ІДЕЯ ПОДІЛУ ВЛАДИ ТА ЇЇ РОЗВИТОК В ІСТОРІЇ

Відображення документу є орієнтовним і призначене для ознайомлення із змістом, та може відрізнятися від вигляду завантаженого документу. Щоб завантажити документ, прогорніть сторінку до кінця

Перегляд
матеріалу
Отримати код Поділитися

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ЧЕРКАСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО

Кафедра державного управління і соціально-політичних наук

Луценко Ірина Олександрівна

ІДЕЯ ПОДІЛУ ВЛАДИ ТА ЇЇ РОЗВИТОК В ІСТОРІЇ

Черкаси – 2017

Зміст:

Вступ………………………………………………………………...…..…3

1. Сутність державної влади та її поділу.………………………………..5

2. Розвиток ідеї поділу влади в історії….………………………………..7

3. Концепція поділу влади в Україні ……….………….……….………13

Висновки………………………………………………..…...…..………..19

Список використаної літератури………………………………..………20

ВСТУП

Актуальність дослідження: Держава є надзвичайно складним явищем суспільного життя. Вчені всіх епох намагалися з’ясувати причини виникнення держави, дати універсальне визначення поняття держави. Є десятки теорій походження держави(патріархальна, теологічна, договірна, теорія насильства, психологічна, расова, марксистська). Кожна держава для повноцінного здійснення своїх завдань і реалізації функцій повинна створювати різноманітні державні організації, які у юридичній науці називають механізмом держави.

Доктрина розподілу влади є важливою ланкою в історії розвитку політичної теорії та практики. Її головна ідея полягає в тому, що для утвердження свободи, забезпечення законності й усунення зловживання владою з боку будь-якої групи інтересів, закладу чи окремої особи необхідно розділити державну владу на законодавчу, виконавчу і судову. Кожна із цих гілок – самостійна; вона стримує інші та здійснює свої функції через особливі системи органів у специфічних правових формах. Оголошуючи розподіл влади, народ організовує державну владу так, щоб зробити її апарат дійовим, таким, що відповідає вимогам повсякденної практики на основі раціонального розподілу владних повноважень між державними інституціями.

Теорія поділу влади виникла в результаті попередніх періодів соціально-політичного розвитку та накопичення історичного досвіду в організації державно-правового життя, та підтримання стабільності в суспільстві і державі.

Основна мета: поділ державної влади як системи організації та функціонування державної влади, в якій різні вищі органи держави здійснюють функції законодавчої, виконавчої та судової влади.

Завдання: 1) розглянути еволюції теорії розподілу влади, проаналізувати їх роль у подальшому встановленні принципу поділу влад у теорії вчення Ш. Л. Монтеск'є; 2) аналіз та дослідження ідей і теорій поділу державної влади; 3) аналіз судової системи України.

Предметом мого дослідження є ідея поділу влади та її розвиток в історії.

Об’єкт дослідження є влада та її розвиток в історії.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у розгляді теоретичних положень щодо особливостей сутності права. В результаті проведеного дослідження сформульовано нові наукові положення і висновки:

- визначено та систематизовано на основі вітчизняного та закордонного досвіду основні підходи до розгляду сутності права;

- обґрунтовано, що єдність трьох гілок влади, буде сприяти розвитку демократичних засад української державності, а також сприятиме запровадженню європейських стандартів в діяльності органів державної влади.

1. Сутність державної влади та її поділу

Державна влада не може протиставлятись політичній владі, оскільки політичну владу в суспільстві не можна уявити без держави [7, c. 36]. Політична і державна влада настільки пов’язана, що деякі вченні вважають їх тотожними, що не являється правильним. Політичну і державну владу необхідно розглядати як поєднання цілого і часткового. Найбільш важливу складову політичної влади зосередила у собі саме державна влада. Найбільш важливу, але не всю, за межами предмета державної влади залишаються важливі суспільні відносини, елементами яких є громадські об’єднання політичні партії інші формальні і неформальні об’єднання, що приймають участь у політичному житті держави. При цьому похідно зазначити, що у сфері державної влади вони теж приймають участь, але як об’єкти управління, такі відносини державної влади по відношенню до них носять владний імперативний характер.

