Кіплінг. Творчість. "Мауглі". Цікаві факти.

Мауглі — герой Редьярда Кіплінга, якого виховали вовки. В історії людства є реальні випадки, коли дітей виховували тварини, і їх життя, на відміну від книги, закінчується далеко не хепі-ендом. Адже для таких дітей соціалізація практично неможлива, і вони назавжди живуть з тими страхами і звичками, які їм передали їх «прийомні батьки». Діти, які перевірили свої перші 3-6 років життя з тваринами, навряд чи коли-небудь засвоять людську мову, навіть незважаючи на те, що в подальшому житті про них піклуватися і любити. Про життя людини поряд із вільними, не замученими (людиною у зоопарках) тваринами ми можемо прочитати у книзі відомого англійського письменника Редьярда Кіплінга “Мауглі”. У творі мова йде про Мауглі – маленьке людське дитинча, яке одного разу теплого літнього вечора увійшло до нори вовків. Батько Вовк і Мати Вовчиця дуже полюбили його і прийняли в свою родину. Зграя дала згоду – і хлопчик ріс серед вовченят, немов серед рідних братів та сестер. Дика природа оточувала Мауглі. Дикі, темні ліси, перевиті ліанами, бамбукові зарості, болота – весь цей дикий світ, населений вільними хижими тваринами. У хлопця були вчителі, які викладали йому по-різному і лише свої “предмети”. Справедливий і відважний батько Вовк, трохи вайлуватий, але добрий ведмідь Балу, чорна “готична” пантера Багіра, великий слон Хатхі – всі вони пестують людську дитину, вчать її різним (суворим, але справедливим) законам Джунглів, і всім мовам, якими він навчився говорити дуже важливі слова: “Ми з тобою однієї крові..,” У цьому були єдині усі звірі. Незважаючи на різні характери, вони завжди могли об’єднатися і допомогти один одному у скрутні часи. Ця єдність дає сили Мауглі приручити Червону Квітку і здолати Шер-Хана. Тваринам – героям книги – Кіплінг надає суто людських рис здатність розмовляти, думати. Але до того ж він настільки майстерно – описує їх поведінку, спосіб життя, що читачі не тільки захоплюються незвичайним сюжетом, а й дізнаються багато нового про тварин, і У дивовижно реалістичних описах вони постають перед нашими очи – – ма, здається, ще трохи – і можна буде руками доторкнутись до барвистого візерунка на спині Каа, чорної шовковистої шерсті Багіри. Я не живу у джунглях, але знаю, що у тварин є чому повчитись. У мене вдома є кішка, яка нагадує Багіру в мініатюрі. У неї також чорна шовковиста шерсть, великі зелені очі, що просвічують твою сутність своїм пронизливим холодним поглядом, м’які, але сильні! лапи з гострими кігтями, граційна хода. Я назвала її Пантерін (від німецького “пантера”), та коли в неї добрий настрій, я кличу її просто – Панті. їй ніколи не накажеш, що робити, вона завжди буде діяти так, як вважає за потрібне. У кішки немає господаря, бо вона – рівноправний член нашої родини. Іноді мені здається, що Панті ніби розмовляє зі мною. І навіть коли вона мовчить, поважно сидячи в мене на колінах, я знаю, що наше з нею спілкування не припиняється. На жаль, людина втратила можливість досконало розуміти мову тварин, але якщо б я її знала, я б розпитала Панті, як виходить у неї бути такою незалежною і водночас ласкавою, граційною гарною – справжнім втіленням досконалості.