• Всеосвіта
  • Бібліотека
  • Різне
  • Історія розвитку українського війська. Заняття 1. Українське військо: період античності – нові часи

Історія розвитку українського війська. Заняття 1. Українське військо: період античності – нові часи

Відображення документу є орієнтовним і призначене для ознайомлення із змістом, та може відрізнятися від вигляду завантаженого документу. Щоб завантажити документ, прогорніть сторінку до кінця

Перегляд
матеріалу
Отримати код Поділитися

Тема 2. Історія розвитку українського війська

Заняття 1. Українське військо: період античності – нові часи

Українське військо і військова традиція зароджувались ще задовго до появи назви Україна. Археологічні знахідки доводять про існування військових формувань на території сучасної України ще в період неоліту. З числа чоловіків племен, які об’єднувались у союзи, формувались армії у кілька тисяч воїнів. Стріли, дротики, списи, кам’яні сокири, бойові молоти, ножі з міді кінця V тисячоліття до н. е. можна побачити в музеях різних міст України. Вперше кам’яна булава з’явилась у трипільських воїнів і збереглась до сьогодні.

Давня історія забезпечила українців величезним досвідом військового захисту своєї державності, військової справи, воєнного мистецтва та бойових традицій. Безперестанні війни наші пращури вели задля самооборони своєї землі, захисту кордонів, зміцнюючи таким чином зовнішньополітичне становище, забезпечуючи торговельні зв’язки та розширюючи території українських земель.

Поява технологій обробки металу сприяла широкому застосуванню щитів. Шкіряні обладунки захищали від бронзового вістря стріл та ударів перших залізних мечів. У кіммерійців (X–VIII ст. до н. е.) з’являються кінне військо та колісниці.

У VII–IV ст. до н. е. на території України сформувалась скіфська держава, про яку писав Геродот – один із найвідоміших античних істориків та географів. Скіфи вели багато воєн. Ударною силою скіфського війська була кіннота. Воїн-скіф був одягнутий переважно в панцир, мав бойовий пояс і щит, а його голову захищав шолом. Арсенал скіфської зброї складався з невеликого складного лука, списа, дротиків, сокир, кинджалів, коротких мечів.

З І ст. відбувалися походи сарматів за участі союзних їм слов’ян. Загони слов’ян (або венедів, як їх тоді називали римляни) у І–ІІІ ст. з’являлися на Нижньому Дунаї. Про ці набіги довго пам’ятали наші пращури. У ХІІ ст. автор «Слова о полку Ігоревім» згадує «часи Траянові» як період процвітання слов’ян. Імператор Траян у Дакії збудував величний монумент на честь її підкорення – «Тропеум Траяні». У «Слові о полку Ігоревім» «тропа Траяна» означає орієнтир, до якого прямують “через поля на гори” слов’янські воєнні дружини. Слов’яни чимало запозичили у сарматів. Крім шароварів, це меч і кольчуга – сарматський винахід, що добре узвичаївся в Україні. Сармати вважали, що дзеркала мали магічну силу – під час поховання їх розбивали. В Україні досі збереглися уявлення, пов’язані з потребою уникати розбитих дзеркал. Родовим знаком князів із династії Рюриковичів став тризуб, поширений ще в Боспорському царстві. Цим тризубом Боспорські царі із сарматських династій позначали свою власність.

Для захисту від наступу сарматів і союзних із ними племен слов’ян римляни звели в Наддністрянщині й Причорномор’ї потужні земляні укріплення – «Траянові вали». Сліди від цих валів збереглися дотепер. Нижній Траянів вал розташований на території сучасної Одеської області й тягнеться від с. Затока до м. Білгорода-Дністровського, Верхній Траянів вал – від м. Бендер у Молдові до р. Прут та Чорноморських лиманів, зокрема лиману Ялпуг. Траянові вали Наддністрянщини сягають від Тернополя до Кам’янця Подільського. Таким чином, саме на території України зупинилася експансія Римської імперії на Схід Європи.

