і отримати безкоштовне
свідоцтво про публікацію
Предмети »

« І перед нею помолюсь, мов перед образом святим тієї матері святої»

Перегляд
матеріалу
Отримати код

« І перед нею помолюсь,

Мов перед образом святим

Тієї матері святої»

Учитель:

Є дні, що минають непомітно і зникають без сліду. Нічого не залишають по собі, нічого не знаменують собою. Але є день, що ніколи не минає, що завжди з нами. Бо він увібрав у себе безсмертне дихання душі. Бо він такий великий і незбагненний, як життєдайний дощ, як весняний вітер, як щедре сонце. Україна у долі своїй має такий день – 9 березня. З минулого віку і до нашого часу, і далі - в майбутнє, у нові віки. День який явив світові Шевченка – великого сина великого народу. Уже для багатьох поколінь українців і не тільки українців – Шевченко означає так багато, що сама собою створюється ілюзія, ніби ми все про нього знаємо, все в ньому розуміємо, і він завжди з нами, в нас. Та це лише ілюзія. Шевченко як явище велике і вічне – невичерпний і нескінченний. І сьогодні ми знову відкриватимемо з вами Шевченка, нового Шевченка. Тож наша Солоницька школа гостинно запрошує вас на зустріч із поетом, його словом, його душею!

Я іду на розмову з поетом,

Із пророком іду говорити.

Я іду на розмову відверту,

Свою душу я хочу відкрити.

Перед ним на коліна я стану,

Довго-довго я буду мовчати,

В очі чесні й відверті погляну,

І не смітиму й слова сказати…

Поряд з ним я-маленька краплина,

Що згубилася в хвилях Дніпра.

Та коли б мені тільки хвилину,

Я б до нього крізь хвилі дійшла!

Крізь віки я до нього б летіла,

Тільки б мить поряд з ним постояти.

Мені б тільки єдину хвилину…

Щоб з Шевченком могла помовчати…

( автор –Кисіль Тетяна)

(Заходить жінка, одягнена в селянський одяг, несе запалену свічку, ставить її на столик біля портрета Т.Г. Шевченка. До неї підходить хлопчик).

Хлопчик. Матусю, а правда що небо на залізних стовпах тримається?

Мати. Так, синку, правда.

(Жінка сідає на лаву, хлопчик біля неї, кладе голову на коліна матері, вона співає “Колискову”)

Хлопчик. А чому так багато зірок на небі?

Мати: Це коли людина на світ приходить, Бог свічку запалює, і горить та свічка, поки людина не помре. А як помре, свічка гасне, зірочка падає. Бачив?

Хлопчик: Бачив, матусю, бачив… Мамусечко, а чому одні зірочки ясні, великі, а інші ледь видно?

Мати. Бо коли людина зла, заздрісна, скупа, її свічка ледь-ледь тліє. А коли добра, любить людей, ясно і світло це далеко видно.

Хлопчик. Матусю, я буду добрим. Я хочу, щоб моя свічечка світила найясніше.

Мати. Старайся мій хлопчику. (Гладить його по голові).

( Пісня «Зоре моя вечірняя»)

Ведучий

Цілий світ задивлений на Канів.

Дивне місто - що не говори.

Скільки чути - шириться осанна

З висоти Чернечої гори.

Ведуча

День у день - хурделиця чи спека –

З різних сіл, з містечок і країн

Йдуть до неї люди, наче в Мекку,

Йдуть з усього світу на поклін.

Ведучий

Йдуть, хоч стежка стелиться терново.

Йдуть і йдуть - без ліку і числа,

Щоб вогнем Тарасового слова

Очищати душі і тіла.

Ведуча

Щовесни, коли тануть сніги

І на рясті засяє веселка,

Повні сил і живої снаги.

Ми вшановуєм пам'ять Шевченка.

Ведучий

Живими в пам'яті встають

Ярема, Гонта, Гамалія,

І Катерина, і Марія –

В людські серця проклали путь.

Ведуча

У нашім раї на землі

Нічого кращого немає,

Як тая мати молодая

З своїм дитяточком малим.

