг здійснюються з застосуванням РРО згідно з Законом України № 1776 від 01.06.2000 р. «Про внесення змін до Закону України «Про застосування електронних контрольно-касових апаратів і товарно-касових книг при розрахунках із споживачами у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг».

Під готівкою варто розуміти валюту України та іноземну валюту у вигляді грошових коштів.

Чинний порядок організації готівкових розрахунків передбачає, що розрахунки готівкою підприємств між собою та з підприємцями і фізичними особами проводяться як за рахунок коштів, одержаних з кас банків, так і за рахунок готівкової виручки, здійснюються через касу підприємств із веденням касової книги встановленої форми

Каса – це спеціально обладнане та ізольоване приміщення, яке призначене для приймання, видачі і тимчасового зберігання готівки.

Касова книга – книга встановленої форми, в якій відображаються операції з готівкою.

Каса охоплює всі наявні грошові кошти, які знаходяться на певний період часу на підприємстві, як в монетах, так і в паперових грошових знаках. В касі підприємства можуть зберігатись не лише готівкові кошти, але і цінні папери, грошові документи, які є бланками суворої звітності. До них відносять трудові книжки і вкладні листки до них, квитанції дорожніх листів автотранспорту, бланки довіреностей тощо. Відповідальність за організацію касової дисципліни й здійснення касових операцій на підприємстві покладено на керівника підприємства. Керівник зобов’язаний визначити особу, яка буде займатися здійсненням касових операцій.

Касир – посадова матеріально відповідальна особа, яка завідує касою, видає та приймає гроші та цінні папери на підприємстві

На підприємствах, де штатним розкладом не передбачена посада касира, обв’язки останнього може виконувати бухгалтер чи інший працівник за письмовим розпорядженням керівника підприємства за умови укладання з ним угоди про повну матеріальну відповідальність.

Касові операції – операції підприємств між собою та з підприємцями й фізичними особами, що пов’язані з прийманням та видачею готівкових коштів під час проведення розрахунків через касу підприємства з відображенням цих операцій у касовій книзі, книзі обліку розрахункових операцій.

Здійснення готівкових розрахунків обов’язково має бути підтверджено відповідним обліково-розрахунковим документом:

– податкова накладна;

– прибутковий та видатковий касовий ордер;

– касовий або товарний чек;

– квитанція;

– договір купівлі-продажу;

– акти про закупівлю товарів, надання послуг або інших документів, що засвідчують факти діяльності, які підлягають оплаті.

Документальне оформлення касових операцій відображено на рис. 5.3.

Рисунок 5.3 – Документальне оформлення касових операцій

Усім підприємствам, які мають рахунки в установах банків і здійснюють операції з готівкою, встановлюються ліміти залишку готівки в касі.

Ліміт залишку готівки – це гранична сума грошових коштів, яка може знаходитись в касі підприємства.

Ліміт для кожного підприємства визначається з урахуванням специфіки роботи підприємства, відстані його від установи банку, розміру касового обороту, установлених строків і порядку передавання готівки в банк.

Умови, які впливають на встановлення ліміту каси відображені на рис. 5.4.

Для того, щоб здати готівкову виручку в банк, підприємство може скористатись послугами інкасації або здійснити це самостійно. Якщо підприємство бажає здавати виручку в банк самостійно, то воно може це зробити протягом робочого дня.

Якщо виручка здається протягом операційного дня, то кошти зараховуються на рахунок підприємства того ж операційного дня.

Якщо кошти вносяться у вечірню касу, то вони зараховуються на рахунок підприємства не раніше наступного робочого дня.

Якщо виникає необхідність здавати виручку у вхідний день, можна звернутись до найближчого відділення відповідного банку, яке працює у цей день. Кошти будуть зараховані на рахунок наступного робочого дня.

Рисунок 5.4 – Умови встановлення ліміту каси для підприємств

Приймання та облік готівки підприємствами проводиться із застосуванням касових апаратів або товарно-касових книг. Кожне підприємство, що має касу, веде тільки одну касову книгу. Записи до касової книги проводяться касиром після одержання або видачі грошей за кожним прибутковим касовим ордером і видатковим документом. Щоденно, наприкінці робочого дня, виводиться залишок грошей у касі на наступне число і передається до бухгалтерії як звіт.

Контроль за дотриманням касової дисципліни повинен здійснюватися як самим підприємством, так і контролюючими органами.

На самому підприємстві об’єктом контролю виступає готівка в касі підприємства, здійснює контроль спеціально створена комісія з працівників підприємства. Найпоширенішою формою контролю є раптова інвентаризація залишків готівки у касі.

До підприємств можуть застосовуватися такі штрафні санкції:

– за перевищення встановлених лімітів каси;

– не оприбуткування у касах готівки;

– перевищення встановлених строків використання виданої під звіт готівки;

– витрачання готівки з виручки на виплати, пов’язані з оплатою праці, за наявності податкового боргу;

– використання одержаних в установі банку готівкових коштів не за цільовим призначенням;

– проведення готівкових розрахунків без платіжного документу, який підтверджував би сплату покупцем готівки.

3. Види безготівкових розрахунків та порядок здійснення

Безготівкові розрахунки можуть здійснюватися у таких формах:

  1. платіжні доручення;

  2. платіжні вимоги-доручення;

  3. чеки;

  4. акредитиви;

  5. векселі;

  6. інкасові доручення (платіжні вимоги).

1. Розрахунки платіжними дорученнями

Платіжне доручення – це письмове доручення власника рахунка перерахувати відповідну суму зі свого рахунка на рахунок отримувача коштів.

Платіжні доручення застосовуються в розрахунках щодо місцевих, а також міжміських поставок за товари (роботи, послуги).

Вони забезпечують максимальне наближення строків отримання товарно-матеріальних цінностей і здійснення платежу, прискорюють обертання оборотних коштів; запобігають виникненню кредиторської заборгованості в покупців.

Розрахунки платіжними дорученнями здійснюються також за нетоварними операціями. Це платежі до бюджету, цільових державних фондів; платежі кредитним установам, за банківськими позичками.

Розрахунки платіжними дорученнями здійснюються за такою схемою (рис. 5.5).

Рисунок 5 – Механізм здійснення розрахунків платіжними дорученнями

Переваги розрахунків платіжним дорученням:

– відносно простий і швидкий документообіг;

– прискорення руху коштів;

– можливість використання цієї форми розрахунків за нетоварних платежів

Платіжне доручення повертається без виконання, якщо:

    • відсутній хоча б один з реквізитів платіжного доручення (крім дати валютування);

    • в один день подано два платіжних доручення з однаковим порядковим номером;

    • на рахунку недостатньо коштів для виконання операції і підприємство не може скористатися послугою «овердрафт»;

    • сума прописом не відповідає сумі цифрами.

«Овердрафт» – короткостроковий кредит, який надається шляхом списання коштів із рахунку клієнта банку понад залишок на рахунку, внаслідок чого створюється дебетове сальдо.

2. Розрахунки платіжними вимогами-дорученнями

Платіжні вимоги-доручення – це комбінований розрахунковий документ, який складається з двох частин. Верхня частина – вимога підприємства-постачальника до підприємства-покупця сплатити вартість товару, виконаних робіт, послуг. Нижня частина –доручення покупця (платника грошових коштів) банку, який його обслуговує, переказати належну суму коштів з його рахунка на рахунок постачальника.

Платіжні вимоги-доручення заповнює постачальник (отримувач грошових коштів) і направляє покупцеві (платнику коштів).

Покупець (платник коштів), коли він згоден оплатити товар (роботи, послуги), заповнює нижню частину цього документа і направляє його у свій банк (банк, який його обслуговує) для переказу акцептованої суми на розрахунковий рахунок постачальника (рис.5.6).

Рисунок 5.6 – Розрахунок платіжною вимогою-дорученням

Переваги розрахунків платіжною вимогою-дорученням:

    • зміцнює договірні відносини в господарстві;

    • прискорює оформлення розрахункових документів;

    • більше відповідає фінансовим та господарським інтересам постачальників і покупців;

    • платежі здійснюються за згодою платника після попередньої перевірки розрахункових і товарно-транспортних документів постачальника.

Розрахунки платіжними вимогами-дорученнями застосовуються переважно в міжміських розрахунках за відвантажені товарно-матері альні цінності, виконані роботи, надані послуги. Їх не застосовують стосовно розрахунків претензійного характеру навіть тоді, коли вони випливають із реальних відносин щодо поставки товарів і надання послуг.

Розрахунки платіжними вимогами-дорученнями можуть бути з акцептом або без акцепту.

Акцепт – це згода платника на оплату грошових і товарних документів у внутрішньому й міжнародному обігу.

3. Розрахунки чеками

Чек – письмове розпорядження платника своєму банку сплатити зі свого рахунка пред’явнику чека відповідну грошову суму.

У розрахунках між підприємствами застосовуються розрахункові чеки.

Розрахунковий чек – це документ стандартної форми з дорученням чекодавця своєму банкові переказати кошти на рахунок пред’явника чека (отримувача коштів). Розрахунковий чек, як і платіжне доручення, заповнює платник. На відміну від платіжного доручення чек передається платником підприємству – отримувачу платежу безпосередньо під час здійснення господарської операції. Отримувач платежу подає чек у свій банк для оплати.

Існує кілька видів розрахункових чеків:

    • акцептовані, не акцептовані банком,

    • з лімітованих і нелімітованих книжок.

Для отримання готівки з рахунків у банківських установах використовуються грошові чеки. Грошові чеки застосовуються тільки для отримання підприємствами з рахунків у банківських установах готівки для виплати заробітної плати, премій і винагород, дивідендів, коштів на відрядження, на господарські витрати.

Платником по чеку завжди є банк або інша кредитна установа. Право чекодавця – звертатися до банку з вимогою щодо оплати чека; обов’язок банку – виконати цю вимогу, виходячи з угоди між банком і клієнтом.

Відповідно до чекової угоди клієнту дозволяється використовувати його власні, а також залучені кошти для оплати своїх чеків. Банк сплачує готівкою або безготівковим переказом коштів з рахунка чекодавця на рахунок пред’явника чека (рис. 5.7).

Переваги розрахунків чеком:

    • відносна швидкість розрахунків і надходження коштів на рахунок постачальника, що сприяє зменшенню дебіторської заборгованості.

Рисунок 5.7 – Розрахунок чеком

Недоліки розрахунків чеком:

    • недостатня гарантія платежу, оскільки на рахунку чекодавця може не бути потрібних коштів;

    • неможливість розрахунків чеками на велику суму;

    • складність оформлення чека.

Чек як грошовий документ короткострокової дії не має статусу законного платіжного засобу. Обіг чеків не регулюється законодавством, а визначається потребою комерційного обороту. Через це роз рахунки чеками мають умовний характер: видача боржником чека ще не означає оплати його зобов’язань перед кредитором. Зобов’язання погашається тільки після повної оплати чека банком-платником.

4. Розрахунки акредитивами

Акредитив – розрахунковий документ із дорученням однієї кредитної установи іншій здійснити за рахунок спеціально задепонованих коштів оплату товарно-транспортних документів за відвантажений товар.

Акредитив застосовується в розрахунках між постачальниками і покупцями. Документи постачальника оплачуються банком тільки на умовах, передбачених в акредитивній заяві покупця.

Постачальник подає в банк, що його обслуговує, заяву із зазначенням умов використання задепонованих коштів (власних або залучених). Акредитив відкривається для розрахунків тільки з одним конкретним постачальником. Його не можна використовувати для розрахунків з іншими постачальниками чи для виплати грошей готівкою. Чинність акредитива, як правило, не перевищує 15 днів з моменту відкриття. Платнику надано право змінювати умови акредитива, достроково відкликати невикористані кошти.

Після повідомлення про відкриття акредитива постачальник відвантажує товар і не пізніше трьох робочих днів після цього подає в установу банку реєстри рахунків і транспортні або інші документи, які підтверджують відвантаження. Коли документи відповідають умовам акредитива, кошти того самого дня зараховуються на рахунок постачальника (рис. 5.8).

Рисунок 5.8 – Розрахунок з використанням акредитива

Переваги розрахунків з використанням акредитива:

    • дає постачальнику впевненість у тому, що відвантажений товар буде своєчасно оплачено;

    • для постачальників дана форма розрахунку є надійна, відносно проста і приваблива, оскільки гарантує оплату.

Недоліки розрахунків з використанням акредитива:

– покупцям розрахунки з використанням акредитива не вигідні, бо на певний час кошти вилучаються з обороту, що погіршує фінансове становище підприємств-покупців.

5. Вексельна форма розрахунків

Вексельна форма розрахунків – це розрахунки між постачальником (отримувачем коштів) і покупцем (платником коштів) з від строчкою платежу, які оформлюються векселем.

Вексель – це письмове безумовне зобов’язання, боргова розписка стандартної форми, що дає право її власнику вимагати сплати визначеної у векселі суми від особи, яка видала вексель, у відповідний строк і у відповідному місці.

За своєю суттю вексель є абстрактним борговим зобов’язанням. Його абстрактність полягає в тім, що він не обумовлений попереднім виконанням будь-яких договірних зобов’язань.

Векселем є тільки той документ, який уміщує всі необхідні реквізити векселя, визначені Положенням про переказний і простий векселі.

Векселі на основі взаємної довіри суб’єктів ринкових відносин функціонують в обігу як розрахунковий засіб, боргове зобов’язання та як різновид цінних паперів, що має значні переваги над паперовими грішми. Ці особливості накладають специфічний відбиток на сферу обігу векселів у порівнянні з іншими цінними паперами. Зокрема, векселі не знецінюються, в обігу перебувають визначений договором час, скорочують потреби в готівці, зменшують витрати грошового обороту і прискорюють його.

Предметом вексельного зобов’язання можуть бути тільки гроші

Класифікацію векселів за різними ознаками зображено на рис. 5.9.

Рисунок 5.9 – Класифікація векселів

Простий (соло-вексель) виписується і підписується покупцем (векселедавцем) і є його борговим зобов’язанням оплатити кредитору вказану суму в установлений час. Оформляючи простий вексель, векселедавець є платником. Підписавши простий вексель, він стає на певний строк боржником особи, указаної у векселі. Векселедавець бере на себе зобов’язання особисто сплатити за векселем певну суму грошей у точно зафіксований час у майбутньому або в час, визначений власником векселя. Обіг простого векселя здійснюється за схемою, наведеною на рис. 5.10.

Рисунок 5.10 – Простий вексельний обіг

Фінансово-кредитні установи використовують розрахунковий вексель.

Розрахунковий вексель – це вексель, який купують з дисконтом для покриття кредиторської заборгованості перед векселедавцем у розмірі вексельної суми. Сутність такої операції в тім, що різниця між ціною покупки векселя і вексельною сумою стає доходом. Операції з такими векселями вважають найбільш дохідними.

Переказний вексель (тратта) – це документ, який регулює вексельні відносини трьох сторін: кредитора (трасанта), боржника (трасата) і отримувача платежу (ремітента). Такий вексель виписує та підписує кредитор (трасант).

Трасант – особа, що видає тратту, тобто переказує свій платіж на іншу особу. Переказний вексель означає наказ трасату – особі-боржнику векселедавця – сплатити в установлений термін визначену у векселі суму третій особі (ремітенту) або пред’явнику тратти.

Ремітент – власник переказного векселя. Ним може бути підприємство або банк, що утримує на свою користь відповідний відсоток від суми платежу – комісійну винагороду за надану банком послугу щодо переказу вказаної у векселі суми у встановлений термін з рахунка векселедавця на рахунок власника векселя.

Суть цих відносин полягає в такому: трасант виписує (трасирує) вексель на трасата з вимогою сплатити відповідну суму ремітенту у відповідному місці у відповідний строк (рис. 5.11).

Рисунок 5.11 – Переказний вексельний обіг

  1. Розрахунково-платіжна дисципліна та її вплив на фінансово-господарську діяльність підприємств

Розрахункова дисципліна передбачає зобов’язання суб’єктів господарювання дотримуватися встановлених правил проведення розрахункових операцій.

Дотримання розрахункової дисципліни сприяє прискоренню кругообороту коштів і зміцненню фінансового стану підприємства. Порушення розрахункової дисципліни може бути наслідком незадовільної роботи фінансових служб підприємства, а також складного фінансового становища підприємств

Платіжна дисципліна передбачає здійснення підприємствами платежів за фінансовими зобов’язаннями в повному обсязі та у встановлені строки.

За порушення підприємствами розрахунково-платіжної дисципліни до них можуть бути вжиті санкції.

Санкція в господарських відносинах – примусова міра покарання, що застосовується за порушення встановленого порядку здійснення господарсько-фінансової діяльності.

Застосування санкцій спрямовано на зміцнення договірної, кредитної, розрахункової, фінансової дисципліни і поліпшення роботи економічного суб’єкта. Залежно від того, які суб’єкти застосовують санкції, останні поділяються на договірні, банківські (кредитні), фінансові (рис. 5.12).

Рисунок 5.12 – Види санкцій залежно від суб’єкта, який їх застосовує

Штрафні санкції – господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських правовідносин зобов’язаний заплатити у випадку порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов’язання.

Штрафні санкції:

    • штраф;

    • пеня;

    • неустойка.

Штраф – санкція, яка може бути застосована за будь-яке порушення зобов’язання (не тільки невиконання, але й неналежне виконання зобов’язань).

Штраф розраховуються виключно у відсотках і тільки від суми порушеного зобов’язання, а нараховується один раз.

Пеня – нараховується у відсотках наростаючим підсумком у випадку несвоєчасного виконання зобов’язання.

Неустойка – штрафна санкція у вигляді грошової суми, умови застосування якої відрізняється від штрафу і пені.

Визначена також санкція (50 неоподатковуваних мінімумів) до установ комерційних банків за не встановлення ними суб’єктам господарювання лімітів залишку готівки в касі.

Застосування санкцій у цілому позитивно впливає на зміцнення розрахунково-платіжної дисципліни суб’єктів господарювання. Проте дійовість цього впливу залежить від кількох обставин:

  1. визначення джерела сплати штрафів. Нині всі штрафи, пені сплачуються суб’єктами господарювання за рахунок прибутку, що залишається в їхньому розпорядженні після сплати податків. Отже, штрафи безпосередньо впливають на формування чистого прибутку підприємств, їхніх фінансових ресурсів.

  2. встановлення розміру штрафів за порушення роз-рахунково-платіжної дисципліни та наявність чіткого переліку тих порушень, за які застосовуються відповідні штрафи. Розмір штрафів має бути достатнім для створення відповідальності суб’єктів господарювання. Водночас вони не повинні бути надмірно високими.

  3. обов’язковість застосування штрафних санкцій, а отже, стягнення штрафів. Щодо банківських і фінансових санкцій, то вони, як правило, застосовуються в обов’язковому порядку. Що ж до санкцій, які визначені за порушення господарських договорів підприємствами, то їх застосування не завжди вважають обов’язковим. Суб’єкти господарювання можуть не застосовувати штрафні санкції у взаємовідносинах між собою. Це зумовлено тим, що отримані підприємством штрафи збільшують суму оподатковуваного прибутку.

Крім санкцій, до суб’єктів підприємницької діяльності може бути застосований і адміністративний штраф.

Адміністративний штраф – вид адміністративного стягнення, яке застосовується до особи за здійснення нею правопорушення, передбаченого Кодексом про адміністративні правопорушення (конфіскація, виправні роботи, адміністративний арешт, попередження тощо).

Змістовний модуль 2.

сучасні аспекти функціонування фінансів підприємства

Лекція 6.

Тема 6. ДОХОДИ, ВИТРАТИ, ФІНАНСОВІ РЕЗУЛЬТАТИ

ТА ЇХ ВИКОРИСТАННЯ

1. Склад надходжень підприємств від різних видів діяльності. Поняття та методи визначення доходів.

2. Ціноутворення на підприємстві (самостійне вивчення).

3. Формування фінансових результатів діяльності. Економічна сутність та функції прибутку.

4. Порядок розподілу прибутку підприємств

    1. Склад надходжень підприємств від різних видів діяльності. Поняття та методи визначення доходів

Забезпечення грошових надходжень, які потрібні для відшкодування витрат виробництва й обігу, своєчасне виконання фінансових зобов’язань перед державою, банками та іншими суб’єктами господарювання доходів і прибутку є найважливішою стороною діяльності підприємств. Грошові надходження та виплати, розподілені у часі наз. грошовими потоками. Такі грошові потоки за напрямом руху коштів наз. вхідними та вихідними. Різниця між вхідними та вихідними грошовими потоками наз. Cash Flow.

Вхідні грошові потоки підприємства за їхніми джерелами можна поділити на внутрішні та зовнішні. Кошти, що надходять з різних джерел підприємства, належать до внутрішніх грошових потоків. Надходження коштів за рахунок ресурсів, які мобілізуються на фінансовому ринку, свідчить про використання зовнішніх джерел.

Більшість підприємств значну частину фінансових ресурсів от­римує саме з внутрішніх джерел. Внутрішні грошові надходжен­ня згідно з чинною практикою обліку та звітності включають: виручку від реалізації продукції, робіт і послуг; виручку від іншої реалізації; доходи від позареалізаційних операцій.

Виручка від реалізації продукції, робіт і послуг залежить від ос­новної діяльності підприємства, тому на неї припадає найбільша частка внутрішніх грошових надходжень.

Багато підприємств поряд з основною займається і фінансово-інвестиційною діяльністю: купівлею і продажем цінних паперів, укладанням тимчасово вільних коштів на депозитні рахунки, лізингом; валютними та іншими операційями з метою отримання додаткових доходів (диверсифікація доходів). Доходи від цієї діяльності мають значну питому вагу у вхідних потоках і є мірою розвитку ринкової інфраструктури, особливо фінансового ринку.

Відповідно грошові надходження підприємств тепер включають:

  • Доходи від основної (операційної) діяльності – виручка від реалізації продукції, товарів, робіт, послуг.

  • Доходи від іншої операційної діяльності (реалізація оборотних активів, іноземної валюти; від операційної оренди, операційних курсових різниць; одержані пені, штрафи, неустойки; від списання кредиторської заборгованості; одержані гаранти, субсидії, інші доходи).

  • Доходи від фінансових операцій: від спільної діяльності, інвестицій в асоційовані і дочірні підприємства, одержані дивіденди, одержані відсотки за облігаціями, інші доходи.

  • Доходи від іншої звичайної діяльності: реалізації фінансових інвестицій, основних засобів, нематеріальних активів, інших необоротних активів; ліквідації необоротних активів; неопераційних курсових різниць; безоплатно отриманих оборотних активів; уцінки необоротних активів і фінансових інвестицій.

  • Доходи від надзвичайних подій: відшкодування збитків від назвичайних подій; інші надзвичайні доходи.

Така класифікація передбачена національними П(С)БО (П(С)БО №3 «Звіт про фінансові результати»). Відповідно до доходів у звітності класифікують і витрати за видами діяльності за принципом відповідності (за видом доходів і витрат та періодом їх виникнення).

На практиці можуть використовуватись два методи визначення моменту реалізації продукції:

а) продукцію відвантажено або відпущено споживачу (відбулася передача права власності) - метод нарахування;

б) одержано кошти на рахунок постачальника за реалізовану продукцію – касовий метод.

Процес виробництва завершується доведенням продукції до споживача.

Виручка від ре­алізації продукції є фінансовою категорією, яка виражає грошові відносини між постачальниками і покупцями.

Виручка від реалізації продукції – це сума коштів які надійшли на рахунок підприємства за реалізовану продукцію. Вона є основним джерелом грошових доходів і фіансових ресурсів підприємства.

Реалізація продукції завжди передбачає зміну форми вартості (Т....Г). Тому бартер, або прямий товарообмін ( Т...Т), не можна вважати реалізацією продукції. Згідно з діючим господарським законодавством, бартерні операції нині включаються у звітність з реалізації продукції підприємств, що певною мірою викривляє реальний стан справ.

Під продажем послуг (робіт) розуміється будь-яка операція цивільно-правового характеру по наданню послуг, надання права на користування або розпорядження товарами, в тому числі нематеріальними активами, а також по наданню будь-яких інших, крім товарів, об'єктів власності за компенсацію, а також операції по безкоштовному наданню робіт (послуг).