Державна влада здійснюється її органами від імені всього суспільства (публічність). Від латинського слова publicus – суспільний, народний. На відміну від інших суб’єктів права державна влада забезпечує не приватні, а загальнодержавні інтереси домінуючої частини суспільства [5, c. 417]. Таким чином, владні веління окремого державного органу чи їх посадової особи не розглядаються, як рішення приватної особи, а знаходять свій вираз як легітимна вимога більшості населення країни.

Державна влада концентрується в діяльності апарату управління. Для того щоб виконати своє основне призначення здійснювати охорону прав і свобод людини і громадянина вона створює державні органи. Самі ці органи реалізують повноваження держави шляхом повсякденної та оперативної управлінської діяльності. Оскільки ці органи здійснюють управлінську за своїм змістом діяльність, для їх визначення використовується термін «апарат державного управління». Під яким розуміють систему взаємопов’язаних виконавчо-розпорядчих органів, які діють від імені держави, на основі та на виконання законів, здійснюють управління державними справами, і наділені для цього владними повноваженнями, компетенцією, певною структурою і кадрами [4, c. 492, 493].

Державна влада здійснюється шляхом поділу її на законодавчу, виконавчу та судову.

Влада законодавча – відповідно до теорії поділу влади одна з трьох влад у державі. Являє собою сукупність повноважень щодо видання законів, а також систему державних органів, які здійснюють ці повноваження. У демократичних державах законодавча влада може здійснюватися не тільки спеціалізованими органами (парламентами, місцевими законодавчими асамблеями), а й безпосередньо виборчим корпусом (політично дієздатними громадянами) шляхом референдуму.

У демократичних державах влада – безпосередній носій суверенітету народу, виразник його волі та інтересів. Однак, щоб уникнути зростаючого впливу абсолютизації цієї влади, у цивілізованій державі повинні існувати законодавчо закріплені юридичні обмеження її – права людини і громадянина, власна компетенція інших влад, а також право вето на прийняті законів, юридичні підстави і процедура розпуску парламенту. З іншого боку, законодавча влада бере участь у становленні та формуванні виконавчої та судової влади, а також контролює їх дії [2, c. 52].

Виконавча влада є відповідно до теорії поділу влади одна з самостійних і незалежних публічних влад. Являє собою сукупність повноважень щодо управління державними справами, включно повноваження підзаконного регулювання, повноваження зовнішньополітичного представництва, повноваження та здійснення різного виду адміністративного контролю, а інколи також законодавчі повноваження, які делеговані їх під час надзвичайного стану, та систему державних органів, які здійснюють виконавчу владу глави держави або уряд [2, c. 51].

Судова влада являє собою: сукупність повноважень щодо здійснення правосуддя, тобто повноважень з розгляду і вирішення кримінальних, адміністративних, цивільних і конституційних справ з обов’язковим тлумаченням норм права, нормотворчих повноважень, контрольних повноважень; система державних органів, які здійснюють вищеназвані повноваження. Повноваження судової влади поділяються на основні (здійснення правосуддя) та допоміжні. В сучасних демократичних державах здійснення основних повноважень судової влади покладається на сили різних категорій [2, c. 53].

Державна влада являється соціально обумовленою, визнана народом, легітимною влада та формально виражена. Держава коли знаходиться в полоні самомилування, яке справедливо називають догматизмом, наражається на ризик, бо оперуючи обов’язковими для усіх правовими формулами і рішеннями, вона схильна ідентифікувати себе з владою. Відповідно тільки соціальність влади тобто підтримка її більшістю населення країни в якій поважаються права і свободи не тільки цієї більшості, а всього населення має право називатися – правовою [8, c. 17].