Буває, іноді дивлюся,

Дивуюсь дивом, і печаль

Охватить душу; стане жаль

Мені її, і зажурюся,

І перед нею помолюся,

Мов перед образом святим

Тієї матері святої,

Що в мир наш Бога принесла...

Ведучий

Такого полум'яного культу материнства, такого апофеозу жіночого кохання і жіночої муки не знайти, мабуть, ні в одного з поетів світу. Нещасний в особистому житті, Т.Г. Шевченко найвищу і найчистішу красу світу бачив у жінці, у матері.

Ведуча

Скільки витерпіли, скільки вистраждали героїні Шевченкових творів! Болем і стражданнями пройняті їх монологи!

( Виразне читання уривків із поем «Катерина», «Наймичка», «Відьма»)

Ведучий

Не поет - бо це ж до болю мало.

Не трибун - бо це лиш рупор мас.

І вже менш за все - "Кобзар Тарас",

Він, ким зайнялось і запалало.

Скорше - бунт майбутніх рас,

Полум'я, на котрім тьма розтала.

Вибух крові, що зарокотала

Карою за довгу ніч образ...

Ведуча

Пророцтво слів і символічна сила

Понять неволя, рабство і клеймо.

Вкраїна вся - осквернена могила.

Народ - буй-тур, запряжений в ярмо.

Кістки козацькі під столичним містом.

Копита знавіснілих диких орд.

Та хтось, нарешті, мусить відповісти

За все, що перетерпів мій народ!

Ведучий

Треба почувати твердий грунт під ногами й мати виняткову внутрішню силу, щоб прокладати мільйонам знедолених новий шлях проти течії. У Шевченка не було й хвилини впевненості у своєму майбутньому. І все ж таки він безоглядно вступив у бій.

Ведуча

Справді, на 47 років його життя випало 24 кріпацькі роки під рабовласницьким доглядом, 10 каторжних років солдатчини - під доглядом фельдфебеля, 4 останні роки - на поруках і під опікою жандармів. Тільки 9 років волі - учнем Академії мистецтв у Петербурзі і три літа пекучих дум на рідній землі.

Ведучий

Шевченко був державником, старався розбудити свідомість нації, допомогти їй збагнути, що без України навіть найталановитіші не позбудуться статуса малороса і раба. Актуально звучать слова поета:

В своїй хаті своя й правда.

І сила, і воля.

Ведуча

Шевченка знали, поважали, з ним дружили графи й князі. Він міг мати прекрасну кар'єру, якби забув про Україну і не плакав над її долею та не закликав націю спам'ятатися і поламати ярма неволі. Але Кобзар свідомо вибрав мученицький шлях і українську Голгофу.

Ведучий

Він був свідомий своєї боротьби і своєї жертовності, адже обстоював Україну навіть перед самим Богом, ризикуючи втратити безсмертя власної душі:

Я так її, я так люблю

Мою Україну убогу,

Що проклену святого Бога,

За неї душу погублю.

(Танець)

Ведуча

Завірюха стугоніла, вила,

А мороз гострив свій білий ніж,

А Земля, од ляку задубіла,

На вітрах крутилася скоріш.

Щулились дороги, мерзли хмари,

В сіру безвість зносило міста,

А дуби стругалися на мари,

На труну, на віко, на хреста.

Ведучий

Петербурзьким шляхом по коліна

Грузнувши в заметах, боса йшла

Зморена, полатана Вкраїна.

Муку притуливши до чола.

Хурделяє хуга хуртовинна.

Засипає снігом очі вщерть.

І біжить до сина Україна

Одганяти знавіснілу смерть.

Ведуча

Цілу ніч надворі виє хуга.

Плаче, деренчить в віконнім склі.

Ні дружини, ні дітей, ні друга –

Тільки гілка вишні на столі.

