і отримати безкоштовне
свідоцтво про публікацію
Предмети »

Історія міст і сіл України

Перегляд
матеріалу
Отримати код

ІСТОРІЯ МІСТ І СІЛ УКРАЇНИ

ІЗЯСЛАВ

2015

ІСТОРІЯ МІСТ І СІЛ УКРАЇНИ

(історія сіл Кам’янка, Антонівка Ізяславського району

Хмельницької області)

Автор-укладач: Веремійчук С. В. – директор Кам’янської ЗОШ І – ІІ ст. Ізяславського району

На берегах річки Вілія, майже в самому гирлі її, розкинулися села Кам’янка, Антонівка, крайні північно-східні точки Ізяславського району Хмельницької області. Це і є мала батьківщина учнів, які навчаються в Кам’янській ЗОШ І – ІІ ст.

Історія села Кам’янка тісно пов’язана із історією міста Острог Рівненської області та с. Новомалин, що знаходиться біля нього. Новомалин – дуже давнє поселення і свої витоки бере в ХІV ст., а перша писемна згадка про нього датується 1392 роком . Саме тоді Литовський князь Свидригайло отримав від польського короля Владислава Ягайла ряд поселень в Луцькому , Кременецькому та інших повітах. Серед них і землі над річкою Збитенка (сучасна територія Новомалина і навколишніх сіл). Над річкою виріс величавий князівський замок ( неправильний чотирикутник з пятьма вежами ) та засноване ним поруч поселення Глухні , яке в історичних джерелах називали ще й Глухів, Глухом.

Замок Глухні згадується в дарчій грамоті князя Свидригайла від 14 липня 1446 року , якою він наділяє свого слугу за вірну службу цим поселенням та селом Стаї в Луцькому повіті. Цей слуга на ім’я Єло-Малинський зі своєю родиною заснував ряд поселень , які з часом стали селами та містечками : Болотківці , Ляхів , Кам’янка , м. Кунів , Стійло , Закот , Долотче , Мартине , Боложовка , Степанівка. А в ХVІІІ ст. Іван-Канут Малинський перейменував село Глухні на Новомалин , на відміну від Малина вже існуючого в Дубнівському повіті , і продав його разом з Куневом , Мартине , Камянкою князю Яблоневському.

Село Кам’янка назву дістало за кам’яні кар’єри, один з яких неподалік шосе зберігається і нині, але вже не діє. Хоч Кам’янка і невеличка, але цікавим є те, що вона колись складалася з двох сіл: Кам’янка і Мартиння. Саме остання назва згадується в старих документах досить часто. І тепер ще старші люди, буває, поправляють когось: «Та не в Кам’янці він живе, а на Мартинні…» А назву свою воно отримало від імені засновниці – Марти із роду панів Новомалинських.

Цій назві кілька століть. А от пагорбу, що лежить на південь, назву дали порівняно недавно, у тридцяті роки ХХ століття. Зветься він Андріїв горбок. Три брати із роду Курачиків брали участь у І світовій війні та отримали у подарунок наділ землі. Він був поділений рівномірно між ними. Горбок потрапив у власність Андрія. Брати померли, родичі розїхались, а назва залишилась. Росте на горбку молодий сосновий ліс, радує людей.

Пізніше, після продажу цих сіл Єло-Малинським, у Кам’янці панували князі Острозькі. Переважна більшість населення (єврейського, українського, чеського і польського) була бідняками. Неуцтво і темрява, тяжка праця, напівголодне існування – все, що мали малоземельні селяни.

Протягом багатьох століть школи в Кам’янці не було. Значний вплив на виховання дітей і молоді мали кам’яний римсько-католицький костел і православна церква, які знаходяться у Куневі. І лише у 1886 році була, у тому ж таки Куневі, відкрита церковно-приходська школа, в якій навчалося 22 учні. Шкода, але даних про те, чи навчалися там учні з Камянки, немає.

До 1861 року камянчани були кріпаками, жили у ярмі і належали графам Тишкевичам і Яблонським.

Після скасування кріпацтва у нашому краї утворилось ряд общин, вплив яких значно зріс. Із спогадів Отто Йосиповича Загурського, жителя села Кам’янки: «Мій батько, Загурський Йосип Іванович, орендував землю в общини Мартиння і володів 5 десятинами землі, з яких йому належало 0,5 дес. 4,5 дес. він орендував і повинен був платити 8 крб. в рік. Ця кількість землі збереглася у його власності до створення колгоспів більшовиками, які під виглядом усуспільнення її забрали.

