Історія людства - історія культури

Історія України

Для кого: 9 Клас

14.09.2019

1779

3

0

Опис документу:
На Історичному шляху людства, а особливо з того часу, коли людина почала усвідомлювати себе особистістю, культура стала самодостатнім явищем. Вона визначила функціональне спрямування і почала виконувати дію, визначену законами діалектичного процесу розвитку суспільства.
Перегляд
матеріалу
Отримати код

Тиждень Історії України

в ХПБЛ

План проведення:

23. 01. 12

  1. Виставка газет: "Без знання минулого не буде майбутнього".

  2. Конкурс рефератів.

24. 01. 12

  1. Показ худ. фільму: "Велика війна".

  2. Конкурс "Історичні афоризми".

25. 01. 12

  1. Брейн - ринг "Україна - серце Європи".

26. 01. 12

1. Відкритий урок за темою: "Мій край у Великій Вітчизняній війні"

27. 01. 12

1. Турнір знавців історії.

  1. Підведення підсумків.

Міністерство освіти, науки, молоді та спорту України

Головне управління освіти

Харківська облдержадміністрація

Харківський професійний будівельний ліцей

"Історія людства - історія культури"

Виконала:

учениця гр. КФ - 13

Чичкун Катерина

Перевірив:

викладач історії

Миргород О. В.

Харків 2012р.

На Історичному шляху людства, а особливо з того часу, коли людина почала усвідомлювати себе особистістю, культура стала самодостатнім явищем. Вона визначила функціональне спрямування і почала виконувати дію, визначену законами діалектичного процесу розвитку суспільства. Уже в давні часи, коли почалося свідоме пізнання навколишнього середовища, людина стала утверджуватись через специфіку засобів (технологій) діяльності, виробляючи кінцевий продукт, тобто результат своєї праці. Поведінка свідомо мотивується та регулюється не лише біологічними, а й соціальними інтересами та вимогами, прийнятими в цьому середовищі, правилами, які їх унормовують. Це створювало "впорядковані" колективи, які виробляли загальноприйняті цінності.

Вироблялися символічні визначення явищ і понять, сконструйовані з метою фіксації та трансформації соціальна значущої інформації, знань, уявлень, ідей, досвіду. Усе це уможливлювало розширення виробництва відтворюючого продукту, розподілу та споживання соціальних благ. Культура як уособлення процесу життєдіяльності виробляла своєрідний комплекс (правила гри) колективного співіснування, визначала критерії оцінювання тих чи інших інтелектуальних дій, виробляла методи та методики передавання інформації, що сприяло розвитку суспільства.

Людство хоча й було єдиним біологічним видом, ніколи не було єдиним соціальним колективом. Земна твердь освоювалася людиною нерівномірно. Це зумовлювалось природними і кліматичними умовами. Відповідно кожна група розвивалась ізольовано, безвідносно одна одної як у часі, так і у просторі. Відповідно цивілізаційний процес суттєво різниться у народів кожної історичної епохи, а також кожного континенту. Навіть на одному континенті проживають різні за віком етнічні спільноти, що суттєво позначається, зокрема, на розвитку культурного процесу. Тому культурні набутки мають специфічні особливості у народів різних регіонів землі.

Культура, як і культурний процес, — це постійне самооновлення, вироблення нових форм, засобів задоволення інтересів і потреб людей залежно від конкретної соціально-економічної ситуації з урахуванням регіональних особливостей (вони завжди здатні до саморозвитку, тобто до ускладнення організаційних параметрів усієї системи).

До XX ст. культурно-мистецький процес переважно розвивався на макрорівні без видимих взаємозв'язків із загальним розвитком. Можна навести багато яскравих прикладів: культура Греції і Риму не впливала на культуру американського континенту, культура епохи Відродження розвивалась без зв'язків із культурами Далекого Сходу і т. ін.

Культура як явище — це загальне надбання колективної життєдіяльності людей, але безпосередніми творцями мистецьких цінностей є особистості, адже кінцевий продукт може створити лише індивідуум, і лише потім цей продукт стає надбанням людства. Тому особистість — та рушійна сила, яка творить колективний культурний процес. Слушно зауважував К. Станіславський щодо створення п'єси кількома авторами: "Я не вірю в колективну творчість. П"єсу має написати один автор".

Коли людство усвідомило культуру як систему цінностей, норм, традицій, як знакову систему для закріплення та передання досвіду комунікації та регуляції поведінки, вона вийшла на рівень самодостатнього явища. Початкові форми базувались на міфології, магії та ритуальній обрядовості. З удосконаленням суспільних відносин ускладнювався і культурний процес. За К. Ясперсом, він органічно пов'язаний і розвивається за "осьовим часом", за Л. Гумільовим, на його розвиток впливає активність (пасіонарність) як окремих особистостей, так і етносу в цілому. Ю. Бромлей стверджує, що культурний процес розвивається лише завдяки структуризації суспільства як класової спільноти. Кожна із цих теорій має право на життя, але доречно вивести узагальнюючу тезу: культурний процес розвивається впродовж історичного часу виходячи з потреб суспільства за наявності творців, здатних реалізувати в мистецьких формах ідею, висунуту суспільством.

Із розвитком суспільних відносин розвивається та ускладнюється культурний процес; у ньому диференціюється духовна і матеріальна культура, утворюючи спеціалізовані форми, при цьому кожна одержує самодостатній напрямок і має тенденцію виокремлення в галузі, опосередковано взаємопов'язані із загально культурологічним розвитком. Провідними формами соціокультурного процесу стали мистецтво (образотворче, театр, архітектура, музика, хореографія), релігія, філософія, наука, література, мораль, право, політична ідеологія, на базі яких культурологічна думка набирає рис культурологічних досліджень з ознаками систематизованих нормативних знань. У результаті нагромадження конкретних емпіричних спостережень формується система культурологічних учень. З часом вони стають професійною справою вчених кожного з означених напрямків. До другої половини XIX ст. кожний із них розвивався самостійно, без урахування міжпредметних взаємозв'язків, і лише на початку XX ст. було зроблено спроби виробити узагальнюючі підходи до формування наукових засад культурології, бачення її як цілісного явища, вивести спільне і відмінне в загальноісторичному і культурологічному розвитку окремих народів, а також розвитку культурного процесу в цілому.

Системні підходи у дослідженні цієї проблеми розробили Г. Спенсер, Л. Морган, Ч. Тейлор, Ф. Енгельс та їхні послідовники. Вони розглядали історичний, соціологічний, етнографічний, археологічний, мистецтвознавчий та релігієзнавчий підходи і спробували вивести спільні моделі бачення культурогенезу.

У другій половині XX ст. спостерігаються тенденції до вироблення цілісної моделі. Так, визначено, що культурогенез уособлює всі види діяльності, практичні формування технологій, прийомів і навичок основних напрямків у процесі розподілу праці, виокремлення суб'єктів, які спеціалізуються в цих галузях соціальної практики. Усе це акумулює досвід ціннісних орієнтацій, реалізує надбання в самоорганізації, що дає можливість створити в загальних рисах цілісний образ побутування як окремої спільноти, так і світу в цілому. Таким чином, культурологія стає наукою, яка формується на стику соціального і гуманітарного знання про людину та суспільство і вивчає культуру як цілісність та специфічну функцію людського буття.

Культурологічні науки групуються за трьома номінаціями: гуманітарно-культурознавчі, соціально-культурологічні, прикладні культурологічні. Нині в системі культурологічних наук виокремились такі напрямки:

• історико-культурологічні дослідження загального профілю;

• дослідження релігієзнавчих чинників культури;

• літературознавчі дослідження історії культури;

• історія міфології культури;

• етнолінгвістичні дослідження;

• мистецтвознавство та естетика, куди входять загальна теорія художньої культури, соціологія художньої культури, походження художньої культури, культурологія естетичних знань та ін.

Прикладна культурологія майже не розвивалась у XX ст. Розглядалися лише окремі питання. На початку XX ст. постулювалися ідеї масового просвітництва, на них звертали увагу Л. Толстой, Леся Українка, І. Франко, але ці ідеї не стали темами цілеспрямованих наукових розробок; лише після революції 1917 року під гаслом "культурної революції" почали робитися спроби, і досить успішні, в реалізації даної тези. Але, на жаль, як у кожний пореволюційний період, було більше догматики, ніж діла і відповідно ґрунтовної теоретичної бази.

Радянська влада дала суцільну грамотність народам СРСР, але не було розроблено цілісної моделі культурологічного забезпечення ідеї держави, всі заклади культури і мистецтв працювали, керуючись заідеологізованими схемами, орієнтуючись на емпіричні почуття, а не на наукові концептуально розроблені методики. Після розпаду СРСР і утворення незалежних держав кожна почала формувати свій культуротворчий процес, виробляти напрямки, притаманні цьому народові, цій нації.

В Україні розробляється цілісна наукова концепція культурології, яка передбачає вивчення культурних надбань за такими напрямками:

• теорія культурної політики та діяльність культурних інститутів;

• соціокультурне прогнозування, проектування та регулювання;

• культурологізація освіти в Україні;

• соціалізація культури і культура соціальної педагогіки особистості;

• охорона і примноження культурної спадщини;

• музейна справа та охорона пам"ятників;

• краєзнавство.

Поки що культурологія як наука перебуває на стадії становлення; тривають пошуки оптимальних шляхів для вироблення методики і методології, зв"язків з гуманітарними циклами наук, підготовки спеціалістів, які розроблюють ці напрямки. Культурологічні відділи створені при науково-дослідних інститутах гуманітарного профілю НАН України, при провідних університетах, створено кафедри теорії та історії культури; культурологія введена як обов"язковий предмет у всіх вищих навчальних закладах. Випущено перших культурологів у Київському національному університеті культури і мистецтв; створено раду із захисту дисертацій кандидата і доктора наук за спеціальністю "Теорія та історія культури". Щоправда, поки що фахівців з цього профілю дуже мало.

Культурний процес завжди тісно пов"язаний з конкретним народом, етносом, територією і завжди має притаманні лише йому ознаки. А от виражальні засоби тотожні в усіх народів: це слово, рух, лінія, скульптура, архітектура. Володіючи ними, людина творить образ, у якому уособлює реальні події, містичні уявлення про світ, виробляє знакову систему для фіксації ситуації чи явища, виводячи їх на рівень символу, який сприймається і читається сучасниками. Коли культурна традиція переривається, ця інформація стає "мертвою " для пізніших народів. Так, дотепер ще не вдалося прочитати писемні пам"ятки етрусків, крито-мікенської культури та ін. Фактично вони є, а практично немає. Вчені сьогодні визнають тезу про те, що праця зробила людину людиною, і вона ж у свідомій цілеспрямованості породила культурно-мистецький процес, який задовольняв практичні потреби людей. Так, народження театру можна співвіднести з ритуально-магічними діями, які виконувалися перед полюванням і після нього. Зображення звіра було своєрідним тотемом, навколо якого розігрувалось відповідне дійство.

Первісна людина імітувала в рухах характерні особливості тварин чи дійств щодо їх здобування. Ці рухи з часом усталювались, і народився своєрідний жанр — танець. Танці супроводжувались або ритмічними вигуками, або ударами по предметах, пізніше співом. Провідною темою в цих дійствах була робота, яка й визначала ритм музики, задавала віршований розмір супроводу. Це були перші ознаки поезії, безпосередній зв"язок праці з мистецтвом. Деякий час визначальним був ритм руху; роль слова була другорядною, воно було лише акомпануючим елементом, допомагало тримати ритмічний лад.

Знакова система зумовила потребу в зображенні предмета, передаванні його символу наступним поколінням. Так зародилися тотемізм і образотворче мистецтво. Виготовляючи тотем, тобто максимально схоже зображення звіра, на якого полювали, люди виробляли спостережливість, а також навички і вміння відображати його подобу. У психологічному стані людини утверджувалась ідея про те, що тотем уособлює звіра. Перемагаючи його, вона вбирає силу переможеного і стає з ним єдиним цілим. Звідси йдуть витоки уявлення про те, що родова група або плем"я — це породження чи прямі спадкоємці того чи іншого звіра. На цьому формувалися ритуально-магічні, легендарні та міфологічні сюжети.