Племена праслов’ян у військовому союзі з гунами під командуванням легендарного Атілли примусили скоритись Візантійську імперію і, виснаживши Римську армію битвами, спричинили падіння Великого Риму. Давня історія забезпечила українців величезним досвідом військового захисту своєї державності, військової справи, воєнного мистецтва та бойових традицій. Безперестанні війни наші пращури вели задля самооборони своєї землі, захисту кордонів, зміцнюючи таким чином зовнішньополітичне становище, забезпечуючи торговельні зв’язки та розширюючи території українських земель. Чудовим підтвердженням тогочасного воєнного уміння праукраїнців були Змієві вали, будівництво яких здійснювали військові інженери давнього минулого впродовж майже десяти століть і які виконували аналогічну функцію, як і більш відома у світі Китайська стіна.

Військова організація слов’ян формувалася, починаючи з перших століть нашої ери і до виникнення Київської Русі. Наші предки, слов’яни, ввійшли в історію як плем’я воїнів-ратиборців. В основі військової організації слов’ян лежав поділ на роди й племена. Сам рід дбав про зброю, забезпечував охорону осель і городищ від ворогів. Найстаршим у роді або обраним був староста (воєвода), який підтримував у війську потрібну дисципліну. Усі важливі військові справи ведення війни чи укладення миру вирішувалися на віче – зборах громади.

Родоплемінна організація сприяла згуртованості воїнів у бою. У давніх слов’ян не було якогось певного бойового порядку. У бою часто застосовували засідки, обходи, оточення та інші військові хитрощі.

Різноманітним було озброєння воїнів: списи (по 2–3 в кожного), сокира, лук, праща. У ближньому бою використовували меч та ніж. Для захисту застосовували дерев’яні щити та кольчугу.

У IX–X ст. на розвиток слов’янського війська значний вплив мали варяги, яких на Заході ще називали вікінгами-войовниками. За їхнім зразком вибудовувалася військова система того часу.

Військовими звитягами повниться й історія Київської Русі – славетними походами давньоруських князів на Царгород, Каспій, підкорення хазарів, булгар, печенігів та половців. Близько 600 років українські військові традиції загартовувались у постійній боротьбі за незалежність давньоукраїнських земель із зовнішніми ворогами та в міжусобних війнах.

Зброя княжої доби була двох видів: охоронна й зачіпна. До охоронної належали панцир, кольчуга, шолом, щит, що слугували для захисту тіла в бою, до зачіпної – спис, шабля, сокира, лук зі стрілами.

За княжої доби існували два основні роди війська: оружники і стрільці. Оружники мали на озброєнні панцир, шолом, щит, меч, спис, сокиру. Стрільці були озброєні лише луком зі стрілами. До кінця XI ст.  українське військо було пішим. Кіннота, яку вперше використали Олег та Ігор в X ст. у походах на Візантію і греків, за своїм озброєнням поділялася на важку (воїни в панцирах, шоломах, зі списами і щитами) та легку (стрільці з луками).

У княжу добу починає розвиватися й український військовий флот.

Воєнні човни називалися лодіями. Були річкові й  морські лодії, вони мали різні розміри і вміщували від 40 до 100 воїв. Збиралося військо за наказом князя. Спеціальні військові тренування – маневри – не проводили. Дорослі вдосконалювали свою майстерність у бою. Хлопці мали знати всі види зброї, вміти боротися, кидати спис, стріляти з лука, володіти мечем, шаблею, їздити верхи на коні. Після такої підготовки підлітків брали у бойові походи.

У період Київської Русі (в середині IX – на початку XIV ст.) військо Давньоруської держави

Озброєний княжий воїн верхи біля бойових лодій формувалося з трьох частин – дружини, народного ополчення та найманих загонів. До складу дружин входили професійні воїни. Народне ополчення (воїв) скликали тільки під час ворожих нападів із числа міського населення та селян, що мешкали навколо міст. До народного ополчення входило все чоловіче населення незалежно від віку та соціального статусу. Утримували народне ополчення коштом міста, в якому його збирали. Для походів та охорони кордонів князі наймали військові загони з іноземців. Здебільшого до таких загонів входили варяги або представники кочових племен, що мешкали на кордонах Давньоруської держави. Загальне керівництво військом здійснював князь або воєвода. Окремі підрозділи очолювали молодші князі або досвідчені дружинники.