З метою захисту прав і свобод людей державна влада застосовує державний примус. Державний примус характеризується тим, що являється методом впливу, який застосовується тільки після використання методу переконання. Державний примус – це психологічний або фізичний вплив державних органів (посадових осіб на певних осіб з метою спонукати їх виконувати правові норми. Він виступає у двох формах: судовій і адміністративній [1, c. 163]. На наш погляд, в сучасній демократичній державі в якій будується громадянське суспільство метою владного примусу може бути тільки необхідність захисту прав, свобод людини і громадянина.

2. Розвиток ідеї поділу влади в історії

Поділ державної влади є конституційним принципом організації управління державним життям, сутність якого у поділі єдиної державної влади, джерелом якого є простий народ, на три гілки, які представлені самостійними видами органів державної влади – законодавчу, виконавчу і судову та розмежування повноважень між ними [4, c. 273].

Теорія розподілу влади була створена кількома дослідниками політики. Ідею висловлював Аристотель, теоретично розвинув та обґрунтував – Джон Локк. У класичному вигляді вона була розроблена Шарлем Луї Монтеск'є (XVI-XVII ст.). І дослідниками сучасної теорії розподілу влади можна вважати: Олександра Гамільтона, Джеймсома Медісона, Джона Джеєма.

Сутність зародження вчення про поділ влади вдало сформував В. С. Абашмадзе: «Треба визнати, що вчення про поділ державної влади настільки античне як і сама держава й право. Вчення про поділ державної влади розвивається поступово і лише в епоху абсолютизму стає пануючим» [1.с.4-5] . На підтвердження свого висновку В.С. Абашмадзе посилався на Монтеск'є, який вивчення історії вчення про розділення державної влади «починає з античної епохи». Вказане твердження зводиться до того, що засновниками вчення про розподіл державної влади є античні мислителі Стародавньої Греції та Стародавнього Риму [7, c. 363].

Спочатку теорія поділу влади була спрямована на обґрунтування обмеження влади короля, а пізніше стала використовуватися як теоретична та ідеологічна база боротьби проти різних форм диктатури.

Ще в теорії ідеальної держави Платона ми знаходимо вказівки на необхідність розподілу функцій між окремими органами, коли керуючись мотивами підвищення ефективності державного управління, він пропонує виокремлювати такі специфічні функції як управління, законодавство, суддівство та військова справа. Причому виконання кожної з цих функцій відповідає певній доброчинності, а тому всі вони повинні бути розподіленими відповідно до природних задатків тих, хто займатиметься цією діяльністю.

Аналіз політичних структур і форм правління Платоном, Аристотелем та іншими античними мислителями підготував ґрунт для обґрунтування цього принципу в епоху Просвітництва. Аристотель в «Політиці» визначив державу як політичний союз, що прагне досягнення загального блага. Він цілком логічно прийшов до необхідності розбудови такої моделі організації державної влади, яка б дозволяла якнайкраще і якнайповніше реалізовувати цей принцип загального блага. При цьому варто звернути увагу на те, що для всіх трьох виділених ним форм правління, а це монархія, аристократія і демократія. Аристотель визнає існування спільної основи, цією основою виступає сам принцип організації влади. До таких функцій Аристотель відніс законодавство, управління та здійснення судових функцій [1, c. 132].

У IV ст. до н. е., Аристотель у «Політиці» вказав на три елемента в державному ладі: законодавчо-дорадчий орган, магістратура та судові органи. Через два століття видатний грецький історик і політичний діяч Полібій (210-123 рр. до н. е.) зазначив на перевагу такої форми правління, при якій ці складові елементи, протидіючи, стримують один одного. Він писав про легендарного спартанського законодавця Лікурга, який встановив форму правління, що поєднала «всі переваги найкращих форм правління, щоб жодна з них не розвивалася без міри і не перетворювалася на споріднену їй зворотну форму, щоб всі вони стримувалися прояву властивостей взаємної протидії і жодна не тягнула б у свою сторону та не переважувала інших, щоб в кінцевому результаті, держава незмінно перебувала у стані рівномірного коливання і рівноваги».