Так створилась міфологічна система. Міф створив передумови переходу від магічних "реалій" до мистецтва. На базі міфологічних уявлень про світ формується магія як подвоєння реальності шляхом "створення"матеріально фіксованої подоби думки і спроби "вирішити " практичні завдання за допомогою маніпулювання цією подобою. Але людина досить обережно користувалася цими засобами, які завжди активізуються у критичні моменти і переважно справляють негативний вплив.

На базі міфологічних уявлень і магічних дій виробилася ритуальна система; канонічне бачення міфа підкріплюється авторитетом героїв, традиціями й утверджується у свідомості через ритуально-магічне дійство. В інформативному, культурному та естетичному аспектах міф змістовніший і багатший від ритуалу, оскільки формує мислення, що стає кроком до освоєння світу, зумовлює спробу його осмислення. Міф став ідеологією узагальнення бачення світу, а для мистецтва — зародком, на якому виросли релігії і донаукові уявлення про природу та суспільство. Міф став базою для народження літератури. Можна виокремити три основних етапи цього процесу:

• магічні оповідання, заклинання, спрямовані на "практичний вплив" на реальність;

• доповідь, розповідь із зародками художності, позбавлена ритуально-магічної функції;

• казка як художній твір.

Жанрове розмаїття літератури та мистецтва мало подібну модель у своєму розвитку — від магічного "практицизму " до худож-

нього узагальнення, яке уособлювало загальнолюдську практику. Передумови естетичного щодо сприйняття світу передусім базувалися:

• на роботі, завдяки якій виробився синтез виробничого процесу і ритуально-магічних дій;

• на дозвіллі — вивільнявся час завдяки успіхам у господарській діяльності, що дало змогу людині приділяти більше уваги творчості;

• на рівні певного матеріального забезпечення, оскільки він давав змогу піднятися від вузькоутилітарного сприйняття світу до естетичного.

Ритуально-мистецька діяльність потребувала від людини певного вміння та часу. Але на початкових етапах розвитку суспільства вона була непрофесійною, її виконували деякі члени групи або племені у вільний час, і лише з ускладненням соціальних відносин у культурно-мистецькій сфері почалася професіоналізація.

Історія не потурбувалася максимально повним збереженням усього, що виробило людство. Тому при вивченні, зокрема, культурно-мистецького процесу виникають певні труднощі через те, що відсутня послідовна фіксація розвитку і трансформації мистецтв, оскільки цивілізації та їх здобутки народжувались і припиняли існувати в різний час на різних територіях, часто не були взаємопов"язані. Протягом століть митець був безособовим, його твір ставав віддзеркаленням часу і суспільства. Досі невідомо багато авторів творів, що ввійшли до скарбниці світового мистецтва і дають змогу зрозуміти багатоваріантні підходи до відображення життя. Таким чином, мистецтво уособлює цілісність бачення свідомості людини, її уявлень про світ і навколишнє середовище. На рівні наукових узагальнень можна вивести спільні для різних народів риси:

• художній текст, створений автором, народжується при повторенні у спілкуванні з читачем, глядачем, слухачем — кожного разу "виникає знову";

"багатовимірність" народження мистецтва пояснюється часом, оскільки воно на кожному етапі історичного розвитку прочитується з урахуванням особливостей певного періоду; урно-мистецький процес, який задовольняв практичні потреби людей. Так, народження театру можна співвіднести з ритуально-магічними діями, які виконувалися перед полюванням і після нього. Зображення звіра було своєрідним тотемом, навколо якого розігрувалось відповідне дійство.

Первісна людина імітувала в рухах характерні особливості тварин чи дійств щодо їх здобування. Ці рухи з часом усталювались, і народився своєрідний жанр — танець. Танці супроводжувались або ритмічними вигуками, або ударами по предметах, пізніше співом. Провідною темою в цих дійствах була робота, яка й визначала ритм музики, задавала віршований розмір супроводу. Це були перші ознаки поезії, безпосередній зв"язок праці з мистецтвом. Деякий час визначальним був ритм руху; роль слова була другорядною, воно було лише акомпануючим елементом, допомагало тримати ритмічний лад.

Знакова система зумовила потребу в зображенні предмета, передаванні його символу наступним поколінням. Так зародилися тотемізм і образотворче мистецтво. Виготовляючи тотем, тобто максимально схоже зображення звіра, на якого полювали, люди виробляли спостережливість, а також навички і вміння відображати його подобу. У психологічному стані людини утверджувалась ідея про те, що тотем уособлює звіра. Перемагаючи його, вона вбирає силу переможеного і стає з ним єдиним цілим. Звідси йдуть витоки уявлення про те, що родова група або плем"я — це породження чи прямі спадкоємці того чи іншого звіра. На цьому формувалися ритуально-магічні, легендарні та міфологічні сюжети.

Так створилась міфологічна система. Міф створив передумови переходу від магічних "реалій" до мистецтва. На базі міфологічних уявлень про світ формується магія як подвоєння реальності шляхом "створення"матеріально фіксованої подоби думки і спроби "вирішити " практичні завдання за допомогою маніпулювання цією подобою. Але людина досить обережно користувалася цими засобами, які завжди активізуються у критичні моменти і переважно справляють негативний вплив.

На базі міфологічних уявлень і магічних дій виробилася ритуальна система; канонічне бачення міфа підкріплюється авторитетом героїв, традиціями й утверджується у свідомості через ритуально-магічне дійство. В інформативному, культурному та естетичному аспектах міф змістовніший і багатший від ритуалу, оскільки формує мислення, що стає кроком до освоєння світу, зумовлює спробу його осмислення. Міф став ідеологією узагальнення бачення світу, а для мистецтва — зародком, на якому виросли релігії і донаукові уявлення про природу та суспільство. Міф став базою для народження літератури. Можна виокремити три основних етапи цього процесу:

• магічні оповідання, заклинання, спрямовані на "практичний вплив" на реальність;

• доповідь, розповідь із зародками художності, позбавлена ритуально-магічної функції;

• казка як художній твір.

Жанрове розмаїття літератури та мистецтва мало подібну модель у своєму розвитку — від магічного "практицизму " до худож-

нього узагальнення, яке уособлювало загальнолюдську практику. Передумови естетичного щодо сприйняття світу передусім базувалися:

• на роботі, завдяки якій виробився синтез виробничого процесу і ритуально-магічних дій;

• на дозвіллі — вивільнявся час завдяки успіхам у господарській діяльності, що дало змогу людині приділяти більше уваги творчості;

• на рівні певного матеріального забезпечення, оскільки він давав змогу піднятися від вузькоутилітарного сприйняття світу до естетичного.

Ритуально-мистецька діяльність потребувала від людини певного вміння та часу. Але на початкових етапах розвитку суспільства вона була непрофесійною, її виконували деякі члени групи або племені у вільний час, і лише з ускладненням соціальних відносин у культурно-мистецькій сфері почалася професіоналізація.

Історія не потурбувалася максимально повним збереженням усього, що виробило людство. Тому при вивченні, зокрема, культурно-мистецького процесу виникають певні труднощі через те, що відсутня послідовна фіксація розвитку і трансформації мистецтв, оскільки цивілізації та їх здобутки народжувались і припиняли існувати в різний час на різних територіях, часто не були взаємопов"язані. Протягом століть митець був безособовим, його твір ставав віддзеркаленням часу і суспільства. Досі невідомо багато авторів творів, що ввійшли до скарбниці світового мистецтва і дають змогу зрозуміти багатоваріантні підходи до відображення життя. Таким чином, мистецтво уособлює цілісність бачення свідомості людини, її уявлень про світ і навколишнє середовище. На рівні наукових узагальнень можна вивести спільні для різних народів риси:

• художній текст, створений автором, народжується при повторенні у спілкуванні з читачем, глядачем, слухачем — кожного разу "виникає знову";

• "багатовимірність" народження мистецтва пояснюється часом, оскільки воно на кожному етапі історичного розвитку прочитується з урахуванням особливостей певного періоду;

• кожний географічний регіон народжує і формує властиві лише йому види мистецтв і типи художньої діяльності;

• міфологічно-ритуальні обрядові культурні системи кожного регіону мають певні особливості, від магічних з плином часу переростають у художні, іноді здобувають статус загальнолюдських естетичних надбань і світових художніх цінностей;

• народження образного мислення не закінчується первинним процесом народження мистецтва, це лише його перша стадія розвитку — фольклор, міфологія, яка дає поштовх розвитку вищих рівнів мистецтв (літератури, архітектури, скульптури, живопису і т. п.);

• види мистецтва виникають лише з урахуванням можливостей, які дає історичний процес розвитку для їх технічної реалізації (наприклад, фотографія, кіно, телебачення — продукт XX ст.);

• як дитина, що є лише кандидатом на майбутню особистість, так і кожний вид мистецтва проходить багато етапів розвитку і становлення в часі та просторі, набирає самодостатньої природи та формує закономірності.

Досягнення культурно-мистецького процесу збагачують людство. Історія нашої цивілізації налічує 10—20 тис. років, і за цей час, за словами В. Вернадського, виробила наукову думку, створила в біосфері геологічну силу, яка визначає новий для земної кулі еволюційний стан — ноосферу. Найбільшими досягненнями нашої цивілізації та найзначущими винаходами, які істотно вплинули на хід розвитку історії, є такі: винайдення колеса і гончарного круга; освоєння металів; винайдення книгодрукування; передавання інформації в часі й просторі (радіо, телебачення). На базі цих чотирьох визначальних винаходів розвивались і розвиваються історія та культуротворчі процеси людства.

Список використаної літератури:

1. Культура українського народу: Навч. посібник. — К., 1994.

2. Культура эпохи Возрождения. — Л., 1986.

3. Культурне відродження в Україні: історія і сучасність. — Тернопіль, 1993.

4. Культурология: Учеб, пособие. — М., 1998.

5. Левек П. Эллинистический мир. — М., 1989.

6. Лосев А. Ф. Эстетика Возрождения. — М., 1983.

7. Маланюк С. Нариси з історії нашої культури. — К., 1993.

8. Мириманов В. Б. Искусство тропической Африки. — М., 1986.

9. Мистецтво, фольклор та етнографія слов"янського народу. — К., 1993.

10. Моль А. Социодинамика культуры. — М., 1973.

11. Муравьев А. В., Сахаров А. М. Очерки истории русской культуры XI-XVII вв. - М., 1984.

12. Огієнко І. Українська культура. — К., 1993.

13. Оссовская М. Рыцарь и буржуа. — М., 1987.

Міністерство освіти, науки, молоді та спорту України

Головне управління освіти

Харківська облдержадміністрація

Харківський професійний будівельний ліцей

"Історія природи й історія людства "

Виконала:

учениця гр. КФ - 13

Скора Інга

Перевірив:

викладач історії

Маляренко О. В.

Харків 2012р.

ПЛАН.

1. Природа - універсум, що охоплює все суще.

2. Історичний розвиток уявлень про природу.

3. Історичний розвиток людини під взаємовідносинами з природою.

4. Географічне середовище - зона проживання людини.

5. Сфера всього живого - біосфера.

6. Ноосфера - ступінь розвитку біосфери.

7. Створення "другої природи".

8. Екологічні проблеми.

9. Усвідомлення людства, як єдиного цілого з природою.

Історія людського суспільства в певному сенсі являє собою картинуйого змінюється взаємодії з природою.

Природа - це перш за все універсум, який охоплює все суще, втому числі наші знання і практичну діяльність, весь Всесвіт, і вцьому сенсі вона близька до поняття матерії, можна сказати, що природа - цематерія, узята в усій різноманітності її форм. У цьому плані ми лише частинкацього універсуму, хоча й унікальна за своїми можливостями.

У системі античного мислення природа розумілася, як рухоме,змінюється ціле, і в цьому сенсі людина не стільки протиставлявсяприроді, скільки сприймався як один з його частин. У античнихфілософів, як ми знаємо, поняттям космосу по суті охоплювалася всядоступна людському поняттю природа. При цьому космос протиставлявсяхаосу - він трактувався як щось не тільки всеосяжне, а йорганізоване, закономірне і досконале. Ідеалом вважалася життя взлагоді з природою.