Літописці визначають середню чисельність давньоруського війська у 15–20 тис., проте інколи вона могла бути значно більшою.

На озброєнні давньоруського війська були мечі, шаблі, бойові сокири, списи, піки, рогатини, булави, перначі, дротики та луки зі стрілами. Для захисту тіла використовували залізні кольчуги, шкіряні панцирі з нашитою на них металевою лускою, металеві шоломи, а також дерев’яні щити, оббиті шкірою та металом. Під час облоги та штурму фортець військо застосовувало різноманітні військові машини.

У своєму складі давньоруське військо мало піхоту, кінноту та флот. Давньоруський флот застосовували здебільшого для походів річками, але інколи він здійснював і далекі морські виправи. Головним типом військових кораблів була лодія, що перевозила піхоту на далекі відстані. Тим часом кіннота самостійно рухалася вздовж берега.

Протягом своєї історії давньоруські князівства воювали з Візантійською імперією (морські походи київських князів на Царгород та походи Святослава в Болгарію в Х ст.), Хозарським каганатом та степовими кочовиками, із західними сусідами (Польщею, Угорщиною, Литвою), а також постійно вели міжусобні війни за право володіти Києвом та іншими великими містами.

Після занепаду давньоруської державності більша частина українських земель увійшла до складу Великого князівства Литовського (ВКЛ). Воїни удільних українських князівств були однією з  найбоєздатніших частин війська ВКЛ. Основою війська була «земська служба». На заклик великого князя аристократія Литви й Русі була зобов’язана виступити в похід із власним загоном. Деякі збіднілі пани мусили складатися вдвох чи втрьох, щоб відправити одного вершника. Організаційно-тактичними одиницями «земської служби» були корогви, сформовані за територіальним принципом у кожній із земель, що входили до складу ВКЛ. Особливою славою у литовському війську користувалися галицькі та подільські корогви. Дорослі воїни вчать хлопців володіти дерев’яними мечами

У ВКЛ було відомо також про «виправу з добр і міст», коли великі землевласники повинні були спорядити військовий відділ відповідно до розмірів свого маєтку. У разі скликання такого ополчення власники місцевостей не були зобов’язані брати особисту участь у поході, але на них покладався обов’язок облаштування власним коштом визначеної кількості озброєних вояків.

Як і більшість європейських держав пізнього середньовіччя, Велике князівство Литовське користувалося послугами найманців – сербів, німців, литовських татар.

Литовське лицарство носило кольчугу, посилену плитовими елементами. Траплявся й лусковий обладунок. Плитовий обладунок не набув значного поширення серед литовських бояр. Легка кіннота використовувала стьобані каптани, кольчуги. Голову захищали відкриті шоломи, шоломи із заборолом західноєвропейського типу або кольчужні каптури. Ударною зброєю був спис або піка.

У рукопашному бою литовські лицарі билися мечами, шаблями, тесаками, бойовими сокирами, а також кинджалами. Основною зброєю легкої кінноти був лук.

У XIV ст. піхота відігравала вагому роль у війнах, що вели українські князівства. Але часті війни з татарами і підвищення майнового рівня військових станів поступово призвели до того, що вже у XV ст. війська часто складалися лише з кінноти.

Артилерія на українських землях виникла наприкінці XIV ст. У XV ст. гармати вже стали стандартною зброєю українських фортець. Снарядами до них були кам’яні та залізні ядра. Крім гармат почали використовувати й ручну вогнепальну зброю – ручниці, а з кінця XV ст. – рушниці з ґнотовим замком.

Входження України до ВКЛ супроводжувалося війнами за спільної участі українських і литовських полків. Оскільки кордони Литовської держави простягалися від Лівонії до Чорного моря, то і війни відбувалися на зовсім різних напрямах і проти різних ворогів. Українські полки брали участь у всіх конфліктах Великого князівства Литовського. Проте найважливішим військовим театром для українців був степ.