Учитель

Доля не дала Шевченкові сімейного щастя, родинного тепла, взаємної любові. Не було в поета навіть хатинки - останньої мрії. Він мріяв про люблячу дружину, діток, про садочок біля власної хати над, Дніпром, та не судилося, не судилося, не судилося,.. За своє життя Кобзар закохувався багато разів. Любили й Шевченка, але кожного разу щось ставало на перешкоді одруженню. Оксанку Коваленко розлучили з Тарасиком-кріпаком обставини. Вирвавшись на волю, Тарас не скоро повернувся у рідне село, а коли приїхав, Оксана вже була одруженою жінкою.. Варвара Рєпніна кохала Тараса, та він мав княжну лише за друга. На засланні зустрілася Шевченкові вродлива Забаржада, дитя іншої нації, інших законів, і знову про шлюб не могло бути й мови. Обдарована Катерина Піунова була ще надто молода, щоб оцінити велич того, хто сватався до неї, а Ликера Полусмак за убогістю свого духа не збагнула, кого втрачає. Були ще й інші освічені, розумні жінки-дворянки: Закревська, Ускова, але їх зв'язував шлюб із законними чоловіками. Була ще Харитина Довгополенківна, та любила вона не Шевченка. Так і не вдалося Тарасові стояти під вінцем у церкві з подругою на все життя.

Ведучий

До вашої уваги роздуми коханих жінок Тараса Шевченка.

(Роздуми Варвари Рєнніної на фоні музики (“Місячна соната” Л. Бетховена):

Варвара Рєпніна

Так, він був українським Златоустом, вогником горицвіту, диво-едельвейсом, оксамитовою зорею на териконах ліричної поезії. Шевченко здавався мені, Варварі Рєпніній , простим, невибагливим. Краса душі його свята, любов благословенна... Часто у весняній вечоровій тиші, у Яготині, у нашій родині вирували хвилі його величної поезії, які зливалися у неповторну пісню... І ніжність, і сум від читання ним “Наймички” водограєм схвильованої ріки увійшли у моє серце. Кохання моє до нього розгорнулось чарівним огненним квітом. Коли б я могла передати усе, що пережила під час цього читання?! Моє обличчя було мокре від сліз, і це було щастям. Полум’я неповторних настроїв тривожили душу мою. Він приносив мені пролісковий злеліяний цвіт, синю весну в гарячих долонях і світанків безсоння, а на спомин лишив тільки сон, чудовий сон...

Я кличу знов свою любов.

Вона навіки в серці.

(Роздум Ганни Закревської (у виконанні учасниці):

Ганна Закревська:

Я, Ганна Закревська, у життя поета прийшла тихо і непомітно. Зустріч з ним була щасливою прозорою миттю. Він так красиво і ніжно виявляв свої почуття, що мені здавалось, чи можу я подобатись людині з такою багатою, щедрою душе... якимось невблаганно-тривожним поглядом дивився в мої очі, ніби сподіваючись, казав: “Бувають важкі хвилини, але вони неодмінно змінюються яскравими, світлими. У чергування світла і тіней – краса життя”. Востаннє ми бачились весною, коли у білім цвіті яблуні голубою думою шумлять на пелюстках трункого інею та зорями вечірньої Ворскли, - бо тут вистигала мудрість України із кожного живого насіння. Тарас лагідно поклав руку на моє плече і срібно-кришталево зринула пісня з його вуст “Ой зійди, зійди зіронько вечірня”, а на довгі вуса з очей повільно спадали сльози... Спалах сяйва його душі, золоті октави вечорової краси і розсипані в плесах зорі – все моє життя були спомином надії, любові.

Умів творити Кобзар, умів і любити...

(Роздуми Катерини Піунової (у виконанні учениці):

Катерина Піунова

У Нижньому Новгороді у 1857 р. під час спектаклю до мене підійшов Тарас Шевченко, посміхнувся, очами вогняними проник у мою душу і тихо промовив: “Вами, Катерино Борисівно, я любуюсь, коли бачу вас на сцені”. Я була щаслива і відчувала, як у глибокій, великій натурі Шевченка зароджується щось таке, що примушувало мене з кожної наступної зустрічі вважати його рідним і близьким. Так народжувалось велике почуття любові двох сердець. Вечірні сутінки лоскотали моє обличчя, гладили коси, на віях мерехтіли зорі, а усміх ласкавий його тривожив душу, цілюща тиша згойдувала небо, золотою сльозою вривався в моє серце промінь його сонця, творчості, кохання...Я горіла нетерпінням бачити його, без нього дні ставали мукою. Пливло на терезах часу весняне кохання, але враз якийсь незнаний дотик зупинив його, в щем і біль обернув.. А любов нерозділена квітом гірким, полиновим роз’єднала нас, і в безсонні заридали пелюстки троянд.