Зовсім інше розуміння природи склалося в середньовічнійхристиянській культурі. Тут, що оточує людини природа розглядаласяяк щось створене богом і нижче, ніж сама людина, оскількитільки він в процесі творення був наділений Божим початком - душею. Більшетого, природа нерідко розумілася як джерело зла, який потрібно подолатиабо підпорядкувати, а життя людини при цьому виступала як творіння
Божественного початку - душі з гріховним природним початком - тілом. І цеслужило виправданням для негативного ставлення до природи і навітьобгрунтуванням застосовуваного до неї насильства. Подібна система поглядів не могластимулювати інтерес до наукового пізнання природи.

В епоху Відродження ставлення до природи змінюється. Людина відкриває длясебе красу й красу навколишньої природи, починає бачити в нійджерело радості, насолоди, на противагу похмурому аскетизмусередньовіччя. Природа починає розумітися як притулок, що протистоїтьрозбещеної і порочною людської цивілізації. Жан-Жак Руссо прямостверджував, що перехід людини від природного природного початку досоціальному є джерелом всіх наших нещасть.

Залежність людини від природи, від природного середовища проживання,існувала на всіх етапах людської історії. Вона, однак не залишаласяпостійною, а змінювалася діалектично суперечливим чином. Підвзаємодії з природою людина поступово, у процесі праці і спілкуванняформувався як соціальна істота. Цей процес має своїм вихіднимпунктом виділення людини з тваринного світу. У силу вступає ісоціальний відбір: виживали і виявлялися перспективними ті прадавніспільноти людей, які у своїй життєдіяльності підпорядковувалися певнимсоціально-значущих вимогам згуртованості, взаємодопомоги, турботи про долюпотомства, що формувало зачатки моральних норм. Соціально значущезакріплювалося і природним добором і передачею досвіду. Образно кажучи,людина в своєму розвитку поступово ставав на рейки соціальнихзаконів, сходячи з колії біологічних закономірностей. У перетворення влюдське суспільство велику роль відігравали соціальні закономірності на тліактивної дії біологічних. Це здійснювалося в процесі праці,навики до якого постійно вдосконалювалися, передаючись від покоління допоколінню, і створюючи, тим самим, матеріально фіксовану "культурну"традицію. Процес праці починається з виготовлення знарядь, а їх виготовленняі вживання може відбуватися тільки в колективі. Лише колективдодає життєвий сенс і могутню силу знаряддям. Саме в колективіпредтрудовая діяльність наших предків могла перетворитися на працю,що є виразом соціальної діяльності та формуванням зачатківвиробничих відносин.

Праця є "... процес, що відбувається між людиною і природою,процес, в якому людина своєю діяльністю опосередковує, регулює іконтролює обмін речовин між собою і природою. "(К. Маркс, Ф. Енгельс,
Соч., Том 23, стор.188).

Мова - найважливіший засіб здійснення трудового процесу,зумовили могутній прогрес у розвитку людського мислення.

Між природним і суспільним немає прірви - суспільство залишається частиноюбільш великого цілого - природи. Але кожне при цьому має своюспецифікою. Людина живе на Землі в межах її тонкої оболонки --географічного середовища. Вона є зона проживання людини та сфера застосуванняйого сил. З самого свого виникнення людське суспільство вимірювалонавколишнє середовище, використовуючи досягнення попередніх епох, і, у свою чергу,як би передає її у спадок майбутнім поколінням, перетворюючи багатстворесурсів природи в засоби культурно-історичного життя. Людина не тількиперемістив в інші кліматичні умови різні види рослин ітварин, а й змінив їх. Вплив суспільства на природу обумовлюєтьсярозвитком матеріального виробництва, науки і техніки, суспільнихпотреб, а також характером суспільних відносин. При цьому, в силунаростання ступеня впливу суспільства на природу відбувається розширеннярамок географічного середовища і прискорення деяких природних рамокгеографічного середовища. Якщо позбавити сучасну географічну середу їївластивостей, створених працею багатьох поколінь і поставити сучасне суспільствоу вихідні природні умови, то воно не зможе існувати, бо людинагеохімічних переробив світ і цей процес вже незворотній.

У свою чергу і географічне середовище надає важливе вплив нарозвиток суспільства. Людська історія - наочний приклад того, якумови середовища та обриси поверхні планети сприяли або, навпаки,перешкоджали розвитку людства. Якщо на Крайній Півночі, в ційпевної стихії, чоловік вирвав у негостинне суворої природизасоби існування ціною болісних зусиль, то в тропіках неприборканапишність марнотратною природи веде людину, як дитину, на помочах іне робить його розвиток природною необхідністю. Географічне середовище,як умова господарській діяльності товариства може зробити певнийвплив на господарську спеціалізацію країн і районів.

Природне середовище життя суспільства не обмежується лише географічноїсередовищем. Якісно інший природним середовищем його життя є сфера всьогоживого-біосфера, що включає населену мікроорганізмами верхню частинуземлі, води, річок, морів і океанів, а також нижню частину атмосфери. Урезультаті тривалої еволюції біосфера склалася як динамічна, внутрішньодиференційована рівноважна система. Але вона не залишається незмінною, абудучи самоорганізується системою розвивається разом з еволюцією Всесвітуі всього живого. Історія життя на нашій планеті показує, що глибокіперетворення вже не раз відбувалися, і якісна перебудова біосферипризводила до зникнення різних видів тварин і рослин і появинових. Еволюційний процес біосфери має незворотний характер. Крімрослин і тварин біосфера включає в себе і людини: людство --частина біосфери. Причому його вплив прискорює процес зміни характерубіосфери, роблячи усе більш могутнє й інтенсивний вплив на неї взв'язку з небаченим раніше розвитком науки і техніки.

З виникненням людства здійснюється перехід до новогоякісного стану біосфери - ноосферу (від грецького noos - розум,розум) представляє собою сферу живого і розумного. Ноосфера - неабстрактне царство розуму, а історично закономірна ступінь розвиткубіосфери. Ноосфера - нова особлива реальність, пов'язана з більш глибокими івсебічними формами перетворюючого впливу суспільства на природу. Вонапередбачає не тільки використання досягнень наук, але й розумнеспівпраця держав, людства і високі гуманістичні принципиставлення до природи - рідному дому людства.

Екологія (від грецького oikos - житло, місцеперебування) - це іє наука про рідну домівку людства, про умови проживання тих, хто йогонаселяє. Екологія - комплексний науковий напрямок, що вивчаєзакономірності взаємодії живого із зовнішніми умовами її проживання зметою підтримки динамічної рівноваги системи "суспільство-природа "..

Минулого використання людиною сил природи носило стихійнийхарактер, людина брала від природи стільки, скільки дозволяли йоговласні виробничі сили. Але взаємини людини зприродним місцем існування все більш опосередковувати створенням їм "другогоприроди ", людина підвищує свою захищеність від стихійного буйства природи.

Винаходячи способи отримання і використання заліза і його сплавів,людина різко збільшує свою могутність у взаємовідносинах з природою.
Разом з тим, з часом сам розвиток цивілізації виявляєтьсязалежним від наявних на землі запасів залізних руд, від їх господарськоговикористання. У наші дні ця залежність нерідко виявляється вкрайдинамічним чином, оскільки масштаби застосування багатьох видів ресурсівпризводять до вичерпання наявних на планеті запасів цих ресурсів.

Таким чином, не тільки людина залежить від природи, а й природазалежить від нього.

Взаємодія людини і природи, суспільства і середовища його перебування ввнаслідок бурхливого зростання промислового виробництва в усьому світі досяглограничних критичних форм і розмірів. Постало питання про загрозу самомуіснуванню людства внаслідок вичерпання природних ресурсів ізабруднення середовища його перебування.

Усе життя і розвиток людини протікають у взаємодіє з нимчастини природи. Людина - частина і породження великої "Матері-природи".
"Людина, - писав Маркс - живе природою. Це означає, що природа є йоготіло, з яким людина повинна залишатися в процесі постійного спілкування,щоб не померти. Товариство є закінчена сутнісна єдність людини зприродою, справжнє воскресіння природи, здійснений натуралізм людиниі здійснений гуманізм природи. "(К. Маркс, Ф. Енгельс, Соч., т.42, стор
92).

"Тіло людини" вже не може обмежуватися його біологічнимпараметрами, а включає також і те, що раніше сприймалося, як "зовнішняприрода ". Людина в своєму природно-біологічному якості - це не просто
"Частину" природи, а її органічний елемент, що перебуває у взаємодії зіншими елементами і частинами, складовими деякий динамічносуперечлива єдність. В даний час взаємодія суспільства іприроди, людини і середовища його перебування, складає істота екологічноїпроблеми. Це і забруднення атмосфери, морів, річок, океанів, і Чорнобильськапроблема, виникнення епідемій, невідомих раніше хвороб, порушеньтемпературного балансу.

Гостре усвідомлення можливості глобальної екологічної кризи веде донеобхідності розумної гармонізації взаємодій в системі "техніка --людина - біосфера ".

В даний час глобальність екологічних проблем вимагає відлюдини іншого способу мислення, нової форми його самосвідомості --екологічної свідомості. Це перш за все означає, що людство повинноусвідомити себе як єдине ціле у своєму ставленні до природи.

Список використаної літератури:

1. Введення у філософію. Підручник у двох частинах./П/р Фролова С.М. - М.:

1989р.

2. Філософія. Курс лекцій. Навчальний посібник./П/р Бичко. - К.: 1993р.

3. Філософські проблеми взаємодії суспільства і природи./Воронович

Б.А. - М.: 1982р.

4. Людина, цивілізація, суспільство./Сорокін П. - М.: 1992р.

Міністерство освіти, науки, молоді та спорту України

Головне управління освіти

Харківська облдержадміністрація

Харківський професійний будівельний ліцей

" ВИТОКИ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ"

Виконав:

учень гр. КФ - 13

Поторока Леонід

Перевірив:

викладач історії

Маляренко О. В.

Харків 2012р.

План:

1. Історичні передумови виникнення української культури.

2. Культура дохристиянської Русі.

3. Вплив християнства на культуру Київської Русі.

4. Культура Галицької-Волинської Русі.

1. ІСТОРИЧНІ ПЕРЕДУМОВИ ВИНИКНЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ

В умовах розбудови суверенної Української держави, відродження національної культури особливе значення має об'єктивне висвітлення етногенезу українського народу, визначення місця даного етносу в колі слов'янських народів, його зв'язків з найдавнішими етапами історії.

З проблемою етногенезу слов'ян тісно пов'язана проблема прабатьківщини українського народу. Існують дві протилежні теорії: міграційна і автохтонна. Перша з них побудована на визнанні руху як керівної засади етногенетичного процесу. Згідно з даною теорією, слов'янство виникло в Прибалтиці, яка мала би бути першою батьківщиною слов'ян. Потім вони рушили на південь у віслянський басейн, а пізніше — на схід у басейн середнього Дніпра. Внаслідок слов'яни поділилися на західних і південно-східних.

Друга теорія — автохтонізму стверджує, що слов'яни були незмінними жителями тієї самої території з часів неоліту. Змінювались культури, але етнос залишався той самий. Отже, слов'яни — це автохтони-аборигени, а їх прабатьківщиною було межиріччя Одри і Вісли, або середнє Наддніпров'я. Тут слід згадати, що «Повість временних літ» виводить праукраїнські слов'янські племена з-над Дунаю. Тезу про «дунайську епоху» в житті праукраїнських слов'ян висунув ще М. П. Драгоманов у 70-х роках XIX ст., а М. С. Грушевський називає добу українського розвитку (IV—IX ст. н. е.) «чорноморсько-дунайською».

Висувалася також, як компромісна, гіпотеза про прабатьківщину слов'ян між Дніпром і Віслою. Ю. Кухаренко, І. Русанова вважали, що вона — на західному Поліссі; І. Ляпушкін — на Прикарпатті; І. Вернер — у верхів'ях Дніпра, Десни й Угри; А. Попов — у нижній течії Дунаю; М. Рудницький — на південному узбережжі Балтійського моря[1].

У визначенні українців як частини загальнослов'янського масиву визначну роль відіграв відомий український археолог В. В. Хвойка (1850—1914 рр.). У своєму епохальному дослідженні «Поля погребений в среднем Поднепровье». (1901 р.) він виступив з твердженням про етнічну тотожність слов'ян Київської Русі та неолітичної людності середнього Наддніпров'я, зокрема носіїв трипільської культури, Його теорію прийняли з різними інтерпретаціями і доповненнями такі авторитетні дослідники праісторії та етногенезу українців, як В. М. Щербаківський, Я. Пастернак, М. Д. Брайчевський, В. М. Петров[2]. Це підтверджують наукові дані антропологів, які встановили, що на території історичного слов'янства на початку нашої ери в основному були поширені ті самі європеоїдні расові типи, як і в епоху пізнього неоліту[3].