Військо Галицько-Волинського князівства було організоване за зразком традиційного руського, проте через постійну боротьбу князів із боярами не могло розраховувати на боярську військову допомогу. Тому галицько-волинські монархи неодноразово користувалися послугами найманців (угрів, половців), хоча вони були ненадійними союзниками та часто грабували княжі землі. Це змусило князя Данила Романовича провести реформу, в ході якої він створив незалежне від боярської дружини княже військо, набране з «простих людей» і безземельного боярства. Воно поділялося на важкоозброєних «оружників» та легкоозброєних «стрільців». Оружники, у кольчугах і шоломах, із списами, мечами і щитами входили у бій на конях або пішо. Стрільці були озброєні луками й захищали оружників із флангів та починали бій, вражаючи ворога стрілами. Уніфікованого озброєння це військо не мало, але користувалося арсеналом західноєвропейського зразка.

Військово-політичний вплив українських головнокомандувачів – князів – був настільки великим, що поріднитись із ними вважали за честь. Військову силу давніх українців поважали та боялись, що слугувало запорукою миру.

Період української воєнної історії Литовсько-Польської доби (40-ві р. ХІст. – 1648 р.) пов’язаний із татарською навалою у XVIIIXIV ст., яка привела до занепаду української держави та її війська. Землі України потрапляли під литовські, польські, угорські, молдавські прапори. Величезних втрат зазнала українська земля, багато мужніх воїнів загинуло від набігів та в битвах. Але в цей час починається революція у військовій справі – був розкритий склад пороху, який винайшли в Китаї у VI ст., а згодом араби поширили у своєму війську. У 1320 р. з’явилась перша вогнепальна зброя – примітивна картечна рушниця. А через більше ніж 100 років найкращою піхотою стала іспанська, бо Іспанія стала першою країною, яка на той час почала використовувати мушкети. Стрільців з мушкетами називали мушкетерами. Цей період важливий для українського війська та майбутньої української держави передусім з огляду на битву на Синіх Водах, коли у 1362 р. на ріці Сині Води литовськоруське військо великого князя литовського Ольгерда Гедиміновича розбило військо монголо-татарських правителів Поділля, що дало змогу остаточно приєднати Київщину, Переяславщину та Поділля до Литовської держави.

Воєводи українських міст застосовували для захисту фортифікацій різні види вогнепальної зброї від рушниць до мортир.

Саме в період української військової історії Литовсько-Польської доби починає формуватись унікальна козацька військова республіка Запорізька Січ. Перші письмові згадки про українських козаків містять джерела кінця XV – початку XVI ст. Понад 500 років минуло від першої згадки у «Хроніці» польського історика Мартина Бельського про козаків на Поділлі. Спочатку в козаків не було ніякої військової організації, вони збиралися у ватаги по кілька десятків чоловік. Козацька зброя була простою: луки, списи, сокири, шаблі, примітивні рушниці. Тактикою була локальна війна, а метою – здобич. Лише в першій половині XVI ст. козаки освоїли простори нижче дніпрових порогів – так званий Низ – і почали будувати козацькі укріплення – січі (від слова «сікти»). На рубежі 40–50-х рр. XVI ст. козаки заснували могутню фортецю на Дніпровському острові Тамаківка (поблизу сучасного м. Марганця Дніпропетровської обл.). Вважають, що це й була перша в історії України козацька твердиня – Запорізька Січ.

Уряд Речі Посполитої намагався поширити свою владу на Запорізьку Січ і приборкати непокірне козацтво. У 1572 р. король Сигізмунд II Август видав універсал про прийняття на державну військову службу 300 козаків, яких записували в спеціальний списокреєстр. Реєстрове козацьке військо отримувало одяг, зброю, платню, вправлялось у військовій майстерності. За реєстровими козаками залишалися права на свободу та волю. На зразок реєстрового козацтва почала перетворюватися решта козацького війська.