Під продажем продукції, товарів розуміється будь-яка операція, яка здійснюєть­ся у відповідності до договору купівлі-продажу, поставки і іншими циві­льно-правовими договорами, що передбачає передачу права власності за компенсацію, незалежно від терміну її пред'явлення, а також операції по безкоштовному наданню продукції, товарів.

Датою продажу продукції, товарів, робіт і послуг згідно з Постановою Кабінету Міністрів України № 869 від 11.08.1997 р. вважається дата відва­нтаження (передачі) продукції, товарів і підписання документів на викона­ні роботи, надані послуги.

Виручкою від реалізації вважається сума грошо­вих коштів, які надійшли підприємству від продажу (відпуску) продукції (товарів, робіт, послуг) по цінах реалізації без податку на додану вартість і акцизного збору.

Основним видом доходів підприємств, одержаних у процесі їх виробничої діяльності, є виручка (доход) від продажу продукції, товарв, послуг і від інших видів діяльності. Вона являє собою суму грошових коштів, отриманих підприємством від продажу продукції, товарів, послуг в оцінці за діючими цінами (тарифами). В підприємствах торгівлі, громадського харчування, матеріально-технічного постачання замість категорії „виручка” від продажу продукції, послуг використовується категорія „товарообіг”.

Продаж продукції та надходження виручки – це остання завершальна стадія кругообігу коштів підприємства.

На розмір виручки від реалізації товарної продукції впливають її обсяг, асортимент і якість, а також рівень цін.

Обсяг продажу у запланованому році, як правило, не збігається з випуском товарної продукції за цей же період.

Існують два способи визначення виручки від реалізації

1. Прямий. Виручку від реалізації кожної номенклатури виробів визначаюь за формулою:

В = Р· Ц (6.1),

Де В – виручка, Р – кількість реалізованих виробів, Ц – ціна реалізації кожного виробу.

2. Обсяг реалізації можна розрахувати, виходячи з товарного випуску виробів у плановому періоді, додаючи залишки виробів на початок планового періоду і віднімаючи такі на кінець планового періоду (укрупнений спосіб):

Р = З1 + Т – З2 (6.2),

Де Р – обсяг реалізації в плановому періоді; З1 – залишки кожного виду готових виробів на складі та відвантажених на початок планового періоду; Т – випуск товарної продукції в плановому періоді; З2 – залишки кожного виду виробів на складі на кінець планового періоду.

При цьому розмір вхідних залишків включає: залишки готової продукції на складі; залишки товарів відвантажених, строк сплати яких не настав; залишки товарів відвантажених, не оплачених покупцями в строк; товари на відповідному зберіганні у покупців. Розмір же залишків на кінець запланованого року складається з залишків готової продукції на складі та залишків товарів відвантажених, строк сплати яких не настав.

Усі складові величини обсягу продажу продукції для вирахування виручки оцінюються в таких цінах: залишки на початок запланованого року – в діючих цінах періоду, попереднього запланованому; товарна продукція запланованого періоду і залишки нереалізованої продукції – в цінах планового періоду.

3. Укрупнений спосіб – поєднання 1 і 2 для різних видів продукції.

Інші види доходів певною мірою залежать від основних видів діяльності.

Купуючи акції, облігації інших підприємств, необхідно виходити з того, що інвестувати треба тільки надлишкові фінансові ресурси. При цьому в підприємства мають бути готівкові кошти на випадок надзвичайних обставин. Ця готівка може бути у формі грошового залишку на банківських рахунках або у високоліквідних цінних паперах (державних облігаціях, казначейських зобов”язаннях).

Перш ніж придбати акції (облігації) будь-якого підприємства, необхідно всебічно вивчити його діяльність, проаналізувати його фінансові результати. Цінність акцій визначається тими доходами, котрі очікуються підприємством у майбутньому, а не рівнем дивідендів, обіцяних у рекламних проспектах.

Тимчасово вільні грошові засоби підприємства можуть вкладати не депозитні рахунки в комерційні банки під обумовлений відсоток.

Підприємство має право здавати в оренду нерухоме майно (будівлі, споруди, обладнання, техніку та інше) за відповідну плату або здійснювати фінансовий лізинг.

    1. Ціноутворення на підприємстві (самостійне вивчення)

За умов ринкової економіки існують вільні, фіксовані і регульовані ціни.

Фіксовані ціни – встановлюються державними органами на окремі види продукції, послуг, які мають важливе соціальне значення (ціни на проїзд у залізничному та міському пасажирському транспорті, тарифи на електроенергію для населення тощо).

Регульовані (індикативні) ціни – це ціни, збільшення яких обмежене державою за допомогою введення граничного їх рівня (мінімальний і максимальний рівні цін) чи встановлення граничного рівня рентабельності.

Вільні (договірні) ціни встановлюються з урахуванням поипту та пропозиції або домовленістю покупця з продавцем.

Складовими елементами кожної ціни є: собівартість, прибуток, акцизний збір, податок на доадну вартість, націнки і надбавки товаропостачальницьких організацій. Нижньою межею всякої ціни є собівартість.

З метою встановлення цін на оптимальному рівні використовуються такі методи ціноутворення:

1. Витратний.

2. Отримання цільової норми прибутку (на базі беззбитковості).

3. Оцінка споживної вартості (вигід споживача).

4. Пропорційне ціноутворення (конкурентний метод).

5. Метод очікуваного прибутку.

6. Метод швидкого повернення витрат.

Установлюючи вільні ціни за першим методом, за основу беруть собівартість і прибуток (планову рентабельність). Потім додають акцизний збір (для підакцизної продукції) і податок на додану вартість.

Розрахунок ціни продукції можна здійснити за такими формулами:

Ц1 = С +П (6.3),

де Ц1 – ціна продукції (ціна виробника продукції); С – собівартість продукції; П – прибуток.

Ц2 = С +П + Пн (6.4),

де Ц2 – ціна продукції з податком на додану вартість; Пн – непрямі податки.

Пн = М + АЗ + ПДВ (6.5),

де М – мито, АЗ – акцизний збір і ПДВ – податок на додану вартість.

Відтак повну роздрібну ціну продукції можна розрахувати за формулою:

Ц3 = С +П + Нп +ТН (6.6),

де Ц3 - роздрібна ціна продукції; ТН – торгова націнка.

3. Формування фінансових результатів діяльності. Економічна сутність та функції прибутку

Ефективність використання факторів виробництва виражається в кінцевому підсумку в фінансових результатах діяльності господарюючих субєктів.

Фінансові результати - це економічний підсумок виробничої діяльності господарюючих суб'єктів, виражений у вартісній (грошовій) формі.

Фінансові результати діяльності підприємств характеризуються такими економічними показниками як валовий доход, чистий доход, прибуток.

Зміст цих показників як економічних категорій і загльна схема їх розрахунку такі.

Вироблена господарюючим субєктами валова продукція включає вартість спожитих засобів виробництва та новостворену живою працею вартість – валовий доход. „Валовий доход, - писав К.Маркс, - є та частина вартості та вимірювана його частина валового продукту, яка залишається за вирахуванням частини вартості та вимірюваної його частини всього виробленого продукту, який відшкодовує вкладений у виробництво і спожитий у ньому капітал”.

Отже, валовий дохід – це частина вартості валової продукції за вирахуванням матеріально-грошових затрат, крім оплати праці.

Валовий дохід є узагальнюючим показником, який характеризує результат діяльності підприємств. Його розмір залежить від кількості виробленої продукції та використаних на її виробництво матеріально-грошових коштів, крім оплати праці.

Чистий дохід – це частина вартості продукту, яка залишається після відшкодування затрат живої та уречевленої праці.

Таким чином, чистий дохід є додатковим продуктом, тобто валовий доход за вирахуванням оплати праці.

Чистий доход, який створюється на підприємстві, ділиться на дві частини. Одна його частина вилучається в доход бюджету через механізм податків, друга – залишається на підприємстві і визначається як різниця між вартістю продукції та затратами на її виробництво. Чистий доход, що залишається у підприємства, в свою чергу, складається з реалізованого чистого доходу і чистого доходу, який залишається в залишках продукції, призначеної для внутрішньогосподарського використання.

Чистий доход у залишках продукції, яка використовується на внутрішньогосподарські потреби, визначається як різниця між вартістю продукції за цінами реалізації та її собівартостю.

Реалізований чистий доход розраховується за проданою продукцією, і тому він тотожний прибутку підприємства, отриманого від продажу продукції.

Отже, прибуток - це частина чистого доходу, одна з його форм.

У Законі України «Про підприємства в Україні» говориться, що при­буток є основним узагальнюючим показником фінансових результатів гос­подарської діяльності підприємств. Підприємець повинен завжди ставити за свою мету отримання прибутку, але не завжди йому це вдається.

Прибуток — це частина додаткової вартості, виробленої і реа­лізованої, готової до розподілу. Підприємство одержує прибуток після того, як втілена у створеному продукті вартість буде реалі­зована і набере грошової форми.

Прибуток як економічна категорія - це грошовий вираз вартості ре­алізованого чистого доходу, основну форму грошових накопичень госпо­дарюючих суб'єктів. Він характеризує доходність підприємства від прове­дення відповідних заходів, окупність вкладених витрат і використаного майна в результаті проведення заходів

Водночас прибуток — це підсумковий показник, результат фі­нансово-господарської діяльності підприємств як суб'єктів господа­рювання.

Прибуток — це показник, що формується на мікрорівні. Прибу­ток народного господарства — це результат діяльності окремих під­приємств, галузей економіки, розвитку окремих сфер, структурних зрушень в економіці, змін у порядку обліку фінансових результатів.

За розміром прибуток від продажу продукції менший прибутку від виробництва підприємства на суму, яка залишається в залишках продукції на складі. Основною складовою частиною загального прибутку є прибуток від реалізації товарної продукції.

Крім 1)прибутку від продажу, на підприємствах розраховується:

2) прибу­ток від основної діяльності,

3)прибуток від інвестиційної діяльності,

4)прибуток від фінансової діяльності,

5)прибуток (збиток) від позареалізаційних операцій,

6)загальний прибуток (1+2+3+4+5),

7)чистий прибуток (6 - податок на прибуток).

Загальний прибуток - це прибуток від продажу проду­кції та послуг, інших цінностей і нематеріальних активів, інвестиційної та фінансової діяльності, скоригований на суму позареалізаційних (надзви­чайних) доходів і витрат.

Чистий прибуток - це частина загального прибутку після сплати з нього відповідних податків і платежів до бюджету.

Схему формування загального прибутку згідно П(С)БО наведено на рис. 6.1.

Рис. 6.1. Схема формування загального прибутку.

Собівартість продукції (робіт, послуг) - це виражені в грошовій фо­рмі поточні витрати підприємства на її виробництво і збут.

Виробнича собівартість проданої продукції — це обсяг реалізації товарної продукції за виробничою собівартістю, скоригований на обсяг нерозподілених постійних загальновиробничих витрат і суму над­нормативних виробничих витрат.

Така конструкція виробничої собівартості проданої продукції ви­магає певних пояснень. У першу чергу це стосується пояснення еко­номічної суті витрат і складових елементів собівартості проданої про­дукції.

Витрати, які неможливо пов'язати з доходом певного періоду, відображаються у витратах того звітного періоду, в якому вони були здійснені.

Отже, витратами не визнаються: платежі за угодами комісії; попе­редня оплата запасів, робіт, послуг; погашення одержаних позик; не­достовірне оцінені витрати; витрати, які відображаються зменшенням власного капіталу.

До виробничої собівартості продукції необхідно відносити ( класифікація витрат за елементами:

  • прямі матеріальні витрати;

  • прямі витрати на оплату праці;

  • амортизація;

  • інші прямі витрати;

  • загальновиробничі витрати.

Прямі матеріальні витрати:

        • вартість сировини та основних матеріалів;

        • купівельні напівфабрикати та комплектуючі вироби;

        • допоміжні матеріали тощо.

Прямі витрати на оплату праці:

        • заробітна плата основна і додаткова;

        • інші виплати робітникам, зайнятим у виробництві продукції (які можуть бути віднесені до конкретного об'єкта витрат).

Інші прямі витрати. Всі інші виробничі витрати, які можуть бути віднесені до конкретного об'єкта витрат, — відрахування на соціальні заходи, плата за оренду земельних і майнових паїв, амортизація тощо.

Загальновиробничі витрати:

        • витрати на управління виробництвом (оплата праці апарату уп­равління цехами, дільницями; відрахування на соціальні заходи й ме­дичне страхування, оплата службових відряджень персоналу цехів тощо);

        • амортизація основних фондів і нематеріальних активів загаль-новиробничого призначення;

        • витрати на утримання і експлуатацію та ремонт, страхування, операційну оренду основних фондів, інших необоротних активів загальновиробничого призначення;

        • витрати на вдосконалення технології й організації виробництва (оплата праці та відрахування на соціальні заходи працівників, зайня­тих удосконаленням технології та організації виробництва, поліпшен­ням якості продукції; витрати матеріалів, комплектуючих виробів, оп­лата послуг сторонніх організацій);

        • витрати на опалення, освітлення, водопостачання та інше утри­мання виробничих приміщень;

        • витрати на обслуговування виробничого процесу (оплата праці загальновиробничого персоналу; відрахування на соціальні заходи, медичне страхування робітників та апарату управління виробництвом;

  • витрати на здійснення технологічного контролю за виробничими про­цесами);

        • витрати на охорону праці, техніку безпеки й охорону навколиш­нього середовища;

        • податки, збори та обов'язкові платежі, що входять до виробни­чої собівартості продукції;

        • інші витрати (оплата простоїв, втрати від браку тощо).

За оцінкою виробничої собівартості здійснюється облік готової продукції на складі та проводиться її списання в реалізацію.

При списанні продукції в реалізацію виробнича собівартість ви­готовленої продукції коригується на залишки нереалізованих виробів на початок і кінець відповідного періоду. Тобто встановлюється обсяг проданої продукції за виробничою собівартістю.

Витрати загальногосподарського характеру (адміністративні витрати, витрати на збут та інші операційні витрати) відносяться прямо на результати діяльності.

Перелік і склад статей калькулювання виробничої собівартості продукції (робіт, послуг) установлюється підприємством.

Витрати, пов'язані з операційною діяльністю, які не включаю­ться до виробничої собівартості реалізованої продукції (товарів, робіт, послуг), поділяються на:

— адміністративні витрати,

— витрати на збут;

— інші операційні витрати.

Адміністративні витрати:

        • загальні корпоративні витрати (проведення зборів акціонерів, представницькі витрати тощо);

        • витрати на службові відрядження і утримання апарату управлін­ня підприємством;

        • амортизація основних фондів і нематеріальних активів загаль­ногосподарського призначення;

        • витрати на утримання основних фондів (операційна оренда, ре­монт, страхування майна, опалення, освітлення, охорона тощо);

        • витрати на зв'язок, плата за розрахунково-касове обслуговування;

        • витрати на врегулювання суперечок у судових органах тощо;

        • податки, збори та інші передбачені законодавством обов'язкові платежі (крім тих, що входять до собівартості продукції).

Витрати на збут містять:

        • витрати пакувальних матеріалів, витрати на ремонт тари;

        • оплата праці та комісійні винагороди працівникам підрозділів, що забезпечують збут;

        • витрати на рекламу та дослідження ринку;

        • витрати на передпродажну підготовку;

        • витрати на відрядження працівників підрозділів, що забезпечу­ють збут;

        • витрати на утримання основних фондів, пов'язаних зі збутом продукції (операційна оренда, страхування, амортизація, ремонт, опа­лення, охорона);

        • витрати на транспортування, пере валку і страхування продукції, транспортно-експедиційні послуги тощо;

Інші витрати операційної діяльності: витрати на дослідження і розробки; собівартість реалізованої іноземної валюти; собівартість реалізованих виробничих запасів; втрати від знецінення запасів, не­стачі, визнані штрафи тощо.

Загальновиробничі витрати поділяються на змінні й постійні • змінні: витрати на обслуговування і управління виробництвом (цехів, дільниць), що змінюються пропорційно до зміни обсягу діяль­ності (витрати на придбання сировини, матеріалів комплектуючих ви­робів; електроенергію і паливо; технологічні; відрядна заробітна плата робочих та інші прямі витрати). Змінні витрати розподіляються на ко­жен об'єкт витрат з використанням бази розподілу (годин праці, зарп­лати, обсягу діяльності), виходячи з фактичної потужності звітного періоду;

постійні витрати: витрати на обслуговування і управління вироб­ництвом, що залишаються незмінними при зміні обсягу діяльності (амортизаційні відрахування, орендна плата, погодинна заробітна пла­та та інші постійні витрати).

Загальновиробничі витрати розподіляються на кожен об'єкт вит­рат з використанням бази розподілу (годин праці, зарплати, обсягу діяльності, прямих витрат) при нормальній потужності. Нерозподілені постійні загальновиробничі витрати вводять до складу собівартості проданої продукції у періоді їх виникнення. Наднормативні виробничі витрати - такі витрати виникають за фактом при наявності відхилень від встановлених норм списання матеріальних цінностей у виробництво.

Валовий прибуток - це прибуток, розрахований по реалізованій продукції у вигляді різниці між чистим доходом (виручкою без ПДВ, акцизів тощо) від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) і собівартістю реалі­зованої продукції (товарів, робіт, послуг).

Прибуток від операційної (основної) діяльності визначається як су­ма валового прибутку та інших операційних доходів за мінусом адмініст­ративних витрат, витрат на збут продукції, робіт, послуг та інших операційних витрат.

4. Порядок розподілу прибутку підприємств

Отже, отриманий підприємством прибуток є об'єктом розподілу. У розподілі прибутку можна виділити два етапи.

Перший етап це розподіл загального прибутку. На цьому етапі учасниками розподілу є держава й підприємство. У результаті розподілу кожний з учасни­ків одержує свою частку прибутку. Пропорція розподілу прибутку між державою і підприємствами має важливе значення для забезпе­чення державних потреб і потреб підприємств. Це одне з принципо­вих питань реалізації фінансової політики держави, від правильного розв'язання якого залежить розвиток економіки в цілому.

Другий етап це розподіл і використання чистого прибутку, що залишився в розпорядженні підприємств після здійснення пла­тежів до бюджету. На цьому етапі можуть створюватися за раху­нок прибутку цільові фонди для фінансування відповідних витрат.

Згідно із Законом України «Про оподаткування прибутку під­приємств» від 22 травня 1997 р. державне регулювання викорис тання підприємствами чистого прибутку здійснюється способом зменшення оподатковуваного прибутку на суму витрат із чистого прибутку: на утримання й експлуатацію об'єктів соціальної інфра­структури (якщо відповідні об'єкти соціальної інфраструктури були на балансі підприємства й утримувались ним на час набуття чиннос­ті законом про оподаткування прибутку); на благодійну діяльність.

З реформуванням бухгалтерського обліку і фінансової звітно­сті відповідно до міжнародних стандартів відбуваються зміни в розподілі та використанні прибутку підприємств (рис. 6.2).

Чистий прибуток, одержаний після сплати податків, залиша­ється в розпорядженні підприємства, яке відповідно до установ­чих документів визначає напрями його використання.

Головні принципи розподілу чистого прибутку закріплені стату­том підприємства. Фактично розподіл здійснюється відповідно до поточної та стратегічної політики, що визначається підприємством.

Зокрема, сума прибутку спрямовується:

  • на виплату дивідендів;

  • поповнення статутного капіталу;

  • створення резервного капіталу.

Нерозподілений прибуток є однією з найважливіших частин власного капіталу.

Нерозподілений прибуток — це частина чистого прибутку, яка залишається у розпорядженні підприємства після виплати доходів власникам у вигляді дивідендів, формування резервного капіталу, поповнення статутного капіталу та використання на інші потреби.

В окремих випадках підприємства в результаті своєї діяльності за­знають збитків. Сума непокритого збитку зменшує власний капітал.

Нерозподілений прибуток поділяється на асигновану й неасигновану частини:

  • асигнована частина має певне цільове призначення (напри­клад, для фінансування розвитку підприємства, проведення ці­льових програм тощо);

  • неасигнована частина не має конкретного призначення.

Резервний капітал створюється з метою усунення можливих тимчасових фінансових ускладнень і забезпечення нормальної роботи підприємства. Величина резервного капіталу визначаєть­ся засновницькими документами як максимальний відсоток від розміру статутного капіталу. Так, в акціонерних підприємствах резервний капітал повинен становити не менше 25 % величини статутного капіталу. Він створюється за рахунок щорічних відра­хувань від прибутку в передбачених засновницькими документа­ми відсотках, але не менше 5 % чистого прибутку.

Кошти резервного капіталу використовуються на додаткові витрати виробничого і соціального розвитку підприємства, на поповнення його оборотних коштів, покриття збитків, на виплату гарантованих дивідендів за привілейованими акціями (у випадку недостатності прибутку) та інші заходи, передбачені засновниць­кими документами.

Надходження грошових коштів від діяльності підприємств

Доходи від основної
операційної діяльності

Доходи від іншої
операційної діяльності

Доходи від фінансових
операцій

Доходи від іншої
звичайної діяльності

Доходи від надзвичайних
подій

Грошові надходження від основної діяльності

Мито

Акцизний збір

Податок на додану вартість

Грошові доходи

Матеріальні витрати

Амортизаційні нарахування

Інші операційні, фінансові
адміністративні і надзвичайні витрати

Валовий дохід

Оплата праці

Чистий дохід

Відрахування на соціальні заходи

Податки та інші платежі до бюджету

Загальний прибуток (фінансовий результат від усієї діяльності)

Податок на прибуток

Чистий прибуток

Створення
резервного фонду

Виплата дивідендів

Поповнення статутного фонду

Інші напрями
використання

Усього витрат

Рис. 6.2. Структурно-логічна модель грошових надходжень, формування й використання доходів підприємств згідно з національними положеннями (стандартами) бухгалтерського обліку

Дивіденди — це частина чистого прибутку, розподілена між учасниками (власниками) підприємства, як правило, відповідно до їх часток у статутному (пайовому) капіталі підприємства.

Відповідно до Закону України від 18.06.1991 р. № 1201-ХІІ «Про цінні папери і фондову біржу» (зі змінами та доповненнями) основним джерелом виплати дивідендів за акціями є чистий при­буток товариства.

Для нара­хування дивідендів, крім чистого прибутку поточного року, можуть бути використані нерозподілений прибуток та резервний капітал.

З уведенням у дію в 2004 р. Цивільного кодексу України змі­нюється регулювання порядку розподілу прибутку акціонерного товариства серед його акціонерів. Так, оголошення і виплата ди­відендів товариством можливі за дотримання таких умов:

  • повна оплата всіх випущених акцій;

  • перевищення вартості чистих активів над величиною статут­ного та резервного капіталу.

Кодексом передбачається також можливість уведення іншими законами України додаткових обмежень щодо розподілу чистого прибутку серед акціонерів.

Дивіденди за акціями виплачуються один раз на рік за підсум­ками звітного року в порядку, передбаченому статутом акціонер­ного товариства, за рахунок прибутку, що залишається у його розпорядженні після сплати встановлених законодавством подат­ків, інших платежів до бюджету. Здебільшого дивіденди випла­чуються у грошовій формі. Також дивіденди можуть виплачува­тися й у вигляді акцій, і тоді вони мають назву акції-дивіденди. Вартість акцій-дивідендів становить певний відсоток від кількос­ті акцій, що перебувають у власності акціонерів.

Існують дві основні вимоги щодо виплати грошових дивідендів за залишковим принципом:

  • нагромадження чистого прибутку, необхідного для фінансу­вання інвестиційної діяльності — товариство має нагромадити до­статню суму нерозподіленого прибутку (а за необхідності — і ре­зервного капіталу) перед нарахуванням дивідендів;

  • наявність достатньої суми грошових коштів, що гарантує
    можливість оголосити і виплатити дивіденди.

За браком необхідної суми наявних грошових коштів акціонер­ні товариства вирішують проблему виплати дивідендів запози­ченням грошей, які мають бути повернені за рахунок нерозподі­леного прибутку.