Приблизно в ІІІ тис. до н. е. на всій Україні, де розгорталася трипільська культура, появились нові поселенці. За рівнем культури вони стояли нижче від трипільців, але були більш войовничі й підкорили їх. Пришельці вміли обробляти мідь (мідний вік на Україні датується 3300— 2800 рр. до н. е.), згодом до неї почали додавати олово і одержали бронзу – метал міцніший за мідь (бронзовий вік на Україні датується 2800—1200 рр. до н. е.). Мистецтво епохи бронзи представлене численними золотими виробами у формі діадем, стилізованих фігурок хижаків, де помітний вплив трипільського мистецтва. Змінюється також кераміка: поряд зі шнуровим орнаментом з'являються геометричні форми: трикутники, кола, зиґзаґи якими прикрашали посуд.

На кінець бронзового віку на Україні припадає поява у Північному Причорномор'ї кіммерійців - першого народу на українському терені, ім'я якого зберегла історія. Хронологічно культура кіммерійців охоплює період з 1500 по 700 рр. до н. е. Вони мали укріплені городища. У кіммерійців були складні ритуальні обряди: вони ховали небіжчиків і мали некрополі. Кіммерійці характеризуються табунним скотарством, високою культурою бронзи та кераміки з кольоровими інкрустаціями. Їх культуру слід вважати продовженням трипільської.

Треба зазначити, що в період кіммерійської культури на Україні у вжиток входить залізо, яке витісняє дорожчу бронзу (залізний вік на Україні датується XII ст. до н. е. - IV ст. н. е.). Спостерігається подальше вдосконалення засобів виробництва. Тоді ж постають численні городища, окопані ровами й обнесені валами.

З іранських племен, що побували в Україні у VIII - II ст. до н. е., найбільше культурних пам'яток залишили після себе скіфи. У південній право- і лівобережній Україні знайдені величезні кургани, де хоронили скіфських царів. Скіфське мистецтво було своєрідним і відіграло важливу роль у формуванні слов'янської культури і житлового будівництва. Тут слід згадати і скіфську кераміку, прикрашену заглибленим геометричним узором, і скіфське декоративне мистецтво, основою якого є зображення тварин.

Скіфи користувалися всіма формами посуду, виробленого трипільцями. Гребінцевий орнамент був провідною формою в трипільській, кіммерійській і анто-слов'янській культурі. Він зберігся майже незмінним до наших днів і є національною формою виробів української кераміки.

З початком грецької колонізації Причорномор'я (VII ст. до н. е.) на скіфів усе більшою мірою впливає антична культура. Традиції скіфського мистецтва продовжували сармати, які витіснили скіфів з південних степів України.

Прямим джерелом античних традицій в українській культурі були грецькі міста-колонії: Тіра - в гирлі Дністра; Ольвія — в гирлі Бугу; Херсонес, Феодосія, Пантікапей — в Криму та ін. Між метрополією і колоніями розвивалася жвава торгівля. Вплив грецьких колоній на місцеве населення позначився передусім на виробництві посуду, ювелірних виробів, предметів домашнього вжитку, будівельній техніці. У формах архітектури античного періоду Причорномор'я переважає іонійський стиль, а згодом, в елліністичній добі - дорійський та коріпфський. Пам'ятки мистецтва грецьких, колоній, дійшли до нас у формі скульптур, численних теракотових фігурок, настінних розписів, ювелірних виробів, надгробних рельєфів, мармурових різьблених саркофагів та ін.

Отже, грецькі колонії відіграли велику роль в історії України, поширюючи серед населення високу культуру Еллади.

Значний вплив на розвиток української культури мали античні традиції Риму. Ці впливи, зокрема, помітні в І – II ст. н. е., коли кордони Римської імперії наблизились до українських територій. В той час між Україною і Римом встановилися тісні торговельні й культурні зв'язки. В римських скарбах з II ст., знайдених на Україні, крім монет і металевих прикрас зустрічається також скляний посуд римського походження і римські емалі. Наближення римлян до українських територій стало причиною популяризації тут християнства.

На початку III ст. н. е. Південну Україну захопили германські племена готів (ост-готів), підкоривши собі як тубільців, так і сарматсько-скіфське населення. Готи засвоїли скіфсько-сарматську і грецьку культури, прийняли християнство. Вони мали, вплив на слов'ян, особливо в ділянці військової організації.

З IV ст. починається велика міграція народів зі сходу. Через Україну проходять тюркські племена гуннів, які розгромили Готську державу у 375 р. Східні слов'яни, що жили на території, сучасної України, починаючи з IV ст., об'єдналися в державну формацію антів. Слід зазначити, що готський історик Йордан усіх слов'ян називає венедами, які діляться на склавінів (південно-західна група) і антів[4]. Отже, антів можна назвати предками українців, які, на думку М. Чубатого, «створили союз племен, до якого північні сусіди ніколи не належали»[5].

Культуру, типову для антів, вперше відкрито в могильниках біля с. Зарубинці на Київщині і названо зарубинецькою (II ст. до н. е. - II ст. н. е.). Продовженням її була відкрита біля с. Черняхова (теж на Київщині) черняхівська культура, яку археологи датують II - V ст. н. е. Обидві культури характеризує передусім кераміка. Кераміку зарубинецької культури виробляли вручну з чорної глини, а черняхівської - з сірої глини з допомогою гончарного круга. На землях між Дніпром, Карпатами і Дунаєм археологи відкрили сотні поховань, більшість яких належала до антської доби. Причому вони були двох видів: тілопальні і поховання в ямах. З розкопок цілих десятків антських селищ і городищ видно, що правобережна. Україна була густо заселена праукраїнськими племенами. Знахідки черняхівської культурної верстви свідчать про високу культуру наших предків у добу антів.

Держава антів проіснувала три сторіччя - від кінця IV до початку VІІ ст. Вона впала під навалою тюркських племен аварів. Однак в середині VII ст. слов'яни почали звільнятися з-під влади завойовників. У процесі розкладу первіснообщинного ладу серед східних слов'ян формуються племінні союзи. Автор «Повісті временних літ» називає такі племена, від яких походять українці: поляни жили на правому березі Дніпра, біля Києва; сіверяни - над Десною і Сеймом; древляни - між Тетеревом і Прип'яттю; дуліби або бужани - вздовж Бугу (їх називали також волинянами); уличі - над Дністром і Бугом; тиверці - між Бугом і Прутом; білі хорвати - на Підкарпатті[6]. Серед усіх українських племен провідне значення набувають поляни з центром у Києві, на яких у VII ст. вперше поширюється назва «Русь».

У питанні походження етноніма «Русь» існує багато гіпотез. З них найважливіші дві: варязька і автохтонна. Перша базується на припущенні, що «руссю» фінни називали одне з племен норманів - шведів. Але М. С. Грушевський довів, що у Скандінавії ніколи не ототожнювали варягів з «руссю». Русь для них була чужою землею. Навпаки, існує багато підстав, щоб вважати, що назва «Русь» місцевого походження. Це доводять арабські джерела. Зокрема, сирійський письменник «псевдо-Захарій» вже у 555. р. згадує про «русь», «як рослий могутній народ», що жив приблизно в Придніпров'ї. Жодне східне джерело не ототожнювало русів із скандінавами. І в грецьких джерелах, з приводу нападу Русі на Царгород у 860 р., їх названо росами або скіфами, а не варягами, яких греки добре знали. Назви річок в Україні (Рось, Роска та ін.) також свідчать, що назва «Рось» місцевого походження. Пізніше, в XI - XII ст., термін «Русь» був синонімом Київського князівства.

Таким чином, стародавня слов'янська культура на українських землях формувалася протягом тривалого часу, і в даному процесі значну роль відігравали, з одного боку, традиції автохтонних народів - передусім антів, з іншого - культурні зв'язки з сусідніми народами. Ця культура характеризується цілісністю й самобутністю. На її основі виникла культура Київської Русі.

Культура, як відомо, є визначальним фактором формування і розвитку етносу. Саме у народній культурі (традиційному способі життя і виробництва, системі духовних, естетичних і етичних цінностей, мові тощо) знаходиться «генетичний код» етносу. Український етнокультурний масив існував у складі давньоруського народу як суперетнічної спільноти вже від початку утворення Київської держави і зберігав свої особливості протягом усього часу її існування[7].

Процес формування українського етносу зі своєю свідомістю та етнодиференційними ознаками прискорюється у другій половині XII ст., коли внаслідок феодальної роздробленості послаблюються доцентрові сили Київської держави та поглиблюються етнокультурні відмінності між Південною та Північною Руссю. Під 1187 роком в Іпатіївському літописі міститься перша згадка про Україну.

2. КУЛЬТУРА ДОХРИСТИЯНСЬКОЇ РУСІ

В ІХ - Х ст. у Східній Європі сформувалася ранньофеодальна держава - Київська Русь, яка відіграла важливу роль в історії не лише східноєвропейської, але й західноєвропейської цивілізації. Політичне об'єднання східнослов'янських і деяких неслов'янських племен сприяло їх етнічній консолідації, формуванню єдиної древньоруської народності, її культури. В лісовій зоні населення перейшло до орного землеробства, а в лісостеповій - до дво- і трипілля. У цей час виникають міста як центри ремесла і торгівлі. Вже у ІХ ст. Русь називали за її межами «Гардарікою», тобто «країною міст».

При розкопках стародавніх міст Києва, Галича, Чернігова, Володимира-Волинського та інших археологи знаходять велику кількість знарядь праці, особливо сільського господарства, костяних гребенів, прикрас з кольорових металів і скла, які відносяться до цієї епохи. Великих масштабів досягло видобування залізної руди, що дало змогу руським ковалям виготовляти високоякісні вироби із заліза.

Слід підкреслити, що зміни в соціально-економічній і політичній сферах, які супроводжувались посиленням князівської влади, неминуче викликали зміни і в духовній сфері, насамперед, у релігії. Відомо, що в епоху воєнної демократії у східних слов'ян значного поширення набула язичницька релігія - політеїзм (багатобожжя). Спочатку слов'яни приносили жертви «злим» і «добрим» духам («упирям», берегиням), пізніше - Перуну - богу блискавки, Дажбогу - богу сонця. Жертви приносилися також озерам, рікам, колодязям, оскільки слов'яни вірили в очисну силу води. У вересні особливо урочисто святкувалося свято Рода на честь завершення всього циклу землеробських робіт, на якому пробували «дари природи» - сир, мед, кашу тощо. На честь бога Велеса (Волоса) - покровителя худоби на початку січня випікали печиво у вигляді домашньої худоби, одягали маски тварин. Щороку 30 липня стародавні слов'яни відзначали свято Перуна, якому приносили в жертву биків, баранів, когутів. Стародавні слов'яни глибоко шанували Дажбога, бога неба Сварога та його сина - бога вогню Сварожича.

З посиленням соціальної та майнової диференціації в середовищі населення Київської Русі язичницька релігія перестає виконувати об'єднуючу функцію між різними соціальними угрупованнями. Тому постало питання про заміну язичництва - християнською релігією, пройнятою ідеями монотеїзму, ієрархії святих, посмертної винагороди. Вона була запозичена з Візантії та офіційно запроваджена князем Володимиром у 988 р. Прийняття Руссю християнства стало важливою віхою в історії давньоруської культури, витоки якої сягають у глибоку давнину.

На Русі ще до запровадження християнства як державної релігії зароджується писемність, складаються моральні та правові норми, розвиваються архітектура, скульптура (особливо дерев'яна), спостерігаються зародки театралізованих вистав тощо.

Виникнення писемності у східних слов'ян, як і в інших народів, було зумовлене об'єктивними причинами, необхідністю задовольняти потреби у спілкуванні (торговельні, дипломатичні, культурні зв'язки). Торгуючи з греками предки слов'ян застосовували предметні спроби передачі повідомлень («черти» і «рези»), про які пізніше згадуватиме болгарський чорноризець Храбр в оповіданні «Про письмена». Арабський письменник Ібн-Фадлан записав у своїх подорожніх нотатках (початок Х ст.), що бачив написи по-руськи на окремих уламках дерева. Араб Ібн-ан-Надіма згадує, що руси десь у IX ст. мали письмена, які вирізували на дереві.