Одним з перших поділ влади на законодавчу та виконавчу запропонував італійський мислитель - М. Падуанський. Він є автором політичного твору під назвою «Захисник миру». На його думку, законодавча влада повинна належати народові, а виконавча – монархові. Законодавча влада визначає компетенцію та організацію виконавчої влади, яка в основному діє через авторитет, яким її наділяє народ, та яка покликана строго дотримуватися меж закону [4, c. 353].

Саме Падуанський першим запропонував політико-правову формулу – legislator humana, що в перекладі означає «народ-законодавець». Народ встановлює також і форму правління, а правителю належить виконувати волю народу: судити та виконувати закони. Закони виконуються ефективніше в той час, коли виконавча влада довіряється одному або кільком, а не усім. Саме основне, щоб їх дії виходили із загального рішення.

Обґрунтовуючи свою теорію Падуанський наводив такі основні аргументи:

  • законодавча влада має належати тому, хто зможе дати найкращі закони, тобто народові, оскільки закони видаються для загального блага та краще вбачаються усіма, аніж деякими особами;

  • законодавцем повинен бути той, чиї закони найкраще виконуються, тобто знову ж таки народ, адже більшість май найбільше сили, щоб змусити непокірливих виконувати закон.

Отже, згідно теорії Падуанського, народ це єдиний носій суверенітету та верховний законодавець. Мислитель одним з перших став проводити чітке розмежування між законодавчою і виконавчою владою держави.

Наступним важливим кроком у розвиткові теорії поділу державної влади стала політико-правова теорія видатного англійського мислителя Д. Локка, він одним з перших надав остаточної класифікації трьом основним функціям державної влади: видання законів, виконання законів та здійснення правосуддя. Саме Локку належить і теза про універсальний характер зазначених функцій. Для Д. Локка відносинами, які мають бути впорядкованими в першу чергу, є відносини власності та забезпечення особистої і колективної безпеки громадян. Таке упорядкування відбувається за допомогою законів. Якщо в державі існує законодавча влада, то паралельно з нею має з'явитися і така влада, яка б забезпечувала постійне виконання законів. Ці дві влади, за словами Локка, мають розглядатись як відокремлені одна від одної, оскільки, з однієї сторони, вони мають різні функції, а з іншої - вони надані різним органам державної влади. Саме тому, законодавча влада не може переймати на себе виконавчі функції, бо в такому випадку вона б змушена була діяти постійно. Виконавча влада діє завжди, але її ефективність вимірюється не якістю законів, а якістю виконання тих чи інших конкретних завдань. В результаті чого ця влада не повинна займатись законотворенням, бо створюючи нові закони, вона тим самим забрала у самої себе час, який необхідний для виконання вже існуючих нормативно-правових актів [7, c. 263].

Локк дав таке визначення законодавчій владі: це влада, яка має право вказувати як повинні вжити силу держави для збереження її самої та її членів. Потрібно, щоб весь час існувала влада, яка би спостерігала за виконанням тих законів, які створені та залишаються в силі. Також Локк зазначав, що законодавча влада за необхідністю має бути верховною, а інші гілки влади в особі членів суспільства виходять з неї та підлеглі їй.