Тема 7. ОПОДАТКУВАННЯ ПІДПРИЄМСТВ
  1. Система оподаткування підприємств, її функції та призначення(самостійне вивчення)

  2. Непрямі податки та особливості їх впливу на фінансово-господарську діяльність підприємств(самостійне вивчення)

  3. Обов’язкові відрахування підприємств у цільові державні фонди, механізм їх нарахування(самостійне вивчення)

  4. Місцеві податки і збори (самостійне вивчення)

  5. Особливості оподаткування суб’єктів господарювання аграрного сектору економіки (самостійне вивчення)

    1. Система оподаткування підприємств, її функції та призначення

(самостійне вивчення)

Складність сучасної податкової системи—її висока динамічність, яка потребує постійної уваги бухгалтерських та фінансових служб підприємства, що несуть основну відповідальність за фінансові результати діяльності будь-якого комерційного підприємства.

Нестабільність податкової політики, невизначеність початкових "правил гри" підприємств із державою, внесення змін і доповнень до законів та інструкцій "заднім числом" або протягом фінансового року, що з погляду загальних принципів ринкової економіки не допустиме, є головною проблемою податкових взаємовідносин підприємств із державою. Це ускладнює виробниче планування і розвиток, робить непередбачуваним інвестування, і в результаті дезорганізує підприємництво.

Під податковою політикою відносно підприємств розуміються використовувані державою податкові важелі, що стимулюють інвестиційну діяльність, яка сприяє зростанню продуктивності праці та фонду споживання.

Податки — це обов'язкові платежі, що їх встановлює держава для юридичних і фізичних осіб, які забезпечують фінансування державних витрат.

Обов'язкові платежі можуть здійснюватись у кількох формах: податки, плата за ресурси, цільові відрахування.

Суспільне призначення податків виявляється у двох функціях:

  • фіскальній;

  • регулюючій.

Застосовуючи податки, держава вилучає у підприємств та населення частину їхніх доходів на свою користь. Реалізація фіскальної функції податків, пов'язаної з формуванням дохідної частини державного бюджету, забезпечує перерозподіл національного доходу і створює умови для ефективного державного управління.

Регулююча функція податків проявляється через вплив державного податкового механізму на процеси виробництва й обігу, стимулювання чи уповільнення їхніх темпів, збільшення чи зменшення накопичення капіталу, впливає на зростання чи зниження платоспроможного попиту населення.

Система оподаткування — це сукупність податків і зборів (обов'язкових платежів) до бюджетів різних рівнів, а також до державних цільових фондів, що стягуються в порядку, встановленому відповідними законами держави.

До поняття податкової системи включається також сукупність принципів, форм, методів встановлення податків, порядку їх зміни; методів податкового контролю та системи відповідальності за порушення податкового законодавства.

Рис. 7.1. Система оподаткування

Законом України "Про систему оподаткування" визначено такі важливі принципи її побудови:

  • стимулювання підприємницької діяльності та інвестиційної активності;

  • стимулювання науково-технічного прогресу; технологічного оновлення виробництва, виходу вітчизняного товаровиробника на міжнародний ринок високотехнологічної продукції;

  • обов'язковість;

  • рівнозначність та пропорційність;

  • недопущення будь-яких проявів податкової дискримінації;

  • соціальна справедливість;

  • економічна обґрунтованість;

  • рівномірність сплати;

  • єдиний підхід;

  • компетентність;

  • доступність.

Аналіз системи оподаткування в Україні дає змогу зробити висновок про її серйозні недоліки. Серед них можна назвати такі:

  • нестабільність податкової системи. Часті зміни в законодавчих актах стосовно окремих податків негативно впливають на розвиток підприємницької діяльності;

  • основним є фіскальне спрямування податкової системи, недостатнє виявлення регулюючої функції основних податків;

  • система в цілому надто громіздка, розрахунки окремих податків невиправдано ускладнено.

Система оподаткування складається з двох підсистем: оподаткування юридичних осіб (підприємств) та оподаткування фізичних осіб.

Структуру підсистеми оподаткування суб'єктів підприємницької діяльності (юридичних осіб) зображено на рис. 7.1.

    1. Непрямі податки та особливості їх впливу на фінансово-господарську діяльність підприємств

(самостійне вивчення)

В Україні використовуються три види непрямих податків:

  • акцизний збір (специфічний акциз);

  • податок на додану вартість (універсальний акциз);

  • ввізне (імпортне) мито.

Непрямі податки включають у ціну товарів, що реалізуються, робіт, що виконуються, послуг, що надаються. Отже, ці податки є ціноутворюючими елементами і можуть суттєво впливати на загальний рівень цін.

Платниками непрямих податків є покупці товарів, робіт, послуг. Ними можуть бути фізичні особи, юридичні особи —суб'єкти господарської діяльності і установи, що не є суб'єктами господарювання.

Населення сплачує непрямі податки зі своїх доходів.

Юридичні особи сплачують податки, коли купують товари. Водночас, реалізуючи свої товари, роботи, послуги, юридичні особи у складі виручки від реалізації одержують на свої рахунки певні суми непрямих податків, сплачених покупцями (споживачами).

При цьому вплив непрямих податків на фінансову діяльність суб'єктів господарювання залежить від багатьох обставин і чинників. Цей вплив можна розглядати у двох аспектах:

1) сплата непрямих податків у процесі придбання товарно-матеріальних цінностей, оплати виконаних робіт, отриманих послуг здійснюється за рахунок оборотних коштів суб'єктів господарювання, тобто має місце іммобілізація оборотних коштів для сплати податків. У цьому разі враховуються такі чинники: умови оплати та обсяги придбання товарно-матеріальних цінностей, ставки й пільги щодо податків, джерела і терміни відшкодування сплачених непрямих податків;

2) цей вплив пов'язаний із надходженням непрямих податків на рахунки суб'єктів господарювання, які реалізують товари, роботи, послуги. Непрямі податки, що надходять на рахунки суб'єктів господарювання, використовуються для відшкодування сплачених ними непрямих податків за придбання товарно-матеріальних цінностей. Певний час, до перерахування в бюджет, непрямі податки залишаються в розпорядженні (обороті) підприємств.

Акцизний збір

Акцизний збір — це непрямий податок, що встановлюється на окремі товари (продукцію), визначені законом як підакцизні, та включається в їхню ціну.

Платниками податку в бюджет є суб'єкти підприємницької діяльності:

  • виробники підакцизних товарів на митній території України, в тому числі з давальницької сировини;

  • нерезиденти, які виробляють підакцизні товари на митній території України безпосередньо або через їх постійні представництва;

  • суб'єкти підприємницької діяльності, інші юридичні особи, які ввозять на митну територію України підакцизні товари в обсягах або вартістю, що перевищують норми безмитного провозу (пересилки);

  • юридичні або фізичні особи, які купують підакцизні товари в податкових агентів.

Під терміном "податковий агент" розуміється агент підприємницької діяльності, створений у формі підприємства з іноземними інвестиціями, а також його підрозділи, право якого на звільнення від оподаткування окремими податками, зборами (обов'язковими платежами) було підтверджено рішенням суду, а також право вносити суми акцизного збору, стягнених з його платників, у бюджет.

Залежно від виду підприємницької діяльності визначено такі об'єкти оподаткування:

1) обороти з реалізації вироблених в Україні підакцизних товарів. При цьому оборотом з реалізації є продаж, обмін на інші товари, безоплатна передача товарів, а також обсяги відвантажених підакцизних товарів, виготовлених з давальницької сировини;

2) обороти з реалізації (передачі) товарів для власного виробництва, промислової переробки (крім оборотів з реалізації для виробництва підакцизних товарів), а також для своїх робітників;

3) митна вартість імпортних товарів, придбаних за іноземну валюту, у разі товарообмінних операцій, отриманих без оплати.

Акцизний збір обчислюється за ставками, що визначаються у двох варіантах:

1) у твердих ставках з одиниці реалізованих, завезених, переданих товарів (вони встановлені в євро з одиниці переданих, завезених в Україну товарів, що реалізовані. Ці ставки диференційовані залежно від якісних характеристик товару);

2) у відсотках до обороту з реалізації (передачі) товарів або митної вартості. Для відсоткових ставок можливі такі варіанти:

  • для товарів, які реалізуються за вільними цінами вітчизняними виробниками. Оподаткований оборот визначається, виходячи з вартості товарів за вказаними цінами, без урахування акцизного збору, без ПДВ;

  • для товарів, що реалізуються за державними фіксованими і регульованими цінами, виходячи з їх вартості за вказаними цінами без урахування торгових знижок, а також сум податку на додану вартість;

  • для товарів, що отримані за межами України за іноземну валюту, включаючи товари, завезені на територію України в результаті товарообмінних операцій і безкоштовно. Оборот, який оподатковується, обчислюється, виходячи з митної вартості товарів, перерахованої за курсом НБУ, що діяв на день подання митної декларації. В оподаткований оборот включаються також оплата митних послуг, ввізне мито.

Ставки акцизного збору єдині на всій території України.

Строки сплати в бюджет акцизного збору залежать від виду підакцизних товарів, суми податку.

Підприємства, що реалізують вироблені ними спирт етиловий і алкогольні напої, пиво, сплачують податок на третій робочий день після здійснення обороту. З реалізації тютюнових виробів податок сплачується один раз на місяць, до 16 числа, виходячи з фактичного обсягу реалізації за звітний місяць. Підприємства, в яких середньомісячна сума акцизного збору за попередній рік становила понад 25 тис. грн, сплачують податок щодекади (15, 25 числа поточного місяця і 5 числа місяця, наступного за звітним), виходячи з фактичного обороту за звітну декаду.

Решта підприємств сплачує податок щомісяця до 15 числа, також виходячи з фактичного обороту за попередній місяць.

За імпортовані підакцизні товари акцизний збір сплачується під час розмитнення імпортного товару.

Пільги щодо акцизного збору:

1. Акцизний збір не стягується в разі реалізації підакцизних товарів на експорт за іноземну валюту. Ця пільга підвищує спроможність відповідних товарів на зарубіжних ринках, сприяє збільшенню надходжень валютних ресурсів.

2. Не обкладаються акцизним збором обороти з реалізації підакцизних товарів для виробництва інших підакцизних товарів. У цьому разі виключається можливість подвійного оподаткування.

3. Не підлягає обкладенню акцизним збором реалізація легкових автомобілів спеціального призначення.

4. Встановлено певні пільги щодо сплати акцизного збору в спеціальних економічних зонах, визначених відповідним законодавством України.

Податок на додану вартість

Податок на додану вартість є непрямим податком, виконує фіскальну функцію та справляє значний вплив на фінансово-господарську діяльність суб'єктів господарювання та на їхній фінансовий стан.

Платниками ПДВ є суб'єкти господарської діяльності (юридичні особи) і громадяни (фізичні особи), які здійснюють підприємницьку діяльність на території України. При цьому податок стягується, якщо обсяг оподаткованих операцій платника з продажу товарів (робіт, послуг) за останні дванадцять календарних місяців перевищував 3600 неоподаткованих мінімумів доходів громадян.

Об'єктом оподаткування є операції, пов'язані з продажем товарів (робіт, послуг) усередині держави, їхнім імпортом чи експортом, а саме:

  • продаж товарів (робіт, послуг) на митній території України, у тому числі операції з оплати вартості послуг за договорами оперативної оренди (лізингу);

  • завезення (пересилання) товарів на митну територію України, виконання робіт (послуг), що здійснюються нерезидентами для використання або споживання на митній території України; завезення (пересилання) майна згідно з договорами оренди (лізингу), застави, іпотеки;

  • вивезення (пересилання) товарів за межі митної території України і виконання робіт, надання послуг для споживання за межами митної території України.

Не вважаються об'єктами оподаткування такі операції, які здійснюються суб'єктами господарювання. До них належать:

  • випуск, розміщення і продаж цінних паперів, емітованих суб'єктами підприємницької діяльності;

  • обмін цінних паперів на інші цінні папери;

  • передача майна в оренду і його повернення після закінчення строку договору оренди;

  • надання послуг зі страхування і перестрахування, із соціального і пенсійного страхування;

  • обіг валютних цінностей:

  • надання послуг з інкасації, розрахунково-касового обслуговування, за кредитними і депозитними договорами;

  • виплата заробітної плати, дивідендів;

  • надання брокерських, дилерських послуг;

  • передача основних фондів у формі внесків у статутні фонди юридичних осіб в обмін на їхні корпоративні права;

  • оплата вартості фундаментальних досліджень, науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт, що здійснюються за рахунок державного бюджету.

База оподаткування залежить від сфери та виду діяльності суб'єкта господарювання. Так, база оподаткування з продажу товарів (робіт, послуг) визначається, виходячи з договірної вартості цих товарів, розрахованої за вільними або регульованими цінами. У базу для розрахунку ПДВ включається акцизний збір.

Приклад. Договірна ціна виробу — 100 грн. Виріб є підакцизним. Акцизний збір — 10 %. Відпускна ціна, включаючи акцизний збір, — 110 грн. Сума ПДВ, включена в ціну, — 22 грн (110 Х 0,2). Відпускна ціна виробу, включаючи акцизний збір і ПДВ, становитиме 132 грн (110 + 22).

У разі бартерних операцій база оподаткування визначається, виходячи з фактичної ціни зазначених операцій, але не нижча за звичайну ціну.

Для товарів, які ввозяться на митну територію України, база оподаткування включає митну вартість, вартість митних процедур, ввізне мито, акцизний збір.

Вартість тари, що згідно з договором повертається постачальнику, у базу оподаткування не включається.

Сфера і види діяльності суб'єктів господарювання дуже різноманітні. Тому в процесі їхньої діяльності важливо враховувати, які операції звільнено від податку на додану вартість. Перелік цих операцій визначено чинним законодавством.

Для покупця — суб'єкта господарювання — важливим є визначення джерела сплати і наступного відшкодування ПДВ (вхідного ПДВ), включеного в ціну.

Встановлено такі джерела відшкодування вхідного ПДВ:

1) для придбаних товарів (робіт, послуг), вартість яких відносять до складу валових витрат виробництва, вхідний ПДВ відшкодовується за рахунок сум ПДВ, які надходять від реалізації продукції (робіт, послуг) суб'єктом господарювання, а також із коштів державного бюджету;

2) для суб'єктів господарювання, звільнених від оподаткування ПДВ, суми ПДВ, сплачені у зв'язку з придбанням товарів (робіт, послуг), вартість яких включається до складу валових витрат виробництва;

3) якщо суб'єкт господарювання — платник податку — купує товари (роботи, послуги), вартість яких не належить до складу валових витрат виробництва і не підлягає амортизації, вхідний ПДВ відшкодовується за рахунок відповідних джерел придбання товарів (робіт, послуг) і до складу податкового кредиту не включається.

Податковий кредит складається з сум ПДВ, сплачених платником цього податку у звітному періоді у зв'язку з придбанням товарів (робіт, послуг ), вартість яких відносять до складу валових витрат виробництва; основних фондів і нематеріальних активів, що підлягають амортизації.

Згідно із Законом "Про податок на додану вартість" застосовуються дві ставки оподаткування: 20 % і 0 %.

Нульова ставка оподаткування ПДВ застосовується до таких операцій:

  • продаж товарів, що були вивезені за межі митної території України;

  • продаж робіт (послуг), призначених для використання і споживання за межами митної території України;

  • продаж товарів підприємствами роздрібної торгівлі, що розміщені на території України в зонах митного контролю;

  • надання транспортних послуг з перевезення пасажирів і вантажів за межами митного кордону України;

  • продаж вугілля та продуктів його збагачення, електроенергії, імпортованого газу.

Отже, застосування нульової ставки оподаткування ПДВ до перелічених вище операцій дає змогу включати в суму податкового кредиту ПДВ на придбані товари (роботи, послуги), що використані для продажу товарів (робіт, послуг), які оподатковуються за нульовою ставкою.

Підставою для включення ПДВ в податковий кредит є податкова накладна, оригінал якої передається покупцеві в момент виникнення податкових зобов'язань, а копія залишається у продавця.

Якщо витрати на сплату ПДВ не підтверджені податковою або митною декларацією, то включати їх у податковий кредит не дозволяється.

Якщо при перевірці платника податку податковим органом суми, включені в податковий кредит, не підтверджуються відповідними документами, до платника податку застосовуються фінансові санкції на суму непідтвердженого документами податкового кредиту.

Сума ПДВ, що підлягає сплаті в бюджет суб'єктом господарювання — платником податку, — визначається як різниця між загальною сумою його податкових зобов'язань, що виникли у зв'язку з продажем товарів (робіт, послуг) протягом звітного періоду, і сумою податкового кредиту, що сформувався протягом того самого періоду.

Якщо сума податкового кредиту перевищує суму податкових зобов'язань платника ПДВ, різниця підлягає відшкодуванню платнику податку з державного бюджету після подачі звіту через три звітні періоди (крім оподаткування за нульовою ставкою). На вимогу платника податку сума бюджетного відшкодування може бути повністю або частково зарахована до суми наступних платежів з ПДВ або інших податків, які зараховуються до державного бюджету.

Термін сплати ПДВ до бюджету для платників податку, в яких обсяг операцій, що оподатковується, за попередній календарний рік перевищує 7200 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, — не пізніше 20 числа місяця, наступного за звітним, а оподатковуваний (звітний) період дорівнює календарному місяцю. Інші платники ПДВ самі визначають податковий період. Він може дорівнювати календарному місяцю або кварталу.

Податок на прибуток підприємств

Згідно з Законом "Про внесення змін в Закон України "Про оподаткування прибутку підприємств" (1997 р.) обчислення оподатковуваного прибутку здійснюється виключенням із суми скоригованого валового доходу валових витрат виробництва й обігу, а також нарахованих амортизаційних відрахувань.

Характеристику складових оподаткування прибутку підприємств подано на рис. 7.1.

Валовий дохід — це загальна сума доходу платника податку від усіх видів діяльності, отриманого протягом звітного періоду в грошовій, матеріальній або нематеріальній формах як на території України, так і за її межами.

Визначаючи валовий дохід, враховують:

  • загальні доходи від продажу товарів (робіт, послуг), а також від продажу цінних паперів (крім операцій з їх первинного випуску й остаточного погашення);

  • доходи від здійснення банківських операцій, страхових та інших операцій, пов'язаних з наданням фінансових послуг, від торгівлі валютними цінностями, цінними паперами, борговими зобов'язаннями та вимогами;

  • доходи від спільної діяльності у вигляді дивідендів, отриманих від нерезидентів, від здійснення операцій лізингу;

  • доходи, не враховані під час обчислення валового доходу у попередніх періодах і виявлені у звітному періоді;

  • доходи з інших джерел і від позареалізаційних операцій; сум страхового резерву, використаного не за призначенням, вартості матеріальних цінностей, переданих платникові податку згідно з договорами зберігання і використання ним у власному виробничому і господарському обороті; сум отриманих штрафів, неустойки, пені; сум державного мита, раніше сплаченого і поверненого за рішенням суду; сум безповоротної фінансової допомоги;

Рис. 7.1. Складові оподаткування прибутку підприємств

  • суму перевищення виручки від продажу над балансовою вартістю окремих об'єктів основних фондів групи 1 та нематеріальних активів.

Складові оподаткування прибутку підприємства

У суму валового доходу не включають суми акцизного збору та податку на додану вартість, отримані підприємством у ціні товару; суми коштів або вартість майна, отримані платником податку з рішення суду як компенсація його витрат (збитків), або як отримані у вигляді прямих інвестицій (реінвестицій) у корпоративні права; суми надмірно сплачених податків, зборів, повернених платникові податку з бюджету, якщо вони не були включені до складу валових витрат та інші, передбачені Законом.

До складу валових витрат входять:

  • суми будь-яких витрат, сплачених протягом звітного періоду і пов'язаних з підготовкою, організацією, веденням виробництва, реалізацією продукції та охороною праці, тобто матеріальні витрати та витрати на оплату праці;

  • витрати на поточний і капітальний ремонт, реконструкцію, модернізацію, технічне переоснащення та інші види поліпшення основних фондів у сумі, що не перевищує 10 % сукупної балансової вартості груп основних фондів на початок звітного року;

  • суми перевищення балансової вартості запасів покупних товарів (крім активів, що підлягають амортизації, цінних паперів та деривативів), матеріалів, сировини, напівфабрикатів на складах, у незавершеному виробництві, готової продукції на початок звітного кварталу над їх балансовою вартістю на кінець того самого кварталу;

  • суми плати за землю, податку з власників транспортних засобів, внесених загальнодержавних зборів, а також місцевих податків і зборів;

  • суми коштів або вартість майна, добровільно перерахованих до Державного бюджету України або бюджетів територіальних громад, до неприбуткових організацій (не більше 5 % і не менше 2 % оподаткованого прибутку попереднього звітного періоду);

  • суми коштів, внесених у страхові резерви;

  • суми безнадійної заборгованості, щодо яких минув строк позивної давності.

До складу валових витрат дозволяється також включати такі витрати:

  • на гарантійний ремонт;

  • на винахідництво;

  • на придбання науково-технічної літератури;

  • на проведення передпродажних і рекламних заходів;

  • на придбання ліцензій;

  • на придбання спецодягу;

  • на відрядження;

  • на експлуатацію об'єктів соціальної інфраструктури тощо. Правилами ведення податкового обліку передбачено, що дату збільшення валових витрат і валового доходу визначають за методом "першої події".

Датою збільшення валових витрат виробництва (обігу) вважають дату, котра припадає на податковий період, протягом якого відбувається будь-яка з подій, що сталася раніше:

  • або дата списання коштів з банківських рахунків платника податку на оплату товарів (робіт, послуг), а в разі їх придбання за готівку — день їх видачі з каси платника;

  • або дата оприбуткування платником податку товарів, а для робіт (послуг) — дата фактичного отримання платником податку результатів робіт.

Дата збільшення валового доходу — дата, що збігається із податковим періодом, протягом якого відбувається будь-яка з подій, що сталася раніше:

  • або дата зарахування коштів від покупця (замовника) на банківський рахунок платника податку для оплати товарів (робіт, послуг), які можна продавати, у разі їх продажу за готівку — дата її оприбуткування в касі платника податку, у разі її браку — дата інкасації готівки у банківській установі, що обслуговує платника податку;

  • або дата відвантаження товарів, а для робіт (послуг) — дата фактичного надання результатів послуг платником податку.

Датою збільшення валового доходу, якщо здійснюють бартерні (товарообмінні) операції, вважають будь-яку з подій, що сталася раніше:

  • або дата відвантаження товарів, а для робіт (послуг) —дата фактичного отримання результатів робіт (послуг) платником податку;

  • або дата оприбуткування товарів для послуг — дата фактичного одержання результатів робіт (послуг) платником податку.

Визначення валових витрат виробництва й обігу, особливостей їх формування дає змогу зробити висновок, що за складом і обсягом вони перевищують витрати, які підприємство включає в собівартість, що зменшує суму оподаткованого прибутку. Це досягається шляхом віднесення до складу валових витрат сплачених податків за землю та з власників транспортних засобів; використання прибутку на благодійну діяльність; використання прибутку на фінансування соціальної інфраструктури підприємств. Зменшення оподаткованого прибутку також досягається внаслідок збільшення суми амортизаційних відрахувань, які виключаються зі скоригованого валового доходу.

Ставки оподаткування прибутку

  • основну ставку встановлено в розмірі 25 % до об'єкта оподаткування;

  • за оподаткування страхової діяльності — 3 %;

  • від реалізації інноваційного продукту — 50 % основної діючої ставки;

  • суми прибутків нерезидентів, що виплачуються резидентами як оплата вартості фрахту транспортних засобів — 6 %.

Платники податку подають податкові декларації за базовий податковий (звітний) період, що дорівнює:

а) календарному місяцю (у тому числі при сплаті місячних авансових внесків), — протягом 20 календарних днів, наступних за останнім календарним днем звітного (податкового) місяця;

б) календарному кварталу або календарному півріччю — протягом 40 календарних днів, наступних за останнім календарним днем звітного кварталу.

Строки сплати податку

Платник податку зобов'язаний самостійно сплатити суму податкового зобов'язання, зазначену в поданій ним податковій декларації, протягом десяти календарних днів, наступних за останнім днем відповідного граничного строку, передбаченого Законом для подання податкової декларації.