У «Паннонському житії» Константина Філософа (Кирила) (827—869 рр.) повідомляється, що під час поїздки в Хазарію він бачив «Євангеліє» і «Псалтир», написані руськими письменами. Ряд вчених припускають, що це була глаголиця - стародавній слов'янський алфавіт, що змінив "рези” і "черти”.

Першими значними пам'ятками давньоруської писемності вважаються угоди-Русі з Візантією - 911, 945, 971 років, написані двома мовами - грецькою і руською.

Свідченням загального поширення писемності у Київській Русі є знахідки берестяних грамот, зокрема у Звенигороді (Львівська область) .У Новгороді вони існували ще до середини Х ст. У більшості з них йдеться про господарські. питання, а також сімейні відносини. Тексти на берестяних грамотах видавлювали при допомозі спеціального інструменту - стилоса (по-давньоруськи - писала).

Величезною скарбницею духовної культури Київської Русі була усна народна творчість: перекази, билини, пісні, приказки, казки, байки, загадки, легенди, заклинання тощо. Просякнутий ідеями гуманізму, любові до батьківщини, почуттями дружби, милосердя, справедливості, вірності в коханні, епос східних слов'ян був виявом не тільки поетичної культури, але й політичної свідомості народу, виявом розуміння свого місця в історії.

Ще в дохристиянський час склалися перекази, які пізніше були включені в «Повість временних літ»: про Кия, Щека, Хорива і сестру їх Либідь, про помсту княгині Ольги деревлянам за вбивство її чоловіка - князя Ігоря, про одруження Володимира з полоцькою княжною Рогнедою, про «віщого» Олега та інші. М. С. Грушевський, характеризуючи ці перекази, зокрема, зазначав, що «віщий» Олег «запав глибоко в пам'ять народну».

До нашого часу збереглися народні старовинні обряди, пов'язані з трудовою діяльністю, весільні обрядові пісні, поховальні плачі, купальські звичаї тощо. Колядками, весільними піснями східних слов'ян захоплювалися чехи, румуни, поляки, які частково переносили їх у свій побут. З давніх-давен дійшли до пас старовинні загадки, казки (наприклад, про царя Світозара, про три царства), перекази про ковалів-змієборців, ігри («А ми просо сіяли-сіяли» та інші).

Народні традиції жили також в мистецтві дохристиянської Русі. Стародавні русичі були неперевершеними майстрами дерев'яної скульптури та архітектури. Наприклад, на початку Х ст. у Новгороді був споруджений з дуба Софіївський собор з 9 високими та 4 меншими зрубами. У «Повісті временних літ» згадується про існування у 945 р. в Києві, кам'яного князівського палацу Святослава. Розкопки фундаменту палацу, проведені в 1981—1982 рр., свідчать, що його стіни були прикрашені фресковим розписом, мозаїкою, інкрустаціями з різнокольорових пород порфиру, вапняку, мармуру.

Виняткової витонченості досягли ювеліри Київської Русі у VІ—ІХ ст. У басейні річки Рось знайдений скарб речей з VI—VII ст., серед яких особливо виділяються срібні фігурки коней з золотими гривами та копитами і срібні фігурки чоловіків у типовому слов'янському одязі з вишивкою на сорочці. Мистецьким шедевром IX - початку Х ст. є турові роги-ритони з Чорної Могили, що під Черніговом (ритонами називався стародавній посуд для вина у вигляді рогів з невеликими отворами). На них зображені у техніці карбування фантастичні звірі з крилами, орли, грифони, вовк, півень, битва двох драконів тощо. Далеко за межами Київської Русі - в Скандінавії, Болгарії, Візантії славилися витвори давньоруських майстрів - браслети, каблучки, коралові намиста, виготовлені з допомогою техніки черні та скані. Складну композицію має скульптура кам'яного Збруцького ідола, знайдена у 1848 р. в гирлі р. Збруч на Тернопільщині, землях колишніх стародавніх бужан. Скульптура розділена на 3 яруси: внизу - бог підземного світу тримає в руках землю, посередині - фігурки жінок і чоловіків, а на верхньому ярусі вирізьблений бог Перун, богиня родючості Мокош, а голова ідола, що вінчає стовп, на думку вчених, зображує верховного бога Рода. Скульптура має більше двох з половиною метрів і важить близько тонни. Дослідження показали, що скульптура Збруцького ідола була частиною унікальної язичницької споруди - святилища біля гори Богит у с. Городниця. У 983 р. князь Володимир на пагорбі Теремного палацу звів каплицю, де стояли дерев'яні скульптури Перуна, Хорса, Дажбога, Стрибога, Сімаргла та Мокоші. Популярним в Київській Русі було музичне мистецтво. Арабські, візантійські, скандінавські автори розповідали, що у східних слов'ян в давні часи були різноманітні музичні інструменти - гудки, свірелі-сопелі, гуслі, бубни, флейти тощо. Відомими виконавцями танців, пісень були скоморохи.

Отже, духовна культура дохристиянської Русі не була «примітивною», як іноді стверджують богослови. Вона вбирала специфічні риси своєї епохи і пізніше чимало її досягнень були запозичені християнством: рукоділля, витвори декоративного мистецтва, елементи старої дерев'яної архітектури в кам'яній, старі орнаменти в книгах тощо. Навіть деякі обряди, заклинання, свята з язичницької релігії перейшли до християнства (Івана Купала - Іоанн Хреститель, Перун - Ілля-Пророк, Велес - Власій, Сварог - святі Кузьма та Дем'ян тощо).

3. ВПЛИВ ХРИСТИЯНСТВА НА КУЛЬТУРУ КИЇВСЬКОЇ РУСІ

Запровадження християнства на Русі сприяло зміцненню державності, розповсюдженню писемності, створенню визначних пам'яток літератури. Під його впливом розвивалися живопис, кам'яна архітектура, музичне мистецтво, розширювалися і зміцнювалися культурні зв'язки Русі з Візантією, Болгарією, країнами Західної Європи. Разом з християнством на східнослов'янських землях були запроваджені, церковний візантійський календар, культ «чудотворних» ікон, культ святих.

Християнство внесло позитивні зміни у світогляд людей. Якщо в основі політеїстичних релігійних вірувань стародавніх слов'ян лежав страх перед стихійними силами природи, ворожими і пануючими, то християнство плекало надію на порятунок, почуття захоплення навколишнім світом.

У процесі поширення та утвердження християнство на Русі поступово втрачало візантійську форму, вбираючи в себе елементи місцевих слов'янських звичаїв, ритуалів, естетичних запитів східних слов'ян. Візантійські церковні канони поступово пристосовувалися до особливостей давньоруського етносу. Водночас слід зазначити, що у боротьбі з «поганством» християни знищили безцінні пам'ятки мистецтва стародавнього язичницького світу, зокрема шедеври дерев'яної скульптури, забороняли старовинні танці, скомороші дійства тощо.

Разом з тим християнство справило великий вплив на розвиток духовної культури Київської Русі. Як відомо, із його запровадженням літературною, мовою на Русі стала церковнослов'янська мова, створена приблизно за сто років до прийняття християнства болгарськими просвітителями Кирилом і Мефодієм. З нею поширювалась освіта також на Балканах і в Моравії.

Коли християнство стало державною релігією Київської Русі, виникла потреба ознайомити віруючих з Біблією, житіями святих, проповідями, а також з історією християнства та його світоглядом. Першим кроком на шляху створення давньоруської літератури було перенесення з Візантії та Болгарії культової літератури.

Слід зазначити, щодо літератури-посередниці древньоруські книжники підходили творчо: редагували тексти, вставляли власні зауваження, цитати тощо. До. перекладної літератури входили: богослужбові книги - Святе Письмо, Тріоді, Октоїхи, Мінеї, Требники тощо; житія святих - агіографи, патерики - збірники коротких розповідей про ченців, аскетів; кормчі книги - пам'ятки церковного права, церковні статути; філософські твори типу «Шестодневу»; історичні хроніки; гомілетика - урочисті «слова» на церковні свята.

Важливі політичні та історичні проблеми висвітлювалися у творах оригінальної руської літератури, що грунтувалася на досвіді усної дохристиянської культури. Вчені підрахували, що в десяти тисячах церков і монастирів, які були побудовані на Русі з кінця Х до початку XIII ст., знаходилось близько 85 тис. перекладних та оригінальних книг.

Специфіка релігійного змісту, можливості доступу, до досягнень світової культури сприяли тому, що, в основному, першими руськими письменниками були священнослужителі: київський митрополит Іларіон, митрополит Климент Смолятич, монах-літописець Нестор, єпископи Кирило Туровський та Лука Жидята, дяк Григорій, ігумен Печерського монастиря Феодосій, ігумен Сильвестр та інші.

Основним джерелом викладу філософських, соціальних та морально-етичних проблем на Русі була Біблія, особливо Новий Завіт. З біблійних книг найчастіше перекладалися Євангеліє, Апостол («Дії Святих апостолів» і «Послання апостолів»), Псалтир, П'ятикнижжя Мойсеєве, Буття.

Збереглося чимало списків Євангелій, але лише два з них складають тетра-Євангелія, тобто усі чотири Євангелія (від Матвія, Марка; Луки, Іоанна) разом. Перший руський список Євангелія був виконаний дяком. Григорієм у 1056 - 1057 рр. на замовлення новгородського воєводи і посадника Остромира, родича великого князя Ізяслава. Звідси і назва - "0стромислове Євангеліє». Деякі дослідники вважають, що форма письма цього твору свідчить про його київське: походження, а дяк Григорій, можливо, був з духовенства, що приїхало з Києва до Новгорода.

Іншим важливим джерелом древньоруської християнської філософсько-літературної думки була візантійська література, зокрема, патристична - твори так званих «отців церкви»: Василія Великого, Григорія Богослова, Іоанна Дамаскіна, Іоанна Златоуста, Афанасія Александрійського, Єфрема Сірина інших, а також матеріали перших Вселенських соборів (325—787 рр.). В них обгрунтовувалися основні догмати християнства.

Найдавнішою пам'яткою писемності Київської. Русі є «Ізборник Святослава», укладений 1073 та 1076 рр. для київського князя Святослава Ярославича. Поряд з творами церковно-релігійного характеру, зокрема уривками з патристичної літератури, він містить публіцистичні твори давньоруських письменників, в яких роз'яснюються норми поведінки людини за різних побутових обставин. В «Ізборнику» 1073 р. був поданий перший «Індекс книг істинних і хибних», в якому мова йшла про ті книги, які слід читати і які підлягають забороні (так звані «відречені», апокрифічні книги). В «Ізборнику 1076 р. згадувався автор — «грішний Іоанн», розповідалося, якими джерелами користувався укладач книги, коли була закінчена робота, хто замовив «Ізборник» тощо. Дані публікації були першими на Русі бібліографічними довідниками.

Для характеристики епохи виникнення оригінальної літератури Київської Русі найкраще підходить афоризм з «Євангелія від Іоанна»: «Спочатку було слово». «Словами» називалися тоді твори церковно-повчального характеру. Сюжетом для їх написання могла служити історична подія, злободенна суспільна проблема, постановка моральної теми.

Першим відомим письменником з місцевого населення був у Київській Русі митрополит Іларіон. Роки його народження і смерті невідомі, творив він в XI ст. за часів княжіння Ярослава Мудрого. Він є автором визначної пам'ятки вітчизняної писемності - церковно-богословського твору «Слово про закон і благодать», написаного між 1037 і 1050 рр., в якому відзначив велич руського народу, руської землі, руської церкви. Необхідно зауважити, що під «Законом» стародавні письменники розуміли Старий Завіт - першу частину Біблії (іудаїзм), а під «Благодаттю» - Новий Завіт - Другу частину Біблії (християнство).