Козацьке військо розвивалося в  специфічних умовах, що вплинуло на вольові та професійні риси українського вояка, стимулювало його віру в свої сили і в силу товариства. В умовах постійного очікування небезпеки народжувався новий тип воїна – універсального, витривалого, готового до швидкої зміни обстановки. Успіх у бою досягався або за допомогою раптової атаки, або щільного вогню з рушниць і гармат. При такому підході до перемоги піхота становила ударну силу козацького війська.

Козацьке військо мало демократичний устрій. Усі політичні й організаційні питання вирішували на раді. Залежно від її учасників рада поділялась на повну, військову, генеральну, старшинську, чорну. Командування військом здійснювала військова старшина різних ступенів. На чолі війська стояв гетьман, який був головою козацької держави, мав повну адміністративну владу, брав активну участь у законодавчій діяльності, судовій справі. Приймаючи рішення з основних питань, гетьман враховував думку генеральної та старшинської рад.

До генеральної старшини входили: обозний, судді, писар, осавули, хорунжий і бунчужний. Адміністративна й військова влада в полку належала полковникові. Кожний полк (500–1000 чол.) поділявся на сотні (100–200 чол.) і курені (10–20 чол.). До сотенного уряду входили: сотник, сотенний осавул, хорунжий і писар. У курені командував курінний отаман або десятник (міський, сільський). Усім військом керував кошовий отаман із суддями, осавулами, писарями. Козаки офіційно титулували один одного «товаришем», а гурт козаків – «товариством». Українські військові традиції відродились у період української національної революції та доби Гетьманщини (1648 р. – кінець ХVІІІ ст.). Саме в цей час запорізькі козаки збудували чи не найбоєздатнішу армію у Європі та Азії. Основним видом козацького війська була піхота, яку, за військовою майстерністю, вважали найдосконалішою у Європі. Козацька піхота героїчно билася з ворогом, використовуючи особливу тактику: козаки шикувались у три шеренги (перша стріляла, друга подавала рушниці, а третя їх заряджала). Піхота козаків успішно штурмувала ворожі фортеці, а також сміливо воювала на морі на козацьких човнах – «чайках». Є відомості про те, що й підводний човен запорожці почали використовувати в бойових діях набагато раніше, ніж у Західній Європі.

Завдяки високому вишколу та використанню передових досягнень у  зброярській справі козацька піхота досягла найбільш можливої щільності вогню. Технічний рівень вогнепальної зброї не давав змоги козакам на рівні битися з кіннотою на відкритому просторі. Українська піхота переважно прикривалася укріпленнями  – таборами  багатофункціональними інженерними спорудами, які були і засобом пересування і перевезення зброї, амуніції, їжі тощо, і надійним місцем відпочинку, і необхідним захистом під час бою.

Козацька кіннота не відзначалась такими ж відмінними рисами, як піхота. За своїм типом вона відносилася до легкої, з відповідними завданнями – розвідка, переслідування, рейди, флангові атаки, заманювання до пасток тощо. Козаки вміло вели розвідку, навіть у стані ворога. Вони були озброєні шаблями, короткими списами, а також вогнепальною зброєю: мушкетами, пістолями, самопалами.

Родзинкою козацтва були здібності в саперній справі. Взагалі козак діяв шанцевим інструментом не менше, ніж зброєю.

Козак використовував одночасно стрілецьку (ручниці, аркебузи, мушкети, яничарки, пістолі тощо) і холодну зброю, в якій домінували шабля, спис і бойова коса. Хоча були поширені й ножі, кинджали, келепи, аркани, перначі, булави тощо. В артилерії застосовували залізні, бронзові й мідні гармати малих калібрів. Під час стрільби використовували кулі, картеч, запалювальні снаряди тощо.

У козаків також були бойові молотки, якірці, рогульки, що застосовувалися у боротьбі проти ворожої кінноти. Порох, кулі, пістолі, малокаліберні гармати запорожці виготовляли самі або ж діставали в бою. Козаки першими використали метод окопування в землі.