Штрафні санкції за порушення податкового законодавства накладаються на платника податків у розмірах, визначених законодавче.

Платежі за ресурси

Виробнича діяльність суб'єктів господарювання пов'язана з залученням значних матеріальних ресурсів. Ефективність їх використання безпосередньо впливає на результати господарської діяльності підприємств. З метою ефективного використання ресурсів, що є в розпорядженні або у власності суб'єктів господарювання, держава може встановлювати відповідні податкові платежі:

  • податок (плата) за землю;

  • податок з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів;

  • податок на нерухоме майно;

  • збір за спеціальне використання природних ресурсів (плата за воду, плата за корисні копалини);

  • збір за забруднення навколишнього природного середовища.

Податок (плата) за землю.

Законом України "Про плату за землю" від 19 червня 1996 р. регулюється порядок обчислення і сплати земельного податку. Власники землі сплачують земельний податок, за орендовані земельні ділянки стягується орендна плата, яка встановлюється залежно від грошової оцінки землі. Тобто об'єктом оподаткування є земельна ділянка, платниками — землекористувачі (в тому числі орендарі).

Землі поділяються на:

  • землі сільськогосподарського призначення (ставки земельного податку встановлено з 1 гектара сільськогосподарських угідь у відсотках до грошової оцінки цих угідь);

  • землі населених пунктів (ставки встановлюються у розмірі 1 % від грошової оцінки землі).

Місцеві ради можуть диференціювати і затвердити ставки (виходячи із середніх ставок) податку залежно від місця знаходження земельної ділянки на території населеного пункту.

З 1 липня 1997 р. ставки податку на землю було підвищено в 1,81 раза порівняно зі ставками, передбаченими Законом "Про плату за землю".

Джерела і порядок сплати податку. Податок нараховується з дня виникнення права власності або права користування і обчислюється за станом на 1 січня, а до 1 лютого надають відповідні дані до податкової адміністрації.

При спільній власності кількох юридичних осіб на земляну ділянку, на якій розміщено будівлю, земельний податок нараховується пропорційно до частки власності на будівлю.

Земельний податок сплачується за рахунок прибутку підприємства, одночасно включається до складу валових витрат, тобто зменшує суму оподаткованого прибутку, а відповідно і суму самого податку на прибуток. За несвоєчасну сплату податку сплачується пеня у розмірі 0,3 % суми заборгованості за кожний день несплати.

Податок із власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів.

Порядок обчислення і сплати цього податку регулюється Законом України "Про податок з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів" від 18 лютого 1997 р. з урахуванням змін і доповнень, внесених Законом України від 16 червня 1999 р. № 986—XII. Податок зараховується до бюджетів місцевого самоврядування (15 %) та територіальних дорожніх фондів (85 %) на фінансування витрат, пов'язаних із будівництвом, реконструкцією, ремонтом і утриманням автомобільних доріг загального користування.

Платниками податку є власники транспортних засобів (підприємства, організації, установи) — юридичні особи, в тому числі іноземні, які мають зареєстровані в Україні згідно з діючим законодавством власні транспортні засоби, які є об'єктом оподаткування.

Об'єкт оподаткування: автомобілі (легкові, вантажні, спеціального призначення), колісні трактори, мотоцикли, яхти, судна парусні, човни моторні і катери.

Не оподатковуються: трактори на гусеничному ходу, машини та механізми для сільськогосподарських робіт, автомобілі швидкої допомоги, пожежні автомобілі, підйомні і самохідні транспортні засоби для перевезення вантажів на короткі відстані (у складі).

Ставки податку з 1 січня 2000 р. встановлені в гривнях, виходячи зі 100 см3 об'єму двигуна, з 1кВт потужності двигуна, з 100 см довжини транспортного засобу.

Обчислення податку здійснюється на підставі даних про кількість транспортних засобів за станом на 1 січня поточного року. Якщо транспортні засоби отримані в П півріччі, то податок сплачується в половинному розмірі.

Податок слачується поквартально до 15 числа місяця, наступного за звітним, за період до наступного технічного огляду.

Звільняються від сплати податку підприємства автомобільного транспорту загального користування (перевезення пасажирів за умови законодавчо встановлених тарифів на оплату за проїзд), сільськогосподарські підприємства-товаровиробники сплачують податок на трактори колісні, автобуси і спеціальні автомобілі для перевезення людей (з кількістю місць менше 10) у розмірі 50 %.

Відповідальність: у разі зниження податку стягується вся сума заниження і штраф у двократному розмірі від тієї ж суми; за відсутності обліку об'єктів оподаткування або при веденні обліку з порушеннями встановленого порядку стягується штраф у розмірі 50 % від суми податку, що підлягає сплаті. Оплата штрафів здійснюється за рахунок прибутку, що залишається в розпорядженні підприємств.

Сума податку включається до складу валових витрат платника, а отже, зменшує оподаткований прибуток і суму самого податку на прибуток. Таким чином, поряд з фіскальною функцією названий податок виконує регулюючу функцію.

Плата за воду.

Плата за воду встановлюється за спеціальне використання водних ресурсів загальнодержавного і місцевого значення. До природних ресурсів загальнодержавного значення належать:

  • поверхневі води, що розташовані або використовуються на території більш як однієї області;

  • підземні води (в тому числі мінеральні).

Водні ресурси, не віднесені до ресурсів загальнодержавного призначення, відносять до ресурсів місцевого призначення.

Платежі за спеціальне використання водних ресурсів встановлюються з метою стимулювання їхнього раціонального і комплексного використання і відтворення, вирівнювання соціально-економічних умов господарювання при використанні цих ресурсів різної доступності, природоохоронних і ресурсозберігаючих заходів.

Платниками до бюджету за спеціальне використання водних ресурсів є підприємства-водокористувачі, які діють на основі госпрозрахунку, мають самостійний баланс і розрахунковий рахунок у банку.

Платежі за спеціальне використання водних ресурсів включають:

  • платежі за право користування ресурсами;

  • платежі на охорону і відтворення ресурсів.

Розміри платежів за використання водних ресурсів встановлюються на основі нормативів плати та лімітів їх використання.

За понадлімітне використання водних ресурсів плата встановлюється у п'ятикратному розмірі щодо плати за їх використання в межах установлених лімітів. Зазначені платежі в межах установлених лімітів відносять на витрати виробництва, аза понадлімітне використання вони вилучаються з прибутку, що залишається в розпорядженні підприємств.

    1. Обов’язкові відрахування підприємств у цільові державні фонди, механізм їх нарахування

(самостійне вивчення)

Відрахування у цільові державні фонди, приклади яких подано нарис 7.3,7.4, сьогодні становлять значні за обсягом суми коштів, що суттєво впливає на фінансово-господарську діяльність підприємств. Цей вплив виявляється:


Рис. 7.3. Збір на обов'язкове державне пенсійне страхування

1) через формування валових витрат, які виключаються із суми скоригованого валового доходу. Відтак, відрахування в цільові державні фонди зменшують оподаткований прибуток, а отже, і суму податку на нього;

2) через формування собівартості (витрат). Указані відрахування збільшують собівартість, що, відповідно, може зменшити прибуток від реалізації продукції (робіт, послуг), або збільшують їхню вартість, а отже, створюють проблеми зі збутом продукції;

3) через використання прибутку. Це має місце тоді, коли відрахування (збори) здійснюються за рахунок прибутку підприємства.

Рис. 7.4. Збір на обов'язкове державне соціальне страхування

    1. Місцеві податки і збори

(самостійне вивчення)

Особливості стягнення місцевих податків і зборів та їх впливу на фінансово-господарську діяльність суб'єктів господарювання такі:

1) місцеві податки і збори включаються до складу валових витрат, які виключаються зі скоригованого валового доходу, а отже, зменшують суму оподаткованого прибутку;

2) місцеві податки і збори суб'єкти господарювання відносять на собівартість продукції (робіт, послуг), що впливає на формування їхнього прибутку.

Органи місцевого самоврядування мають право:

  • запроваджувати тільки ті податки і збори, що передбачені законодавчими актами;

  • встановлювати ставки, що не перевищують граничних розмірів, передбачених законодавчими актами;

  • встановлювати додаткові пільги для окремих платників податків (встановлення ставки, нижчої за мінімальну, звільнення від податку).

До складу місцевих податків і зборів належать:

1) місцеві податки:

• комунальний податок;

• податок на рекламу;

2) місцеві збори:

• за право використання місцевої символіки;

• за паркування автотранспорту;

• за видачу дозволу на розміщення об'єктів торгівлі та сфери послуг;

• за дозвіл на проведення місцевого аукціону, конкурсного розпродажу і лотерей;

• за право проведення кіно- і телезйомок;

• за проїзд територією прикордонних областей автотранспортом, що вирушає за кордон, та інші.

Об'єктом оподаткування є вартість товарів (послуг), реалізованих суб'єктами підприємницької діяльності через організовану торговельну мережу (магазини, кіоски, автозаправні станції, їдальні, кафе, ресторани, лотки), а також виручка, одержана через каси неторговельних підприємств, установ і організацій від продажу безпосередньо населенню товарів власного виробництва, товарів, придбаних в інших юридичних і фізичних осіб.

Ставку комунального податку встановлено від вартості реалізованих товарів без ПДВ.

Податок з реклами.

Платниками податку е суб'єкти підприємницької діяльності, їх філії, відділення, представництва, постійні представництва нерезидентів — замовники реклами, виробники і розповсюджувачі реклами.

Податок із реклами стягується під час оплати рекламних послуг з усіх видів комерційних оголошень і повідомлень, що поширюються за допомогою засобів масової інформації, афіш, плакаті в, рекламних щитів, що друкуються на спортивному одязі чи майні.

Об'єктом оподаткування є вартість послуг за встановлення і розміщення реклами. Ставки податку диференційовано залежно від місця розташування реклами, терміну надання рекламних послуг, товару, що рекламується.

    1. Особливості оподаткування суб’єктів

господарювання аграрного сектору економіки

(самостійне вивчення)

Оподаткування сільськогосподарського підприємства відрізняється від оподаткування будь-якого іншого торговельного або виробничого підприємства, має свою специфіку. Зокрема, оподаткування податком на прибуток даної категорії платників має такі особливості: виробник продукції сільського господарства як платник податку може самостійно обирати систему оподаткування податком на прибуток (або фіксований податок, або на загальних підставах).

Фіксований сільськогосподарський податок посідає окреме місце в податковій системі України. Він націлений на підтримку сільськогосподарських товаровиробників та спрощує систему оподаткування у сільському господарстві. Фіксований сільськогосподарський податок – це прямий податок виключно з юридичних осіб, які в ведуть певну, встановлену законом діяльність, котра визначається згідно класифікатора видів економічної діяльності. Ще однією особливістю цього податку є те, що він належить до загальнодержавних податків, який надходить до місцевого бюджету відповідного регіону.

Звітним періодом для фіксованого сільськогосподарського податку є календарний рік. Сільськогосподарські товаровиробники самостійно обчислюють суму податку щороку в період з 1 січня і не пізніше 20 лютого поточного року.

Квартальний розподіл сум податку враховує сезонність сільськогосподарського виробництва, а його розмір становить третину суми податку, визначеної на кожний квартал суми податку за рік:

10 відсотків – I квартал

10 відсотків – II квартал

50 відсотків – III квартал

30 відсотків – IV квартал.

Якщо протягом податкового (звітного) періоду у платника податку змінилася площа сільськогосподарських угідь або земель водного фонду у зв’язку з набуттям чи втратою на неї права власності чи користування, то такий платник зобов’язаний:

    • уточнити суму податкових зобов’язань з податку на період, починаючи з дати набуття (втрати) такого права до останнього дня податкового (звітного) року;

    • подати протягом 20 календарних днів місяця органам Міністерства доходів і зборів у відповідному регіоні за місцезнаходженням платника податку та місцем розташування земельної ділянки декларацію з уточненою інформацією про наявність земельних ділянок, а також про їх площу та нормативну грошову оцінку.

Оподаткування податком на прибуток сільськогосподарського підприємства має свої особливості, що зумовлено його сезонним характером діяльності (між витратним та дохідним періодом проходить досить тривалий проміжок часу). Для даної категорії платників річний податковий (звітний) період починається з 1 липня та закінчується 30 червня (12 календарних місяців) наступного звітного року. Це дає змогу платнику податків прорахувати податок до сплати з врахуванням особливостей сезонності виробництва та реалізації вирощеної продукції, оскільки неможливо уникнути збиткових та невиправдано дохідних періодів при квартальному обчисленні податку.

Податок на прибуток сплачується підприємствами протягом десяти календарних днів (Згідно п. 57.1 ст. 57 Податкового кодексу України), що настають за останнім днем подання декларації, при чому термін сплати не переноситься, якщо він припадає на вихідний або святковий день. Сільськогосподарські підприємства не сплачують авансові внески у випадках, якщо валовий дохід за рік перевищив 10 млн. грн. на відміну від підприємств, які здійснюють інші види діяльності.

Підприємства, які займаються вирощуванням культури на орендованих землях, для використання такого режиму оподаткування обов’язково у визначеному порядку мають укладати договори оренди землі з орендодавцям відповідно до Закону України про оренду землі. Зазначені договори підлягають обов’язковій реєстрації.

Продукція, яка була вироблена або вирощена на земельних ділянках, котрі не оформлені договором оренди, не вважається власною і не користується привілеями в оподаткуванні як для сільськогосподарських підприємств.

Сума нарахованого податку на прибуток зменшується на суму податку на землю, що використовуються для ведення сільськогосподарського виробництва.

Крім того, сільськогосподарські підприємства мають право використовувати спеціальний режим оподаткування податком на додану вартість за бажанням платника.

Однак, п. 209.1 ст. 209 Податкового кодексу України передбачено, що обрати спеціальний режим оподаткування податком на додану вартість може виключно юридична особа – резидент, яка здійснює діяльність у сфері сільського та лісового господарства, а також рибальства. Не можуть бути зареєстрованими платниками спеціального режиму оподаткування фізичні особи та нерезиденти. Використання такого режиму не поширюється на договори про спільну діяльність, оскільки ця діяльність не передбачає створення нової юридичної особи.

Відзначимо також, що платник, який знаходиться на спеціальному режимі оподаткування податком на додану вартість, не може перебувати на спрощеній системі оподаткування, котра передбачає порядок оподаткування та сплати ПДВ інший ніж для платників на загальній системі оподаткування.

Особливість оподаткування податком на додану вартість полягає в тому, що платником сума ПДВ спрямовується на спеціальний рахунок сільськогосподарського підприємства чи залишається у розпорядження сільськогосподарського підприємства. Ця сума підлягає нарахуванню за підсумками поточного звітного періоду з урахуванням залишку від’ємного значення попереднього звітного періоду та відображається у відповідному рядку декларації з податку на додану вартість (з відміткою «декларація сільськогосподарського підприємства»).

Лекція 7

Тема 8. КРЕДИТУВАННЯ ПІДПРИЄМСТВ

  1. Необхідність та суть кредитування підприємств

  2. Банківське кредитування підприємств

  3. Визначення потреби підприємства в кредиті на основі аналізу грошових надходжень

  4. Порядок отримання і погашення банківського кредиту

  5. Небанківське кредитування підприємств (самостійне вивчення)

  6. Кредитування підприємств за рахунок коштів міжнародних фінансово-кредитних інститутів (самостійне вивчення)

  1. Необхідність та суть кредитування підприємств

Діяльність підприємства в системі ринкової економіки неможлива без періодичного використання різноманітних форм залучення кредитів Слово «кредит» походить від латинського - борг, позика. В сучасному понят­ті - це капітал, який береться під позику у вигляді грошової форми і надається в тимчасове використання госпорганам на принципах, повернення, терміновості, оплати та цільового використання.

Кредит є формою руху позичкового капіталу. Він виражає економічні відносини між кредитором і позичальником, які виникають під час отримання позики, користування нею та її повернення.

Кредит як форма руху позичкового капіталу об'єднує в собі два процеси:

  • акумуляцію тимчасово вільних грошових коштів;

  • •вкладення або розміщення цих коштів

Загальноекономічною причиною появи кредитних відносин є товарне виробництво. Якщо рух товарних потоків випереджає грошовий, то підприємства — споживачі товарів із настанням моменту плати за них не завжди мають достатні кошти, що може зупинити нормальний процес відтворення. Коли рух грошових потоків випереджає товарні, то на підприємствах нагромаджуються тимчасово вільні кошти.

Виникає суперечність між безперервним вивільненням грошей у кругообороті оборотних коштів і потребою в постійному використанні матеріальних і грошових ресурсів. Таким чином, виникнення і функціонування кредиту пов'язане з необхідністю забезпечення безперервного процесу відтворення. Інші причини, що обумовлюють необхідність кредитування представлено на схемі 1.

Юридичною основою кредитування підприємств є кредитний договір, який передбачає виникнення певних обов'язків кожної зі сторін кредитором і позичальником.

Економічна роль кредиту полягає у перерозподілі вартості на засадах строковості, платності, терміновості, забезпечення і повернення, які називають принципами кредитування

Особпивістю кредитного перерозподілу є його тимчасовий характер

Сутність кредиту як економічної категорії виявляється в його функціях, до яких належать:

• перерозподільча;

• заміщення грошей в обігу;

• стимулююча;

• контрольній

Рис. 8.1. Причини кредитування підприємств.

Перерозподільча функція кредиту. Внаслідок кредитного перерозподілу прискорюється залучення додаткових грошових коштів у сферу господарю-ванняШри реалізації цієї функції кредиту перерозподіляються як грошові кош-ти, так і товарні ресурсиуШвидкість та інтенсивність перерозподілу вартості за допомогою кредиту залежить насамперед від рівня позичкового відсотка.

Функція заміщення грошей кредитними інструментами. Ця функція пов'язана з антиципаційною властивістю кредиту— здатністю випереджати в часі процес накопичення в товарній і грошовій формах. За допомогою кредиту формуються грошові ресурси для організації безготівкового обігу за допомогою кредитних інструментів - переказних векселів, чеків, кредитних карток тощо.

Стимулююча функція. Ця функція проявляється перш за все у тому, що позичальник змушений ефективно використовувати отриману позику щоб на зароблені кошти не тільки повернути основну суму боргу, а й сплатити відсот-ки за користування кредитом і отримати прибуток. Майнова відповідальність позичальника за використання і повернення кредиту теж стимулює раціональне використання позичених коштів.

Для кредитора стимулюючим чинником є позичковий відсоток, який забезпечує отримання прибутку.

Контрольна функція. Контрольна функція кредиту полягає в тому, що в процесі кредитування здійснюється взаємний контроль як кредитора, так і позичальника за використанням і поверненням позики. Однак кредитор має можливість здійснювати контроль як за об'єктом кредиту, так і за діяльністю позичальника. Позичальник контролює тільки об'єкт кредитних відносин.

Для розвитку кредитних відносин необхідні певні умови.

1) кредитор і позичальник, мають бути юридично самостійними

суб'єктами, які матеріально гарантують виконання зобов'язань.

І) спільні інтереси суб'єктів кредитної угоди.

Розрізняють два види кругообороту коштів підприємства: відносно рівномірний і переважно нерівномірний.

Перший вид властивий підприємствам нафтової, вугільної, металургійної та інших галузей промисловості. Для підприємств цієї групи характерна відсутність тривалого лагу (періоду) між надходженням і витрачанням коштів.

Другий вид характерний для підприємств легкої, харчової, лісової промисловості, сільськогосподарських підприємств. У них завжди виникає певна невідповідність між витратами коштів і надходженням коштів від реалізації продукції. У підприємств з нерівномірним кругооборотом коштів додаткова потреба в кредиті пояснюється сезонністю виробництва, значною тривалістю обороту оборотних коштів. Тривалість виробничого циклу може коливатись від кількох днів (виробництво деяких харчових продуктів) до кількох місяців і років.

Кредитні відносини характеризуються тим, що їх суб'єктами є дві сто­рони: одна з них у рамках конкретної угоди називається кредитором, інша -позичальником. Грошові чи товарно-матеріальні цінності, витрати або вико­нана робота та надані послуги, щодо яких укладається кредитний договір, є об'єктом кредиту.

Основними об'єктами короткострокового кредитування є:

- виробничі запаси;

- незавершене виробництво;

- витрати майбутніх періодів;

- готова продукція і товари;

- платіжні та розрахункові операції з постачальниками й покупцями. Об'єктами довгострокового та середньострокового кредитування є капітальні вкладення, пов'язані з реконструкцією підприємства його технічним переозброєнням, упровадженням нової техніки, удосконаленням технології виробництва, та інші витрати, що приводять до збільшення вартості основних засобів.

Період залучення кредитів — це час з моменту надання банківського кредиту до моменту його повного погашення та виплати відсотків за користування У банківській практиці для визначення розмірів кредиту використовується метод, коли позика видається не в повному обсязі, а за мінусом визначеної частини у відсотках до заявленої величини кредиту. Ця величина для кожного підприємства може бути різною, виходячи з його кредитоспроможності і ступеня ризику кредитування.

Кредити, які надаються підприємствам, можна класифікувати за та­кими ознаками:

1.3а призначенням (характером використання:

  • позики підприємствам;

  • позики небанківським фінансовим установам;

  • міжбанківські позики;

  • позики під нерухомість;

  • споживчі кредити;

  • кредити під вексельне обертання тощо.

У залежності від форм і видів кредити бувають:

Банківський кредит - це економічні, кредитні відносини між банками і суб'єктами господарювання з приводу видачі (отримання) і використання позикових коштів.

Комерційний кредит - це економічні, кредитні відносини між окремими суб'єктами господарювання з приводу відстрочки оплати за продані (куплені) товари.

Державний кредит - це сукупність кредитних відносин між державою, юридичними та фізичними особами з приводу випуску (придбання) позик.

Лізинговий кредит - це економічні відносини між юридичними осо­бами, які виникають при оренді майна на підставі укладеного договору.

Іпотечний кредит - це особливий вид економічних відносин з приводу надання кредитів під заставу нерухомого майна. При цьому кредиторами можуть бути іпотечні банки або спеціальні іпотечні компанії, а також комерційні банки. Особами, які надають позику, можуть бути юридичні та фізичні особи, які мають у власності об'єкти іпотеки (виробничі будови, споруди, житлові будинки, магазини, земельні ділянки тощо).

Споживчий кредит - кредит, що надається фізичним особам на при­дбання споживчих товарів і послуг з відстрочкою платежу.

Консорціумний кредит - це кредит, що надається суб'єктам господа­рювання банківськими консорціумами.

Кредити під вексельний обіг - це кредити, що надаються банками під облік і заставу векселів. При цьому кредити під облік векселів - це кредити, що надаються банком пред'явнику векселів, після їх обліку в банку, на строк до виконання по них зобов'язань сплатити пред'явникам векселів номінальну їх вартість за вирахуванням дисконту (відсоткової ставки банку). Сума і строк дії вексельного кредиту залежать від строку і суми поданих векселів. Проте строк, на який видається вексель, не може перевищувати 90 днів.

Товарний кредит - товари, які передаються резидентом або нерезиден­том у власність юридичним чи фізичним особам на умовах угоди, що перед­бачає відстрочення кінцевого розрахунку на визначений строк під заставу.

Фінансовий кредит - кошти, які надаються банком-резидентом або нерезидентом, кваліфікованим як банківська установа, згідно з законодав­ством країни перебування нерезидента, у позику юридичній або фізичній особі на визначений строк, для цільового використання та під процент.

Інвестиційний податковий кредит - це відстрочка сплати податку на прибуток на визначений строк з метою збільшення його фінансових ресурсів для здійснення інноваційних програм, з наступною компенсацією відстро­чених сум у вигляді додаткових надходжень податку за рахунок загального росту прибутку від реалізації інноваційних програм.

2. У залежності від наявності і характеру забезпечення кредити під­розділяються на: забезпечеіщнезабезпечені (бланкові) При цьому під забез­печенням кредиту розуміють спосіб страхування банку від ризику неповер­нення особою, яка взяла позику, кредиту. В забезпечення повернення кре­диту приймаються: застава майна; цінні папери; шляхові та товарні доку­менти; гарантія або доручення третьої особи; поліс страхової компанії тощо.

