«Все, що потрібно дітям, — це невелика допомога, трохи надії та хтось, хто вірить у них».
- Меджик Джонсон.
Сьогодні тридцяте серпня. Мені не спиться. Хочу написати свою історію і розумію, що стрибаю в останній вагон, але яка різниця - перший він чи останній, головне, що потяг їде в одному напрямку. Ще з самого дитинства я мріяла бути вчителем, моя мама постійно мені розповідала, що коли я приходила зі школи задавала їй одне і теж питання, як ми, діти можемо охоплювати всі предмети, коли кожен вчитель викладає свій. Ще в школі вчителі запитували ким ми хочемо стати, моя відповідь була запитанням на запитання: я хочу працювати з дітьми так, щоб навчити їх всьому. Хто це може бути? Відповідь вчителя була короткою, але чіткою – вихователь. Ось так і почався мій життєвий шлях.
Я, Петренко Юлія Петрівна, вихователь Піщанського закладу дошкільної освіти Красноградської міської ради Харківської області. Весь час працювала на звичайних вікових групах, але два роки тому довелося працювати на інклюзивній групі, де було дві дитини з ООП. Я була розгублена, адже розуміла, що передімною стоїть нелегка задача. Діти були особливими і до них повинен бути особливий підхід. Черпаючи зі джерел інформацію, щоб зрозуміти цих дітей, я знайшла дуже цікаву цитату: «Все, що потрібно дітям, — це невелика допомога, трохи надії та хтось, хто вірить у них».
Я стала тим, хто почав у них вірити, а мені довірились вони. Ви навіть не уявляєте, як приємно спостерігати за змінами, які відбуваються: перші результати, емоції, перемоги, довіра, радість в очах…. Радіючи їхньому зростанню і розвитку, зростала і я, адже їхня перемога - це моя перемога також.
Всі інші вихованці розуміли, що діти з ООП не такі як всі, їм потрібна допомога та підтримка. В цьому напевно, і є одне із завдань вихователя - не тільки навчити, а й виховати.
Я дуже любила цих дітей, мені інколи здавалося, що вони мої рідні і більше такої групи вже не буде. Я навіть написала заяву на позачергову атестацію тому, що чітко розуміла, з цими дітьми, з цією групою, я подолаю всі перешкоди. Ми готувалияся разом до показових занять, робили поробки, брали участь в конкурсах, з кожним днем пізнавали щось нове. Вихованці вносили свої корективи, бо були креативними та дуже розумними, постійно повторювали, щоб я не боялася, йшла впреред, адже вони не підведуть мене.
24 лютого я повинна була показати заняття для атестаційної комісії, але ранок цього дня став найстрашнім днем нашого життя.
Події, які почали стрімко розвиватися, внесли свої корективи в наше життя. Страх, паніка, звуки сирен, невпевненість, розпач, але я не здавалася, і продовжувала працювати тому, що в мене була віра у щасливе майбутнє дітей. Я не могла їх покинути, це була вже старша група, треба було їх підготувати до школи. І знову самоосвіта, нові знання. Почала працювати дистанційно, навчилася знімати та монтувати відео для дітей, відправляти їх батькам на вайбер, телеграм, сайт закладу, на сторінку в фейсбуці, ютуб. Підвищуючи свій професійний рівень, шукала всі можливі зв’язки з вихованцями. У нас був постійний зворотній зв'язок, адже діти виконували завдання та надсилали мені. Батьки вихованців для мене стали справжніми партнерами. Дітей з ООП я відвідувала вдома за згодою батьків, а ті хто виїхав за кордон, підтримувала зв’язок через мережу Інтернет . Жодна дитина не була залишена без уваги, всі охоплені освітою.
Я, як вихователь, використовувала всі можливі освітні платформи, інноваційні технології, надавала батькам поради та консультації, зустрічалася з дітьми за межами дошкільного навчального закладу, намагалася всіх підтримати.
Не залишилися поза увагою і мої колеги. Через онлайн-конференцію ділилася своїми знаннями, ставала для них прикладом, повторюючи, що в нас все вийде, ми зможемо, ми переможемо.
Але життя знову внесло свої корективи. 7 квітня окупанти завдали ракетного удару по дошкільному навчальному закладу, в якому я працювала. І знову темрява, лікарня. На допомогу відразу прийшли вихованці та їх батьки. Я безмежно вдячна їм за підтримку, завдяки якій швидко одужала.
Травень місяць, я розумію, що своїх маленьких янголяток повинна відпустити у нове життя під назвою «школа». Мріяла про випускний, бальні сукні, краватки, уявляла його, але в той же час розуміла, що він неможливий. Все, що я могла, це зняти на згадку відео. Сюжет мені наснився і прокинувшись, я чітко розуміла, що потрібно зробити.
Вихователь – перша людина після мами, яка зустрічається дітям на життєвому шляху. Я дякую долі, що була два роки мамою цим малюкам.
Вихователем, як і художником, потрібно народитися. Я – вихователь, і це моя історія, яка залишиться в пам’яті на все життя.