Митрополит Іларіон поставив перед собою складне історико-філософське завдання — довести ідею рівності всіх народів, підвести читачів до ідеї включення древньоруського народу у всесвітню історію, показати, що руська земля «славиться в усіх чотирьох кінцях Землі». Автор акцентує увагу на вільному і самостійному виборі релігії князем Володимиром,- що повністю відповідало політичному курсу

Ярослава Мудрого, який вів боротьбу за політичну, церковну і культурну незалежність від Візантії. В особі Володимира Святославича Іларіон вперше в древньоруській літературі створює образ ідеального князя — «правдивого, славного та мужнього». Він. першим на Русі обґрунтовує ідею княжої влади, яка дана від Бога, відстоює принцип прямого престолонаслідування. Як церковний діяч, митрополит Іларіон, безумовно, на перше місце ставить «божественну мудрість».

У Київській. Русі досить швидко виник свій жанр літератури — літописання (як жанр, а не історичні записи), який у такому вигляді не був відомий ні у Візантії, ні в Болгарії. Літописи — це не лише історичні, але й видатні літературні твори, сказання, билини, народні перекази, посольські нотатки, легенди. На даний час збереглося близько ,1500 літописних списків, які є величезним надбанням культури східнослов'янських народів.

Найвидатнішим історичним твором Київської Русі і найвидатнішим вітчизняним літописом серед збережених часом є «Повість временних, літ», написана ченцем Києво-Печерського монастиря Нестором у 1113 р. Нею починаються майже всі давньоруські літописи, що дійшли до нашого часу, До даного літопису увійшли всі попередні зводи та різні доповнення, зроблені як самим Нестором, так і його попередниками. У «Повісті» вперше зроблено спробу визначити місце Київської Русі в загальноісторичному процесі, пов'язати її історію зі світовою.

Історична заслуга літописця Нестора полягає в тому, що він створив другу, після Іларіона, концепцію осмислення древньоруської історії та поставив питання про включення історії Русі у всесвітню історію. В центрі політичної історії епохи Нестора актуальним залишалося питання про незалежність Русі від Візантії, її культурну самобутність.

Цінною пам'яткою староукраїнського письменства є «Повчання Володимира Мономаха своїм дітям», написане на початку XII ст. Князь Володимир Мономах.— одна з найвизначніших постатей княжих часів, син високо освіченого князя Всеволода, який славився знанням п'ятьох мов. Від батька Володимир перейняв велике захоплення до книжок і до освіти. На київському престолі він був у 1113— 1125 рр.

У «Повчанні...» можна виділити три окремих частини. В першій частині автор від імені князя Ярослава Мудрого звертається з посланням до його синів, закликає їх жити у мирі, злагоді та любові, не переступати кордонів. «Якщо будете жити у ненависті та в роздорах, — говориться у посланні, — то самі загинете та загубите землю батьків і дідів своїх, придбану їх власною працею». У другій частині твору автор говорить про обов'язки щодо ближнього та повинності доброго господаря. Він наказує допомагати бідним, брати в опіку вдовиць і сиріт. Забороняє карати смертю: «Ні невинного, ні винного не вбивайте й не кажіть убивати». В третій частині «Повчання» Володимир Мономах розповідає про різні пригоди та небезпеки у своєму житті, з яких він вийшов цілий і здоровий. Причиною того, на його думку, є те, що без волі Божої у світі ніщо не відбувається. Таким чином, у «Повчанні» простежується світський, хоча і запозичений з Псалтиря, варіант християнської моралі.

Багатством художніх прийомів красномовства відзначаються твори єпископа Кирила Туровського. Автор багатьох казань і повчань відверто висловлюється за свободу волі людини, розуміючи її як свободу вибору між добром і злом.

Видатним філософом і літератором Стародавньої Русі був Даниїл Заточник (кінець XII—початок XIII ст.), гаданий автор «Слова Даниїла Заточника» (в іншій редакції — «Моленіє Даниїла Заточника»). Він високо цінує розум і мудрість людини, часто посилається на притчі царя Соломона зі «Старого Завіту», використовує афоризми античних філософів — Плутарха, Демокріта, Діогена, Геродота, Арістотеля, Піфагора та інших.

Після запровадження на Русі християнства з'явився новий вид літератури— житія святих (агіографія). У цих релігійно-біографічних творах розповідалось про життя мучеників, аскетів, церковних і державних діячів, оголошених церквою святими: Іоанна Златоуста, Афанасія Александрійського, князів Бориса і Гліба, вбитих своїм братом Святополком, засновника Києво-Печерського монастиря Антонія Печерського. У Житіях відбивалися історичні події тих часів, моральні, філософські, естетичні уявлення, вони є досить цінними інформаційно-історичними джерелами. Так, наприклад, у «Житії Феодосія Печерського» яскраво відображені монастирський побут кінця XI ст., норови, звичаї тощо.

На початку XIII ст. склався так званий «Києво-Печерський патерик» — бірник розповідей про життя ченців Києво-Печерського монастиря, заснованого у середині XI ст. Антонієм. У ньому містяться уривки з «Повісті временних літ», зокрема розповіді Нестора літописця про печерських монахів Даміана, Єремію, Ісаакія, Матвія, а також описуються деякі історичні події: про взаємовідносини князів, феодальні міжусобиці, торгівлю Києва з Галичем, Перемишлем, похід руських князів на половців.

Справжнім шедевром, своєрідною перлиною древньоруської літератури є «Слово о полку Ігоревім», створене невідомим автором близько, 1187 р. За своїм художнім рівнем цей твір не має аналогів у візантійській та європейській літературах. Важливим джерелом для цього літературного шедевру стала усна народна творчість, що відображала цілий пласт художньої культури русичів. «Слово...» присвячене опису невдалого походу руських князів під проводом новгород-сіверського князя Ігоря Святославича проти половців у 1185 р.

Автор «Слова...» яскравими фарбами змальовує образи князів Ігоря, Романа, Мстислава, Всеволода, Святослава, Ярослава Осмомисла та інших. Звертаючись до них, нащадків Ярослава Мудрого, він закликає їх «вкласти в піхви мечі», помиритися між собою.

Розвиток культури на Русі вимагав підготовки освічених людей, відкриття шкіл, створення певної системи освіти.

Після офіційного запровадження християнства на Русі князь Володимир розпорядився збудувати на Старокиївській горі, поряд з Десятинною церквою школу для дітей «нарочитої чаді», тобто знаті. Школи відкрилися також у Чернігові, Переяславі-Залеському, Луцьку, Холмі, Овручі. У них вивчали письмо, читання, арифметику, іноземні мови, риторику, навчали співу, давали деякі відомості про поетику, а також з географії, історії. Навчання велося церковнослов'янською мовою,, що «прийшла» разом з церковними книгами з Болгарії, цією мовою перекладалася й іноземна література.

Головними науками, що мали поширення на той час, були богослов'я, філософія, історія. Відомості з природознавства й космології черпалися з перекладних книг: «Фізіолог», «Шестоднев», «Християнська топографія» Козьми Індикоплава. Знання з історії подавали візантійські хроніки Іоанна Малали й Георгія Амартола. Як правові джерела широко використовувались «Статут Володимира Мономаха» та збірка норм давньоруського права — «Руська правда»,

При княжих дворах, Печерському та Видубицькому монастирях створювалися книгосховища. У знаменитій бібліотеці князя Ярослава Мудрого були книги багатьма мовами. Приватні бібліотеки мали правнук Ярослава Мудрого Микола-Святоша, волинський князь Володимир Василькович, чернець Григорій (середина XII ст.). Одночасно з бібліотеками виникли і перші архіви. Вважається, що найдавнішим сховищем рукописних документів була церква св. Іллі у Києві.

Запровадження християнства на Русі справило великий вплив на. розвиток кам'яної архітектури. Першою кам'яною церквою на Русі була Десятинна церква, побудована у Києві в 989—996 рр. Це був хрестовокупольний храм з трьома нефами, оточений галереями, прикрашений мозаїкою, фресками, коштовними чашами, іконами. На утримання церкви князь Володимир дав десяту частину своїх доходів, тому й назвали її Десятинною.

У середині XI ст. з'явилися перлини давньоруського зодчества — Софійські собори у Києві, Новгороді, Полоцьку. Вони поєднали в собі візантійський і місцевий типи будівель, елементи розпису балканських художників і давньоруської дерев'яної архітектури, деякі романські традиції, наприклад, наявність двох веж на західному фасаді. Від візантійських майстрів древньоруські майстри запозичили технічні прийоми цегляної і кам'яної кладки стін.

Риси самобутнього древньоруського мистецтва яскраво проявилися у Софійському соборі у Києві — найвидатнішій архітектурній споруді Київської Русі, що збереглася до нашого часу. За величчю художнього образу, досконалістю архітектурних форм, внутрішнім оздобленням «руська митрополія», закладена у 1037 р., належить до видатних мистецьких пам'яток стародавності. За розмірами собор перевищував візантійські храми, його мозаїка мала 177 відтінків, що створювало багатий колоритний ансамбль. На стінах Софійського собору було багато фресок зі сценами мирського життя: полювання на диких звірів, народні гуляння, ігри скоморохів тощо.

Міністерство освіти, молоді та спорту України

Харківський професійний будівельний ліцей

БРЕЙН – РИНГ

«УКРАЇНА – СЕРЦЕ ЄВРОПИ»

 

 

Розробила

викладач історії

Маляренко О. В.

Харків 2012р.

Мета: Формувати усвідомлення власної ролі й значення у житті держави, причетність до європейського співтовариства.

Однією із нових нетрадиційних форм проведення позакласних заходів у середньому навчальному закладі є різноманітні інтелектуальні ігри, а саме „Брейн - ринг", „Пентагон", „Своя гра", а також „Ерудит - квартет". Специфіка цих видів виховної діяльності полягає у реалізації пізнавальної активності учнів, оскільки цікаві завдання на ерудицію розширюють коло інтелектуальних знань дітей , а підібрана за певною темою система запитань сприяє самореалізації старшокласників. Ерудит - квартет, тематично пов'язаний з навчальним предметом, забезпечує досягненню навчальної мети - поглиблення та узагальнення знань учнів із відповідної навчальної дисципліни.

Дана розробка ерудит-квартету включає питання з історії України для учнів 2 курсу. Цей позакласний захід ставить перед собою як: виховання інтелектуальної активності учнів, намагання бути першим, а також відповідальності за долю колективу; розвиток пам'яті, переключення уваги, розвитку процесів мислення; створення оптимальних умов для відтворення та узагальнення знань навчального матеріалу з історії України, розвиток зацікавленості учнів щодо предмету, до вивчення мовознавчих дисциплін.

Правила проведення гри:

Конкурс складається з трьох турів, у кожному з яких визначається чотири тематичні групи, що містять у своєму складі п'ять запитань, диференційованих за ступенем ускладнення.

Правила гри : у конкурсі беруть участь кілька команд 2 курсу із 4 учасниками. Для відповідей на окрему групу запитань у кожному турі запрошується один учасник команди. Тематичні групи завдань І туру повідомляються безпосередньо перед початком гри (записуються на дошці, вивішуються на плакаті, тощо). Таким чином, учасники команд заздалегідь визначаються між собою, у якій тематичній групі І туру вони братимуть участь.

У II турі кожна з тематичних груп повідомляється окремо перед залученням учасників до гри.

У III турі підвищується складність: гравці виходять відповідати на запитання, не знаючи тематичних груп. Безпосередньо перед запитанням ведучий називає тематичну групу завдань.

У кожній тематичній групі визначено 5 запитань - від найпростішого до найскладнішого.

За правильну відповідь на перше запитання учасник приносить команді 10 балів, за друге - 20, третє - 30, четверте - 40 і п'яте -

50. За неправильну відповідь на поставлене запитання знімається відповідна кількість балів.

При проведенні гри ведучий зачитує запитання, а той представник кожної з команд, який має слушну відповідь, плескає в долоні (чи піднімає прапорець абощо).

Журі, до складу якого входять Михайлик О. О. та Афанасєва Г. А, допомагають ведучому при визначенні правильності / неправильності відповідей на можливі проблематичні запитання.

Помічники ведучого - фіксують кількість отриманих командою балів (записами на дошці, підняттям табличок із відповідними цифрами у вигляді табло тощо).

Для уникнення можливих підказок із залу болільників доцільно визначити експертну комісію, сформовану з класних керівників, майстрів в/н.