3. Залежно від мети використання кредити поділяються на: кредити, які видаються на формування обігових коштів; основних фондів

За строками використання кредити бувають: строкові, безстрокові, відстрочені та прострочені. При цьому строкові позики - це позики, які на­даються банками особам, які беруть позику на певний строк, встановлений у договорі сторін. Безстроковим називаються, позики, які видаються банками на невизначений строк, до вимоги. Погашаються такі позики, як правило, за першою вимогою банку-кредитора. До (прострочених відносяться позики, за якими вийшов строк повернення, передбачений кредитним договором банку з особою, яка взяла позику. Відстроченими)вважаються позики, термін повернення яких, на прохання особи, що взяла позику, перенесений банком на більш тривалий строк. Відстрочка погашення позики оформляється, як правило, укладанням додаткової угоди до основного кредитного договору і супроводжується встановленням більш високої відсоткової ставки.

5. За методами надання розрізняють позики, які видаються в разовому порядку й у відповідності до відкритої кредитної лініі, резервні (гарантовані)

6. За способами погашення - позики, які погашаються поступово; одно­часно по закінченні строку; згідно умов, передбачених кредитним договором.

7. За характером і способом оплати відсотків розрізняють:

- позики з відсотковою ставкою, яка зафіксована;

S% = Sk * ip * Tk/ 365 (1)

- з плаваючою відсотковою ставкою та з оплатою відсотків по мірі

використання позичених коштів S% = ΣSkn * ikn (2)

Кредиторами, що надають позику, можуть бути: комерційні банки та інші спеціалізовані фінансово-кредитні установи; держава - при видачі державного кредиту; міжнародні фінансово-кредитні установи; підприємства - при наданні комерційних кредитів.

  1. Банківське кредитування підприємств

Кредитні взаємовідносини між банком і суб'єктом господарської дія­льності регулюються кредитним договором.

Але до оформлення кредитного догсшору позичальник, бажаючий отри­мати в банку, який його обслуговує, кредит, виясняє в цьому банку можли­вість позитивного вирішення цього питання. При отриманні позитивної від­повіді/позичальник звертається в банк офіційно з клопотанням-заявою. де вказується мета отримання кредиту, його сума, строк використання, передба­чене забезпечення, економічна характеристика заходів, які кредитуються, і джерела погашення кредиту.

Разом із клопотанням-заявою позичальник подає банку такі документи:

  • техніко-економічне обґрунтування кредитованого заходу;

  • копії контрактів (договорів) між продавцем і покупцями;

  • копії договорів оренди землі, приміщень, обладнання тощо;

  • розрахунки очікуваних доходів від проведення заходу;

  • бухгалтерські та фінансові звіти (форма № 1,2,3,4) за звітний рік;

  • виписки за рахунками позичальника, відкритими в інших банках;

  • висновки аудиторських фірм про фінансовий стан позичальника;

  • договір застави, поручительства, гарантії, страхування

  • бізнес-план по новоздійснюваному заходу;

  • розрахунок одержання прибутку та його розподілу;

При необхідності банк може вимагати від позичальника інші документи, які підтверджують його неспроможність і забезпечення повернення кредиту. Позичальник, який не є клієнтом банку, подає йому додатково:

  • статут підприємства;

  • засновницький договір;

  • свідоцтво про реєстрацію;

  • довідку про знаходження на обліку в податковому органі;

  • картку зі зразками підписів осіб, завірену у встановленому порядку.

При оформленні одержання довгострокового кредиту на фінансування капітальних витрат позичальник надає в банк документи, необхідні для від­криття кредитування капітальних вкладень, а також контракт на побудову, договори на постачання необхідного виробничого обладнання, документи на відведення земельної ділянки (землекористування), проектно-технічну доку-менттацію на заходи, які проводяться, основні техніко-економічні показники проекту, бізнес-план, розрахунок доходності, та окупності капітальних затрат

Після одержання клопотання-заяви та необхідних документів для на­дання кредиту, вивчення цих документів банком останній оцінює рівень економіки та ділову репутацію позичальника, його кредитоздатність, мож­ливість видачі йому кредиту та своєчасність його погашення.

  1. Визначення потреби підприємства в кредиті на основі аналізу грошових надходжень

Коефіцієнт заборгованості показує, наскільки діяльність під­приємства фінансується за рахунок позичених коштів. Цей коефіцієнт розраховують діленням загальної заборгованості на власний капітал. Частка позичених коштів дає уявлення про кредитоспроможність підприємства та рівень фінансового ризику, якого можуть зазнати кредитори: якщо нижчий коефіцієнт, то ліпше вони захищені від втрат у разі, коли підприємство різко скоротить обсяг активів або зазнає збитків.

Коефіцієнт ліквідності свідчить про здатність підприємства виконати короткострокові зобов’язання. Розраховують цей коефіцієнт діленням ліквідних активів на короткострокову заборгованість.

Коефіцієнти обіговості свідчать, наскільки ефективно підприємство використовує свої активи.

«Обіговість дебіторської заборгованості у днях» показує середню кількість днів, необхідних для погашення дебіторської заборгованості.

«Обіговість товарно-матеріальних запасів у днях» показує середню кількість днів, необхідних для того, щоб шляхом реалізації продукції перетворити товарно-матеріальні запаси на гроші.

Коефіцієнти прибутковості показують загальну ефективність (результативність) діяльності підприємства.

— Коефіцієнт витрат показує прибутковість підприємства щодо обсягів реалізації продукції. Для його розрахунку чисту виручку від реалізації після відрахування витрат на основну діяльність ділять на чисту виручку від реалізації. Зниження коефіцієнта витрат може вказувати на зниження цін на продукцію або на меншу ефективність виробництва.

— Окупність інвестицій або активів свідчить про здатність підприємства ефективно використати активи для отримання прибутку. Для розрахунку показника прибуток після сплати податків ділять на загальні активи.

— Окупність власного капіталу показує загальну ефективність отримання прибутку за допомогою капіталу, вкладеного акціонерами у дане підприємство (дохідність акціонерного капіталу, відображеного в балансі). Для розрахунку коефіцієнта прибуток після сплати податків ділять на акціонерний капітал. Якщо підприємство має великий обсяг позичених коштів, високий показник окупності власного капіталу, це свідчить про надмірний фінансовий ризик, який воно взяло на себе.

Аналізуючи стан і ділову активність підприємств, ці коефіцієнти порівнюють із показниками конкурентів і визначають зміни, що сталися протягом визначених періодів (динаміку змін).

  1. Порядок погашення банківського
    кредиту підприємством

Умови погашення кредитів суттєво впливають на фінансовий стан суб’єктів господарювання.

Порядок погашення кредиту — це спосіб погашення основної його суми і нарахованих відсотків. Кредит погашають повністю після закінчення терміну кредитної угоди або поступово, частинами. Від-
соток нараховується на суму непогашеного кредиту.

За способом погашення позики можуть бути: до запитання, з погашенням у відповідний термін, з довгостроковим погашенням.

За позиками до запитання строк повного повернення конкретно не визначається і погашення відбувається на вимогу банку.

Позика може погашатися підприємством не тільки відповідно до кредитного договору, а й достроково (на вимогу кредитора або на бажання підприємства).

За характером погашення кредити поділяються на такі види:

1)  дисконтні;

2)  позики, які погашаються поступово — щомісячно, щоквартально, раз на півроку, щорічно;

3)  позики, які погашаються одноразовим платежем після закінчення терміну позики, тобто підприємство одночасно сплачує банку суму основного боргу та нарахованих відсотків;

4)  амортизаційні (здійснюється поступова виплата основного боргу та відсотків рівномірними внесками).

Можуть бути й інші способи погашення, які зазначаються у кредитному договорі (наприклад надання підприємству пільгового періоду кредитування, тобто відстрочки погашення кредиту).

На відміну від звичайних надання дисконтних позик передбачає утримання позикового відсотка (дисконту) під час видачі кредиту.

Приклад

За звичайною позикою підприємство отримало кредит 100 тис. грн. під 20 % річних. Після завершення року воно сплатить банку одноразово 120 тис. грн. За дисконтною позикою відсотки буде утримано негайно, тобто підприємство отримає 80 тис. грн. (100 тис. грн. – – 20 тис. грн.) і через рік поверне їх банку.

Законодавством України видачу дисконтних позик заборонено.

За погашення періодичними внесками певна частка основної суми кредиту сплачується однаковими внесками протягом терміну дії кредитної угоди, а більша частина його — після закінчення терміну кредиту.

За «амортизаційного» погашення основну суму кредиту під­приємства сплачують поступово. Платежі здійснюються однаковими сумами регулярно і включають відповідну частину суми основного боргу і відсотків. Погашення однаковими внесками передбачає, що кожен наступний платіж менший за попередній, оскільки відсоткові виплати з часом знижуються.

Інші способи погашення кредиту:

  • ¨   порядок погашення може бути пов’язаний з доходами від заходу, що кредитується (погашення кредиту з перервою, тобто з пільговим періодом, а регулярні внески для погашення здійснюються тільки тоді, коли проект починає давати дохід);

  • ¨   внески для погашення основної суми кредиту здійснюються нерегулярно й неоднаковими сумами.

Джерелами погашення кредиту, отриманого підприємством, можуть бути:

— виручка від реалізації продукції, що її отримає підприємство в процесі реалізації проекту кредитування;

— виручка від реалізації продукції власного виробництва, не пов’язаного з проектом кредитування;

— інші надходження від господарської діяльності.

Умови погашення кредиту обумовлюються під час підписання договору підприємства з банком, виходячи з:

— цільового спрямування кредиту;

— обсягів та терміну позики;

— порядку та строків надходження коштів на рахунок підприємства;

— сезонності та циклічності виробництва;

— рівня платоспроможності та надійності матеріального забезпечення підприємства тощо.

Відсотки за користування кредитом нараховуються щомісячно в розмірі, передбаченому кредитним договором. Сплата відсотків здійснюється за фактичну кількість днів користування позикою.

Підприємство може звернутись до банківської установи з проханням переглянути графік погашення заборгованості та нарахування відсотків. Банк може зважити на клопотання, якщо підприємство доведе об’єктивну неможливість отримання передбаченого бізнес-планом доходу в обсязі, достатньому для погашення позики. За згодою банку підприємство укладає з ним або додаткову кредитну угоду, або коригує лише графік зміни термінів часткових 
платежів.

  1. Небанківське кредитування підприємств

(самостійне вивчення)

Комерційне кредитування підприємств

Кругооборот коштів підприємства в процесі виробництва продукції, послуг та інших видів комерційної діяльності часто супроводжується тимчасовим браком фінансових ресурсів — покупець продукції з різних причин не може своєчасно розрахуватися з постачальником. Тоді виникає потреба у відстрочці платежу, тобто в комерційному кредиті.

Комерційний кредит — це одна з найперших форм кредитних від­носин в економіці, саме він породив вексельний обіг і тим самим сприяв розвитку безготівкового грошового обігу. Основна мета комерційного кредиту — прискорення процесу реалізації товарів і отримання закладеного в них прибутку.

Комерційний кредит — це відповідна кредитна угода між двома підприємствами — продавцем (кредитором) і покупцем (позичаль­ником). Інструментом комерційного кредиту традиційно є вексель, що визначає фінансові зобов’язання позичальника стосовно кредитора.

Відсоток за комерційний кредит входить у ціну товару та суму векселя і, як правило, є меншим, ніж за кредит банківський. Погашення кредиту може здійснюватися:

  • оплатою векселя;

  • передаванням векселя відповідно до чинного законодавства іншій юридичній особі;

  • переоформленням комерційного кредиту на банківський.

Комерційний кредит принципово відрізняється від банківського:

—   в ролі кредитора виступають не спеціалізовані кредитно-фінансові організації, а юридичні особи, що зв’язані з виробництвом або реалізацією товарів та послуг;

—   він надається тільки в товарній формі;

—   позиковий капітал інтегровано з промисловим або торговим, що знайшло практичне втілення у створенні фінансових компаній, холдингів та інших аналогічних структур, які об’єднують підприємства різної спеціалізації і напрямків діяльності.

В операціях з комерційним кредитом виникають певні ризики:

—   ризик можливої зміни ціни товарів;

—   ризик недотримання покупцем строків оплати;

—   ризик банкрутства покупця;

—   ризик можливого подорожчання кредиту.

Конкретний строк комерційного кредиту залежить від:

—   виду товарів і послуг;

—   вартості угоди;

—   фінансового стану покупця і постачальника;

—   вартості кредиту;

—   наявності довготривалих зв’язків між постачальниками і покупцями;

—   якості товару.

Комерційний кредит має свої переваги і недоліки. До переваг належать:

—   оперативність надання коштів у товарній формі;

—   технічна нескладність оформлення угоди;

—   надання підприємству ширших можливостей маневрування оборотними коштами;

—   сприяння розвитку кредиткого ринку.

Недоліками комерційного кредиту є: обмежені можливості в часі та розмірах; наявність помітного ризику для кредитора; можливість небажаного впливу банків, що дисконтують векселі.

Нині на практиці застосовуються переважно три різновиди комерційного кредиту:

—   кредит із фіксованим терміном погашення;

—   кредит із погашенням після фактичної реалізації позичальником одержаних товарів;

—   кредитування за відкритим рахунком, коли постачання наступ­ної партії товарів на умовах комерційного кредиту здійснюється до моменту погашення попередньої заборгованості.

У ХІХ і на початку ХХ ст. у розвинених країнах у галузі внутрішньої і міжнародної торгівлі переважав традиційний вексельний кредит, із наданням продавцем покупцеві права погашати його частинами. Практикувалось надання продавцями комерційного кредиту у вигляді відстрочки платежів, без оформлення її векселем, а також надання покупцями комерційного кредиту постачальникам через авансові платежі.

Нині традиційний вексельний кредит починає поступатись місцем кредиту, що надається продавцями покупцям через простий запис вартості проданих у кредит товарів.

Лізингове кредитування підприємств

За економічної кризи більшість підприємств України неспроможна власними коштами здійснювати технічне оновлення виробництва. Відтак виникає об’єктивна необхідність розвитку лізингового бізнесу, що уможливлює залучення приватних інвестицій для фінансової підтримки підприємств, особливо у сфері малого та середнього бізнесу.

Термін «лізинг» походить від англійського дієслова «to lease», що означає «брати в оренду».

Будь-яка лізингова операція має фінансовий (кредитний) характер. Власник майна (лізингодавець) надає користувачу (лізинго­одержувачу) фінансову послугу: він купує майно у власність і за рахунок періодичних внесків лізингоодержувача покриває його повну вартість та отримує певний прибуток у вигляді лізингової маржі.

В економічному розумінні лізинг — це кредит, який надається в товарній формі лізингодавцем лізингоодержувачу. Суб’єктами кредитних відносин тут виступають: у ролі кредитора — лізингодавець, позичальника — лізингоодержувач.

З економічного погляду лізинг має певну схожість з банківським кредитом, який надається на придбання основних фондів. Кредитні та лізингові відносини між позичальником (лізингоодержувачем) та кредитором

 (лізингодавцем) будуються на умовах терміновості, оплати, повернення, матеріального забезпечення (застави).

Сутність лізингу проявляється у його функціях:

  • ¨   фінансовій;

  • ¨   виробничій;

  • ¨   збутовій.

Фінансова функція полягає:

— у звільненні підприємства від одномоментної повної оплати придбаних основних фондів та наданні їх на умовах довгострокового кредиту;

— у використанні підприємством податкових та амортизаційних пільг.

Оскільки орендну плату зараховують до складу валових витрат, то відповідним чином зменшується оподатковуваний прибуток підприємства.

Застосування механізму прискореної амортизації сприяє не тільки зменшенню оподатковуваного прибутку в лізингоодержувача, а й прискоренню технічного оновлення виробництва.

Виробнича функція полягає в оперативному вирішенні проблеми переоснащення виробництва не через купівлю машин та обладнання, а через їх тимчасове використання на умовах лізингу. Це ефективний засіб для забезпечення доступу підприємств до нових технологій та техніки.

Збутова функція полягає в розширенні кола споживачів та освоєнні нових сегментів ринку за рахунок залучення насамперед тих підприємств, що неспроможні відразу придбати те чи інше майно.

Об’єктом лізингу може бути будь-яке нерухоме майно, що його можна віднести до основних фондів, яке не заборонене до вільного обігу на ринку і щодо якого немає обмежень на передачу в лізинг (оренду).

До об’єктів лізингу належать:

  • ¨   машини та обладнання;

  • ¨   засоби обчислювальної техніки;

  • транспортні засоби;

  • ¨   виробничі будівлі та споруди;

  • ¨   інші основні фонди.

Не можуть бути об’єктами лізингу:

  • ¨   об’єкти оренди державного майна, крім окремого, індивідуально визначеного майна державних підприємств;

  • ¨   земельні ділянки та інші природні об’єкти.

Класичному лізингу притаманний тристоронній характер взаємовідносин: лізингодавець, лізингоодержувач, постачальник.

Лізингодавець — суб’єкт підприємницької діяльності, у тім числі банківська (небанківська) фінансова установа, яка передає в користування об’єкти лізингу згідно з договором.

Лізингоодержувач — суб’єкт підприємницької діяльності, який отримує в користування об’єкти лізингу за договором.

Постачальник лізингового майна — суб’єкт підприємницької діяльності, який виготовляє машини, обладнання тощо і (або) передає власне майно, яке є об’єктом лізингу.

Лізингодавцями можуть бути:

  • ¨   лізингові компанії;

  • ¨   комерційні банки;

  • ¨   філії, підрозділи підприємств—виробників обладнання;

  • ¨   державні й місцеві органи (комітети з управління майном; відділи постачання).

Лізингоодержувачі — це:

  • ¨   юридичні особи, зайняті виробництвом тієї чи іншої продукції;

  • ¨   фізичні особи, що займаються підприємницькою діяльністю.

До категорії продавців майна належать:

  • ¨   виробники машин та обладнання;

  • ¨   оптово-збутові організації;

  • ¨   торгові фірми;

  • ¨   власники майна та інші учасники угоди.

Державне кредитування підприємств

Державний кредит — це економічні відносини, які виникають між підприємством і державою внаслідок купівлі першим державних цінних паперів (підприємство стає кредитором держави), а також унаслідок одержання бюджетних і позабюджетних кредитів (підприємство стає позичальником).

Державне кредитування здійснюється наданням бюджетних позик безпосередньо міністерствам, відомствам, іншим центральним органам державної виконавчої влади для фінансування через банківські установи:

  • ¨ пускових об’єктів;

  • ¨ раніше розпочатих новобудов виробничого призначення;

  • ¨ технічного переозброєння і реконструкції діючих підприємств незалежно від форм власності.

Фінансування інвестиційних потреб підприємств буває цільовим, прямим, поворотним, терміновим, забезпеченим заставою чи гарантією (поручительством).

Бюджетні позики надаються на таких умовах:

  • ¨ обсяги бюджетних кредитів на відповідний рік доводяться до міністерств, відомств, інших центральних органів державної влади, які фінансуються Міністерством економіки, після затвердження Державної програми економічного й соціального розвитку України;

  • ¨ перелік будов і об’єктів виробничого призначення, які фінансуються за рахунок коштів державного бюджету, визначає Міністерство економіки за погодженням з Міністерством фінансів і подає його на затвердження Кабінету Міністрів України у складі Державної програми економічного й соціального розвитку України на рік, що планується;

  • ¨ терміни погашення бюджетних кредитів не перевищують трьох років, а в окремих випадках — п’яти років;

  • ¨ погашення бюджетних кредитів починається через рік після закінчення будівництва, реконструкції або технічного переозброєння об’єкта кредитування (якоїсь його черги, пускового комплексу) і здійснюється щоквартально;

  • ¨ погашення бюджетних кредитів, які використовуються на придбання обладнання, що не входить у систему будівель, починається наступного за плановим року і здійснюється щоквартально протягом не більше двох років;

  • ¨ за користування бюджетними позиками встановлюється відсоткова ставка, яка визначається Мінфіном України щорічно під час формування державного бюджету.

  1. Кредитування підприємств за рахунок коштів міжнародних фінансово-кредитних інститутів

(самостійне вивчення)

Нині комерційні банки України дуже рідко надають підприємствам довготермінові кредити. Можливість отримати такий кредит є реальнішою через кредитні лінії Світового банку і Європейського банку реконструкції та розвитку (ЄБРР), що надаються уповноваженими банками.

Головні критерії та обсяги фінансування підприємств по лінії ЄБРР:

  • ¨   фінансуються тільки проекти підприємств з приватною формою власності, які функціонують переважно у галузях сільськогосподарського виробництва, харчової промисловості та послуг;

  • ¨   допроектні активи підприємств не повинні перевищувати 2,5 млн доларів США за винятком вартості споруд та будівель;

  • ¨   кількість працівників не повинна перевищувати 500 осіб;

  • ¨   частка приватної власності має бути не меншою за 51 %;

  • ¨   підприємство має відповідати вимогам техніки безпеки, екологічним, санітарно-гігієнічним, а також іншим нормам охорони довкілля, що встановлені законодавством України;

  • ¨   власний внесок позичальника в проект не може бути меншим за 30% вартості проекту;

  • ¨   коефіцієнт обслуговування боргу (відношення прибутку позичальника після сплати податків, амортизаційних відрахувань та витрат на сплату відсотків за всіма позиками до всієї заборгованості підприємства з урахуванням кредиту ЄБРР) має бути не меншим за 1,3.

За рахунок коштів ЄБРР здійснюються короткострокове та довгострокове фінансування проектів, які задовольняють вимоги ЄБРР.

Короткострокове кредитування надається для реалізації експорт­них контрактів та придбання імпортної продукції з метою подальшого використання в процесі виробництва.

Довгострокове кредитування надається для фінансування основних засобів (придбання нового вітчизняного та імпортного обладнання).

Типові умови кредитування такі:

—   мінімальна сума кредиту — 50 тис. дол. США;

—   максимальна сума кредиту — встановлюється для кожного уповноваженого банку індивідуально;

—   термін короткострокового кредиту — від 6 до 12 місяців;

—   максимальний термін довгострокового кредиту — 5 років;

—   максимальна відстрочка погашення основної суми боргу — 2 роки (тривалість пільгового періоду);

—   орієнтовна ставка відсотків за користування кредитом — 15% річних.

У кредитному договорі встановлюються терміни сплати відсотків за кредитом ЄБРР. Протягом усього строку кредитування під­приємство надсилає в банк щомісячні та щоквартальні повідомлення про хід виконання робіт згідно з бізнес-планом.

За рахунок коштів ЄБРР кредитуванню підлягають тільки фінансово окупні та забезпечені заставою проекти. При цьому вартість застави не повинна бути меншою 140% суми загальної заборгованості за кредитом за умови підтримування позичальником коефіцієнта обслуговування боргу.

Кредитні кошти не спрямовуються: на рефінансування вже існуючих зобов’язань приватних підприємств або на фінансування придбання цінних паперів діючих підприємств і нерухомості; на реалізацію проектів, пов’язаних з ігорним бізнесом, виробництвом або постачанням зброї та ін.

Підприємство здійснює платежі згідно з умовами кредитної угоди, укладеної з банком.

Для отримання кредиту за рахунок коштів ЄБРР, підприємство-позичальник направляє в уповноважений банк такі пакети документів (рис. 8.3):

  • загальні;

  • установчі;

  • фінансові;

  • підтвердження щодо забезпечення кредиту;

  • спеціальні.

Крім зазначених документів підприємство-позичальник подає в банк бізнес-план, на основі якого оцінюється ефективність запропонованого проекту.

За позитивної оцінки фінансового стану підприємства та проекту укладається кредитна угода між уповноваженим банком та позичальником.

Підприємства України мають можливість отримувати кредити за рахунок коштів Світового банку, Агентства США з міжнародного розвитку, Фонду Євразія, а також коштів урядів зарубіжних країн. Переважно кредити надаються малим та середнім підприємствам через уповноважені банки України.