Наша родина була небагатою, але й голодранцями ми не були. В сімї було 8 душ, змалку всі прилучались до роботи, працювали важко, що давало можливість жити безбідно, хоча труднощі були. Що ж стосується часів панщини, то батько говорив, що жили не кепсько. Пан повинен був, крім роботи, забезпечувати селян всім необхідним: дахом над головою, продовольством, фуражем…»

Із цих спогадів можна зрозуміти, чому в кінці ХІХ – на поч. ХХ ст. існувало розшарування на території наших сіл.

З 1921 року містечко Кунів і село Кам’янка стали прикордонними: по річці Вілія, яка протікає біля цих сіл, проходив кордон з Польщею.

Більшовицький уряд поступово починає ідеологічну обробку населення. Так 5 квітня 1921 року більшовиками було видано розпорядження про заміну ікон портретами революційних діячів: Леніна, Троцького, Луначарського, Маркса…

Крок за кроком, органи Радянської влади намагалися зміцнювати диктатуру більшовиків. В 1923 році створено місцеву парторганізацію, в 1925р. – комсомольську.

У 1930 р. розпочинається колективізація сільського господарства.

Згадує житель Мартиння Загурський Отто Йосипович: «Ще в 1930р. селяни сіяли одноосібно, кожен на своєму полі. Колгоспи у Кам’янці, Антонівці, Мартинні були створені у 1931 році під тиском влади.» Отто Йосипович був на той час підлітком і з іншими дітьми підслухав із-за цікавості, як уповноважений від волості говорив, що необхідно тиснути ворогів колективізації так, щоб аж сік ішов. У 1929 році із спогадів, уже відомого нам Загурського О. Й., жителя тодішнього села Мартиння: «Взимку 1933р. до нас прийшов парубок з М’якіт. Він був знесилений і дуже просив щось поїсти. В хаті нічого такого не було (самі перебивалися молоком), але на плиті якраз відігрівався сир. Пожалівши юнака, ми дали йому трохи сиру. Юнак мало не вмер , бо не їв уже декілька днів. Лікар Войтинський зробив чистку шлунка і юнака ледве врятували».

За цей час зникло безслідно 5 сімей з села, серед вивезених були сім’ї Хвойних з Брідка, Косовських з Кам’янки. Так почалася репресивна політика на селі.

Першим головою колгоспу в Мартинні був Ящук, в Кам’янці – Дукій… Вони були пролетарями і сліпо виконували накази керівництва.

Колгоспники -«раби» були об’єднані в бригади і ланки. Трудодень в колгоспі здавався вічністю. Для кожного працюючого, незалежно від віку, встановлювали величезні норми, а платили копійки.

Продовжується подальший наступ на духовні почуття населення. За розпорядженням радянських органів було закрито костел і перетворено на піонерський клуб, пізніше – на зерновий склад. Церковні атрибути було знищено: розгромлено орган, привезений з Польщі, знищено ікони, фрески…

Було закрито синагогу, розібрано православну церкву. 1932 рік – вік вандалізму, геноциду не лише проти національної української культури, релігії, але й проти українського народу.

Голодомор… Що може бути страшніше, чим можна виправдати смерть мільйонів українців?!

В прикордонній Кам’янці голоду, як такого, не було: влада не хотіла, щоб громадяни сусідньої Польщі бачили геноцид радянської системи проти українського народу. Крім того самі жителі прикордонних сіл Польщі, боячись крадіжок, вбивств, допомагали чим могли. Це доводять і спогади старших людей: «Єдиною проблемою було раз в тиждень піти до Острога пішки, щоб купити хліба».

Згадує жителька села Антонівка Скорблюк Ганна: «Як такого сильного голоду у нас не було. Зате до нас приходило дуже багато голодуючих з інших сіл. Багато людей приходило з Плужного. Нас рятувала працелюбність».

З березня 1935 р. стали масовими репресії в нашому краї. В Кам’янці в цей період було вивезено багато сімей: сім’ї Ковальницького Тимофія, Грабовського Марцеліна та ін.