1. Древні народи

10. Вони завоювали Київ у 1238 році, поклавши край розквіту Київської Русі (Монголо-татари)

20. Геродот, перебуваючи у Ольвії вперше описав цей народ. Відомий цей народ курганами у степових районах Причорномор'я. У історичному музеї АН України зберігається пектораль, а також ідоли - баби. (Скіфи)

30. цей народ пронісся територією України, сіючи смерть і спустошення. їх ватажок - Атілла відомий світові під прізвиськом „ Біч Божий" (Гуни )

40. Ймення представника цього народу співзвучне з назвою відомої донецької марки. У IV столітті цей народ зруйнував Ольвію, а потім прийняв скіфську культуру і подався за Дунай (Сармати)

50. Цей народ, що жив на території України, був розбитий гунами, емігрував потім на Кавказ, де називався язигами. Дав початок осетинському народові. (Алани)

2.Київські князі.

10. Цей київський князь відомий своєю просвітницькою діяльністю, а тому й одержав прізвисько Мудрий (Ярослав)

20. Назвіть київського князя, якого у літописах його називають „віщим". Присвятив йому свою поему О.С.Пушкін (Олег)

30. Спочатку цей князь віддавав перевагу язичеству, а потім ввів Це на Русі, а у 1988 році святкували 1000-ліття Цього на Русі. Назвіть Це. Назвіть ймення князя. (Християнство, Володимир Великий)

40. Цей князь відомий тим, що з перервами він правив три рази 1054-1068, 1069-1073, 1077-1078 роки. Відомий тим, що так часто бував у Європі, що знав Німеччину краще ніж Русь. (Ізяслав)

50. Цей князь був одружений з англійською принцесою - Гітою, його донька Євфімія була одружена з королем угорським Коломаном. Він - автоор „Поученія дітям", відомий також предметом - символом самодержавства. (Володимир Мономах)

3. Україна у II світовій війні.

10. Так називалася найбільша на території України військово-адміністративна одиниця, яка включала більшість українських та частину білоруських земель, мала столицю у місті Ровно і була очолювана Еріхом Кохом (Рейхскомісаріат „Україна")

20. Саме так називалися під час війни частини міст у Західній України, куди зганялося єврейське населення для подальшого переселення до концтаборів для тотального винищення (Гетто)

30. Цей організатор партизанськрого руху в Україні дослужився до звання генерал-майора, був двічі Героєм Радянського Союзу, лідером чи не найчисельнішого загону радянських партизан в Україні. Написав книгу „ВІД Путивля до Карпат".(Сидір Ковпак)

40. Кому належать слова: „Після війни я відправлю українців хоч на фарш!"(Ганс Франк)

50. Так називалася окупована румунською армією територія України, яка включала Одеську область, а також частину Вінницької та Черкаської області (Трансністрія)

4. Державні діячі

10. Саме він розробив першу Конституцію ураїнської держави.(Пилип Орлик)

20. Цей державний та політичний діяч був активним борцем за національне визволення України: організатором боротьби проти більшовиків та денікінців. Після поразки емігрував за кордон, але 25 травня 1926 року був вбитий агентом НКВС Шварцбартом (Симон Петлюра)

30. З уїдливим гумором цей політик Української Центральної Ради так описав прагнення Тимчасового уряду обмежити територію майбутньої автономію України :

Від однієї думки, що донецький вугіль, катеринославське залізо і харківська індустрія відніметься у них, вони до того розхвилювались, що виявили всю суть гладкого жадного націоналізму. Вони навіть науці своїй наплювати в лице і як нетактовне цуценя обштурнули від себе ногою, коли вона побігла до них із статистикою Російської Акдемії наук. Яка к лихій годині Академія наук, коли однімають Дарданели, вугіль, залізо, сіль?" (Винниченко)

40. Цей публіцист, історик, філософ та суспільний діяч, з 1864 року був приват-доцентом Київського університету Святого Володимира і очолював ліве крило Київського осередку Громади (М.Драгоманов)

50. Цей , за словами канадця Субтельного „український єврей", був відданим виконавцем волі Сталіна і активним організатором спочатку воєнного комунізму, а пізніше грабіжницьких хлібозаготівель, які привели до голодомору (Лазар Каганович)

5. Історія Києва.

10. За легендою саме ці три князі заснували Київ (Кий, Щек, Хорив)

20. Цей район Києва був названий на честь селища, де зупинялися посли та купці й посилали у княже місто дари (Дарниця)

30. Цей район розміщений під княжим містом заселяли ремісники та торгові люди. Саме тут знаходиться Києво-Могилянська Академія та Контрактовий дім. (Поділ)

40. Місце , де зараз розташовано Ботанічний сад АН України, раніше відоме тим, що тут містився княжий зоопарк - клітки з дикими тваринами. Звідти й назва району (Звіринець)

50. На місці цього району новобудов раніше росли зарослі чорної тополі. (Осокорки)

6. Діла духовні

10. Саме так називали податок на утримання церкви. (Десятина)

20. Саме тут було підписано 5 жовтня 1596 року унію (Брест) 30. Цей давньослов'янський бог у християнстві зайняв місце святого Іллі -пророка (Перун)

40. Духівництво в древній Русі ділилося на чорне та біле. А хто входив до білого духівництва, хто - до чорного (до білого - духівництво, яке не пострижено в монахи, а чорне - монахи)

50. Цей київський монастир було названо на честь урочища та озера довго був оплотом католицизму. Тут довго хазяйнували єзуїти (Видубицький монастир)

7. Козацькі гетьмани.

10. Саме під час його гетьманату було проведено Переяславську раду(Богдан Хмельницький)

20. Саме цього гетьмана у Росії вважають зрадником Петра І. За йогогетьманування відбулася Північна війна. (Іван Мазепа)

30. Цього гетьмана було висунуто проросійською старшиною відразупісля того, як Петро І дізнався про перехід Мазепи на бікшведів.(Самойлович)

40. У українській народній пісні згадується, що саме цей гетьман йдепопереду свіого війська (Іван Дорошенко)

50. Це був останній з ураїнських гетьманів, саме при ньому Катерина IIнаказала зруйнувати Січ (Кирило Розумовський)

8. Козацькому роду нема переводу...

10. їх робили з липи або верби, завдовжки вони були 20 метрів,завширшки 3-4 метри. (Чайки)

20. Так назився особливий список, до якого вносили козаків, якіперебували на державній службі (Реєстр)

30. Кожного дня о 12 годині, на Січі лунав гарматний постріл. А до чогоцей постріл закликав запорожців? (Скликав їх на обід)

40. Великий Луг, володіння запорізьких козаків, у 1954 році опинився на дні саме цього водосховища. (Каховського)

50. Саме цей князь вважається засновником Запорізької Січі (Дмитро Байда - Вишневецький)

9. Історична географія.

10. На території цього міста знаходилося селище Хаджибей, заснованетатарами. Пізніше Осип де Рібас заснував тут місто, яке вже сталомістом-мільйонером. Назвіть це місто. (Одеса)

20. Цей кримський курорт було названо на честь понтійського цара МітридатаУІ Евпатора (Євпаторія)

30. Саме в цьому місті відбулася Чорна Рада (Ніжин)

40. З цього невеликого міста Сумської області вийшла ціла плеядапридворних композиторів та художників, серед яких Бортнянський,Березовський, Рокотов. Місто має давню історію, загублене середбрянських лісів. Звідси й назва міста. (Глухів)

50. Цей райцентр Вінницької області одержав назву на честь італійського міста. (Бар)

10. Отаманщина на території України

10. Цей затятий отаман — анархіст в 1919 році був справжнім уособленням влади на Катеринославщині, володів значними військовими силами і допомагав більшовицьким загонам Фрунзе штурмувати Крим (Нестор Махно)

20. Псевдонім цього отамана може створити хибне враження про його святість. Насправді цей селянський ватажок полтавського Подніпров'я був далеко не святим: був організатором єврейських погромів і кривавих розправ над поміщиками та більшовиками. (Ангел)

30. Цей отаман, за характеристикою радянських спецслужб „хитрий український есер", контролював в часи громадянської війни територію Херсонщини. В час союзу з більшовиками його 12-тис. Сили називалися Шостою дивізією. Після розгрому більшовиками він втік від Махна. Але той його застрелив.(Отаман Григор'єв)

40. Цей отаман Київщини в 1919 році підтримував Директорію і був союзником під час наступу Української Галицької армії та петлюрівців проти більшовиків та Денікіна. Більше відомий під кольоровим прізвищем (Отаман „Зелений" він же Д.Терпило)

11. Жінки в історії України.

10. Вона була єдиною київською княгинею, яка стала відомою як державотворець. Першою з князів прийняла християнство. (Ольга) 20. Згадуючи її, літописець згадує місто Путивль (Ярославна) ЗО. Вона стала героїнею дуже відомого серіалу, а вплив її на політику турецького султана був дуже значний (Роксолана)

40. На „Євангелії", яке ця донька Ярослава привезла до Франції коронувалосяне одне покоління французьких королів. А римські папи писали їй шанобливілисти. (Анна Яролавівна)

50. її життя - гарний сценарій для бразильського серіалу. Побувавши два

рази заміжем вперше у історії Середньовіччя її долю вірішували ЗО -тисячнізбори у П'яченці. На них було проклято її чоловіка Генріха Четвертого.(Євпраксія)

12. Русь Древня

10. Саме цим промислом займалися бортники (Бджолярством)

20. Так на Русі називали підневільних людей ( Холопами)

30. Цей політичний орган, який часто згадують, коли описують Новгород, був і у Києві. Відомо, що саме на ньому кияни відкинули зазіхання на княжий престол Святолава у 1024 році (Віче)

40. Саме так на Русі називали синів священників, які не навчилися грамоти, а також збанкрутілих купців та осиротілих княжих дітей (Ізгої)

50. Ця древньоруська міра ваги була рівна 200 кг. Зараз про неї нагадує район Китєва в районі Нивок (Берковець)

Підсумки гри.

Оцінювання.

Нагородження переможців.

Міністерство освіти і науки України.

Харківський професійний будівельний ліцей.

Методична розробка уроку

на тему:

"Мій край у Великій

Вітчизняній війні"

Розробила:

викладач історії

Маляренко О. В.

Харків 2012р.

Мета уроку:

Навчальна:

  • охаректиризувати події, що відбувалися в нашому краї в роки війни;

розкривати героїзм мешканців нашого краю;

  • характеризувати зміст радянсько-німецького пакту про ненапад і таємного додаткового протоколу до нього;

  • пояснювати героїку вулиць Харкова.

Розвивальна:

  • Формувати інформаційно – комунікативну культуру;

  • Вміти працювати із комп’ютером;

  • Вміти працювати із текстом;

  • Вирішувати проблемні запитання;

  • Виділяти головне;

  • Робити висновки;

Виховна: Виховувати якості патриотизму, любов до Батьківщини, толерантність.

Обладнання:

Скоробогатов А.В.Харків у часи німецької окупації (1941-1943).-Харків: Прапор,2004.-368 с, стінна карта „ Україна в роки Другої Світової війни ” ; атлас; історична карта, додаткова література, індивідуальні завдання для учнів, копії історичних документів, підручник Турченко Ф. Г. «Історія України» 11 кл.

Тип уроку: засвоєння нових знань

Вид уроку:

  • Розбирання нового матеріалу

Випереджувальне завдання:

  • Підготувати есе за темами: „Наш край на початку радянсько-німецької війни”, „Наше місто в роки окупації”.

Структура уроку:

І. Повідомлення теми і мети уроку, очікуваних результатів.

ІІ. Актуалізація опорних знань.

ІІІ. Вивчення нового матеріалу.

ІV. Домашнє завдання.

Хід уроку:

І. Повідомлення теми і мети уроку, очікуваних результатів, структури уроку.

ІІ. Актуалізація опорних знань.

• Яким був зміст радянсько-німецького пакту про ненапад і таємного додаткового протоколу до нього?

• Як змінилися кордони СРСР у 1939-1940 рр.?

• Розкажіть про напад фашистської Німеччини на СРСР

ІІІ. Вивчення нового матеріалу.

План

1. Початок війни.

а/ загальне суспільно-політичне становище нашого краю;

б/ мобілізаційні заходи;

в/ евакувація;

г/ реорганізація господарської діяльності.