 

Рис. 8.3. Документи, які подає підприємство для отримання кредиту ЄБРР

Загальний огляд кредитної підтримки малих та середніх підприємств України за рахунок коштів міжнародних організацій, а також коштів урядів окремих країн подано в таблиці 8.1

Таблиця 8.1

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА КРЕДИТНОЇ ПІДТРИМКИ 
УКРАЇНСЬКИХ ПІДПРИЄМСТВ ЗА РАХУНОК КОШТІВ МІЖНАРОДНИХ ФІНАНСОВО-КРЕДИТНИХ ІНСТИТУТІВ ТА МІЖНАРОДНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ

№ п/п

Кредитор

Загальна вартість проекту

Призначення коштів / мета проектів

    1. Проекти, що фінан­суються Світовим банком

1.1

Позика Світового банку (на стадії підго-товки)

500 млн дол. США

Сприяти розвитку приватного секто­ра, поліпшуючи роботу приватизованих підприємств, прискорюючи появу малих та середніх підприємств та зміцнюючи конкуренто-спроможність українських підприємствна внутрішньому та зовнішньому ринках

1.2

Пілотний проект фінансування села (на стадії підготовки)

25–30 млн дол. США

Проект має на меті забезпечити приватних фермерів, приватнісільськогосподарські підприємства та приватних підприємців у сільській місцевості, які не виробляють сіль­ськогосподарської продукції, тощо

1.3

Позика на розвиток підпри-ємств І

310 млн дол. США

Прискорення виконання програми масової приватизації. Фінансування критичного імпорту та меншу частку позики (10 млн. дол. США) спрямовано на технічну допомогу приватизованим підприємствам, що здійс­нюють реструктуризацію

1.4

Позика на розвиток підпри-ємств ІІ (на стадії підготов-ки)

300 млн дол. США

Завершення програми приватизації

1.5

Проект розвитку експорту (на стадії впровадження)

70 млн дол. США

Надання допомоги у розвитку експортного потенціалу українського приватного сектора, що перебуває на стадії становлення, через підтримку виробництва та експортного збуту продукції, робіт та послуг у всіх галузях економіки

2

Європейський банк реконструкції та розвитку (ЄБРР)

100 млн ЕКЮ

Кредитна лінія НБУ для малих та середніх підприємств

3. Агентство США з міжнародного розвитку

3.1

Фонд підтримки підприємництва в нових незалеж-них державах

а) Фонд кредитування малого бізнесу надає в Україні позики безпосередньо малим приватним підприємствам та окремим підприємцям (від 10 до 100 тис. доларів).

б) Фонд, як правило, здійснює фінансування малих і середніх підприємств у формі внесків до статутного фонду від 500 000 дол. США до 5 000 000 дол. США.

3.2

Програма кредитування малого бізнесу Фонду Євразія

Позики надаються підприємствам з кількістю працівників до 100 осіб, чия діяльність зосереджується на виробництві товарів і / чи послуг (торгові компанії не кредитуються), а також підприємствам, які на 100% належать українським громадянам. Максимальний розмір позики — 100 тис. дол. США з фіксованою щорічною процентною ставкою 18% і строком погашення, який призначений для задоволення потреб і ресурсів підприєм­ства, але не більше 2-х років

3.3

Програма розвитку бізнес-інкубато-рів в Україні

В 1997 року розпочали свою діяльність 2 бізнес-інкубатори у Львові та Києві. Ці інкубатори надаватимуть малим, новим та існуючим підприємствам як технічну, так і матеріальну допомогу

4

Консультаційна програма «Транс-форм»

У тім числі передбачає фінансування малих і середніх підприємств

5

Німецько-український Фонд, програма сприяння розвитку малих і середніх підприємств у рамках програми «Трансформ» уряду Німеч-чини

Кредити можуть отримати такі суб’єкти господарської діяльності:

- мікропідприємства, а також підприємства з кількістю зайнятих менше 20 осіб, з переважанням частки приватної власності. За рахунок коштів кредиту може фінансуватись діяльність у сфері виробництва, послуг, а також торгівлі. Максимальна сума кредиту для цього типу підприємств становить 15 тис. ДМ під максимальну ставку 23% річних;

- малі підприємства з кількістю зайнятих менше 250 осіб, з переважанням частки приватної власності. За рахунок коштів кредиту може фінансуватися діяльність у сфері виробництва і послуг. Максимальна відсоткова ставка — 18% річних;

- середні підприємства (також з переважанням частки приватної власності) з кількістю зайнятих менше 500 осіб, які входять до складу спільних підприємств з німецьким партнером (мінімальна частка німецького партнера — 30%, максимальна — 70%). За рахунок цього кредиту можуть фінансуватися лише виробничі підприємства. Максимальна сума кредиту для цього типу підприємства становить 500 тис. DM, максимальна процентна ставка — 13% річних.

Лекція 8

Тема 9. ФІНАНСОВЕ ПЛАНУВАННЯ НА ПІДПРИЄМСТВАХ

  1. Сутність фінансової стратегії підприємства

  2. Інформаційна база фінансового планування (самостійне вивчення)

  3. Зміст, завдання і методи фінансового планування

  4. Зміст і порядок складання поточного та оперативного фінансового планів підприємства

        1. Сутність фінансової стратегії підприємства

Стратегія економічної організації –це сукупність її головних цілей та основних засобів досягнення даних цілей. Розробка стратегічної дії підприємства включає в себе визначення загального напрямку його діяльності.

Відповідальність за розробку стратегії несе керівництво економічної організації. Сучасний темп збільшення обсягу знань настільки великий, що стратегічне планування –єдиний спосіб прогнозування майбутніх можливостей господарюючого суб’єкта. Також стратегічне планування є основою для прийняття рішень, адже знання того, що необхідно досягти в майбутньому допомагає уточнити найбільш доцільні шляхи дій.

В умовах ринкових відносин,самостійності,відповідальності підприємств за результатами своєї діяльності виникає об’єктивна необхідність визначення тенденцій фінансового стану, орієнтації і фінансових можливостей та перспективної оцінки фінансового стану інших господарюючих суб’єктів. Отже, підприємства зацікавлені в розробці фінансової стратегії.

Фінансова стратегія –це генеральний план дій по забезпеченню підприємства грошовими засобами. Вона охоплює питання теорії та практики формування фінансів, їх планування, вирішує задачі, які забезпечують фінансову стабільність підприємства в ринкових умовах господарювання. Теорія фінансової стратегії досліджує об’єктивні закономірності ринкових умов господарювання, розробляє способи і форми виживання в нових умовах, підготовки та ведення фінансових операцій [1].

Розробка фінансової стратегії –це галузь фінансового планування. Як складова частина загальної стратегії економічного розвитку,вона має узгоджуватися з цілями та напрямками останньої. У свою чергу,фінансова стратегія здійснює суттєвий вплив на загальну економічну стратегію підприємства. Зміна ситуації на макрорівні та на фінансовому ринку спричиняє коригування як фінансової так і загальної стратегії розвитку підприємства.

Фінансова стратегія підприємства включає в себе: аналіз фінансового стану; оптимізацію основних та оборотних засобів; розподіл прибутку.

Фінансова стратегія підприємства згідно зі своєю стратегічною ціллю

забезпечує :

  • формування та ефективне використання фінансових ресурсів;

  • виявлення найефективніших напрямків інвестування та зосередження фінансових ресурсів на цих напрямках;

  • відповідність фінансових дій економічному стану та матеріальним можливостям підприємства;

  • визначення головної загрози з боку конкурентів,правильний вибір напрямків фінансових дій та маневрування для досягнення вирішальної переваги над конкурентами;

  • створення та підготовка стратегічних резервів;

  • ранжування та поетапне досягнення цілей.

Таким чином, успіх фінансової стратегії підприємства гарантується при рівновазі теорії і практики, співпаданні стратегічних цілей з реальним економічним та фінансовим можливостями.

Основними завданнями фінансової стратегії є:

  • визначення способів проведення успішної фінансової стратегії та використання фінансових можливостей;

  • визначення перспективних фінансових взаємовідносин із суб’єктами господарювання,бюджетом,банками,тощо;

  • фінансове забезпечення операційної та інвестиційної діяльності;

  • вивчення економічних та фінансових можливостей ймовірних конкурентів,розробка та здійснення заходів щодо забезпечення фінансової стійкості;

  • розробка способів виходу з кризового стану та методів управління за

  • умов кризового стану підприємств.

Фінансова стратегія включає методи та практику формування фінансових ресурсів, їх планування та забезпечення фінансової стійкості підприємства за ринкових умов господарювання. Фінансова стратегія охоплює всі форми фінансової діяльності підприємства: оптимізацію основних та оборотних засобів, формування та розподіл прибутку,грошові розрахунки та інвестиційну політику.

Всебічно враховуючи фінансові можливості підприємств, об’єктивно оцінюючи характер зовнішніх та внутрішніх факторів,фінансова стратегія забезпечує відповідність фінансово-економічних можливостей підприємства умовам, які склалися на ринку товарів.

На підставі фінансової стратегії визначається фінансова політика підприємства за основними напрямками фінансової діяльності: податкова, цінова, амортизаційна, дивідендна, інвестиційна. У процесі розробки фінансової стратегії особлива увага приділяється виробництву конкурентоспроможної продукції, мобілізації внутрішніх ресурсів, максимальному зниженню собівартості продукції, формуванню та розподілу прибутку, ефективному використанню капіталу підприємства тощо [1].

Важливе значення для формування фінансової стратегії має врахування факторів ризику. Фінансова стратегія розробляється з урахуванням ризику неплатежів, інфляційних коливань, фінансової кризи. В умовах ринкової економіки суб’єкти господарювання стикаються з різними фінансовими проблемами, тобто виникає необхідність передбачення майбутнього стану підприємства, а це можливо тільки при використанні фінансової стратегії діяльності підприємства.

        1. Інформаційна база фінансового планування

(самостійне вивчення)

У широкому розумінні інформація (англ, information) – це сукупність відомостей, даних у будь-якій формі, знань про явище або процес (об'єкт), що вивчається.

Жодне підприємство не може функціонувати без інформації чи за умов її браку. Інформація потрібна всім працівникам. Проте, у діяльності управлінських працівників загалом та плановиків зокрема інформація посідає особливе місце. Це зумовлюється тим, що управління є інформаційним процесом. Адже, безпосереднім специфічним предметом управлінської праці є інформація, що характеризує стан об'єкта управління в певний час, а продуктом, результатом їхньої праці – відповідне рішення щодо зміни об'єкта управління у напрямку досягнення поставлених перед ним цілей, тобто кінцева (вихідна) інформація, яка відображає у певному документі (плані, проекті, програмі, пояснювальній записці, інструкції, методичних порадах тощо). Це стосується праці керівників і менеджерів, які приймають управлінські рішення.

Якість планування, його наслідки та ефективність значною мірою зумовлені інформаційною базою, під якою розуміють сукупність різноманітних джерел інформації спеціально підготовленої для користувачів, на підставі якої визначаються показники підприємства відповідно до цілей і завдань плану.

Користувачами планової інформації є працівники підприємства: керівники і менеджери всіх рівнів управління, спеціалісти, насамперед, економісти-плановики, та всі інші працівники, що виконують планові роботи.

Планова інформація – це сукупність відомостей, даних, що відображають господарські явища та процеси, які відбуваються у діяльності підприємства, його окремих підрозділів та зовнішньому середовищі і використовуються для складання планів відповідно до їхнього цільового спрямування і завдань.

Переважна частина планової інформації – економічна за змістом, джерелами формування та іншими ознаками. Проте, у плануванні також використовується науково-технічна, проектно-конструкторська, технологічно- виробнича, юридична, соціальна та інші види неекономічної інформації.

Об'єктивність і наслідки виконання планів, залежать, першою чергою, від якості інформації, під якою розуміють, ступінь розвиненості властивостей, що характеризують якість інформації. Основними властивостями якості інформації є достовірність і доцільність.

Достовірність – це якісна характеристика інформації, що виявляється в об'єктивному відображенні господарських явищ і процесів та не містить помилок.

Доцільність – це здатність інформації вплинути та вартісну оцінку або на рішення поточних і стратегічних планових завдань. На доцільність інформації впливають такі її властивості, як своєчасність, значущість та цінність. Це пов'язано з тим, що для користувачів більш цінною є та інформація, якою вони можуть володіти в потрібний їм час. Запізніла інформація немає великого практичного значення або непотрібна взагалі. Помилки, неузгодженість та всі інші недоліки, що містяться в інформації, можуть знайти відображення у планових розрахунках і знизити об'єктивність плану.

Важливими вимогами до планової інформації є: об'єктивність – реальне відображення сутності господарських операцій, процесів виробництва, обігу, розподілу, зберігання і споживання всіх видів ресурсів; єдність – усі джерела інформації мають грунтуватися на єдиних принципах незалежно від галузевої належності підприємства; повнота (достатність) – кількість інформації повинна бути мінімальною, але достатньою для оцінки ситуації та прийняття рішень на певному рівні управління; корисність – в інформації не повинно бути відомостей, непотрібних для вирішення конкретної проблеми або для структурного підрозділу управління.

Різноманітна планова інформація, класифікується за багатьма ознаками. Кожна з них може бути важливою для впорядкування інформаційних потоків. характеристика видів планової інформації докладно подається в літературі. Поряд з основними ознаками, наведеними на рис. 2.7, планова інформація класифікується ще і за іншими ознаками. Зокрема, за рівнем доступності інформація поділяється на конфіденційну і відкриту, за насиченістю – на недостатню, достатню, надлишкову. За економічним містом виділяють кількісну и якісну інформацію.

Кількісна інформація відображає величину господарських явищ, процесів і їхніх наслідків, величину кількісних змін, що в них відбуваються.

Якісна інформація характеризує суттєві особливості і властивості господарських явищ і процесів, рівень їхнього розвитку, використання ресурсів, ефективності діяльності тощо.

Різноманітні джерела планової інформації можна об'єднати в три групи: нормативні, обліково-звітні і позаоблікові.

Позаоблікова інформація – це різноманітні дані, що непередбачені встановленими формами обліку чи звітності, а також регулюють господарську діяльність і характеризують зміну зовнішнього середовища функціонування підприємства. До них належать: організаційні документи, якими зобов'язане керуватися підприємство у своїй діяльності, господарсько-правові документи, нормативно-технічна інформація, проектно-конструкторська і технологічна документація, матеріали спеціальних обстежень і перевірок, інформація про стан ринку тощо.

Серед багаточисленних різноманітних джерел планової інформації провідне місце належить обліково-звітній інформації, яка формується в процесі управлінського обліку і охоплює всі його види та звітність (рис. 2.8).

Управлінський облік – це вид управлінської діяльності. Він спрямований на забезпечення керівників і спеціалістів підприємства обліковою інформацією, необхідною для аналізу результатів господарської діяльності підприємства та ухвалення за його результатами оптимальних управлінських рішень і контролю за їхньою реалізацією.

Управлінський облік поділяється на чотири види обліку та звітності: бухгалтерський, оперативний, фінансовий і статистичний. Кожен з цих обліків виконує свої специфічні функції і має певні форми звітності.

Бухгалтерській облік – це глобальна інформаційна система про результати поточної господарської діяльності підприємства, що призначена для оперативного аналізу та планування і фінансово-статистичної звітності підприємства. Він фіксує стан і рух усіх видів ресурсів, витрати на виробництво продукції та результати її реалізації тощо.

Оперативний облік є базою для щоденного поточного контролю, аналізу та регулювання певних операцій і видів діяльності підприємства.

Фінансовий облік – це система збирання, узагальнення та зберігання інформації про формування, розміщення і використання всіх фінансових ресурсів підприємства. До нього належать облік розрахунків з постачальниками, покупцями та іншими юридичними і фізичними особами, а також облік усіх фінансових операцій. На підставі даних фінансового обліку визначається фінансовий результат діяльності і складається фінансова звітність та фінансовий план.

Статистичний облік обов'язково здійснюється на кожному підприємстві. Проте, на відміну від бухгалтерського і фінансового, цей облік може бути не суцільним, а вибірковим. Статистичний облік може здійснюватися як на підставі оперативного і фінансового обліку, так і за допомогою самостійного спостереження. Статистична інформація доповнює бухгалтерську і фінансову, зокрема про ті явища і процеси, які не мають вартісної оцінки.

Статистичний облік здійснюється за іншими принципами, ніж бухгалтерський. Статистична звітність містить інформацію не лише за звітний рік, але і за певний період (5-10 років) у вигляді таблиць і графіків, які дають можливість здійснювати порівняльний економічний аналіз діяльності підприємства та складати прогнози і довгострокові плани.

Впровадження в Україні з 2000 року національних положень (стандартів) бухгалтерського обліку (ПСБО), розроблених на підставі міжнародних стандартів, передбачало збереження методичних підходів і рішень, які виправдали себе на практиці ведення бухгалтерського обліку на підприємствах і в організаціях України та не суперечили новим нормативним документам з реформування бухгалтерського обліку.

Принципи та правила ведення бухгалтерського (фінансового) обліку в світовій практиці регулюються національними положеннями (стандартами), які розробляють професійні організації бухгалтерів і затверджуються національним законодавством. Водночас вони спираються на концептуальну основу складання та подання фінансових звітів, яка розроблена комітетом з Міжнародних стандартів бухгалтерського обліку.

Одним з найважливіших принципів, установлених Міжнародними стандартами бухгалтерського обліку, є автономність підприємства, згідно з яким, в обліку і балансі відображається лише те майно, яке законодавчо визнається власністю конкретного підприємства. У ринковій економші дотримання принципу автономності підприємства є правовою основою для визначення дійсного майна та фінансового стану того чи іншого суб'єкта господарювання.

За умов переходу до ринкових відносин головним та основним завданням бухгалтерського обліку визнано отримання точної та достовірної, інформації про господарські процеси і результати діяльності підприємства, необхідної як для оперативного управління підприємством загалом, так і планування зокрема, а також для використання інвесторами, кредиторами, податковими, фінансовими та банківськими органами, а також іншими зацікавленими юридичними та фізичними особами.

У зв'язку з активізацією євроінтеграційних процесів у нашій країні, розвитком міжнародного співробітництва, участю у сфері відносин міжнародного розподілу та виробничої кооперації, залученням іноземних інвестицій в економіку України, виходом вітчизняних підприємств на міжнародні ринки капіталу необхідне подальше реформування системи бухгалтерського обліку та впровадження методології поширення інформації з економічних питань згідно з міжнародними стандартами для забезпечення відкритості, прозорості і зіставлення показників фінансової звітності суб'єктів господарювання.

У цьому контексті важливого значення набуває затвердження міністерством фінансів України у 2013 році Національного положення (стандарту) бухгалтерського обліку 1 "Загальні вимоги до фінансової звітності". Воно регламентує вимоги щодо якісних характеристик інформації та підготовки фінансової звітності. Зокрема, інформація, яка міститься у фінансових звітах, повинна бути дохідливою, доречною, достовірною, порівнюваною та однозначно тлумачитися користувачами [96]. З розвитком технічних засобів інформаційного забезпечення управління діяльністю підприємства загалом і планування зокрема, комп'ютерної мережі, телекомунікацій з'явилась можливість, з одного боку, накопичувати бази даних внутрішньовиробничої інформації, а з іншого, – отримувати негайно всю необхідну для оперативної діяльності інформацію і використовувати її для оперативного планування.

Значне збільшення обсягу планової інформації за сучасних умов господарювання вимагає систематичного вдосконалення методів її збирання, оброблення і зберігання на підставі використання найновіших інформаційних технологій.

Інформаційна технологія – це сукупність методів, виробничих процесів та програмно-технічних засобів, об'єднаних у єдину систему, яка забезпечує збирання, опрацювання, накопичення, зберігання, передавання та використання інформації. Ціль інформаційної технології полягає в отриманні з первинних даних нової інформації, необхідної для аналізу та прийняття на її основі правового рішення.

Управлінські працівники, які володіють і самостійно використовують пакети прикладних програм, можуть оперативно та достовірно проаналізувати ефективність діяльності окремого виробничого підрозділу і підприємства загалом, будь-якого процесу планування. Так, за допомогою програми Prefect Expert можна скласти план соціально-економічного розвитку підприємства. Програма Microsoft Excel допоможе розробити та прийняти планові інвестиційні рішення за наявності факторів невизначеності, обчислити плановий прибуток, планові і прогнозні показники фінансового стану та інших розділів плану. Програма Statistica дає змогу проводити кореляційний та факторний аналіз. Існує низка пакетів прикладних програм (Internet Explorer, Opera, Mozilla, Eudora, Outlook Express тощо), які дають змогу плановикам та іншим управлінцям працювати в Інтернеті, отримуючи необхідну інформацію. Однак, на вітчизняних підприємствах зараз ще не приділяється належної уваги використанню сучасних інформаційних технологій, які спроможні істотно підвищити якість та ефективність праці плановиків і зменшити час на розроблення обгрунтованих оптимальних планів.

        1. Зміст, завдання і методи фінансового планування

На стадії фінансового планування визначається загальна потреба в коштах для забезпечення нормальної виробничо-господарської діяльності і можливість одержання таких засобів. В умовах ринку підприємство самостійне визначає напрямок та розмір використання прибутку, що залишається в розпорядженні підприємства після сплати податків.

Фінансове планування - процес розробки системи фінансових планів і планових (нормативних) показників по забезпеченню розвитку підприємства необхідними фінансовими ресурсами і підвищенню ефективності його фінансової діяльності в майбутньому періоді.

Фінансове планування - це процес визначення майбутніх дій по формуванню Й використанню фінансових ресурсів. Мета фінансового планування - забезпечення відтворювального процесу відповідними, як по обсягу, так і за структурою, фінансовими ресурсами.

Існують наступні види планів:

  • Стратегічні плани - плани генерального розвитку бізнесу. У фінансовому аспекті ці плани визначають найважливіші фінансові показники й пропорції відтворення, характеризують інвестиційні стратегії й можливості реінвестування й накопичування. Стратегічні плани визначають обсяг і Структуру фінансових ресурсів, необхідних для функціонування підприємства.

  • Поточні плани - розробляються на основі стратегічних шляхом їхньої деталізації. Якщо стратегічний план дає приблизний перелік фінансових ресурсів, їхній обсяг і напрямки використання, то в рамках поточного планування проводиться взаємне узгодження кожного виду вкладень із джерелами їхнього фінансування, вивчається ефективність кожного можливого джерела фінансування, а також проводиться фінансова оцінка основних напрямків діяльності підприємства й шляхів одержання доходу.

  • Оперативні плани - це короткострокові тактичні плани, безпосередньо пов язані з досягненням цілей фірми (план виробництва, план закупівлі сировини й матеріалів і т.п.).

Будь-який план дій повинен супроводжуватися кошторисом витрат - складанням бюджету, що є кількісним втіленням плану, характеризуючи доходи й витрати на конкретний період і визначаючи потребу в ресурсах для досягнення заданих планом цілей. Бюджет створюється до виконання передбачуваних дій, що визначає його роль як основи для контролю й оцінки ефективності діяльності підприємства.

Окремі бюджети, що характеризують проміжні операції, можуть нести інформацію тільки про витрати або доходи (бюджет виробництва, закупівлі сировини й матеріалів, продажів), а укрупнені бюджети (бюджетний звіт про прибутки й збитки, бюджет грошових коштів) показують як витрати, так і доходи організації.

Чим фінансове планування відрізняється від фінансового прогнозування?

Відмінність фінансового прогнозування від фінансового планування полягає в тім, що при прогнозуванні оцінюються можливі майбутні фінансові наслідки прийнятих рішень і зовнішніх факторів, а при плануванні фіксуються фінансові показники, яких компанія прагне досягти в майбутньому.

снує два головних методи фінансового прогнозування. Один з них грунтується на концепції грошових потоків і зводиться, власне кажучи, до розрахунку фінансової частини бізнес-плану.

У другому методі всі обчислення робляться на основі наступних припущень:

  • Змінні витрати, поточні активи й поточні зобов язання при нарощуванні обсягу продажів на певну кількість відсотків збільшуються в середньому на стільки ж відсотків.