Дж. Локк надав теорії «розподілу влади» характер універсальної доктрини. Ним також були розвинені її основні положення (про здійснення законодавчої влади суто через виборний представницький орган; про створення у зв'язку цим постійно діючого органу виконавчої влади; про неприпустимість представницькому органу займатися виконанням законів). Погляди Локка теоретично осмислив і розвинув в класичну теорію поділу влади французький філософ і просвітитель Шарль Луї Монтеск'є (повне ім'я - Шарль Луї де Секондат, барон Марення і Монтеск'є). Його філософські й політичні погляди викладено у праці «Про дух законів» (1748). Ш. Монтеск'є був виразником інтересів буржуазії у її боротьбі проти феодалізму й політичного абсолютизму. Під «духом» законів Монтеск'є розумів те раціональне, закономірне в них, що зумовлене розумною природою людини, природою речей. Наявність та функціонування системи поділу влади в державі повинно оберігати суспільство від зловживань державною владою, узурпації влади та зосередження її в одному органі або однією особою, що призводить до деспотизму. Політико-правова теорія Монтеск'є – це перший систематичний виклад величезного історичного матеріалу, набутого в XVIII ст. Власне, він систематизував всі роздроблено існуючі політико-правові знання, розглянувши їх, як єдине ціле, складові частини якого знаходяться в історичному взаємозв'язку. Монтеск'є був одним з перших, хто розмежував поняття суспільства і держави. Він пов'язував появу держави з певним етапом історичного розвитку суспільства. Головна мета держави – примирення суперечностей, що виникли між людьми у суспільстві, і спрямування їх у русло правової форми вирішення спорів між приватними особами, застосовуючи загальну силу, якщо окремі індивіди не захочуть підпорядковуватися створеному правопорядку. Варто зазначити, що для Монтеск'є характерне розуміння фізичного світу, як такого, що має у своїй основі природні причини і частиною якого є і соціальні явища. Разом з тим, він погоджувався з ідеями французьких матеріалістів, які стверджували, що суспільство розвивається на законах, аналогічних до законів розвитку природи.

Джеймс Медісон (1751-1836 рр.) винайшов систему «стримувань і противаг», завдяки якій кожна з трьох влад є відносно рівною. Цей механізм стримувань і противаг Медісона і на даний час діє в США. Стриманням і противагами він називав частковий збіг повноважень трьох влад. Конгрес стримує президента своїм правом ратифікувати призначення в органи виконавчої влади, і він же стримує дві інші влади своєю владою асигнувати гроші [7, c. 380].

Вперше та найбільш послідовно принцип розподілу влад був утілений в Конституції США 1787 p.

Основні положення теорії поділу влади наступні:

  • розподіл влади закріплено в конституції;

  • згідно з конституцією законодавча, виконавча і судова влада надаються різним органам і людям;

  • усі гілки влади рівні і автономні, жодна з них не може бути усунена будь-якою іншою;

  • жодна влада не може використовувати права, надані конституцією для іншої влади;

  • судова влада діє незалежно від політичного впливу, судді користуються правом тривалого перебування на посаді.

Якщо закон суперечить конституції, то судова влада може оголосити його недійсним [9, c. 130].

Спочатку теорія розподілу влади була спрямована на обмеження влади короля, а потім стала використовуватися як теоретична та ідеологічна база боротьби проти будь-яких форм диктатури.

Поняття «поділ державної влади» серед вітчизняних дослідників чітко сформулював В. Погорілко. Саме він, підтверджуючи принцип поділу державної влади вказує, що без тісної та всебічної взаємодії гілок влади - неможливе не лише формування, але й функціонування органів державної влади. На термінологічному рівні у англомовних дослідженнях різні автори використовують два різні поняття: «separation of powers» та «distribution of powers». Обидва перекладаються на українську мову як «поділ влади». Але більш точно варто говорити про «поділ влади» і «розподіл влади». Якщо аналізувати перший варіант, то мова йде саме про поділ державної влади, а другий варіант уже характеризує розподіл специфічних повноважень між різними органами державної влади, які відповідно до отриманих повноважень конституюються у три базові напрями реалізації влади: законодавча, виконавча і судова.

Якщо «поділ влади» передбачає необхідність розгляду державної влади як результату додатку трьох типів влади, то «розподіл влади» вказує саме на розподіл всієї сукупності повноважень, які має держава.