У козацькому війську була тверда військова дисципліна. Суворо карали за такі злочини, як вбивство, бійки, невиконання обов’язків. За пияцтво під час походу козаків карали на смерть. Зраду козацтва і батьківщини вважали найтяжчим злочином. Козаки суворо дотримувалися законів бойового товариства. Саме Січ дала Україні видатних полководців, мудрих державних діячів: Северина Наливайка, Петра Сагайдачного, Богдана Хмельницького та ін. Нині за особливі заслуги в захисті державного суверенітету, територіальної цілісності, у зміцненні обороноздатності та безпеки України військовослужбовців нагороджують орденом Богдана Хмельницького. Окремі битви увійшли до золотого фонду військової звитяги світу.

Коли козаки вперше виступили як організоване військо, їх чисельність становила від 2 до 10 тис.

У походах на Москву під проводом П. Сагайдачного (1618) брали участь близько 13 тис. козаків, а вже у 1621 р. під Хотин Сагайдачний привів 40 тис. війська. Козацьке воєнне мистецтво сформувалося у війнах і походах кінця XVI – першої половини XVII ст. і свого апогею досягло під час Національно-визвольної війни під проводом Б. Хмельницького (1648–1657). У другій половині XVII–XVIII ст. воно зазнало лише незначних змін, викликаних розвитком зброї та отриманим бойовим досвідом.

Хмельниччина (1648–1657) підняла на боротьбу величезні маси народу. Так, за свідченнями сучасників, під Пилявцями козацьке військо налічувало 100 тис., а під Зборів, за словами Б. Хмельницького, він привів до 360 тис. Регулярного війська було набагато менше: у міжнародних договорах, підписаних Б. Хмельницьким, фігурують 20, 40 та 60 тис. реєстрових козаків. Після смерті Б. Хмельницького чисельність козацького війська зменшилася і зрідка перевищувала 30 тис. козаків. Після смерті Б. Хмельницького і поразки національно-визвольної війни українські землі потрапили в за лежність від Росії, Польщі й Османської імперії. Так розпочалась військова історія України в роки російсько-австрійського панування (ХVІІІ ст. – 1917 р.).

Козацькі війська брали участь у російсько-турецьких війнах і кримських походах царських військ, воюючи проти своїх одвічних ворогів – турків і татар, та в Північній війні проти Швеції на боці Росії, де лише в 1700 р. загинуло понад 10 тис. козаків, а також у Полтавській битві (1709 р.).

Невдалими виявились спроби відновити автономію Гетьманської козацької держави. Як відомо, у Полтавській битві шведське військо Карла XII, союзниками якого були польський король С. Лещинський і гетьман І. Мазепа, зазнало поразки, що призвело до обмеження гетьманської влади в Україні й контролю з боку Росії за місцевим самоврядуванням.

Після скасування у 1764 р. гетьманства царицею Катериною козацьке військо проіснувало ще 20 років. На початку літа 1775 р. була ліквідована Запорізька Січ. У 1783 р. залишки козацьких полків були приєднані до регулярного війська Росії, частина козаків переселилася на Кубань, інші організували Задунайську Січ. Частина козаків перейшла на службу Османській імперії. Згодом українські військові формування і партизани брали участь у переможній Вітчизняній війні 1812 р., у “Битві народів“ 1814 р. під Лейпцигом, а також у сумнозвісній Кримській війні 1854 р. на боці Росії. Про українських козаків лунала слава і легенди коридорами освіченого Відня, героєм якого став козак Юрій Кульчицький, і центром мистецтв та культури російської імперії – Санкт-Петербургом, який був збудований важкою працею полонених та бунтівних козаків-запорожців.

Зверніть увагу, свідоцтва знаходяться в Вашому особистому кабінеті в розділі «Досягнення»

Всеосвіта є суб’єктом підвищення кваліфікації.

Всі сертифікати за наші курси та вебінари можуть бути зараховані у підвищення кваліфікації.

Співпраця із закладами освіти.

Дізнатись більше про сертифікати.

Приклад завдання з олімпіади Українська мова. Спробуйте!
До ЗНО з ІСПАНСЬКОЇ МОВИ залишилося:
0
4
міс.
0
3
дн.
2
2
год.
Готуйся до ЗНО разом із «Всеосвітою»!