  • Відсоток збільшення вартості основних засобів розраховується під заданий відсоток нарощування обороту відповідно до технологічних умов бізнесу й з урахуванням наявних недовантажених основних засобів на початок періоду прогнозування, ступенем матеріального й морального зносу засобів виробництва й т.п.

  • Довгострокові зобов'язання й акціонерний капітал беруться в прогноз незмінними. Нерозподілений прибуток прогнозується з урахуванням норми розподілу чистого прибутку на дивіденди й чистої рентабельності реалізованої продукції: до нерозподіленого прибутку базового періоду додається прогнозований чистий прибуток і віднімаються дивіденди.

Прорахувавши все це, з'ясовують, скільки пасивів не вистачає, щоб покрити необхідні активи - це й буде необхідна сума додаткового зовнішнього фінансування.

Таким чином, потреба в зовнішньому фінансуванні буде тим більшою, чим більші нинішні активи, темп приросту виручки й норма розподілу чистого прибутку на дивіденди, і тим менше, чим більше нинішні пасиви й чиста рентабельність реалізованої продукції.

Стратегічне планування - це процес визначення дій, необхідних для досягнення стратегічної мети (наприклад: збільшення прибутку, збереження положення на ринку, лідерство в галузі).

Стратегічне планування припускає дослідження факторів зовнішнього фінансового середовища і кон'юнктури фінансового ринку, конкретизацію цільових показників, розробку фінансової політики і системи організаційно-економічних заходів.

Поточне планування припускає розробку бюджетів на майбутній рік з розбивкою по кварталах. Вихідними передумовами для їхньої розробки є:

  • напрямок фінансової діяльності на майбутній період;

  • фінансова політика по окремих аспектах фінансової діяльності підприємства;

  • плановані обсяги виробництва і реалізації продукції;

  • фінансова стратегія підприємства і цільові стратегічні нормативи по основних економічних показниках операційної діяльності підприємства;

  • система розроблених на підприємстві норм і нормативів витрат окремих ресурсів;

  • діюча система ставок податкових платежів і норм амортизаційних відрахувань;

  • середні ставки кредитного і депозитного відсотків на фінансовому ринку;

  • результати фінансового аналізу за попередній період.

Фінансове прогнозування являє собою основу для фінансового планування на підприємстві (тобто складання стратегічних, поточних і оперативних планів) і для фінансового бюджетування (тобто складання загального, фінансового й оперативного бюджетів). Відправною точкою фінансового прогнозування є прогноз продажів і відповідних їм витрат; кінцевою точкою й метою -розрахунок потреб у зовнішньому фінансуванні

        1. Зміст і порядок складання поточного та оперативного
          фінансового планів підприємства.

За ринкової економіки для вирішення виробничих та комерційних завдань, які потребують вкладання коштів, необхідною є розробка внутрішньофірмового документа — бізнес-плану.

Бізнес-план має:

  • ·давати конкретні уявлення про те, як функціонуватиме підприємство, яке місце воно займатиме на ринку;

  • містити всі виробничі характеристики майбутнього підприємства, детально описувати схему його функціонування;

  • розкривати принципи та методи керівництва підприємством;

  • обов’язково містити програму управління фінансами, без якої неможливо розпочати справу та забезпечити ефективність її виконання;

  • перспективи розвитку підприємства інвесторам та кредиторам.

При складанні бізнес-плану керуються такими стимулюючими мотивами:

  1. подати інформацію про підприємство та про наміри власників;

  2. викласти стратегію і тактику підприємства та показати, як взаємодіють різноманітні підрозділи підприємства, будучи одним цілим;

  3. висвітлити фінансові цілі та розробити детальні кошториси, з допомогою яких можна проконтролювати фактичні витрати та доходи;

  4. переконати третю сторону надати необхідні кошти або сприяти підприємству в іншій формі.

Узагальнення ще не дуже великого досвіду складання бізнес-планів вітчизняними підприємствами дає змогу виділити такі галузі їх застосування:

  • вибір економічно вигідних напрямків та способів досягнення позитивних фінансових результатів підприємствами за нових умов господарювання, неплатоспроможності суб’єктів;

  • підготовка підприємствами інвестиційних проектів для залучення інвестицій та банківських кредитів;

  • складання проектів емісії акцій, облігацій та інших цінних паперів підприємств;

  • залучення іноземних інвесторів для розвитку підприємств;

  • обгрунтування пропозицій щодо приватизації підприємств державної та комунальної власності.

За умов економічної кризи перехідного періоду бізнес-план підприємства має передусім вирішувати завдання поліпшення його фінансового стану. У цьому зв’язку розгляд саме фінансового аспекту бізнес-плану є найактуальнішим.

Фінансовий план — це найважливіший елемент бізнес-плану, який складається як для обгрунтування конкретних інвестиційних проектів, так і для управління поточною та стратегічною фінансовою діяльністю. Цей розділ бізнес-плану включає такі складові:

  • прогноз обсягів реалізації;

  • баланс грошових надходжень та витрат;

  • таблицю доходів та витрат;

  • прогнозований баланс активів та пасивів підприємства;

  • розрахунок точки беззбитковості.

Нині, коли підприємствам надано самостійність у плануванні, вони можуть не складати фінансового плану або складати його в будь-якій довільній формі, що її вони вважають для себе найбільш прийнятною.

Поточне фінансове планування є складовою частиною перспективного плану, є, власне, його конкретизацією. Воно полягає в розробці: плану руху грошових коштів, плану про прибутки (збитки), плану бухгалтерського балансу.

Складання фінансового плану може відбуватися в три етапи:

1. Аналіз очікуваного виконання фінансового плану поточного року.

2. Розгляд та вивчення виробничих, маркетингових показників, на підставі яких розраховуватимуться планові фінансові показники.

3. Розробка проекту фінансового плану.

Поточний фінансовий план складається на рік з розбивкою по кварталах, оскільки протягом року потреба в грошових коштах значно змінюється і може статися брак або надлишок фінансових ресурсів.

Розбивка річного фінансового плану на більш короткі проміжки часу дає змогу відстежувати виникнення вхідних і вихідних грошових потоків, визначити потребу в залученні коштів.

Розробка фінансового плану розпочинається з розрахунку показників дохідної, а потім витратної його частин.

У процесі складання плану доходів та витрат необхідно перевірити взаємоузгодженість запланованих сум витрат та відрахувань із джерелами покриття їх відповідними доходами та надходженням коштів, передбачених у першому розділі плану доходів та витрат. Витрати на реалізацію продукції, передбачені в другому розділі плану доходів та витрат, повинні покриватися з виручки від реалізації продукції та послуг (за вирахуванням податку на додану вартість та акцизного збору).

Якщо виручка від реалізації продукції та послуг (за вирахуванням податків) виявляється меншою за витрати на реалізовану продукцію, тоді прибуток у першому розділі буде відсутній. У другому розділі з’яв­ляться збитки в сумі перевищення витрат над виручкою.

Після визначення всіх статей плану доходів та витрат та підведення підсумку в кожному розділі перевіряють рівень їхньої збалансованості. Для цього підсумки першого розділу порівнюють з підсумками другого розділу плану доходів та витрат. Сальдо всіх надходжень і всіх витрат характеризують фінансовий результат діяльності підприємства. Якщо має місце негативний фінансовий результат (збиток), необхідно переглянути витрати в бік зменшення або відшукати додаткові резерви доходів та надходження коштів.

Таким чином, у процесі фінансового планування здійснюєть­ся конкретна ув’язка кожного виду витрат з джерелом фінансу­вання.

Поточний фінансовий план можна розробляти на підставі річного плану руху грошових коштів за видами діяльності з розбивкою по кварталах.

За допомогою такої форми плану підприємство може перевірити реальність джерел надходження грошових коштів і обґрунтованість їхнього витрачання за видами діяльності.

Оперативне фінансове планування необхідне підприємству з метою контролю за фактичним надходженням грошових коштів на поточний рахунок та витрачанням коштів у процесі господарської діяльності, виконання поточного фінансового плану. Це пов’язано з тим, що фінансове забезпечення підприємницької та інвестиційної діяльності відбувається за рахунок власних та залучених коштів, що потребує повсякденного ефективного контролю за формуванням і використанням фінансових ресурсів.

Річний фінансовий план (план доходів та витрат грошових коштів) характеризує обсяг фінансових ресурсів, необхідних для фінансово-господарської діяльності. Він є орієнтиром для фінансової роботи підприємств у плановому році.

Виконання фінансового плану здійснюється безпосередньо в процесі фінансово-господар­ської діяльності, забезпечуючи стабільну платоспроможність підприємства через оперативне фінансове планування. З цією метою доцільно складати баланс грошових надходжень — оперативний фінансовий план (табл. 10.3).

Баланс надходжень коштів показує, коли в підприємства виникають тимчасово вільні кошти, а коли воно має додаткову потребу в них. Це дає фінансовому менеджеру можливість тимчасово вільні фінансові кошти вкласти на депозитні рахунки комерційних банків або інвестувати в цінні папери для одержання доходів, а в періоди, коли виникає додаткова потреба, — забезпечити залучення коштів.

Оперативне фінансове планування полягає в складанні та виконанні платіжного календаря. Його складають на квартал із розбивкою по місяцях або на місяць із розбивкою по декадах. У платіжному календарі відображається весь грошовий оборот підприємства, основна частина якого проходить через поточний, валютний, позиковий та інші рахунки підприємства в банку.

Платіжний календар складають на квартал із розбивкою за місяцями або на місяць із розбивкою за декадами. У платіжному календарі відображається весь грошовий оборот підприємства, основна частина якого проходить через розрахунковий, валютний, позиковий та інші рахунки підприємства в банку. У платіжному календарі відбито суму грошових коштів відповідно до їх надходження та використання. Платіжний календар дає можливість фінансовим службам підприємства забезпечити оперативне фінансування, виконання розрахункових та платіжних зобов'язань, фіксувати поточні зміни платоспроможності підприємства, спостерігати за станом оборотних коштів. Він також вказує на необхідність використання позикових та залучених коштів у плановому періоді.

Інформаційною базою платіжного календаря є плани підприємства, наприклад план реалізації продукції, кошторису витрат на виробництво, плану капітальних вкладень та ін.; виписки за рахунками підприємства; за нормативно встановленими термінами платежів фінансових зобов'язань; договори; графік виплати заробітної плати; внутрішні накази та касовий план.

Лекція 9.

Тема 10. ОЦІНЮВАННЯ ФІНАНСОВОГО СТАНУ

ПІДПРИЄМСТВА

  1. Оцінювання фінансового стану підприємства, її необхідність і значення.

  2. Показники фінансового стану підприємства.

  3. Комплексна оцінка фінансового стану підприємства (самостійне вивчення)

  1. Оцінювання фінансового стану підприємств, його необхідність і значення

Значні трансформаційні зміни, що відбуваються останніми роками в умовах ринкових відносин в Україні, зокрема кардинальні зміни банківської системи, впровадження нових форм власності, трансформація бухгалтерського обліку, надають надзвичайної актуальності питанням аналізу та управління фінансовими ресурсами суб'єкта господарювання як основним і пріоритетним. Це зумовлено бажанням підприємців визначати потенційні можливості збільшення прибутку фірми, які можна з'ясувати тільки на основі своєчасного й об'єктивного аналізу фінансового стану; необхідністю виявляти "больові точки" у фінансовій діяльності та способи найефективнішого використання фінансових ресурсів підприємства, адже неефективне використання фінансових ресурсів призводить до низької платоспроможності підприємства і, як наслідок, до можливих перебоїв у постачанні, виробництві та реалізації продукції. Враховують фінансовий стан підприємства і банки, розглядаючи режим його кредитування та диференціацію відсоткових ставок.

Фінансовий стан підприємства — це комплексне поняття, яке є результатом взаємодії всіх елементів системи фінансових відносин підприємства, визначається сукупністю виробничо-господарських факторів і характеризується системою показників, що відображають наявність, розміщення і використання фінансових ресурсів.

Метою оцінювання фінансового стану підприємства є пошук резервів підвищення рентабельності виробництва і зміцнення комерційного розрахунку як основи стабільної роботи підприємства і використання ним зобов'язань перед бюджетом, банком та іншими установами.

Основними завданнями аналізу фінансового стану є:

  • дослідження рентабельності та фінансової стійкості підприємства;

  • дослідження ефективності використання майна (капіталу) підприємства, забезпечення підприємства власними оборотними коштами;

  • об'єктивне оцінювання динаміки та стану ліквідності, платоспроможності і фінансової стійкості підприємства;

  • оцінювання становища суб'єкта господарювання на фінансовому ринку та кількісне оцінювання його конкурентоспроможності;

  • визначення ефективності використання фінансових ресурсів.

Показники оцінювання фінансового стану підприємства мають бути такими, щоб усі ті, хто пов'язаний з підприємством економічними відносинами, могли одержати відповідь на запитання, наскільки надійне підприємство як партнер у фінансовому відношенні, а отже, прийняти рішення про економічну доцільність продовження або встановлення таких відносин з підприємством.

Існує досить велика кількість показників, які характеризують фінансовий стан підприємства. Виділяють такі групи показників:

  • оцінювання майнового стану підприємства;

  • прибутковості;

  • ліквідності та платоспроможності;

  • фінансової стійкості та стабільності підприємства;

  • рентабельності підприємства;

  • ділової активності;

  • акціонерного капіталу.

Однак систематичний аналіз фінансового стану підприємства не завжди має здійснюватись за всіма показниками. Необхідна кількість та види показників обираються залежно від конкретної мети аналізу.

Інформаційною базою для оцінювання фінансового стану підприємства є дані:

  • балансу;

  • звіту про фінансові результати;

  • звіту про рух грошових коштів;

  • звіту про власний капітал;

  • дані статистичної звітності та оперативні дані.

Інформацію, яка використовується для аналізу фінансового стану підприємства, за доступністю можна поділити на:

  • відкриту — інформація, яка міститься в бухгалтерській звітності та статистичній звітності, виходить за межі підприємства, а отже, є відкритою;

  • закриту — планові та прогнозні показники підприємства, норми, нормативи, ліміти і тарифи, система їх оцінювання та регулювання фінансової діяльності.

З погляду фінансового аналізу є три основні вимоги до бухгалтерської звітності. Вона повинна давати:

  • оцінку динаміки та перспектив одержання прибутку підприємства;

  • оцінку наявних у підприємства фінансових ресурсів;

  • можливість прийняття обґрунтованих управлінських рішень у сфері фінансів для здійснення інвестиційної політики.

Фінансовий аналіз — це спосіб оцінювання І прогнозування фінансового стану підприємства на підставі його бухгалтерської та фінансової звітності і оперативних даних.

Успішність аналізу визначається різними факторами. З відомим ступенем умовності можна рекомендувати п'ять основних принципів, які доцільно мати на увазі, здійснюючи аналіз.

По-перше, перед початком виконання будь-яких процедур необхідно скласти достатньо чітку програму аналізу, включаючи переробку макетів аналітичних таблиць, алгоритм розрахунку показників, потрібних для їх розрахунку і для порівняльної оцінки джерел інформаційного і нормативного забезпечення.

По-друге, схема аналізу повинна бути побудована за принципом "від загального до конкретного". Спочатку дається опис найбільш загальних, ключових характеристик об'єкта аналізу і лише потім починають аналіз окремих випадків.

По-третє, будь-які відхилення від нормативних або планових показників, навіть якщо вони мають позитивний характер, повинні ретельно аналізуватися.

По-четверте, завершеність і цільність будь-якого аналізу, що має економічну направленість, значною мірою визначається обґрунтованістю сукупності критеріїв, що використовуються. Як правило, ця сукупність включає якісні і кількісні оцінки, однак її основу зазвичай складають обчислювані показники, що мають зрозумілу інтерпретацію і, за можливості, деякі орієнтири (межі, нормативи, тенденції).

По-п'яте, здійснюючи аналіз, не слід без потреби намагатися досягти надмірної точності оцінок. Як правило, найбільшу цінність представляє виявлення тенденцій і закономірностей.

Отже, в сучасних умовах застосовується декілька методів аналізу фінансового стану підприємства і кожний об'єкт господарювання обирає свою систему показників, враховуючи цілі, задачі та користувачів інформації, що аналізується, та будує свою програму аналізу фінансово-господарської діяльності.

    1. Показники фінансового стану підприємства

Аналіз фінансового стану за даними фінансової звітності є необхідною умовою оцінки якості господарської діяльності підприємства. Аналітичні дослідження фінансової звітності підприємства надають можливість оцінити його платоспроможність і ліквідність, рівень фінансової стійкості й ділової активності, обсяги і якість дебіторської та кредиторської заборгованості.

Подальше дослідження методики аналізу фінансового стану підприємства доцільно структурувати відповідно до уточнених вище напрямів аналізу за даними фінансової звітності.

Аналіз активів і пасивів балансу здійснюється за допомогою методів вертикального і горизонтального аналізу. Методика горизонтального аналізу балансу полягає у порівнянні кінцевих і попередніх значень за кожною статтею і визначенні абсолютних і відносних змін. Узагальнюючи специфіку методики вертикального аналізу, зауважимо, що перерахування абсолютних показників у відносні дозволяє здійснювати порівняння показників фінансової звітності, абстрагуючись від впливу інфляції, а також порівнювати з структурою показників фінансової звітності конкурентів, незважаючи на абсолютні значення показників їх фінансового стану.

Слід зауважити, що граничні рівні показників фінансового стану централізовано не затверджуються. Зрозуміло, що вони залежать від виду економічної діяльності, сектору економіки, її галузі, сезонності виробництва, позиції на ринку тощо. Тому доцільно доручити вітчизняним галузевим міністерствам функцію розроблення рекомендованих значень коефіцієнтів фінансового стану підприємств за даними фінансової звітності, що значно полегшить трактування результатів аналізу і розроблення прогнозних розрахунків подальшої господарської діяльності підприємств.

Таблиця 10.1

Аналіз ліквідності та платоспроможності підприємства

Таблиця 10.2

Аналіз фінансової стійкості підприємства

Таблиця 10.3

Аналіз ділової активності підприємства

Таблиця 10.4

Аналіз рентабельності підприємства

    1. Комплексне оцінювання фінансового стану підприємства (самостійне вивчення)

Для комплексного аналізу фінансового стану підприємства необхідно оцінити тенденції найбільш загальних показників, які з різних сторін характеризують фінансовий стан підприємства.

До показників задовільного фінансового стану підприємства можна віднести:

  • стійку платоспроможність;

  • ефективне використання капіталу;

  • своєчасну організацію розрахунків;

  • наявність стабільних фінансових ресурсів.

Показники незадовільного фінансового стану підприємства

  • неефективне розміщення коштів;

  • брак власних оборотних коштів;

  • наявність стійкої заборгованості за платежами;

  • негативні тенденції у виробництві.

До найзагальніших показників комплексної оцінки фінансового стану належать показники дохідності й рентабельності.

Велике значення мають аналіз структури доходів підприємства та оцінювання взаємозв'язку прибутку з показниками рентабельності. Важливо проаналізувати зв'язок прибутку підприємства з формуючими прибуток факторами.

Дохідність підприємства характеризується абсолютними і відносними показниками. Абсолютний показник дохідності — це сума прибутку або доходів. Відносний показник — рівень рентабельності (Р).

Аналіз дохідності підприємства проводиться в порівнянні з планом та попереднім періодом. За умов інфляції важливо забезпечити об'єктивність показників та запобігти їх викривленню через постійне підвищення цін, тому показники торішні приводяться у відповідність із показниками звітного року за допомогою індексації цін.

Для оцінювання рентабельності підприємства бажано використовувати систему взаємопов'язаних показників рентабельності. З цією метою необхідно використовувати дві основні групи показників рентабельності.

1. Показники, розраховані на підставі поточних витрат (вартості продажу).

Розраховуються на базі даних бухгалтерського обліку прибутків та збитків і становлять систему таких показників:

1) коефіцієнт граничного рівня валового прибутку (К1)

де ЗВ — сума змінних витрат у складі вартості продажу.

2. Показники, розраховані у зв'язку з використанням виробничого капіталу (виробничих активів).

Розраховуються як відношення прибутку і коштів, вкладених у підприємство засновниками, акціонерами та інвесторами:

6) коефіцієнт віддачі на всю суму виробничих активів (К6)

де ВА — середньорічна величина всіх виробничих активів підприємства.

Він характеризує величину дохідності всього потенціалу, яким володіє підприємство. Цей показник для детальнішої оцінки може обчислюватись у різних модифікаціях: в чисельнику формули можуть використовуватись різні показники прибутку — валового, операційного, до вирахування податків і т. д.;

7) коефіцієнт віддачі від інвестиційного капіталу (К7)

де СА — середньорічна сума всіх активів підприємства за мінусом короткострокових зобов'язань.

Він характеризує ефективність віддачі тільки частини всього капіталу — довгострокових інвестицій і капіталізованого прибутку підприємства;

8) коефіцієнт віддачі на акціонерний капітал (Кв)

де СК — середньорічна сума власного капіталу, представлена акціонерним капіталом.

Лекція 10

11. ФІНАНСОВА САНАЦІЯ І БАНКРУТСТВО ПІДПРИЄМСТВ

  1. Фінансова криза на підприємстві (самостійне вивчення)

  2. Економічна сутність санації підприємства

  3. Порядок проведення санації підприємств

  4. Реструктуризаційні зміни на підприємстві

  5. Банкрутство та ліквідація підприємства (самостійне вивчення)

    1. Фінансова криза на підприємстві

(самостійне вивчення)

Фінансовою криза - фаза незбалансованої діяльності підприємства та обмежених можливостей впливу його керівництва на фінансові відносини.

На практиці з кризу ідентифікують з загроза неплатоспроможності та банкрутства підприємства, збитковою діяльність або дефіцитом потенціалу для успішного функціонування.

Отже, під фінансовою кризою слід розуміти недостатність власних коштів у суб'єктів господарювання для здійснення своєчасних розрахунків з платежів у бюджет, цільові фонди, постачальникам, підрядникам, працівникам тощо внаслідок зниження з різних причин результатів їх господарсько-фінансової діяльності.

Фактори, які можуть зумовити фінансову кризу підприємства поділяють:

  • зовнішні фактори, тобто ті, що не залежать від діяльності підприємства;

  • внутрішні, тобто ті, що залежать від діяльності підприємства.

До зовнішніх факторів належать:

  • - політична нестабільність у країні, в якій розміщене підприємство;

  • - нестабільність господарського та податкового законодавства;

  • - значний рівень інфляції;

  • - зниження купівельної спроможності населення;

  • - нестабільність фінансового ринку;

  • - криза, посилення конкуренції в галузі;

  • - інші фактори.

Ці фактори можуть зумовити фінансову кризу, якщо відповідні служби підприємств помилково або несвоєчасно реагують на них.

До внутрішніх факторів належать:

  • - низький рівень кваліфікації керівного персоналу;

  • - недоліки в організації постачання та здійснення виробничої діяльності;

  • - недоліки в інвестиційній політиці;

  • - дефіцит коштів для фінансування;

  • - низький рівень менеджменту та маркетингу;

  • - недосконалість виробничої структури та структури управління;

  • - інші фактори.

В окремих підприємств спостерігаються специфічні причини виникнення фінансової кризи. Фінансова криза буває трьох рівнів:

І. Фінансовому стану підприємства не загрожує його функціонуванню (за умови переведення його на режим антикризового управління);

ІІ. Фінансовому стану на підприємстві загрожує його існуванню і потребує негайного здійснення фінансової санації;

III. Фінансовий стан підприємства знаходиться у кризовому стані, що вимагає його ліквідації. Установлення рівня фінансової кризи зумовлюється необхідністю прийняття своєчасного та правильного рішення про відновлення платоспроможності підприємства або визнання його банкрутом. Виділяють такі види криз:

  • - стратегічна;

  • - криза прибутковості;

  • - криза ліквідності.

Стратегічна криза виникає в умова зруйнованого виробничого потенціалу та відсутності довгострокових факторів успіху.

Криза прибутковості виникає в умовах наявності перманентних збитків, що "з'їдають" власний капітал підприємства і призводить до незадовільної структури балансу.

Криза ліквідності виникає у випадку неплатоспроможності підприємства або наявності реальної загроза втрати платоспроможності.