Принцип розподілу влади сприйнятий теорією і практикою всіх демократичних держав. Поділ влади – це насамперед правова форма демократії. Практично для всіх перерахованих мислителів, принцип розподілу державної влади фактично тлумачився виключно як спосіб підвищення ефективності діяльності державних органів, а тому міг бути визначений не стільки принцип «поділу влади», скільки принцип «поділу функцій» [4, c. 224].

3. Концепція поділу влади в Україні

Важливою складовою конституційного права України є сукупність правових норм, які закріплюють систему, правовий статус, принципи організації та діяльності наших органів. При вивченні питань, присвячених органам держави влади, варто звернути особливу увагу на єдність системи органів держави, на засади розподілу державної влади в Україні [3, c.16-18].

У Конституції України зазначено, що народ України є єдиним джерелом державної влади. Це означає, що вся повнота влади належить народові та здійснюється на основі Конституції України безпосередньо, і через систему органів державної влади та місцевого самоврядування. Водночас державна влада в Україні будується за принципом її розподілу на законодавчу, виконавчу і судову.

Суть держави і здійснювані нею функції, принцип розподілу влади визначають систему органів Української держави, принципи їх організації та діяльності.

Усі органи Української держави мають такі загальні ознаки:

  • Кожен орган держави є складовою частиною державного апарату і становить єдину систему.

  • Кожен орган держави призначений для здійснення відповідних завдань і функцій держави.

  • Кожен орган держави діє від її імені та наділений державно-владними повноваженнями.

  • Усі органи держави створюються та діють в установленому законом порядку.

  • Органи держави уповноважені приймати рішення в межах їх компетенції, які мають загальнообов’язковий характер і підлягають безумовному виконанню іншими органами, громадянами і посадовими особами.

  • Органи держави наділяються правом у передбачених законом випадках вживати заходи державного примусу.

До системи органів Української держави входять представницькі органи державної влади (Верховна Рада та органи місцевого самоврядування). Однак законодавчу владу в Україні здійснює тільки Верховна Рада України, а право приймати закони належить також всеукраїнському референдуму. Особливу роль у системі державних органів України відіграє інститут Президентства. Президент України є главою держави і виступає від її імені [6, c. 285-290].

До органів виконавчої влади відносяться Кабінет Міністрів України та система центральних і місцевих органів виконавчої влади (міністерства, державні комітети, відомства, місцеві державні адміністрації).

Судова влада здійснюється системою незалежних судів. До складу судової системи України входять: Конституційний Суд України та суди загальної юрисдикції. Законодавча влада є відокремленою в умовах поділу влад гілкою влади, яка має виняткові повноваження на прийняття законів.

Органами законодавчої влади є парламенти. В різних країнах вони називаються по-різному, наприклад, у Росії - це Федеральні Збори, в США - Конгрес, в Україні - Верховна Рада.

У сучасній державі законодавча влада носить представницький характер. На основі виборів народ передає владу своїм представникам і таким чином уповноважує представницькі органи здійснювати державну владу. В цьому розумінні можна говорити про первинність представницьких органів в механізмі державної влади, їхньому пріоритеті та верховенстві. Законодавча влада є першою серед рівних [1, c. 246].

Головною функцією законодавчої влади є законодавче регулювання суспільних відносин. Згідно з Конституцією України, Верховна Рада України є єдиним законодавчим органом нашої країни.

Парламент бере участь у формуванні органів виконавчої, та частково й судової влади. Залежно від форми правління, парламент в тій чи іншій мірі бере участь у процедурі призначення глави уряду та кабінету. Вираз недовіри уряду, перевірка виконання законів, парламентські розслідування служать могутніми засобами парламентського контролю.