В 1936 р. з Мартиння були вислані родина Осташевських, Філеровського Станіслава і Володимира (їх вислали у Казахстан), з Кам’янки були репресовані: Зімбіцький Кость (був головою колгоспу, пройшов всю війну, захищаючи Батьківщину, а також систему, яка знущалася з його родини), Каос Готліб (завгосп у Кам’янці).

Розповідає Загурський О. Й. «В 1935 – 1936 рр. Загурський Франц Казимирович із своєю сестрою Полонією втекли у Польщу. Ця втеча обернулася трагедією для цілої родини. Було заарештовано брата Йосипа. Його привели на заставу. Спочатку його били , вимагаючи зізнання у ворожості до Радянської влади. Потім почали колоти штиками. Так Йосип був закатований, хоча він нічого не знав про плани своїх рідних. Ніхто не дивився на те, що Йосип був на той час комсомольцем.

З 1937 р. наші села стали Кам’янець – Подільськими. Репресії продовжувалися.

Суворим випробовуванням стала для жителів Кам’янки війна з фашистами. В перший же день на наші села впали перші авіабомби. Гинули цілі родини. Проте жителі села, незважаючи на всі страхіття, не стали на коліна, а боролися з фашистами, вливалися у партизанські загони, підпільні організації.

22 лютого 1944 року став найрадіснішим для жителів Кам’янки і навколишніх сіл: вони були визволені від окупантів.

Цей день згадує жителька с. Кам’янки, вчителька російської мови Рябець Антоніна Володимирівна: «В цей день солдатами було організоване святкування: спочатку ми переглянули кінофільм, а потім у клубі відбулися танці».

Післявоєнні роки – роки відбудов, відродження життя. Саме в цей період, у 1961 році, у Кам’янці відкрито новозбудовану школу, яка відсвяткувала уже свій півстолітній ювілей.

Коли подорожній захоче напряму перейти із Мартиння в Камянку ,то він потрапить обовязково на мальовничу долину, перейде в брід річку Устю і опиниться у Брідку. Брідок, тому що перебрели через потік. Тут залишилося зараз всього 5 хат, що заховалися у густому молодому лісі.

Від Андрійового горбка понад заплавою річки Вілія витягнулося село Антонівка. Чому Антонівка? Історичних даних про це немає. Одні люди повязують дану назву із іменами Антон, Антоніна, як засновниками села. Людей із такими іменами тут є багато. Інші згадують гарні сади біля кожної хати, де обов’язково росла яблуня сорту «Антонівка».

З одного боку села протягнулись заплавні луки, з іншого – масив соснового лісу. Тут є Поруб, що зараз активно заростає лісом-самосієм. А іти до нього потрібно через Хмільник. Старожили ще працювали тут, вирощували хміль, вирубували ліс на післявоєнні будівельні потреби.

Жив у селі Антонівка після війни сліпий музикант- лірник на прізвище Верцінський. Заробляв він на хліб тим, що ходив по селах із дружиною-поводирем та грав на лірі. Місце , де була їх хата, і досі називають Лірникове.

А ще у селі і малий, і дорослий покаже Штундерову дорогу. Знаходиться вона на луках-сінокосах. Вілія щорічно розливає свої води під час повені та літніх паводків, залишаючи по собі калабані води. Доїхати по луках до річки важко, а сіно потрібно вивозити. І для голови колгоспу прийшла ідея висипати із піску дорогу в найвужчому місці. Звали цю людину Штундер Микола Степанович , тому й дорога Штундерова.

Річка Вілія – кордон між Хмельницькою та Рівненською областями, на берегах якою розкинулись села Кам’янка та Антонівка

Відображення документу є орієнтовним і призначене для ознайомлення із змістом, та може відрізнятися від вигляду завантаженого документу

  • Додано
    14.08.2018
  • Розділ
    Різне
  • Тип
    Інші методичні матеріали
  • Переглядів
    127
  • Коментарів
    0
  • Завантажень
    0
  • Номер матеріала
    AA778547
  • Вподобань
    0
Курс:«Створення та ведення власного блогу на платформі WordPress»
Левченко Ірина Михайлівна
24 години
1000 грн
490 грн

Бажаєте дізнаватись більше цікавого?


Долучайтесь до спільноти

«Методичний
тиждень 2.0»
Головний приз 500грн
Взяти участь