Між різними видами кризи існують тісні зв'язки - стратегічна криза спричиняє кризу прибутковості, яка, у свою чергу, призводить до втрати підприємством ліквідності. Закономірним результатом розвитку симптомів фінансової кризи є надмірна кредиторська заборгованість, неплатоспроможність та банкрутство підприємства.

    1. Економічна сутність санації підприємства

До системи заходів фінансового оздоровлення підприємств і виходу з економічної кризи належить так звана санація.

Санація (від лат. sanare-оздоровлення, або одужання) - система економіко-організаційних заходів підвищення прибутковості та ефективності виробництва, оздоровлення фінансового стану підприємств-боржників.

У Законі України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" наводяться визначення поняття "санація" та "досудова санація".

Досудова санація - це система заходів відновлення платоспроможності боржника, які може здійснювати власник майна (орган, уповноважений управляти майном) боржника, інвестор з метою запобігання банкрутству боржника шляхом реорганізаційних, організаційно-господарських, управлінських, інвестиційних, технічних, фінансово-економічних, правових заходів в0повідно до законодавства до початку порушення провадження у справі про банкрутство.

Таким чином, санація-це система заходів, що здійснюються під час провадження у справі про банкрутство з метою запобігання визнання боржника банкрутом та його ліквідації, спрямовані на оздоровлення фінансово-господарського становища боржника, а також на задоволення в повному обсязі або частково вимог кредиторів шляхом кредитування, реструктуризації підприємства, боргів і капіталу та (або) зміни організаційно-правової і виробничої структури боржника.

Санація може здійснюватися в таких випадках:

  • за потреби забезпечення розвитку пріоритетних галузей народного господарства, більш важливих підприємств внаслідок їх значущості для народного господарства;

  • для переорієнтації підприємницької діяльності;

  • з метою здійснення антимонопольних заходів;

  • з ініціативи суб'єкта господарювання, який перебуває у кризі, якщо існує загроза оголошення його в майбутньому банкрутом;

  • за рішенням господарського суду;

  • за рішенням кредиторів відмовитися від частки своїх вимог з метою продовження підприємством своєї діяльності (якщо вона перспективна) або коли вони вбачають в санації можливість врятувати свій капітал;

  • за звертанням боржника з власної ініціативи до господарського суду із заявою про порушення справи про своє банкрутство в разі фінансової неспроможності або існування реальної загрози;

  • після завершення місячного строку після опублікування в офіційному друкованому органі Верховної Ради або Кабінету Міністрів України заяви про порушення справи про банкрутство підприємства, якщо надійшли пропозиції від фізичних і юридичних осіб, які бажають задовольнити вимоги кредиторів до боржника;

  • з ініціативи фінансово - кредитної установи у випадках оголошення клієнта неплатоспроможним;

  • з ініціативи заставоутримувача цілісного майнового комплексу підприємства в разі невиконання зобов'язань, забезпечених іпотекою майнового комплексу та ін.

Головна мета санації - мобілізувати фінансові ресурси для відновлення (поліпшення) платоспроможності та ліквідності підприємств, а також формування фінансового капіталу для здійснення санаційних заходів.

Підставою для проведення санації є реальна загроза банкрутства підприємства.

Ініціатива щодо проведення досудової санації державних підприємств може йти від уповноважених органів, підприємств, кредиторів або інших осіб.

Пропозиції щодо досудової санації від відповідних осіб подаються уповноваженому органу, який і приймає рішення про її проведення.

Санаційний аудит та порядок його проведення

Для визначення рівня фінансово-господарської діяльності підприємств, що опинилися у фінансовій кризі, і прийняття рішення про необхідність та визначення джерел фінансування санації проводиться санаційний аудит.

Аудит - це незалежна експертиза публічної бухгалтерської та фінансової звітності, іншої інформації про фінансово-господарську діяльність суб'єктів господарювання з метою визначення достовірності їх звітності, повноти обліку і відповідності чинному законодавству, а також формування висновків про реальний фінансовий стан підприємства.

Окремим видом загального аудиту є санаційний аудит. Його особливість полягає в тому, що він здійснюється на підприємствах, які опинилися у фінансовій кризі.

Метою санаційного аудиту є оцінка рівня фінансової кризи та виявлення на підприємстві фінансової можливості її подолання на основі аналізу фінансово-господарської діяльності суб'єкта господарювання.

Проведення санаційного аудиту зумовлюється необхідністю наявності об'єктивної інформації про фінансовий стан підприємства, яке опинилося у фінансовій кризі.

Санаційний аудит підприємства, що перебуває у фінансовій кризі, можуть замовляти:

  • саме підприємство - у випадку, якщо воно виходить з пропозицією про укладення мирової угоди та проведення санації у процесі провадження справи про банкрутство;

  • потенційний сенатор-у випадку, якщо вирішується питання про санацію підприємства через його реорганізацію шляхом приєднання до іншого або злиття з іншим підприємством;

  • державні органи - якщо вирішується питання про надання підприємству державної санаційної підтримки;

  • позикодавець - якщо вирішується питання про надання санаційного кредиту;

  • існуючі та потенційні власники корпоративних прав підприємства , якщо приймається рішення про збільшення статутного фонду тощо.

На вимогу замовників санаційний аудит здійснюється зовнішніми аудиторами, які не залежать від підприємства, аудит якого проводиться та замовника аудиту.

Аудитор за результатами перевірки фінансово-господарської діяльності підприємства, яке перебуває у фінансовій кризі, має підготувати висновок про його санаційну спроможність, тобто про здатність до виживання.

Санаційна спроможність - це наявність у підприємства, яке перебуває у фінансовій кризі, фінансових, організаційно-технічних та правових можливостей, які визначають його здатність самостійно провести фінансову санацію.

Санаційну спроможність підприємства можна виявити, якщо в процесі санаційного аудиту визначено причини фінансової кризи, її глибину та можливості подолання, а також проведено економіко-правову експертизу існуючої санаційної концепції та оцінки ризиків, пов'язаних з її реалізацією.

У процесі санаційного аудиту необхідно оцінити санаційну спроможність підприємства з економічних та правових позицій. Економічними критеріями санаційної спроможності підприємства є його здатність до відновлення прибутковості, ліквідності та платоспроможності. З правових позицій, санаційно спроможним підприємство буде в тому разі, якщо воно здатне відновити і тривалий час зберігати платоспроможність з тим, щоб у кредиторів не було підстав звертатися із заявою до господарського суду про порушення справи про банкрутство.

Проведення санаційного аудиту передбачає аналіз виробничо-господарської діяльності підприємства та його фінансового стану, а також виявлення ознак кризи та слабких місць у діяльності підприємства.

Аналізуючи виробничо-господарську діяльність підприємства, аудитор вивчає його загальновиробничу структуру, оцінює рівень існуючої технології виробництва, аналізує виробничі витрати, рівень собівартості та рух основних засобів, оцінює показники праці та ін. Вивчаючи фінансовий стан підприємства, що перебуває у кризі, аудитор оцінює динаміку та структуру валюти балансу, аналізує формування та рух власного позикового капіталу, кредиторської заборгованості, обсяг використання реальних та фінансових інвестицій, оцінює ліквідність активів підприємства та його платоспроможність, ділову активність підприємства. Аналізуючи ситуацію на ринку збуту готової продукції, аудитор вивчає основні параметри маркетингової політики, особливу увагу звертаючи на визначення попиту на продукцію та вивчення конкурентоспроможності товарів, відповідність якості товарів вимогам ринку, існування концепції оновлення товарного асортименту, розширення інноваційної діяльності та ін. На етапі аудиту причин фінансової кризи визначаються її вид та фаза, а виявляються фактори, які вплинули на кінцеві показники діяльності підприємства, сильні та слабкі місця в його діяльності. Завершальною стадією санаційного аудиту є складання акту. У ньому відображається реальне фінансове становище підприємства, загальна оцінка його санаційної спроможності та формулюються пропозиції щодо доцільності ліквідації чи санації підприємства.

    1. Порядок проведення санації підприємств

Прийняття рішення про проведення досудової санації підприємство за участю представників уповноваженого органу та кредиторів у місячний термін складає план санації та подає його на затвердження уповноваженому органу.

План досудової санації має містити:

  • реквізити підприємства (повна назва, юридична адреса, організаційно-правова форма, орган управління);

  • відомості про фінансово-господарський стан;

  • заходи щодо відновлення платоспроможності (реструктуризація підприємства, перепрофілювання виробництва, закриття нерентабельних виробництв, відчуження основних засобів, передача майна в оренду. Відстрочення або розстрочення платежів, переоформлення короткотермінових кредитів у довготермінові, скорочення чисельності працюючих тощо) і терміни їх здійснення; розрахунок необхідних коштів для реалізації заходів;

  • визначення джерел фінансування заходів (зобов'язання інвесторів, кредиторів щодо погашення боргу або надання фінансової допомоги, кошти Державного бюджету, погашення дебіторської заборгованості, кредити банків тощо);

  • умови участі інвесторів і кредиторів у проведенні досудової санації (набуття права власності та майно підприємства відповідно до законодавства, розпорядження частиною його продукції, оренда майна підприємства, задоволення вимог кредиторів шляхом переведення боргу на інвестора тощо);

  • очікувані наслідки виконання плану досудової санації.

У місячний термін уповноважений орган розглядає та затверджує або відхиляє поданий підприємством план досудової санації.

Рішення про відхилення плану досудової санації приймається уповноваженим органом, якщо запропоновані заходи не забезпечують відновлення платоспроможності підприємства.

Термін проведення досудової санації не повинен перевищувати 12 місяців. В окремих випадках уповноважений орган може продовжити термін, але не більше ніж на 6 місяців.

Контроль за виконання плану досудової санації здійснює уповноважений орган.

Право вибору умов проведення санації залишається за боржником у випадку, коли він сам звернувся до господарського суду з заявою про визнання його банкрутом. При цьому умови проведення санації державних підприємств шляхом їх реорганізації узгоджується з особою, уповноваженою управляти державним майном, і антимонопольним комітетом України в його компетенції, або з відповідним органом приватизації, за умови проведення санації шляхом приватизації.

Якщо в санації підприємства-боржника виявили бажання участь кілька громадян або юридичних осіб, то вибір санаторів здійснюється відповідними органами на конкурсній основі.

Якщо порушено справу про банкрутство державного підприємства, його трудовий колектив має право вимагати передачі підприємства йому в оренду за умови прийняття на себе боргів підприємства боржника.

Проведення санації передбачає подачу громадянами та юридичними особами, які бажають взяти в ній участь, у місячний термін заяви до господарського суду із зазначенням у ній зобов'язань переведення на них боргу. Після прийняття судом рішення про проведення санації її учасники в особі керуючого санацією у тримісячний термін повинні розробити план санації в якому повинні містити зобов'язанням про задоволення вимог усіх кредитори) підприємства-боржника в узгоджені з ним терміни.

Схвалений комітетом кредиторів план санації подається в господарський суд на затвердження не пізніше як за п'ять днів з дати схвалення. Якщо протягом шести місяців з дня винесення ухвали про санацію план санації боржника не було подано до господарського суду, останній має право прийняти рішення про визнання боржника банкрутом і початок ліквідаційної процедури.

За п'ятнадцять днів до завершення санації керуючий санацією зобов'язаний подати зборам кредиторів письмовий звіт. До звіту додається реєстр вимог кредиторів.

За результати розгляду звіту збори кредиторів приймають одне з таких рішень:

  • про виконання плану санації і завершення її процедури та відновлення платоспроможності боржника;

  • про звернення до господарського суду з клопотанням про дострокове припинення процедури санації у зв'язку з відновленням платоспроможності боржника та переходом до розрахунків з кредиторами;

  • про звернення до господарського суду з клопотанням про продовження встановленого строку процедури санації;

  • про звернення до господарського суду з клопотанням про визначення боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури;

  • про укладення мирової угоди. Господарський суд визнає боржника банкрутом і розпочинає ліквідаційну процедуру, якщо збори кредиторів не прийняли жодного з цих рішень або в установлені строки не здійснені розрахунки з кредиторами.

За наявності згоди кредиторів на перехід боргу і заміну боржника у випадку, якщо він сам звернувся до господарського суду, господарський суд виносить постанову про зупинення розгляду справи. У цьому разі в постанові господарський суд затверджує узгоджені з кредиторами, сенаторами і боржниками умови санації юридичної особи - боржника із зазначенням термінів її проведення.

Мирова угода - процедура досягнення домовленості між боржником та кредиторами про відстрочення та розстрочення сплати належних кредиторам платежів або про зменшення суми боргів за згодою сторін.

Мирова угода укладається переважно тоді, коли боржник перебуває під загрозою неплатоспроможності та з власної ініціативи звертається із заявою до господарського суду про порушення справи про своє банкрутство.

Рішення про укладення мирової угоди від імені кредиторів приймає комітет кредиторів більшістю голосів.

Проект мирової угоди разом зі списком усіх кредиторів та дебіторів з визначенням сум заборгованості, балансом та іншими документами, що підтверджують фінансово-майновий стан та заяву про порушення справи про банкрутство, боржник подає до господарського суду.

Поданий до суду проект мирової угоди підлягає затвердженню цим судом.

Затверджена господарським судом мирова угода є підставою для припинення справи про банкрутство боржника.

З дня затвердження судом мирової угоди припиняються повноваження господарського керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора). Під час дії мирової угоди господарський керуючий не має права розпоряджатися майном боржника, а лише здійснює контроль за ефективністю використання цього майна.

У разі розірвання мирової угоди чи визнання її недійсною вимоги кредиторів у незадоволеній частиш відновлюються в повному обсязі.

Контроль за санацією здійснює господарський суд, який ухвалив рішення про її проведення.

Проведення санації передбачає здійснення системи організаційних і фінансових заходів.

Організаційні заходи передбачають:

  • злиття збиткового підприємства з фінансово здоровим;

  • зміну форми власності на підприємстві;

  • закриття нерентабельних виробництв;

  • введення зовнішнього управління майном;

  • продаж частини майна підприємства-боржника або передача його в оренду;

  • орієнтацію програми виробництва та продажу на потреби ринку;

  • перегляд і створення системи контролю витрат;

  • зміну загальної виробничої структури підприємства шляхом створення на базі його підрозділів самостійних госпрозрахункових одиниць;

  • перегляд та зміну виробничого процесу, технологій виробництва;

  • перевірку компетенції керівників і спеціалістів з наступною їх заміною в разі потреби;

  • створення спеціальних служб контролю за діяльністю підприємства.

Фінансові заходи включають:

  • погашення боргів підприємства;

  • реструктуризацію боргів, переоформлення короткострокових кредитів у довгострокові;

  • випуск та розміщення цінних паперів для мобілізації додаткових фінансових ресурсів та збільшення капіталу підприємства.

Особливе місце у процесі санації належить заходам фінансово-економічного характеру, які відображають фінансові відносини, що виникають у процесі мобілізації та використання фінансових джерел санації.

Мета фінансової санації - покрити поточні збитки і усунути причини їх виникнення, поновити або зберегти ліквідність і платоспроможність підприємства, скоротити всі види заборгованостей, сформувати фонди фінансових ресурсів, необхідні для проведення санаційних заходів. Якщо мобілізованих фінансових ресурсів з децентралізованих джерел не вистачило для проведення санації або реструктуризації, то в окремих випадках може бути прийняте рішення про надання підприємству державної фінансової підтримки.

Фінансова підтримка державою підприємств може здійснюватися шляхом централізованої санації у вигляді прямого бюджетного фінансування і непрямими формами державного впливу.

Пряме бюджетне фінансування санації підприємств можливе на умовах повернення (бюджетні кредити) та неповернення (субсидії, дотації, повний або частковий викуп державою акцій підприємства, яке перебуває на межі банкрутства).

Одним з методів державної фінансової допомоги підприємства є санаційна підтримка у формі повного або часткового викупу державою акцій підприємств, які перебувають у фінансовій кризі. Відіграючи роль сенатора, держава має керуватися передусім народногосподарською ефективністю виробництва і зниженням рівня безробіття. Головна мета державних інвестицій - сприяти поновленню ліквідності підприємств та забезпеченню їх ефективної діяльності. Можливе надання державних гарантій для отримання вітчизняними підприємствами внутрішніх кредитів, особливо під програми санації та реструктуризації виробництва.

Одним з методів державної фінансової допомоги підприємствам є санаційна підтримка у формі списання або реструктуризації податкового кредитування, надання цільових податкових пільг підприємствам, які безпосередньо потребують санації, тощо. Крім того, платникам податків може надаватись відстрочення та розстрочення за платежами в бюджет на умовах податкового кредиту з виплатою 0,5% облікової ставки НБУ.

До санаційних заходів особливе значення має фіскальна підтримка, пов'язана з лізинговою формою фінансування підприємств, а також участь у ній найбільших кредиторів, які мають можливість пролонгувати терміни виплати заборгованості. Використання того чи іншого методу санації залежить від конкретних характеристик підприємств, їх народногосподарського та регіонального значення.

Ефективність санації оцінюється за такими основними показниками: прибутковістю, платоспроможністю та ліквідністю; приростом вартості активів внаслідок здійснення санації.

Санацію вважають успішною, якщо після її здійснення підприємство виходить з фінансової кризи і забезпечує платоспроможність та прибутковість.

    1. Реструктуризаційні зміни на підприємстві

У комплексі фінансово-економічних та організаційно-правових заходів з фінансового оздоровлення підприємства-боржника важливе значення має реструктуризація (реорганізація).

Реструктуризація підприємства - здійснення організаційно-господарських, фінансово-економічних, правових і технічних заходів, спрямованих на реорганізацію підприємства, зокрема шляхом його поділу з переходом боргових зобов'язань до юридичної особи, що не підлягає санації, якщо це передбачено планом санації, на зміну форм власності, управління, організаційно-правової форми, що сприятиме фінансовому оздоровленню п0приємства.

Реорганізація підприємства (його злиття з іншим, економічно стійким підприємством, приєднання до фінансово стійкого підприємства, поділ на самостійні підприємства, перетворення на підприємство іншої форми власності) здійснюється за рішенням власника його майна або уповноваженого власником органу, а також за рішенням господарського суду.

Здійснення реструктуризація передбачає передусім аналіз фінансово-господарської діяльності підприємства, який має містити оцінку загальної вартості майна підприємства, активів і пасивів його балансу, їх структуру, аналіз кредиторської і дебіторської заборгованості, прибутковості та рентабельності виробництва, а також розрахунок коефіцієнтів абсолютної ліквідності та платоспроможності, які характеризують рівень фінансового стану підприємства. За даними аналізу робиться висновок щодо ліквідації підприємства через процедуру оголошення його банкрутом або реорганізації.

Проект заходів реорганізації включає:

  • - економічне обґрунтування необхідності реструктуризації;

  • - пропозиції щодо методів реструктуризації;

  • - витрати на реструктуризацію та джерела їх покриття;

  • - заходи вирішення фінансових, соціальних та інших проблем, пов'язаних з реалізацією проекту реструктуризації підприємства.

Реструктуризація підприємства передбачає такі заходи:

  • - заміну керівника підприємства;

  • - відокремлення від підприємства непрофільних структурних підрозділів;

  • - продаж зайвих основних засобів та устаткування;

  • - зменшення розмірів підприємства

  • - часткова або повна приватизація;

Види реструктуризації:

  • - управлінська реструктуризація;

  • - технічна реструктуризація;

  • - економічна реструктуризація;

  • - фінансова реструктуризація;

  • - оперативна реструктуризація;

  • - реструктуризація власності;

  • - стратегічна реструктуризація.

Управлінська реструктуризація пов'язана зі зміною організаційної структури підприємства, менеджменту, інноваційної, технологічної та маркетингової політики, системи підготовки та перепідготовки кадрів.

Технічна реструктуризація має забезпечити підприємстві відповідний рівень виробничого потенціалу, технології, ефективних систем постачання та ін., що дасть змогу виготовляти конкурентоспроможну продукцію.

Економічна реструктуризація покликана забезпечити достатній рівень рентабельності шляхом оптимізації капітальних і поточних витрат, обсягу продажу, збалансованої цінової політики та ін.

Фінансова реструктуризація полягає в управлінні пасивами підприємства, а саме його заборгованістю і передбачає зміну структури пасивів шляхом:

  • - відстрочки погашення заборгованості;

  • - зниження процентної ставки щодо заборгованості;

  • - визначення більш вигідної для підприємства схеми погашення заборгованості;

  • - заміни частки заборгованості на акції;

  • - анулювання частки або всієї заборгованості;

  • - отримання від кредитів нових позик або гарантій.

Оперативна реструктуризація полягає у визначенні головних видів діяльності й розробці конкретних пропозицій, а також заходів ліквідації недоліків у господарсько-фінансовій діяльності підприємства з мінімальними витратами. Вона здійснюється в короткостроковому періоді тоді, коли підприємство підвищує платоспроможність та ліквідність за рахунок власних ресурсів при здійсненні санаційної реструктуризації.

Основними шляхами такої реструктуризації можуть бути:

  • - скорочення чисельності працюючих;

  • - вдосконалення організації виробництва;

  • - вдосконалення управління грошовими потоками;

  • - економія витрат;

  • - виключення збиткових видів діяльності;

  • - підвищення контролю за якістю продукції та витрачанням фінансових ресурсів.

Реструктуризація власності - стосується зміни власника державних підприємств, зміни власності через зміни участі в капіталі та ін.

Стратегічна реструктуризація полягає в розробці та вжитті довгострокових заходів вдосконалення виробництва та поліпшення фінансового стану підприємства і здійснюється за рахунок залучення внутрішніх та зовнішніх джерел фінансування.

Вона може передбачати такі дії:

  • - диверсифікація виробництва;

  • - завоювання нових ринків збуту;

  • - придбання нового устаткування;

  • - впровадження новітніх технологій;

  • - підвищення кваліфікації персоналу;

  • - реструктуризація власності;

  • - купівля продаж бізнесу.

Практика багатьох країн свідчить, що єдиного рецепта реструктуризації не існує. Вона може здійснюватися в багатьох напрямках, у різних умовах, мати на меті досягнення різних результатів шляхом вжиття різних заходів та з різними ресурсами.

    1. Банкрутство та ліквідація підприємства

(самостійне вивчення)

Згідно із законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (30 червня 1999 р.), банкрутство - це визнана господарським судом неспроможність боржника відновити свою платоспроможність і задовольнити визнані судом вимоги кредиторів він здатний лише через застосування ліквідаційної процедури".

Боржник - це об'єкт підприємницької діяльності, неспроможний виконати свої грошові зобов'язання перед кредиторами, у тому числі зобов'язання щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), протягом трьох місяців після настання встановленого строку їх сплати.

Суб'єктами банкрутства можуть бути боржники, неплатоспроможність яких виконати свої грошові зобов'язання встановлена господарським судом.

Причини банкрутства можуть бути зовнішніми і внутрішніми.

До зовнішніх причин банкрутства належать:

  • - недосконалість законодавчої системи;

  • - високий рівень інфляції;

  • - кризові явища в інвестиційній політиці:

  • - політична нестабільність суспільства;

  • - нестабільний стан світової фінансової системи та н.

До внутрішніх причин банкрутства належать:

  • - недосконалість системи стратегічного планування;

  • - нераціональне управління;

  • - недосконалість механізму ціноутворення;

  • - недосконалий рівень організації виробництва;

  • - низький технічний рівень виробництва;

  • - прорахунки в організації праці;

  • - збільшення кредиторської та дебіторської заборгованостей;

  • - дефіцит власних оборотних коштів та н.

Процедура порушення справи про банкрутство це заходи, що застосовуються до підприємства-боржника.

Якщо фінансовий стан підприємства незадовільний, воно вважається неплатоспроможним і може бути оголошене банкрутом.

Питання про визнання підприємства банкрутом вирішується господарським судом за місцезнаходженням боржника.

Підставою для порушення справи про банкрутство підприємства є письмова заява до господарського суду будь-якого кредитора або боржника. Боржник звертається до господарського суду в разі його фінансової неспроможності або її загрози.

Зверніть увагу, свідоцтва знаходяться в Вашому особистому кабінеті в розділі «Досягнення»