Парламентський контроль призначений для того, щоб законодавча влада була в курсі урядової політики, що проводиться. Тому варто виділити такі важливі функції законодавчого органу:

  • законодавча діяльність є визначальною в компетенції парламенту;

  • представницька функція пов'язана із забезпеченням партійного, територіального, корпоративного, етнічного представництва;

  • установча функція полягає в затвердженні та призначенні різних осіб на державні пости, створення організаційних структур, спеціальних комісій тощо;

  • функція контролю та відповідальності проявляється в обговоренні основних напрямів урядової політики, бюджету та звіту про його виконання, парламентських запитів депутатів уряду або міністру, контрольній діяльності парламентських комісій, виразі недовір'я уряду.

Парламент здійснює контроль за діяльністю підзвітних йому державних органів: уряду, міністерств, відомств та інших вищих державних органів. Зокрема, Верховна Рада України дає згоду на призначення Прем'єр-Міністра та Генерального прокурора. Також Верховна Рада згідно з нормами Конституції України здійснює контроль за діяльністю Кабінету Міністрів України [6, c. 285-290].

Виконавча влада має право безпосередньо управляти державою. Носієм цієї влади в масштабах усієї країни є уряд, назва якого встановлюється Конституцією і законодавством. Дуже часто уряд має офіційну назву - Кабінет міністрів. Очолює уряд його глава - прем'єр-міністр або голова Ради Міністрів, канцлер чи державний міністр.

У президентських республіках, де дана посада відсутня, головою уряду є безпосередньо президент. Разом із главою уряду до його складу входять заступник (віце-прем'єр) та міністри, які очолюють окремі відповідні міністерства.

Згідно з Конституцією України, вищим органом у системі виконавчої влади є Кабінет Міністрів України, який очолює Прем'єр-Міністр України. До системи виконавчої влади також входять центральні органи виконавчої влади – міністерства, державні комітети, відомства та місцеві державні адміністрації.

Уряд забезпечує виконання законів та інших актів законодавчої влади і є відповідальним, підзвітним і підконтрольним їй. Однак також покликана відпрацьовувати шляхи та засоби реалізації законів, займатися поточним управлінням. З усіх питань своєї компетенції уряд видає нормативно-правові акти, що мають підзаконний характер. Крім того, виконавча влада здійснює функцію підзаконного регулювання суспільних відносин. Кабінет Міністрів України на основі Конституції та законів України приймає постанови.

Основні принципи, на яких здійснюється виконавча влада:

  • оперативність;

  • підзаконність;

  • організація на сонові адміністративної підлеглості;

  • підзвітність перед представницькими органами [4, c. 174].

Отже, призначення органів виконавчої влади охоплює: виконавчу діяльність – здійснення тих рішень, які прийняті органами законодавчої влади; та розпорядчу діяльність – здійснення управління через видання підзаконних актів та виконання організаційних дій.

Судова влада є незалежною, вона охороняє право та виступає арбітром у спорі про право, відправляє правосуддя.

Судова влада здійснюється одноособово суддею або судовою колегією у формі судової процедури. Межі дії судової влади обмежені нормами, що регламентують право на звернення до суду, а також принципами права.

Суд покликаний здійснювати належні йому функції керуючись лише законом та правом. Будь-яке втручання в діяльність судів і судових засідателів зі здійснення правосуддя є недопустимим і має наслідком передбачену законом відповідальність.

В Україні суд не може привласнювати собі функції законодавчої або виконавчої влади. Делегування своїх функцій судами, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами є недопустимим. Роль судової влади полягає у стримуванні законодавчої та виконавчої влад в рамках права та конституційної законності через здійснення конституційного нагляду та судового контролю за ними [3, c. 16-18].

Окрім правосуддя, суд у правовій державі здійснює функцію захисту прав і свобод людини і громадянина. Судовий захист прав і свобод людини в умовах формування правової державності має стати основною формою їх юридичного захисту і тому підлягає всебічному розвитку і підтримці. Судова влада посідає особливе місце в системі державно-правових інститутів правової державності.

Отже, основними функціями судової влади є:

  • охоронна (охорона прав);

  • функція правосуддя (захист та відновлення прав);

  • контрольно-наглядова (за іншими гілками влади).