2. Бойові дії на території регіону:

а/ оганізація оборони;

б/ вступ військ ворога на територію нашого краю;

в/ відступ частин Червоної Армії;

г/ окупаційний режим;

д/ рух Опору.

3. Визволення Харківщини.

4. Память про Велику Вітчизняну війну в назвах вулиць.

Дана тема розглядається протягом двох уроків у восьмих чи дев’ятих класах. Методи роботи вчитель може підбирати на свій розсуд. Головне – керуватись можливостями певного класного колективу, завданнями та очікуваними результатами.

ІV. Домашнє завдання:1. Вивчити конспект уроку.2. Підготувати доповідді про вулиці Харкова, що названі в честь героїв Великої Вітчизняної війни.3. Розповісти про героїзм мешканців нашого краю в есе. Додаткові матеріали

ДОКУМЕНТИ.1. Витяг з плану «Барбаросса»18.12.1940 Ставка фюрєра. Цілком таємноНімецькі збройні сили повинні бути готові розбити Радянську Росію в ході короткочасної кампанії ще до того, як буде закінчена війна проти Англії...Головні сили радянських сухопутних військ, що знаходяться в Західній Росії, повинні бути знищені в сміливих операціях внаслідок глибокого, швидкого просування танкових груп. Кінцевою метою операції є створення загороджувального бар'єра проти азіатської Росії по загальній лінії Волга-Архангельськ. Театр військових дій розділяється Прип'ятськими болотами на південну й північну частину. Напрям головного удару повинен бути підготовлений північніше Прип'ятських боліт... Групі армій, що діє південніше Прип'ятських боліт, належить з допомогою концентрованих ударів, тримаючи головні сили на флангах, знищити російські війська, що перебувають на Україні, ще до виходу останніх до Дніпра.З цією метою головний удар завдається з району Любліна в загальному напрямку на Київ. Одночасно війська, що перебувають у Румунії, форсують р. Прут у нижній течії і здійснюють глибоке охоплення противника. На долю румунської армії випадає сковувати російські сили...Адольф Гитлер. Лето 1941. Украйна. Документи и материальї. Хроника собьітий. - К.: Украйна, 1991. - С. 68-71. 2. Директива командування Південно-Західного фронту командувачу військ Київського Особливого військового округу ікомандирам Південно-Західного фронту 29 червня 1941 р.Передаю постановление ЦК ВКП(б) и СНК СССР от 27 июня 1941 года о порядке вьівоза и размещения людских контингентов и ценного имущества: Центральньїй Комитет ВКП(б) и Совет На-родньїх Комиссаров Союза ССР постановляют: 1. Обьекты и время звакуации как населення, так и материальных ценностей устанавливаются Советом по звакуации или воен-ными советами фронтов, которьім предоставить право, в силу сложившейся обстановки, устанавливать самостоятельно порядок и время звакуации.2. В первую очередь звакуации подлежат:а) важнейшие промьішлєнньїе ценности (оборудование, важнейшие станки и машины), ценные сырьевые ресурсы и продоволь-ствие (цветньїе металльї, горючее, хлеб) и другие ценности, имеющие государственное значение;б) квалифицированньїе рабочие, инженерьі и служащие вместе с эвакуированньїми с фронта предприятиями, население, в первую очередь молодежь, годное для военной службы, ответственные советские, партийньїе работники. Все ценное имущество,сырьевые и продовольственньїе запасы, хлеба на корню, которые при невозможности вывоза и осгавления на месте могут быть использованы противником, в целях предотвращения зтого использования распоряжением военньїх советов фронтов должны бть немедленно приведены в полную негодность, т. є. должны быть разрушены, уничтожены и сожжены.Советская Украйна в годы Великой Отечественной войны. 1941 - 1945 гг. - К.: Наукова думка, 1980. - Т. 1. - С. 267. 3. Про захист Правобережжя Дніпра. Телеграма Державного комітету оборони11 липня 1941 р. Києвт. ХрущевуПолучены достоверные сведения, что вы все, от командующего Юго-Западным фронтом до членов Воєнного совета, настроены панически и намерены произвести отвод войск на правый берег Днепра. Предупреждаю вас, что если вы сделаете хоть один шаг в сторону отвода войск на правый берег Днепра, не будете до последней возможности защищать районы на правом берегу Днепра, вас всех постигнет жестокая кара как трусов и дезертиров. Председатель Государственного Комитета Обороны И. Сталий. Извєстия ЦККПСС. - 1990. - № 7. - С. 209. 22 червня 1941 р. гітлерівська Німеччина напала на Радянський Союз. Початок війни був для СРСР украй несприятливий. Вже першого дня на радянських аеродромах було знищено понад 1200 бойових літаків. Війська втратили прикриття з повітря. Противник бомбардував мости, залізничні вузли, знищував склади боєприпасів, пального і продовольства, які, відповідно до намірів «воювати на чужій території», були зосереджені в прикордонній смузі. Німецькі війська забезпечили собі значну перевагу.Тиждень, з 23 по 29 червня, в районі Луцьк-Броди-Рівне-Дубно тривала найбільша танкова битва початкового періоду війни, в якій з обох сторін брали участь близько 2 тис. бойових машин. Радянські танкісти зазнали в ній величезних втрат.Спроба зупинити противника на старому державному кордоні не вдалася. Німецько-фашистські війська прорвали оборону Швденно-Західного фронту і 11 липня підійшли до річки Ірпінь, за 15 км від Києва.Перебуваючи у винятково складних умовах, радянські солдати й офіцери чинили запеклий опір загарбникам.Але в хаосі початкового етапу війни бійці Червоної армії не мали змоги виконати свого військового обов'язку. Не вистачало навіть гвинтівок. Було чимало випадків, коли деморалізовані командири великих з'єднань втрачали контроль над подіями і навіть кидали війська напризволяще. Все це призвело до величезних втрат. До середини липня Південно-Західний фронт втратив 2648 танків з 4200. В авіаційних частинах до 11 липня залишалося всього 249 літаків.Ось як описує типову фронтову картину перших днів війни її учасник Г. Лобас: «Притиснули нас вогнем у лісі й пішли на повний зріст. Ми лежимо. А стріляти боялися, та й гвинтівки були не у всіх. Відбиватися й гадки не було. Ми побачили, що прийшла сила, проти якої з трьохлінійкою та саперною лопатою не попреш. Заходять до лісу, як до себе додому. Гукають: «Рус швайн!»... і стусанами піднімають наших солдатів. їхні гвинтівки тут же об дерево розбивають... Вишикували полонених у колону - попереду танкетка — і пішки погнали до станції. Хто падав - поранений, знесилений чи просто спіткнувся -підвестися вже не давали. Стріляли або давили танкеткою».У листопаді 1941 р. в нацистському полоні опинилося 3,6 млн солдатів і офіцерів Червоної армії, третину яких — 1,3 млн чол. - становили українці. Причини невдач Червоної армії Воєнно-політичне керівництво країни, очолюване Й. Сталіним, своєю антинародною внутрішньою і авантюрною зовнішньою політикою поставило СРСР на межу катастрофи. Кращі військові кадри Червоної армії були репресовані, про що добре знало німецьке командування. В армії не заохочувалась ініціатива командирів, а це породжувало схильність до шаблонів, застарілих схем. Бойова підготовка у військах була дуже низька.Якістю радянська військова техніка та озброєння поступалися німецьким, хоча кількісно їх переважали . Переозброєння відбувалося повільно. Сталін не вірив фактам, котрі свідчили про підготовку Німеччини до вторгнення. Коли ж стало ясно, що війна неминуча, з'явилася директива про приведення військ до бойової готовності. Але у військах цей наказ одержали тоді, коли війна вже почалася.У розташуванні військ усередині округів було багато недоліків та помилок, скориставшись якими німці у перші дні війни здійснили глибокі прориви й оточили великі радянські з'єднання. Суттєвим прорахунком був демонтаж інженерних оборонних споруд на радянсько-польському кордоні, котрі з вересня 1939 р. опинилися в тилу Червоної армії.Сталінське керівництво фактично дезорієнтувало населення країни й армію, переконуючи їх, що у майбутній війні радянські війська вестимуть воєнні ди «на ворожій території», «малою кров'ю» і перетворять її на громадянську - «війну світового пролетаріату зі світовою буржуазією». Режим воєнного стану Прагнучи утримати країну під контролем, сталінське керівництво запровадило в ряді районів СРСР воєнний стан, відповідно до якого військові власті дістали надзвичайні повноваження. Практично всі справи, зокрема й ті, що не стосувалися питань оборони, громадського порядку і державної безпеки, передавалися до воєнних трибуналів. Порядок у тилу власті прагнули зберегти насамперед за допомогою сили і жорстокого терору в дусі тоталітарного режиму.З першого ж дня війни в районах, які, ймовірно, могли стати ареною воєнних дій, почалися масові арешти «сумнівних» і «підозрілих» осіб, котрих свого часу репресували і вони відбули покарання, а також тих, на кого органи держбезпеки мали «ком-промат», часто - анонімний донос. Списки цих осіб були готові ще до війни. Військові трибунали нашвидкуруч фабрикували звинувачення й ухвалювали вироки, переважно смертні.Жертвами розправ стали і в'язні, заарештовані в довоєнні роки. У перші тижні війни таким чином було знищено від 15 до 40 тисяч безпідставно ув'язнених громадян. Водночас на волю випустили багатьох кримінальних злочинців, з яких потім окупанти рекрутували собі поплічників. Мобілізаційні заходи 1941 р. 3 початком вторгнення нацистських військ керівництво СРСР закликало населення до всенародного опору загарбникам. Ця війна була для більшості радянських людей Великою Вітчизняною війною, тобто справедливою, визвольною. Відповідно до директив створеного 30 червня 1941 р. Державного комітету оборони (ДКО), який перебрав на себе всю повноту влади в Радянському Союзі, йшла мобілізація засобів і ресурсів в Україні. Протягом перших трьох місяців війни з областей України до армії і флоту було мобілізовано 2 млн чоловік. Понад 2 млн чол. працювало на будівництві оборонних споруд. З числа добровольців формувалися загони народного ополчення та винищувальні батальйони. Одночасно здійснювалася перебудова народного господарства на воєнний лад.Був збільшений робочий день, скасовувалися чергові й додаткові відпустки, вводилися обов'язкові понаднормові роботи. На виробництво озброєння, боєприпасів, військового обладнання переводилися машинобудівні заводи України. Вимагаючи від населення надзвичайних зусиль, сталінське керівництво разом з тим деякий час замовчувало інформацію про справжнє становище на фронтах. І лише тоді, коли правду приховувати вже було неможливо, в зведеннях Радінформбюро з'явилися короткі повідомлення про обстановку в зоні бойових дій, роботу радянського тилу, окупаційний режим на захоплених противником територіях, міжнародні події. Евакуація Уже з перших днів війни стало зрозуміло, що частина території СРСР буде окупована. Постало питання евакуації розташованих на цій території заводів, фабрик, радгоспів, колгоспів, наукових й культурно-освітніх закладів, державних установ, людей. Раду з евакуації, організовану ЦК ВКП(б) і Раднаркомом СРСР, очолив перший секретар ВЦРПС М. Шверник. В Україні евакуацією керувала комісія на чолі із заступником голови РНК УРСР Д. Жилою. На схід виїхало понад 3,8 млн робітників, селян і службовців. На нових місцях вони включалися в роботу на оборонних підприємствах, у сільському господарстві, в установах.До східних областей РРФСР, середньоазіатських республік було евакуйовано понад 550 підприємств, майно багатьох колгоспів, радгоспів, МТС, установ. Те, що не можна було вивезти, підлягало знищенню. Було виведено з ладу й зруйновано тисячі промислових об'єктів, електростанцій, шахт, мостів, продовольчих складів, запасів промислових товарів, адміністративних споруд, житлових будинків і навіть пам'ятників. Знищувалося навіть те, що було вкрай необхідне для виживання населення на окупованій території. Але хибна воєнна доктрина, відсутність завчасно складених планів евакуації внесли, особливо в перші тижні війни, дезорганізацію в евакуаційні процеси. Тож до рук противника потрапили великі матеріальні цінності й об'єкти стратегічного характеру.

Відображення документу є орієнтовним і призначене для ознайомлення із змістом, та може відрізнятися від вигляду завантаженого документу.