Ми не квіти , ми кохання, а кохання не можна зрадити” Тугим перевеслом спопеляючої любові зв’язав: листи-спогади Тараса, адресовані мені, актрисі, Катерині Піуновій.

Оксана Коваленко

Я тебе чекала роки й роки.

Райдугу снувала з рукава

На твої задумані мороки,

На твої огрознені слова.

Я тебе в Закревській поманила,

Я душею билась в Рєпніній.

А в засланні крила розкрилила

В Забаржаді, смілій і тонкій.

Ні мотиль-актриса Піунова.

Ні Ликери голуба мана

Цвітом не зронилася в грозову

Душу вільну, збурену до дна.

Я б тобі схилилася на груди.

Замість терну розсівала мак.

Та мені зв'язали руки люди.

"Хай страждає, - кажуть, - треба так".

Хай у ньому сльози доспівають

В ненависть, в покару, у вогні

І мене, знеславлену, пускають,

Щоб ридали вірші по мені.

Я - Оксана, вічна твоя рана.

Журна вишня в золотих роях,

Я твоя надія і омана.

Іскра нероздмухана твоя.

(Відеоряд «Кохання в житті Шевченка»)

Ведучий

Чернечу гору зеленить трава,

І оживає Канівська могила...

Безсила смерть, коли живуть слова,

І вічно житиме його поезій сила.

Ведуча

Шануйте коми кожної пір'їну

В розкриллях білих ста його томів.

Що зносили до сонця Україну.

Яку лиш він до слова розумів.

Він був поетом волі в час неволі.

Поетом доброти в засиллі зла.

Була у нього незвичайна доля.

Та доля Україною була.

Ведучий

Ти не лукавила зо мною,

Ти другом, братом і сестрою

Сіромі стала. Ти взяла

Мене, маленького, за руку

І в школу хлопця одвела

До п'яного дяка в науку.

Учися, серденько, колись

З нас будуть люди, — ти сказала.

А я й послухав, і учивсь,

І вивчився. А ти збрехала.

Які з нас люди? Та дарма!

Ми не лукавили з тобою,

Ми просто йшли; у нас нема

Зерна неправди за собою.

Ходімо ж, доленько моя!

Мій друже вбогий, нелукавий!

Ходімо дальше, дальше слава,

А слава — заповідь моя.

Учитель

Шевченкова поезія давно стала найважливішим і нетлінним складником духовного єства українського народу. Шевченко – це не тільки те, що вивчають, а й те чим живуть. У чому черпають сили і надії. У глибини майбутнього слав Шевченко свої непохитні заповіти синам рідної землі, і серед цих заповітів перший і останній:

Свою Україну любіть,

Любіть її... Во время люте,

В остатню тяжкую минуту

За неї Господа моліть.

Відображення документу є орієнтовним і призначене для ознайомлення із змістом, та може відрізнятися від вигляду завантаженого документу

Опис документу:
Сценарій літературного вечора, приуроченого річниці з дня народження Тараса Шевченка. (Жінки у долі поета)
  • Додано
    02.03.2018
  • Розділ
    Українська література
  • Клас
    9 Клас, 10 Клас, 11 Клас
  • Тип
    Конспект
  • Переглядів
    201
  • Коментарів
    0
  • Завантажень
    0
  • Номер матеріала
    SZ159643
  • Вподобань
    0
Курс:«Селф-коучинг (самонаставництво) як технологія професійного розвитку педагога Нової української школи»
Вікторія Вікторівна Сидоренко
36 годин
1400 грн
590 грн

Бажаєте дізнаватись більше цікавого?


Долучайтесь до спільноти

«Методичний
тиждень 2.0»
Головний приз 500грн
Взяти участь