Виділення законодавчої, виконавчої і судової влади - це поділ державної влади по горизонталі. По вертикалі влада розподіляється між усіма органами та посадовими особами, що належать до тієї чи іншої гілки влади [9, c. 132].

ВИСНОВКИ

Були розглянуті принцип поділу влад через призму їх виникнення, становлення та обґрунтування відомими науковцями та які з них запровадженні в Україні.

Вчення Ш. Монтеск’є взято в основу конституційного права в більшості країн світу (починаючи з кінця XVIII ст. і до сьогодні). Форма закріплення ідеї розподілу влади в конституціях стала досить поширеною в країнах, що утворились у результаті розпаду колишньої соціалістичної системи та Союзу. Безпосереднє закріплення ідеї розподілу влади в конституціях цих країн є насамперед декларуванням намірів розбудови демократичного суспільства.

На думку сучасних дослідників, зміст теорії поділу державної влади може бути представлено саме як спосіб досягнення цих двох цілей: підвищення ефективності влади шляхом розмежування повноважень між органами державної влади і протистояння монополізації влади.

Політичні події в Україні свідчать про посилення боротьби за вплив на судову гілку влади, реформування якої фактично призвело до створення умов для контролю над нею.

Важливішою умовою становлення і розвитку демократичної правової держави, в якій реалізовано принцип поділу державної влади, є налагодження системи постійного та ефективного взаємозв'язку між державною владою і суспільством.

Отже, законодавча влада є важливою у розподілі влад, адже саме закони є основою функціонування виконавчої і судової гілки влади, саме на реалізацію них спрямована їх діяльність.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

  1. Адміністративне право України : підручник / [Битяк Ю.П., Богуцкий В.В., Гаращук В.М. та ін.] ; за ред. Ю. П. Битяка. – Харків : Право, 2001. – 528 с.

  2. Бачинін В. А. Філософія права : словник / В. А.Бачинiн, В. С.Журавсь-кий, М. І. Панов – К. : Видавничий Дім Ін Юре, 2003. – 408 с.

  3. Конституція України. Відомості Верховної Ради України, 1996 р. Леванчук О. М. Принцип розподілу державної влади // Вісник Хмельницького інституту управління та права. – 2008. – № 6. – С. 18-26.

  4. Малиновський В. Я Державне управління : навчальний посібник / Валентин Ярославович Малиновський. – К. : Атіка, 2003. – 576 с.

  5. Популярна юридична енциклопедія / [В. К. Гіжевський, В. В. Головченко, Е. Ф. Демський та ін.] ; гол. ред. кол. І. С. Чиж. – К. : Юрiнком Інтер, 2003. – 528 с.

  6. Селівон М. Конституційний принцип розподілу влад у контексті однойменної теорії // Вісн. УАДУ, 2003. – №2. – С. 285-290.

  7. Скакун О.Ф. Теорія держави і права : підручник / Ольга Федорівна Скакун. – Харків : Консул, 2001. – 656 с.

  8. Соціологія права : підручник / [Панов М. І., Осипова Н. П., Герасіна Л. М. та ін.] ; за ред. Н. П. Осипової. – К. : Концерн Видавничий Дім Ін Юре, 2003. – 276 с.

  9. Чудаков М. Ф. Конституционное (государственное) право зарубежных стран: Учебное пособие. – Минск: Новое знание, 2001. – 574 с.

19

Зверніть увагу, свідоцтва знаходяться в Вашому особистому кабінеті в розділі «Досягнення»

Всеосвіта є суб’єктом підвищення кваліфікації.

Всі сертифікати за наші курси та вебінари можуть бути зараховані у підвищення кваліфікації.

Співпраця із закладами освіти.

Дізнатись більше про сертифікати.

До ЗНО з ФІЗИКИ залишилося:
0
3
міс.
0
1
дн.
0
0
год.
Готуйся до ЗНО разом із «Всеосвітою»!